Нова чудова пісня від гурту "ТАРТАК".

У 1951 і 1952 рр., коли в наслідок московсько-большевицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху третьої світової війни, на Заході, головно в Німеччині й США, появилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміграцій поневолених Москвою народів. Так зв. біломосковські політичні групи, очолені А. Керенським, розпочали інтенсивну політичну акцію з програмою знищити большевизм, але зберегти імперію, затримуючи в дальшій неволі “всі народи Росії”. Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл; тоді постали такі творива, як СОНР, АКВБ, КЦАБ і т. п. з спільним завданням звести до спільного кітла політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню боротьбу проти Москви і її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи.

Ці ворожі для української справи затії затаврував Ст. Бандєра у своїх статтях: “З москалями нема спільної мови”, та в двох наступних — “Первородний гріх проросійської концепції” і “Відкриті карти”. Провід ЗЧ ОУН видав дві заяви, підтримуючи спільні “Позиції українських політичних установ та організацій” з 27. 12. 1952 р. та спільну “Деклярацію національних політичних центрів і Національно-Виз-вольних Організацій” поневолених Москвою народів з 14. 12. 1952 р. (Див.: “ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р.”, збірка документів, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1. Видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 264-282 “Наше становище до біжучих подій” і “Доповнююче становище Проводу Закордонних ОУН”).

Нижче наведена стаття була друкована за підписом Ст. Бандери в тижневику. “Український Самостійник”, Мюнхен, рік III, ч. 42/143 з 12. 10. 1952 р.



"З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ" - СТАТТЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ

В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.

Тим часом за таке завдання — змінити цю послідовну поставу української політики, — приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами намагаються звести в одно річище і визвольні змагання народів поневолених Москвою, в першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміграцією. Базою спільної дії мало б бути передусім саме неґативне ставлення до большевизму, як до режиму і комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж стосується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба, що самі форми їхньої підлеглости були б у дечому змінені. Максимальні “концесії”, які допускала -б ця концепція народам, що борються за своє визволення від Москви, — це було б відкладення їхнього державного визначення на пізніше, після переможення большевизму спільними силами і встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визвольні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну боротьбу і провадити її в аспекті неподільности російської імперії, з пристосуванням до московських бажань.

Така концепція зустрілась з одностайним різким відпором усіх українських політичних середовищ на еміграції, коли московські чинники на еміграції пробували ввести її в дію, а американські аранжери й покровителі тримались за лаштунками. Після того американська політична акція в цьому ж напрямі почала виявлятись щораз виразніше, ставлячи цю проросійську, єдинонеділимську концепцію, як офіційну лінію політики США. Різні засоби політичного натиску і з'єднування мають зламати одностайність українського відпору та перетягнути слабкі і податливі на такі методи елементи серед української політичної еміграції. Настійливість американських чинників, які ведуть цю акцію, готова посунутись до таких меж, що, мовляв, становище української сторони до такої їхньої концепції вони будуть трактувати як чинник українсько-американських взаємин. Тобто, що керівні політичні кола США будуть так ставитися до українських політичних сил, як ці ставитимуться до їхньої проросійської політичної акції.
[ Читати далі ]

Цей 2015-й рік я розпочинаю під  гаслом:
"Степан Бандера рекомендує NIBE!"

Повірте, я бачив на власні очі, як це все працює - це супер! Повна автономія постачання тепла у величезному обсязі! Повна екологічна чистота і безпека!

Багато хто не може зрозуміти, як це працює, то я кажу, що всі ми маємо вдома холодильник і чомусь не дивуємось його роботі: з маленького простору завдяки енергетичним властивостям фріону зайве тепло забирають і викидають його у зовнішнє повітря, але якщо це робиться навпаки, то люди з цього дуже дивуються і чогось не уявляють, хоча тут все ще простіше! В землі, повітрі чи водоймах завжди є наявним тепло, яке можна спокійно звідти відбирати та подавати в житло.

Ще цікавіше, що цей процес може бути і зворотнім, тобто влітку ваші батереї працюють на охолодження, отже не потрібн дужеі енергозатратні і шкідливі повітряні кондиціонери.

NIBE - це революція в енергетиці, а Степан Бандера очолював саме Революційну ОУН задля добра українців! Геть окупацію світового енергетичного газо-нафто-вугільного мафіозного клану в Україні! Дамо дітям екологічну енергетику і чисте довкілля!

Хто мені не повірить - най сам перевірить, бо в Україні вже діє не один об'єкт, а нещодавно запрацював у Рава-Руській перший в Україні дитячій садочок на тепловій енергії просто від землі. В Польщі таких об'єктів вже сотні! Чому у нас про це тихо? А як влада буде народ контролювати, якщо його одною рукою не обдирати, а другою - подачки роздавати за покірність... Бути вільною людиною можливо, якщо ти незалежний! В першу чергу - енергетично!

Захисти свою домівку і родину теплом рідної землі!
 
Геотермальне тепло в домівки українців!

Приклади тут: NIBE в Україні! Подивіться і зрозумійте, що це вже є і діє, просто про це мало говорять, але це основа енергетичної незалежності України від інших держав і убезпечення українців від власних вітчизняних олігархів!

http://nibe.com.ua/category/%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0/



NIBE Heating є лідером у виробництві побутових опалювальних приладів на ринках Польщі, Чехії, а так само Балтійських і Скандинавських країн. Нашими клієнтами є люди, які займаються будівництвом нових або реновацією існуючих приміщень, які активно цікавляться новою продукцією, яка економить кошти і створює екологічну атмосферу для спокійного і комфортного життя.Підприємство NIBE Industrier AB (зареєстровано в Швеції., р. Маркарід) котирується на стокгольмській біржі цінних паперів з 1997р.

NIBE Industrier європейський виробник теплового обладнання, що спеціалізується на опаленні приміщень використовуючи геотермальні джерела енергії, а так само на виробництві бойлерів, водонагрівачів, котлів та ін. опалювальної техніки, якісної продажі та обслуговуванні.

Продукція

Ґрунтові (геотермальні) теплові насоси, грунт-вода

Це теплові насоси, які використовують грунт або грунтові води в якості джерела тепла. Ваші витрати на опалення, використовуючи ґрунтові теплові насоси NIBE, знизяться на 75%.

Так само, застосовуючи ґрунтовий тепловий насос від NIBE, існує можливість безкоштовного охолодження Вашого будинку.

 
Повітряно-водяні теплові насоси

Перетворюють енергію зовнішнього повітря в тепло для Вашого будинку і створюють в ньому комфортну температуру. Установка повітряно водяного теплові насоси NIBE призведе до скорочення енерговитрат на опалення і гаряче водопостачання на 60% у порівнянні з звичайними опалювальними системами.

Вам необхідно вибрати повітряно-водяний тепловий насос NIBE у разі відсутності можливості укладання колектора тепла або буріння свердловини.

Вентиляційні теплові насоси

Свіже повітря - основний фактор здорового життя

З початку 80-х в прогресивних країнах з'явилося поняття «Синдром Хворих Будівель». Спочатку «Синдром Хворих Будівель» проявляється у проживаючих людей у вигляді «некомфортного перебування», потім, як наслідок, виникають алергічні реакції, поступово слабшає імунна система, хронічні захворювання.

Водонагрівачі (бойлери) і буферні ємності

Водонагрівачі NIBE нестаріючого дизайну. Виготовлені згідно з виробничим стандартам і відповідають всім вимогам безпеки.

Екологічно чиста ізоляція водонагрівачів. У виробництві не використовується речовина CFC.

У представленому асортименті Ви знайдете водонагрівачі, призначені як для невеликих садиб, так і для великих комерційних об'єктів.

Буферні ємності NIBE передбачають підключення сонячних панелей і електронагрівачів. Покриття внутрішніх поверхонь міддю або емаллю знижує втрати тепла і збільшує термін працездатності. Разом з тепловими насосами акумулятори та бойлери створюють повний комплекс опалення Вашого будинку та басейну.
 
Сонячні колектори (солярні системи)

Завдяки сонячним колекторам, ми маємо можливість скористатися єдиним всюдидоступним і 100 %-але безкоштовним джерелом відновлюваної енергії - Сонцем. Солярні ( сонячні ) системи - це надзвичайно універсальне рішення: в житлових будинках (індивідуальних і багатоквартирних ) сонячні колектори використовуються в системах гарячого водопостачання , підігріву води для басейнів і навіть в якості допоміжного джерела тепла в системах опалення; в громадських , нежитлових будівлях (готелях , пансіонатах , санаторіях , спортивних спорудах і т. д.) колектори допомагають у приготуванні гарячої води для потреб цих установ , на промислових об'єктах солярні системи використовуються для попереднього підігріву води для виробничих потреб . Сонячні колектори здатні забезпечувати близько 50-60 % річної потреби гарячого водопостачання (найвища їх продуктивність протягом року досягається в період з квітня по вересень). NIBE - BIAWAR пропонує плоскі сонячні колектори і вакуумно - трубчасті . Це дозволяє інвестору вибрати систему , яка найкраще задовольнить його потреби

http://nibe.com.ua/

У Києві відсвяткували 106-ий день народження Степана Бандери 1 січня 2015 року
   


Прихильники "Свободи" та "Правого сектору", а також бійці добровольчих батальйонів провели смолоскипну ходу з нагоди 106­го дня народження ідеолога українського націоналізму. Всього було близько 5 тисяч людей. Традиційно колона рушила від пам'ятника Шевченку. На Майдані Незалежності провели віче.  

Тут цікаве відео, яке не грузиться у  блог
http://1tv.com.ua/uk/news/2015/01/01/63281

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.
Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.
[ Читати далі ]

"Майдан: усна історія". Розмова з Володимиром В'ятровичем



26.12.2014
Наталія Машталер, Тетяна Привалко, для УП.Життя

Під час революційних подій минулої зими Володимир В'ятрович був одним із лідерів Громадського сектору Євромайдану. Зараз він очолює Український інститут національної пам'яті – центральний орган виконавчої влади, який у кабміні відповідає за відновлення історичної пам'яті та подолання наслідків тоталітарного минулого в суспільстві.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" Володимир В'ятрович розповів, що для нього означають події зими 2013–2014 років.

Про початок Євромайдану

21 листопада, коли почався Євромайдан, я був у Римі на конференції, присвяченій 80-м роковинам Голодомору. Під вечір я зупинився у свого знайомого і звично переглядав Фейсбук. Там побачив повідомлення від Мустафи Найєма: "Всі, хто серйозний, приходимо о 22.30 до стели". Я не міг прийти. Але було цікаво, що ж, власне, з усього цього буде. Було відчуття, абсолютно нераціональне, що щось таки буде.

Я навіть зробив тоді допис, що Янукович обрав дуже неправильний день, щоб оголосити про згортання європейської інтеграції, тому що 21 листопада почалася Помаранчева революція – і цей день одного разу вже став причиною його поразки, тож може стати нею і вдруге. Бачте, слова виявилися пророчими, хоча на той момент були радше бравадою, ніж якимось раціональним усвідомленням.

Повернувся я до Києва 22 числа, й того дня вперше пішов на Майдан. Було мокро, сиро. Зібралася невеличка купка людей, всі під парасольками. Була якась апаратура, хтось пробував промовляти. Коротше кажучи, враження чогось серйозного це не створювало. Але позитив був у тому, що люди простояли ніч, тобто це фактично була друга доба. І виглядало, що з цього таки може вийти щось серйозне.

На відміну від Помаранчевої революції, ніхто не готувався до цієї революції. Нагадаю, що за кілька місяців до того відбулася акція "Вставай, Україно!" Вона була малочисельною і відзначилася тим, що у ній брали участь проплачені прапороносці.

Сподівання на якийсь вибух були примарними. Ми були не готові до того, не була готова і влада. Можливо, саме тому (що ніхто не був достатньо готовим) воно і вдалося. Та водночас така неготовність проявилася в багатьох помилках, які, зокрема, призвели й до людських смертей.

Остаточно до Майдану – не лише як людина, яка час від часу приходить покрутитися, покричати "Банду геть!", а як людина, що бере на себе якусь відповідальність, – я долучився після 24 листопада. Нагадаю, тоді, 24 листопада, вперше за 9 років відбувся наймасовіший мітинг – було понад 100 тисяч людей.

Увечері 24 листопада на Європейській площі почали розбивати намети. Відбулося роздвоєння Майдану. Тривали суперечки, хто до кого мав приєднатися. Я був серед тих, хто намагався об'єднати два табори. Через загрозу з боку міліції зачистити Майдан, а також потребу в налагодженні якоїсь координації, я тоді вперше залишився на ніч на Майдані.

Наступного дня ми зустрічалися так званою Координаційною радою, куди входив Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Василь Гацько, Ігор Луценко, Дмитро Крикун, Світлана Заліщук, Богдана Бабич… Усіх зараз не назву, тому що один із моментів, який мене відверто дратував, полягав у тому, що ця Координаційна рада була фактично нефіксованою. Вона була якась плавуча, сьогодні прийшли одні, завтра – інші. Тобто кістяк був, звісно, але я вважав, що з погляду менеджменту це цілковито неправильно, бо не зафіксовано точну кількість людей, які приймають рішення. Відповідно, як ми можемо добиватися їх виконання? Це відбувалося в режимі такого собі творчого хаосу.

29 листопада, коли стало відомо, що Угоду про асоціацію з Європейським Союзом підписано не буде, на Майдані почали обговорювати, що буде далі. Студенти сказали, що вони вважають за потрібне переходити до інших форм протесту, треба готуватися до 2015 року, треба, можливо, зараз розійтися, з тим щоб почати будувати структури для протестних акцій на майбутнє. Але всі: й політики, й громадські діячі, й студенти погодилися, що потрібна якась масова акція 1 грудня.

Як на мене, це відіграло ключову роль: коли студенти оголосили про згортання акції, не було остаточно вирішено, що ми робимо з тими людьми, які є на Майдані, чи залишатися їм до 1 грудня, чи розходитися. Фактично рішення однозначного не було.

Про створення Громадського сектору Євромайдану

30 листопада, можна сказати, було започатковано утворення, яке потім стало Громадським сектором Євромайдану. Це люди, які взяли на себе відповідальність за юридичну й соціальну допомогу постраждалим від розгону Майдану та підготовку акції 1 грудня. Частина з них – ті, що були під стелою, – потім продовжили цю роботу.

Громадський сектор Євромайдану взяв на себе розселення людей. Дерев'яними будиночками на Майдані опікувалися ми: там роздавали теплі речі, фіксували людей, розселяли їх. Оленка Подобєд-Франківська займалася розселенням. Ігор Кулик відповідав за розселення на одному з наших найбільших об'єктів – це "КиївЕкспоПлаза". Максимально там жило десь 5–6 тисяч людей.

Нам важливо було надихати й пояснювати потенціал ненасильницького спротиву. Через це, власне, ми проводили лекції.
 

8 грудня робили так звані миротворчі патрулі: трошки заспокоювали настрої людей, тому що була загроза провокації, як було 1 грудня, і що це може перейти в насильство.

До 8 грудня вже був більш-менш відпрацьований механізм Громадського сектору Євромайдану як невеликої організації. Хоча вона могла нараховувати до сотні людей.

Про штурм Майдану силовиками 11 грудня

Ніч із 10 на 11 грудня для мене одна з найдраматичніших на Майдані. Настрій був просто феноменальний. Може, буду говорити якимись патетичними словами, але все це передає ту атмосферу.

Люди були готові померти. Ми не мали з собою нічого, абсолютно нічого. Була страшенна тиснява, було дуже важко, але ніхто не збирався відходити.

Враження від тієї ночі були дуже дивні: не вірилося, що це сталося, не вірилося, що ми перемогли. Відчувалося неймовірне піднесення.

Це була найбільш епічна ніч на Майдані, вона брала якоюсь щирістю. Ми нічого не мали, крім себе самих, крім своєї честі й гідності – це вся була наша зброя.

Про закони 16 січня

16 січня, після ухвалення диктаторських законів, чекали можливого введення надзвичайного стану. І ми тоді досить серйозно почали розробляти плани навіть переходу в підпілля. Тобто хто з ким як має контактувати, хто куди має виїхати. Вже на повному серйозі говорили про речі, про які раніше й мови не було.

Настало 19 січня. Ми думали зробити цей протест радше веселим, щоб показати абсурдність цих законів. Через це закликали людей зробити касковий день – від слова "каска". Люди приходили хто в баняках на голові, хто в розфарбованих касках. Але настрою це не змінило, настрій був дуже тривожний.

Політики знову вийшли на сцену, традиційно від них не було чути конкретних пропозицій. Люди були дуже обурені, тому що чекали, що закони 16 січня змусять політиків об'єднатися, і вони врешті вийдуть із єдиною позицією й запропонують єдиного лідера. На дерев'яні будиночки повилазили люди з великими банерами, на яких написали: "Лідера або йдіть геть!"

Про Антимайдан і силовиків

Ми намагалися знайти контакт із людьми, які були на Антимайдані. Ба більше, ми навіть влаштували акцію на Миколая, 19 грудня. Переодягнений Ігор Кулик, який із великим мішком із подарунками (в ньому були шкарпетки, рукавички) пішов туди і, розповідаючи про українські традиції, хотів роздавати ці подарунки за умови, якщо хтось розкаже, яку гарну справу зробив минулого року.

Було дуже кумедно. Люди кидалися на нього, ледь не розірвали: "А мне носки, а мне носки, а мне варежку дай!" Тобто, їм не важливі були всі ті речі, які він пробував до них донести – а важливими були матеріальні цінності.

Це, на жаль, були різні світи. Світ радянського минулого, в який нас хотіла зіштовхнути влада, – це світ, де матеріальні цінності понад усе, де немає віри, де немає бажання допомогти один одному. Вони ж постійно між собою страшенно сварилися.

Свою ницість вони заглушували алкоголем: там постійно відчувався запах алкоголю, якого ніколи не було чутно на Майдані. Вони не хотіли бачити цієї реальності, вони не хотіли бачити, що вони – раби. Ми намагалися якось достукатися до них, але це було дуже важко, особливо коли з'явилися тітушки – з ними не було про що говорити. Це були люди, налаштовані на те, щоб бити і вбивати.

"Беркут" уявив себе елітарним підрозділом, якому дозволено все. Ми потім дізналися з документів, які набули поширення, що були зустрічі "Беркуту" з Януковичем, на яких він гарантував, що захистить їх. І він справді до кінця їх не здав. Тож вони почувалися в суспільстві такими особливими, що їм дозволено все.
 

І те, що вони виробляли на Грушевського, коли стріляли по очах – це для них був спорт, скільки хто очок заробить. Вони відчували свою вищість, почувалися мисливцями на сафарі.

Можливо, саме тому вони посипалися 20 лютого: не сподівалися на такий спротив. Коли 20 лютого люди кинулися в атаку і з боку майданівців теж почали лунати постріли (там небагато тої зброї було, але таки була), коли серед беркутівців почали з'являтися перші загиблі, вони перелякалися – раптом дичина перетворилася на мисливця.

Про цінності Майдану

Загалом Майдан був антирадянським повстанням. Я кажу так не тому, що я історик, який займається антирадянськими рухами, а тому що те, що хотіла робити влада – це повернути нас у радянське минуле всіма тими страшними судами, сваволею, викраданням людей, цензурою тощо. Люди проти цього повстали.

І, напевно, тому для Росії цей Майдан був бандерівським, адже головний антирадянський герой – Степан Бандера.

Це було повстання за демократію, європейські цінності, українські цінності. Через це воно й було антирадянським повстанням.

Чи переросте це повстання в революцію, покажуть теперішні події. Тобто Майдан ще не закінчився, він має й може перерости в системні реформи – й тоді ми зможемо говорити, що це справді відбулася революція, що він став революцією. І тоді, сподіваюся, не буде потреби нового Майдану.

Я негативно ставлюся до закликів проводити новий Майдан, тому що я переконаний: ми ще цього не завершили.

Згадується анекдот, коли якийсь волоцюга дивиться на своїх брудних нещасних дітей і думає, чи цих помити, чи нових зробити. Отак часто виглядають українці: замість довести цей Майдан до пуття, починають говорити про новий Майдан.

Про героїв Майдану

Героїв Майдану дуже багато. Це звичайні люди, чиїх імен ми часто не знаємо. Якось у січні зустрів бабцю з дідусем, які йшли на барикади на Грушевського з лижними палицями радянського зразка, "наших защищать". Пам'ятаю бабцю, яка принесла шпроти й сир, щоб нагодувати протестувальників.

Героями є, в основному, невідомі люди. На жаль, це ті люди, яких ми не ідентифікуємо, на жаль, вони не розкажуть нам своїх історій. Ми зараз намагаємося залучити до нашого проекту максимальну кількість людей, записуючи їх. Я переконаний, що саме тих героїв ми не знайдемо, бо вони стали іншими, вони повернулися до свого звичайного життя.

Я підтримував ідею, що в Києві має бути вулиця Небесної сотні і що це має бути саме вулиця Інститутська. Я негативно поставився до того компромісу, в результаті якого лише частину Інститутської назвали вулицею Небесної сотні, а решта залишилася Інститутською. Вважаю, що в таких питаннях компромісів не повинно бути. Ми повинні вшановувати загиблих повною мірою.

Думаю, має бути якийсь Музей Майдану, якщо в широкому розумінні говорити про три Майдани, які були в Україні: у 1990-му, 2004-му та 2013-2014 роках.

Надзвичайно важливо зафіксувати пам'ять про те, що відбулося: записати спогади людей. Тому що, знаєте – в майбутньому нам дуже знадобиться пам'ять про те, якими героями ми були в минулому, щоби знову не стати негідниками.

Про революцію й те, що буде потім

Як змінив мене Майдан? Я дуже постарів, і далеко не на рік. Думаю, ще довго буду відходити від того, що сталося. Хочеться вірити, що став розумнішим.

Досі важко це все згадувати, важко дивитися фотографії, фільми. Є відчуття провини, яке полягає в тому, що ми були недостатньо готові. Я постійно повторюю, що головним убивцею на Майдані була імпровізація. Якби ми були більш готові, більш синхронізовані, ми могли би врятувати багато життів.

На Майдані для мене відбулося повторне відкриття. Приблизно таке ми бачили під час помаранчевого Майдану: наскільки більшою мірою проявилася жертовність людей, наскільки люди були готові платити своїм здоров'ям і навіть життям, щоб перемогти. Наскільки люди здатні об'єднатися.

Але до всього треба готуватися. І найкраща імпровізація – та, яка 10 років готується.

З іншого боку, слід розуміти, що революцію підготувати неможливо. Можна самому підготуватися до революції. Коли спалахне революція, ніхто не може знати, це абсолютно стихійний процес, його неможливо прорахувати. Але важливо, коли вона спалахне, щоб ми були готовими. Цього разу ми готовими не були.

Не можна думати, що проблему можна швидко вирішити силовим методом.

Була така впевненість, і багато хто на Майдані був переконаний, що тільки завдяки подіям на Грушевського революція перемогла. Я переконаний, що ні. Я переконаний, що революція перемогла б і ненасильницьким методом, хоча це було б пізніше. Можливо, це дало б нам шанс дозріти більше до того, щоб перемогти Януковича.

Віра в те, що проблеми вирішуються швидко і силовим шляхом, – погана. Але така віра у швидкі рішення (зважаючи на війну) посилюється.

А війна передбачає тільки такі рішення. Я сподіваюся, вона не перекинеться на громадсько-політичне життя. А такі тенденції, на жаль, є. Люди хочуть швидких, моментальних рішень. Якщо хтось не подобається, його слід усунути, й так далі. Так не повинно бути. Так ми провалимося у дуже страшні речі.

Кожна революція має шанс трансформуватися у справжні зміни. Революція – це страшенний спалах енергії, яка мусить кудись витратитися, вона не зникає сам по собі. Якщо є певна революційна еліта, яка готувала і проводила цю революцію, вона може взяти на себе відповідальність, бо має легітимність через те, що брала участь у цій революції.

Класична революція (на мій погляд – найкраща) – це американська революція. Коли Джордж Вашингтон – учасник боїв, генерал, якого всі поважають, зумів трансформувати революційну енергію на творення держави. Втім, тоді теж було важко, хтось хотів продовжувати революцію, щоб не було взагалі ніякої держави.

Інший приклад, – поганий приклад, який слід пам'ятати, – це Французька та Російська революції. Під час них був величезний спалах енергії, сподівань. А далі ця енергія пішла на те, щоб розібратися, хто був більшим революціонером, хто більше заслуговував будувати майбутнє. Почалися страшні чистки, терор. І влада вже утверджувалася не за рахунок того, що змінювала країну на краще, а за рахунок страху. І це перетворило революцію на протилежність того, задля чого вона робилася.

Україна зараз зависла в ситуації: революція триває. І дуже багато залежить від теперішньої влади і, звісно, від громади, яка має її підтримати – але насамперед від влади.

Ми маємо владу, яка прийшла до керма країни не в результаті того, що вона була головним революціонером. Ми прекрасно розуміємо, що ані Арсеній Яценюк, ані Петро Порошенко – це не ті люди, завдяки яким відбулася революція; це ті люди, які скористалися – в позитивному чи негативному значенні, але скористалися – цією революцією.

Але хай би вони нею скористалися не тільки для себе як політиків, а й на благо держави – це ми їм можемо дозволити, це ми їм делегуємо.

І вони можуть отримати свою легітимність, щоби вгамувати революційну енергію, тільки тоді, коли покажуть якісь реформи. Вони – невдалі революціонери, але можуть бути хорошими державними керівниками. Якщо вони й надалі, як останні кілька місяців, топтатимуться на місці, ця енергія може змести і їх, а то й цілу державу.

Багато кажуть про те, що революція породила війну на сході України. Це до певної міри так, але не зовсім.

Я думаю, що війна почалася 21 листопада, коли було відкликано рішення про можливість європейської інтеграції. Далі це були лише наслідки, бо якби не було Майдану, Україна вся була б у кращому випадку така, як Білорусь, а в гіршому – така як "ЛНР" та "ДНР". Нас прямували втому напрямку. І наш спротив дозволив країні не провалитися так глибоко.

На жаль, не всій країні. На жаль, частину захопила Росія, окупувавши Крим, а ще частина, окуповані терористами території, все-таки провалилася в це минуле.

Про перемогу

Нині є відчуття певної перемоги Майдану. І через це, я вважаю, 21 листопада ми повинні відзначати як свою перемогу. 20 лютого ми повинні вшановувати тих, хто загинув. Але ми маємо розуміти, що ця жертва дала нам шанс. Шанс – це також перемога.

Дехто каже, мовляв, яка ж то перемога, якщо ми опинилися в іще гіршій ситуації. Я в таких випадках наводжу аналогію з комп'ютерною грою: ми перемогли на одному рівні, спустилися чи піднялися на інший рівень, де тільки чортики страшніші. Але ми повинні боротися з тими страшнішими чортиками.

Ми перемогли на попередньому рівні. І ми повинні про це пам'ятати.

Пам'ять про цю перемогу має надихати нас зараз.

Пам'ять про цю перемогу хотіла би стерти зараз Росія. Тобто, вона хотіла би, щоб ми уявили себе лузерами, які нічого не досягли, дарма пролили кров, а влада в нас така, як і раніше, нічого не змінилося. Це те, що зараз намагається поширювати російська пропаганда.

На мою думку, загроза наступного Майдану існує. Я поки що сприймаю її як загрозу. Можливості довершити цей Майдан поки що є. Особливо яскраво вони намалювалися зараз, коли ми отримали ніби проєвропейську більшість у парламенті, ніби професійний уряд, і президента, нібито спрямованого на реформи.

Тобто весь пакет інструментів, щоби змінити країну, є.

Якщо ним не вдасться скористатися, це може призвести до соціального вибуху, який почнеться не з піаніно під адміністрацією – а одразу з Грушевського й коктейлів.

Я готовий зробити все, щоб реалізувати цілі, поставлені цим Майданом. Вважаю, що потрібно дотиснути все, що можна, з цього Майдану. Навряд чи я буду стояти осторонь, якщо знову почнуться якісь соціальні заворушення.

На якому я буду боці? Будемо бачити, хто їх підніматиме. Але я хочу вірити, що влада все-таки розуміє, що цього допустити не можна.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті та громадської організації "Фонд збереження історії Майдану" з метою зібрати відео– та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та слугуватимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63.

Над інтерв'ю працювали Наталія Машталер, Тетяна Привалко

http://life.pravda.com.ua/society/2014/12/26/186659/


 Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир Михайлович В’ятрович – 36 років, історик, публіцист, громадський діяч. Очолює науковий центр в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». В 2008-2010 роках на посаді Директора архіву Служби безпеки України провів розсекречення раніше таємних архівів КҐБ і організував відкритий доступ до них. У 2010-2011 роках – старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). У 2012 році працював з документами Інституту Гувера (Стенфордський університет, США). У 2002 році В. В’ятрович заснував Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) www.cdvr.org.ua – неурядову дослідницьку установу, яка з 2012 року є членом Європейської платформи пам'яті і сумління. ЦДВР у співпраці із Службою безпеки України у 2009 році став співтворцем Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові в колишній в'язниці КҐБ та Гестапо. Відстоюючи право на доступ до архівів радянського періоду, у 2013 році ЦДВР спільно з Львівським національним університетом імені Івана Франка відкриває Електронний архів avr.org.ua з понад 14-ма тисячами документів. Автор шести книг, співавтор трьох. У 2013—2014 активний учасник Громадського сектора Євромайдану.

Автор книг «Сотенний “Бурлака”» (2000), «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001), «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006), «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (2011, 2012), «Історія з грифом “Секретно”» (2011), «Історія з грифом “Секретно”. Нові сюжети» (2012); співавтор «Армія безсмертних. Повстанські світлини» (2002),  «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (2007, 2008, 2011); «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012); редактор наукового журналу «Український визвольний рух» (2003–2008); упорядник збірника «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» (2011).
 
14 грудня 2013 року у Києві пройшли загальні збори Центру досліджень визвольного руху

До виконавчого органу ЦДВР — управи — обрано: Аліну Шпак (директор ЦДВР), Андрія Когута, керівника проекту «Електронний архів визвольного руху», Ігоря Кулика, експерта з доступу до архівів, та Лідію Тополевську, керівника програм ЦДВР.

Аліну Шпак призначили першим заступником директора Українського інституту національної пам'яті

.volynnews.com/news/authority/volynianka-obiymaye-posadu-v-ukrayinskomu-instytuti-natsionalnoyi-pamiati/

А ось тут zik.ua/ua/news/2010/06/17/233334 невідомий дописувач описує особливості "карєрного росту"
Відповісти | З цитатою

Коментар Богдана Гордасевича: саме в ніч з 10 на 11 грудня добирався до Києва з тим розумінням, що назад додому можу вже і не повернутись. З того, що побачив на власні очі і що знаю - це була видатна подія, дійсно Революція Гідності, як наступна якість після Революції Свободи - "Помаранчевої", коли ми відстояли право обирати собі свою владу. Сучасні події вже відкритої війни чітко показали, що було рушійним для обох революцій в Україні 2004 та 2013 років: протистояння і боротьба двох світоглядних ідей Людини Вільної та Людини Раба. І що найгірше: люди-раби вимагають, щоб всі жили, як вони, бо так є правильно, а все інше є зло. За СРСР люди були рабами-власністю держави і багато хто цей стан визнав як нормальний і звиклися з ним, а тепер жалкують за втраченим "стабільним життям", як і влада сучасної РФ твердо вірить, що Україна і її народ є їх власністю. Їх ВЛАСНІСТЮ ! Або ж ми станемо власністю США - іншого не дано! Для них, але не для нас! Ми - не раби! Свобода і честь - це ми українці!

  "Ви збираєтесь запускати феєрверк? І певно вже бачили багато закликів не робити цього..
А знаєте чому НЕ МОЖНА запускати феєрверки ПІД ЧАС ВІЙНИ?
- не тому, що економія коштів
- не тому що під час війни не до свят
- не тому що "купи ліпше хлопцям светр"

А ТОМУ, що звук феєрверка та звук обстрілу - такий самий! А тому, що спалах феєрверка коли він іде вверх нагадує залп із "Граду" - коли в тебе є кілька секунд до смерті - встигнути сховатись.
А тому, що солдати які повернулись з АТО від феєрверків та гучної музики падають в укриття, лежачи в госпіталі, зриваються з капельниць - укрившись під ліжко.
А тому що біженці, ті, що вирвались з пекла - почувши такі звуки ціпеніють і починають ридати чи тремтіти дрібно-дрібно...

Нерви всіх цих людей - пережиті ними ще раз страшні хвилини - тобі до лампочки, власна розвага на 10 хв тобі важливіша?
Тоді ти сволота."

 http://photo.i.ua/user/3299640/432175/12769405/

"Проблема України в тому, що нею завжди керують люди, яким вона зовсім не потрібна..."
-- Михайло Грушевський.

Що це було? Степан Бандера і Надія Савченко
26 грудня 2014 56 0
Олег Оленюк, громадський діяч

Мене досі бентежать сумніви: якою справжньою метою керувалися автори псевдо документального фільму «Секрети Бандери», що вчора увечері з'явився в етері «1+1»? Вони хотіли нагадати вже призабуті радянські міфи про провідника ОУН, чи в стилі жовтої преси намагалися виставити про людське око стандартний набір вад типового українського політика – схильність до подружньої зради, звичка половинити надані для політичної діяльності кошти, невтримний популізм, тощо?

Але мене найбільше вразила схильність «плюсів» вибірково підходити до фактологічної аргументації. Так, у першій частині фільму, де автори мають намір довести тісну співпрацю Степана Бандери з Абвером, вони як на істину в останній інстанції посилаються на свідчення полковника Ервіна Штольца, схопленого у 45-му році радянськими спецслужбами. А вже наприкінці фільму, коли йдеться про Нюрнберзький процес, на якому представники СРСР хотіли кинути камінь в бік провідника ОУН, скориставшись при цьому начебто свідченнями того ж Е.Штольца, автори, як і судді трибуналу, ставлять під сумнів ці «свідчення», що були отримані не в результаті відкритого допиту офіцера Абверу, а надійшли до суду у вигляді машинописних стенограм начебто показів. Але якщо Нюрнберзький трибунал відкинув покази Штольца, заготовлені в НКВД, як вельми сумнівні (у частині співпраці Бандери з нацистами), то чому на тих же самих підставах не поставити під сумнів й інші «факти», отримані зі слів Штольца. Адже радянська пропагандистська кампанії дискредитації Бандери не обмежувалася Нюрнберзьким процесом???

З огляду на нашу нинішню ситуацію – це теж саме, що визнавати Надію Савченко «навідницею» когось при загибелі російських журналістів-терористів, але в той же самий час сприймати як доконаний факт те, що в момент, коли вато-преса потрапила під обстріл Савченко вже була захоплена у заручники й вивезена на територію Росії.

Вже не кажу про силу силенну тверджень, які грунтуються виключно на припущеннях авторів як то, наприклад, про вишкіл, який міг проходити Бандера під керівництвом офіцерів Абверу у Гданській політехніці. Або ж про «абсолютно незначну» роль ОУН в організації та боротьбі УПА. І це при тому, що автори тут же визнають командира УПА Романа Шухевича одним з провідників ОУН!?. А далі, щодо ролі Шухевича. Автор справедливо називають генерал-хорунжого «Чупринку» (цей позивний у фільмі не згадується) очільником боротьбі УПА на українських теренах і бідкаються, мовляв: «Чому вся слава дісталася Бандері?»…

Але ж, друзі, в історії завжди на чільні місця виходять організатори державницьких націонал-визвольних проектів, а не польові командири, котрі вели збройну боротьбу. Запитайте у нинішніх керівників ПАР, хто такий Нельсон Мандела, а хто стояв за повстанням в Соуето, чому цих людей не часто згадують? Саму подібну постановку питання сприймуть за прояв історичного нігілізму чи навіть ідіотизму. До речі, чому у фільмі жодним словом не згадали про Третій великий збір ОУН з матеріалів якого якраз і стає зрозумілою реальна роль Бандери в українських національно-визвольних змаганнях.

Але на «плюсах» зробили вигляд, що про таку подію ніби то не чули… Утім, для мене тиха «анти бандерівщина» (в сенсі приниження ролі Степана Бандери в українській історії) не дивина, адже ще з середини 90-х пам’ятаю нинішнього генпродюсера «1+1» як затятого українофоба, котрий усіх проукраїнськи налаштованих політиків та журналістів називав не інакше, як «національно стурбованими»…

http://zaxid.net/news/showNews.do?shho_tse_bulo&objectId=1335335

Коментар Богдана Гордасевича: Щиро вдячний автору за викриття гнилизни в українських ЗМІ стосовно особи Степана Бандери, але все пізнається в порівнянні, тому варто вказати на правдиві приклади інформації про Степана Бандеру: фільми, книги, дискусії тощо. Але на джерела нема жодного натяку, отже хто правий - невідомо. Як залишилось невідоме і прізвище українофоба генпродюсера «1+1» через цнотливість автора чи обережність?


На жаль, "совок" Батько за сина
29 грудня 2014
Богдан Яременко, дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»

Відповідь на питання про сина-депутата є найскладнішою для Порошенка. Власне, це і є лакмусовий папірець, який наочно демонструє, що Петро Олексійович, по суті, такий самий "совок" легітиміст, як і його попередник. Для нього незрозуміла моральна сторона питання. Якщо хлопцю 30 і він набрав достатню кількість голосів - значить може бути у Верховній Раді.

Неготовність оцінювати свої дії і позицію з точки зору моралі, суспільної думки - це те, що не дасть президенту Порошенку об"єднати Україну.

Суспільство хоче, вимагає, а часто вже й відповідає критеріям значно вищим, ніж вимоги законів, які, як ми багато разів бачили і ще побачимо, можуть легко змінюватися відповідно до якоїсь коньюнктури.

Політики поки що вчаться відповідати вимогам закону. Це і є причною суспільного неспокою в Україні. І Петро Олексійнович зовсім не допомагає це напруження знімати.

  Коментар Богдана Гордасевича:  Дуже точно згадано "совок" і ним є власною персоною Богдан Яременко, тому що аби на владу дзявкати, а зміст в чому? Мораль де? А ти, сука, скільки часу провів в АТО, як Порошенко-молодший? На передовій! Тиждено? Два? Ніколи в АТО, бо "Дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»" Я так бачу тут в ZAXID.NET переважно гниди і гади зібрались у блогах, або про таких кажуть ще як ДПХ: добровільні помічники ...уйла.


Ну, що, в сухому залишку... Маємо Петра Безгрішного
29 грудня 2014
Євген Кузьменко, журналіст. працює в проектах "Третє око" і ЦЕНЗОР.НЕТ

Петро Олексійович краще за всіх все знає, адже у нас немає того обсягу інформації і повноважень, як у нього.

Петро Олексійович з розумінням ставиться до помилок журналістів і радить все перевіряти ще.

І найголовніше - сам Президент не допускає помилок. Принаймні, за всю прес-конференцію я не почув жодної згадки про це.

Що ще? Ах так: він не порушує законів.

Загалом, ласкаво просимо в Обитель непогрішності.
http://zaxid.net/news/showNews.do?nu_shho_v_suhomu_zalishku&objectId=1335586

Коментар Богдана Гордасевича: Під час прес-конференції мене жахав убогий рівень журналістів з українських ЗМІ, які нормально поставити запитання неспроможні були, а все якісь провокаційні промови виголошували, і цей матеріал тому підтвердження - ото й усе, що пан журналіст виніс з 2-годинного спілкування з президентом своєї країни? "Сухий осад" і не більше? Скільки звивин у мозку - стільки і думок? Явно пан отримав класичну "совкову" освіту за спеціалізацією журналіст-практолог. От і навиковирював...


Чому бюджет поганий?
Питання навіть не в тому, що щось комусь скорочують або урізують. І не в тому, що урізують не тим і не те
 26 грудня 2014 33 0
Петро Олещук, політолог

Скорочувати витрати потрібно. Розбиратися з цим "соціальним" болотом потрібно. Проблема в тому, що єдиний сенс урізувань і посилення податкового преса - це "підбити баланс". Щоб показати МВФ, що, мовляв, ми зменшили витрати - давайте кредити. Ніякої осмисленості у всіх цих скороченнях немає і близько.

Ось, наприклад, є якесь установа. Ми йому урізуємо бюджет на 75%. Все добре. Всі задоволені. А ніхто не задає прості запитання. А 25% бюджету навіщо цій установі? Чи зможе вона щось на них зробити? І що вона робить? І чи потрібно воно? Що воно давало на 100% бюджету? Або десь скорочуємо 10% штату. А що роблять залишилися 90%? Чому 10 а не 13 чи 9? Чи, може, потрібно прибрати 70%? Хтось про все це думав хоч 5 хвилин?

І так - у всіх галузях. Скорочувати потрібно не для того, щоб звести доходи з витратами. Скорочувати потрібно те, що не потрібно. Просто сісти і подумати. Чи виконує якусь суспільно корисну функцію те чи інше відомство? Якщо ні, то йому потрібно не скорочувати бюджет, а його треба ліквідувати. Якщо користь є, то бюджет потрібно збільшувати.

Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат.

І якщо це не буде закладено зараз, то нас чекає ще рік топтання на місці.

http://zaxid.net/news/showNews.do?chomu_byudzhet_poganiy&objectId=1335313

Коментар Богдана Гордасевича: А тепер поставте подумки під цим матеріалом будь-яку дату року і до кожного бюджету цей матеріаль підійде, бо він псевдо-розумний. бо хтось має "просто сісти і подумати", а атор матеріалу того не спроможний зробити. Чому не сказано конкретно: це не потрібно, а це потрібно - чому? Ясно чому: то треба вивчати, знати всі деталі, обдумати добряче, але якщо можна навести абстрактну аналогію і з того сзробити навіть не висновки, а купу запитань - і ось є матеріал для блогу і піару: "Ах який я розумний!"
Легко заявляти: "Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат." Все правильно, але де перелік тих принципів у автора - нема! А хто їх має озвучити? Знову Александр Сергєєвич Пушкин?
Особисто я вважаю необхідним радикально ( але не за Ляшком!) змінити принцип оплати праці і видавати людям максимальну дольову частку заробленних грошей "на руки", а вже далі люди  вирішать самі, що на освіту, що на житло, що на медицину вони будуть витрачати. Високі зарплати і низькі соціальні податки - основа нової економічної політики в Україні!


Часто доводиться чути, що ми "програли інформаційну війну" з Росією
Але якби ми справді програли інформаційну війну, то:
 25 грудня 2014
Володимир Єрмоленко, блогер

а) нас би у міжнародних колах офіційно назвали фашистами, і перестали би мати з нами справу.

б) майдан би в Європі називали "державним переворотом".

в) ЄС ніколи не вирішив запроваджувати санкції, які вимагають консенсусу всіх держав ЄС (а серед них - достатньо російських троянських конячок, і навіть вони вимушені голосувати за жорсткі дії)

г) нам би ніхто не відкривав би ринок в односторонньому порядку, як це зробила Європа (попри те, що ми свій ринок не відкриваємо, а хочемо навіть піднімати тарифи, що є нонсенсом). Нам би також ніхто не давав грошей.

д) союзники Росії не були би такими маргінальними (а в Європі це - здебільшого екстремістські ультраліві та ультраправі партії; центристські сили більш-менш розуміють, хто такий пу)

е) зараз би всерйоз обговорювали зняття санкцій та повернення до business as usual (цього поки не стається)

є) нас би критикували значно більше (і, до речі, є за що - від відсутності реформ - до нашої сліпоти до гуманітарної катастрофи на сході та схильності до нової етнізації українського політичного проекту) тому теза про те, що ми програли "інформаційну війну", сама є інструментом інформаційної війни. Це такий генератор передчасного розчарування.

Проблем, звісно, купа. Але позитивних речей теж достатньо.
http://zaxid.net/news/showNews.do?chasto_dovoditsya_chuti_shho_mi_prograli_informatsiynu_viynu_z_rosiyeyu&objectId=1335207

Коментар Богдана Гордасевича: Нарешті щось дійсно розумне в ZAXID.NET знайшов, а то начебто наше ЗМІ, але чомусь все українське критикує і наче працює на рефів у їх інформаційній війні. А позитиву куди більше в Україні від негативу і якби ще всі журналісти були не "совками", а як пан  Володимир Єрмоленко - все було б значно динамічніше в позитивному оновленні нашої держави.

От що у думках у справжніх патріотів!



(збільшене фото можна побачити тут)

Фото краще подивитися у збільшеному варіанті, щоб зрозуміти, що я мав на увазі.