хочу сюда!
 

Ксения

37 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «патріот»

Отець Михайло – в його серці Україна живе поруч з Богом

Священик Михайло Гергелюк пишається синами-воїнами, хоч і неймовірно хвилюється за них – Олег Володарський

Молитва на Зіслання Святого Духа

Коли Ти, Христе Спасителю, вознісся на небо, Ти обіцяв Своїм Апостолам й Ученикам зіслати з неба Утішителя Святого Духа, що мав їх навчити всякої правди. Ти сповнив, Христе, ту обітницю. Ти зіслав з неба Святого Духа на святих Своїх Учеників й Апостолів і ми в величний день Зіслання Святого Духа обходимо ту світлу й велику пам'ятку цієї великої і святочної хвилини. Вона для нас не чужа й не далека, бо кожний з нас стається також учасником цього небесного Дару. Ми приймаємо Твого Святого Духа у св. Тайні Миропомазання, ми приймаємо Його в кожному побільшенні освячуючої благодаті.

Тоді Ти зіслав Свого Святого Духа видимим способом, у вигляді вогнених язиків, але невидимим способом зсилаєш Його на нас усіх при кожному доброму ділі, при кожній молитві, а передовсім тоді, коли з освячуючою благодаттю, з любовю дітей звертаємося до Отця Небесного й Дух Твій Святий проливається в наші серця любовю до Бога й любовю до ближніх. Через те наші тіла й наші душі є храмом Святого Твого Духа. Твій Дух з нами перебуває й наставляє нас на правильні дороги християнського життя. Віднови в наших душах той храм Твого Святого Духа. Віднови в наших душах те перебування Його Божою любовю.

Хочемо бути Твоїми вірними слугами, хочемо сповнити Твої заповіді, хочемо до смерти витривати у святій Вірі й любові до Бога й ближніх. Як у щоденних молитвах, так і сьогодні про це просимо: «Серце чисте створи в мені, Боже, й Дух правий обнови в утробі моїй. Не відкинь мене від лиця Твого й Духа Твого Святого не відійми від мене. Віддай мені радість спасення Свого й Духом владичним утверди мене» (Пс. 50).

З тим самим проханням звертаємося й до Святого Духа кожної днини в році, а особливим способом в Його велике і світле свято. Небесного Царя, Утішителя, Духа Правди взиваємо щодня: прийди і вселися в нас й очисти нас від усякої скверни і спаси, Святий Душе, наші душі, відкуплені Христовою кровю. Амінь!

 

Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів.

 

Я вже писав про те, що при запитанні про Бога священики чомусь дивляться вправо і вгору… дивляться і замислюються на мить. Ніби просять Господнього благословення на розмову про Нього. Це його випробування. Це урок. Це сила, яку дає йому Всевишній для того, щоб люди, котрі бачать його служіння Господу, надихалися його прикладом. Рівнялися на нього. Це джерело світла. Він прагне до нього всією душею. Він навчає його. Заспокоює. І дарує Любов, котрою цей священик щедро ділиться зі своїми прихожанами.

 

Голос батька двох українських воїнів зірвався. Він пишається синами, хоч і неймовірно хвилюється за них. Ніхто і ніколи не зможе приховати своєї турботи про дітей. В голосі була гордість, а очі говорили: «Люблю. Люблю цю землю, цю країну, цю Націю, віддаючи їй найдорожче».

 

Храм неймовірної сили. Старовинні ікони, гори… і священик – людина, українець, батько, патріот. З характером. З майбутнім. З молитвою. Він знає, де в його серці живе Україна. Поруч з Богом. В його величезній душі об’єднані Бог, Україна і Нація. Відчуття національної гідності. Чемність. Це величні почуття, коли Господь живе в твоєму серці.

А ти не читаєш Молитву, а співаєш її. Сам не усвідомлюючи того, коли саме ти почав співати псалми та молитви, бажаючи душею полинути до Бога. В піднебесся. У вічність, котра чекає на усіх нас і котрої ми так боїмося. Тому, що не завжди вміємо любити. А потрібно завжди. І тоді тобі постійно посміхається світ, створений для нас Господом.

 

Наша культура, наш генетичний потенціал неосяжні. Всеохоплюючі. Ми це відчуваємо, розуміємо душею, хоч не завжди здатні це усвідомити. Нам залишили нагадування про це на всій нашій українській землі. Тільки потрібно зуміти побачити їх і скласти в один прекрасний візерунок, під назвою «духовна Україна». А Храм Святого духа є підтвердженням написаного вище… Храм з мудрим Філіном над Святим Хрестом…

У нас є Бог і Україна… Ми у вічності, котру не варто боятися, її треба любити, чого б нам це не коштувало. Любити свято, щиро і з сильною мовчазною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Михайло Гергелюк

Там, високо в горах, я побачив романтика Миколу Ілюка

Серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк – Олег Володарський

 

Скільки горя, страждань, національних, соціальних, політичних обмежень і принижень протягом цих шести з половиною сторіч зазнали Гуцульський край і його жителі-гуцули від іноземних поневолювачів та місцевих яничарів-кровопивців! Головна суть політики колонізаторів зводилась до шматування цієї частини української землі, гноблення його жителів. З однаковою жорстокістю знущалися над гуцулами польські магнати, румунські бояри, угорські барони. Колонізатори фальсифікували історію походження і розвитку гуцулів. Одні намагались їх ополячити, другі – орумунити, треті – омадярити, четверті – онімечити і т.д. Для цього їхніми «науковцями» створювалися різні антинаукові теорії, зокрема про так звану волохську колонізацію Українських Карпат, про готське походження гуцулів та ін. Мета була одна: відірвати крону дерева нації від її історичних коренів та насадити її на інородне дерево іншої нації.

 

«Історія Гуцульщини ХІVVІІІ ст. у працях Івана Крип’якевича» – монографія Шкрібляка Петра Васильовича, знаного науковця, громадського діяча, директора Філії «Гуцульщина», заступника директора Науково-дослідного інституту українознавства

http://www.archive.nndiuvi.org.ua/text.html?id=326&number=59&category=3

 

Високо в горах, серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк. Мабуть легше перерахувати ті музичні інструменти, котрі він ще не встиг опанувати, ніж перерахувати всі його творчі здобутки. Та найбільше захоплення викликає його усвідомлене, високоморальне, духовне служіння УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ.

 

Ми познайомилися з ним та його чарівною дружиною в родинному музеї Рашковських на вечорницях, де Микола з Марією заспівали нам гуцульські співанки. Для нас, киян, на превеликий жаль, такі вечорниці – давно втрачена традиція. А тут нам пощастило зануритися в цей колорит, відчути себе вдома, доторкнувшись до колиски української культури. Самобутність та оригінальність гуцульського етносу вабить та зачаровує. Це і свобода – дика та непокірна, це і воля – сталева, незламна. Тут на Гуцульщині зберігається скарбниця нашої української душі. Бог і Україна.

 

Історія Гуцульщини, гуцулів сповнена болем. Сотні років цей величний етнос винищували, намагаючись позбавити пам’яті предків, генетики, традицій – всього того, що становить їх суть. Їх культура, традиції, самобутність варті Вашої уваги. А намагаючись усвідомити все це… ви просто заплутаєтесь. І усвідомите нашу помилку. Могутність великої ріки в її маленьких та чистих джерелах. Вони величезною ціною віри і сили духа зберегли те, чого нам так не вистачає.

 

Микола Ілюк подорожує іншими країнами, гастролює, бере участь у фестивалях, конкурсах. Концертах і фанатично доводить всім своїм життям, що УКРАЇНСЬКА ДУША, це те, що мало хто з нас здатен усвідомити. Це таємниця життя. Це сила смерті. Це спадщина сильної віри та сильного духу наших предків, котрі ми збережемо і примножимо для наших нащадків. І цю велич він неймовірно інтелігентно доносить через свою творчість, а зараз ще й через свій музей.

 

Там, високо в горах, я побачив романтика… доброго та ніжного до своєї рідної України. Під час західноукраїнської мандрівки ми зустрічалися з різними людьми – священиками, капеланами, волонтерами, митцями. Більшість з них – гуцули.

 

Треба бачити, треба вдихати, треба відчувати те, як ці люди обожнюють свою країну і свою культуру. Для них це святиня. Це їх Спадщина. Це найбільший скарб, що передається з покоління в покоління.

Я стояв навколішки перед іконою Манявської Божої Матері (Одігітрії) і дякував за те, що мені пощастило познайомитися з глибинною генетикою нашої Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Ілюк

https://youtu.be/1RTqWtTo1C8

Андрій Фафлей почув болісний крик Вітчизни – Олег Володарський

Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації

 

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і людинолюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас.

Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною.

Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають.

Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Він розірвав ніч. Увірвався, наче ураган в засніжену Верховину і приніс братське тепло в серці. Вкотре переконуюся в мудрості Господній, адже Він милостиво дарує нам ті зустрічі, котрі нам необхідні саме зараз. Ось і зараз, коли ти втомлюєшся вірити, сили майже закінчуються, і, здається, от-от настане той час, коли ти не витримаєш і опустиш руки, спостерігаючи, як ті, кого ти щиро поважав, у кого вірив, байдужіють та зраджують нашу Неньку, Бог подарував мені спочатку можливість доторкнутися до української Шамбали – Гуцульщини, а потім зустріч з Андрієм – людиною, котра усвідомлюючи наше славетне минуле, ціною власного життя перешкоджає зовнішньому та внутрішньому ворогу знищити наше майбутнє.

 

Свіча горіла під іконами напередодні його приїзду. Молився і думав про те, як же нам усім не вистачає єдності. Ми всі різні – це природно, проте ми розділені – а це вже не просто страшно, а смертельно небезпечно для нашої Нації. Немає в цьому житті однозначно поганих чи хороших людей. Є гідні люди, котрі помиляються і коять лихо, є відверта сволота, котра робить добрі вчинки. Все неоднозначно і оманливе.

 

Є лише дві твердині – Бог і Україна. Навіть найзапекліший ворог, котрому болить наша країна, стане пліч-о-пліч з тобою. Так само і твій друг, якщо він боягуз і зрадник, не стане жертвувати комфортом своєї кухні та звичною м’якістю ліжка заради боротьби. Буде соромитися, опускати очі, не помічаючи ворога. Принижуватися перед зовнішнім і внутрішнім ворогом. Жити як раб. Як тварина. Хіба можна поважати чоловіка, котрий промовчить заради існування? Хіба можна любити воїна, котрий не став на шляху ворога, закривши собою матерів та рідну землю?! Хіба може і далі називатися людиною той, хто зрадив себе та власні принципи? Не поспішай підмішувати сюди переконання, адже вони – ілюзії принципів. Це політичне зважування смертельної небезпеки буття. А принципи – це коли тобі простіше здохнути, аніж зрадити те, заради чого ти дихаєш.

 

Ми говорили жорстко та категорично. Ми говорили мовою кочівників, котрих будуть знищувати в першу чергу, аби не дати Нації відродитися. Дві незнайомі людини. Чоловіки. Батьки. Сини. Два українці. Від серця. Від самої душі.

 

Він не хоче миритися з тим, що бачить, повернувшись з війни. З тим, що поки його брати по крові ладні вмерти, та не здатися зовнішньому ворогу, українці тут, в тилу, схиляють голови перед внутрішнім ворогом. Він категорично гидує зрадниками. Він не хоче належати ні до жодної касти наділених цією владою. Він УКРАЇНЕЦЬ за своєю суттю, кров’ю та генетикою. Він щиро вірує в Господа нашого Ісуса Христа.

 

Йому болить. Як і кожному з нас. Він той, хто почувши болісний крик Батьківщини, піде вбивати та помирати за майбутнє своїх дітей. Він подолав 400 кілометрів, аби сказати мені це все. Не словами. Душею та мовчанням. Мені. Абсолютно незнайомій людині. Такій самій, як він. Мені, котрий не зможе залишитися осторонь, обираючи рабську покірність та байдужість, котрими так хворіє наша рідна країна.

 

Воїн здатен не їсти та не спати. Він може раптом перетворитися на кочівника, проте ніколи не стерпить болю своєї Нації. Це та рідкісна риса, котру в нас винищують вже майже тисячу років. Воля або смерть. І нехай провладним організмам здається, що вони можуть стриножити цю силу, і запрягти її, аби вона працювала на їх збагачення, поки вони, ховаючись, нарізають поміж собою золоті батони нашого майбутнього. Їм здається.

 

Подивися в очі цьому чоловіку, жовто-синій, зазирни в його душу, почуй те, про що він говорить, відчуй те, про що він мовчить. І в тебе не залишиться сумнівів – їм здається.

 

Мені не хотілося його відпускати. Такі хлопці стають кровниками на все життя. У нього не має зворотного ходу – зрадити. Зрадити побратима для нього значить втратити себе. А для таких українців це гірше за ганьбу та безчестя.

 

Побільше б таких лютих укрів, котрі голими руками будуть винищувати продажних шакалів, що зрадили нашу Націю. І почнеться все з таких непримирених та незламних воїнів. Вибухне. Запалає. В розірвану ніч. Голіруч. Та з величезною душею і зболілим серцем.

 

Андрій Фафлей. Українець. Патріот. Воїн. Християнин. Він поїхав, я ще довго не міг заснути. Гори. Верховина. Бог і Україна. Віра і божий хрест, котрий ми маємо нести обережно, гідно та чесно.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

 Герой програми Андрій Фафлей

https://youtu.be/m0q1OpP7WpA

Василь Спанчак змінювати країну почав з себе – Олег Володарський


Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба»

Я більше не зможу жити без молитви. Вона необхідна мені, як повітря. Задихаюся без допомоги Всевишнього. Не можу надихатися Його мудрістю.

Стою перед вінчальними іконами Матері Божої та Ісуса Христа, згадую тринадцять святих і завжди прошу Отця Небесного захистити Україну. Бачу в молитві своїй передову, засніжені окопи… Прошу за родини загиблих, молю за царство небесне. Зупини війну, Господи! Не карай так дітей своїх. Помилуй!

 

Щоранку та щовечора. Єрусалимські свічки плачуть під образами, щораз сильніше укріплюючи віру, полегшуючи біль моєї стражденної Нації. Наша нація вже не раз підіймалася. Воля або смерть. Піднімемося і цього разу. Здолаємо ворога. І зовнішнього, і внутрішнього. Безкомпромісна історія «ковтає» ненажерливих фарисеїв. Тим, хто живе лише сьогоднішнім, немає місця в майбутньому. В майбутньому України.

Розвіється туман і раптом посеред світлого та божого дня ми побачимо величезну країну. Величну та красиву. Добру та надзвичайно лагідну. Ми, наче діти, протягнемо до неї свої руки, ніжно промовляючи: «Неньо!». Вона посміхнеться і полине до самого Бога сталевим криком душ та сердець: «СЛАВА УКРАЇНІ!».

 

Навпроти мене, ледь помітно посміхаючись мудрими очима, сидів патріот, воїн, націоналіст Василь Спанчак. Ми часто відчуваємо дискомфорт в присутності незнайомих людей. Лише маленькі діти та дуже мудрі дорослі, котрі багато чого бачили і ще більше усвідомили, вміють сприймати незнайомців із доброзичливою цікавістю.

 

Часто питаю у героїв програми про те, чи треба об’єднувати церкву та державу. Василь Спанчак спокійно та виважено відповів мені: «Так, треба». Він пояснює це тим, що людина із самого дитинства повинна знати про Бога. Усвідомлення гріха та сорому повинно бути національним. Це повинно стати невід’ємною частиною національної культури.

 

Василь Спанчак бачив, як діти, пробігаючи повз образ Матері Божої в коридорах гімназії, в якій навчається його онука, хрестяться та, не зменшуючи швидкості, біжать собі далі. І для цих дітлахів це природньо, їх ніхто не змушує до цього. Їх цьому навчають. І, в першу чергу, власним прикладом.

Західна Україна цим і сильна. Вона в цьому категорична. Решті наших співвітчизників цього дуже не вистачає. Ми тільки починаємо все це усвідомлювати. Лише зараз починаємо сприймати історію УПА, Шухевича, Коновальця, Бандери, Довбуша…

 

Забагато крові. Стільки поламаних доль. Стільки могил без хрестів. Від цього може вберегти лише Бог і Україна. Дай нам молитву, Господи, що об’єднає нас усіх в єдиний багатоголосий хор, в якому ми нарешті почуємо самих себе. І кожного. В серці цього воїна Україна. Він в неї вірує безумовно. З молитвою.

 

Василь з побратимом-земляком Володимиром Дублянком і дома,

Подумки я все частіше повертаюся на Західну Україну. Туди, де Україну обожнюють мовчки, без гучних слів. І це не заважає цим людям бути неймовірно добрими, не стає перепоною для того, щоб боронити рідну землю. Навпаки.

 

…і на війні

На жаль, ніхто з нас вже не може сказати, що ми знаємо і чуємо свою Батьківщину. Нас роз’єднали. Цей процес тривав сотні років. А ми за роки незалежності не виправили це. Владним організмам це не вигідно. Розділяй і володій. Наша сила в нашій єдності. Нарешті ми починаємо це розуміти. Вихідці із західних регіонів також воюють на сході, воїни з усієї країни проходять реабілітацію на Західній Україні, а на всіх теренах нашої держави звучать молитви за наших воїнів.

 

Спілкуючись з такими УКРАЇНЦЯМИ як Василь Спанчак, котрі змінювати країну почали з себе, виховавши гідними та чесними дітей та онуків, а потім зі зброєю в руках боронили свою державу я вкотре впевнююся в тому, що в України величне майбутнє. Україна понад усе! Слава Нації!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Спаньчак

https://www.youtube.com/watch?v=ZQBQcmx-ztk&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1TR_OxA9i2bJGdEpEWqdUjeitxGno8IP4x-OmRgRm1capS6toww6OwuqA

Капелан Тарас Климович. Патріот. Є в цій людині щось офіцерське

З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися – Олег Володарський

 

«Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги Його, і нехай біжать від лиця Його всі ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть, як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від лиця тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп’ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника. О Пречесний і Животворчий Хресте Господній, помагай мені зі Святою Владичицею Дівою Богородицею й зо всіма святими завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!»

Споруда першого православного соборного Свято-Воскресенського храму Рівного проіснувала 150 років і згоріла в полум’ї страшної пожежі 12 червня 1881 року, яка знищила більшу частину міста. Закладання споруди Свято-Воскресенського соборного храму міста Рівного відбулось 30 серпня (старим стилем) 1890 року за участю Олександра III 20 жовтня (8 жовтня за ст. ст.) 1895 року відбулось освячення новозбудованого православного собору. В 1962 році у приміщенні Свято-Воскресенського собору відкрито музей наукового атеїзму. 3 квітня 1988 року приміщення собору повернуто православній церкві.

https://www.youtube.com/watch?v=si-dBvsDctc&feature=youtu.be

Сонячного та спекотного дня Храм в центрі тихого та лагідного міста Рівне заспокоював душу. Це була остання локація західноукраїнського циклу проекту «Сповідь». Рівне – надзвичайно затишне місто. Особистий секретар архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона Юрій Качан дуже відповідально поставився до допомоги в організації програми. Така підтримка надає особливого змісту тому, що ти робиш для країни. Це об’єднує. Надає сил та наснаги.

 

Капелан Тарас Климович. Священник. Патріот. Є в цій людині щось офіцерське. З першої хвилини відчуваєш виваженість та дисципліну. Він приїхав на програму з дружиною. Було помітно, що вони дуже хвилювалися. Мабуть всіх налаштовує на серйозний лад розмова про Україну і націю, сповідь перед Богом і людьми. Та отець Тарас впорався. Зумів залишитися щирим та відкритим, не зважаючи на хвилювання. Він ПАТРІОТ.

Не знаю, як передати словами те, що почув душею. Це навіть не відчуття і не впевненість. Це ЗНАННЯ на межі усвідомлення Бога в душі цієї людини. Цей чоловік здатний на Вчинок. І я більш ніж впевнений, що рано чи пізно йому випаде нагода його здійснити. Він готовий жертвувати. Він істинно усвідомлює своє служіння в Господі.

 

Майже через півроку після нашої зустрічі я пишу про нього, та все ще відчуваю нашу розмову, як важливий елемент мозаїки мого життя. Не буває випадкових людей. Дивлюся його світлини – туристична романтика, ліс, гори, гриби, а поряд фото богослужінь, храмів… І в мене в душі неймовірне тепле відчуття дитячої дружби, я лише повторюю: «Дай Боже тобі, Брате! Дай Боже твоїй родині! Дай Боже твоїй Батьківщині, Українцю!»

Сила цієї землі в нас самих, в наших стосунках між собою, у здатності поважати та любити одне одного. Та лише найсильніше з нас здатні жертвувати. Нам так не вистачає тривожної кнопки «УКРАЇНА». Це повинно бути вище за нас. Духовніше. Тільки так ми зможемо подолати диявола. Іншого шляху немає. Не існує.

І лідер нашої нації має бути людиною побожною, глибко віруючою. Тоді в нас все вийде. Щоранку і щовечора ми повинні присягати Господу в Молитві, відчуваючи в ній голоси своїх побратимів. З цієї молитви починається Україна. Цією молитвою дихає наша земля. І церковний набат, як символ радості каяття та прийняття Христа.

 

Щастя тобі, брате Тарасе! І нехай будуть щасливими твої прагнення в Господі. А я вклоняюся честі та силі духу священника і капелана Тараса Климовича.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тарас Климович

www.youtube.com/watch?v=49sbT8ctFUM&feature=youtu.be&fbclid=IwAR1hcmiAYB34uR1lWYSbcUbyDZPr_4e0_R7NuXWbFU7-yPXrkjinR-QEjqg

Богдан Гавриляк – гарний батько й сім’янин та люблячий дідусь


 Богдан Гавриляк сповідується матері-Україні і людям, кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри – Олег Володарський

Ця молитва дісталася Богдану Гавриляку у спадок. В його родині старовинні ікони та молитви зберігаються поряд із фотографіями поколінь предків. Береже. Шанує. Пам’ятає. Цікава людина. Неспокійна. Бунтівна.

 

Він гарний батько, чудовий сім’янин і люблячий дідусь. Ми дружимо. Обмінюємося думками, спостерігаємо одне за одним.

Одного дня я зателефонував йому і запропонував записати програму. Була помітна пауза. Мовчання. І, нарешті, згода.

 

Дуже цікава риса програми «Сповідь» – вона урівноважує в людині різницю між дискомфортом переживань та бажанням щось змінювати в своєму житті. Тоді, коли людина не просто живе і розмірковує, чи навіть захоплюється своєю індивідуальністю, а коли нарешті усвідомлює, що десь зовсім поруч живе його рідна Нація, котрій він готовий сказати правду.

 

Він сповідується матері-Україні і людям, він кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри. Він мовчав і сердився. І носив в собі біль поколінь.

Обурюватися через те, що відбувається на кухні за чашкою чаю, жалітися на сьогодення – це найпростіше. Складніше – ставши на ноги, твердо і усвідомлено звернутися до Ікон і на чистому подиху звернутися до Українського суспільства і сказати про найдорожче, найчесніше.

Найбільша релігія – це добро. Найбільша довіра – це відкритість думок і прагнень. І коли нашу Батьківщину намагаються розшматувати як ззовні, так і з середини, ми не маємо права мовчати. Байдужість – це злочин. Це найстрашніший гріх!

 

Богдан Гавриляк воював з системою не на жарт. Суди, моральний тиск, безсонні ночі. І, коли ми почали діалог, він раптом видихнув…

Мені здається, що він ясно відчув, що десь на підсвідомому рівні ми воюємо самі з собою. Лише тому, що держава не працює. Не працює для нас. Для суспільства. Багато бруду. І бруд відверто кремлівський. Особливо важко це відчувати у Львові, адже це місто-Бунтар, котре не приймає нічого радянського. Та, на превеликий жаль, є нащадки диявола. Червоного диявола. С жорстоким обличчям, спотвореним знаком безбожжя. Цій людині неймовірно болить те, що відбувається в країні. Тепла людина. Життєрадісна. І, що найважливіше, віруюча.

 

Він знає історію багатьох поколінь своєї родини. Цього українця ніхто і ніщо не змусить жити всупереч його культурі та автентичності. Проте найбільше враження на мене справили родинні цінності, що передаються в сім’ї Богдана з покоління в покоління, і які так ніжно плекає він сам.

 

Спокійний, тихий і душевний діалог, котрий я запам’ятаю надовго. Після зйомок передачі пан Богдан зробив нам неймовірний подарунок. Старовинний дворик в самому серці Львова, старенька, проте напрочуд охайна квартира. І, власне сам подарунок, зустріч з неймовірною пані Стефанією (та про це трохи згодом).

 

Як тільки ти з любов’ю, Молитвою і Господом звертаєшся до своєї землі, вона відкриває тобі небачений раніше вимір надсильної духовності. Варто лише попрохати Бога… Треба лише сильно та щиро молитися…

Серед нас живе ніким не знищена і незламна ВІРНІСТЬ, ВІДДАНІСТЬ і ЛЮБОВ. Рівень цієї любові надзвичайно високий. І народжується він під час недільної молитви. Цим величний Львів. Він молиться за Україну!

Наша основна мета – запалити свічки під іконами навіть у найвіддаленішому селі та в найменшому містечку. На передовій. В дорозі. в лікарнях та школах. Нам вкрай необхідний загальний егрегор національних прагнень. І не важливо якої релігії та якої конфесії. Ми, українці, велична нація і приймаємо з любов’ю усіх. Тільки першими словами цієї Молитви повинні стати Бог і Україна.

 

Дідусь Богдан Гавриляк виховує справжнього патріота. По-українськи. З повагою до заповітів предків та любов’ю до Батьківщини. Нехай буде Мир та Щастя в нашій з тобою країні, Богдане!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Гавриляк


https://youtu.be/ii-N0z8nUjI

Олег Володарський: Отче Василю, я вдячний долі знайомству з Вами


Запевняю капелана Василя Мандзюка в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві

«Христос – це нове Життя. Христос – це все. Він – радість, Він – життя, Він – світло, світло істинне, Він робить так, що людина радіє, прагне височінь, бачить все, бачить всіх, вболіває за всіх, хоче, щоб всі були разом з Ним, і всі – поруч з Христом».

В тиші осіннього вечора вже відчувалося наближення похолодання. Природа готується спочивати, а люди знову вчаться цінувати тепло та затишок. Спогади повертають мене на звивисті дороги до Міжгір’я, де живе капелан Василь Мандзюк, священник Української Греко-Католицької Церкви.

 

Строгий священник. Гострий, наче лезо. Великий патріот. Його відповідальність та серйозність не заважають йому бути духовним пастирем і доброю людиною. Людиною від Бога.

 

Не легко писати цю статтю. Ми давно дружимо і з великою повагою ставимося одне до одного. І коли мені не вистачає слів мудрості та розуміння Бога, я по-дитячому відверто та щиро звертаюся до отця Василя.

 

Хтось, хто з постійними наріканнями спостерігає за програмою «Сповідь», вигукне: «Ну, нарешті він порушив правила християнської моралі!». Ні! Жодним чином не порушив, звертаючись до священика іншої церкви. Не зрадив Господа. Не пішов проти Віри. Всупереч усьому, вирішив подати руку… другу, брату, українцю, воїну світла!

І готовий встати поряд з цією людиною, готовий свідомо йому сповідатися.

Він мій брат – такий самий українець, як і я. Просто історія нашої країни склалася так, що він католик. І таких віруючих українців у нас багато.

Ми прагнемо Миру, завершення, війни. Так хочемо почути тишу щастя! І при цьому так не хочемо торкатися до хворобливих історичних шрамів. Ворожі сусіди сотні років намагалися розірвати нас на шматки, прагнучи знищити нашу суть – українство, проте так і не змогли роз’єднати Націю. Це – найважливіший постулат всередині нас. Україна – найбільше та найсвятіше з усього, що ми маємо. І в ній проживають етноси, кожен з яких молиться своєму Богу. І ми зобов’язані поважати та цінувати це.

А в душі у кожного з нас величезна любов Ісуса. І коли-небудь, де-небудь, як-небудь…мудрі патріархи Українських Церков почнуть думати про те, що нам надзвичайно важливо об’єднати церкви. Заради єднання Нації. І ні в якому разі не можна нікого звинувачувати. Ми були слабші за обставини. Намагалися вижити. Рятували культуру, спадковість, пам’ять поколінь.

І ось саме зараз, коли на фронті в окопах пліч-о-пліч воюють католики і православні, українці і євреї, грузини і татари, бойки і лемки, ми не зможемо принизити себе неповагою до дещо інакшої, ніж наша, Віри. Ми вже інші. Ми тепер знаємо, що лише любов до Господа та Батьківщини зможе не дати нам перетворитися на кровожерливих та заздрісних московітів.

Нам навмисне паплюжать історію, аби ми не простягнули руки одне до одного. Нас так хочуть змусити бути байдужими та ненажерливими, скупими та злими. Хочуть поселити в наші серця ненависть.

 

Мій Храм – УКРАЇНСЬКИЙ. Моя молитва – любов. Мій вибір – сягнути душею, сповідатися священику Василю Мандзюку. І запевнити його в тому, що я не стану зраджувати ту частину моєї рідної Нації, котра молиться в католицькій церкві. Просто не зможу. Господь не дозволить.

Вклонюся їх іконам, стану на коліна перед Святою Дівою Марією і побачу в ній свою рідну Божу Матір. І почую в тихому плачі єрусалимської свічки: «Не розділяй нас, не ображай в собі господа свого Ісуса Христа!»

 

Отче, я вдячний долі, що Ви істинний і справжній Українець. Отче, жоден священик Київського Патріархату не дозволить собі завадити мені любити та поважати Вас, як свого Брата.

Пишу ці рядки, і бачу мудрі та люблячі очі священиків та мудрість свого Храму… Отче, між нами немає різниці. Немає і не буде. Це всього лише зла та несправедлива історія, котру нам за нашої мовчазної згоди писали переможці.

Ми Українці, і саме це сьогодні робить нас сильнішими. Ми зобов’язані вижити. Україна – величезний і світлий Храм. Господь єдиний. Те, чи зможемо ми віднайти вхід в цю святу обитель, залежить від усвідомлення нами своєї любові. Ми можемо і не заходити в цей храм, ставши просто неба і почавши читати молитву українською. Головне разом. Надважливо – взявшись за руки. І найсвятіше – з Господом.

Лише так ми відвоюємо себе у сусідньої недоімперії. Лише так відновимо наші території, нашу історію, нашу культуру, нашу генетику. Благословіть, Отче!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мандзюк

https://youtu.be/emFOniBeheY


Богдан Гаврилишин – людина, котра славила Україну на весь світ

24 жовтня 2016 року о 5-й ранку в 90-річному віці пішов з життя видатний українець Богдан Дмитрович Гаврилишин. Людина з великої літери, людина, котра внесла вагомий вклад у розвиток країни, людина, котра піклувалася про майбутнє нашої держави, людина, котра славила Україну на весь світ.

                                   

Україна сумує за видатним українцем, але Тернопільщина сумує особливо, адже народився Богдан Гаврилишин у нашому краї, в селі Коропець біля міста Монастирська.

У ті роки Тернопільщина була під владою Польщі, тож він три роки навчався у початковій школі села Жизномир. Згодом — у Бучацькій польськомовній гімназії. З вересня 1941 року навчався у Чортківській гімназії, а з1943 року – у Дрогобицькій гімназії.

                                     

Під час Другої Світової війни у 1944 році його забирають до Німеччини. Після війни він потрапив у табір переміщених осіб. Там навчався, здобувши середню освіту.

З 1947 року Богдан Гаврилишин переїхав до Канади. Спочатку працював лісорубом, згодом – офіціантом. Але його як обдаровану особистість вабила освіта, тож він першим із повоєнних емігрантів вступив в Університет у Торонто і здобув диплом інженера та диплом магістра.

Після університету і декількох років роботи в міжнародній компанії Б. Гаврилишина відрядили на навчання у Міжнародний інститут менеджменту в Швейцарії. З 1968 року він став директором цього навчального закладу, яким керував 18 років, виховав велику плеяду спеціалістів вищої кваліфікації для сотень компаній в усьому світі.

Оскільки Гаврилишин був талановитим економістом, то завжди вів активну наукову і громадську діяльність. У 1980-х роках його вибрали членом Римського клубу, Міжнародної академії менеджменту, Світової академії мистецтва і науки. Також його удостоїли ступеня доктора економіки Університету Женеви і Університету Альберти, а також дали почесну відзнаку Університету Торонто.

На рахунку Гаврилишина-науковця понад 100 статей, участь у конференціях та семінарах у 70 країнах світу, а одна із його книг «До ефективних  суспільств – Дороговкази майбутнього» набула світового значення і перекладена вісьма іноземними мовами.

У 1988 році Гаврилишин виступив із ініціативою створення міжнародного інституту менеджменту у Києві (МІМ-Київ) під егідою Академії наук України. Цей заклад першим почав готувати в колишньому Радянському Союзі магістрів бізнес-адміністрування.

За участі Богдана Гаврилишина в Україні були створені благодійні міжнародні фонди «Відродження» та «Міжнародний центр перспективних досліджень».

                                     

Богдан Гаврилишин був економічним радником українських президентів, прем’єр-міністрів, спікерів парламенту.

Його трудову діяльність високо оцінили і в Україні, і в світі, тому що все своє довге життя він присвятив Україні.

19 жовтня Богдан Дмитрович відсвяткував свій ювілей. Він прожив 90 років, за які встиг зробити багато можливого і неможливого. Адже його життєве кредо: «Мрій глобально – дій локально» і відзначає весь життєвий шлях.

Як повідомляє Благодійний фонд Богдана Гаврилишина: «Останні хвилини свого життя Богдан Дмитрович провів у родинному колі у своїй квартирі в Києві».

Прощання з Богданом Гаврилишиним відбудеться 28 жовтня у храмі на Аскольдовій Могилі у Києві з 16.00 до 22.00.

Після кремації прах упокоять в Женеві.

Світла пам’ять Великій людині, котра жила задля своєї держави! Такі люди не вмирають. Вони живуть, доки живе пам’ять про них.

http://patriot.te.ua/pres-tsentr/novyny/117-bohdan-havrylyshyn-liudyna-kotra-slavyla-ukrainu-na-ves-svit


Прощай Росія неумита


Михайло Лермонтов, Переклад Юрія Клена,
узгоджено з ІІІ тисячоліттям

Прощай, Ерефа неумита,
Країна рабства і панів, -
І ви, мундири, злотом шиті,
І ти, народе батраків.


Хоч, може, у кавказьких пущах
Сховаюсь від царів лихих,
Од їхніх зорів всевидющих,
Та від ушей, таких чуйних.

З території РФа вівся обстріл комплексу Саур-Могила https://www.youtube.com/watch?v=Axma9oMee7A 

Ты одессит, Мишка!

Світлина від Valentyn Melia.


Ты одессит, Мишка, а это значит
что не страшна тебе бандитская орда!
Ты начинай, Мишка! Народ подхватит -
Майдан не падал, Мишка, духом никогда!

Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая