хочу сюда!
 

Маша

44 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 33-57 лет

Заметки с меткой «дитинство»

Дай куснуть

Короче нахлинула хвиля спогадів. То одна чудасія, то інша. І згадалась одна історія.

Був чудовий літній сонячний день. Ми всі, звичайно, на канікулах. Вийшли гуляти на вулицю, сидимо, хто на лавочці, хто просто на траві, хтось намагається зловити метелика, хтось стрибає за кониками. Сидимо такі без азарту, знаєте, як ото зійдеться дітвора, і ще нічого путнього не придумала, так собі «Коля пєл, Боріс молчал, Ніколай ногой качал…» І тут йде баба Ольга. Йде, несе повну сумку чогось, йде в піднесеному настрою і швиденьким шагом. А поперед баби Ольги біжить, підстрибує Андрюха.  Андрюха – худюще, білобрисе хлопченя, з примурзаною пицькою, в землистого кольору труселях, але безмежно щасливе. Навіть очі блищать від щастя. Біжить, аж  в’ється навколо своєї баби Олі.  І викрикує аж підспівує, дивлячись в сторону дітвори: а нам баба щось смачне купила, а нам баба щось смачне купила. Вона пенсію получила і щось купила. Ура, ура, зараз я щось буду смачне їсти.

Хто ж ця баба Ольга?  Жила у нас на вулиці сімя: мати – баба Ольга, її син Серьожка, дочка Наташка і два хлопчики (сини Наташки) Серьога і Анрюха. Всі дорослі в цій сімї любили випити. Ну звичайно там де це присутнє, дітям вже перепадає що перепадає.  Так і тут, коли баба отримувала пенсію це була радість для всієї сім’ї. Дорослі отримували випивку з закуссю, а дітям купували щербет, цукерки або печиво. Але як пізніше з’ясується делікатес був інший. Отже перша діюча особа – Андрюха.


Тепер перейдемо до другої діючої особи: Поряд з Андрюхиною сімєю жила інша сімя, значно протилежна Андрюхиній.  Бабуся, дідусь, мама, тато і теж два хлопчики. Дітям ні в чому не відмовляли, добре вдягали і кормили. Менший Стася був однолітком Андрюхи і вони часто грались разом по своїм віковим цікавостям, можна сказати, були приятелями.  Стася, на відміну від непосидючого і примурзаного Андрюхи, був завжди розчесаний, вмитий, одягнений в шортики і чисті сорочечки. Ходив спокійно і розважливо, посміхався сором’язливо і стримано.


Отже: продовжуємо ми сидіти і придумувати в що б цікаве погратись і тут з двору вилітає Андрюха. Точно як отой П’ятачок з повітряною кулькою. Але замість кульки у нього видніється щось в долонях. Підбігає він ближче. В руках у нього кусень білої паляниці, відрізаний через всю хлібину, намащений чимось білим і щедро посипаний цукром, який аж виблискує на вранішньому сонечку. І Андрюха з тааааким смаком і щасливими оченятами, відкусює від того шматка і з таким смаком насолоджується тією вкуснятіною.  Поряд сидить Стася і наче намагається заглянути в рота Андрюсі. Коли Андрюха пережувавши чергову відкушену порцію ковтає її, у Стасі виникає рефлекс ковтання і він ковтає слинки, аж сльози на очах виступають.

Стася питає: Андрюха, а что это у тебя?

-          Це хліб з маргарином і цукром, - з гордо піднятою головою, хизуючись, каже Андрюха

 

Стася  питає: а он вкусный?

 -          Ще який смачний, - облизуючи цукор на губах і відкусюючи на весь рот нову порцію смаколика, каже Андрюха

Не витримавши мук і наступивши на горло своєму вихованню (Стасю вчили не попрошайнічать), Стася з жалібним виглядом, тихенько, щоб не почув його старший брат, каже: Андрюха, дай куснуть! 

Андрюха, зміривши оком свій шматок хліба, повівши бровою, щось порозмислив. Наче аж розправив плечі, подивився снісходітєльно на Стасю і гордо простягнув до його рота смаколик.

Стася обережно, культурно куснув, почав жувати і почав кривитися, наче його заставили зїсти хто зна й що. Але із-за своєї інтелігентної вихованості він не хотів показати як йому не смачно і намагався жуючи посміхатись.

Андрюха з гордістю спитав: ну шо, класно? Дать ще куснуть?

Стася з острахом в очах, що йому прийдеться ще вкусити смакоти, аж руками замахав: нет, нет, Андрюха, больше не надо.

І Андрюха з радістю сів на траві безтурботливо доїдати свій делікатес. 



Дитинство.

1. Була в мене подружка, баба Соня. Чи не єдина доросла, котру я взагалі дорослою не сприймала. Це найближча сусідка. Іноді мене з нею лишали, ми нігті фарбували на руках, ногах. Багато говорили про життя. Я не дуже розуміла, нащо мені та школа і чи хочу взагалі туди, тож вона пообіцяла, що піде зі мною до першого класу і сидітиме за однією партою. І не пішла. Я їй влаштувала розбірки увечері 1 вересня і навіть обізвала брехухою, змушена була вибачатися, бо батько то все почув.

2. Блатні пісеньки. Мій дід у свої 12 років за сталінських часів був судимий та ув'язнений. Іноді (коли вип'є), співав блатняк. Мені завжди в таких випадках говорили дорослі "іди, не слухай оце". Ну я-то все одно слухала. І співала потім однокласницям, коли разом зі школи теліпалися. Саме так, бо ми не йшли, а спинялися через кожні 2-3 кроки, щоб порахувати ґав тощо. Дорога зі школи додому відстанню кілометр могла займати годину. 

3. Музичний талант. Мене не прийняли до музичної школи. І досі якщо треба, щоб гості пішли, мене просять заспівати. Іноді це моє безталання є предметом шантажу)

4. Взагалі була спокійною дитиною. Бабуся казала, що "Таню можна посадити на стільчик, і вона там годинами сидітиме". А дід казав, що "Таня гірша від хлопця". Обидвоє були праві, бо хорошою дівчинкою я була наодинці. Або з дорослими. А в колективі однолітків мозковим центром. Це з моєї, відмінницької, подачі у третьому класі увесь клас влаштував бойкот вчителю. Бо він публічно побив учня, ні за що. Тоді не було заведено скаржитися батькам, ми все вирішували самі.

5. Вперше покурила у 6 років. Сиділи ми на лавці гуляли: я, мій брат з Одеси, ще троє сусідських хлопців. Всі малі ( років 5-6), а я - найстарша, семилітня, за місяць до школи. Говорили про цигарки і що ніхто ще не спробував. Аж тут проїздить машина, з неї викинули димлячий бичок. Я, недовго думаючи, забираю його й докурюю на очах у шпани. Кашляла й смерділа ще довго, але респектом в їхніх очах користуюсь досі))

6. Безстрашні були: однокласниця жила у багатоповерхівці, ми тоді вже у 5 класі були, навчалися у другу зміну. Я завжди зранку приходила до неї, і, поки батьки на роботі, ми лазили на дах. Щось кричали, виходили на самий краєчок щоб похизуватися безстрашністю. Кидали сирі яйця з даху: на людей, машини і так просто. Колись поцілили дільничному на фуражку, втекли непоміченими, він нас, двох зразкових дівчаток, ні в чому не міг запідозрити, ходив по хлопчачих сім'ях з розборками.

7. Хотіла бути дитячим лікарем, але гралася чомусь у школу. В мене було багато ляльок (12 штук), всі вони сиділи за табуреточками на маленьких стільчиках. Кому не вистачало місця - були покарані й вигнані з класу. 

8. Любила новий рік і зиму. Батько приносив величезну ялину, аж під стелю, триметрову, вона займала половину великої кімнати, ми всі разом прикрашали. Я любила вимкнути світло, увімкнути підсвітку й лежати, фантазувати. Мандаринки,  апельсинки, навіть сирки в шоколаді аж із Києва якось були. А ще робили листівки з тих ялинкових іграшок, що розбилися ненароком. Треба було їх на пилючку подрібнити, вирізати листівку, помазати клеєм та посипати отим пилком. Краса! 

9. На всі свята я підписувала листи усім родичам та друзям, це був мій обов'язок. Я писала список, кого вітатиму, мама виділяла бюджет, я купляла листівочки по списку + 2 запасних. І підписувала. Обов'язково гарно і без помилочок. Родичі досі згадують.

10. Колись полізла рукою у воду, що грілася у відрі кип'ятильником. Мама прала й сказала піти перевірити, чи не нагрілася бува там вода. Ну я рукою й перевірила. Більше так не роблю.

11. Тортури ікрою. Мій дядько нам на подарунки (теж десь під нов.рік) привозив трилітрову банку червоної ікри. І я мала з'їсти хоча би одненьку столову ложку на день. Не любила, відмовлялася, ховала за заварником у кухні, щоб не їсти))

12. Поміняла три школи. Це три різні колективи. Зрозуміла, що для авторитету треба гарно навчатися та нічого не боятися. Особливо з того, що бояться однолітки.

Дякую батькам. Мама мотивувала до навчання, а батько - до сміливості.




Проект "душа назовні", 
гроші можете перевести волонтерам, 
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=524590134723440&id=100015173746469 ;)

Про дитяче пияцтво

...Гучно та бучно святкували чийсь день народження) Приїхали родичі, та їхні дітиська. Дорослі дружно та чемно засідали за величезним столом, вживали, базікали про усе на світі. Малеча тим часом з вереском гасала по квартирі, що була досить величенька, та дозволяла носитись, ховатись, щось перевернути і це одразу ніхто не помітить)
...Дорослі одне одному старанно підливали в посуд досить моцні напої, що дуже не подобалось мамі, та подобалось татові crazy  ...Мама свій кон'як тишком вилила в чашку з під чаю - типу я випила, більше зась, навіть не агітуйте, та не питайте, чи хвора, чи там стукачка)
...Я розпашілий від забав підлетів до мами, нічого не питаючись - можна, чи не можна, мамин "чай" залпом закинув в горлянку Тай остовпівomg ..Якийсь дивний чайок мамця п'є... Мамця теж в ступорі - чоловік старанно заливає будку, а тут ще мале жахнуло зовсім не ситро...
...Трохи походивши по кімнатах в міркуваннях, що це було, я чемно та тихенько вирубавсь на дивані до наступного ранку.

...Буяло спекотне літо, ми насолоджувались канікулами, стрільбою з рогаток, плаванням в ставку на половині старих воріт - ще той крейсер) ...Монголо-татарські "перевірки" садків та грядок, відвідування найвищих горищ старовинної частини Львова - сонечко крізь дірки в дахах лазерними нитками прошивало напівтемряву, та сила силенна інших розваг, іноді не дуже чемних)
...Перед тим навесні народився молодший брат, мама в кухонній шафці завжди тримала баньку з кип'яченою водою - щось малому постійно було потрібно) Або соску сполоснути, або щось гаряче розвести, та таке інше) Мені не пощастило, що було спекотно. Мені не пощастило, що тато перед ЦИМ гарно "полікувався" розведеним спіртом, та поставив поруч з банькою кип'яченої води баньку з чистим спіртом...
...Спрага загнала мене на кухню до омріяної шафки, я схопив баньку з "водою", та рвучко зробив декілька козацьких ковтків... Очі вилізли на лоба - викапаний рак, дихання стало - ні туди, ні сюди.. Здавалось, від рота до дупи я самохідна мартенівська піч...  Вже не довіряючи вмісту отих клятих баньок, я кинувся до крану з водою...
...Добре що канікули - я з половиною чорно-синьо-бурого писка довго смішив маму з татом, а дворові хлопці все ніяк не вірили, що то я спіртом попік писок, а не отримав гарної подачі від якогось Тайсона.

10 фактів мого дитинства

1.  Коли мені було 5 років, а двоюрідному брату – 4, я запропонувала пограти в гру папа і мама, я збиралась бути поштаркою, бо поряд лежала сумка, схожа на поштарську uhmylka , а брату наказала ремонтувати щось і вказала на розетку. Він взяв великі гвіздки (мабуть 100-120) і приготувався «ремонтувати», але я вирішила показати як саме це треба робити і встромила такі самі гвіздки в розетку. Враження не передаваємі – жах death

2. В той самий період, знайшла банки з фарбами і старі щітки, позвала свого брата, видала йому щітку з фарбою і разом стали фарбувати залишки труб shedevr . Пам"ятаю, що контролювала брата, щоб він гарно фарбував. А фарба була старюча і підсохша, лягала такими бридкими мазками. Відтирали і відмивали нас потім довго omg

3. Бабуся  підмазала глиною стіни в хаті, все гарно вибілила, пофарбувала долівку і пішла готувати обід. Двері в хату залишила відкриті, щоб фарба вивітрювалась і все підсихало. Знову ми в тандемі з братом, під моїм керівництвом, замісили залишки глини і грязюку, і почали мазати одну зі стін. Ми так старались, раділи, що допоможемо бабусі. А бабуся помітила, що ми мотаємось туди-сюди, зайшла в хату і чуть не зомліла. На підлозі наші сліди і одна зі стін «красиво» помацькана.  cat

4. В 2-му класі продавала кольоровий папір по 1 копійці, чим возмутила вчительку. Про це розповіли на батьківських зборах і вдома мене вистидили. Бо це спекуляція, а цим  в срср не можна було займатись )))

5. Обмалювала лице молодшої сестри коричневою помадою, бо хотіла намалювати мавпочку, яку бачили в дитячому фільмі. Бідолашну сестру мама вимивала пару суток, з перервами, бо помада була дуже вїдлива fingal

6. Коли були на морі, жили на квартирі. Там у бабусі були кури в загородці. Ми з тимчасовою подружкою придумали, що то фашисти і обкидували їх мілкою картоплею, яку знайшли в сарайчику kill . Відро патронів було витрачено на фашистську нечисть devil  Але потім бабця пожалілась нашим батькам і ми отримали пілюлєй shock  

7. Завжди допомогала своїй бабусі садити квіти і любила квіти, за це сусідська бабуся часто нарізала букети квітів і давала моїй мамі, щоб вона передала мені.  cvetok

8. Була, так званим, прєдводітєлєм дівчачої вуличної команди.dance Завжди придумувала різні ігри, в яких хлопчача команда намагалась перемогти lol, але не завжди вдавалось uhmylka . Виплавляла зі свинцю і пластику різні іграшки

9. Одного разу із-за мене виникла дуель. Два хлопці вирішили обкидати один одного сніжками, щоб показати мені хто з них кращий.

10. Три рази була барабанщицею на парадах snegurka  hammer ua_flag 

Тяжке дитинство ))))

Що ми їли? Нащо воно нам було треба? ))
Замітка Ordinary  http://blog.i.ua/user/6518361/2248832/ навіялf спогади про дитинство. Ні, звичайно воно не було настільки тяжким як згадували бабусі про своє. Але з їхніх спогадів ми дізнались, що коли була голодовка, в їжу йшло все що росло поряд. Робили якісь млинці з лободи, суп з кропивою. А коли настало літо, їжі додалось, виросли калачики, пасльон, трава, різні квіти. То ж бабуся нам і розповіла, що калачики можна їсти.
Отже: що і навіщо ми їли з підножного корму.
Топінамбур. Ця рослина росла у нас на межі з сусідами. Росте вона високою і таким чином наче робить природню загорожу, паркан на межі був, а топінамбур наче додавав краси. Деякий час ми не здогадувались що це можна їсти. Але одного року бабуся вирішила прорідити зарості і покликала нас спробувати смакоти. На смак воно нам нагадало капустяний качан, який мама вирізала з середини, коли різала капусту. Ну з плодами топінамбура зрозуміло, але ж одного разу взимку, коли ми наламали сухих дрючків цієї рослини, ми помітили, що серцевина м"якенька і біла. І чомусь здалось, що її можна вживати як жувальну гумку vkaske на запах воно схоже на соняшникове бадилля uhmylka короче, пару раз жування цієї екзотики нам вистачило lol




Пасльон: його нам показала мама і розповіла, що вони їли його в дитинстві. Ці ягідки в принципі смачні. Іноді ми їх під"їдали  cat






Акація: навесні, коли вона квітує, поряд розноситься чудовий аромат, який так і притягує до себе. Багато її не з"їсиш, то ми брали по суцвіттю і йшли собі далі гуляти. Ми витягували з середини стовбчик, який мав в собі нектар і був солодкий і саме його їли.



Бузок (Сирень): ця рослина своїм ароматом теж притягує до себе. Іноді ми відривали квіточки і висмоктували солодкий нектар. Але частіше зривали суцвіття і сиділи над ним, вишукуючи квіточку, яка мала 5 пелюсток, це вважалось за щастя love   треба було загадати бажання і з'їсти її .







Калачики: про них розповіла бабуся. Щоб було смачно, треба обирати не застарілі плоди, але і не дуже молоді. Дійсно воно цікаве на смак.

      

Трава (пирій, мишій і т.п.): смак дещо подібний до калачиків. Тут треба розламати травину в місці вузлового стику і пожувати солоденьку світлу частину трави chih

 

Клєй - так ми називали деревну смолу, яка сочилась з вишень, черешень, абрикос. Не знаю що в ній смачного, але вона своєрідна на смак і ми часто її шукали і їли lol   Тут бажано обрати свіжу, нещодавно витікшу, щоб вона була м'якенька, та вона і смачніша, бо стара має деревний присмак umnik  





Мурашки: одного разу хтось розповів, що мурашки кислі на смак. Ну звичайно, нам же обов'язково треба в цьому переконатись prostite Ми відривали жопку і пробували на язик snegurka так, дійсно - кисле. Тут вже одного разу було достатньо, бо жалко мурашок



Насіння шишок: ніхто не розповідав, придумала спробувати сама mmmm і потім дала молодшій сестрі. Насіння схоже на смак кедрових горішків, але ж ну дууууже мізерне, на жаль unsmile





Фізаліс: зараз про нього можна багато прочитати, взнати, а тоді його вирощували для краси. І от у подруги ми вперше його скуштували. Не скажу що він одразу сподобався, але з ним так як з оливками parik треба з'їсти декілька раз, щоб зрозуміти і вподобати





І на останок Дереза: плоди цієї рослини мені подобаються на смак. Воно мені нагадує помідорчики, так ми його й називаємо lol Колись дідусь нарвав цілу жменю і ми з ним ласували цими ягідками. Бабуся дуже кричала на нього, бо боялась, щоб вони були не отруйні. На що дідусь зі сміхом розповів, як вони в дитинстві наче горобці обносили ці зарості ягідок.







А ви що їли з "екзотики" в дитинстві? ;)

Перша квітка


СУСІДСЬКА ДАЧА У ДОЕЛЕКТРОННУ ДОБУ

Пам’ятаю одну невтішно-потішну дачну оповідь, на одному з форумів, про двох хлопчаків з сусідньої дачної ділянки. Потіха там була, власне, крізь сльози, проте…

Було це у ті, давні й прості, часи, коли за слово “гаджет” людина могла й образитись.

Так от, хлопчаків тих, двох братиків, начебто й залишали на цілий тиждень самих, - літо, воля, гуляй скільки завгодно! - але ж при цьому, старшенькому наказали стежити все літо за тим, щоби менший читав. Меншенький, бачте, схопив погану оцінку з читання, - ну й ось таке покарання від батьків на всі канікули.

Але ж вигадливі батьки на цей раз промазали: покараним став той, кого призначили виконавцем батьківського вироку, тобто старший.

І цілісіньке літо, день у день, автор оповіді чув із-за огорожі тужливі крики екзекутора: “Чита-ай! Чита-а-ай! Сашко-о, читай, я сказав! Чита-а-а-й!”

Книга як засіб покарання. Книга, як (не побоїмося цього слова) катівське знаряддя для двох юних створінь, які ще ні перед ким і ні в чому не встигли завинити.

Ось яке невимовно сумне життя було у доелектронну добу. Сьогодні навіть важко уявити, який то був жах несвітський…


ЗГАДАЙ ДИТИНСТВО ЗОЛОТЕ…

А зараз? Зараз це ж навіть не життя, а просто якесь нескінченне свято читання!

Дітлашня захоплено переглядає маси картинок у соціальних мережах, на а разом з ними, - хай і коротенькі, але ж написи. А спілкування! Матінко рідна, та вони ж увесь час тільки й роблять, що спілкуються, і головне - текстами!

Людина, воно ж відомо, істота слабка, вона не може жити, не перегукуючись із собі подібними, - так будь ласка, роздолля: ватсапи, есемески, чати… Зрозуміло, що там найінформативніша частина це смайлики, картинки, і “ваууууу”, “о-о-о!” і “хахаха”, але всі ці вау все одно ж прочитати треба!

Перемовлятися один з одним вже не в моді. Та і як ти усе різноманіття емоцій, що ллються на тебе з екрану, передаш комусь, якщо відірвешся від їхнього джерела? Промовляти якісь звуки, дивлячись на його писок? Тю…

Тому, коли й говорять щось один одному, випірнувши у цей нудний світ з тієї, багатобарвної й насиченої емоціями реальності, то тільки щоб повідомити, що там щойно побачив, і сказати: “Ось я тобі перекину”, - і знову пірнути крізь віконце смартфону в той, справжній, світ. Де багато стежок-посилань, і треба вгадати, якою піти, де багато написів, в хащах яких треба швидко зорієнтуватися, де сила-силенна життя, де “вау!!!”, “о-о-о!!!” і “хахаха!!!”

А що, комусь заздрісно? Може хтось там намислив боротися з цим? Хтось дійсно хоче висмикнути бідних діточок звідти у нашу тоскну матрицю, де усі як із заліза та пластику зроблені, і діють як роботи, за програмою? Тоді нехай той зловмисник згадає, як його в дитинстві намагалися відірвати від тієї книжки, якою він захопився… Як почувався ти тоді, гонителю, га? Згадай. От-от…Відчував, що тебе силоміць витягають, - ти брикаєшся, пручаєшся, а тебе тягнуть, - із справжнього, живого світу у неймовірну нудоту.


ЧИ Ж ВИ НЕ ВІДЧУВАЄТЕ? - ЦЕ Ж ЕПОХА!

Тому, для всіх, хто полюбляє мордувати бідних діточок читанням, - утішливий висновок: не страждайте, панове, сучасні діти живуть у насиченому електронно-вербальному середовищі, вони увесь час пишуть (ну гаразд, - друкують), і - читають, читають, читають!

А музика! Назву диску - її ж прочитати треба… Хай частіше й англійською, то й що?.. А відеокліпи, - також підхожий не навпомацки вибиратимеш. А субтитри! А ігри! Та це ж ціла тобі енциклопедія підписів і написів густим шрифтом. Не кажучи вже про мануали…

Коротше кажучи, настала епоха загальної писемності та безупинного читання.

І вже неможливо уявити собі батьків, які б суворо наказували дитині своїй: “Щоб сьогодні ж, - чуєш? сьогодні! - прочитав усі написи і підписи у грі, яку я тобі вчора завантажив!” Смішно навіть помислити, щоб старшенький ходив по садовій ділянці за меншеньким, який уткнувся у стовпчик повідомлень у своєму смартфоні, і нив би: “Читай, я сказав!.. Чита-ай!”


СПЛАКНЕМО

І те, чим нас раніш, - кого мучили, а кого й дорікали, забираючи, щоб зір не псував, те, звідки ми черпали масу сюжетів пригод, казкових і героїчних, у рядки чого ми в дитинстві вдивлялися в темній комірчині, або й взагалі під ковдрою після “відбою”, наше джерело інформації і наш мучитель, - книга, - відплила у світ забуття. Викрутіть мокрі від сліз хусточки і висякайтесь у них востаннє.

Книга… Вічна їй пам’ять…

Прийшов час писати на цю тему спогади, і малювати до них ілюстрації, - про тяжку дитячу долю в часи доелектронні, - писати опери, квести і прощальні гімни.

Проте, - не видно ще поки напливу бажаючих митців, композиторів і гейммейкерів.

Ну що ж, принаймні нехай ця карикатура буде першою поминальною квіткою до підніжжя пам’ятника дивному і незбагненому явищу цивілізації, котре пішло собі геть, у небуття, і ім’я якому - “книга”.

Школа, школа, ностальжи )))

       Не знаю хто як, а я любила ходити до школи.
Насамперед мені подобалось спілкування з однокласниками, мабуть ще зі школи подобалось спостерігати за людьми, за їх вчинками і аналізувати. Хоча і навчатись мені подобалось. Можливо був якийсь цікавий азарт. Хотілось більше чогось нового взнати. Особливо чекала коли роздадуть нові підручники і можна буде їх скоріше полистати.
Найбільше подобалась географія, історія, геометрія, біологія у всіх її проявах (ботаніка, зоологія, людина) - це що стосується предметів для мозку.umnik
Ну і хто ж не любить фізкультуру? sila  Де можна не сидіти нудно 45 хвилин, чекаючи перерви, а навпаки погасати, пограти в баскетбол, пострибати та і взагалі отримати відносну волю lol


Ще любила працю, бо там теж була якась відносна свобода і творчість, та ще й 2 підряд уроки такої лафи. З самого початку 4 класу ми були розділені на 3 умовні бригади і в такому складі  ми готували їжу, шили, в"язали, вчили нас різним побутовим речам.
Коли у нас був блок по приготуванню їжі, то ми любили самі поласувати приготованим і пригощати хлопців одноклассників. І радість була для всих, нам  - бо були горді, що ми вже щось вміємо зробити, а хлопцям звичайно щось смачненьке поласувати mmmm lol  

А що вам подобалось, чи не подобалось в школі?
Які предмети більше любили?

16%, 3 голоса

16%, 3 голоса

11%, 2 голоса

16%, 3 голоса

5%, 1 голос

11%, 2 голоса

26%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Де літо живе?

 Вчера с ребенком читали книжки, одна из наших любимых еще моя изд-ва «Веселка» Анатолій Костецький «Де літо живе?».

Хорошие, добрые стихи. Добра и тепла  вам в ленту!

«Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики...»,__
цими словами майже кожного ранку упродовж кількох років вітав, як ніхто по своєму, слухачів популярної радіопередачі «Пригоди славнозвісних книг» Анатолій Георгійович Костецький.
Усе, що написане цим письменником, неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з дітей. 

А все це тому, що Анатолій Костецький вмів ніби не виходити з віку своїх героїв — бути або ж ровесником читача, або ж не набагато за нього старшим. Так добре він знав і відчував той світ, у якому вчаться, мріють, дружать і бешкетують герої його пригодницьких повістей і віршів. 

 Де літо живе?

У павука хатинка -
Тоненька павутинка.
У коника веселого -
між травами оселя.
У ластівки швидкої -
під нашим підвіконням.
А тепле й ніжне літо,
волошками повите,
посріблене дощами, -
живе в очах у мами

 ***

Можна у світі чимало зробити:
Перетворити зиму на літо, 
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти, 
Можна пройти крізь пустелі та хащі..
Тільки без мами не можна нізащо, 
Бо найдорожче стоїть за словами:
В світі усе починається з мами!.. 

***

Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.

Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.

А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.

І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні. 

 ****

Сьогодні в третій клас до нас
прийшла «новенька» в перший раз.

Зайшла, весела й радісна,
і всім сказала: — Здрастуйте!..

Що в класі почало-о-ся!
Одразу з місць своїх
посхоплювались хлопці,
мов хто підкинув їх.

Спочатку всі ходили
і голосно свистіли,
а потім по хвилини дві
стояли всі на голові,
а потім дехто по рядах
пройшовся пішки — на руках,
а потім кожний з нас робив
усе, що вмів і що не вмів!..

Не звівся із-за парти
лиш наш Юрко, відмінник.
Він кинув нам: — Ну й жарти! —
і встав поволі, чинно
та до «новенької» сказав:
— А що! Сідаймо разом? —
І та — диви, яка коза! —
погодилась одразу...

«Ну що ж! Не дуже й треба!» —
подумав я про себе.
І вирішив — до літа
відмінником зробитись!. 

 ****

Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!

На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!

Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі...

Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.

Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..

А я?
Як тільки я схотів —
м'яча ганяв
аж п'ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.

Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих...

Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.

Ну, з'їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.

Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..

Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо! 

 

Флешмо бове

В дитинстві я кожної зими лежав у лікарні з пневмонією, одно-, дво- і жодного разу три-сторонньов.
В сьомім  класі після видалення мигдаликів вони майже припинились, але то инша гіштория
Цікаво, а на нині й неймовірно те, що хороший лікар Ярослав Іванович жодного разу навіть не заїкнувся про якусь винагороду за свою працю, а вона того вартувала bravo
І ось одного разу поклали премудру восьмикласницю-ябеду, котра вирішила окрім іншого дати медсестрам шоколадку shock. Вони в дитячих палатних війнах часто ставали на її бік wakeup
Більше про жодні "подяки" ніхто не чув.  nini Я потім спеціяльно уточнював у бабці, котра добиралась в ту лікарню до мене раз на тиждень, бо прямого сполучення не було
А потім я підріс і переніс сільські дитячі уявлення  в велике місто prey . В нагороду за тупість  parik завідувач алергологією, якась Соломонівна,  виписала гормони і перед випискою не попередила, що їх не можна припиняти приймати раптово, бо можна гигнутисьdeath
Все обійшлось, відкачали в інших закладах за якихось два місяці і рік реабілітації  , і тоді бабця вперше дала лікареві якісь гроші, бо моє життя того вартувало
Чи нє? 

75%, 3 голоса

0%, 0 голосов

25%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая