10 серпня 2012 року експедиція ДП "Волинські старожитності" розпочала третій сезон дослідження на території давньоруського городища у місті Володимирі-Волинському. Тривалий час ми не повідомляли про результати робіт, але оскільки вони вже наближаються до завершення, хочемо висвітлити попередні дані.
Найперше, на чому варто наголосити, цього року до наших досліджень приєдналися дві організації - Рада охорони пам'яті боротьби і мучеництва Польщі (представник - доктор Домініка Сємінська) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Спеціалізована установа "Військові меморіали" (директор - Захаров Олег Володимирович). Таким чином ДП "Волинські старожитності" вдалося об'єднати як потенціал науковців та дослідників, так і певні фінансові потенціали, зацікавлених у дослідженнях. Нажаль, цього року ми не отримали підтримки з боку місцевої володимир-волинської та волинської влади. Принаймні, хоч не заважали, за що їм особливо вдячні.
Роботи на городищі ведуться на двох основних об'єктах: стіні і фундаментах замку Казимира Великого XIV ст. і масовому похованні громадян ІІ Речі Посполитої, розстріляних 1941 р.

Власне із дослідження решток замкової споруди і розпочалися археологічні розкопки. Мурований замок Казимира III у Володимирі проіснував менше двох років. Захопивши західну частину Волині у 1366р. польський король віддав її більшу частину у володіння Олександра Коріатовича і, укріплюючи новоприєднані землі, розпочав у Володимирі будівництво поряд із вже існуючим дерев’яним укріпленням, нового мурованого замку. У 1370 р. після смерті короля литовські князі повернули Володимир у володіння Любарта і, залишивши старе дерев’яне укріплення, дощенту зруйнували майже готовий новий мурований замок. Факт руйнування такої високовартісної та досконалої на той час фортифікаційної споруди не зовсім зрозумілий і вимагає окремого пояснення.
Питання історії замку Казимира коротко висвітлені в узагальнюючих працях з історії Володимира. Однак, короткий період його існування, вузькість джерельної бази  дослідження, залишають ряд питань історії цього замку відкритими.  Результати проведених М.В.Малевською часткових археологічних досліджень замку  до цього часу у повній мірі не введені до наукового обігу. 


Все це ставить на порядок денний необхідність вивчення замку як самостійного об’єкту, який визначав окремий, хоча і не тривалий, період у розвитку історичної топографії давнього Володимира. Цього можна досягти при поглибленому вивченні писемних джерел із застосуванням нових методик дослідження, продовженні археологічних розкопок комплексу, та поєднанні свідчень археологічних та писемних джерел, що дозволить отримати якісно нову інформацію.
Історія Володимирського мурованого замку коротко але ємко описана у Хроніці Яна із Чарнкова, який був сучасником, а, можливо, і очевидцем ряду подій, які його стосувались. Завдяки перекладу окремих частин Хроніки, що стосуються історії України XIVст. о. Юрієм Мициком  ця інформація нині стала доступною широкому колу науковців.
Поданий історичний сюжет у загальних рисах дозволяє відтворити різні аспекти існування замку. Проаналізуємо кілька основних аспектів у історії Володимирського замку Казимира, що випливають із його повідомлення.
1. Розміщення. Серед усіх новоприєднаних у 1366р. до Польщі міст саме Володимир був обраний для спорудження великого мурованого укріплення. Очевидно, тут бралось до уваги його роль як давнього адміністративного центру Волині та столиці останніх Волинсько-Галицьких князів. Повідомлення прямо вказує, що на момент будівництва мурованого заму Казимиром у Володимирі на іншому місці вже існував старий дерев’яний замок, який король не зруйнував, а залишив. Саме він облягався Любартом і  продовжував використовуватись ним після руйнування мурованого замку. Отже, у 1370р. у Володимирі було два окремих замки, кожен з яких розміщувався на окремій замковій «горі»: старий – дерев’яний, та новий – майже добудований мурований.
2. Замовник. Не дивлячись на передачу Володимира Олександру Коріатовичу, спорудження замку фінансувалось із королівської скарбниці. Нагляд за його будівництвом здійснював королівський представник, пресвітер Вацлав із Тенчина, хоча начальником володимирського гарнізону, принаймі, у 1370р. була інша особа – Петраш Турський. Це вказує на екстериторіальність споруджуваного замку, його підпорядкування безпосередньо королівській владі.
3. Фінансування. У повідомленні говориться, що замок був майже завершений, при цьому, окрім власне трудових затрат (повинностей) на його спорудження було витрачено понад три тисячі гривень. Планувалось, очевидно, для завершення робіт, виділити іще 600 гривень, однак, після смерті Казимира вони були повернені до королівського скарбу. Отже мінімальна (орієнтовна?) сума грошових витрат на будівництво становила 3,6 тис. гривень, що складало понад 720 кілограмів срібла. За часткою освоєних коштів можна встановити орієнтовну ступінь готовності замку на момент смерті короля у понад 80%.
Звернемо увагу на факт повернення останніх 600 гривень до королівського скарбу після смерті Казимира. Оперуючи сучасними поняттями, можна сказати, що не дивлячись на високу ступінь готовності об’єкту і фактичне профінансування його добудови, кошти не дійшли до виконавця робіт. Складається враження що будівництво мурованого замку у Володимирі було не стільки державною справою як бажанням особисто Казимира Великого.
4. Будівництво. Повідомлення у загальних рисах змальовує спосіб організації та будівельні прийоми які використовувались при спорудженні замку. Вказано, що впродовж майже двох років на цих роботах було зайнято 300 людей (очевидно, спеціалістів-будівельників), а також багато некваліфікованих робітників, які підвозили матеріали.
Характер будівельних матеріалів (вапно, камінь, цегла, дерево) вказують на тип укріплення – муровану конструкцію з каменю і цегли, яка доповнювалась дерев’яними елементами. Разом з цим, у ході руйнування замку литовці «розкопали мури», що може вказувати на наявність у системі укріплень якихось насипних земляних елементів.
Не випадковою уявляється і послідовність згадок будівельних матеріалів. Спершу згадане вапно (основа скріплюючого розчину) як головний елемент у технології мурування. Далі говориться про камінь і цеглу – основні елементи конструкції, причому, камінь згаданий першим, отже його можна розглядати як основний елемент кладки.
5. Руйнування. Це найбільш загадковий момент у історії Володимирського мурованого замку. Литовські князі ліквідували всі наземні муровані конструкції які на той час були останнім досягненням фортифікаційного мистецтва, задовольняючись явно застарілим на той час дерев’яним замком.


Оскільки наземні конструкції замку були знищені іще у XIVст. до нашого часу дійшли тільки ті його елементи, що на момент руйнування знаходились нижче рівня денної поверхні. Вони фіксувались Є.Н. Дверницьким, В.Б. Антоновичем, О. Цинкаловським. Вперше у ході спеціальних археологічних робіт ці конструкції були розкриті у 1975 р. М.М. Кучинком. У північно-західній частині дитинця на протязі 10,0 м дослідник відкрив складену на розчині «кам’яну стіну» висотою 3,4 м і пов’язав її з якоюсь монументальною спорудою XIII –  XIV ст.

Дослідження цього об’єкту було продовжене наступного року М.В.Малевською та Є.В. Шолоховою. Вони простежили західне прясло стіни протяжністю близько 100,0 м, частково південну стіну та частину кутової північно-західної башти.  Власне стіна збереглась на висоту 0,4 – 0,8 м, при ширині західного прясла 2,5 – 2,6 м, а західної частини південної стіни 3,8 м. Потужність фундаменту під стіною становила 2,4 м. Стіна та фундамент були складені із місцевого крейдяного вапняку на жовтому вапняно-піщаному розчині. Характеризуючи стратиграфічну ситуацію об’єкту, дослідниці відзначили, що як фундамент стіни врізаний у культурні нашарування XI – XIIIст., так і власне стіна та північно-західна башта врізані у внутрішню полу існуючого нині валу. Виявлені об’єкти були датовані серединою XIVст. і пов’язані із замком короля Казимира.

У 1982 році М.В.Малевська частково розчистила башту розміром 11,0х11,0 м що знаходилась у південно-східному куті дитинця.
Після тривалої перерви, у 2010 році, у відповідності з договором з історико-культурним заповідником «Стародавній Володимир» дослідження замку були продовжені експедицією ДП «Волинські старожитності». У південно-східному куті дитинця було виявлено дві потужні стіни, складені з рваного необробленого вапняку. Стіна №1, простежена у межах розкопу на протязі 8,50 м, проходила в цілому паралельно східній ділянці валу городища. Її ширина становила 2,40 – 2,70 м. На верхньому краї кладки стіни, з її внутрішнього, звернутого до центру городища боку збереглось до трьох рядів кладки з брущатої цегли XIV – XV ст. Встановлено, що тільки верхня частина кладки висотою до 1,0 м становила власне стіну а нижче під нею знаходився фундамент який простежувався на глибину 3,6 м і впускався у шар світлої глини.

Від стіни №1, перпендикулярно до неї, у східному напрямку відходила стіна №2 шириною 2,10 м. У межах розкопу вона простежувалась на довжину 2,70 м. За матеріалом та характером кладки вона була схожою на стіну №1 і, можливо, являла собою елемент оборонної башти.
Сьогоднішні дослідження дозволяють говорити про відкриття ще однієї башти замку, яка на зиму буде законсервована.
Оскільки існування Володимирського замку Казимира вкладається у два календарних роки, вже зараз можна констатувати його еталонність для мурованих оборонних споруд свого часу. Це стосується  датування будівельних матеріалів, прийомів, використаних при його спорудженні, унікальних темпів зведення фортеці. Цікавими цього року є і знахідки з культурного шару: монети, прикраси, арбалетні болти.

Минулого, 2011 року експедицією ДП "Волинські старожитності" було досліджено і ексгумовано 367 поховань. Цього року продовжено дослідження поховальної ями у розкопі №1, ексгумовано ще 160 поховань. На відстані 0,40 м на північ від першої поховальної ями, розміщена поховальна яма №2, в якій виявлено ще майже 150 поховань. Це і військові, і цивільні, чоловіки, жінки і діти. Супровідний матеріал складається з монет різних років і різних номіналів , в тому числі велика колекція монет в одному гаманці, виявлено речі особистої гігієни, а також велику кількість гудзиків з польським орлом (в тому числі польських моряків), офіцерська кокарда з орлом. Численними цьогорічними знахідками є  одяг розстріляних - від окремих його фрагментів (погони польського жовніра) до цілих елементів (курточка, шарф тощо). Знахідки гільз від патронів у поховальних ямах належать як зразкам зброї радянської, так і німецької. Остання, як відомо з історичних джерел, використовувалася енкаведистами під час розстрілів польських військовополонених у Катині під Смоленськом. 
Як і минулого року, ми рахуємо, що є всі підстави вважати розстріляних громадянами ІІ Речі Посполитої, представниками заможних верств - людьми, що були ворожими радянській владі. А тому і розстріли 1941 р. у Володимирі-Волинському, які ми нині досліджуємо, це чорна справа рук енкаведистів. Остаточне слово залишається завжди за антропологами, дослідження яких ще тривають.


Прес-центр ДП «Волинські старожитності»

"У жовтні 1942 року на ­Поліссі ­постали перші збройні відділи, що дали ­початок Українській Повстанчій Армії.

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14­го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14­го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА"

Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947­го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об'єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943­го. Діяла майже до середини 1950­х

156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945­го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п'ять років після завершення німецько­радянської війни – станом на 20 лютого 1950­го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей

"Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945­го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх". Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.

Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурно­бойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.

Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946­го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й ­більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі ­завербовані мали довести свою "відданість" радянській владі. "­Агенти­бойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУН­УПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945­го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агент­бойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівника­ватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН".

Більшість радянських документів про спецбоївки НКВС­МДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.

"Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки", – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949­го. А далі писав: "В этой обстановке агентурно­боевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурно­боевых групп показывает, что их применение ­быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, все­сторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп".

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади "успішної діяльності" агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом "Цілком таємно" міністр держбезпеки УРСР генерал­лейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 ­червня 1949­го агент­бойовик Дрогобицького управління МДБ "Данило" повідомив, що встановив зв'язок з місцевим керівником ОУН на псевдо "Мико". Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень "Данило" доніс, що отримав від "Мико" харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ "Данилові" видали дозу миш'яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН "Мирона", керівника збройної групи "Чорногора" й санітарку районного проводу "Селянку". Служба безпеки ОУН захопила "Данила". На допиті той заявив, що підпільників убив станичний "Мико". Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили "Данила".

"Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы "Арапа", – звітував своєму керівництву 3 січня 1945­го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. ­Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой "Трегуба" и ничего о появлении боевки "Трегуба" в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – "Країна") Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли".

Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня Івано­Франківщина. Соколов продовжує: "Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким­либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных ­куренем "­Резуна". Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета ­выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем "Быстрого" из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется "Резуну", что мы забрали его лошадей. Тогда мы ­забрали его с собой, убили и бросили в колодец".

Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому опер­уповно­важеному НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. "Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было", – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку "О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ". Зокрема, писав: "В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ "Крылатым", дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р­на Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов "УПА", жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они "выдавали органам МГБ украинских людей". "Крылатый" и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа".

У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його "участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокацион­ные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела".

За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17­­річну Ніну Ріпницьку з того ж села. Почали катувати: "­Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении".

Наостанку прокурор Кошарський наголошував: "Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями".

Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. "За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно­оперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР ­Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им ­оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения".

 Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім "негласно хоронили". Місця поховань були засекречені

джерело

Микола Васильович Арсенич - Березовський народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Косівщині. Походив із гуцульської селянської родини, швидше бідної аніж заможної. Проте мав змогу навчатися і закінчити Стрийську гімназію. Його шлях "у політику" був на той час традиційним. Спочатку Пласт, студентські освітні організації, Українська Військова Організація, ОУН, тюрми, УПА. 1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі.У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса. 

Важливим напрямом роботи була протидія на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН. Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою).Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ - так звана "двадцятка". Щоправда кількість "спецназу" не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопаків підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа. Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв'язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка).Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо провідника.

З Галушкою МДБ провело витончену гру : арешти, биття, звільнення переодягненими у *своїх* агентами МДБ, знову катування...Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших - і здавала своїх, щоб жити. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року,  Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: "Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні СРСР стояли такі циніки - я цього не очікував".

УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні - фотомонтаж і підробку документації. МДБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а  брало в заручники рідних і близьких сексотів. СБ  відповідало терором, часто внутрішнім, так званими "чистками". Степан Бандера наказував:  "При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати". Жорстоко? Так ми з Кремлем не в "бірюльки" ж грали.

Загинув Микола Арсенич 23  січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно.

В 1950 році керівник УПА Василь Кук особисто заборонив терористичну діяльність, якщо це загрожує розконспірації, 1951 року  Службу Безпеки було розпущено.

Олена Чекан

У Володимирі-Волинському знайдено масове поховання жертв НКВС 1939–1941 років

 

Павло Подобєд  

Україна після закінчення Другої світової війни не вийшла із воєнного стану: до кінця 1940-х років на її західних теренах точилася боротьба УПА проти червоного окупанта. Часом навіть світлини не здатні передати атмосферу того часу, а тим більше настрої та почуття. Утім, по обидва боки барикад були люди з властивими їм емоціями. Ними вони намагалися ділитися з рідними та близькими.

ДЕРЖАВА У ПІДПІЛЛІ

За роки широкого визвольного руху Української повстанської армії було створено фактично прототип держави: військо, запілля, служба безпеки, медична опіка. Тож станом на 1945 рік не збиралися здаватися на милість переможцям кілька десятків тисяч українців. Радянські військовослужбовці, більшість із яких мріяли видряпатися з війни додому, опинилися на новій – неоголошеній. Досягнення радянськими діячами кінцевої мети – знищення визвольного руху та умиротворення українців – розтяглося на невизначений термін. На запитання «скільки ще воювати?» не мали відповіді навіть генерали.

За таких умов психічні та моральні якості військовослужбовців зазнають помітних змін. Ворога не видно. Він ніде і водночас усюди. Місцеве населення не змінює свого ставлення до окупантів так швидко, як би цього хотілося. Єдиним дієвим інструментом управління залишаються репресії. Певне полегшення приносило спілкування зі співслуживцями та листування з родиною. Архів Управління контррозвідки «СМЕРШ» Прикарпатського військового округу містить спецповідомлення Відділу військової цензури НКДБ 4 Українського фронту начальнику управління контррозвідки «СМЕРШ» генерал-лейтенанту Ковальчуку № 00535-а від 8 серпня 1945 року «О действии бендеровских банд на територии Западной Украины». (Саме «бендеровских» – через «е».)

ВТОМА ВІД «БЕНДЕРІВЦІВ»

Працівники НКДБ стурбовані великою кількістю листів військовослужбовців своїм рідним, у яких описується боротьба українців за власну державну незалежність. Спостереження, які робили самі автори у власній кореспонденції, змушували військову цензуру «вживати заходів» як щодо відправників, так і щодо одержувачів таких листів. Із кореспонденції стають зрозумілими і небажання воювати, і страх, і втома, і ерозія моральних цінностей радянських військових. Утім, поза межі штампів радянської пропаганди в оцінках упівців вояки НКДБ-МДБ так і не спромоглися вийти.

З прочитаного можна зробити такі висновки:

– Військовослужбовці чітко усвідомлювали, що вони потрапили на війну.

– Головний ворог – українські повстанці, які борються за незалежність України.

– Населення на боці повстанців, усіляко їх підтримує та допомагає їм.

ВІЙНА ЗАСЛІПЛЕНИХ

Шукаючи пояснення на запитання «чому вони не хочуть здаватися?», «скільки це триватиме?», «чому вони нас так ненавидять?», бійці з «буржуазним націоналізмом» часто самі творили образ свого ворога. Він був доволі строкатим. Йдеться про «шайки» та «банды» «по 300, 400 человек, которые нападают на воинские части». Бандерівці постають перед чекістами як «обтрёпанная, оборванная шайка полоумных людей». Водночас ці нібито пришелепкуваті, які вештаються у «шайках», «имеют свои органы власти, свою разведку и печать». На перший погляд, «неорганізованим та диким бендеровцам» чомусь вдається регулярно нападати на місця постою військ НКВС, беручи полонених, і навіть на бійців, які вишикувалися на плацу для збірки. Неадекватне та спотворене сприйняття дійсності, формоване політруками та брехливою радянською ідеологією, перетворило солдатів НКДБ на сліпе «гарматне м’ясо», озлоблене на все і вся навкруги. Зрозуміти справжні причини боротьби УПА вони не змогли.

Вагітним читати не рекомендується

Проект «Янівський концтабір»

Львів – На Янівському цвинтарі у Львові цього року планують встановити пам’ятник 28 дітям, замордованим НКВС у тюрмах міста у 1949–1951 роках. Усі прізвища відомі. Однак не досліджена інша трагедія, 1940–1941 років, коли діти народжувались у в’язницях і там гинули зі своїми матерями.

Безневинно замордованим дітям було від одного дня до двох років. Їхні матері наприкінці 1940-х років перебували під слідством у тюрмах на Замарстинівській і на «Бригідках» у Львові.

Дітей енкаведисти таємно вивезли з в’язниць і живцем закопали на віддаленому полі на Янівському цвинтарі. Про це розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих, колишній малолітній політв’язень Петро Франко.

«Про те, що на Янівському цвинтарі поховані діти, я дізнався від літнього чоловіка. Мені пощастило тоді як помічнику депутата потрапити в архів і вивчити численні матеріали щодо смерті тих дітей. І тоді я зрозумів, що у братській могилі на Янівському цвинтарі поховані діти з двох тюрем, «Бригідки» і Замарстинівської», – зауважив Петро Франко.

Жінки народжували у тюрмах і були свідомі, що втратять дітей

Однак дитячій трагедії кінця 1940-х передувала інша. За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв’язнями. У списку переважають українські імена.

Така доля могла спіткати і сина відомої патріотки й політв’язня Катерини Зарицької Богдана. Дитина народилась у тюрмі у вересні 1940-го. Але енкаведисти побоялось розголосу і віддали немовля дідусеві, знаному науковцеві.

У 1940–1941 роках працівники НКВС арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, каже Петро Франко.

«Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВС – не зазначати, що діти з тюрем», – наголосив Петро Франко.

Архіви МВС необхідно розсекречувати

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в’язниці, і від побаченого львів’яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.

Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп’яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в’язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з’ясовано. «Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були», – зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але і новому Президентові, і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий. Бо це може бути початком для проведення люстрації в державі.

Галина Терещук, Радіо Свобода

Токарєв розповів про прибуття навесні 1940-го в Калінін групи високопоставлених працівників НКВС на чолі з Блохіним для розстрілу поляків, яких утримували в Осташковському таборі. Коли все було готове до початку першого розстрілу, Блохін, як розповів Токарєв, зайшов за ним: «Ну, підемо ...» Ми пішли, і тут я побачив весь цей жах ... Блохін натягнув свою спеціальний одяг: коричневу шкіряну кепку, довгий шкіряний коричневий фартух, шкіряні коричневі рукавички з крагами вище ліктів. На мене це справило величезне враження - я побачив ката! »У першу ж ніч команда під керівництвом Блохіна розстріляла 343 людини. У наступні дні Блохін розпорядився доставляти йому для розстрілу партії не більше 250 осіб. Навесні 1940-го під керівництвом і за безпосередньої участі Блохіна в Калініні було розстріляно 6311 військовополонених поляків. Можна припустити, що такої «ударної» акцією він подвоїв свій попередній особистий рахунок розстріляних. По відношенню до безпосередньо не брала участі у розстрілах Токарєву Блохін проявив поблажливе «шляхетність» професійного ката, котра усвідомлює, що не всі здатні на те, на що здатний він. Складаючи для преміювання список учасників розстрілів, він включив до нього і начальника УНКВС Токарєва ... Ким же був цей чоловік, чиєю рукою вершився сталінський свавілля? Скупі рядки його автобіографії оповідають про те, що він народився у 1895-му в селі Гаврилівські Суздальського району Івановської області в сім'ї селянина-бідняка. З 1905-го одночасно з навчанням працював пастухом, потім каменярем, працював і в господарстві батька. 5 червня 1915-го зарахований рядовим у 82-й піхотний полк у Володимирі, дослужився до молодшого унтер-офіцера. З 2 червня 1917-го - старший унтер-офіцер 218-го Горбатовський піхотного полку на німецькому фронті, був поранений, лікувався в госпіталі в Полоцьку до 29 грудня 1917-го. Потім до жовтня 1918-го, залишаючись в стороні від політичних бур, він селянином в господарстві батька, а 25 жовтня 1918-го добровольцем вступив на службу в Яновський волосний військкомат Суздальського району. Незабаром Блохін зробив і свій політичний вибір - у квітні 1921-го вступив в комуністичну партію і тут же, 25 травня 1921-го, був призначений в 62-й батальйон військ ВЧК в Ставрополі. Тепер розвивається його чекістська кар'єра. З 24 листопада 1921-го він помкомвзводу в загоні особливого призначення при Колегії ВЧК, з 5 травня 1922-го комвзводу там же, з 16 липня 1924-го помічник командира 61-ї дивізії особливого призначення при Колегії ОГПУ. 22 серпня 1924-го Блохін висувається на посаду комісара особливих доручень спецвідділення при Колегії ОГПУ. Тепер, крім іншого, в його обов'язки входить і приведення розстрільних вироків у виконання. І дійсно, з весни 1925-го підпис Блохіна регулярно зустрічається під розстрільними актами. Може бути, він і далі був би всього лише одним з рядових расстрельщіков, але раптово відкрилася висока вакансія. 3 березня 1926-го Блохін був призначений тимчасово виконуючим посаду коменданта ОГПУ (замість відсутнього К. І. Вейса). А вже 1 червня 1926-го Блохіна затвердили на цій посаді. Доля його попередника Карла Вейса виявилася незавидною. У підписаному Ягодою наказі ОГПУ № 131/47 від 5 липня 1926-го йшлося про причини його зняття з посади і осуду: «31 травня 1926 постановою Колегії ОГПУ Комендант ВЧК / ОГПУ Вейс Карл Іванович засуджений до позбавлення волі на 10 років з суворою ізоляцією за обвинуваченням його у зносинах з співробітниками іноземних місій, явними шпигунами. Наявними у справі встановленими даними Вейс характеризується як абсолютно розклався, що втратив всяке розуміння лежала на ньому, як чекіста і Комунарів, відповідальності і не зупинився перед фактом крайньої дискредитації Об'єднаного Державного Політичного Управління, співробітником якого він складався ». На відміну від Вейса Блохін вів себе правильно і на посаді коменданта беззмінно пропрацював довгі роки аж до виходу на пенсію. Будучи на роботі в ОГПУ, Блохін екстерном здав заліки у ВТНЗ в 1932-му, закінчив 3 курси будівельного факультету в Інституті підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників. Але на цьому його освіта й закінчилося. Діяла під керівництвом Блохіна розстрільна команда, або «спецгрупа», як її назвали в документах, формувалася із співробітників різних підрозділів. В кінці 1920-х - початку 1930-х тут були співробітники спеціального відділення при Колегії ОДПУ, яке займалося охороною радянських вождів і персонально Сталіна. Тобто поєднували справу охорони вождів з участю в регулярних розстрілах "ворогів народу». У штаті центрального апарату ОГПУ вони значилися як «комісари для особливих доручень»: А.П. Рогов, І.Ф. Юсіс, Ф.І. Сотников, Р.М. Габалін, А.К. Чернов, П.П. Пакалн, Я.Ф. Родованскій. Інша частина виконавців служила в комендатурі ОГПУ. Це сам Блохін, а також П.І. Маго і В.І. Шигальов. Пізніше в «спецгрупу» увійшли І.І. Шигальов (брат В. І. Шігалева), П.А. Яковлєв (начальник урядового гаража, потім начальник автоотдела ОДПУ), І.І. Антонов, А.Д. Дмитрієв, А.М. Ємельянов, Е.А. Мач, І.І. Фельдман, Д.Е. Семеніхін. Нелегка була доля катів. У сім'ях їх бачили досить рідко, а коли ті приходили після нічної «роботи», то частіше за все були п'яні. Не дивно, що вмирали виконавці рано, до терміну, чи сходили з розуму. Померли своєю смертю Григорій Хрустальов - в жовтні 1930-го, Іван Юсіс - у 1931-му; Петро Маго - 1941-м; Василь Шигальов - в 1942-м, а його брат Іван Шигальов - у 1945-му. Багато звільнилися на пенсію, отримавши інвалідність з причини шизофренії, як Олександр Ємельянов, або нервово-психічної хвороби, як Ернст Мач. Але репресії не обійшли і самих расстрельщіков. Частина з них потрапила в руки Блохіну - були доставлені в розстрільні приміщення вже в якості жертви. Так в 1937 р. були розстріляні Григорій Голов, Петро Пакалн, Фердинанд Сотников. Цікаво, що відчували Блохін та Маго, коли розстрілювали своїх колишніх товаришів? Особливо нервували катів окремі засуджені, які в момент розстрілу славили Сталіна. Очолював групу расстрельщіков, що приводили у виконання рішення «трійки» УНКВС Московської області в 1937-1938 роках, Ісай Берг, будучи заарештованим, показав, що він отримав від начальства сувору вказівку «не допускати таких явищ у подальшому» і серед працівників спецгрупи НКВД «піднімати настрій, намагатися довести їм, що люди, яких вони стріляють, - вороги ». Хоча тут же Берг визнав: «Багато ми стріляли і невинних». Берг прославився тим, що при його безпосередній участі в московському НКВД була створена машина-«душогубка», в якій засуджені умертвлялись вихлопним газом. Почасти це берегло нерви московським катам. Завантажили в Таганської або Бутирській тюрмах живих - в Бутові вивантажили мертвих, і вся робота. І ніяких славослів'я Сталіну. Сам Берг пояснив слідству, що без такого вдосконалення «неможливо було виконати таку велику кількість розстрілів». І в центральній групі расстрельщіков під керівництвом Блохіна наказали «проводити виховну роботу серед засуджених до розстрілу, щоб вони в настільки невідповідний момент не мазали ім'я вождя». У 1937-1938 роках Блохін брав участь у найгучніших розстріли. Він командував розстрілом маршала Тухачевського і високопоставлених військових, засуджених разом з ним. При розстрілі були присутні прокурор СРСР Вишинський, голова Військової колегії Верховного суду Ульріх. Пам'ятник родини Блохіних на Донськім кладовищі у Москві. Навіть кат заслуговує на вічну пам'ять І прощення. Іноді балував своєю присутністю і сам «залізний нарком» Єжов. При ньому розстрільні дійство знаходило риси художньої постановки. Восени 1937-го: «Перед розстрілом свого приятеля у минулому Яковлєва Єжов поставив його поруч з собою - спостерігати за приведенням вироку у виконання». Яковлєв, ставши поруч з Єжовим, звернувся до нього з такими словами: «Микола Іванович! Бачу по твоїх очах, що ти мене жалієш ». Єжов нічого не відповів, але помітно зніяковів і негайно ж звелів розстріляти Яковлєва. Не менш запам'ятовується сцена розігралася, коли в березні 1938-го приводили у виконання вирок у справі Бухаріна, Рикова, Ягоди і інших засуджених на показовому «Процесі правотроцкістського блоку». Ягоду розстрілювали останнім, а до цього його і Бухаріна посадили на стільці і змусили дивитися, як виконується вирок щодо інших засуджених. Єжов був присутній і, найімовірніше, був автором подібної витонченої затії. Перед розстрілом Єжов велів начальнику кремлівської охорони Дагіну побити колишнього наркома внутрішніх справ Ягоду: «А ну-ка дай йому за всіх нас». У той же час розстріл товариша по чарці Буланова засмутив Єжова, і він навіть наказав спочатку дати йому коньяку. Дивно, скількох своїх колишніх колег, та й начальників, яким він раніше дивився в рот, розстріляв Блохін. Близькість до викритим керівництву НКВС могла коштувати і йому самому житті. Але Сталін цінував надійних «виконавців», і його чомусь не лякало, що вони, звиклі стріляти в потилицю, постійно маячать у нього за спиною в якості охорони. На початку 1939-го, коли Берія щосили чистив НКВС від єжовських кадрів, надійшов матеріал про те, що комендант Блохін був дуже близький до колишнього секретаря НКВД Буланова, та й до самого розстріляного наркома Ягоди. Тоді це розглядалося як доказ участі в їх «змовницьких планах». Берія, підготувавши постанову на арешт Блохіна, відправився до Сталіна за санкцією. Проте, на свій подив, отримав відмову. У 1953-му Берія показав на слідстві: «Зі мною І.В. Сталін не погодився, заявивши, що таких людей саджати не треба, вони виконують чорнову роботу. Тут же він викликав начальника охорони Н.С. Власика і запитав його, чи бере участь Блохін у виконанні вироків і чи потрібно його заарештувати? Власик відповів, що бере участь і з ним разом бере участь його помічник А.М. Раків, і позитивно відгукнувся про Блохіна ». Берія, повернувшись до свого кабінету, викликав до себе Блохіна і працівників «спецгрупи» для розмови. Результати «виховної» бесіди нарком відбив на відправленій в архів, так і не виконаній постанові: «Рад. таємно. Викликаний був мною Блохін та керівні співробітники комендатури, яким мною було повідомлено дещо з показань на них. Обіцялися міцно попрацювати і надалі бути відданими партії і Радянській владі. 20 лютого 1939 Л. Берія ». Більше до питання про Блохіна Сталін не повертався.

Зазвичай засуджених привозили до місця розстрілу в Варсонофіївський провулок, де на них чекав Блохін з командою. Але іноді Блохіну самому доводилося їхати за жертвою. Так було в 1940 р., коли було потрібно доставити з Сухановской в'язниці на розстріл засудженого до ВМН колишнього кандидата в члени політбюро Роберта Ейхе. Безпосередньо перед відправкою на розстріл його жорстоко били в кабінеті Берії у Сухановской в'язниці: «У Ейхе при побитті були вибиті і витекли очі. Після побиття, коли Берія переконався, що ніякого визнання у шпигунстві він від Ейхе не може домогтися, він наказав відвести його на розстріл ». А 6 лютого 1940-го Блохіну випала честь розстріляти й самого наркома Єжова. Керівництво цінувало Блохіна. Він швидко зростав у званнях: у 1935-му - капітан ГБ, у 1940-му - майор ГБ, у 1943-му - полковник ГБ, у 1944-му - комісар ГБ, а в липні 1945-го отримує звання генерал-майора. Був також щедро обсипаний державними нагородами: орденом Леніна (1945), трьома орденами Червоного Прапора (1940, 1944, 1949), орденами Вітчизняної війни I ступеня (1945), Трудового Червоного Прапора (1943), Червоної Зірки (1936), «Знак Пошани »(1937), а також двома значками« Почесного чекіста »і золотим годинником. Був нагороджений і почесною зброєю - маузером, хоча розстрілювати волів з німецького «Вальтера» (не так сильно нагрівався). Коли виповнилося 20 років перебування Блохіна на посаді коменданта, він був премійований легковим автомобілем «М-20» («Перемога»). Звертає на себе увагу те, що Блохін і його підручні з «спецгрупи» зазвичай щедро нагороджувалися не після, а до проведення серйозних розстрільних кампаній. За різними оцінками, загальна кількість розстріляних особисто Блохіним за всі роки його служби на Луб'янці становить не менше 10-15 тисяч чоловік. Відразу ж після смерті Сталіна і вторинного приходу Берії до керівництва «органами» Блохін був відправлений на пенсію. Колишній комендант Блохін наказом МВС СРСР № 107 від 2 квітня 1953-го був звільнений через хворобу з оголошенням подяки за 34-річну «бездоганну службу» в органах ОГПУ-НКВД-МГБ-МВС СРСР. Як пояснив Берія, Блохіна звільнили з посади як «засидівся» - був такий бюрократичний термін, що позначав довге перебування працівника в одній і тій же посаді і втрату ним належної активності і ефективності роботи. Хоча, як ми знаємо, робота у Блохіна була якраз зовсім не сидяча, і здоров'я на ній він неабияк розгублені. Отже, в 1953-му Блохіна урочисто проводили на заслужений відпочинок. Після смерті диктатора потреба в його послугах відпала. Ні, звичайно, що прийшов йому на зміну новий комендант, полковник Д.В. Бровкін, зовсім не ризикував залишитися без «нічної роботи», просто її масштаб відразу став не той.

Хоча на зміну колишнім жертвам приспіли ті, які раніше самі чинили суд і розправу: при новому післясталінським керівництві стали страчувати колишніх підручних Берії і Абакумова. Їх справи активно розслідувалися, і виявилося, на пенсії Блохіну теж немає спокою. Він зачастив на допити в Генеральну прокуратуру. У ході розслідування справи Берії та його найближчих підручних знадобилися воістину безцінні знання колишнього коменданта. Адже він був виконавцем усіх найважливіших страт. І все ж Блохін не був залучений в якості обвинуваченого, хоча він і був виконавцем злочинних акцій. Напевно, вирішили: адже це просто кат, виконував наказ. Робота в нього така, і нічого особистого. Після звільнення Блохіну за 36 років вислуги в органах була призначена пенсія в розмірі 3150 рублів. Однак після позбавлення генеральського звання 23 листопада 1954 виплата пенсії від КДБ була припинена. Не ясно, чи встиг він оформити собі звичайну пенсію по старості. Згідно з медичним висновком Блохін страждав гіпертонічною хворобою 3-го ступеня і помер 3 лютого 1955 від інфаркту міокарда. За іронією долі, Блохіна поховали там же, де покоїться прах більшості його жертв, - на Донському кладовищі. Хоча тіла розстріляних спалювалися тут же в крематорії і прах зсипався в безіменні загальні ями, а ось на могилі Блохіна нещодавно з'явилося нове красиве надгробок з портретом. Не забувають! Джерело: "Нова газета" http://starogit.do.am/publ/1-1-0-1879

Останки розстріляних НКВС одеситів майже два роки зберігають під сонцем Одесі не можуть поховати останки розстріляних у 30-х роках мешканців міста і зберігають більше 1,5 років у контейнерах на вулиці. Місцеві мешканці вимагають встановити на місці розстрілу меморіал  На території Одеського аеропорту в контейнері від китайських товарів уже півтора року гниють більше тисячі фрагментів людських решток - останки розстріляних НКВС у 30-х роках жителів міста. Через 77-м років фахівці дістали фрагменти із землі для експертизи. Однак на неї забракло грошей, тому останки і досі не поховані за християнськими звичаями. Стільки вночі стріляли, що на ранок кров текла аж до самого Чорного моря. Репресії не закінчуються до тої пори, поки не буде похований і визначений останній розстріляний", - вважає голова Одеської організації всеукраїнського товариства політичних в'язнів-репресованих Павло Отченашенко. На місце з останками, яку люди почали називати "Одеською Катинню", вказали родичі тих, кого у тридцятих репресували і стратили. У кожному знайденому черепі була дірка від кулі. У 2008 році тут розпочали роботи з ексгумації фахівці всеукраїнського підприємства "Меморіали України". Із землі витягли 1086 останків тіл розстріляних і передали на тимчасове зберігання підприємцю, склад якого розташований поруч, ненадовго, до поновлення робіт. Минуло майже два роки, за кістками ніхто так і не приїхав. У мороз і спеку контейнер міститься на відкритій території. Фахівці, які проводили роботи, пояснюють, що їм не вистачило грошей на ексгумацію всіх репресованих. Одеські охоронці пам'яток культурної спадщини чекають, поки дістануть усі останки. Лише тоді їх перепоховають на західному цвинтарі, де вже виділили місця. Ці могили встановлюються, процес перепоховання відбувається на ті місця де повинні бути поховані люди, тобто на території скверів, парків, вулиць не повинні бути могили", - пояснив керівник управління охорони пам'яток культурної спадщини Володимир Мещеряков.

Проте, чи знайдуть гроші на завершення ексгумації, досі не відомо. Родичі репресованих нині проти перепоховання і вимагають, щоби кістки повернули назад у землю, а на місці масового розстрілу встановили меморіал.

http://tsn.ua/ukrayina/ostanki-rozstrilyanih-nkvs-odesitiv-mayzhe-dva-roki-zberigayut-pid-palayuchim-soncem.html