хочу сюда!
 

Лена

40 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «спогади»

Просто спогади і роздуми

      Дивлюсь я на всі розмови, стьобання над кандидатами, якісь умні рассуждєнія і згадую Майдан, але ні, передмайдан, 2013 рік. Ні, не грудень, коли студенти стояли, а взагалі з початку року.
Згадую як наші хлопці і дівчата в мізерній меншості виходили на протести. І це у нас, в ригівському регіоні. Хто думає, той зрозуміє, що це мало тоді означати і які наслідки несло за собою.
      Головних активістів постійно викликали на розмови до міліції, постійно наглядали убоповці і служба повище, навіть супроводжували додому, після закінчення мітингів. Потім були гучні справи, відкриття кримінальних справ, які тягли за собою не один рік ув'язнення. Багато людей, в той час, обходили нас десятою дорогою, але де хто, від кого ми навіть не  очікували, дуже допомагали, розуміючи небезпеку...
І от згадую один з допитів, який проводив підполковник ****:
Розмова і допит взагалі вівся російською мовою, я теж поважаючи співрозмовника відповідала російською, але до опрєдєльонного моменту. Так от:
- Скажите, пожалуйста, вы не  заметили что поведение вашего сына стало странным?
- В смысле? Что вы имеете ввиду под странным поведением?
- Ну вот например, мама его друга (який теж йшов по цій же справі) сказала, что около года назад ее сын начал общаться на украинском языке. (Це було промовлено голосом і поглядом удава Каа з Мауглі)
У мене ступор і падають шторки omg Одразу і не могла щось відповісти...
- А що у нас в країні Україна заборонено говорити українською мовою??? То ж можу сказати Вам, що мій  син з народження говорить українською, тому що його батьки, бабусі-дідусі, прабабусі-прадідусі говорили українською. То які ще питання з цього приводу? А от до вас у мене є питання, якщо у вас такі питання виникають, то на яку країну працюєте ви?
Шторки вже впали у слідчого.... - Спасибо!

Так до чого це я? НІ, любі мої, не до питання мови! Я апріорі глибоко поважаю всіх людей, не дивлячись на мову і національність, але звичайно до пори до часу. Я пишу це до того, що цей таваріщ вже нафталіне свої мешти, гладить шнурки і зав'язує краватку... Вони чекали цього часу довгих 5 років! І нарешті дочекались! Як ви думаєте яка буде їх поведінка тепер? Бєлой і пушистой? НІ, вони будуть з остєрвєнєнієм відіграватись за всі упущєнниє возможності, за догани, які отримали тоді (бо відкривали фабриковані справи), за пониження у званнях, за нашу тодішню перемогу над ними... 
Але ж, все... ставки сделаны, господА, ставок больше нет uhmylka
 

Зі спогадів нкавеесника

Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

Спогади

Знову день, цей осінній  день з дощем... Знову спогади прокрадаються в мою душу і я не знаю як їх зупинити, так само як зупинити опадання листя чи стукіт дощу. Який вже рік поспіль я ненавиджу оці осінні дощові дні.Ти чуєш? Ненавиджу!!! Ні, ти мене не чуєш. Мені хочеться кричати: Чому? Чому саме так повинно статись?!  Та у відповідь чую лише шелет вітру і стукіт дощу, що віддаеться від моєї парасольки...Все нагадує про тебе: ці відчуття самотності, цей дощ, це жовте листя, цей холод...Холод, так саме він... бо ти пішов, ти пішов геть...

                                     Залишив мене на холоді з моїми спогадами один на один... 

Дитинство

Був світ безмежним і чудовим, Мить невловима – вічність ціла,        Небес та сонця тиху мову До лук, озер я розуміла. Світ зачарований, широкий, Неначе книжку, я читала, Побожно сторінки гортала… Дитя, пізнайко яснооке!.. 04.02.2011 
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299661

© Stepans’ka Marina (SMG)

Букет підсніжників

Давно то було... Я їхала на побачення. Була зима. Того вечора падав лапатий сніг. Розфарбований гірляндами в різні кольори, він був схожий на конфетті.
На вулицях міста, кутаючись у кожухи і хустки, шустрі бабуськи продавали підсніжники. Кілька тижнів перед тим було потепління і квіточки потяглись до сонця. Букетики, акуратно складені в кошички і притрушені снігом, дуже нагадували ілюстрацію до казки "12 місяців".
Дорогою зустріла приятеля, любителя розіграшв і всіляких жартів. Дізнавшийсь, що їду на побачення, він вийшов з маршрутки разом зі мною, купив мені букетик підсніжників.На моє мовчазне питання відповів, що хоче побачити як я прийду на побачення з квітами і як я поясню їх появу.
Я пішла вперед, а Сашка назирці за мною....
Кавалєр мій теж прийшов з підсніжниками і був вкрай обурений ще одним букетом у моїх руках. І роздратований відмовою пояснити докладніше, ніж просто "квіти подаровані". Сашка за кілька метрів від нас ледь стримував сміх.
Кавалєр запропонував вибрати і викинути один букет, бо парну кількість носити не можна. Я відмовилася і сказала, що два -- то пара...
За кілька місяців погодилася вийти за нього заміж...

Спогади...

Наші спогади сильніші за нас самих...

Гетьман Скоропадський і сучасність



Павло Скоропадський

 
серед всіх навколо мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я.

Наш українець - індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно.

В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу ... Коли я говорив українцям: "Почекайте, не поспішайте, створіть свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління"

... Галичани більш поміркований, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди.

Майже вся промисловість і поміщицька земля на Україні належить великоросам, малоросам і полякам, що заперечують все українське.

(Важливі тези вибрав Б.Г., переклад Гугла, а оригінал російською за посиланням в кінці)

Зі спогадів

... Записуючи мої враження, я не особливо зважав на те, як будуть судити мене мої сучасники, і роблю це не для того, щоб входити з ними в полеміку. Я знаходжу необхідним правдиво записати все, що стосується моєї діяльності за період від кінця 1917 року по січень 1919 року. (...)
Перш, ніж почати переказ всього мною пережитого в цю цікаву епоху, я не можу не зупинитися на одному факті, який мене сильно вражав і якому до цих пір я не можу дати точного визначення. Як це могло статися, що серед всіх околиць мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії як у соціальних, так і в національних питаннях, обидва крайні, ні з тим ні з іншим я не міг погодитися і тримався середини. Це трагічно для мене, але це так, і, безсумнівно, це сприяло тому, що я рано чи пізно повинен був або всіх переконати йти за мною, або ж піти. Останнє і сталося: воно логічно не повинно було статися тепер, а сталося через грубу помилку Entente (не знаю, що це - Б.Г.). Виконай вони моє бажання, тобто прийшли вони свого представника до Києва, аби бачили, що мене фактично підтримує Entente, цього не сталося б, і, я думаю задача відновлення порядку не тільки в Україні, а й у колишній Росії тим самим була б значно полегшена. Тепер же я не хочу бути пророком, але не бачу, яким чином можна домогтися в цій країні давно всіма бажаного правового порядку.
Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенко, Василю Петровичу Горленко, Новицькому та іншим, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з огрядними полями, з прекрасним кліматом, а й зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких різниться від московської; але тут різниця між мною та українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всякому гніті, який був так різко проявлений Росією по відношенню до всього українського, не можна звинуватити російський народ; це була система правління; народ у цьому не брав ніякої участі; тому мені й здавалося, та й здається досі, що для Росії єдиної ніякої небезпеки не становить федеративний устрій, де б всяка складова частина могла вільно розвиватися: зокрема, на Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світогляду могли б вільно розвиватися і досягати відомого високого рівня; якщо ж все українство - мильна бульбашка, то воно само собою просто було б зведено нанівець.
Я люблю російську мову, українці його терпіти не можуть; принаймні роблять вигляд, що не люблять його; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштувати на нових засадах, де б усі частини її у вирішенні питань мали б однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на працівника; українці цього майбутнього не вірять і т. д. і т.д. Немає жодного пункту, в якому я б у цих питаннях з ними сходився.[ Читати далі ]

79%, 11 голосов

21%, 3 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про зиму.


  Я мерзлячка і зиму зараз, дорослою, люблю не так щоб сказати дуже. Що не заважає мені катати сніговиків, кидатись сніжками і годину-півтори гребти по коліно в снігу, щоб типу "вигуляти собаку", хоча по-факту я "вигулююсь" в рази дужче за них lol

 Але в дитинстві зиму ми любили всі. Правда всі пори року інші теж, бо в кожній свої можливості перетворити реальність в казковий світ ігор і фантазії. Але взимку було особливо, бо весною-літом-восени як не крути, а снігу й льоду нема..
  День взимку короткий, після школи нічого не встигнеш, але на вихідних.. а ще краще на канікулах.. Як ми їх чекали )) Зранку сніданок - і вперед, до діда з бабцею. Це казкове місце для дітей. В них будинок стояв, та й зараз він там же, за сто метрів від лісу, і за десять хвилин від річки, але то розваги для літа, а взимку на перший план виходило те, що за будинком в нас була власна гірка, з якої можна було метрів 30 їхати лижами, санками, а коли хороший сніг - зробити тунель, добре втрамбувати - і мати власну трасу для бобслею на шматку плівки, а ще краще коли маєш мішок з міндобрив, з товстелезної прозорої плівки, чи з сажзаводу, той чорний і більший. Мати такий "агрегат" в нас було великим щастям )))
  А якщо правильно і вміло повернути на ходу внизу гірки направо - то спуск продовжиться, і потрапиш просто на замерзле озеро. Озеро це завжди звалося просто Ковбаня, тобто "калюжа без імені"))), бо ковбаньками в нас звуться озірця-стариці, що залишились на місці старого русла Псла. От про це озеро мої найкращі дитячі спогади взагалі.. Про нього взагалі треба окрему розповідь. А взимку ми перетворювали його в казковий світ дитячих ігор, щороку з іншим дизайном. Коли хлопцям покупляли ковзани, ми посередині розчищали хокейну площадку, а до того центральне місце в нас завжди займав лабіринт)))) Копали самі, колективом, позносивши совкові лопати з усіх будинків)))  До речі колектив в нас був чудовий - десяток погодків, з найбільшою різницею в 4 роки, всі з'їжджалися на канікули до бабусь і всі дружно щодня збиралися в нас, на горку й озеро))) Таксопарк санок був вражаючим)))))) Крики, шум і гамір - теж)))) Й досі пам'ятаю свою шубу з штучного хутра коричневого кольору, "під ведмедя" мабуть))), без капюшона, але з коміром, під який треба було обов'язково зав'язати шарф, а щоб він не заважав - зав'язувати мав хтось інший, щоб кінці були на спині. Зараз смішно, а тоді, коли хтось з бажанням пожартувати ТУГО його затягував, а самому розв'язати теж нереально - було трохи інакше))) І от коли разів з двадцять впадеш з санок в сніг - та шуба перетворювалась в ходячий сугроб, бо сніг набивався в хутро і її вага збільшувалась кілограмів на десять, їй-богу))) тоді доводилося таки з прикрістю визнавати, що час йти грітися, ех(( )))) Ходити просто ставало реально важко))))
Коли ми отакі закочувались в будинок, бабуся завжди сварила нас, роздягала, бо не тільки шарф зняти, а й розстібнути гудзики, страшенно незручні, самостійно було неможливо, тоді ставила шуби й рукавиці розтавати і стікати))), а нас заганяла грітися і обідати))))) Обов'язковими було ще сказати, що більше вона нас сьогодні надвір не випустить, бо вдягати більше нічого)))) і поки шуба не висохне - санки нам тільки снитимуться)))))
  Дуже запам'ятався один момент. Зима тоді прийшла морозом раніше ніж снігом, і озеро вкрилося неймовірно гарним, рівним і чистим льодом, він завжди чорний прозорий, трохи страшний..)))) А потім пішов сніг, розкішний, пухнастий і багато, сантиметрів 15-20 випало. І погода така гарна - коли тихо, мороз невеликий, сонячно, все навколо вкрите снігом, який ще не обсипався з дерев, і вони такі пухнасті й об'ємні... Ми дружно розчищали новий лабіринт, це треба робити відразу, доки сніг легко розгорнути, і він не прилип до льоду, тоді лід буде як скло, і прозоро-чорним, казково-новим))) з, як зараз модно казати - 3D узором в своїй товщі з бульбашок метану, що завжди підіймаються з глибини озера.
  І от ми розкидаємо сніг, і тут на берег прийшли два чоловіка, гості одного з сусідів, з Харкова приїхали . І от вони стоять, дивляться на все це, і один другому каже - "Вот как бы я хотел ребёнком жить в ТАКОМ месте. Посмотри - какая красота!" Я тоді вперше якось побачила все іншим поглядом, без звичного "це було, є і буде завжди".

 Взагалі багато що можна ще розповісти.. це ж роки життя, а не дві-три історії. А головне в них те, що моє дитинство було щасливим.
  А сама сиджу оце і думаю - а що напишуть про своє дитинство теперішні діти? Як мерзли пальці коли водити по сенсорному екрану при -10?

Сонечко та сонце

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)


Мої маленькі пригоди (Глава 2 - Рекордний перехід)

Ми опинились в Сімферополі близько 8 години вечора. Це було круто - за якихось 12 годин, ще засвітла, доїхати до місця призначення! Настрій був чудовий, бо тепер у нас було багато часу, щоб зустрітись з друзями і відпочити перед тим самим "Рекордним походом", заради якого ми і приїхали сюди. Погода була похмурою, дощ то починався то переставав..

[ Читати далі ]
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая