Така тема цікава... Всі про це думають. Любов до себе актуальна в будь-якому віці. Але, здається, кожна людина сприймає її по різному, по своєму...

Наприклад, в своєму дитинстві, я усвідомлював мою любов до себе через любов батьків до мене. Тобто, сам себе я любив точно так, як мене любили батькі. Ну, я не знаю, як це точніше пояснити... Одним словом, коли ругали - я себе ненавидів, коли пестили - був щасливим. Але тоді не я вирішував, який настрій у мене буде... Ці рішення я став приймати значно піздніше.

В молодшій школі я усвідомлював свою любов до себе... ніяк. Не було на це часу. Взагалі, мабуть це навіть добре, що я не забивав цим свою голову... Я був найменшим по віку та зрісту, найтовстішим та найогидно-бридкішим (як мені здавалось) з усіх хлопців в класі. І тому, щоб раптом не почати себе ненавидіти - я просто не зважав уваги взагалі ні на що, що стосувалось персонально мене - я жив тоді соціальним життям, налаштовував дружбу, у мене вже тоді було декілька компаній різних знайомих. І тоді я більше мімікрував (підлаштовувався під когось, вдягаючи різні маски), ніж замислювався над тим, чому я це роблю (-: 

Кажуть, діти в молодшому шкільному віці всі такі... не знаю. Я казатиму лише за себе та про себе. Як завжди (-: А там хто хоче, той хай і розбирається, де правда, де істина, що стосується кожного, а що не вписується в межі статистики.. 

В середній школі вже почались зміни... Я трішки підтягнувся, став підлітком більш-менш схожим на чоловічу особу... А ще і гормони в мені раненько заграли.. Чи то через перші малюнки еротичного плану, які в 1991 році стали наполоняти країни піст-радянського простіру... Чи просто час вже було мені відчути, що таке природні інстінкти... Я став дивитись на дівчат. І гадати, чому вони не дивляться на мене. Будь-які трюки від Карнегі не спрацьовували... Або спрацьовували не так. Або не так часто, як би мені хотілось... Власного шарму я не відчував.. Харізма? Ой, не знаю... Короче, із дівчатами складно було... 

Короче, в середній школі я вперше свідомо став себе ненавидіти. Охрестив невдахою і практично всі дії дівчат сприймав на свій рахунок... Бо коли себе ненавидіш, то здається, що весь світ так само тебе ненавидіт... Якщо сміються - то це з тебе злузують, а не просто чомусь радіють.. Якщо на тебе дивляться - то це щоб засмутити, а не через зацікавленість... І таке далі... Ось тоді я себе довго-довго ненавидів... Від моєї ненависті від себе я покрився вугрями, я відокремився від друзів, почав часто сваритись із батьками, коли вони у мене питали про щось, хоч частково пов'язане із дівчатами... 

Компліменти - це ліки... точно. Хай там як завгодно кажуть, але те що приємно чути, те що підіймає настрій, додає яскравих радісних фарб до життя - це все лікує будь-яку депресію або заморочення. Головне - знайти потрібну концентрацію. І моя мати знайшла (-: Десь коли мені було 14... або 15... я нарешті порозумівся із собою і всім світом відразу.

Після школи я довгий час був впевненим в собі щасливим хлопцем. Дівчата мене любили... У мене їх було багато... О! Я справді міг вишуковувати їх в шеренги, ставити перед дверима в черги... Без перебільшень... Але це не моє... Я так і не став бабником. Спробував - результат не сподобався... Чисто психологічно не приємлю полігамію. Але спробував, щоб про це собі дізнатись. Трішки жалкую... Але іноді за життєвий досвід приходиться сплачувати чимось.

Всіх дівчат, із якими я мав щось інтимне, і досі можна перерахувати на пальцях... не розуваючись...(-: Декілька з них і досі мої близькі подруги, не дивлячись на те, що в особистому плані із стосунками нічого не вийшло.

І ще, до періоду "ДО" можна додати, що я так і не навчився любити себе повністю тоді... і за це сплатив великою ціною... як по часу, так і по здоров'ю...

Але про це піздніше. І так вже багато літер вийшло.

А ще хочеться написати про період "ПІСЛЯ".

---

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили
http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

  Біль...Вона буває різна...Але чомусь однаково нестерпна...

Цікаво а яка біль сильніша: моральна чи фізична? А можливо її взагалі не існує, а це просто наша видумка? Фізичне відчуття чи душевна потреба, яку ми звикли називати одним словом - БІЛЬ!  Але тоді чому нам так важко пережити це відчуття?

.... Біль фізична... Її можна перечекати, приглушити, зціпивши зуби перетерпіти.... Сльози.... Вони допомагають справитися... Біль моральна, душевна.... Вона гірша.... Від неї не придумали ліків, хіба що антидепресанти... Від неї хочеться кричати, а сльози - це невід"ємна частина... Згорнувшись клубочком ти терпиш... Терпиш біль.... І ту, і ту....  Біль нагадує нам про те, що ми ще живі; про те, що комусь теж боляче; про те, що ми відхилилися від істини... Вона нагадує нам про те, що незабаром отримаємо болю ще більше... Біль нагадує нам про те, що скоро будемо щасливі, якщо біль сприйматимемо, як ліки для душі...

Біль.... Можливо варто  подякувати, що завдяки їй, коли ти вперто намагаєшся про неї не думати, тобі в голову приходять усілякі геніальні думки?..

                     

Напевне, я трохи дивна, 

Задумалась над висловом "Почати з чистого листка" - а чи реально це взагалі? Схоже, скільки б ми не брали чистих листків, деякі слова чи речення все одно будуть проступати з попередніх. Декотрі будуть майже непомітні, а декотрі видно дуже чітко - в залежності від важливості того чи іншого вчинку. І чи взагалі є сенс в абсолютно чистому листку? Не рахуючи немовлят, звісно. Може варто осмислити зроблене і прожите, і заповнювати нову сторінку життя, враховуючи уроки пройденого? Не ховати помилки від себе чи інших, а зробити їх такими собі полями, за які краще не виходити. Не вивчені уроки нікуди не дінуться, а будуть повторюватись до повного засвоєння матеріалу. Не бійтеся помилок. Бійтеся їх не зробити, бо це означатиме, що ви не зробили нічого.
09.07.2016

До вступления в Университет, я всего несколько раз был в Киеве, хоть и живем мы рядышком. И во время учебы вполне возможно было ездить домой после занятий, но было принято решение поселиться в общежитии, о чем я ни капли не сожалею, так как это давало определенную степень свободы, учило самостоятельности и давало возможность ближе сойтись с однокурсниками и просто соседями по коридору. Это действительно были классные годы жизни. И возможно я слишком много души оставил в том прекрасном прошлом. Как говорит мой бывший сокомнатник: "я просто застрял в том времени. Возможно это не правильно, но так уж есть". У него тогда уже была мечта построить или купить большой многоквартирный дом и жить там в таком же мире,согласии и я бы даже сказал, в коммунизме, вместе со студенческими друзьями... Частично его мечта сбылась... Он до сих пор снимает квартиру с парнем со старшего курса. Живут в спартанских условиях, из мебели в квартире две кровати, пара стульев и стол с компьютером. Но тем не менее он всегда рад гостям, с ним всегда интересно поговорить, попить пива и частенько можно вкусно поесть... Хоть и видимся с ним не часто, но он искренне считает меня, и еще пол этажа нашего 6-го общежития своими друзьями, а не просто знакомыми или теми с кем когда-то пересекались... Приезжаешь к нему иногда просто окунуться в ту ностальгическую атмосферу студенчества. Многие же обзавелись семьями и как-то внутри строят свою ячейку общества... И я завис где-то посредине: и в детство не упал и взрослым семьянином становиться не спешу... Так и болтаюсь... А сейчас и общежитие стало не тем... поставили пластиковые окна, сделали ремонт, поставили двуярусные кровати и поселили по 4 человека в комнату...  Даже ту, угловую комнату, где я жил первые 2 года перестроили в душевую... Стало не то чтобы плохо, но тесно, и не так! Да и Киев уже не тот, пропала в нем душевность, вокруг суета и пробки, о которых в конце 90-х мы только слышали. Слышали что они есть в Нью-Йорке, Лондоне и уже появляются в Москве. А еще вокруг кучи мусора. И если в центре еще как-то с ним борются, то старые спальные районы и подъезды к городу уже просто потопают в нем...

Мабуть у мене дійсно забагато вільного часу, яке я замість пошуку нових можливостей заробітка грошей витрачаю на колупання в дрібницях та деталях свого життя... А може і не тільки свого. Правда, до чужої долі ставлюсь тепер більш делікатно. Намагаюсь не втручатись в чужі справи, або принаймні робити це делікатно, щоб не зашкодити.

Ось, звідси і всі мої "заморочи" та "експеременти". Не виходить без них. Раніше покладався на досвід людей, яких вважав авторитетами... але до чого це призвело - мені не дуже подобається. Єдине, чому навчає сучасна система виховання - пристосування до всіх незручностей. Навчає бути універсальним, тихим, безконфліктним, смиренним... Прожити своє життя не висовуючи носа туди, де по ньому можуть щалбанів надавати (і не тільки можуть, а відразу і намагаються надавати кожному незнайомому носові якнайбільше щалбанів). Вчать тому, що тільки якщо сам навчишся давати щалбанів сильніших та більніших за інші, тоді і просунешся десь вище... А щалбани все-одно будуть завжди. Вище всіх вибратись неможливо.

Можна продовжувати думку далі... намалювати собі образ такої пірамідки в якій люди стоять на людях, багато хто намагається залізти нагору, для цього підминаючи під себе інших... Стільки інших, скільки необхідно для тієї вишини, на яку він зібрався. Хтось бореться - залишається на своєму місці, тримається за нього міцно... Хтось зкидає "верхолазів", і сам починає йти в гору.. а хтось здається та падає вниз, підставляє свою спину під усіх, і в такий позі загинається до смерті... Піраміда - динамічна, але дуже міцна та стійка форма. І мабуть щось там таке цікаве на горі знаходиться, раз всі в ній хочуть барахтатись... А може просто за компанію? Ну, не вірю я, що поруч з пірамідою нема вільного місця, на якому не потрібно лізти вгору, або тримати на собі тих, хто туди лізе, а можна просто займатись своїми справами... 

Різні думки... але зараз не про це хотів... З цього можу тільки сказати, що я більше не хочу карабкатись вгору... Подивився туди, замислився, що звідти мені б хотілось мати собі, і нічого не зміг вибрати. Нічого мене не кличе на верхівку цієї піраміди...

Сусідні піраміди такі самі... Російська трішки більша, Білоруська трішки менша... кучками по всій планеті повиростали пірамідки різних мастей, кольорів, розмірів, плотності населення... тільки суть однакова в них - на горі нічого чікавого для мене нема... може, з часом знайдеться якась нова мотивація, щоб знов прагнути гори, а зараз і дивитись в тому напрямку бридко

І ось, коли перестав витрачати весь свій час, всі свої сили, та всю свою думку на рух та боротьбу, так і почали нові думки з'являтись... Правда тепер життя пішло "в зворотньому напрямку"... Причини плутаються з наслідками... Теорія з практикою... Добре з поганим... 

Особливо дивно те, що зпочатку я щось нове починаю розуміти, потім відкриваю це в собі, далі починаю бачити складові, і лише тоді знаходжу людей, або літературу, які б могли мені пояснити, що це взагалі таке, звідки береться, як називається (чи колись давно називалось, доки не забулось), і що з цим можна робити...

А раніше все було навпаки - хтось про щось розкаже, потім це починає обростати подробицями та взаємо зв'язками з іншими темами, потім я починав розуміти як працює ця система, і лише тоді намагався роздивитись себе в ній...

Раніше я багато про що знав, але мало про що з цього думав, і ще менше про що мріяв... А зараз навпаки - багато про що думаю, але мало про що з цього знаю... І не намагаюсь вивчати все як в минулому, а навпаки - більше покладаюсь на випадок та інтуіцію... на власні здогадки... і з часом або впевнююсь в своїй правоті на практиці, або на мене починають сипатись з усіх боків уточнення, опроверження, різноманітні варіанти того, як цим можна "уткнутись в щось глобальне".

Якось не виходить написати так, щоб було більш зрозуміло, але на мою думку, і так вже достатньо.. далі тільки плутанину посилювати можна уточненнями.

Чому я взагалі про це пишу?

Да просто мене хвилює, що я втрачаю розуміння людей, з якими раніше рухався в одному напрямку... Тепер не можу пояснити ані причину зміни напрямку, ані мету... Чи слів мені не вистачає... чи сміливості... чи сам ще досі не все так чітко розумію...

Тільки відчуття... все моє нутро каже, що я все роблю вірно... Можливо, вперше за довгі роки - відчуваю, що роблю все вірно. Не знаю точно, для чого, і не бачу, куди прийду... Але там точно буде саме моє місце. Комфортне, зручне, благодійне. Там я зможу не тільки зручно існувати, а ще і творити майбутнє собі та своїм дітям...

---

Довго думав, чи потрібні коментари до цього запису? Хто мені може щось порадити, якщо тут нічого не зрозуміло взагалі? А потім вирішив залишити можливість коментувати... А може хтось щось і зрозуміє... А може комусь і близько? Або хтось таке питання задасть, що я у пошуках відповіді, і сам щось зрозумію в собі краще... Хай буде можливість спілкування... Завжди вона була, і хай так далі буде.

---

Всім добра, мої любі друзі!

Ваш, Миколка.

Життя часто порівнюють з дорогою, але в мене воно більше асоціюється з книгою. Сторінка за сторінкою ми пишемо її своїми думками й вчинками. А замість пробілів – те, чого ми не зробили. З різних причин: боялись невдачі чи людського осуду, через лінощі, чи просто не здогадались. Частина пробілів на своєму місці, бо від деяких вчинків  краще відмовитись, а частина немов пропущений текст. З плином часу до них можна повернутись й заповнити – або вчинками або гіркотою усвідомлення втрачених можливостей. Ми робимо помилки, але не завжди бачимо їх, або й не хочемо бачити. А їх обов’язково треба знаходити й виправляти, бо інакше вони будуть повторюватись поки не отримають свою порцію уваги й розуміння.

Пишемо часто не уважно й не акуратно, не згадуючи про те, що колись написане прочитають й поставлять оцінку, як учневі в школі. Ми пишемо книгу свого життя рідко задумуючись про її зміст, стиль чи форму.  Це мабуть єдина книга, в якій хочеться написати поменше пригод і неприємностей для головного героя, а побільше стабільності й щастя, навіть якщо читати це нудно. Часто ми відкладаємо цікаві глави на потім не задумуючись, що на них може просто не вистачити сторінок. Бо хоч книгу пишемо ми, але кількість сторінок мало залежить від нас, та й останню крапку ставимо не ми.

Відтепер ніколи не погоджусь з твердженням, що наша влада не вміє керувати країною. Навпаки, це нашім можновладцям вдається дуже й дуже добре. На відміну від інших країн, де народ досі має іллюзію права голоса, демократії, свободи, у нас це вже давно в минулому, ми зробили величезний крок вперед в часті керування народом.