хочу сюда!
 

Светлана

32 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «нквс»

Сралинист и фальсификатор истории Олег Росов ( Олег Россов )

Сралинист и фальсификатор истории Олег Росов ( Олег Россов )

ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ: http://archive.is/rLKXu
ПетрАшенок ( ПЕТРОШЕНОК ) Дмитрий Евгеньевич ( Олег Росов ( Олег Россов ) ), державний чиновник, директор ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО РЕГІОНАЛЬНОГО ВІДДІЛЕННЯ КООРДИНАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ,ТКАНИН ТА КЛІТИН МОЗ УКРАЇНИ  (  http://archive.is/E8Fdx )

, закатований нав’язливим станом "абшерусской идеи", взяв собі за хобі досліджувати історію ОУН-УПА і викладати свої “дослідження” в інтернет та у друковану продукцію під конспіративним псевдонімом Олег Росов ( Олег Россов ), одночасно ховаючись у блозі за аватаром зображення молодого Судоплатова. За час конспірування від 2007 року до майже середини 2011 року він прийняв участь у створені московського фільму "Украинский национализм. Невыученные уроки" http://video.google.com/videoplay?docid=-1705963579806328164# , написав низку статей та книгу про ОУН-УПА, зрозуміло, у радянському стилі, які тепер легко можна віднайти в інтернеті та у відповідній друкованій продукції.
http://archive.is/rLKXu
На початку червня якась добра душа хакнула його сайти та розмістила у його ж блозі novoross-73.livejournal.com/ ( котрий на даний момент заблокований провайдером сервісу ) деякі його листи, зміст котрих красномовно описує уподобання та діяльність цього державного чиновничка України. Серед листів можна знайти кореспонденцію з американським істориком Джеффрі Бурдсом, відомим україножером Віктором Поліщуком, графоманкою "Газеты 2000" Мирославою Бердник, автором згаданого фільму Вадимом Гасановим, та іншими зацікавленими історією ОУН-УПА фігурами. Лише деякі цитати, які говорять самі за себе:

24 сентября 2007 в 10:43
Меня попросили помочь со съёмками одного фильма, и всё это время я был
занят только этим. Кстати, результат можете наблюдать в эту среду, 26
сентября на канале РТР-Планета в 20.05 по Киеву.
Фильм называется "Украинский национализм. Невыученные уроки", и посвящён
многолетней работе ОУН на III Рейх.
….
Вас интересовала моя специальность. У меня медицинское образование, я
оперирующий хирург - уролог. Времени, к сожалению, на хобби остаётся
совсем немного.

22 октября 2007 в 01:21

В сегодняшней идеологической войне крайне важно и необходимо доносить до людей информацию об истинной сущности украинских националистов.Поэтому и веду свой блог.На половине его материалов с российскими друзьями уже сделали док.фильм "Украинский национализм. Невыученные уроки".
...
Thu, 09 Aug 2007
Уважаемый Виктор Варфоломеевич!
Большое спасибо за Ваше письмо.
Прежде всего, искренне желаю Вам крепкого здоровья и скорейшего
выздоровления!
Мои ФИО и адрес.
Петрашенок Дмитрий Евгеньевич.
Украина, г.Днепропетровск, улица...


(Адреси перебування петроашенка  

( ПетрАшенок Дмитрий Евгеньевич- ? , петрошенок дмитро Євгенович -? , петрашенок дмитро євгенійович - ? )

Fri, 24 Aug 2007
Провод (переводится приблизительно как руководство) не стоит
переводить. Это слово прочно вошло в литературу, включая советскую,
поэтому если начнёте переводить-внесёте только путаницу.
Действительно, на дерьмове будет Провид, но Вы же не на дерьмове фильм
снимаете. :)

По ветеранам непростой вопрос. Я бы конечно только их и слушал, т.к.
меня это очень интересует.
Западэнское же быдло Ваш фильм всё равно не проймёт, ибо зомби есть. :)
Они, кстати, во все фильмы и передачи мемуары своих недобитков суют.

23 Аугуста 2007
...
Этих актов на самом деле Стрецько написал несколько. И 30 июня он провозглашал вариант (он напечатан в газете), что провозглашается "не видновлення" (востановление) как представляют быдлу сейчас.
....
Обратите внимание в этой справке на позиции остальной укрской сволочи типа "гетмана" Скоропадского и его предложениях немцам.
....
По Вашим вопросам по Нахтихалю.
1. Расформирование было еще вызвано тем, что было определённое недоволство немцами самоуправством Бандеры. Его хотели разогнать вообще, но укры упросили их оставить как полицейскую часть. Подчеркиваю, это была инициатива не немцев, а самих укров. Одним из
...
Sat, 01 Sep 2007
Пару слов обо мне. Меня зовут Дмитрий, живу в Днепропетровске (Восточная
Украина). Более подробно мне не хотелось бы о себе рассказывать.
Джеффри, прошу понять меня правильно, это не недоверие к Вам. Дело в
том, что я работаю в местных органах исполнительной власти, и занимаю
довольно большую должность. Если о моих заметках станет известно, моей
карьере придёт конец.

Tue, 04 Sep 2007
…..
Я имею туда допуск, но многих материалов официально получить не могу.
Я хорошо знаю фонды архива СБУ по бандеровцам, и знаю, где что лежит.
Поэтому закрытые материалы я достаю незаконно. Официально эти материалы
рассекречены, их просто никому под разными предлогами не дают.
А у меня есть связи с сотрудниками, которым я в карман плачу деньги, и
они неофициально снимают для меня копии закрытых документов. Вот так и
приходится поступать.

Sat, 18 Aug 2007 20:29:56
Для меня, как и для Вас, "украинская государственность" - затянувшаяся и
надоевшая оперетта, и если моя маленькая и скромная лепта хоть в чём-то
поспособствует раскачиванию этой лодки, буду считать, что время я
потратил не зря.

26 сентября 2007
Цель, которую я себе поставил, это максимально вытащить на свет Б-жий всё бандеровское дерьмо. Дело в том, что УПА, наряду с голодомором, - это краеугольный камень идеологии Хохланда. Расшатать его - посыпится вся эта гнилая конструкция. Этим я и занимаюсь по мере моих скромных сил.С другой стороны, действительно достаточно много людей, живущих здесь, считают себя украинцами, но при этом не представляющие жизни отдельно от России. Да, я, как и Вы, хорошо знаю, что они такие же русские, как и кубанцы, поморцы, или те же сибиряки. Но, как Вы справедливо заметили, в результате усилий пропаганды (и прежде всего, увы, советской) им внушили, что они украинцы. Подчёркиваю, украинцы, но считающими себя одним целым с русскими.Если при ведении своего журнала я начну растекаться мыслью по древу и рассказывать им, кто они есть на самом деле, они могут меня не понять, и обидиться. Тогда я и им ничего не объясню, и цели не достигну.Конечно, это нужно делать, но чуть позже. Сейчас же главное - уничтожить фундамент ВГН.

17 сентября 2007 в 15:03
Знаешь, как я себя ощущаю, живя здесь? В оккупации. И это притом, что я
здесь родился, и родители мои здесь родились, и часть дедушек с
бабушками, и прадедушек и т.д. И так думаю далеко не я один. Например,
в доме, где я живу, украми (свидомыми) себя считают не более 10
процентов. А остальные - русскими или же русскими украинцами. Понимаешь?
Мы здесь Украину иначе, чем ВГН не называем. Расшифровывается как
Временное Географическое Недоразумение.
http://archive.is/rLKXu
И я бандер прямо сейчас стрелять готов. Каждый день чищу свой ящик от их
писем, в которых они меня грозятся на ножи поднять за мои заметки. А мне
только в кайф. Жду вот, не дождусь, когда они перейдут от слов к делу,
чтобы ответить им тем же. Ты думаешь, зачем я журнал завёл и материалы
про бандер выкладываю? Честно скажу, мне эта тема малоприятна. Но я
знаю, что украинский национализм и бандеровцы как его выразители – один
из краеугольных камней Украины. Ведь дело не в том, чтобы просто
воспрепятствовать их героизации. Нужно этот камень расшатать и выдрать
из фундамента. А вслед за ним посыпется и ВГН. Ведь нет у Укров других
героев! Кого ни возьми – сплошные неудачники. Что Мазепа, что Петлюра.
Все лузеры, короче! А как без героев воспитаешь свидомость? Никак. Вот и
вцепились в этих бандеровцев и прут их на пъедестал, ибо здесь хоть
как-то героев слепить можно. Смотрите, мол, какие свидомые были, аж 10
лет власти сопротивлялись и за Украину боролись.
Поэтому я и вытаскиваю на свет Божий всё их дерьмо на всеобщее
обозрение. А в архивах ой как много этого дерьма, думаю, ты сам
убедился. Надеюсь, моя скромная лепта поможет обвалить в сознании людей
украинскую государственность.

20 сентября 2007 в 00:45
Понимаешь, во-первых 15 лет кравчуки с кучмами народу мозги засирали:
"вот-вот язык государственным сделаем, вот-вот с Россией в союз войдём"
и т.д. И народ это хавал и ждал. Я тебе уже говорил, что 2004 год был
просто необходим. Он, как тот колокол, народ разбудил. Но ещё нужно
время для раскачки - т.е. максимально образовавшийся раскол углублять и
провоцировать. Чем и я, в том числе, посильно с ребятами занимаюсь.…

Можно бороться за один Юго-Восток, а
можно и Центр забрать. Т.е. оставить одну голожопую Галичину.

Thu, 20 Sep 2007

Вадим, я тебя Богом прошу, убери эту благодарность "сотрудникам
госструктур"!!!!!!!!!!
Ты пойми, я начальник одного из главных управлений обладминистрации. На
работе в курсе моих увлечений, только не знают, в какой плоскости. Я
хожу на разные лекции, принимаю участие в конференциях по этой теме,
плюс знают, что я бываю в центр.архивах. Не приведи Господь, начнут
копать и сопоставят. А ведь начнут, суки! Они на такое быстро
среагируют.
Убери!!!
Не хочет руководство давать ссылку ЖЖ - хрен с ним. Напиши просто -
спасибо за помощь Новороссу и украинскому проекту "Антиоранж"(это наша
группа единомышленников со всей Украины, помогающая мне собирать
материал по ОУН-УПА). Вот так будет хорошо!



28 сентября 2007 в 14:19
Приветствую Вас, дружище!
Очень рад, что Вы меня правильно понимаете. :)))
Касаемо краеугольных камней - всё Вы правильно перечислили. Но по тому,
как разворачиваются события сейчас в Хохланде, основной упор делается на
внушение именно этих двух позиций - "голодомор" и бандеры. Вот эти сучьи
каменюки и надо драть из фундамента со всей силой.

…Сталин для меня - величайший деятель русской истории.

Однако, что касается укронационализма - на этой теме нужно играть.
Понимаете, мы с Вами уже обсуждали, что пока немножко рановато объяснять
украм, что они русские. Вначале нужно развалить фундамент. А для этого
память народа о том фашизме, который принёс на их землю войну, нужно
использовать по полной, и привязать к этой колеснице оуновцев.

….
Поймите, не прокатит сейчас выставление оуновцев обычными сепаратистами,
не получится из-за засранности мозгов укронаселения сыграть на этом.
Нужно что-то более весомое и бьющее наотмашь.
После же, когда бандеровцы будут обосраны с ног до головы, а вместе с
ними, что главное, и их цель - самостийна соборна держава , можно будет
говорить о сепаратизме, русскости и т.д.

Главное сейчас - бить бандер доками, доками, и ещё раз доками!”

.....

фальсификатору novoross_73 [ Олег Росов ( Олег Россов )  ] вручили премию им. Галана!  \

.....

ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ: http://archive.is/rLKXu


.....    ......


.....   .......

Крім боротьби з підпіллям, спецгрупи НКВС під маркою УПА скоювали злочини проти мирного населення. Попри знищення працівниками КГБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини щодо мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області[4], побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів[5]:
«Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли,(...)»
«Наблюдая за спецгруппой, я видел, что пешая группа очень неподвижна и может делать небольшие рейды — поэтому я посоветовался с командирами группы и решил достать лошадей и повозки, делать конную группу было нецелесообразно, не все умели ездить верхом, да и седел трудно было достать. Когда батальоны занимались операцией, то мы пошли без прикрытия в село Яблунов, Станиславской области, ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким-либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и 8 повозок, оставленных куренем «Сталь», он же «Резун». Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/. »
«В этой же операции мне сообщил Нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой «Трегуба» и ничего о появлении боевки «Трегубы» в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. — Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета, как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент Советской власти, он нас уверял, что он ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с котоыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили,дали ему 30 палок и ушли, (…)»
«Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны — на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было.»
„Я посоветовался с командирами спецгруппы, что не лучше ли будет нам изменить работу — не ходить по селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитами, и их допрашивать под видом «СБ», обвиняя в сиксотстве“
Перевдягання солдатів спецгруп НКВС у змішану форму, яку зазвичай носили повстанці УПА, зафіксовано епізодом:
«Боевики группы, одетые в красноармейскую форму, останавливаются в селах близ райцентра, готовят схроны, где можно допрашивать, и ночами, переодевшись в смешанную форму, выезжают на операции для захвата заранее намеченных объектов.»[6]
Повний текст рапорта майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса«Радянська агентура»
Незважаючи на такі злочини, майору Соколову присвоїли звання Героя Радянського Союзу, що може свідчити про заохочення з боку вищого керівництва НКВС для лжебоївок вчиняти злочини над мирними громадянами. Можна лише собі уявити до яких методів вдавалися спецгрупи, коли інформація про такі злочини попала в офіційний документ НКВС, з огляду на те, що працівники НКВС як правило не реєстрували у власних документах власні злочини, які б в цілому компрометували НКВС та за котрі їх могли б пізніше притягнути до відповідальності.

Звіт майора Соколова у сфальсифікованому вигляді, де вирізані та змінені приведені фрагменти злочинної діяльності спецгрупи, використовують проросійські дослідники у своїх публікаціях[7], аргументуючи таким чином непричетність спецгруп НКВС до вбивств мирних громадян.[7] Олег Росов[8] у своїй статті з назвою Миф о «переодетых энкавэдэшниках» Специальные группы НКВД в борьбе с националистическими бандформированиями на Западной Украине. 1944–1945 годы, опублікованій на багаточисельних інтернет-ресурсах та у друкованих виданнях, всупереч фактам стверджує[7]:
"Несли наказание и офицеры, допустившие нарушение закона со стороны своих «подопечных», — их понижали в должности или увольняли."
"Более того, ни единого факта убийств мирных граждан участниками спецгрупп в архивных документах не зафиксировано."

В іншій публікації з назвою «Бандеровский маскарад, или фальшивые „экспонаты“ выставки»[9] Росов, попри факти з архівних документів, навмисно дезінформує читача, буцімто бойовики спецгруп не одягали червоноармійської форми та не отримували державних нагород:
"Таким образом, настоящие агентурно-боевые группы МГБ советской формы и орденов не могли носить в принципе. Во-первых, форма им не полагалась, а, во-вторых, если бы они появились в подобном виде в подполье, то были бы сразу расшифрованы и уничтожены."
В тій же статті повторюється також дезінформація, наче спецгрупи не скоювали вбивств мирного населення:
"Однако в многочисленных архивных документах не зафиксировано ни одного случая убийства участниками спецгрупп кого-либо из мирных граждан."
Що стосується використання червоноармійської форми бойовиками спецгруп, то про це йдеться у вирізаному фрагменті майора Соколова (Див. вище), а нагородження їх державними нагородами — у документах, які Олег Росов вже раніше використав у попередній публікації, що він навіть підкреслює у самому тексті[7]:
"Как видим, «непокоренные борцы с советами» не только оказывали этим «советам» существенную помощь в ликвидации ведущих функционеров националистического подполья, но даже получали за это высокие награды."
Також не відповідає дійсності звинувачення Олега Росова українських істориків та публіцистів у замовчуванні участі колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям. Зокрема Ігор Лосев та Іван Білас, яких саме звинувачує Олег Росов, в своїх публікаціях висвітлюють участь колишніх підпільників ОУН-УПА в спецгрупах НКВД та боротьбу спецгруп НКВД з націоналістичним підпіллям.[10][11][12]
....  ......

 На кінець 1945 року з повстанцями боролося 150 спецгруп загальною чисельністю  .......      .......
........  .......

ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ: http://archive.is/y2iFu

READ MORE:          

.........

ІНШІ МАТЕРІАЛИ ДО ТЕМИ СПЕЦГРУПИ НКВД   http://archive.is/YTSWt


Звідки є пішла гібридна війна

Заборонена в Росії книга вільно продається в Україні і допомагає розкривати підґрунтя і тонкощі гібридної війни спецслужб СРСР-Росії.

У видавництві «К.І.С.» побачила світ книга Олександра Гогуна «Неконвенціональна війна. ГРУ і НКВС в тилу Вермахту» - це 600 сторінок в твердій палітурці.


Відразу зауважимо, що дане видання може мати дуже важливе значення в розумінні реалій сьогоднішнього дня. Особливо в світлі військового конфлікту на Донбасі і агресії Росії по відношенню до України.

Показово вже те, що цю книгу відмовилися друкувати в Росії, де вона, власне, і готувалася до видання.

Як пише укладач книги: «Книга надрукована в Києві через вкрай розлючену в Москві цензуру і самоцензуру заляканих видавців. Це - явна ознака судомної агонії правлячої чекістської корпорації, що спирається на значну внутрішньодержавну і немислиму зарубіжну агентурну мережу...»

Як би там не було, але читаючи цю книгу, багато питань прояснюються самі по собі.

Те, що в прифронтових районах Донбасу сновигають диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ), аж ніяк не випадковість, не ноу-хау, а виходить з логіки процесу закономірність!

Стратегія і тактика створення і засилання ДРГ на ворожі території була напрацьована в роки Другої світової війни, коли радянське командування зробило пріоритетом створення партизанських загонів і закидання в найближчий тил мобільних груп підривників і розвідників.

І нехай час зараз не той, але досвід в організації таких формувань в Кремлі накопичений колосальний, і він нікуди не подівся. Навпаки, якщо 65 років тому розвідники тягали на горбу 30 кг. вибухівки та 20-ти кілограмові рації, то зараз і зв'язок мобільніший, і міни легші та простіші в експлуатації, точніші мапи і навігація.

А ось у чому епоха «Великої вітчизняної війни» перевершує сьогоднішню реальність, так це в мотивації членів ДРГ. Якщо зараз головна мотивація бойовиків ЛНР-ДНР - можливість заробити, самоствердитися, а ідеологія другорядна, то в 1941-1943 роках найголовнішою умовою закидання в тил була добровільність, бажання проявити героїзм. Це в радянську армію, на гарматне м'ясо, брали фактично насильно і всіх без розбору. У диверсанти і розвідники, що підтверджують учасники подій, брали виключно на добровільних засадах. Це й не дивно - адже насильно мобілізований шпигун міг би легко здати всю групу.

А як вам такий факт, що 90% партизанських з'єднань і центрів в тилу ворога було створено під керівництвом ГРУ-НКВС? Виходить, героїчний міф про масовий народний рух, про самоорганізацію повсталого населення і потрапивших в оточення солдат, не має під собою вагомих підстав!

Тим і цінно це видання, що знімає завіси з багатьох стереотипних і усталених уявлень.

У книзі вперше опубліковані інтерв'ю, які дослідник гібридної війни Олександр Гогун взяв в ході особистих зустрічей або телефонних розмов за останні шість років у ветеранів загонів спецслужб. Їх підрозділи оперували в окупованій нацистами Східній Європі. Розповіді учасників і свідків історичних подій підтверджені пояснюючими коментарями, завдяки яким можна тут же, на сторінці, дізнатися детальніше - про який факт, подію або прізвище йдеться.

Слід зазначити, що більшість людей, в яких брали інтерв’ю, були в поважному віці - далеко за 80 років. Однак практично всі з них зберегли дивовижну ясність розуму, і могли згадати масу цікавих деталей, дрібниць, невідомих раніше фактів, які проливають світло на вже затерті події тих років.

Автор зазначає таку цікаву закономірність - чим менше звання і ступінь допуску до секретності був у співрозмовника, тим легше йому було згадувати, тим вільніше і простіше виходила розмова.

Є дуже цікаві спогади членів розвідувально-диверсійних груп про діяльність в Західній Україні, формування ОУН і так званих «бандерівців».

За описами радянських диверсантів і розвідників стає зрозумілим, чому в НКВД СРСР так не злюбили борців за українську незалежність. У простодушних оповіданнях диверсантів досі подив - чому ж бандерівці не поважали партизан Сабурова або Федорова, чому не складалися взаємини при досить частих контактах і переговорах, і навіть при значному збігу тактичних інтересів.

Багато цікавих деталей про це можна прочитати в розділі «Спалення старої Рафалівки. Борис Гіндін », де член радянської ДРГ описує свою участь в ліквідації радянськими партизанами вогнища опору ОУН в Західній Україні.

Не залишать байдужими любителів історії яскраві і колоритні спогади циганки Тетяни Марковської, що потрапила з табору прямо в спецгрупу ГРУ.

Для багатьох, хто цікавиться героїчною історією СРСР буде несподіваним, можливо навіть шокуючим, дізнатися про деякі факти тієї гібридної війни, яка розпалювалася в 1941-1944 рр. на прифронтових територіях.

Так, вельми цікавими виглядають спогади Миколи Разумцева «Воював поруч з Зоєю», де диверсант описує свою участь в рейдах по прифронтовим тилам на захопленій німцями території. У його розповіді фігурує розкручена радянською пропагандою Зоя Космодем'янська, розстріляна фашистами в кінці 1941 року.

У радянській історіографії Космодем'янська описується, як безстрашна розвідниця, партизанка, що нищила штаби і опорні пункти фашистів в тилу ворога. Однак свідчення і архівні дані відкривають ще одну «грань її таланту». Виявляється, згідно з Наказом ставки ВГК від 17 листопада 1941 року, що треба «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км від лінії фронту...» завдання групі під командуванням Павла Пивоварова, в яку входила Зоя, було «Проникнути за лінію фронту і спалити 10 населених пунктів в тилу противника, в яких знаходяться німці». Ясна річ, що місцевих жителів - росіян, українців, людей похилого віку, жінок, дітей, які в цей же самий час продовжували жити в своїх будинках, ніхто не попереджав, і про їх долю не думав. І вже ніяк не можна було б уявити такі ж дії німців по відношенню до своїх власних сіл... З цієї ж книги ми дізнаємося, що Зою Космодем'янську вистежили, схопили і передали німецькій владі самі ж мешканці, які не бажали смажитися в своїх будинках. Сувора правда війни...

Завданням даної рецензії не є розкриття всіх подробиць і секретів цієї унікальної книги, де читач сам зможе знайти масу фактажу, подробиць, побутових деталей і описів подій та обстановки тих років.

Видання цінне тим, що дійсність не прикрашається на догоду кон'юнктурі, немає ніяких «експертних» тлумачень та інтерпретацій. Всі розмови подані як вони є, з усіма застереженнями, інтонаціями, характерними слівцями, без художньої та стилістичної редактури. Читач зможе самостійно робити висновки і малювати свою власну картину подій.

Без сумніву, це справжній подарунок не тільки для цінителів військової історії, а й усіх, хто прагне розширювати кругозір і хоче краще розуміти причини і закономірності розвитку взаємин України і Росії.

 

Леонід Хомяков


Лінк на книжку -  http://kis.prom.ua/p56183429-aleksandr-gogun-nekonventsionalnaya.html

Лінк на зразок - https://issuu.com/pubkis/docs/noruleswar/1

Дослідження у Володимирі-Волинському 2012

Невідома історія: археологи продовжують дослідження на місці масових розстрілів
1941 р. на володимирському городищі


10 серпня 2012 року експедиція ДП "Волинські старожитності" розпочала третій сезон дослідження на території давньоруського городища у місті Володимирі-Волинському. Тривалий час ми не повідомляли про результати робіт, але оскільки вони вже наближаються до завершення, хочемо висвітлити попередні дані.
Найперше, на чому варто наголосити, цього року до наших досліджень приєдналися дві організації - Рада охорони пам'яті боротьби і мучеництва Польщі (представник - доктор Домініка Сємінська) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Спеціалізована установа "Військові меморіали" (директор - Захаров Олег Володимирович). Таким чином ДП "Волинські старожитності" вдалося об'єднати як потенціал науковців та дослідників, так і певні фінансові потенціали, зацікавлених у дослідженнях. Нажаль, цього року ми не отримали підтримки з боку місцевої володимир-волинської та волинської влади. Принаймні, хоч не заважали, за що їм особливо вдячні.
Роботи на городищі ведуться на двох основних об'єктах: стіні і фундаментах замку Казимира Великого XIV ст. і масовому похованні громадян ІІ Речі Посполитої, розстріляних 1941 р.

Панорама розкопу.

Власне із дослідження решток замкової споруди і розпочалися археологічні розкопки. Мурований замок Казимира III у Володимирі проіснував менше двох років. Захопивши західну частину Волині у 1366р. польський король віддав її більшу частину у володіння Олександра Коріатовича і, укріплюючи новоприєднані землі, розпочав у Володимирі будівництво поряд із вже існуючим дерев’яним укріпленням, нового мурованого замку. У 1370 р. після смерті короля литовські князі повернули Володимир у володіння Любарта і, залишивши старе дерев’яне укріплення, дощенту зруйнували майже готовий новий мурований замок. Факт руйнування такої високовартісної та досконалої на той час фортифікаційної споруди не зовсім зрозумілий і вимагає окремого пояснення.
Питання історії замку Казимира коротко висвітлені в узагальнюючих працях з історії Володимира. Однак, короткий період його існування, вузькість джерельної бази  дослідження, залишають ряд питань історії цього замку відкритими.  Результати проведених М.В.Малевською часткових археологічних досліджень замку  до цього часу у повній мірі не введені до наукового обігу. 









Розкриті фундаменти стіни та вежі замку Казимира

Все це ставить на порядок денний необхідність вивчення замку як самостійного об’єкту, який визначав окремий, хоча і не тривалий, період у розвитку історичної топографії давнього Володимира. Цього можна досягти при поглибленому вивченні писемних джерел із застосуванням нових методик дослідження, продовженні археологічних розкопок комплексу, та поєднанні свідчень археологічних та писемних джерел, що дозволить отримати якісно нову інформацію.
Історія Володимирського мурованого замку коротко але ємко описана у Хроніці Яна із Чарнкова, який був сучасником, а, можливо, і очевидцем ряду подій, які його стосувались. Завдяки перекладу окремих частин Хроніки, що стосуються історії України XIVст. о. Юрієм Мициком  ця інформація нині стала доступною широкому колу науковців.
Поданий історичний сюжет у загальних рисах дозволяє відтворити різні аспекти існування замку. Проаналізуємо кілька основних аспектів у історії Володимирського замку Казимира, що випливають із його повідомлення.
1. Розміщення. Серед усіх новоприєднаних у 1366р. до Польщі міст саме Володимир був обраний для спорудження великого мурованого укріплення. Очевидно, тут бралось до уваги його роль як давнього адміністративного центру Волині та столиці останніх Волинсько-Галицьких князів. Повідомлення прямо вказує, що на момент будівництва мурованого заму Казимиром у Володимирі на іншому місці вже існував старий дерев’яний замок, який король не зруйнував, а залишив. Саме він облягався Любартом і  продовжував використовуватись ним після руйнування мурованого замку. Отже, у 1370р. у Володимирі було два окремих замки, кожен з яких розміщувався на окремій замковій «горі»: старий – дерев’яний, та новий – майже добудований мурований.
2. Замовник. Не дивлячись на передачу Володимира Олександру Коріатовичу, спорудження замку фінансувалось із королівської скарбниці. Нагляд за його будівництвом здійснював королівський представник, пресвітер Вацлав із Тенчина, хоча начальником володимирського гарнізону, принаймі, у 1370р. була інша особа – Петраш Турський. Це вказує на екстериторіальність споруджуваного замку, його підпорядкування безпосередньо королівській владі.
3. Фінансування. У повідомленні говориться, що замок був майже завершений, при цьому, окрім власне трудових затрат (повинностей) на його спорудження було витрачено понад три тисячі гривень. Планувалось, очевидно, для завершення робіт, виділити іще 600 гривень, однак, після смерті Казимира вони були повернені до королівського скарбу. Отже мінімальна (орієнтовна?) сума грошових витрат на будівництво становила 3,6 тис. гривень, що складало понад 720 кілограмів срібла. За часткою освоєних коштів можна встановити орієнтовну ступінь готовності замку на момент смерті короля у понад 80%.
Звернемо увагу на факт повернення останніх 600 гривень до королівського скарбу після смерті Казимира. Оперуючи сучасними поняттями, можна сказати, що не дивлячись на високу ступінь готовності об’єкту і фактичне профінансування його добудови, кошти не дійшли до виконавця робіт. Складається враження що будівництво мурованого замку у Володимирі було не стільки державною справою як бажанням особисто Казимира Великого.
4. Будівництво. Повідомлення у загальних рисах змальовує спосіб організації та будівельні прийоми які використовувались при спорудженні замку. Вказано, що впродовж майже двох років на цих роботах було зайнято 300 людей (очевидно, спеціалістів-будівельників), а також багато некваліфікованих робітників, які підвозили матеріали.
Характер будівельних матеріалів (вапно, камінь, цегла, дерево) вказують на тип укріплення – муровану конструкцію з каменю і цегли, яка доповнювалась дерев’яними елементами. Разом з цим, у ході руйнування замку литовці «розкопали мури», що може вказувати на наявність у системі укріплень якихось насипних земляних елементів.
Не випадковою уявляється і послідовність згадок будівельних матеріалів. Спершу згадане вапно (основа скріплюючого розчину) як головний елемент у технології мурування. Далі говориться про камінь і цеглу – основні елементи конструкції, причому, камінь згаданий першим, отже його можна розглядати як основний елемент кладки.
5. Руйнування. Це найбільш загадковий момент у історії Володимирського мурованого замку. Литовські князі ліквідували всі наземні муровані конструкції які на той час були останнім досягненням фортифікаційного мистецтва, задовольняючись явно застарілим на той час дерев’яним замком.


Цегляна піч середньовічної доби біля стін замку.

Оскільки наземні конструкції замку були знищені іще у XIVст. до нашого часу дійшли тільки ті його елементи, що на момент руйнування знаходились нижче рівня денної поверхні. Вони фіксувались Є.Н. Дверницьким, В.Б. Антоновичем, О. Цинкаловським. Вперше у ході спеціальних археологічних робіт ці конструкції були розкриті у 1975 р. М.М. Кучинком. У північно-західній частині дитинця на протязі 10,0 м дослідник відкрив складену на розчині «кам’яну стіну» висотою 3,4 м і пов’язав її з якоюсь монументальною спорудою XIII –  XIV ст.

Кістяна гральна фішка доби середньовіччя.

Дослідження цього об’єкту було продовжене наступного року М.В.Малевською та Є.В. Шолоховою. Вони простежили західне прясло стіни протяжністю близько 100,0 м, частково південну стіну та частину кутової північно-західної башти.  Власне стіна збереглась на висоту 0,4 – 0,8 м, при ширині західного прясла 2,5 – 2,6 м, а західної частини південної стіни 3,8 м. Потужність фундаменту під стіною становила 2,4 м. Стіна та фундамент були складені із місцевого крейдяного вапняку на жовтому вапняно-піщаному розчині. Характеризуючи стратиграфічну ситуацію об’єкту, дослідниці відзначили, що як фундамент стіни врізаний у культурні нашарування XI – XIIIст., так і власне стіна та північно-західна башта врізані у внутрішню полу існуючого нині валу. Виявлені об’єкти були датовані серединою XIVст. і пов’язані із замком короля Казимира.

Арбалетний болт

У 1982 році М.В.Малевська частково розчистила башту розміром 11,0х11,0 м що знаходилась у південно-східному куті дитинця.
Після тривалої перерви, у 2010 році, у відповідності з договором з історико-культурним заповідником «Стародавній Володимир» дослідження замку були продовжені експедицією ДП «Волинські старожитності». У південно-східному куті дитинця було виявлено дві потужні стіни, складені з рваного необробленого вапняку. Стіна №1, простежена у межах розкопу на протязі 8,50 м, проходила в цілому паралельно східній ділянці валу городища. Її ширина становила 2,40 – 2,70 м. На верхньому краї кладки стіни, з її внутрішнього, звернутого до центру городища боку збереглось до трьох рядів кладки з брущатої цегли XIV – XV ст. Встановлено, що тільки верхня частина кладки висотою до 1,0 м становила власне стіну а нижче під нею знаходився фундамент який простежувався на глибину 3,6 м і впускався у шар світлої глини.

Всховський денарій королеви Ядвіги з розкопу

Від стіни №1, перпендикулярно до неї, у східному напрямку відходила стіна №2 шириною 2,10 м. У межах розкопу вона простежувалась на довжину 2,70 м. За матеріалом та характером кладки вона була схожою на стіну №1 і, можливо, являла собою елемент оборонної башти.

Так звана монета Любарта з розкопу
Сьогоднішні дослідження дозволяють говорити про відкриття ще однієї башти замку, яка на зиму буде законсервована.
Оскільки існування Володимирського замку Казимира вкладається у два календарних роки, вже зараз можна констатувати його еталонність для мурованих оборонних споруд свого часу. Це стосується  датування будівельних матеріалів, прийомів, використаних при його спорудженні, унікальних темпів зведення фортеці. Цікавими цього року є і знахідки з культурного шару: монети, прикраси, арбалетні болти.

Торгова пломба середньовічної доби


Хрестик середньовічної доби

Минулого, 2011 року експедицією ДП "Волинські старожитності" було досліджено і ексгумовано 367 поховань. Цього року продовжено дослідження поховальної ями у розкопі №1, ексгумовано ще 160 поховань. На відстані 0,40 м на північ від першої поховальної ями, розміщена поховальна яма №2, в якій виявлено ще майже 150 поховань. Це і військові, і цивільні, чоловіки, жінки і діти. Супровідний матеріал складається з монет різних років і різних номіналів , в тому числі велика колекція монет в одному гаманці, виявлено речі особистої гігієни, а також велику кількість гудзиків з польським орлом (в тому числі польських моряків), офіцерська кокарда з орлом. Численними цьогорічними знахідками є  одяг розстріляних - від окремих його фрагментів (погони польського жовніра) до цілих елементів (курточка, шарф тощо). Знахідки гільз від патронів у поховальних ямах належать як зразкам зброї радянської, так і німецької. Остання, як відомо з історичних джерел, використовувалася енкаведистами під час розстрілів польських військовополонених у Катині під Смоленськом. 
Як і минулого року, ми рахуємо, що є всі підстави вважати розстріляних громадянами ІІ Речі Посполитої, представниками заможних верств - людьми, що були ворожими радянській владі. А тому і розстріли 1941 р. у Володимирі-Волинському, які ми нині досліджуємо, це чорна справа рук енкаведистів. Остаточне слово залишається завжди за антропологами, дослідження яких ще тривають.


Жахливі свідки злочину 1941 р.










Процес дослідження поховань


Іконка, виявлена при розстріляних


Гудзик польського моряка


Гудзики польських моряків


Зубна щітка, виявлена при розстріляних


Польські гудзики


Кокарда польського офіцера


Погони польського військового


Протез ока. Належав дівчині-інваліду 25 років.


Золоті монети, виявлені при розстріляних.


Дослідження монет з гаманця, виявленого при розстріляних.


Сергій Шабловський веде польовий щоденник на розкопі.


Прес-центр ДП «Волинські старожитності»

"Ночью мы вошли в село под видом банды".

"У жовтні 1942 року на ­Поліссі ­постали перші збройні відділи, що дали ­початок Українській Повстанчій Армії.

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14­го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14­го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА"

Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947­го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об'єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943­го. Діяла майже до середини 1950­х

156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945­го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п'ять років після завершення німецько­радянської війни – станом на 20 лютого 1950­го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей

"Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945­го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх". Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.

Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурно­бойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.

Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946­го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й ­більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі ­завербовані мали довести свою "відданість" радянській владі. "­Агенти­бойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУН­УПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945­го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агент­бойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівника­ватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН".

Більшість радянських документів про спецбоївки НКВС­МДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.

"Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки", – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949­го. А далі писав: "В этой обстановке агентурно­боевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурно­боевых групп показывает, что их применение ­быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, все­сторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп".

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади "успішної діяльності" агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом "Цілком таємно" міністр держбезпеки УРСР генерал­лейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 ­червня 1949­го агент­бойовик Дрогобицького управління МДБ "Данило" повідомив, що встановив зв'язок з місцевим керівником ОУН на псевдо "Мико". Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень "Данило" доніс, що отримав від "Мико" харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ "Данилові" видали дозу миш'яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН "Мирона", керівника збройної групи "Чорногора" й санітарку районного проводу "Селянку". Служба безпеки ОУН захопила "Данила". На допиті той заявив, що підпільників убив станичний "Мико". Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили "Данила".

"Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы "Арапа", – звітував своєму керівництву 3 січня 1945­го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. ­Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой "Трегуба" и ничего о появлении боевки "Трегуба" в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – "Країна") Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли".

Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня Івано­Франківщина. Соколов продовжує: "Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким­либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных ­куренем "­Резуна". Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета ­выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем "Быстрого" из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется "Резуну", что мы забрали его лошадей. Тогда мы ­забрали его с собой, убили и бросили в колодец".

Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому опер­уповно­важеному НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. "Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было", – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку "О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ". Зокрема, писав: "В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ "Крылатым", дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р­на Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов "УПА", жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они "выдавали органам МГБ украинских людей". "Крылатый" и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа".

У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його "участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокацион­ные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела".

За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17­­річну Ніну Ріпницьку з того ж села. Почали катувати: "­Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении".

Наостанку прокурор Кошарський наголошував: "Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями".

Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. "За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно­оперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР ­Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им ­оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения".

 Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім "негласно хоронили". Місця поховань були засекречені

джерело

Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Арешт

   Юнак збирався сісти на потяг. Він повертався у Стрий, на роботу зі свого рідного села. Одягнений у робочу форму залізничника, в кашкеті з кокардою у вигляді пятикутної зірки – зразок пролетарського класу, який з юнацьких років будує соціалізм.

   Однак крім всього того, у юнака була ще одна, куди менш помітна(для тих же, хто не працював у НКВС – взагалі непомітна) риса. Юнак був членом ОУН.

Ця дрібненька абревіатурка не одному коштувала свободи, життя, благополуччя родини. Хай сто разів робітник, хай сто разів будь-хто, хоч би й сам Господь Бог – абревіатурка була вироком. Юнак, сам із не дуже благонадійної і лояльної до партії родини, син інтелектуала та сільського інтелігента, який, маючи за плечима три класи школи досконало знав німецьку, ба навіть умів писати готичним шрифтом, просто не міг обрати іншу дорогу. І саме так, передчуваючи вирок, він повертався на роботу у Стрий. Йому було сімнадцять.

   Дорогу до потяга заступила темінь мішка. Юнака збили з ніг, вкинули в машину і кудись повезли. Після того, як машина трохи погасала сільською дорогою, обабіч почулися постріли. Скидалось на повстанський рейд. Хто ж іще міг осмілитися напасти на авто НКВС? Лише повстанці. Або… НКВС.

   Минуло кілька хвилин, постріли стихли. Для юнака, який гадки не мав де він, і хто в кого стріляє не було ні радістю, ні розчаруванням, коли його вхопили за комір, і, не знімаючи мішка, щоб той нічого не розгледів крикнули в спину:

-         Давай, пішов вперед!

Кілька хвилин ходьби, і відчуття трави під ногами змінилося на хруст гілок. Ще кілька – і юнака завели в криївку. Темінь відступила.

В криївці панував напівморок, тож хлопець відразу розгледів повстанця, що сидів супроти нього, відділений хистким дощаним столиком.

 - Слава Україні! – привітався повстанець, кивнувши двом, які, видно, завели юнака до криївки.

 - Героям слава! – відгукнулися ті. Юнак промовчав. Він гадав, краще взагалі не казати нічого посутнього, хай вони і повстанці. Від проводу йому траплялося чути про так звані «бочки», влаштовані НКВС, і про те, що не одного так розговорили.

 - Ну що, відбили ми тебе, хлопче. – Звернувся повстанець тепер уже до юнака. – Як звати тебе?

 - Михайло, – байдуже відповідав той.

 - Прізвище?

 - Стадник.

 - Добре. А тепер скажи мені, Михайле, де ж ти так нагрішив, що за твоєю душею аж люди Глєбова з Бережан приїхали?

 - А хто його зна, де нагрішив. Я на роботу їхати збирався.

 - Ну на роботу то на роботу,  - продовжував доймати його партизан – Лише скажи мені ще таку річ – що це в тебе та звізда на кашкеті робить? Чи ти комуняка, що повстанську криївку не шануєш? Дарма відбивали тебе, чи що? – повстанець скосив очі у бік портрета Бандери на стіні.

 - Я на залізниці працюю, в Стрию – то це форма така, робоча – відповів юнак.

 - Добре… Оце зараз скажу хлопцям, та нехай перевірять, чи працює в Стрию на залізниці такий Михайло Стадник. А поки що погостюєш у нас… Не бійся, ми люди добрі, не бандити. – На останній фразі повстанець посміхнувся.

   Юнака відвели і замкнули в сусідній кімнаті. Більше до нього ніхто не заходив і ніхто ні про що не розпитував. Давали раз на день їсти – та й по всьому. Через три дні його вивели назад у кімнатку до повстанця, на лиці якого читалося явне полегшення – наче якась доручена йому марудна робота добігає кінця.

 - Перевірили ми тебе, хлопче, - вищирився повстанець до Михайла – і ти таки справді працюєш в Стрию на залізниці, так що тримати тебе більше не будемо. Зараз маєш аусвайс – хлопці тебе проведуть. Тільки ще хвильку постій, бо очі тобі маємо знову зав’язати.

   Юнака вивели. Кілька хвилин прогулянки сліпцем через ліс – і під ногами знову трава. А звідкись збоку – постріли. Ця перестрілка була коротшою за попередню, проте Михайло встиг іще подумати про абсурд того що сталося – чому за неповнолітнім іще шкетом так активно полюють повстанці і енкавеесівці, що вбивають одне одного просто в білий день?

На подальші роздуми часу не вистачило – його знову вкинули в машину і поїхали – цього разу не петляючи – у Бережани.

 

Людину, перед якою він опинився, Михайло знав дуже добре. «Товарища Глебова» знали усі. Єврей, начальник райвідділу НКВС – завдяки йому Бережанська тюрма не перший рік була притчею во язицех. І зараз цей Глєбов стояв перед ним. Чи то, дотримуючись субординації, він сидів перед Глєбовим.

 

Кімнатка була невисока, позбавлена будь-якого умеблювання і занурена в напівморок. Вона здавалася апофеозом щуроловки, у яку Країна Рад заганяла своїх громадян. Бо чому ж іще символізувати наглухо закриту коробку, як не камері для допитів? Лампочка, яка без жодного абажура, чи бодай прикриття, сиротливо висіла під стелею, ретельно виконувала свою звичну функцію – постійно напружувати зір і нерви допитуваного, година за годиною вганяючи його у хворобливий стан кататонії, не даючи вимкнутися тому єдиному відчуттю, яке здатне приглушити й решту, відгородивши людину від радянської влади. Якщо ж сон зрештою брав гору(а це ставалося рано чи пізно), засоби допиту доповнювалися жорсткими кулаками охорони, а у випадках коли допит був допитом, а не профілактикою націоналізму, до танцю йшли різнокаліберні голки та клинці, які заганяли між пальці, дроблячи кістки. Втім, все перелічене, разом з крижаними ваннами, голодом і побиттям, було лише вершиною вечорниць, які своєю бучністю щовечора тривожили мирних сусідів.

Профілактичні допити тривали довго, і без особливого натхнення – випадок Михайла вийнятком не став. По колу: безсоння, час від часу удари, завдаванні кимось із слідчих (а може і самим Глєбовим – ролі це не грало), чергові запитання і невиразне напівсвідоме белькотіння, зазвичай малозмістовне. Така «профілактика» тривала два тижні, коли нарешті Михайла визнали безнадійно хворим націоналізмом і перевели на подальше лікування до Тернополя – у МДБ.

 

Міністерство Державної Безпеки був знаний і за кордоном. Недобра слава про нього проникала повсюди, а що ж до Радянського Союзу, то його громадяни боялися цього страшного слова із трьох букв чи не сильніше, ніж кілька років тому боялися загонів СС. Більшість із чуток були правдиві – комітет тримав свій імідж ката на високому рівні. Його руки сягали всюди, і він був практично всесильний, але цілий комітет – це не кожен окремий відділ. Траплялося, що і в МДБ працювали люди, які ще зберегли свою загальну подобу. Траплялося, що в’язням щастило. Михайлові пощастило.

Головним у тернопільській частині був безіменний товариш Сойкін. Він був корінним росіянином, жертвою радянської кадрової системи та повоєнної нестачі чоловіків. Не маючи можливості закінчити школу, практично неосвічений чоловік став найважливішою особою у тернопільському комітеті. Він не вирізнявся жорстокістю, на відміну від Глєбова, а у повсякденному житті узагалі був непоганою людиною. Але – робота є робота, і політв’язень є політв’язень. Сойкін повернувся до Михайла:

-         Можешь не представлятся, Миша, у меня здесь все написано. Причем написано действительно все – тебе уже никто не поможет. Вынесут приговор на 25 лет, и – в Сибирь. Пока здесь – не переживай особо, я из тебя никаких признаний выбивать не собираюсь – все ровно приговор будет тот же, а так хоть поберегу свои силы и твое здоровье. Оно тебе там, Миша, ой как понадобится. А пока у нас есть время, ты мне вот такое дело скажи – алгебру ты знаешь?

-         Знаю….вчив… - вкрай подивовано сказав Михайло, геть не розуміючи, чому розмова повернула на це.

-         Так вот…ситуация у меня, понимаешь…война…да и после войны другие дела…короче, не до того мне было… Вот сейчас как раз заканчиваю вечернюю школу – потому как везде требуют образование. Так вот к делу – обьясни мне алгебру, а то для меня она – темный лес. Я тебе пока здесь попридержу…

Так почався доволі дивний період Михайлового ув’язнення – «допити» можна було назвати чимось середнім між репетиторством і напрочуд вдалою імпровізацією обох лицедіїв. День за днем Сойкін опановував алгебру, знання якої від нього вимагало начальство, Михайло ж відпочивав після попередньої в’язниці. Зрідка хтось обережно відчиняв двері кабінету, заносячи документи до якоїсь нової справи із тих, що їх ледве чи не конвеєром «шили» тоді у всіх установах такими темпами, наче от-от треба було здавати план п’ятирічного вилову націоналістів. Тоді, коли до величезного стосу папок на столі Сойкіна додавалися нові або зникали уже непотрібні, «допит» на кілька секунд перетворювався на допит, супроводжуючись незмінним ударом кулака по столу і незмінно роздратованими репліками Сойкіна:

-         Вперед, сучка бандеровская, сознавайся! Как будто твое молчание что-то изменит. Хоть душу облегчи напоследок, сволочь западенская!

Підозр не виникало. Проте все хороше має свій кінець – поволі закінчувався курс алгебри, а разом з ним і термін михайлового ув’язнення. Через три місяці після переводу із бережанської тюрми, у Тернополі відбувався суд над політичними в’язнями. Михайлову справу мали заслухати уже під вечір. На центральній вулиці міста тоді, як і в безліч інших вечорів, розгорталося видовище, до якого усі мешканці давно звикли, проте мало хто навчився ставитися до нього спокійно – надто великим був ризик самому стати учасником урочистого походу в суд.

Іти цю стацію йому випало із незнайомою дівчиною. Незнайомою, а проте близькою. У щільному колі з шести охоронців, які складали озброєний конвой, залишитися чужими було важко. Він дізнався її ім’я – Марічка. Дізнався, що її рідне місто Збараж. Дізнався її вік – 20 – старша. Цього було досить, щоб відчути до неї приязнь. приязнь до людини, до дівчини, до однодумця, яка розділить з ним останні хвилини українського повітря. І він сказав Марічці:

-         Дивися – парк, довкола юрба… втічемо!

-          Дурний… застрелять відразу.Думаєш ця сволота подивиться на юрбу?

-          А що з того? Все одно вивезуть. А багато звідти верталося? Яка вже різниця?

-          Хлопче, ти то почім знаєш? Дасть Бог, і повернемось… Може, ще й прислужимо чим Україні.

Вона не дала йому втекти, довела його до кінця дев’ятої стації для тисяч українців. Їх спільна дорога була недовгою – лише до дверей суду. Вони розійшлися практично незнайомими, і вже ніколи протягом всього напророкованого Сойкіним терміну Михайлові не вдалося знайти ту, котра, можливо, врятувала його тоді, на центральній вулиці Тернополя – Марічку зі Збаража.


0%, 0 голосов

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Як створювали СБ ОУН : Микола Арсенич

Микола Васильович Арсенич - Березовський народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Косівщині. Походив із гуцульської селянської родини, швидше бідної аніж заможної. Проте мав змогу навчатися і закінчити Стрийську гімназію. Його шлях "у політику" був на той час традиційним. Спочатку Пласт, студентські освітні організації, Українська Військова Організація, ОУН, тюрми, УПА. 1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі.У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса. 

Важливим напрямом роботи була протидія на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН. Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою).Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ - так звана "двадцятка". Щоправда кількість "спецназу" не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопаків підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа. Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв'язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка).Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо провідника.

З Галушкою МДБ провело витончену гру : арешти, биття, звільнення переодягненими у *своїх* агентами МДБ, знову катування...Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших - і здавала своїх, щоб жити. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року,  Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: "Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні СРСР стояли такі циніки - я цього не очікував".

УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні - фотомонтаж і підробку документації. МДБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а  брало в заручники рідних і близьких сексотів. СБ  відповідало терором, часто внутрішнім, так званими "чистками". Степан Бандера наказував:  "При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати". Жорстоко? Так ми з Кремлем не в "бірюльки" ж грали.

Загинув Микола Арсенич 23  січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно.

В 1950 році керівник УПА Василь Кук особисто заборонив терористичну діяльність, якщо це загрожує розконспірації, 1951 року  Службу Безпеки було розпущено.

Волинська Катинь

Олена Чекан

У Володимирі-Волинському знайдено масове поховання жертв НКВС 1939–1941 років
 
Кістяки людей різного віку й статі штабелями навалені один на одного. Хтось у судомах притискає до себе дитину, захищаючи від куль, хтось – рідного. Нещасні знали, що на них чекає нагла смерть: їх групами по 30–60 людей заганяли у викопану яму й поспіхом розстрілювали. Тіла присипали невеликим шаром землі й не криючись гнали нову партію жертв. Кати особливо не цілилися, стріляли, куди попало. Поранених добивали прикладом рушниці, є й кілька немовлят із потрощеними черепами.
 
Катівня на середньовічному городищі
 
«Торік ми почали тут шукати дуже важливу для європейської історії стіну замку польського короля Казимира ІІІ Великого. Це XIV століття. Споруду недобудували, тому за цеглою й за тим, як мурували, можна датувати всі замки Європи, – розповідає директор державного підприємства «Волинські старожитності» Олексій Златогорський. – Перед початком розкопок як годиться пройшлися по території ймовірного залягання культурного шару георадаром, який показав стіну, а біля неї – невідомі захоронення».  
 Тоді археологи дослідили лише шість кістяків. У липні цього року було отримано дозвіл на подальші розкопки, і на сьогодні вже відкрито поховання 326 загиблих. І хоча офіційної версії щодо того, хто ці люди й чому були розстріляні, ще немає, науковці схиляються до думки, що замордовані – жертви НКВС 1941 року. Польські піддані, військові й цивільні, заможний клас. Про це свідчать знайдені на місці страти артефакти.
 
«Ось два жетони офіцерів польської поліції, і оскільки на них є номери, то ми вже знаємо, кому вони належали: Йозефу Куліговському та Людвігу Маловєйському. Обидва з Лодзя. За документами НКВС, одного з них розстріляно в Калініні (Твер), другого – в Осташкові біля Харкова. Тобто документи відправили, а людей не встигли: у липні 1941-го німці дуже швидко перейшли кордон. Він пролягав лише за 9 км від Володимира-Волинського, – продовжує розповідь пан Олексій. – Думаю, що тут похапцем вбивали всіх, кого не встигли депортувати далі в Росію. Вочевидь, у тюрмі перебували цілі родини підозрілих та неблагонадійних за радянськими мірками людей. Тож розстрілювали сім’ями. Про поспішність свідчить те, що людей не обшукували. В одного із загиблих було при собі 10 золотих ще царських монет, у другого в сумці приблизно 200 патронів до чотирьох різних видів зброї. Більшість речей мають чітке польське або інше західноєвропейське ідентифікування: фотографія маршала Едварда Ридз-Смігли, жіночі гребінці, пляшечка з-під ліків із написом «Warszawa» на денці, консервна бляшанка з польським текстом, флакон від парфумів, срібні виделки, ложки… А ще відзначаємо дуже якісну стоматологію, яку могли собі дозволити тільки багаті люди. Гадаю, що то була еліта польської держави».
    Серед кісток знайдено також кулі й гільзи. Дослідники вважають, що жертв убивали з пістолетів 9-міліметрового калібру німецького виробництва Вальтер П38 або Парабелум. Відомо, що перед самою війною НКВС оснастив такою зброєю своїх співробітників-катів, адже в той час сталінський СРСР та гітлерівська Німеччина були друзями й економічними партнерами. А датування гільз підтверджує, що люди з розкопаних поховань були розстріляні саме в 1941 році. Вбивці залишили у братській могилі й свої «візитівки»: металеву кружку з клеймом підмосковного заводу та пляшки з прозорого скла. Мабуть, підтримували сили самогоном…
 
Від членів КПЗУ до вояків УПА
У жовтні на Покрову Пресвятої Богородиці останки знайдених жертв будуть перепоховані на місцевому цвинтарі. Проте вже зрозуміло, що виділеної ділянки замало для всіх замордованих у Володимир-Волинській тюрмі. «Пробні шурфи тільки біля розритої могили показують ще близько тисячі людей, а скільки по всій території – невідомо. Може, й десятки тисяч страчених, – веде далі Олексій Златогорський. – Зараз через брак фінансування ми консервуємо роботи з тим, щоб продовжити їх наступного року. Дуже вдячний студентам-практикантам з історичного факультету Волинського національного університету. Вони з нами співпрацюють уже другий рік, від самого початку розкопок. То величезне випробовування: у перші дні вони просто плакали, але всі зали-
шилися, ніхто не пішов».
   До речі, 1976 року ленінградські археологи теж шукали тут стіну замку короля Казимира ІІІ, але натрапили на людське поховання. Відразу тоді з’явилися працівники КДБ і заборонили всі подальші розкопки. Про можливі масові поховання на городищі вказують і численні свідчення місцевих жителів, що були вчасно зібрані й зберігаються у фондах Володимир-Волинського історичного музею. 
    Розповідає Микола Кучерепа, професор кафедри новітньої історії України Волинського національного університету імені Лесі Українки, керівник Центру українсько-польських досліджень: «Городище досліджено лише частково. Думаю, що по всій його території можуть бути братські могили, і не тільки поляків, а й українців. В’язниця працювала на повну потужність і до війни, і після. Розстріли почалися в 1939 році з приходом совєтів: брали і членів Компартії Західної України, і більш-менш заможних громадян. Це була відточена методика: прийти й одразу зачистити, знищити всіх, хто міг стати потенційним ворогом, чия діяльність могла бути антирадянською. Знищити до п’ятого коліна, вирвати з коренем. Тому розстрілювали всіх, навіть маленьких дітей. Є свідчення, що під вечір на подвір’ї тюрми ставили два трактори, вмикали двигуни без глушників, щоб не чути пострілів, і таким чином звільняли камери для наступних в’язнів. Коли німці у 1941 році увійшли в місто, вони дозволили місцевим шукати своїх рідних серед гори трупів: біля стайні лежало понад 100 тільки-но закатованих… Чи були тут розстріли за німців, невідомо. Табір радянських військовополонених, де утримувалося від 4 до 8 тис. осіб, містився під Володимиром-Волинським. Навряд чи гітлерівці звідти привозили їх у центр міста на розстріл.
    А ось після другого приходу совєтів катівню заповнили люди, які допомагали або просто співчували УПА. Досі не досліджено тюремний підвал. Він замурований, але обов’язково має бути, оскільки будинок споруджували саме як тюрму. З джерел знаємо, що енкавеесівці любили розстрілювали в підвалах. Я керую проектом «Реабілітовані історією» по Волинській області, але думаю, що встановити всі імена й прізвища страчених тут, на жаль, не видається можливим». 
 
 Точка зору
 
Анджей Кола, професор Інституту археології Університету Ніколая Коперника в Торуні, Польща:
Я вже 16 років проводжу ексгумації на території України: Харків, Биківня під Києвом, Луцьк, Львів. Разом із колегами працюємо за дорученням польської урядової організації, що називається Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва. З такою ситуацією, як тут, мені ще ніде не доводилося стикатися. Зараз у полі дослідження котлован завдовжки 14 м і завширшки 4 м. Але, вочевидь, це дуже мала частина значно більшого поховання. Видається, що ця велика катівня – волинська Катинь. 
Однозначно важко сказати, кого тут було замордовано, але і етнічні поляки, і українці – всі вони, ймовірніше, були підданими Польської держави. Зрозуміло також, що це наслідок злочину. Гадаю, якщо у Володимирі-Волинському і були якийсь час польські військові, то етапом їх усе ж встигли відправити у глиб Росії. Залишилися тільки цивільні, окрім двох польських поліцейських. Усіх їх було страчено. Жахлива трагедія. 
   Для мене тут більше питань, ніж відповідей. Хто вбивці? Якщо це зробили гітлерівці, то чому так невпорядковано? Чому все це видається хаотичним, недбалим? Чому воно не збігається з культурою смерті, яку сповідували німці? Чому не було знято золоті коронки й мости, не відібрані коштовності? По-німецьки це мало б зовсім інший вигляд: Ordnung, порядок. Розстрільний взвод, розстріл обличчя в обличчя… Тож усе свідчить про те, що вбивства чинили, найімовірніше, співробітники НКВС. Але остаточну крапку поставимо тільки тоді, коли буде досліджено весь периметр городища. 
 
Володимир Стемковський, директор Володимир-Волинського історичного музею:
Це другий етап розкопок у колишній в’язниці НКВС. А перший відбувся в 1997–1998-му на підставі свідчень місцевих мешканців. Тоді спільно з керівником міської організації Народного руху України Леонідом Михальчуком ми дослідили невелику ділянку, де знайшли понад 90 людських скелетів, із яких сім належало жінкам, велику кількість залишків взуття, ґудзиків, гільз від пістолетів, що були на озброєнні військ НКВС, чимало радянських монет 1932–1940 років, шкіряні пояси та залишки від іншої військової польської амуніції. 
   Перша версія – це біженці з Польщі, які потрапили 1939-го в оточення між німецькими і радянськими військами. Друга – це частина корпусу генерала Мечислава Сморавінського. Вони відступали через Володимир-Волинський на Броди і далі на Румунію. Але 18–20 вересня були оточені Червоною армією й безслідно зникли. У жовтні 1939 року в місті розпочалися арешти серед інтелігенції, священиків, членів ОУН, колишніх офіцерів польської армії та УНР, учасників українських культурно-просвітницьких товариств. Перед приходом гітлерівців енкавеесівці почали масові розстріли в’язнів. Інформацію про ці факти німецькі військові кореспонденти подали в своїх газетах. У берлінському архіві зберігаються і кіноплівки, відзняті в червні 1941 року німецькими документалістами у Володимирі-Волинському. Радянська пропаганда ці звірства приписувала гітлерівцям.  
 
Жертви «возз’єднання»
У 1939–1941 роках із Західної України було депортовано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на північ СРСР від 10% до 20% населення. Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції: адвокати, вчителі, викладачі вишів, священики, діячі культури. Чимало невинних людей, яких Друга світова війна застала в місцевих в’язницях, було знищено, зокрема й сина Івана Франка Петра.

Війна НКВС з УПА :полювання на «кукушек».

Павло Подобєд  

Енкавеесники, які воювали з УПА, мусили визнати системність українського визвольного руху та його масову підтримку місцевим населенням

Україна після закінчення Другої світової війни не вийшла із воєнного стану: до кінця 1940-х років на її західних теренах точилася боротьба УПА проти червоного окупанта. Часом навіть світлини не здатні передати атмосферу того часу, а тим більше настрої та почуття. Утім, по обидва боки барикад були люди з властивими їм емоціями. Ними вони намагалися ділитися з рідними та близькими.

ДЕРЖАВА У ПІДПІЛЛІ

За роки широкого визвольного руху Української повстанської армії було створено фактично прототип держави: військо, запілля, служба безпеки, медична опіка. Тож станом на 1945 рік не збиралися здаватися на милість переможцям кілька десятків тисяч українців. Радянські військовослужбовці, більшість із яких мріяли видряпатися з війни додому, опинилися на новій – неоголошеній. Досягнення радянськими діячами кінцевої мети – знищення визвольного руху та умиротворення українців – розтяглося на невизначений термін. На запитання «скільки ще воювати?» не мали відповіді навіть генерали.

За таких умов психічні та моральні якості військовослужбовців зазнають помітних змін. Ворога не видно. Він ніде і водночас усюди. Місцеве населення не змінює свого ставлення до окупантів так швидко, як би цього хотілося. Єдиним дієвим інструментом управління залишаються репресії. Певне полегшення приносило спілкування зі співслуживцями та листування з родиною. Архів Управління контррозвідки «СМЕРШ» Прикарпатського військового округу містить спецповідомлення Відділу військової цензури НКДБ 4 Українського фронту начальнику управління контррозвідки «СМЕРШ» генерал-лейтенанту Ковальчуку № 00535-а від 8 серпня 1945 року «О действии бендеровских банд на територии Западной Украины». (Саме «бендеровских» – через «е».)

ВТОМА ВІД «БЕНДЕРІВЦІВ»

Працівники НКДБ стурбовані великою кількістю листів військовослужбовців своїм рідним, у яких описується боротьба українців за власну державну незалежність. Спостереження, які робили самі автори у власній кореспонденції, змушували військову цензуру «вживати заходів» як щодо відправників, так і щодо одержувачів таких листів. Із кореспонденції стають зрозумілими і небажання воювати, і страх, і втома, і ерозія моральних цінностей радянських військових. Утім, поза межі штампів радянської пропаганди в оцінках упівців вояки НКДБ-МДБ так і не спромоглися вийти.

З прочитаного можна зробити такі висновки:

– Військовослужбовці чітко усвідомлювали, що вони потрапили на війну.

Головний ворог – українські повстанці, які борються за незалежність України.

Населення на боці повстанців, усіляко їх підтримує та допомагає їм.

ВІЙНА ЗАСЛІПЛЕНИХ

Шукаючи пояснення на запитання «чому вони не хочуть здаватися?», «скільки це триватиме?», «чому вони нас так ненавидять?», бійці з «буржуазним націоналізмом» часто самі творили образ свого ворога. Він був доволі строкатим. Йдеться про «шайки» та «банды» «по 300, 400 человек, которые нападают на воинские части». Бандерівці постають перед чекістами як «обтрёпанная, оборванная шайка полоумных людей». Водночас ці нібито пришелепкуваті, які вештаються у «шайках», «имеют свои органы власти, свою разведку и печать». На перший погляд, «неорганізованим та диким бендеровцам» чомусь вдається регулярно нападати на місця постою військ НКВС, беручи полонених, і навіть на бійців, які вишикувалися на плацу для збірки. Неадекватне та спотворене сприйняття дійсності, формоване політруками та брехливою радянською ідеологією, перетворило солдатів НКДБ на сліпе «гарматне м’ясо», озлоблене на все і вся навкруги. Зрозуміти справжні причини боротьби УПА вони не змогли.

НКВС використовував немовлят для вибивання свідчень із матерів

Вагітним читати не рекомендується

Проект «Янівський концтабір»

Львів – На Янівському цвинтарі у Львові цього року планують встановити пам’ятник 28 дітям, замордованим НКВС у тюрмах міста у 1949–1951 роках. Усі прізвища відомі. Однак не досліджена інша трагедія, 1940–1941 років, коли діти народжувались у в’язницях і там гинули зі своїми матерями.

Безневинно замордованим дітям було від одного дня до двох років. Їхні матері наприкінці 1940-х років перебували під слідством у тюрмах на Замарстинівській і на «Бригідках» у Львові.

Дітей енкаведисти таємно вивезли з в’язниць і живцем закопали на віддаленому полі на Янівському цвинтарі. Про це розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих, колишній малолітній політв’язень Петро Франко.

«Про те, що на Янівському цвинтарі поховані діти, я дізнався від літнього чоловіка. Мені пощастило тоді як помічнику депутата потрапити в архів і вивчити численні матеріали щодо смерті тих дітей. І тоді я зрозумів, що у братській могилі на Янівському цвинтарі поховані діти з двох тюрем, «Бригідки» і Замарстинівської», – зауважив Петро Франко.

Жінки народжували у тюрмах і були свідомі, що втратять дітей

Однак дитячій трагедії кінця 1940-х передувала інша. За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв’язнями. У списку переважають українські імена.

Така доля могла спіткати і сина відомої патріотки й політв’язня Катерини Зарицької Богдана. Дитина народилась у тюрмі у вересні 1940-го. Але енкаведисти побоялось розголосу і віддали немовля дідусеві, знаному науковцеві.

У 1940–1941 роках працівники НКВС арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, каже Петро Франко.

«Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВС – не зазначати, що діти з тюрем», – наголосив Петро Франко.

Архіви МВС необхідно розсекречувати

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в’язниці, і від побаченого львів’яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.

Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп’яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в’язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з’ясовано. «Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були», – зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але і новому Президентові, і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий. Бо це може бути початком для проведення люстрації в державі.

Галина Терещук, Радіо Свобода

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая