хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «степан бандера»

Герої не вмирають, якщо вони з нами живуть

До Дня захисника презентували відео про Степана Бандеру

КИЇВ. 14 жовтня. УНН. Український інститут національної пам’яті до Дня захисника України та 76-ої річниці створення УПА презентував відео про Степана Бандеру. Про це УНН повідомляє із посиланням на пресслужбу Інституту.

"Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio приурочив вихід нового яскравого історичного ролика про Степана Бандеру, який став продовженням започаткованого Інститутом циклу "Люди епохи", - йдеться в повідомленні.

У ролику використані архівні фото та кадри з документального циклу Тараса Химича "Хроніка УПА".

https://www.youtube.com/watch?time_continue=2&v=APSxfqdnW-0

Додамо, що Степан Бандера став одним із символів боротьби України за незалежність у ХХ столітті. Довгий час радянська пропаганда намагалася дискредитувати його ім’я, вішаючи тавро "бандерівця" на кожного, хто наважувався мріяти про самостійну Україну, і поширюючи про Бандеру різноманітні вигадки.

Нагадаємо, День захисника України відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. Також 14 жовтня традиційно відзначають як день створення Української повстанської армії.

Роковини смерті: 15 жовтня 2019 р. 60-т вбивству Ст. Бандери

Роковини смерті: 15 жовтня 2019 р. 60-т вбивству Ст. Бандери

Фото: wikipediaФото: wikipedia

Цього дня, 60 років тому, в Мюнхені, агентом радянських спецслужб було вбито Степана Бандеру (1909-1959), політичного діяча, ідеолога і теоретика українського національно-визвольного руху, одного з лідерів «Організації українських націоналістів». Його вбивцю – Богдана Сташинського,  згодом нагородили орденом Бойового Червоного Прапора («за виконання важливого урядового завдання»), але потім він все одно перейшов на Захід. Бандера був талановитим організатором, політиком-стратегом, відданим революційним методам боротьби за визволення українського народу від австро-угорських, польських, московсько-більшовицьких колонізаторів, за незалежну Українську Державу – такої характеристики заслужив він від своїх сподвижників та прихильників української національної ідеї. Представники ж держав, чия влада поширювалась у різний час на українські землі, вважали його державним злочинцем, бандитом. І по сьогодні ім’я Бандери залишається своєрідним «каменем спотикання» в міждержавних відносинах з нашими сусідами, як із заходу, так і зі сходу. Радянські пропагандисти доклали чимало зусиль, аби в свідомості пересічного громадянина прізвище Бандери асоціювалось виключно зі словами «банда», «бандит». Хоча, є й такі, хто щиро вважав його рідним братом славнозвісного Остапа Бендера й називав (називає) «Бєндєрою». Між тим, у польській мові «бандера» – це «прапор». Не викликає сумніву, що Степан Бандера, незважаючи на спотворення його образу ворожою пропагандою, залишається прапором боротьби за незалежну Україну. Майбутні дослідження архівних матеріалів, яких ще не торкалась рука не заангажованих дослідників, дозволять з’ясувати істинну роль і місце націоналістів ХХ століття в боротьбі за незалежність України, в тому числі й самого Степана Бандери. А поки точаться суперечки щодо перевезення й перепоховання праху покійного в Україні. В Мюнхені могилу ідеолога українських націоналістів неодноразово оскверняли

Записи анархіста 21 ст. від 14.07.19 р. Лицар Чину


14 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 14.07.19 р. 
Лицар Чину

Степан Бандера - Лицар Чину

Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум "москальского" историка".

"Понять и простить - совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит - кто, за что и главное: зачем?!- может его простить? Полная несуразица, а каков запев - такова и песня"  Жорж Дикий
 
Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших "рідних" провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф" маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Почну з того, що сам я походжу з сім'ї репресованої у 1951 р. української письменниці Галини Гордасевич, хоча майже до 30 років нічого про це не знав - мама не розповідала, що була в тюрмі, або про своє тогочасне минуле. Якось не до того було. Єдине, що вона старанно збирала всі радянські видання про "буржуазних националистов", де ті паплюжились так брутально, що навіть нерозумній дитині ставало зрозуміло, що щось тут не так. Тільки раз, пригадую, вона побачила, що я гортаю одну з таких книжок без особливого захоплення нею і запитала, що я думаю про зміст книги, на що я байдуже відмахнувся і сказав, що то якась малоцікава писанина про бандитів, на що мама відповіла тільки короткою реплікою: "То не були бандити, а дуже інтелігентні і культурні люди". Все! Більше на цю тему націоналізму, як і тему репресій, тим більше голодоморів - мама мені ніколи нічого не розповідала. Думаю, що оберігала мене від дурниць десь проговоритись і попасти на гачок КДБ, з яким вона мала досить мороки і без мене.
І тепер теж важливе для подальшого розуміння моїх роздумів по темі: я народився, ріс, вчився і працював до 30 років на Донбасі, в м. Донецьку. Тобто з 1961 я поза офіційної комуністичної трактовки жодної іншої дотичної інформації про Бандеру, ОУН чи УПА та взагалі націоналістичну діяльність в Україні не мав і не знав ніц. Повний вакуум. Практично всю інформацію збирав і своє трактування її я робив сам, почавши фактично з "чистого листа" (табула раса).
Але не з мінуса, тобто злої упередженості, що то були "страшні бандити і садисти" у мене також не було, а це ставало позитивом для нормального розуміння теми.
Нарешті найкращим вчителем методології вивчення була наша "чарівна радянська дійсність", яка примушувала усяку мислячу людину задуматись: якщо пишуть і говорять про наше життя яке вона гарне і красиве, а ми на собі відчуваємо зовсім протилежне, то щось тут не так… Питання для кожного ставало вирішити, хто ж бреше: вуха, що чують одне, чи очі, які бачать зовсім інше.
Хто вибрав очі, той швидко навчився читати комуністичну літературу як то кажуть "поміж рядків". Так я, читаючі ті книжечки про буржуазних націоналістів,  свідомо міняв всі плюси на мінуси, і навпаки. Якщо наші відважні чекісти були такі герої і перебороли стільки небезпек, то видно і вороги у них були не згірш за мужністю і силою волі. Але просто поміняти об'єкти ідеалізації також не дає істини, бо вона насправді знаходиться десь посередині між тим, що кажуть одні й другі. Тому я ніколи не стану ідеалізувати Бандеру чи Шухевича, при всій повазі до цих видатних лідерів, як ніколи не зійду до тупої обструкції всіх працівників КДБ і різних "органів" - вони теж не були виключно падлюками, як колись зображувались націоналісти. Потрібно просто відсіяти полову від зерен правди, реальної правди - правди факту, а не домислу. І, на мою думку, носіями цієї правдивої правди (вибачайте за софізм типу "економіка має бути економною") мають бути в першу чергу науковці, зокрема - історики. Вони знають документи, першоджерела і можуть сказати достовірно, як все було.
Тільки є одна проблема, яку висловлює фраза одного деспота: хто контролює минуле - контролює і майбутнє. Тому існують історики правди факту та історики потрібної правди. До останніх, на мою думку, якраз належить не шанований мною гаспадін Кирил Александров. Бо не можу я поважати історика, який не навів жодного документа чи цитати, точніше навів одну-єдину значну  цитату… з промови Власова при тому, що темою його дослідження був Степан Бандера. Абсурд! Всі висновки гаспадіна історика побудовані на тому, що він так вважає! Такий ось суддя: пофік речові докази, покази свідків, документи, коли він інтуїтивно відчуває хто злодій.

Я не буду аналізувати і спростовувати кожен висновок К.Александрова, а зупинюсь на кількох просто для демонстрації "логіки" їх побудови. Цитувати буду мовою оригіналу, тому що ця "гра слів та ідіом" перекладу не підлягає.
"Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви."
Цю фразу я б ще доповнив на мові оригіналу таким чином: "Но особенно позорным для Бандеры было его отношение к дзен-буддизму в Бурятии, к которому он был не просто равнодушен, а вообще о нём ничего  не знал. Какое духовное убожество!"
Дурість? Звичайно. А ставити в один ряд місто, будову і віровчення - це розумне поєднання? Звідки К.Александров висмоктав висновок, що Степан Бандера байдуже відносився до історичної долі Києва - столиці його майбутньої Самостійної України!?  І до чого тут його ставлення до Києво-Печерської Лаври, тим більше що значно ближче коло Кремянця є не менш видатна Почаївська Лавра. І звідки у Бандери байдужість як сина греко-католицького священика, який править службу за візантійським обрядом  до церкви, де служба відбувається також за тотожним візантійським обрядом?
Гаспадін історик навіть не знає банальних речей, що Греко-Католицька церква така сама Православна Церква, як і його в Росії, а слово "католицька" вказує тільки на її підпорядкування до Риму, Вселенського престолу Папи Римського, але за обрядом вона не є католицькою. Звідки тоді теза про байдужість Бандери? Є цитата з його статті чи навіть приватного листа? Спогади сучасників? Нічого цього нема, а просто гаспадіну історику так навіялось…
Підемо далі:"Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян..."
В наш час в Іраці знайдеться дуже багато іракців, які ненавидять американців всіх сукупно, не виясняючи, що у США багато мусульман і таких громадян, які виступають за припинення цієї війни. І як не зрозуміти, що це негативне ставлення іракців до американців є найвищою мірою проявом цинізму і образи до пам'яті мільйонів знищених американських індійців…
Погодьтесь, що такі логічні побудови причин і наслідків на історичну тему звучать просто як відповідь студента-недоучки на іспиті: головне - щось казати схоже на правду, а хто там дуже буде дослухатись, що це просто набір загальних фраз і висновків "на тему" і не більше того.
К. Александров приліпив ярлика Бандері - "Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным…" без жодних документальних доказів, тому що їх просто не існує, бо насправді Бандера декларував свою боротьбу виключно як антикомуністичну, тобто національність тут ніякого значення не мала. Тому було знищено бандерівцями чимало українців - за комуністичну приналежність. Гаспадін рускій історик цього тупо не хоче розуміти і жодним чином не обмовився про антикомуністичну направленість діяльності Бандери, який якраз добре розумів, що "совєцкая власть" є бутафорною ширмою прикриття для комуністичного "безпредела".  А в своїх статтях він і все керівництво ОУН і УПА чітко декларувало, що вони проти ненависті до конкретних націй у тому числі і росіян, бо головним гаслом їх боротьби є "Воля людині, воля народам".
Так хто робить помилки? - "…вольно или невольно (скорее, преднамеренно)…"

Тут можна поставити крапку, бо для розумного сказано досить. Але залишаються ще інші Кирилки, яким треба тлумачити детально, тому продовжу новою цитатою.
"Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины"
Можна подякувати, що нарешті пішов прогрес і з Степана Бандери знято тавро зрадника Батьківщини, бо він ніколи не був громадянином СРСР, але раніше його ким тільки не обзивали і таврували не турбуючись про логіку обвинувачень - хто перевірить? Так круто співробітничав з німцями і розвідкою Абвер, що загримів до їх концтабору - отакі вони злісні вороги у СРСР, що навіть до тюрми "друзів"-нацистів радісно підуть, аби допекти комунякам…
Але оте "думаю" я думаю не є обгрунтованим, тому що треба згадати, що у 1939 році якраз значна більшість Західної України з квітами і синьо-жовтими прапорами зустрічали визволителів з Сходу - війська Червоної Армії, які в спілці з німецьким Вермахтом знищили Польську державу. До 90 відсотків українського населення раділи цій події, у тому числі і значна частина націоналістів, мрія яких була Соборна, тобто - єдина, Самостійна Українська Держава. Образ такої декларувала радянська пропаганда у вже існуючій Українській Радянській Соціалістичній Республіці, що зараз нарешті об'єднала всі українські землі в одній державі.
Тому наголошую особливо для усіх: жодного! Жодного супротиву з боку українських націоналістів у 1939 році Червоній Армії не було! Як не було розгалуженої системи опору з бункерами та криївками. Була тільки віра в добро у одних і сумніви у інших, але не було збройного опору, що постав грізною силою у 1944 році по всій Західній Україні, коли вже дійсно націоналісти мали: "…политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины."
Чому так сталось? Тому, що пропаганда - одне, а реальність - інше. Якою була реальність радянської влади і комуністичного панування на Західній Україні всього один з половиною рік найкраще говорить відповідна ненависть місцевого українського населення до всього радянського. І цю ненависть не Бандера з націоналістами навіяв народу - ось що важливо. Тобто весь терор проти комуністів і радянської влади 1944-1954 років зростила або точніше - спровокувала сама радянська влада.

Наступна цитата така: "Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в "украинском Пьемонте" Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если "галицийский" и "малороссийский" образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины."
Знову перед нами цікаве маніпулювання і абсолютне не співвідносне протиставлення "десятилетиями формировавшимися" до "складывавшимися столетиями" і ще більш абсурдний висновок про можливу нищівну диктатуру Бандери у гіпотетичному випадку керманича України. Де якісь свідчення тому в промовах, листах, статтях Бандери? Нема. Все це домисли гаспадіна історика, але всі вони чомусь зі знаком мінус, але не плюс. У тому вся проблема, чому українці не люблять москалів: бо як той множить два по два, то для Росії у нього виходить 9, а для України як 0, то ще добре, а то ми все й винні їм постійно.
А якщо говорити по суті питання, то Австро-Угорщина, до якої з певною зневагою ставиться К.Алексеев, була передовою європейською державою! І світогляд своїм підданим вона давала відповідний європейський! Так само і Польща була європейською державою з певною системою норм моралі і законодавства. Не потрібно багато думати, щоб зрозуміти протиставлення європейського мислення на процес державотворення від усталеного у віках азіатського принципу "своя рука - владика", що "столетиями" панував на теренах України від часу захоплення її Золотою Ордою, в часи анексії-"воз'єднання" з Російською імперією, не кажучи про часи в СРСР. Власне у теперішньої України вся проблема у тому, що її політична і економічна еліта отруєна чадом азіатчини, і для них закони тільки ширма, а не норма, як то є у Європі.

Ще  хочу обговорити наступну тезу гаспадіна руского історика:"Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию. Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу"
Коли проста людина каже, що їй здається, то їй радять перехриститись, щоб пройшло, але коли це каже історик в своєму дослідженні, то тут і святий хрест безсилий. Якби Степан Бандера шукав геройської смерті, то пішов би на Україну і загинува разом з Шухевичем, тоді б він не дотримувася суворої конспірації за кордоном, а організовував мітинги і кричав до всіх, що він Бандера, а не Попель. Тобто не смішіть людей своїми "кажется" гаспадін історик. А оце доживання в швецарському санаторії за кошти націоналістичної організації - це що? У вас є тека з подібними прецендентами? Жодного - я певен. Тоді звідки такі домисли? А то вам "ка-аца"... А мені не  "ка-аца" і не здається, а я певен, що ви повний неук, якщо робите подібні висновки з порожнечі. Ось тут справді: "Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу. "
Степан Бандера не шукав смерті героя - він шукав перемоги в боротьбі з ворогом. Він від самих початків своєї боротьби ризикував власним життям, отримав двічі офіційні судові вироки на "кару смерті", а вже скільки вбивць різних мастей за ним полювало - не зчислити.  І якщо один з вбивць досяг цілі і підступно закатував Степана Бандеру, то допускати, що цим він виконав потаємне бажання самого Бандери - зверх цинічно і підло.
Але чого сподіватись від гаспадіна руского історика, якщо всі вони цілком спокійно ставляться до того, що спецслужби Союзу розсилали вбивць по цілому світу, щоб вбивати своїх опонентів. Недавнє вбивство в Англії колишнього агента ФСБ - тому свідчення. І для росіян це цілком нормально, бо ж якже - вони вороги і їх треба знищувати всіма можливими засобами. Так має бути і це нормально! Нормально!? Ненормальність нормальна для ненормальних!
Можливо, що я висловлююсь занадто грубо, але мене шокує і вибиває з можливості нормальної дискусії просто дика логічна побудова роздумів К.Алексеева. Він собі ляпає щось "от фонаря" про швейцарський санаторій, а я повинен логічно і доказова спростовувати цей ідіотизм. Це можливо тільки при умові, що сам зійдеш до тотожного рівня ідіота, чого я не збираюсь робити. Як спокійно сприймати аналогічну логіку шовініста Власова, який прямим текстом викрив все, що насправді думали і думають в Росії про інші народи. 
Прошу з особливою зосередженністю звернути увагу на ту величезну цитату з промови Власова і якщо б К.Алексеев наводив такі цитати з розмов у вузькому колі однодумців самого Степана Бандери, то я б йому щиро був вдячний, але цього нема. Єдине, за що хочу подякувати К.Алексееву, так це хоч за якусь малу еволюцію поглядів у позитивний бік, але все це робиться в стилі, висловленному у промові Власова:
"Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?
Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения,  насилия и нового покорения.  В новой России жизнь  должна строиться на  безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил".
Наперед можу вирахувати, що кожен москаль свідомо чи підсвідомо в наведенній цитаті свій акцент поставить на другому абзаці з "Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры" - а якже. "Благодетели наши" - вони нам на кінцях штиків культуру принесли, навчили нас "щи лаптями хлебать", а то дикуни серветками, ложками та виделками користувались…
Так само наперед можу вказати на рядки з промови Власова, від яких у кожного, хто не ототожнює себе з російським етносом, виникає справедливе почуття ненависті: "Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов." Ще б! Для них це все всього-навсього "пусть", якась дрібничка, а для нас це тарагедія, національна трагедія, смерть рідних і близьких, мільйони жертв, зруйновані домашні вогнища і покалічені людські долі, принизлива роль прислуги в окупанта - а для них це звичайно тільки "пусть".  Тому що "установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?" Точно як пан дивується, що кріпаки його ненавидять, а як можна скасовувати панщину і "різати по-живому",  якщо пан мало не кожну дівку згвалтував і по селу повно бігає його байстрят… Так що пішли ви , гаспада москалі, під три чорти з отакими "родственными связями".  І до такого висновку нас не Бандера, а Шевченко набагато раніше закликає своєю безсмертною поемою "Катерина".
Єдине, вчому я переконався з цього матеріалу гаспадіна руского історика: про Степана Бандеру потрібно говорити ще і ще, тому що це дійсно була людина,  чиє прізвище відповідає реальності - він був і є прапором визвольної боротьби українського народу за свободу і державну незалежність.

Богдан Гордасевич
Львів - Рясне
16.12.10

Я вважаю, що було б добре, якби тут на форумі кожен висловив своє бачення сучасного українського націоналіму

оригінал статті Кирила Александрова є тут https://io.ua/s77450

 (Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 12.07.19 р. Ст. Бандера

12 липня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 12.07.19 р. 
Ст. Бандера



І ще раз поговоримо про Степана Бандеру

Коли мене запитали, як я ставлюсь до рішення якогось там суду щодо позбавлення звання Героя України Степана Бандеру, то я відповів однозначно:"Я ставлюсь до події дуже навіть позитивно!"
Така відповідь одразу шокувало моїх співрозмовників, які знають мене як активного пропагандиста життєпису Степана Бандери і видавця книжок про нього. Тому я зробив роз’яснення своєї позиції своїм співрозмовникам і зараз хочу викласти її та донести іншим.
Почну з того, що майже одразу в радіоефірі почув думку-коментар на цю подію одного тернополянина: "Мене зовсім не турбує рішення якогось суду: героєм Бандеру визнав народ і це відмінити неможливо! Навпаки, мені було б прикро, якби теперішня влада почала активно вшановувати Бандеру і робити його своїм героєм"
Я тої самої думки. Хто знає тих теперішніх Героїв України? Та ні живих, ні мертвих не знаємо, бо вони такі герої і є: не народні, а провладні герої. Ну і якого милого серед них робити Бандері та Шухевичу? Тільки свою героїчну пам’ять ганьбити. Ще мудреці Давньої Індії сказали влучну істину: "Найбільша ганьба достойному є похвала від недостойних". До речі, саме в такому ключі я розглядаю всі безкінечні брутальні коменти в інтернеті різних недостойних щодо Бандери і Шухевича. Я готовий подякувати їм за це, бо якби це чмо стало нахвалювати їх - я б почав турбуватись за українську національну ідею.
Звичайно, що приємного в події мало, бо будь-яке приниження героя є приниженням і людей, які визнають його своїм героєм. Хоча українцям західних регіонів не звикати до брутального оббріхування їх визнанних героїв, тому що в часи СРСР за "совєтів" такого натерпілись - і не піддались, не зреклись своїх героїв! Але ж у своїй Українські Державі терпіти подібне куди прикріше. І це стосується не тільки теперішньої влади.
Будемо відверті: так звану "помаранчову" владу чомусь обзивали "націоналістичною", хоча насправді за нею нічого подібного не спостерігалось всі 5 років її функціонування. Про Юлію Тимошенко, яка все націоналістичне в собі обмежила виключно публічним виживанням української мови, я можу сказати одне: "Дяку вам за те, що нема за що дякувати!" - бо "достойною" цю особу назвати неможливо. Щодо Віктора Ющенка, то давайте не обманювати самі себе: порожняк повний. Увесь націоналізм Ющенка, з яким бореться нова влада: той самий Бандера! Та ще Шухевич! І все! Більше новій антиукраїнській владі боротись немає з чим! Нема!
А пригадуєте, як Ющенко надав звання "Героя України" Степану Бандері? Не на 1 січня 2009, коли тому виповнялось 100-річчя, а як "ображений хлопчисько" в останні дні свого президенства після ганебного програшу виборів у першому турі, коли вже все було ясно. Залишається однак нез’ясованим, чи то Ющенко таким чином подякував Львову, що став єдиним місцем на всю Україну, де він переміг. Чи просто захотілось "голосно грюкнути дверима" і Бандера якраз найкраще надавався для цього. Не знаємо, але і за те вдячні: з нікчемної вівці хоч вовни кавалок.
Всі ми добре розуміємо, що то все є так зване "загравання з електоратом". Тоді було, і зараз є. Ющенко обмежився показовою фолькльорно-історичною темою і однозначно відмежувався від націоналізму, як ідейної системи розбудови держави. В результаті цих мансів-реверансів перед електоратом він для сходу всеодно залишився "націоналістичним прихвостнем", а для щирих патріотів західних регіонів був "ні риба - ні м’ясо", тоді як люди мали за взірець лідера - Бандеру з його крицевою затятістю і наполегливістю, як захистника українства!
Теперішні події теж дивують: чого хоче досягти Янукович подібними судовими інтрижками. Вже лишив себе легітимності, так ще хоче зневаги? Давайте детально розберемось в ситуації: є два однозначні варіанти, коли або Янукович своїм указом скасовує указ попередника, або чітко заявляє - "Хай буде, як є. Проїхали далі. Тема закрита." А що ми маємо наразі? Хтось скаже: "О! Ми маємо верховенство права!" Ха-ха! Судова система є механізм і не більше того! Дивіться правді в очі: указ найвищого рівня виконавчої влади в державі - Президента України скасовуює якийсь нікчемний адвокатик, що є фактично порожнім місцем! Навіть не депутат ВРУ! То яка ж це влада і яка до неї може бути повага?!
Пригадую, що Путін з Медведєвим до 65-річчя 9 травня перемоги над Гітлером попросили Януковича позбавити Бандеру і Шухевича звань Героя України, а воно он як - не того просили. Тут навіть Ахметов безсилий. Є в Донецьку куди сильніша від усіх сил сила, що має найбільшу владу в Україні: миршавий адвокатик.
Ганьба і тільки. І Януковичу, і всій його конторі радників-дорадників з Ганусею включно, бо знову вся Україна об’єдналась за одним заняттям: плює в одну точку, якою є Президент України. Як від Кучми зачали, так досі не можемо позбавитись цієї непристойної звички. Зате Схід і Захід - разом! Теж досягнення...

Богдан Гордасевич
12 січня 2011 р.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Записи анархіста 21 ст. від 30.06.19 р. Акт 30 червня 1941 р.

30 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 30.06.19 р.
Акт 30 червня 1941 р. у Львові



Намагаюся 30 червня завжди поїхати до центру Львова на площу Ринок і просто постояти в цей день там, а як є якась урочиста дифіляда з тої нагоди – приєднуюсь до неї Цього року урочистості на відзначення 78-ї річниці проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави проходили досить велелюдно, що і гарно, але дуже часто ми не знаємо що насправді тоді відбувалося і найкраще щодо тих поді може розповісти тільки їх ініціатор і як першеджерело, тобто – Сепан Бандера. В своєму «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» в 2-й главі Степан Бандера детально виклав усе найголовне щодо тодішніх подій 30 червня 1941 року ві Львові. Подаю повну цитату глави, а також даю посилання на видання «Збруч»,  де є детальний опис подій і додаткові документи. 

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)



Акт 30 червня 1941 р. у Львові
Намагаюся 30 червня завжди поїхати до центру Львова на площу Ринок і просто постояти в цей день там, а як є якась урочиста дифіляда з тої нагоди – приєднуюсь до неї Цього року урочистості на відзначення 78-ї річниці проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави проходили досить велелюдно, що і гарно, але дуже часто ми не знаємо що насправді тоді відбувалося і найкраще щодо тих подій може розповісти тільки їх ініціатор і як першеджерело, тобто – Сепан Бандера. В своєму «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» в 2-й главі Степан Бандера детально виклав усе найголовне щодо тодішніх подій 30 червня 1941 року ві Львові. Подаю повну цитату 2-ї глави:

II

Внутрішньо-українська політика Організації Українських Націоналістів є і завжди мусить бути визвольницькою, а не партійною. Тобто, вона змагає до формування такого внутрішньо-українського життя, до створення такого укладу і взаємовідношення українських сил, які за всякої ситуації найкорисніші для визвольних змагань, а не тільки для скріплення позицій самої ОУН. Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концепцій і організованих сил завжди нормується відповідно до того, як вони, програмово і практично ставляться до актуальної боротьби. Вирішальне значення має їхня роля, яку вони вже виконують чи можуть виконати в актуальній визвольній політичній дії. Суперництво в ідейно-програмовій площині, відстоювання власних концепційних позицій, поширювання їх серед широкого громадянства в протиставленні до позицій інших ідейно-програмових напрямків повинні провадитися своїм порядком. Але дійове взаємовідношення сил має нормуватися відповідно до практично продовжуваної політики. Не може всього вирішувати й стояти на першому пляні міжгрупове суперництво, робити неможливою концентрацію всіх сил в одностайній визвольницькій дії.

В нашій політичній дії ми ставимо на перше місце послідовне ведення визвольної боротьби, невідхильне здійснювання основної лінії визвольної концепції. Від того не відступаємо ніколи, в жодній ситуації. Одночасно докладаємо всіх старань, щоб по цьому шляху дійової визвольної політики йшов увесь народ, як широкі народні маси, так, по змозі, і всі організовані політичні чинники, щоб суцільний визвольний фронт об'єднував усіх. Якщо є можливість залучити всіх на правильний визвольницький шлях, то мусимо докласти до того всіх старань і відсунути на задній плян другорядні чи менше актуальні справи, які стоять на перешкоді творенню одного спільного фронту. Принцип найбільшого скріплення визвольного фронту і концентрації в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів.

Одначе, в разі такої ситуації; коли інші політичні чинники — організації, центри, партії, всі, чи якась їх частина, не хочуть чи не спроможні йти найтяжчим шляхом безкомпромісової визвольної боротьби і політики, відступають від неї, чи стають на шлях пасивности, тоді визвольний рух, ОУН, не може на них оглядатись і мусить змагатися своїм прямим шляхом боротьби без них, а то й проти них. Не можна для самої механічної єдности, щоб не було розходжень і поділу в українському політичному житті, відступити від нашої визвольної концепції, припиняти нашу безкомпромісову боротьбу з ворогами української державної незалежности, сходити на шлях тих, що відходять від боротьби, шукають примирення з ворогом чи вибирають лінію пасивности. У найтяжчі історичні моменти мусять тримати фронт і прапор безкомпромісової боротьби з ворогом ті сили, які на те спроможні.

Зрештою, постава різних організаваних політичних чинників ще не віддзеркалює постави народніх мас. У нашій дійсності політичні організації і партії охоплюють своїми членськими кадрами дуже незначну частину народу. Широкі народні маси виявляють своє наставлення прямою участю в політичних акціях, своєю підтримкою, байдужістю чи неприхильністю до починів поодиноких організованих політичних середовищ. Часом за одним рухом може йти переважна більшість народу, ввесь актив, а інші угруповання можуть залишатися самотні. Отож і в нашій дії звертаємо увагу головно на народні маси, їх активізуємо, приєднуємо до наших акцій, до боротьби, на них ставимо, бо тільки активна участь мас може дати визвольному рухові потрібну для перемоги динаміку.

Але в політичному житті деяку ролю відограє і саме існування політичних тенденцій, осередків і груп, які стоять поза фронтом боротьби чи протиставляються йому. Це дає ворогові і противникам змогу, відвертаючи пропорційне силове відношення,зображувати справу так, що визвольний революційний фронт стоїть ізольований, відокремлений, а значна частина політичних сил йому протиставиться. зовнішній світ звичайно слабо визнається в нашій дійсності, не може придивитися до фактичного стану, тільки орієнтується самими вивісками українського політичного життя. Його можна звести на облуду, зобразити українську дійсність фальшиво, шкідливо для визвольного фронту.

Тож наші старання завжди мусять зміряти до того, щоб, крім мобілізації фактичної сили у визвольному фронті, зв'язувати з ним усі українські політичні фактори, щоб в основних питаннях визволення український політичний світ являвся назовні як одностайна цілість. В основі цього мусить лежати одна концепція самостійницької політики. Але має також значення відповідне розв'язання справи політичної репрезентації і загальної політичної консолідації.

Такі головні засади і напрямні нашої політики ОУН послідовно реалізувала. На різних етапах діяльности ОУН складалися різні умови для визвольної політики, різні зовнішні обставини і внутрішньоукраїнські співвідношення. В цих різних умовах була реалізована одна і та сама основна політична лінія з погляду конечности і доцільности визвольних змагань.

Але постава і роля різних українських політичних груп та їх відношення до нашої послідовної, прямолінійної політики не мали такої стійкости, переходили різні еволюції. Тож наше відношення до них і ввесь внутрішньо-український політичний уклад у різних фазах різно представлялися. Хто бере справу поверховно, тому може здаватися, що ми зміняли лінію нашої внутрішньої політики. Ця помилка походить не тільки з того, що сприймається лише зовнішній образ. Дехто гадає, що принципова внутрішня політика має бути нормована твердо усталеними відношеннями до поодиноких політичних середовищ, бо не здає собі справи з засад нашої визвольної політики.

Щоб вказати на практичне здійснення послідовної визвольницької лінії в нашій внутрішній політиці, висвітлимо деякі моменти з нашої діяльности від 1941 р., зокрема такі, що відносно них є багато баламутних тлумачень.

З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду — з одного боку, обіцяти державність, а з другого — викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т. п. Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, необ'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх українських політичних чинників, які були на західніх окраїнах і на еміґрації в Европі, створити одностайний фронт і сконсолідований осередок-репрезентацію. Цю вимогу ситуації добре зрозуміли всі українські політичні чинники, і за почином революційної ОУН у Кракові створився Український Національний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здійснити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією актуальної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники.

Щодо УНК можна почути на адресу нашої Організації закиди, ніби вона не була вірна супроти партнерів договорення, що в Акті 30 червня виступила не від УНК, що і далі діяла сепаратно, а УНК не був активізований. Але цей закид не витримає критики, коли розглянути суть справи. УНК зформувався на засадах відкритої, леґальної дії і вже через це не міг бути, чинником революційного характеру, бо відразу був би ліквідований окупантом. УНК не готувався до того, щоб починати чи очолювати революційну проти-німецьку боротьбу. Він мав оформити й маніфестувати одностайність української політики, бути речником українських самостійницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не революційних кроків і боротьби. Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво — це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що Гітлер відповість на них бе30глядними репресіями. Втягати до того УНК було недоцільно і неможливо. За саме передання УНКомітетом радіоповідомлення про Акт 30. 6. 1941 р. члени УНК були ґестапом ув'язнені.

Якщо б була змога нормальної самостійницької політичної дії, якщо б Німеччина респектувала державну суверенність України і невстрявання її у війну Німеччини проти західніх держав, ці невідступні тоді декляровані засади української самостійницької політики, в такій обстанові УНК вийшов би на поле широкої політичної дії і репрезентації. Де було можливо, там УНК був активізований і відповідно підносилося його значення. Українська Національна Рада створилася у Львові в липні 1941 року у зв'язку з УНК; так само на всіх масових народніх зібраннях і маніфестаціях по всьому терені особливо відзначалося повстання УНК як центру всеукраїнської політичної консолідації. Дальший розвиток подій був такий, що не було можливостей для дії УНК, як леґального самостійницького центру. В піднімецькій дійсності могли наявне існувати тільки такі політичні твори і акції, які пристосовувалися до цієї дійсності; усе ж безкомпромісове, що хотіло вести акцію, мусіло йти в підпілля.

Також і щодо Акту 30 червня 1941 р. і дальших подій треба висвітлити головні моменти, щоб усунути різні неправдиві, свідомо чи несвідомо розповсюджувані, шкідливі для української політики інтерпретації.

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної справи у зв'язку з німецько-большевицькою війною пляново, після всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійности України, а з другого боку, не схоче відразу викликати боротьби українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою, позбавити можливостей провадження незалежної української політики, використати й значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю готував Гітлер Україні.

Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька .політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї. Український народ мусів на початку нової ситуації, створеної воєнними подіями на його землях, виразно і рішуче сказати своє слово, творити своє життя за власною волею, власними рішеннями. І так сталося. Проголошення Народніми Зборами у Львові відновлення Української Держави, створення Тимчасового Державного Правління, проведення всенароднього плебісциту у формі висловлення волі народу на масових відкритих маніфестаційних зборах-здвигах на всій українській території, вільній від большевицької окупації, розгортання державного будівництва у всіх галузях — все це довершилось власною волею і власними силами українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти їхньої волі.

Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну політичних плянів Гітлера супроти України, їх ніщо взагалі не могло змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію, перекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої незалежної визвольної політики. Такими діями була передусім виразно висловлена воля українського народу, що він сам вирішує питання свого життя, завжди змагає до відновлення своєї суверенної держави, а відношення між Україною і сторонніми силами ставить у залежність від їх пошани до суверенних прав українського народу, визволення його суверенної держави. З цих позицій Україна не відступає ніколи, в жодній ситуації, і своїх природніх прав на державну суверенність не зрікається і під натиском наймогутні-ших сторонніх сил.

Доконані державнотворчі акти мали вирішне значення для скеровання й кристалізації основних внутрішніх політичних процесів, які відбувалися в цілому українському народі від літа 1941 р. Вони були виразно спрямовані до державної суверенности. Серед величезних змагань світових потуг могла губитись, принишкнути справа української державности. Червень 1941 року запобіг тому і поставив її в центрі політичного розвитку серед воєнної бурі на Сході Европи.

Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена. Німці спершу ще намагалися її повернути й утримати, сподіваючись від її успіху дуже багато. Тому вони не виступали відразу з властивою їм безоглядністю, пробували ліквідувати справу тихцем, зам'яти, відсунути. Коли ж стало видно, що це через рішучу й виразну українську поставу не вдається, тоді німецька політика була примушена розкрити свої карти, показати справжнє відношення і пляни. Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики відкрили очі всім, оголили істоту німецької “остполітік” і створили виразні фронти.

Дехто закидає, що під час Акту 30 червня 1941 р. були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми завжди обстоюємо незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами. Стоїть питання про основну лінію української політики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної невтральности. Україна поневолена большевицькою Росією і в стані боротьби з нею за своє самобутнє існування, за державну суверенність не мала ні змоги, ні рації будь-як втручатися в справу чужої війни. Коли ж на переломі 1939-1940 р. з німецького боку були виявлені намагання на західніх окраїнах і в Польщі втягти українців у війну на заході й вербувати їх до спеціяльних військових частин, призначених на західній фронт. Організація і все українство поставилося до цього рішуче неґативно. Це пройшло немов непомітно, бо справа була неголосна, але нею було позначене важливе політичне вирішення.

Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильне цього факту. Але тим ще не розв'язувалося питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусіло залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенности України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти большевицької Росії, — чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об'єкт своїх цілей. Українська самостійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже ми відразу проти неї. Ми мусіли стати і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і інтересів. А далі мусіла сказати свою слово Німеччина. Коли мало бути розв'язане таке глибоке вирішення, згода чи боротьба між Україною і Німеччиною, то тут важили лише істотні, великі питання, а не другорядні чи далекі для нас моменти. І ще одно: коли в такій ситуації мала бути боротьба між нами, то треба було, щоб її неспровоковано і виразно спричинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежности, а під умовою шанування її — готовість до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї.

Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося. Віримо, що історія її повністю схвалить. А чужий політичний світ також мусить об'єктивно визнати за нами слушність і шанувати нашу поставу.

І ще з одним закидом ми зустрічаємося: чому ОУН так помітно висунулася на перший плян у відновленні державности в 1941 р., чому виразно зазначала свою ініціятиву й на чільні місця у відроджуваному державному житті висунула своїх членів? Ті, що шукають матеріялу для обвинувачень, вбачають за цим амбіції, жадобу влади, перегони, щоб хтось нас не випередив і т. п., а не хочуть бачити того, що наочно виявилося в живій дійсності. Отже тут вирішальними були три питання: питання самого проведення пляну, питання відповідальности і питання збереження зайнятих позицій. Все, що було зроблено в червні-липні 1941, можна було провести тільки порядком революційним, захопленням німців розполохом, дуже швидким і рішучим діянням. Це могла і мусіла підготувати й організувати сама ОУН. Якби справа була спрямована на рейки спільної, міжорганізаційної дії, Ґестапо заздалегідь її паралізувало б.

Було передбачено наперед, що німці поставляться ворожо, застосують безоглядні репресії, будуть намагатися змусити до відступу, скасування і т. п. Так і сталося. Від самого початку ув'язнення членів Державного Правління й частини Проводу ОУН представпики німецького уряду всякими методами старалися схилити до скасування чи саморозв'язання Державного Правління. Представники Розенберґа запевняли, що німецький уряд не виступає проти державної самостійности, тільки з нею треба зачекати, а насамперед концентрувати все для розгрому СССР, пропонували широку співпрацю з українцями, давали термін — два роки для поступового запровадження державної самостійности України і т. п. Коли ж такі обіцянки не могли спонукати до скасування актів, тоді прийшли на чергу ультимативні домагання з загрозами репресій супроти Організації і цілого народу, як у ворожій країні. І нарешті дійшло, як відомо, до застосування цих погроз.

При підготовці відновлення самостійної української держави проти волі Німеччини передбачалося такий розвиток і враховано німецькі репресії. Отже йшлося про те, хто, який політичний чинник виступатиме як відповідальний, з усіми наслідками цього. Треба було виступити з відкритим шоломом. Коли не було змоги в даній ситуації зброєю оборонити українську державність, то було конечно, щоб ті, хто її очолив, не ховались ніяким способом і не зреклися її під жодним тиском. Революційна ОУН вважала, що мусить взяти на себе відповідальність і обов'язок відстояти перед світом і перед ворогом право і волю українського народу. Тому в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована ініціятива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Організації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші українські політичні чинники.

В той період ОУН мусіла висунутись на чоло. Інші політичні чинники були готові йти цим шляхом доти, поки не дійшло до неминучого, одвертого конфлікту з Німеччиною. Вони були схильні до іншої політичної тактики, не до ставлення справи на вістрі меча, — радше до пасивного опору, ніж до активного рішучого виступу в тій ситуації, на початку німецько-большевицької війни. На початку боротьби на два фронти ОУН не могла розраховувати на співучасть інших організованих політичних середовищ. Ситуація була така, що не було змоги для явної легальної дії таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державної незалежности України. А підпільні, революційні методи дії, крім націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово переставали себе проявляти як діючі політичні фактори. На поверхні лишилося “відполітизоване” громадсько-суспільне життя в тих формах, на які дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло одночасно в боротьбі проти німців і проти большевицької Росії.

Українська Головна Визвольна Рада створилася в той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала найширших розмірів, як боротьба цілого народу. В рядах Української Повстанчої Армії стали всі, хто без уваги на свої програмово-політичні переконання був готовий до збройної визвольної боротьби проти ворогів-окупантів. Політичні партії в той час не проявляли свого існування. Тож не було з ким зговорюватися. Самостійницькі, революційні дії на теренах найбільшої активности вийшли далеко поза межі політичних і військових операцій самих організованих революційних сил УПА й ОУН. Вони своїм змістом і формами в дійсності розвинулися в підпільне державне життя, яке на опанованих ним теренах охопило різні ділянки, від політично-адміністративної, суспільно-господарської аж до шкільництва включно. В ньому брали активну участь найширші народні маси, все населення, а система ворожої окупаційної адміністрації була значною мірою паралізована, ізольована, стиснена до військових і адміністративних осередків, з яких ворог робив тільки випади в терен. Проти ворожої окупаційно-державної системи стояла не тільки революційно-визвольна боротьба, але діюча, самостійна підпільна державна формація, яка висловлювала і втілювала волю українського народу, і його визвольна армія — УПА. УГВР постала як найвищий орган цієї формації і керівний центр загальнонаціональної визвольної боротьби.

Головна роля УГВР в цілій українській визвольній політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу, в протиставленні до окупантських і агентурних творів — “райхскомісаріяту”, “генерал-губернаторського дистрикту” та “уряду УССР”. Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях. Тимто в основних актах УГВР виразно поставлено правило, що УГВР перебуває в Україні. Діючи на Рідних Землях як верховний орган, революційно-визвольної боротьби народу, УГВР надає їй загальнонаціонального характеру, її ведуть не тільки революційно-визвольні організовані сили ОУН і УПА, але разом із ними цілий народ з одним загальнонаціональним революційним органом на чолі.

Для того, щоб УГВР мала такий характер, в основу її побудови покладено засаду представництва всіх самостійницьких політичних середовищ, об'єднання і координації їх дій. Ці принципи об'єднання всіх самостійницьких сил, концентрації і координації цілої самостійницької дії — це підвалини, без яких УГВР не могла б виправдати свого признання. Вони лишаються незмінними і в будь-якій ситуації мусять бути застосовані так, щоб знайти можливо найповніше здійснення. В тодішніх обставинах, коли діяло тільки націоналістично-революційне середовище, а інші політичні напрямки не виявлялися активно, прийнятий був принцип індивідуального добору до складу УГВР, щоб, крім діючих революційних сил, були заступлені й інші напрямки, бодай окремими їх визнавцями. В тих умовах це був єдиний спосіб здійснення цієї засади, і застосовання його доводить максимальні намагання якнайповніше реалізувати засаду залучення всіх сил і всіх середовищ. Очевидно, що в умовах, де існують і інші політичні середовища, що визнають революційну концепцію, як це має місце на еміграції, їх об'єднання в УГВР має бути реалізоване нормальним і повновартісним порядком — через участь і представництво в УГВР за принципом організованости. В цьому полягає здійснення істотного спрямовання основних актів УГВР, максимальне в кожній ситуації.

Під час визвольних змагань українського народу, як і в кожній революції, всі самостійницькі угруповання мусять мати дві головні, тісно пов'язані цілі: повалення існуючого стану поневолення і утворення нового — відбудування суверенної Української Держави. Основою розподілу на різні політичні течії є з одного боку ріжниці щодо визвольних шляхів, а з другого — ріжниці в питаннях змісту і ладу Української Держави. Якщо декілька політичних угруповань визнає, що єдиним шляхом до визволення є шлях революційний, то, незалежно від ріжниці поглядів на майбутні форми і систему державного життя, стає конечною їхня участь і співдія у суспільному керівному центрі революційної боротьби.

Постання УГВР випливало з потреб визвольних змагань і довершилось для ширшого, повнішого ставлення визвольної політики і боротьби з ворогами, а не з мотивів внутрішньо-української політики. зокрема, було б неслушно приписувати формації УГВР тенденції здобути владу для себе або намагання наперед вирішувати в якому-небудь напрямі уклад і взаємовідношення українських політичних сил. В процесі революційно-визвольної боротьби УГВР виконує ролю української революційної влади на Рідних Землях. Це випливає з самого революційного процесу і відповідає сучасним потребам української самостійницької політики. Але це не є самоціллю, і в основі УГВР немає тенденції перетворити її на нормальний державний орган. З відновленням суверенної Української Держави і покликанням українським народом звичайної державної влади — скінчиться призначення УГВР. УГВР постала тому, що була і є потреба в такому верховному органі-центрі, який би виступав перед українським народом і цілим світом як найвищий і відповідальний керманич безпосередньої революційно-визвольної боротьби.

УГВР протиставиться на українській землі “урядові УССР”, як експозитурі російсько-большевицької імперії, а не якомусь українському чинникові. Не може бути “конкуренції” між УГВР і іншими українськими політичними чинниками, бо не було і немає такого центру, який брав би на себе ті завдання і ту відповідальність, які взяла УГВР. У відношенні до внутрішньоукраїнського політичного життя створення УГВР, її плятформа дають вислів такому наставленню, що не тільки враховується існування різних політичних середовищ, але йдеться назустріч їхній активній самостійницькій діяльності й лишається для них місце на участь у веденні і керуванні революційно-визвольними змаганнями.

Степан Бандера


https://zbruc.eu/node/53301

Інфа про Бандеру

Sueddeutsche Zeitung: Місце загибелі Бандери тепер поле битви кібер-шпигунів , 22 січня 2019 



Впродовж минулого століття Мюнхен перетворився на шпигунський центр, таким він лишається і досі. Бандера загинув у Мюнхені, який лишається полем шпигунських битв навіть сьогодні / УНІАН Коли торік стало відомо, що Федеральна розвідувальна служба ФРН десятиліттями використовувала радіоточку, встановлену в Північній вежі собору Фрауенкірхе, не лише католики були ображені, а й всі жителі Мюнхена. Адже місто з усіх у Німеччині найбільше постраждало від шпигунів. Однак, німецькі розвідники запевнили, що ні за ким не стежили з церковної вежі. Згідно з твердженням експерта Еріха Шмідта-Айнбома, станцію на Фрауенкірхе використовували скоріше для зв’язку зі своїми. З 98-метрової вежі можна було легко зв’язатися з тогочасною столицею, а також з центром німецьких спецслужб в Пуллах-ім-Ізарталь. У всякому разі, з точки зору розвідників, Мюнхен ніколи не був провінцією, пише Sueddeutsche Zeitung. І для цього було багато причин. Читайте також Tages Anzeiger: Шпигуни Росії атакували лабораторію, яка розслідує замах на Скрипаля і хімічні атаки в Сирії Тікаючи від переслідування в рідних країнах, багато інтелектуалів і революціонерів обирали Мюнхен для вимушеного вигнання. Вождь «більшовиків» Володимир Ленін теж якийсь час ховався тут. А коли він влаштував переворот у Росії, вже його опоненти із СРСР з’їжджалися в Мюнхен. Після Другої світової війни США спробували перетворити німецьке місто на фортецю проти комунізму, розмістивши тут найбільше своє консульство. Звідси велося прослуховування країн Східного блоку, а також трансляція «Радіо Свободи» у певних напрямках. Видання також нагадує, що в Мюнхені також діяла штаб-квартира Організації українських націоналістів, яка спочатку була розміщена на Даухерштрасе, 9, потім на Ліндвурмштрасе, 205. Згодом українські націоналісти переїхали на Зеппелінштрасе, 67. Український вільний університет теж був перенесений з Праги в Мюнхен. В 1953 році в місті КДБ отруїло чесько-німецького троцькіста Вольфгана Салуса. А через 5 років після того від отрути тут помер українських націоналіст Лев Ребет. Найвідомішим випадком розправи в Мюнхені видання називає загибель Степана Бандери. Агенти КДБ вбили його 15 жовтня 1959 року. На сходах буднику за адресою Крайтмайрштрасе, 7 Бандері в обличчя вилили отруту. Читайте також 110-річниця з дня народження Бандери: цікаві факти з життя найвідомішого націоналіста України Sueddeutsche Zeitung пише, що навіть сьогодні діяльність шпигунів не припинилася в Мюнхені. Але тепер їхня мішень не лише дисиденти-втікачі, а й оборонні й технологічні компанії. Кібершпіонаж взяв під приціл бізнес і науковців. І це стає дедалі більшою проблемою. «Баварські компанії і вищі навчальні заклади особливо в полі зору іноземної розвідки, тому що вони успішно розробляють інноваційні технології майже для всіх індустрій», - йшлося в нещодавньому звіті Агенції із захисту конституції ФРН. Особливо уразливі відносно малі і середні компанії, які працюють над розробкою технологій. Тому що часто у них немає можливості надійно захищатися від шпигунських атак. Агенція із захисту конституції ФРН у Баварії створила спеціальний центр, щоб допомогти бізнесу захиститися від кібератак хакерів і проникнення іноземних шпигунів.

Степану Бандері 110 років. Смолоскипний марш у Києві.




Степан Бандера. 110 років. Смолоскипний марш в центрі Києва 
2 349 переглядів

Радіо Свобода Україна
Опубліковано 1 січ. 2019 р.

Близько двох тисяч активістів націоналістичних і ветеранських організацій пройшли смолоскипною ходою через центр Києва, відзначивши таким чином 110-у річницю від дня народження провідника ОУН Степана Бандери. Хода вирушила від пам’ятника Тарасу Шевченку в однойменному парку та фінішувала на майдані Незалежності у Києві. Хода вирушила від пам’ятника Тарасу Шевченку в однойменному парку та фінішувала на майдані Незалежності у Києві.

Богдан Гордасевич
Слава Степану Бандері і всьому героїчному роду Бандер. Слава всім героям, що загинули за долю і волю України! І слава всім живим, хто продовжує цю боротьбу і саме тому ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, БО СПРАВА ЇХ ЖИВЕ! Слава Україні! Героям слава!

Хода до дня народження Степана Бандери в Києві



Хода до дня народження Степана Бандери в Києві
23 593 перегляди

Громадське Телебачення
Пряма трансляція відбулася 1 січ. 2019 р.

Учасники маршу відзначають 110-у річницю з дня народження  провідника ОУН.
Представники «Всеукраїнське об’єднання Свобода» збираються біля пам'ятника Кобзарю у парку Тараса Шевченка.
Степан Бандера — український політичний діяч, один з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття.

У Львові на честь 110-річчя Степана Бандери

Тисяча львів`ян пройшла містом зі смолоскипами на честь Степана Бандери 

Смолоскипну ходу приурочили до 105-ої річниці від дня народження провідника українських націоналістів

Тисяча львів`ян пройшла містом зі смолоскипами на честь Бандери (фото)

Сьогодні, 1 січня, близько тисячі львів`ян пройшли смолоскипною ходою вулицями Львова. Захід приурочили до 105-ої річниці від дня народження провідника українських націоналістів Степана Бандери, передає кореспондент УНН.

Тримаючи смолоскипи та великі плакати з портретами героїв Визвольного руху та вигукуючи патріотичні гасла, колона рушила до пам’ятника Степану Бандері, де розпочалось віче. Акція проводиться уже восьмий рік поспіль, організатор — ВО “Свобода”.

Очолили ходу народний депутат України Ірина Фаріон та голова ЛОР Петро Колодій.

Колону супроводжувала патрульна машина ДАІ, за порядком стежили 14 міліціонерів.

Під час акції учасники скандували гасла: “Слава нації! Смерть ворогам!”, “Герої не вмирають — вмирають вороги”, “Батько Бандера ще до нас прийде — порядок наведе!”.

Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая