хочу сюда!
 

Юля

31 год, весы, познакомится с парнем в возрасте 30-36 лет

Заметки с меткой «зунр»

100-річчя двох державотворчих подій відзначено в Україні

Звернення Президента до Українського народу з нагоди 100-річчя Листопадового чину

1 листопада 2018 року - 09:00

Шановні співвітчизники!

Сьогодні ми відзначаємо 100-річчя Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

У ніч на 1 листопада 1918 року українські військові частини на чолі з Дмитром Вітовським без жодного пострілу взяли під контроль найважливіші установи Львова та повітових міст краю.

Ці події стали початком Листопадової національно-демократичної революції в Галичині 1918 року - важливого кроку на шляху до утворення єдиної соборної України.

«Український народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави», - йшлося у відозві Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року.

Зараз, коли здійснилися віковічні мрії українців жити у власній державі, не втратило актуальності ще одне твердження тієї пам’ятної відозви: «Український Народе! Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур... відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу».

Понад чотири роки ми, як і в часи національно-визвольних змагань початку XX століття, зі зброєю в руках відстоюємо свій державний суверенітет і територіальну цілісність від зазіхань країни-агресора - Російської Федерації.

Свобода і незалежність, здобуті кров’ю і потом мільйонів українців, є священним надбанням кожного громадянина. В ім’я світлої пам’яті наших Героїв маємо боронити і зміцнювати Українську державу.

Вітаю всіх із річницею Листопадового чину та утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Слава Україні!

Слава її Героям!

Петро ПОРОШЕНКО

 https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-do-ukrayinskogo-narodu-z-nagodi-100-ri-50722



Звернення Президента до Українського народу з нагоди 100-річчя Буковинського народного віча

3 листопада 2018 року - 09:00

Шановні співвітчизники!

Сьогодні виповнюється 100 років Буковинського народного віча — однієї з визначних подій в історії національного державотворення часів Української революції 1917 – 1921 років.

Ці доленосні події, що відбулися 3 листопада 1918 року у перлині буковинського краю — місті Чернівці — сучасники описали такими словами: «На ринку зібрався великий похід. Українське військо, студенти з синьо-жовтими обв’язками, Жіноча Громада, українська гімназія, українські сироти, священики, учителі, міщани і багато селян. Молоді хлопці в національних строях, старі чоловіки і жінки. Це був величавий похід, що посувався вулицями з піснею на устах... всі з відкритого серця співали «Ще не вмерла Україна!..».

Слова Омеляна Поповича: «Ми хочемо прилучитися до нашого кореня — до Києва, до великої Соборної України... Віче бажає прилучення австрійської частини української землі до України», які одностайно підтримав Буковинський майдан, несуть одвічний смисл і прагнення українців жити у своїй незалежній державі на своїй, Богом даній, землі.

У ті непрості часи Україна не змогла утвердити суверенітет і соборність головним чином через розпорошеність сил, міжособистісні чвари. Тому найголовнішим уроком для нас сьогодні є усвідомлення, що суверенна Україна має стати понад усе для кожного політика й кожного громадянина.

Уже понад чотири роки ми зі зброєю в руках боронимо Україну та усю Європу від російського агресора на нашому, українському Донбасі. Ми усіма можливими на сьогодні способами боремося за повернення нашого, українського Криму.

Події останніх років продемонстрували, що Український народ єдиний, як і неподільна наша країна. Жодне втручання ззовні не здатне розколоти нашу єдність, і ми самі будемо визначати свою долю і своє майбутнє.

Переконаний, ми обов’язково переможемо і збудуємо квітучу країну для себе та своїх нащадків.

Слава Україні!

Петро ПОРОШЕНКО

https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-do-ukrayinskogo-narodu-z-nagodi-100-ri-50758

100-річчя створення Західно-Української Народної Республіки

1 листопада у Львові відзначать 
100-річчя створення Західно-Української Народної Республіки





ДО 100-РІЧЧЯ ЗУНР

У ВСТАНОВЛЕНОГО ЛЬВІВСЬКОЮ МІСЬКРАДОЮ ДО 100-РІЧЧЯ ЗУНР ПАМ'ЯТНИКА ПОСВЯТЯТЬ У ПЛАСТУНИ

31 жовтня 2018

Увечері біля скульптурної композиції Листопадового чину на вул. Городоцькій відбудеться Стрілецька ватра.



Сьогодні, 31 жовтня, о 20:00 скульптурної композиції, яку встановила Львівська міська рада на честь 100-річчя Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), на вулиці Городоцькій відбудеться Стрілецька ватра, — повідомляє прес-служба ЛМР.

Пластуни разом з іншими учасниками заходу згадають історію, заспівають стрілецьких пісень, а також переглянуть короткометражний фільм про події 1918 року. Крім того, вони символічно посвятять скульптуру лева у пластуни.

Додамо, що, окрім цього пам'ятника, у Львові встановлюють ще одну скульптурну композицію на честь 100-річчя ЗУНР – від Львівської обласної державної адміністрації. Обидва пам'ятники коштують по 2 млн грн. Зауважимо, що вони розташовані фактично на сусідніх вулицях, і відстань між ними становить приблизно 400 м.


Богдан Гордасевич: Я всіх вітаю зі 100-річчям ЗУНР. Це наша дата: вони були першими, щоб ми не були останніми.

1 листопада у Львові відзначать 100-річчя створення Західноукраїнської Народної Республіки, повідомляє прес-служба ЛОДА. Напередодні, 31 жовтня, усіх охочих зарошують о 20:00 у «Кінопалац» (вулю Театральна, 22) на вечір «Ніч утворення ЗУНРу. Знайомство з Дмитром Вітовським».

1 листопада з 9:00 по 16:00 біля будівлі Львівської ОДА відбудеться театралізоване військово-історичне дійство, під час якого відтворять події Листопадового чину.

11:00 – покладання квітів до Меморіалу воїнам УГА на Личаківському кладовищі, а також до могил Дмитра Вітовського – Держсекретаря військових справ ЗУНР, Михайла Галущинського – коменданта Січових Стрільців, Олександра Тисовського – керівника і засновника «Пласту», Северина Левицького – воїна УГА .

11:30 – покладання квітів до могили Президента Національної Ради ЗУНР Євгена Петрушевича та могил сучасних Героїв на полі почесних поховань № 76.

13:00 – відкриття пам’ятника героям ЗУНР та УГА на розі вул. Огієнка та Листопадового Чину.

14:00 – Студентська хода від Франкового університету до Янівського кладовища.

14:30 – покладання квітів та віче на Меморіалі Українських Січових Стрільців на Янівському кладовищі.

15:30 – вшанування памяті Андрія П'ясецького на Куртумовій горі.

16:00 – фінал національного квесту «ЗУНР» та «Чай з січовиками» на вул. Винниченка,18.

17:00 – вшанування пам'яті загиблих на братській могилі УСС на цвинтарі Старого Знесіння.

Західноукраїнська Народна Республіка відзначає 100-річчя

На Львівщині створили серію плакатів з видатними постатями ЗУНРу
субота27ОЛДА.

У межах заходу присутнім представили проект-переможець конкурсу для громадських організацій у межах реалізації Регіональної програми сприяння розвитку інформаційного простору та громадянського суспільства у Львівській області на 2018-2020 роки.

«Департамент внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації організовував конкурс для громадських організацій і саме ГО «Граніт» стала переможцем цього конкурсу. Тож сьогодні вам презентують перші результати цього проекту», - повідомила начальник відділу комунікацій з громадськістю департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА Христина Швец.  

«Ці плакати – це не є повна серія. Це 6 плакатів із десяти готових. Ми плануємо намалювати ще двох персонажів. Проект стосується не лише плакатів, але й ми розробляємо настільну гру, яку як освітній елемент закуповує облдержадміністрація. Нам активно допомагає відділ молодіжної політики Львівської ОДА», - зазначив голова громадської організації «Граніт» Андрій Мочурад

Серед постатей – Євген Петрушевич, Дмитро Вітовський, Мирон Тарнавський, Юліан Головінський, Петро Франко, Іван Боберський.

Зазначимо, що зустріч з громадськістю до 100-річчя утворення ЗУНР відбувається за ініціативи департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації

https://galinfo.com.ua/news/na_lvivshchyni_stvoryly_seriyu_plakativ_z_vydatnymy_postatyamy_zunru_299005.html


1 листопада 99-річчя Листопадового Чину

Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання; англ. November Action) — українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських січових стрільців у Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км, що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918—1919 років для захоплення Галичини.



Передісторія
Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення польської держави, до якої мала би увійти вся Галичина. Цей сценарій ігнорував українське питання, яке вже давно визріло в Галичині.
Український рух особливо активізувався в Галичині з утворенням у Києві Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Так, у квітні 1918 року у Львові було створено Український банк. У травні провели з'їзди товариств «Рідна школа» та «Союз українок», почалося відродження «Пласту» та «Сільського господаря». У вересні у Львові було проведено кілька великих віч та мітингів з вимогами об'єднання всіх підавстрійських українських земель в окремий коронний край з власним сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору.
18-19 жовтня 1918 року в Народному домі у Львові відбулося зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з прийнятим зібранням Статутом організації, вона мала право:
«а) виконати в хвилі, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених;
б) предприняти всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоб своє рішення під а) привести в життя.»
19 жовтня УНРада оприлюднила Маніфест, в якому вона проголосила:
«1. Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-східна Буковина з містом Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава ...
3. Взивається всі національні меншости ... негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.
4. Українська Національна Рада виготовить Конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії...»

Проголошення Української Держави
У неділю, 20 жовтня, на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів'ян, на якому Костем Левицьким було оприлюднено «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». Щоб не допустити польських провокацій Кость Левицький і Олександр Барвінський того ж дня зустрілися з намісником Галичини графом Карлом фон Гуйном, який запевнив їх, що влада взмозі «припинити всілякі демонстрації чи атаки». 23 жовтня Євген Петрушевич і Микола Василько у Відні мали зустріч з прем'єр-міністром Австро-Угорщини.
Головним осідком УНРади став Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Тому у Львові було сформовано його представництво на чолі з Костем Левицьким. Також у Львові, в Народній гостиниці, діяв створений у вересні Центральний Військовий Комітет на чолі з Іваном Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових.

Причини та організація
Польські військові та політичні кола, посилаючись на «державотворчу нездатність» західних українців та необхідність об'єднання Галичини у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», заручившись підтримкою США і Антанти, створили у Парижі Польський Національний Комітет. 28 жовтня у Кракові було утворено Польську Ліквідаційну Комісію, ціллю якої було проведення у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройного виступу з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Приїзд Комісії до Львова був запланований на 1 листопада.
Увечері 31 жовтня в Народному домі члени Національної Ради та Військового Комітету обговорити результати останніх переговорів Костя Левицького з намісником Гуйном про передачу влади українцям. Гуйн відмовився це зробити, посилаючись на відсутність вказівок з центру. Деякі учасники пропонували чекати маніфесту з Відня, проте представник Центрального Військового Комітету Дмитро Вітовський наполягав на збройному захопленні влади:
«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки! »
Вітовський переконав членів Національної Ради вдатися до виступу. Начальник штабу Семен Горук розіслав кур'єрів до комісарів повітів з наказом у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях. Командирові полку УСС Осипу Букшованому було наказано виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля наказано зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити через річку «ні одного поляка».
Основну збройну силу українців становили 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки , 30-ий, 50-ий та 90-ий курені УСС, загальна чисельність яких 25 жовтня становила 2400 осіб. Однак, більшість частин не були бойовими, не вистачало офіцерів. Натомість, поляки розраховували зайняти Львів 2-3 листопада без зайвих зусиль. На нараді старшин у Народній гостиниці увечері 31 жовтня з'ясувалося, що в розпорядженні штабу повстання всього близько 1400 стрільців і 60 старшин. На засіданні, яке згодом перебралося до кам'яниці «Просвіти» на площі Ринок, а потім у Народний дім, 35 присутніх командирів отримали конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об'єктів Львові та роззброєння неукраїнських підрозділів.

Повстання
Меморіальна таблиця на львівській ратуші: «1 листопада 1918 р. на львівській ратуші був вперше піднятий державний синьо-жовтий прапор…»
О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. Першими почали діяти загони поручика Цьокана. Він також повідомив у штаб, що австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримуються нейтралітету. Загін поручника Мартинця захопив ратушу, 75 стрільців хорунжого Сендецького оволоділи намісництвом та арештували генерала Гуйна. Четар Григорій Трух зайняв комендатуру і арештував генерала Пфеффера, четар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу сотника Я. Гинилевича. О 5-й ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші групою вояків було піднято синьо-жовтий прапор, виготовлений дружиною директора «Народної торгівлі» Марією Лазорко і встановлений безпосередньо 17-річним вістуном Степаном Паньківським. О 7-й ранку Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Військовий Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду.
Підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші.
Вдень намісник Гуйн передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня. Перед від'їздом генерал Гуйн сказав:
«Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди. »
1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Української Національної Ради до населення міста Львова:
«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням. Під сею умовою безперечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається. »

Наслідки
Листопадовий чин спричинив утворення Української Держави площею 70 тис. км. 9 листопада було сформовано її уряд — Державний Секретаріат. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву — Західноукраїнська народна республіка. Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни. Так, уже 1 листопада у Львові польське населення міста розпочало підготовку до неї. Польський штаб розмістився у Будинку техніків (на сучасній вулиці Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (сьогодні — вул. Залізняка, 21). Під вечір 1 листопада наприкінці вулиці Коперніка з'явилися перші збройні вузли польських боївок.
На пам'ять про Листопадовий чин у центрі Львова названо вулицю. Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового чину.

Кровавая "полонизация" Западной Украины

 

Польские политики, спекулируя на теме Волынской трагедии и обвиняя бойцов Украинской повстанческой армии (УПА) в геноциде польского населения, забывают, что Польша сама сделала все, чтобы спровоцировать всплеск межнационального противостояния.

Важной исторической вехой в украино-польских отношениях стало вторжение польской армии в Западную Украину в 1918 году, сопровождавшееся кровавым произволом, насилием, разграблением украинских сел. Польские коменданты забирали у крестьян скот, зерно, сахар, расправлялись с заподозренными в саботаже. О жестокости экзекуций ходили легенды: украинцам выламывали конечности, "мозжили" головы, вспарывали животы. По воспоминаниям польского полковника Юзефа Бека, украинские села, проявлявшие недовольство, поголовно вырезались. Представители польской оккупационной администрации активно поддерживали и приветствовали пытки и избиения украинцев. С особым рвением поляки охотились на защитников украинской государственности. Так, без суда и следствия были убиты член правительства Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР) Мартинец и известный композитор Остап Нижанковский. В целом число арестованных и интернированных среди украинского гражданского населения во время польской оккупации по самым осторожным оценкам составило не менее 250 тысяч человек.

После варшавского соглашения Петлюры с Пилсудским в 1920 году Польша получила 162 тысячи квадратных километров украинской территории с населением 11 млн. человек. С целью насильственной ассимиляции и полонизации в регион направили поток польских переселенцев, которым было передано более 200 тысяч гектаров земли в Галичине, 112 тысяч гектар на Волыни и 113 тысяч гектар в Полесье. На оккупированных территориях действовал комендантский час, было ограничено передвижение, а армия была готова в любой момент к подавлению восстаний. Польские чрезвычайные "военно-полевые суды", действовавшие еще с 1918 года, в 20-х годах получили право выносить смертные приговоры в течение 12 часов, чем охотно пользовались.

В рамках деукраинизации Западной Украины польское руководство наложило запрет на деятельность украинских общественно-политических и культурно-образовательных организаций. С марта 1920 года в делопроизводство введен термин "Малопольске Всходне" и запрещено употребление терминов "Западная Украина" и "украинец". Во Львове были запрещены украинские газеты "Дело" и "Свобода". Молодым людям запрещали учиться в университетах Львова, пока они не пройдут службу в Войске Польском. Во время оккупации целенаправленно уничтожались украинские школы, а их здания забирали под свои нужды польские военные. Из 17 тысяч учителей только 2 тысячи были украинцами, а в Краевой Школьной Раде было всего лишь 7 членов-украинцев из 40. Преподавание на украинском языке могло вестись исключительно в низших подготовительных школах общины, в остальных – строго на польском. Кроме того, как для низших подготовительных школ, так и в отношении частных курсов для неграмотных действовал запрет на обучение украинской грамоте.

Польские власти не ограничивались уничтожением украинской самобытности на захваченных землях. В конце 1919 года регион столкнулся с эпидемией тифа, для борьбы с которой Польша ничего не предприняла. Смертность среди заболевших тифом в то время достигала от 20% до 50%. Только за первый квартал 1920 года заболело более 20 тысяч украинцев. Польская санитарная служба решила, что спасать Западную Украину от эпидемии нецелесообразно и "нужно ждать, когда она погаснет сама" (Крівава Кніга Ч.2). Очевидно, что естественное сокращение украинского населения оккупированных территорий от мора способствовало ускорению проводимой поляками политики ассимиляции, поэтому польская власть сознательно игнорировала голод, эпидемии, а также другие социальные проблемы на Западной Украине. Села не восстанавливались, семена для посевов крестьянам не поставлялись. Вместо этого польские жандармы занимались реквизициями и отбирали у украинцев последнее.

Активная очистка захваченной территории от украинских крестьян так же была обусловлена польской программой по переселению в Западную Украину ветеранов польско-украинской войны, которые получали землю, изымаемую у украинцев. Только на Волынь с двухмиллионным населением Пилсудский переселил 300 тысяч польских "осадников", которым отдали лучшие земли и предоставили важные административные должности. Примечательно, что бывшие польские военные, прославившиеся в борьбе с украинцами, должны были стать одной из опор стабильности в регионе. Другим подспорьем польской власти в Западной Украине стали специальные отделы полиции, предназначенные для быстрого подавления бунтов и выступлений против польской власти. Помимо этого в задачи специальных отделов входила розыскная и следственная деятельность в отношении единомышленников и сочувствующих сторонникам создания независимого украинского государства. От донесений в полицию не было отбоя, что подстегнуло польских карателей к упрощению следственных и судебных процедур. Без суда и следствия был расстрелян один из основателей Украинской войсковой организации (УВО) Юлиан Головинский, замучен идеолог и краевой руководитель Организации украинских националистов (ОУН) Степан Охримович. Приговорами "военно-полевых судов" были расстреляны украинские патриоты, известные деятели УВО и ОУН – Василий Билас и Дмитрий Данилишин. Местное население, проявляющее национальную активность и симпатизирующее ОУН, подвергалось регулярным полицейским зачисткам. Особенно кровавой стала "пацификация" – операция, проводимая в 30-х годах польскими отрядами полиции и армии против гражданского населения Галичины. Поляки занимали украинские села, жгли дома, храмы, изымали имущество. За время операции было закрыто 150 православных церквей, а их земли конфискованы. Польские каратели арестовали более 2 тысяч украинцев, разгромили 800 сел, ликвидировали украинский центр "Просвита", общества "Луг" и "Сокол".

Брошенных в жернова польских репрессий украинцев постигла тяжелая участь. Военнопленные, общественные деятели и жители сел, становившиеся жертвами террора со стороны оккупационной власти в 20-30-х годах, отправлялись в  концентрационные лагеря, которые прославились на всю Европу ужасными условиями содержания. Задержанные страдали от голода и холода в условиях полной антисанитарии, многие пленные подвергались систематическим пыткам, надзиратели выбивали им зубы, выкалывали глаза, ломали кости.

В концлагере в Стшалково в холоде и полной антисанитарии одновременно находилось до 57 тысяч заключенных. От постоянных пыток и болезней в этом лагере только по официальным данным погибло более 8 тысяч человек. В концентрационном лагере в районе города Тухоль, куда также отправляли украинцев, к 1921-ому году погибло более 22 тысяч человек. В 1934 году для уничтожения украинской политической оппозиции польским оккупационным режимом специально создается концлагерь Береза-Катузская. Рассказывая о назначении и работе концентрационного лагеря, его комендант Юзеф Камаль-Курганский честно признавался: "Чем больше заключённых передохнет, тем лучше будет жить в моей Польше". За время оккупации десятки тысяч украинцев погибли в польских концлагерях в Вадовичах, Модлине, Львове, Стрые, Яловце, Брест-Литовском, Перемышле, Ланцуте, Тухоли, Стшалково. Эпидемии тифа, дизентерия, голод, отсутствие  одежды, регулярные пытки, сотни и тысячи трупов, которые лежали на открытом воздухе месяцами – все это польские лагеря смерти, до сих пор наводящие ужас на историков.


Стоит напомнить, что в 1923 году Совет Послов Антанты согласился на передачу Западной Украины во временное управление Польши только под гарантией предоставления региону автономии, открытия украинских школ, университета, разрешения на пользование украинским языком в государственных учреждениях и уважения к религии. Вместо этого поляки учинили геноцид украинского населения, провели насильственную ассимиляцию и захватили украинские этнические территории. Польская оккупационная власть тщательно скрывала данные о жертвах среди украинского населения от гуманитарных организаций и Лиги Наций. Между тем количество погибших украинцев в результате кровавой "полонизации" может достигать нескольких сотен тысяч человек. Польша нанесла сокрушительный удар по украинскому национальному самосознанию на Волыни, Холмщине, Подляшье, были подорваны основы украинской государственности и созданы предпосылки для региональных межнациональных конфликтов в будущем. Многочисленные военные преступления, совершенные польскими оккупантами на территории Западной Украины, до сих пор замалчиваются и не признаются современной польской властью и международным сообществом.  

Администрация Президента Украины и Министерство иностранных дел Украины должны сделать все, чтобы Польша признала события, произошедшие на Западной Украине в 20-30 годах, геноцидом украинского народа. Эти печальные страницы истории заслуживают подробного расследования и осуждения со стороны всех международных организаций, чтобы предотвратить подобные преступления против человечества в будущем.

Источник.

Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр.

На 22-му році української незалежності я, цілком випадково, натрапив на невідому мені  досі інформацію про авіацію України часів визвольних змагань в період 1917-1920 рр.  

Для перегляду пропоную тільки маленький елемент цієї цікавої розвідки.

Отже: Франко Петро Іванович (21.06.1890-28.06.1941)

сотник, льотчик-дозорець. Син видатного українського письменника Івана Франка, народився у с. Нагуєвичі біля Дрогобича. Закінчив Львівську Політехніку, школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадт, літну школу у м. Райльовац під Сараєвом (1916). Вступив на українську службу в ранзі поручика, з 1.01.1919 — сотник. З 1.01.1918 був референтом авіаційних справ Державного військового секретаріату ЗУНР та очолював Летунський відділ Галицької армії. 4.01.1919, виконуючи з льотчиком В. Кавутою бойове завдання, збитий поляками і потрапив у полон, звідки невдовзі втік та 21.01.1919 повернувся у Летунський відділ. Залишався командиром Летунського відділу до 26.03.1919, а референтом авіаційних справ — до 10.04.1919. 14.04.1919 відбув із місією Українського Червоного Хреста до Белграда. У 1922 р. повернувся на батьківщину і працював викладачем у Коломийській гімназії, у 1931 р. виїхав до СРСР, став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. Протягом 1939–1941 рр. декан товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 р. обраний депутатом Верховної ради УРСР. Заарештований у червні 1941 р. у Львові. За одними даними, загинув під час втечі на ст. Прошова поблизу Тернополя, за іншими — страчений у в’язниці. Автор спогадів про Летунський відділ Галицької армії (ЦДІА у м. Львові. — Ф. 640. — особистий фонд П. І. Франка; Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 10. — С. 3–5; Ч. 11. — С. 9–11).

Громадянам України з екранів зомбоящиків розповідають про що завгодно, обходячи стороною нашу історію, Україну та й нас самих.

Весь матеріал про авіацію України початку ХХ століття можна знайти тут.