хочу сюда!
 

Inna

36 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 40-48 лет

Заметки с меткой «дитинство»

Школа, школа, ностальжи )))

       Не знаю хто як, а я любила ходити до школи.
Насамперед мені подобалось спілкування з однокласниками, мабуть ще зі школи подобалось спостерігати за людьми, за їх вчинками і аналізувати. Хоча і навчатись мені подобалось. Можливо був якийсь цікавий азарт. Хотілось більше чогось нового взнати. Особливо чекала коли роздадуть нові підручники і можна буде їх скоріше полистати.
Найбільше подобалась географія, історія, геометрія, біологія у всіх її проявах (ботаніка, зоологія, людина) - це що стосується предметів для мозку.umnik
Ну і хто ж не любить фізкультуру? sila  Де можна не сидіти нудно 45 хвилин, чекаючи перерви, а навпаки погасати, пограти в баскетбол, пострибати та і взагалі отримати відносну волю lol


Ще любила працю, бо там теж була якась відносна свобода і творчість, та ще й 2 підряд уроки такої лафи. З самого початку 4 класу ми були розділені на 3 умовні бригади і в такому складі  ми готували їжу, шили, в"язали, вчили нас різним побутовим речам.
Коли у нас був блок по приготуванню їжі, то ми любили самі поласувати приготованим і пригощати хлопців одноклассників. І радість була для всих, нам  - бо були горді, що ми вже щось вміємо зробити, а хлопцям звичайно щось смачненьке поласувати mmmm lol  

А що вам подобалось, чи не подобалось в школі?
Які предмети більше любили?

16%, 3 голоса

16%, 3 голоса

11%, 2 голоса

16%, 3 голоса

5%, 1 голос

11%, 2 голоса

26%, 5 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Де літо живе?

 Вчера с ребенком читали книжки, одна из наших любимых еще моя изд-ва «Веселка» Анатолій Костецький «Де літо живе?».

Хорошие, добрые стихи. Добра и тепла  вам в ленту!

«Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики...»,__
цими словами майже кожного ранку упродовж кількох років вітав, як ніхто по своєму, слухачів популярної радіопередачі «Пригоди славнозвісних книг» Анатолій Георгійович Костецький.
Усе, що написане цим письменником, неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з дітей. 

А все це тому, що Анатолій Костецький вмів ніби не виходити з віку своїх героїв — бути або ж ровесником читача, або ж не набагато за нього старшим. Так добре він знав і відчував той світ, у якому вчаться, мріють, дружать і бешкетують герої його пригодницьких повістей і віршів. 

 Де літо живе?

У павука хатинка -
Тоненька павутинка.
У коника веселого -
між травами оселя.
У ластівки швидкої -
під нашим підвіконням.
А тепле й ніжне літо,
волошками повите,
посріблене дощами, -
живе в очах у мами

 ***

Можна у світі чимало зробити:
Перетворити зиму на літо, 
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти, 
Можна пройти крізь пустелі та хащі..
Тільки без мами не можна нізащо, 
Бо найдорожче стоїть за словами:
В світі усе починається з мами!.. 

***

Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.

Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.

А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.

І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні. 

 ****

Сьогодні в третій клас до нас
прийшла «новенька» в перший раз.

Зайшла, весела й радісна,
і всім сказала: — Здрастуйте!..

Що в класі почало-о-ся!
Одразу з місць своїх
посхоплювались хлопці,
мов хто підкинув їх.

Спочатку всі ходили
і голосно свистіли,
а потім по хвилини дві
стояли всі на голові,
а потім дехто по рядах
пройшовся пішки — на руках,
а потім кожний з нас робив
усе, що вмів і що не вмів!..

Не звівся із-за парти
лиш наш Юрко, відмінник.
Він кинув нам: — Ну й жарти! —
і встав поволі, чинно
та до «новенької» сказав:
— А що! Сідаймо разом? —
І та — диви, яка коза! —
погодилась одразу...

«Ну що ж! Не дуже й треба!» —
подумав я про себе.
І вирішив — до літа
відмінником зробитись!. 

 ****

Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!

На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!

Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі...

Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.

Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..

А я?
Як тільки я схотів —
м'яча ганяв
аж п'ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.

Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих...

Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.

Ну, з'їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.

Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..

Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо! 

 

Флешмо бове

В дитинстві я кожної зими лежав у лікарні з пневмонією, одно-, дво- і жодного разу три-сторонньов.
В сьомім  класі після видалення мигдаликів вони майже припинились, але то инша гіштория
Цікаво, а на нині й неймовірно те, що хороший лікар Ярослав Іванович жодного разу навіть не заїкнувся про якусь винагороду за свою працю, а вона того вартувала bravo
І ось одного разу поклали премудру восьмикласницю-ябеду, котра вирішила окрім іншого дати медсестрам шоколадку shock. Вони в дитячих палатних війнах часто ставали на її бік wakeup
Більше про жодні "подяки" ніхто не чув.  nini Я потім спеціяльно уточнював у бабці, котра добиралась в ту лікарню до мене раз на тиждень, бо прямого сполучення не було
А потім я підріс і переніс сільські дитячі уявлення  в велике місто prey . В нагороду за тупість  parik завідувач алергологією, якась Соломонівна,  виписала гормони і перед випискою не попередила, що їх не можна припиняти приймати раптово, бо можна гигнутисьdeath
Все обійшлось, відкачали в інших закладах за якихось два місяці і рік реабілітації  , і тоді бабця вперше дала лікареві якісь гроші, бо моє життя того вартувало
Чи нє? 

75%, 3 голоса

0%, 0 голосов

25%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

У тебе було таке дитинство? ))


95%, 40 голосов

0%, 0 голосов

5%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Друзі

Друзі завжди - друзі !   

Якщо  смішно, то сміються разом...

Зелені свята

 

Св»ято Св. Трійці

 

   Другий день зелених свят. Вчора пекло сонца. Нині хмарно і прохолодно. Вчора були гості – донька з зятем, внуки, правнук – непосидюче маленьке шило.. . Сьогодні тихо, аж скучно… Навіть похмелитися ні з ким… Сижу в бесідці, споглядаю за рухом оси над моєю головою і згадую як св»яткував це свя»то колись, колись, колись давно…  

   П»ятидесяті роки минулого століття… Свято Трійця – було престольним в селі мого дитинства – в Товмачику. Цього дня всі  чекали цілий рік. Поважні газди - щоб одіти вишиванки з домотканого полотна та святкові туфлі (у нас їх називали – мешти), з ранку піти до церкви, а після служби запросити на празник  (щедру гостину) родичів та друзів з сусідніх сіл, в яких гостювали  на пристольне свято їхного села. А дітвора очікувала цього свята найбільше! Ми, малеча, в цей день наряжалися в нові костюмчики, свіжі сорочечки, Задовго до цього збирали копійки і облизували губи, мріючи про солодке морозиво (льоди) -доступні тільки на Трійцю ласощі, які в наповнених льодом візках привозили в цей день з Коломиї. Ми, пам»ятаю, збиралися групками, бігали від одного продавця льодів  до іншого, штовхалися біля бабусь, що продавали пряники та смачні печені намиста, не могли обпитися (хоч і не хотілося, але коли ще поп»єш!) газованої води з сиропом. Ярмарок цукерок, льодів,  пива, газводи, та інших  диковинок тягнувся від зарінку вкінці нашого городу -  вздовж дороги, що вела до церкви. І закінчувався в тіні віковічних дуплавих дубів на самому верху пагорба.

 Місцями приторговували і самогоном. Але нам, малечі, туда було зась. Піходили туди лише парубки в яких уже пробивалися вуса. Вони по-змовницьки оглядувалися, а потім рукавами витирали губи.   

     Подекуди  штовхалися малі  і великі, які  за копійки хотіли довідатися про свою долю. Там на руці загримованого  під факіра мужчини сидів папуга і по знаку господаря витягував клювом із чарівної скриньки льоси – смужки паперу з надрукованими передбаченнями майбутнього.  Хто би не замовляв льос – всі передбачення були щасливими. І люди щиро їм вірили! 

       Найактивніше торгівля йшла за мостиком через невеличкий потічок, в якому я любив ловити раків. Там, в затінку вільх та черемхи стояла низенька хатина. Колись, до війни на цьому місці  була фара вікарія церкви, знищеної під час війни. Настоятель новозбудованого храму жив в іншому місці. А селянина, що побудувався на місці фари, по вуличному стали називати -  Вікарий.  Мабуть тільки він – один-єдиний в селі був незадоволений жвавим ярмарком, який своїм лементом під вікнами мішав йому празникувати з рідними та друзями. А на наступний день ще й  залишав попід огорожею купи всякого непотребу – паперових погарчиків від морозива, дерев»яних ящиків, зім»ятих  газет … В ті часи пакувального паперу не було і  в старі газети з портретами комуністичних вождів загортали оселедці  та інші закуски до холодного чопованого пива. Газети активно всмоктували олію, змащуючи лисини вождям. І вони, вожді,  хоч і були атеїстами, таким чином приймали участь в святкуванні релігійного свята… 

       Розходилася  дітворня по домівках понад вечір. А дома голосно співали празникові. Пили самогонку з одного погарчика, в який знову наливали та по естафеті  передавали сусідові. Я прилаштовувався десь в кутику, слухав нетверезі похвальби старших і непомітно засинав…     
   
    Згадуючи ті далекі часи, я  почав куняти. Тільки надоїдлива оса над головою повертала мене до дійсності, нагадуючи, що пролетіло вже дуже багато часу, змінилися покоління… Ех, піду-но я до кума похмелитися!!!

Родом із дитинства

Дев'яності роки минулого століття були буремним і до холери складним часом. Але нам, дітям дев'яностих, було на все це абсолютно байдуже. У своєму арсеналі ми тоді мали справжні скарби: сірі від постійного й систематичного побиття футбольні м'ячі без половини "кластерів" на обшивці, півдесятка подібних до зброї різного калібру палиць, "Денді" або "Сєгу" (той, хто мав обидві, здобував god mode), лазерну указку та кумедні насадки до них, кепси, йо-йо, сотні наклейок із жуйок на холодильниках, вкладиші "Турбо", улюблених "Трансформерів", "Альфа" й "Германову голову" по телевізору, дебільнуватого вигляду забавки "Веселино-Кретино" (блять, і хто додумався їх так назвати?!), павука, що стрибав при стисканні гумової груші, цілі колекції іграшок із "кіндерів", повітряні пукавки, які стріляли маленькими різнокольоровими кульками, велосипеди ММВЗ та "Ромет", Юрка Юрченка з "Території А", страшненькі бетонні дитячі майданчики у кожному подвір'ї, фрагменти лінолеуму зі сходових кліток замість санчат, клейкі м'ячики, котрі приліплювалися до стінок і були більш відомими як "лізуни", тамаґочі, рюкзаки "ДІНО", годинники "Монтана", модельки машинок, "Мамбу", "Юппі", "Тофіту", пружину-"райдугу", цілу колекцію відеокасет із діснеївськими мультиками та незмінним "нармльним пєрєводам" у ніс, халабуди в напівпідвальних приміщеннях багатоквартирних будинків, заставку Windows 98 на екранах перших компів... Шо я ще забув?

Блін, як я сумую за цим часом! А ви?


Про флеш-моб)

Дітсадочок, школа)

Людський ресурс. Україна. Причини втрат.

Будь-яка держава має найголовніший скарб – людський ресурс! Але у тому людському ресурсі є ще важливіша деталь – громадянський ресурс. Адже державу створюють і підтримують фізично, духовно, духово, фінансово і мілітарно – лише її громадяни!

Існувати без громадян держава не здатна!


Радянська еліта з плином часу виродилась, стала не здатна ні на що, але спромоглася залишитися біля керма України. Те, що обличчя при владі нібито нові не каже ні про що. Лише радянська еліта може спромогтися, що Україна має невідомих героїв (у третьому тисячолітті!!! ). АТО – то не АТО, а війна російсько-українська, фактичне загарбання РФ частини України, а саме, Криму і частини Луганської та Донецької областей. У РФ було дві біди: дурні і шляхи. Одну біду, першу, вони спихнули в Україну. Чим більше Україна винищить дурнів, що прийшли знищувати українців військових і громадян, та їх грабувати, тим краще буде житися РФ.

Натомість, у цій війні на боці України воюють в основному добровольці і громадяни свідомі, втрату яких досить трагічно відчує Україна вже сьогодні. Тому війна, коли українцям на два постріла дозволяють відповідати одним є міною проти всього світового українства. Лише дурневі може бути не зрозуміло, що коли в тебе стрілять, відповісти можна не встигнуть. Коріння тої біди лежать в Сересерії, де в основному  керували ті, що і хвилини не служив у війську і кому начхати на втрати власного безцінного людського, громадянського ресурсу, або чистокровні вороги націй і народів!


Можна додати, що найбільше у Другій Світовій, в людях, втратила Сересерія, це при тому, що вона виступала організатором тої війни, вона добряче готувалася до тої війни.


Але за злочини проти людства, за ігнорування всіх можливих засобів безпеки для власних громадян, за марнотратство життів власних громадян, невідомо, кого треба було судити першого, Гітлера, чи Сталіна!?  Точніше, коли об’єктивно, то скарати мали би Сталіна!

Гітлер був визнаний ворогом людства, але він порахував втрати власного громадянства у війні до людини. Сталін ніс людству анти людську марксистську теорію комунізму викладену у Манифесті КП Марксом. Тобто, Сталін теж був ворогом людства, але добра частина людства про то не здогадувалась. Так, вони брехали, що прагнуть до гарної мети, до життя без експлуататорів. Але методом її впровадження було марксове загарбання усіх держав, створення єдиної держави, встановлення у тій державі диктатури пролетаріата, знищення всіх «непотрібних» при комунізмі верств населення, проведення навчання громадян науці як можна жити без експлуататорів. Хоча за навання і за науку, то мої фантазії, бо ніде і ніхто з теоретиків про то нічичирк. Лише Маркс натякає у Маніфесті комуністичної партії, що коли громадяни Землі «розвинуться до тої міри», що будуть здатними обійтися без керівної ролі комуністичної партії, комуністична партія може відійти від керівної ролі в комуністичному суспільстві!!!

Підніжки Москви, Сталіна, Кремля – комуністи так любили власний народ, власних громадян, що порахували їхні втрати у Другій Світовій війні (це як мінімум!!! ) у мільйон разів гірше за нацистів Гітлера. Це при тому, що нацисти війну програли, а комуністи ніби виграли. Наймерзенніша (бо знищила найбільше офіцерів РА і люто ненавиділа українців ) особа сталінського режиму, Жуков, заявив, вочевидь користуючись довідником «Стеля», що Сересерія втратила у Другій Світовій війні 20 мільйонів громадян. Тобто точність підрахунку була чисто комуняцька, чи то 20 500 000 осіб, чи то 19 499 000 осіб, що однаково при округленні дадуть «бажану» цифру у 20 мільйонів. Ніколи і ніким це число не спростовувалось жодним комуністом до самої «відлиги» Горбачова!

Тобто всі 100% комуністів вважали що саме з такою комуняцькою «скрупульозністю» треба вести облік втрат власного народу, власних громадян.

Хочеться вірити, що українці прозріють скоро, що впаде з очей облуда і почнуть обирати на посади не любителів грошей, не патріотів інших націй, а своїх рідних українських націоналістів, які вважають найголовнішим скарбом держави української українську націю, і життя кожного українці для них найбільший скарб.

 

Мрію, що в майбутньому не буде в Україні нових могил  невідомих солдатів, громадян України! Життя таке, що можуть бути небажані конфлікти і «військові чвари», але життя громадянина України зникнути без сліду не повинно. Адже держава саме для того і вимріювалась великими українцями, аби вона захищала в першу чергу власних громадян. І так має бути, тому так і буде)))    

Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая