хочу сюда!
 

Taя

46 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 45-55 лет

Заметки с меткой «рефія»

Ситуація в РФ під час війни з Україною

Крим вже не допомагає Путіну, в Росії назріває буря - приватна розвідка США

Молоде покоління вже не задовольнити байками, що Путін врятував Росію з хаосу 90-х

 Владислав Кудрик Вівторок, 4 липня 2017

Молоде покоління вже не задовольнити байками, що Путін врятував Росію з хаосу 90-х Уряд президента Росії Володимира Путіна починає застарівати Фото: Михаил Глаголев

35photo.ru

Незважаючи на демонстрацію сили президентом РФ Володимиром Путіним, його влада починає застарівати. Росія зіткнулася з небезпечним протестним рухом проти системи Путіна, і він відповів жорстокими репресіями і бадьорими публічними виступами. Послання Кремля прозоре: Путін – сильний лідер і людина з народу. Але ця байка, як і патріотизм, викликаний анексією Криму, починають втрачати новизну, і розплата може замаячити на горизонті. Про це йдеться в матеріалі американської розвідувально-аналітичної компанії Stratfor, який є в розпорядженні "Апострофа".

Ще до приходу до влади Володимир Путін і його еліти формували історію російського лідера. Згідно з їхньою версією, під час президентства Бориса Єльцина Путін вивів державу з хаосу, відсунувши подалі групу непокірних політиків. Будучи главою Федеральної служби безпеки (ФСБ), а потім і прем'єр-міністром, Путін осадив норовливі регіони, за допомогою військ придушив заколот на Кавказі. Пересівши в президентське крісло в 2000 році, він консолідував владу, витіснивши незгодних олігархів і повернувши державі стратегічні й прибуткові активи. Путін почав перебудовувати та реорганізовувати військові служби та служби безпеки, перетворюючи їх на ключові інструменти. Він очистив політичну систему від нелояльних партій і політиків. У цілому під час першого президентства Путіна Росія стала більш сильною і стабільною країною, і повага до нього з боку людей росла. Послання Кремля було зрозумілим: Путін врятував Росію.

Спираючись на створену ним систему і підтримку переважної більшості людей, Путін став грати російськими м'язами на міжнародному рівні. У 2006 році він припинив (тимчасово, - "Апостроф") енергопостачання України і Європи. У 2007 році Путін виступив з агресивною промовою на Мюнхенській конференції з безпеки в Німеччині, засудивши глобальне панування США і їх "надмірне застосування сили". Незабаром Росія вийшла з Договору про звичайні збройні сили в Європі, а наступного року РФ вторглася в Грузію. Кремль давав сигнал, що Путін відновив міць і положення Росії в світі.

Але повернення Росії на глобальну арену зустріло сильний опір з боку Заходу і багатьох колишніх радянських держав. Захід протидіяв, втручаючись в російські справи; в Україні спалахнули протести і конфлікти; Сполучені Штати і Європейський союз ввели санкції; НАТО розгорнуло свої сили біля кордонів Росії. Кремль відповів націоналістичною і патріотичною риторикою, що згуртувала росіян навколо Путіна, який представлявся захисником батьківщини. Цей патріотизм досяг найвищого ступеня під час анексії Росією українського Криму.

Пісенька застаріла

Зараз цей посил починає валитися, оскільки Кремль і Путін зіткнулися з безліччю криз. Захід зробив ставку на економічний тиск, і Росія впала в рецесію через низькі ціни на нафту. Російські еліти вважають, що вони втрачають гроші й мають менше можливостей для помітного споживання. Зменшення "пирога" спричинило боротьбу за владу, гроші і активи, що створило для Путіна небезпечну ситуацію, адже серед своїх вірнопідданих він вибирає того, хто досяг успіху або вижив. Російського народу рецесія торкнулася більше, ніж держави і її еліти. Безробіття, невиплата зарплат зростають, як і рівень бідності. Після відповідних російських санкцій вартість продуктів різко зросла. Більшість середньостатистичних і малозабезпечених росіян витрачають половину своїх доходів на харчування.

Під час попередніх економічних і соціальних криз за Путіна Кремль закликав країну згадати безлад 1990-х років часів Єльцина – лякаючу для росіян перспективу – і побачити, що остання криза була не такою вже поганою. Але меседж міг вичерпати себе, оскільки в Росії відбулася зміна поколінь. Близько чверті росіян народилися після розпаду Радянського Союзу, і ті, хто зараз в підлітковому віці або кому лише недавно перевалило за 20, знають лише Путіна як свого лідера. Спогади про хаос 1990-х років і ідея про Путіна як спасителя починають танути.

У той час, як старий наратив здається порожнім значній частині цього нового покоління, більшість молодих людей не є антипутінськими або дико ліберальними, але вони хочуть мати різноманітну політичну систему.

Лідер опозиції Олексій Навальний скористався зростаючим рухом незадоволеної молоді завдяки своєму меседжу про боротьбу з корупцією, яка має включати реформування політичних структур, очищення уряду, забезпечення економічної підтримки і легітимність виборчої системи. Навальний створює платформу для того, щоб повести за собою нове покоління, десятки тисяч представників якого приєдналися до протестів 12 червня в 150 містах Росії. Більшість демонстрантів були молодими людьми. Їх розворушили соціальні мережі, які Кремль з усіх сил намагався контролювати.

Десятки тисяч людей приєдналися до протестів 12 червня в 150 містах Росії Фото: Євген Фельдман для проекту "Це Навальний"
Влада і піар

Реакція Кремля на зростаючий опір була подвійною. По-перше, вона стала креативною за рахунок публічного іміджу Путіна. Сприйняття російського президента в останні тижні вміло розгорнули не тільки для росіян, але й для всього світу. По-друге, Кремль вхопився за владу мертвою хваткою.

Для цього Путін продовжує переводити керівництво Росією в глибоко самодержавну модель, залежну від його особистої влади. Він створив свою власну гвардію з 400 тис. надлояльних солдатів (Національну гвардію Росії, – "Апостроф"), які йому безпосередньо підпорядковані. Держдума РФ ухвалила драконівські закони, які розглядають дисидентів як терористів і значною мірою регулюють соціальні медіа та комунікації. Путін позбувся деяких представників найвпливовіших еліт в Кремлі. Майже тисячу осіб затримали в Москві і Санкт-Петербурзі під час нещодавніх протестів. Росія також не відмовляється від свого напруженого протистояння з Заходом. Кремль, як і раніше, підтримує військове втручання в Сирії і Україні, нарощує збройні сили вздовж своїх кордонів, продовжує поширювати пропаганду та дезінформацію і псує переговори з таких гарячих питань, як Північна Корея.

Одночасно Путін почав незвичайний рекламний тур за кілька місяців до того, як він піде на переобрання, намагаючись сформувати більш позитивну і правдоподібну думку про себе. 10 травня він запросив західних журналістів подивитися, як грає в хокей на льоду. Перед цим він дав несподіване й незвичайне інтерв'ю CBS News, сміючись над звинуваченнями у втручанні у вибори в США та участю у звільненні директора ФБР Джеймса Комі. У цей час міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров і посол РФ в США Сергій Кисляк зустрічалися з американським президентом Дональдом Трампом у Білому домі, незважаючи на шквал звинувачень у втручанні Росії в американські вибори. Російські дипломати випромінювали тепло і посміхалися. Крім того, схоже, що єдиним фотографом в кімнаті був співробітник російських державних ЗМІ, так що Росія могла сформувати сприйняття тієї зустрічі.

Путін запросив західних журналістів подивитися, як він грає в хокей на льоду Фото: kremlin.ru

Путінський медіа-тур для Заходу продовжився за кілька тижнів. Путін на початку червня дав інтерв'ю журналістці NBC Мегин Келлі на полях найбільшого в Росії економічного форуму в Санкт-Петербурзі. Багатьом Путін здався чарівним, коли викладав причини, із яких Росія нібито не є тим злом, яким її малює американська преса.

Але найбільш значною подією став документальний фільм у чотирьох частинах американського режисера Олівера Стоуна, який за більш ніж три роки провів з Путіним кілька інтерв'ю. "Інтерв'ю Путіна" стали рідкісною можливістю зазирнути під путінські покрови. Як правило, його особисте і професійне життя залишаються за кадром, за винятком тих рідкісних випадків, коли висвітлення організовано самим Путіним. Стоун мав близький доступ до Путіна, хоча і на умовах президента. Путін спритно переказав історію холодної війни з точки зору Москви, побіжно натякаючи на агресію США проти СРСР. Говорячи про Сполучені Штати, він використовував слово "партнер", демонструючи бажання Москви працювати з Вашингтоном, який того не хоче.

Документальний фільм здобрений кадрами того, як Путін керує, робить вправи, грає у хокей, їздить на конях, розповідає про онуків і жартує над Стоуном – що в результаті олюднює фігуру одного з найбільш багатих і корумпованих представників світових еліт. У інтерв'ю Путін спробував уявити Росію частиною всесвітньої історії, показати, що країна та її народ відіграють у світі вагому роль. Історія повторюється

Об'єднуючи образ сильного лідера з чаруючим і відкритим посилом, Путін прагне продовжити життя своєї адміністрації. Він не готовий найближчим часом відмовитися від влади, і у нього немає плану щодо наступності влади в осяжній перспективі. Подвійний меседж залишає Кремлю простір для маневру, щоб змінити тактику, коли це буде необхідно. Кремль не сліпий, він бачить виклики, що виникають навколо нього: зміну поколінь, зростаючий протестний рух, боротьбу між кремлівською елітою, застійну економіку і західний тиск.

Росія зіткнулася з аналогічними проблемами в 1905 році за царя Миколи II і в епоху генерального секретаря Леоніда Брежнєва у 1964-1982 роках. Обидва режими трималися у владі протягом десятиліття після їх криз, коливаючись між репресіями і поступками. Але в обох випадках у Москви не вистачало опцій, вона запускала реформи, які порушували систему. Наразі проблем недостатньо, щоб зламати путінську адміністрацію, але назріває буря.

Владислав Кудрик

Вони базікають про нас: Гіркін і Навальний

"Війна з Україною в тій чи іншій формі неминуча". Про що говорили Гіркін і Навальний на дебатах
20 липня російський опозиціонер Олексій Навальний зустрівся в прямому ефірі на дебатах із колишнім "міністром оборони ДНР" терористом Ігорем Гіркіним (Стрєлковим). Навальний пояснив, чому війна з Україною "знищує економіку Росії", а Гіркін розповів, чому він покинув Донбас і вважає зрадниками нинішніх ватажків "ДНР" і "ЛНР". "ГОРДОН" зібрав найяскравіші висловлювання учасників дебатів.

  21 липня, 2017



Про Захід
Навальний:
Тема нормалізації відносин із Заходом – вона теж багато в чому демагогічна. Ці країни завжди будуть діяти у своїх інтересах, Трамп буде діяти в інтересах США, і Європа буде дуже рада, якщо ми справді почнемо позбуватися становища сировинного придатка. Тому нам не потрібно думати про те, як нормалізувати відносини із Заходом. Нам потрібно думати про те, як нормалізувати нашу країну.
Гіркін:
Я не бував у країнах Заходу, я взагалі не бував у Європі, за винятком Югославії під час Боснійської війни та проїздом в Угорщині. Один раз іще був у службовому відрядженні в Румунії, теж по службі, під час Косовської війни 1999 року, зовсім недовго. Усе. Ні в яких більше країнах Заходу я не бував.

Про війну на Донбасі
Навальний:
Війна на Донбасі, яку ви почали, – це дорога річ, яка знищує економіку Росії. У громадян РФ вона забирає гроші, останні гроші. 20 млн людей за межею бідності, а ви мені де-факто говорите: "Олексію, ти повинен фінансувати війни, величезні та дорогі". Моя відповідь: ні, Росія не може дозволити собі вести війну.

Вибачте за банальність, але поганий мир кращий за гарну війну.

Ви у своєму інтерв'ю останнього разу сказали жахливу річ: "Ми все одно будемо воювати з Україною за Донбас". Ні. Ми не будемо, не хочемо та категорично проти!

У нас уже зараз 3 млн біженців, півтора мільйона з одного та з іншого боку. Я як президент Росії що повинен робити з цими біженцями? Вони в Ростовській області живуть, у них немає ні зарплати, ні роботи. Тому я хотів би це все зупинити, хотів би мирного врегулювання на Донбасі та хотів би припинити війну. У цьому зацікавлена країна.
Гіркін:
Я, на відміну від вас, росіян захищав не тільки на Донбасі. І на Донбас я прийшов не розпочинати війну, а захищати право російського народу на самовизначення, на возз'єднання в єдину державу.

Можу сказати, що зброю взяв у Криму, там само взяв і дуже невеликі гроші, які в мене були. А на інші запитання я як офіцер, від якого досі залежать люди, відповідати не можу та не буду, тому що відповідь позбавить мене моєї офіцерської честі.

Те, що ви намагаєтеся припинити війну, – вона від цього не припиниться. Як тільки ви здасте Донбас Україні, одразу постане питання щодо Криму. І поки в Києві сидить та влада, яка зараз там сидить – відверто русофобська та реально нацистська, хоча і в режимі лайт, – жодного примирення з Україною не буде. І війна в тій чи іншій формі неминуча.

Ось тут мені поставили запитання, чи був я в Європі. Ні, не був, але я був у Криму і на Донбасі. І якби склалася інша ситуація, я міг би бути і в Одесі, і в Мелітополі. Нас чекали скрізь. За минулі 25 років росіяни України втомилися від того морального та культурного геноциду – тихого, звичайно, – який проводили стосовно них... Вони втомилися бути людьми другого сорту.

Слухаючи вас, Олексію Анатолійовичу, я розумію, що насправді ви якщо й відрізняєтеся від Володимира Володимировича в цьому питанні, то тільки в гірший бік. Тому що він сяк-так, криво-косо, створивши ось ці кримінальні режими, – до речі, вони ненабагато гірші, ніж у Києві, але через низку обставин бідніші, – хоча б залишає можливість майбутнього возз'єднання. Це те, заради чого воювали та гинули мої товариші на Донбасі. Із них у мене в ополченні було 95% місцевих, а не росіян.

Для мене Плотницький і Захарченко є зрадниками хоча б тому, що якщо Ігор Іванович Стрєлков – він же Ігор Всеволодович Гіркін – прийшов на Донбас добровольцем і сам себе призначив командувачем війська, то вони – корінні жителі Донбасу, яких народ сяк-так вибрав головами народних республік, – підписали Мінські угоди, у яких визнали себе головами окремих районів у складі України. Вони зрадники.

Про рейс MH17
Гіркін:
Ополчення Boeing не збивало за браком коштів, якими воно могло збити. Усі засоби ППО, які були в мене в розпорядженні, включали п'ять ЗРК "Игла" та "Стрела-10", яка на момент падіння Boeing перебувала в Зугресі та прикривала Зугрес. Відповідно, ополчення, підпорядковане мені, Boeing збити не могло – від слова "ніяк". Інших коментарів я про це давати не можу та не буду з однієї простої причини: я не брав участі в розслідуванні і навіть не цікавлюся ним принципово.
Я нічого не писав у Twitter, бо мене в ньому не було. Також мене не було в жодній із соцмереж. Єдине місце, де на липень 2014 року я писав свої зведення, – це розділ "Флуд" форуму "Антикваріат". Усі мої зведення за той час збережено там в окремій графі. Якщо когось цікавить, що я там писав у цей день, можна заглянути та перевірити. Цього повідомлення я не писав... Я можу дати слово честі, можу заприсягтися на Біблії, що я не писав цього повідомлення.




Скриншот: Сводки от Стрелкова Игоря Ивановича / "ВКонтакте"
Перше повідомлення про збитий літак поблизу Тореза, опубліковане у групі "ВКонтакте". Пізніше з'ясувалося, що збито не Ан-26, а пасажирський Boeing, після чого запис було видалено. Скріншот: Сводки от Стрелкова Игоря Ивановича / "ВКонтакте"

Про військові злочини Гіркіна
Навальний:
Що стосується військових злочинців, це чіткий термін. Якщо він убивав некомбатантів, якщо він здійснював деякі речі, які прямо перераховані в юридичних документах, то будь-яка людина, зокрема й Ігор Іванович, буде предметом судового розгляду. Якщо визнають, що некомбатантів було вбито, чи він перетворював когось на раба, чи займався мародерством, тоді його визнають військовим злочинцем. Це справа суду, а не Олексія Навального.

Про кордони Росії
Навальний:
Ви говорите, що більшовики по-живому розкреслили кордон... Ну, більшовики розкреслили. Ви що мені пропонуєте, заради якоїсь ефемерної боротьби із Заходом почати війну з Казахстаном?
Гіркін:
Кордони Російської імперії відновити, природно, неможливо, якщо говорити про Фінляндію, Польщу тощо. Однак я вважаю, що необхідно відновити природні межі проживання великого російського народу, який, на мій погляд, складається з трьох основних частин: великоросів, малоросів (або українців) і білорусів.

Про олігархів
Навальний:
Потрібно розігнати тих самих олігархів, про це я й кажу. А хто такі олігархи нині? Ось ці друзі Путіна – вони і є олігархи, я звільню країну від них. Це головне завдання боротьби з корупцією.
Гіркін:
Вони (російська еліта, зокрема бізнесмени Геннадій Тимченко й Аркадій Ротенберг. – "ГОРДОН") – це окупаційна колоніальна адміністрація Заходу в Росії. Саме та сама, яку в 1991 році Захід установив тут і яку він посилено підтримує.

Про майбутнє
Навальний:
Ви говорите, люди гинуть на Донбасі... Так люди гинуть у лікарнях щодня, тому що не можуть у Росії у 2017 році дістати нормальну медичну допомогу. Тому для мене патріотизм – це дії, спрямовані на те, щоб громадяни Росії, російські люди, жили краще та багатше просто зараз.

Я не хочу жити в цій химері, що ми повинні об'єднатися з Білоруссю, захопити щось там, приєднати тощо. Ми повинні, звичайно, допомагати росіянам, повинні розуміти та завжди пам'ятати, що росіяни – найбільший розділений народ Європи, але допомога людям зараз – це не війна, а боротьба з корупцією та поліпшення економіки.

Мені хотілося б, щоб ця війна якомога швидше припинилася, щоб за можливості біженці повернулися додому, щоб не було жодних проблем, ми не витрачали на це грошей – вибачте знову за такий підхід.
Гіркін:
Починаючи з 1991 року, я ніколи не підтримував влади, яку було встановлено. Хоча я не підтримував і тієї влади, яка була до 1991 року. Я ніколи не приховував, що за своїм особистим переконанням я є монархістом, і для мене ідеал Росії – самодержавна монархія.

У цьому полягає моя головна претензія до Володимира Володимировича Путіна: у 2014 році, коли можна було приєднати до Росії або хоч дати можливість самовизначитися всім російським регіонам України, у момент, коли фінансово-економічне становище Росії було достатньо твердим, він цього не зробив.

Якби я мав можливість вибирати між своїм життям і "залишитися на Донбасі", я б залишився на Донбасі. На жаль, мені було висунуто такі умови, за яких я залишитися на Донбасі не зміг. Які – це вже, вибачте, я як військовий відповісти вам поки не можу.

Я нічого не отримав ні за свою втечу так звану, ні за службу. Я живу на тих самих підставах, як і жив тут, навіть, можна сказати, гірше. До походу на Донбас і Криму я мав дуже високооплачувану роботу, високі соціальні гарантії та міг сміливо дивитися в майбутнє. Тепер я найманий працівник, живу на зарплату та військову пенсію, нічого зайвого у мене немає.

[ Читати далі ]

Рефія очима американців

У Путіна є великий страх, через який він напав на Україну - політолог зі США Пол Гобл назвав найбільший жах Володимира Путіна
 
Владислав Кудрик Неділя, 23 липня 2017, 16:19

Пол Гобл назвав найбільший страх Володимира Путіна Пол Гобл Фото: Voice of America, VOA

ПОЛ ГОБЛ – американський політолог, який спеціалізується на Росії, етнічних і національних питаннях в країнах пострадянського простору. У минулому він був спеціальним радником Держдепартаменту США з національних проблем Радянського Союзу і країн Балтії, займав високі посади в Radio Free Europe/Radio Liberty та Voice of America.

У першій частині інтерв'ю "Апострофу" американський фахівець розповів про роль мовного чинника в російській агресії щодо України, путінську політику відродження СРСР, найбільший страх президента РФ і американську зброю для України.

- Колись ви визнали важливим спостереження Андрія Ілларіонова, який примітив, що ще в 2004 році Володимир Путін, на той час вже чотири роки як президент Росії, практично перестав говорити "в Україні", натомість використовуючи прийменник "на", у тому числі в офіційних документах. Наскільки важливу роль у кремлівській стратегії щодо України мав і має лінгвістичний фактор?

- Я думаю, Росія завжди буде турбуватися з приводу фактору мови. Російська мова – це не одна мова, а багато. Українська досить схожа на російську і тому має потенціал розділити ці різні російські мови. Володимир Путін, як і більшість росіян, не може повірити, що російський народ не єдиний і що російська мова – не єдина річ. Російська, якою говорять у Москві, – це не та російська, якою говорять в Новосибірську. І тому українська, будучи спорідненою мовою, має потенціал роз'єднати їх.

Я завжди думав, що підхід пана Путіна стосовно України відображає його глибинне відчуття незахищеності природи російського народу і російської мови. Тому очевидно, що він (фактор мови, – "Апостроф") має і завжди буде мати для нього виняткову важливість. Найбільший страх пана Путіна – це поява ще однієї країни, де основною мовою буде російська. Він не може примиритися з думкою, що десь може бути країна, де розмовляють російською, але це не частина Росії. Він не розуміє, що в сучасному світі є багато країн, які говорять тими самими мовами, що й інші країни, але це не робить їх такими ж. Путін живе з дуже старомодним баченням світу. Я вважаю, воно весь час показує свою хибність.

Ще одна пов'язана з цим думка: багато людей в сусідніх з Росією країнах боялися, що, якщо їх мови програють, поступляться в деяких сферах використання російській мові, це неминуче означатиме, що вони програли свою національну ідентичність. Для деяких це може бути правдою. Але в багатьох випадках вивчення мови імперії робить людей більш націоналістично налаштованими, більш готовими відокремитися від неї, ніж в протилежному випадку. Випадки з ірландцями та індійцями – типові.

- На вашу думку, Росія зважилася б напасти на Україну, якби б не мовне питання в Україні?

- Думаю, Україні слід було би популяризувати українську, але не турбуватися так, як деякі це роблять, наявністю і використанням російської. Не через нервозність Росії, а скоріше тому, що українці, я думаю, з часом будуть, як і багато хто в світі, говорити декількома мовами, а не однією. І це посилить їхню національну ідентичність, а не послабить.

Я переконаний, що українська мова виживе і буде процвітати. І в той же час я переконаний, що вона – не єдине, на чому ґрунтується українська нація. Важливо розуміти: навіть якби і було можливо – а я цього не можу собі уявити – що всі українці перестануть розмовляти українською і заговорять російською, це не зробить їх неукраїнцями, це не зробить їх росіянами. Це зробить їх українцями, що розмовляють російською. Певною мірою це, звичайно, буде викликом для українців у тому, як вони бачать себе. Але ще більш серйозним викликом це буде для росіян на кшталт пана Путіна.

- Націоналізм для України зараз – правильний або помилковий шлях боротьби з Росією?

- Думаю, здоровий націоналізм корисний для всіх народів. Вважаю, що кожен народ повинен пишатися своїм національним шляхом, національними ідеями. Думаю, помилка використовувати слово "націоналізм" як негативний термін, а не нормальний стан людини. Мені здається, що шлях до співпраці полягає в гордості за свій народ і визнанні права інших поважати свій.

Український націоналізм спотворений тим фактом, що він протягом більш ніж 300 років був проти російського націоналізму, який хотів його [український націоналізм] знищити. Якщо б росіяни пишалися своєю нацією і визнавали, що всі народи можуть пишатися своїми, не було би проблем. Впевнений, що відродження української ідентичності та відданість національним цінностям абсолютно необхідні для майбутнього України.

Пол Гобл впевнений, що відродження української ідентичності абсолютно необхідно для майбутнього України Фото: УНІАН

- Як ви думаєте, коли у Путіна зародилася ідея агресії в Україні – анексії Криму і війни на Донбасі? Чи була друга спонтанним рішенням?

- Думаю, Володимир Путін хотів відродити Радянський Союз, починаючи з 1991 року. Припускаю, що він так ніколи і не прийняв те, що залишилося після розпаду СРСР. Те, що ми бачимо в Криму і на Донбасі, є прямим наслідком цього. Озираючись на заморожені конфлікти і потім на військову діяльність росіян щодо забезпечення незалежності Південної Осетії і Абхазії від Грузії, хоча вона ніким серйозно і не визнана, – я думаю, пан Путін продовжить працювати в цьому напрямку. Мені здається, він прирікає себе на поразку. Але думаю, що він не бачить ніякого іншого шляху вперед.

Одна з великих проблем пана Путіна – не тільки для нього самого, але і для всіх – це те, що у нього немає ніякого бачення майбутнього: він має лише бачення минулого. І він не може з успіхом затягнути свою країну і решту світу в це минуле. Він ризикує закінчити тим, що знищить себе і свою країну під час цього процесу.

- Москва може бути задоволена нинішньою ситуацією на Донбасі?

- Думаю, що російське керівництво буде задоволене цією ситуацією лише до тих пір, поки вона не покращиться. Мені здається, що становище на Донбасі для Росії значно менш стійке, ніж багато хто думає. Вважаю, що рішення пана Путіна знищити заводи [на Донбасі], в швидкому порядку надавати російське громадянство будь-яким етнічним українцям на Донбасі, які про нього попросять, відображає той факт, що пан Путін не може дозволити південноосетинське рішення для Донбасу, хоча, я припускаю, він думав, що може. Думаю, він вважає, що для нього набагато ефективніше мати заморожений конфлікт або такий, за якого в Україні буде група людей, яких українському уряду буде дуже-дуже складно інтегрувати.

- Які шанси, що Київ не зможе протистояти російському сценарію?

- Українські кордони, міжнародно визнані в 1991 році, повинні бути відновлені. Те, що російський уряд зробив, незаконно анексувавши Крим і незаконно вторгнувшись на Донбас, потрібно повернути назад. На жаль, з часом зробити це буде все важче. Тому що чим довше російський уряд там, тим більше можливостей він буде мати на те, щоб шкодити соціальному розвитку, і тим важче буде Україні й українцям повернути те, що належить їм за правом.

Але вкрай важливо розуміти: те, що ми бачимо, – це акт російської агресії. Що це не внутрішня проблема, не те, що існувало раніше, у що Росія просто втрутилася, щоб допомогти. Це акт агресії, перекидання військ через кордон, створення в обох місцях бутафорського режиму і потім поставленого світу та Києву питання: "А що ви можете з цим зробити?" Що світ може зробити і чим Україна має бути задоволена, так це міжнародна підтримка, спрямована на те, щоб виправити те, що пан Путін намагається зробити.

- Напевно, в Києві зараз сподіваються на більш активну роль Вашингтона у мирному врегулюванні на Донбасі. Після призначення Курта Волкера спеціальним представником Державного департаменту щодо конфлікту в Україні США готові брати на себе таку роль?

- Будемо сподіватися, що посол Волкер буде здатний відігравати більш значущу роль у досягненні спільних цілей Вашингтона і Києва, які полягають у тому, щоб переламати російську агресію, що почалася в 2014 році.

- Подейкують, що США незабаром можуть надати Україні летальну зброю оборонного типу. Як ви оцінюєте шанси?

- Потенційно, якщо цей конфлікт буде тривати і далі, буде більше бажання надати летальну зброю Україні. Очевидно, ніхто не хоче провокувати конфлікт. Але дві речі безперечні. По-перше, ніхто не буде сидіти мовчки і спостерігати за цією російською агресією вічно. І, по-друге, Володимир Путін не буде правити вічно. У якийсь момент з'явиться новий російський уряд. І я вважаю, що посилення України, щоб вона змогла повернути свої території, буде обов'язком Заходу.

Американське військове командування готове передати Україні летальну зброю Фото: U.S. Army

- Зараз, після втручання Москви в американські вибори, для більшості конгресменів США принципово ввести нові санкції проти Росії. Законопроект застряг в Палаті представників. Чи буде він ухвалений? І наскільки болючий він для Росії?

- Пан Путін втрутився в американські вибори з тієї ж причини, що і в британське голосування за Brexit, ситуацію в Німеччині, Франції та в Україні. Як лідер слабкої держави, що меркне. Його найбільша надія досягти успіху і досягти своїх цілей полягає в тому, щоб сіяти хаос у такій кількості місць, у якій тільки можливо. Багато хто не зрозумів, що він намагався зробити у випадку з американськими виборами. Це була не стільки спроба привести до влади ту чи іншу людину... Думаю, в Москві достатньо тих, хто розуміє і хто б сказав Путіну, навіть якщо сам він не розуміє, що контроль над однією людиною, навіть якщо це президент, не гарантує напрямок американської політики.

Але при цьому нам необхідно пам'ятати, що пан Путін хотів зробити становище хаотичним. Тому що в метушливій ситуації люди готові йти на високі ризики, як, безсумнівно, готовий і пан Путін. У таких умовах легше просувати свої інтереси, ніж у стабільному і керованому правилами світі.

Другу частину інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом

Початок і продовження кінця Імперії рефів

Удар по моделі існування Росії
Лілія ШевцоваЛілія Шевцова

Російський політолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Brookings Institution

26 Травня, 12:39 6135  36коментувати
 Facebook21
 Twitter
 Google+
Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует

Як ви думаєте, хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля? Навальний? Корупція? Безглуздість влади? Реновація і далекобійники? Всі ці неприємності, думаю, Кремль поки що має шанс пережити, нехай і з головним болем. Загроза виходить звідти, звідки не чекали. На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует. Трамп це робить, звичайно, не усвідомлюючи того, що він робить. Що стосується Великого Сі, то його явно не можна звинуватити в тому, що він не розуміє наслідків своїх кроків, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.

Мова йде про державність, яка є хребтом російської персоналістської влади: якщо виникають будь-які сумніви в державності, то вся ідеологічна конструкція починає падати. Протягом чверті століття після розпаду СРСР Кремль зумів відтворювати статус великої держави, в ім'я якої росіяни готові були жертвувати своїми свободою і добробутом, маючи в кишені лише ядерні боєголовки і нагадування про кураж минулих років. Але іронія в тому, що Росія може зберігати міжнародні претензії лише через співвіднесення себе (через діалог або конфронтацію, а частіше через те й інше разом) зі США, провідним глобальним гравцем. Російська політична ментальність зациклена на американоцентризм; для цієї ментальності інший світ, включно з Європою, – лише додаток до російсько-американської біполярності. Американський наратив став найважливішим елементом самоствердження російської влади і виправданням способу її правління.

Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державності?

США справно працювали системною підтримкою нового російського самодержавства. За президентства Барака Обами, який намагався не дратувати Кремль, в Москві навіть вважали, що настав час, коли можна вимагати, щоб США прийняли чужі правила гри. Коли ж у Білий дім прийшов Трамп, то російська еліта розмріялася про тандем Росія – Америка, який і буде правити світом. Звичайно, правити під керівництвом більш досвідченого лідера, і у Кремля не виникало сумнівів, хто мав виконувати соло в парі Путін – Трамп.

І тут такий обвал! Сталося несподіване: Росія стала не просто інструментом американської боротьби за владу, але перетворилася на антисистемну силу, яка загрожує спровокувати в США новий розклад сил і навіть змінити баланс влади. Вже не важливо, реальне чи надумане втручання Кремля в американський політичний процес, сталося незворотне: "російська карта" стала фактом американської реальності. Звичайно, Кремлю навіть у страшному сні не могла привидітися лавина подій, яка перетворила будь-яке спілкування американської адміністрації з російськими представниками на обіцянку нового Вотергейту. Причому Трамп – нестриманістю, нарцисизмом і неприборканістю – посприяв перетворенню "російської карти" на власного могильника. Можна собі уявити кремлівські стогони: "Ну добре, сам собі копав яму, але ж він, негідник, розхитує наш човен!" Втім, чого тут дивуватися: якщо Москва так довго і успішно експлуатувала антиамериканізм в цілях зміцнення власних позицій, то чому б американській еліті не перейняти досвід і не спробувати пограти з кремленофобією?

Якщо не зупинити вал підозр у російському втручанні та спробах дискредитувати американську демократію, то Росія перетвориться якщо не на загрозу, то на небажаного партнера для всього західного світу. А це обернеться стратегічними проблемами для Москви, змусивши Захід створювати механізм реального (а не імітаційного) стримування та ізоляції Росії.

"Це ж політична шизофренія!" – обурюється президент Путін. "Як же можна так ставитися до законно обраноо президента?!" – з подивом запитують російські телепропагандисти. Ех, краще б російська сторона взагалі мовчала! Кожен звук або зітхання, що витікають з Москви на підтримку Трампа, сприймається як ще одне підтвердження того факту, що між ними є домовленості, і це стає новим актом дискредитації американського президента.

Які б не були реальні чи уявні мотиви використання "російської карти" у США, виникла ситуація, яка підриває основи російської персоналістської влади. Тепер Москві дуже складно використовувати Америку як джерело власної державності. А конфронтація з Вашингтоном – собі дорожче. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася конфронтація Радянського Союзу зі США. Діалог, тим більше співпраця з Вашингтоном тепер навряд чи вийде. Кожен раз, коли Трамп буде намагатися протягнути руку Москві, навіть з цілком обґрунтованих приводів, він буде посилювати підозри щодо своєї залежності від Москви. А це новий крок до імпічменту.

Більше того, будь-який наступник Трампа буде змушений оперувати в атмосфері підозрілості щодо намірів і можливостей Москви. Підозрілість до Росії та росіян вже перетворюється на вірус, який починає проникати в політичне життя різних країн. А для Росії, яка стала частиною глобального світу і яка не тільки активно використовує фінансові та технологічні ресурси Заходу, але й перетворилася на сировинний придаток розвинених країн, це являє собою удар по моделі існування.

Антиросійська консолідація американської еліти відроджує ідеологізацію зовнішньої політики, від якої на Заході давно відвикли. Вихід Заходу з епохи постмодернізму з його моральним і нормативним релятивізмом звужує поле маневру для Кремля, який досі успішно використовував політичну амбівалентність ліберальних демократій і їх готовність до торгу. Повернення до нормативних стандартів означатиме закриття західного світу для Росії та її еліти. А велика держава не може існувати в ізоляції, вона може забезпечувати свій статус тільки через участь у Концерті великих держав.

Ось привід відмовитися від звичного для Росії американоцентризму, намагаються обнадіяти деякі експерти. Добре, але тоді чим Кремлю підживлювати свій статус без Америки? Будемо будувати партнерство з Китаєм, пропонують оптимісти. Невже вони вірять в те, що Пекін запропонує Москві щось більше, ніж роль молодшого партнера? Поки що очевидно: у російської еліти, яка звикла нити про своє приниження з боку США, нарешті, з'являється реальний привід для голосінь. Китайський лідер Сі Цзіньпін вже заявив про прагнення Китаю зробити те, про що досі в Пекіні боялися говорити вголос: про готовність до глобального лідерства. На нещодавньому форумі "Один пояс – один шлях" Сі Цзіньпін, відкинувши китайську обережність, фактично запропонував свій варіант глобалізації під керівництвом, звичайно ж, Китаю. Видно, подивившись на параліч Заходу і на те, як Вашингтон захоплений знищенням Трампа, в Пекіні вирішили: пора, не криючись, виходити на авансцену. Володимир Путін в Пекіні на згаданому вище форумі стояв поруч з Сі, але явно без задоволення. І зрозуміло чому: китайський глобальний проект – ще один удар по російській державності і кремлівських амбіціях. Єдина надія, що концепція "Один пояс – один шлях" провалиться і що США збере сили і вкоротить китайські амбіції.

Словом, угораздило з цим Трампом! Але ще більше – з Сі Цзіньпіном. Звичайно, можна розвинути в Сочі шалену дипломатичну активність і вести діалог з усіма, хто готовий приїхати в Бочаров Струмок: від Реджепа Ердогана до італійського прем'єра, ім'я якого не обов'язково запам'ятовувати, тому що уряди в Римі постійно змінюються. Але ж всі розуміють, що це вже гра у другій лізі. Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державности? А без неї ніяк не можна – остання скрєпа залишилася.

http://nv.ua/ukr/opinion/shevcova/udar-po-modeli-isnuvannja-rosiji-1209848.html

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ? Олег Басилашвили




ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили

http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

Санкції України проти Рефії є послідовні



Санкції України проти Росії.
Що спільного у «Яндекса» й Орбакайте

20 Травень 2017

У забороні російських інтернет-компаній обивателі бачать цензуру, забуваючи про те, що це бізнес.

Заборона «Яндекса» і «ВКонтакте» мало чим відрізняються від заборони Крістіні Орбакайте виступати в Україні.

Орбакайте було під силу зібрати в чотирьох українських містах-мільйонниках концертні зали. Двічі на рік. Харків, Одеса, Київ і Дніпро сумарно могли забезпечити російській співачці вісім виступів. З урахуванням того, що середній гонорар виконавиці її рівня коливається в районі 15 тисяч доларів, то річні втрати від заборони – це 120 тисяч доларів. Множимо на три – саме на три роки їй заборонений в'їзд в Україну – і отримуємо 360 тисяч американських доларів. Саме стільки Крістіна Орбакайте втратила через один концерт в анексованому Криму.

Санкції інструментальні – вони виконують роль батога. Недотримання українських законів загрожує для фізичної та юридичної особи втратою українського ринку. Ємність якого досить велика, щоб вихід з нього ніс відчутні фінансові втрати. І в цьому сенсі немає різниці між виконавцем популярних шлягерів і великою інтернет-компанією.

Соцмережі і пошуковики – це не благодійність, а бізнес

Соцмережі, антивіруси і пошуковики – це не благодійність, а бізнес. Той самий російський бізнес, який мало чим відрізняється від заводу або авіакомпанії. Він точно так само націлений на отримання прибутку, як і будь-який інший гравець на ринку. І український ринок для всіх цих компаній був цінний своїми розмірами і капіталоємністю.

Будь-які розмови про те, що «заборона б'є по користувачах», нічим не відрізняються від скарг на заборону прямого авіасполучення з РФ. Адже прямі рейси з Росією стали жертвою не українського волюнтаризму. Вони стали неможливі через те, що російські авіакомпанії порушували український повітряний простір, здійснюючи рейси в аеропорт Сімферополя.

Заборона «ВКонтакте», «Яндекса» або лабораторії Касперського – це не стільки заборона доступу до їхніх продуктів, скільки скорочення їхнього потенційного прибутку. Сучасний світ має чимало можливостей обходити блокування – і досвід сусідньої Росії тому підтвердження. Але нові санкції унеможливлюють роботу юридичних осіб на території України.

Будь-яка війна – це вихід із зони комфорту

Хтось скаже, що ця заборона побічно б'є і по українській стороні. Так, можливо. Російські авіакомпанії теж замовляли в українських аеропортів обслуговування літаків. А Крістіна Орбакайте знімала номери в українських готелях та їла в українських ресторанах. Але це принципово нічого не змінює.

Тому що будь-яка оборона – це витрати. Армія коштує грошей – як і зброя. І якщо ви думаєте, що в сучасних війнах битви йдуть тільки на полі бою – ви помиляєтеся.

Я багато чув про те, що нові санкції змусять українських користувачів перелаштувати звичний побут. Можу за них щиро порадіти. Тому що будь-яка війна – це вихід із зони комфорту. І якщо все, чим вам доводиться жертвувати, – це цифрова продукція країни-агресора, то ви надзвичайно щаслива людина. Багатьом так не пощастило. Запитайте у переселенців.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
https://www.radiosvoboda.org/a/28499321.html


Як Україна переосмислює статус «російського опозиціонера»



Кейс Ксенії Собчак – це хороша ілюстрація того, як виглядає емансипація України.

Російська опозиціонерка вирішила насварити українського президента. На її думку, він недостатньо демократичний, не розуміє свою країну й робить помилки. Півтора місяця тому Ксенія Собчак записувала щось подібне на адресу російського президента, й можна припустити, що вона намагалася всього лише «дотриматись балансу».

І це прекрасна ілюстрація до розмови про Росію, Україну та Крим.

Проблема Ксенії Анатоліївни та її однодумців у тому, що вони за звичкою намагаються виступати з позиції «совісті нації», забуваючи про те, що нації з обох боків кордону вже різні. У цьому сенсі вони мало відрізняються від своїх опонентів – для обох груп прикордонні стовпи є умовністю, яка не може заважати їхньому праву на повчання.

Власне, Ксенія Собчак не одна така – час від часу хтось із її колег по ліберальному російському цеху, обурившись українцями, вирішує їх привселюдно відчитати. Забуваючи про те, що легітимність їхніх менторських інтонацій закінчується там, де починається територія України. Адже повчання має сенс лише тоді, коли адресат готовий слухати.

Це хороший приклад того, що долю поліса можуть визначати тільки громадяни поліса. Просто за фактом спільної долі. Саме тому кордони мають значення. При всіх його недоліках Петро Порошенко – це президент України, якого обирали українці. І питання його політичного майбутнього вони вирішать самостійно – без опіки й піклування Ксенії Собчак.

Той факт, що російській телеведучій не спадає на думку лізти з настановами до президента Фінляндії Саулі Нійністе, означає лише те, що в свідомості росіян Гельсінкі – це столиця окремої суверенної держави. А Україна для них – це концентрація очікувань. Просто в імперців свої очікування, а у лібералів – свої. Але вибір інтонації одними й іншими – чіткий сигнал, що сусідню країну вони продовжують сприймати як «свою», а не «чужу».

І це ще один доказ, що вони так і не зрозуміли, які процеси запустила в Україні анексія Криму.

Вторгнення на півострів стало найкрасномовнішим доказом того, що ніякі поступки Росії не можуть гарантувати безпеку країни. Саме тоді – в лютому 2014 року – в Україні розпочався виразний процес політичного й культурного окреслення держави. І якщо 2014 року Україна почала дистанціюватися від російського державного, то 2017-го дистанціюється від російського опозиційного.

Цей процес так гостро сприймається у Росії ще й тому, що українські медіа продовжують багато в чому залишатися російськомовними. Це породжує ілюзію неправдивої однаковості й однотипності. Неправдивоі тому, що «простору загального» між російськими лібералами й «українськими росіянами» тепер уже немає. Якщо російський ліберал головним своїм противником вважає авторитаризм і Володимира Путіна, то для українця у ролі суппротивника виступає саме російська держава, в максимальному ослабленні якої він кровно зацікавлений. А з цим, у свою чергу, не готові будуть погодитися громадяни Росії – яких би поглядів вони не дотримувалися.

Статус «російського опозиціонера» перестає давати кредит довіри своєму власникові в очах українського обивателя. Пікантності тому, що відбувається, додає те, що аудиторії з обох боків кордону здатні один одного розуміти без перекладу, а тому продовжують за інерцією сходитись у віртуальних битвах соцмереж.

Але щойно Україна перестане реагувати на будь-які зауваження з Росії – емансипацію можна буде вважати доконаною.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії

https://www.radiosvoboda.org/a/28506479.html

БГ: Вдячний автору за вчасну і розумну реакцію на щось сказане громадянкою РФ Оксаною Собчак, бо жодної цитати чи посилання не побачив, хоча воно і зайве: тема в іншому. Ми справді вже різні і думка будь-кого в РФ про щось в Україні нас, українців, мало турбує. Як казав Михаил Светлов: "Меня не волнует ваша озабоченность в моих делах"
Єдине зауваження до автора: "Статус «російського опозиціонера» перестає давати кредит довіри своєму власникові в очах українського обивателя" - у тому і справа, що не обивателя, а серед інтелектуалів в Україні!



Перші ластівки з Гааги для Рефії стануть орлами смерті

“Справедливість є”. Лана Зеркаль – про те, чому рішення Суду ООН є позитивним для України 19/04/2017

Лана Зеркаль в суді у Гаазі. Фото: ФБ Богдан Крикливенко

 

Лана (Олена) Зеркаль
заступниця міністра закордонних справ України

(FB)

Міжнародний суд ООН [проміжним рішенням 19 квітня] визнав обґрунтованість позиції України та зобов’язав Російську Федерацію вжити заходів для припинення і недопущення подальших порушень Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.

Зокрема, стосовно ситуації в Криму Суд ООН наказав Російській Федерації:

1. Утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.

2. Забезпечити доступність освіти українською мовою.

Суд також зобов’язав обидві сторони утримуватись від дій, які б погіршували чи розширювали предмет спору, або ускладнювали його розв’язання.

Сьогоднішнє рішення Суду є важливим для міжнародного права, яке доводить свою дієвість у відновленні справедливості у світі.

Ми цінуємо зваженість суддів Міжнародного суду ООН, які винесли це рішення.

Це рішення визнало серйозність ситуації, до якої приводять дії Російської Федерації, і те, що громадяни України потребують захисту.

Це стосується як Криму, так і Донбасу, про що Суд чітко зазначив.

Шкода, що Міжнародний суд ООН не вважає доцільним застосування тимчасових заходів також по відношенню до дій Російської Федерації на сході України.

Тим не менш рішення Суду щодо застосування Конвенції про протидію фінансуванню тероризму є позитивним з огляду на таке:

  • Суд підтримав позицію України, що події, які представила Україна підпадають під дію Конвенції;
  • Суд підтримав позицію України щодо дотримання досудової процедури;
  • Суд формально визнав prima facie (попередню) юрисдикцію щодо цієї Конвенції;
  • Суд визнав недостатніми докази “правдивості для застосування” (plausibility) прав:
    (параграф 75 рішення) У цій справі події, на які посилається Україна, мали наслідком смерть та травмування великої кількості цивільних. Однак для того, щоб визнати, чи права, які прагне захистити Україна, є правдивими для застосування, необхідно визначити, чи є достатні підстави вважати, що інші складові, зазначені у частині першій статті 2 [Конвенції], такі як намір чи усвідомлення [виконавців] та елемент мети, зазначений у частині 1 (b) статті 2 [Конвенції]. На цій стадії процедури Україна не надала Суду докази, які б давали достатньо підстав вважати правдоподібним, що ці складові наявні.

Таким чином:

  • з огляду на те, що це перше рішення Суду щодо цієї Конвенції – ми маємо дуже конструктивний підхід Суду;
  • Суд визнав логіку України у підходах до застосування Конвенції щодо протидії фінансуванню тероризму;
  • В України є достатньо розуміння, які саме докази ми будемо представляти на стадії слухань по суті.

До того ж Суд повернувся до питання подій на Сході з власної ініціативи. У пункті 104 рішення Суд визначив, що очікує від Сторін роботи над повним виконанням Мінського пакету заходів.
Підкреслюємо, що навіть у цьому питанні Суд використав логіку України щодо сумісності судового процесу і Мінського процесу.

Ми очікуємо, що Російська Федерація невідкладно і повною мірою виконуватиме рішення Суду та припинить порушення міжнародного права по відношенню до України.

Ми закликаємо всю міжнародну спільноту надзвичайно ретельно стежити за виконанням Росією рішення цього Суду та притягати Росію за відповідальність за кожен факт порушення цього рішення.

Ми продовжуємо ретельно готуватися до слухань по суті, аби остаточно довести свідоме і зухвале порушення Російською Федерацією норм міжнародного права.

Сьогоднішнє рішення Суду не звільняє Російську Федерацію від обов’язку дотримуватись зобов’язань за обома конвенціями.

Повний текст рішення – тут.

* * *

У травні Міжнародний суд ООН визначить календарний розклад розгляду по суті справи “Україна проти Росії”, сказала Олена Зеркаль журналістам після слухання ухвали Суду щодо тимчасових заходів.

“Зараз ми виходимо на наступну стадію – це розгляд справи по суті. У травні ми будемо тут збиратися сторонами, щоб Суд визначився, яким буде календарний розклад розгляду справи по суті”, – цитує Зеркаль УНІАН.

Україна перемогла Росію у боротьбі за боксерське Євро

 Україна перемогла Росію у боротьбі за боксерське Євро
24 січня, 2017



Чемпіонат Європи-2017 з боксу серед чоловіків вперше прийматиме Україна, а саме Харків

Про це повідомляє прес-служба Федерації боксу України (ФБУ).

У своєму зверненні до президента ФБУ Володимира Продивуса президент Європейської конфедерації Франко Фальчінеллі зазначив, що він абсолютно впевнений у тому, що Федерація боксу України й оргкомітет змагань забезпечать проведення чемпіонату Європи на найвищому рівні.

Раніше в Україні проходили чемпіонат світу з боксу серед юніорів, Кубок Європи серед чоловіків, чемпіонат Європи серед жінок і чемпіонат Європи з боксу серед юніорів.

Відповідно до офіційного повідомлення Європейської Конфедерації боксу, чемпіонат Європи серед чоловіків запланований на 14-26 червня 2017 року.

Разом з Україною за право проведення чемпіонату Європи сперечалися Туреччина та Росія.

Проте, переважна більшість членів Виконавчого комітету EUBC віддала свій голос за Харків. Загалом право голосу у Європейській Конфедерації мають 19 членів виконкому.
http://espreso.tv/news/2017/01/24/ukrayina_peremogla_rosiyu_u_borotbi_za_bokserske_yevro

Щодо можливого російського наступу.



Олексій Арестович
6 серпеня 2016

ЩОДО МОЖЛИВОГО РОСІЙСЬКОГО НАСТУПУ.

Багато розмов щодо російського наступу, що може відбутись найближчим часом.

Дійсно, багато ознак вказує на те, що ймовірність такого розвитку подій дещо підвищилась.

Як я розумію, задум у Кремлі наступний:

1. Під виглядом навчань "Кавказ-2016", які розпочинаються (поступово) з 15 серпня, розгорнути ударне угруповання, спрямоване проти України.

2. Під час розгортання та під його прикриттям розпочати поступову і покрокову активізацію дій на Донбасі з метою:

а) досягти переваги у втратах та успіхах (зараз у них негативна не на їх користь), демотивувати тим наших бійців та мотивувати власних,

б) виснажити наші ресурси та вирахувати логіку нашого командування щодо використання резервів.

2. Розгорнуте угруповання та локальні успіхи на фронті використати для політичного тиску на українське керівництво з метою примусити його на поступки у питанні надання особливого статусу ОРДЛО, загрожуючи у разі непокори повномаштабним вторгненням.

3. Рішення про застосування угруповання, створеного у рамках навчань "Кавказ-2016" для введення на теріторію України (повністю або частково) ймовірно, буде прийматися на основі аналізу ситуації, в т.ч. політичної, за результатами їх тактичних рухів в кінці серпня - вересня.

Вочевідь, російське керівництво сподівається повторити успіх серпневого вторгнення 2014 року, коли, завдяки святкуванню Дня Незалежності, українська політична та військова верхівка, приймала стратегічні та оперативні рішення дуже повільно.

До цього ж додаємо відволікання світових лідерів на Олімпіаду у Бразилії.

4. Навчання деяких військових частин так званих "ЛНР" та "ДНР" (1 та 2 армійські корпуси Резервної армії РФ), які по окремих елементах закінчилися в липні (21.07), а за деякими почалися тільки 30.07, вказують на неготовність (поки) сил противника до системних повноцінних дій.

Ймовірно, активізація противника буде йти поетапно, з нарощуванням за рахунок введення в бій своїх підрозділів, одразу з навчальних полігонів.

Тож: наступ противника, вочевидь, дійсно готується.

Пік його дій слід очікувати з середини вересня - до середини жовтня.

Введення військ РФ можлие у разі виснаження наших ресурсів і резервів за цей період і тільки (!) у ситуації, яка буде оцінена Кремлем дуже вигідною для вторгнення.

Для цього, ми маємо бути не готові ефективно відбити напад, не готові швидко провести мобілізацію , Захід має бути не готовий до адекватного реагування на конфлікт.

Зрозуміло, що це виключне становище речей, імовірність реалізації якого дуже низька.

З іншого боку, темпи виснаження російської економіки та загроза переозброєння ЗСУ за допомогою Заходу, вже за рік-півтора, не залишають Кремлю шансів на військове вирішення конфлікту на свою користь.

Тож, дуже багато буде залежати від готовності українського суспільства та керівництва адекватно відреагувати на загрозу, що посилюється.

Кремлівське керівництво, навіть не доводячи справу до повномаштабного вторгнення, сподівається отримати:

- повний розклад по нашій реальній готовності до відбиття агресії в масштабах країни,

- вимотати наші сили, резерви,

- створити неабияке внутрішньополітичне напруження в Україні,

- зрушити справу щодо визнання особливого статусу ОРДЛО українським суспільством та парламентом,

- підвищити моральний дух росіян на фоні невдач в Сирії, та сепаратистів - на фоні невдач в АТО.

Слід зазначити, що можливий наступ буде, як завжди, забезпечуватись потужною інформаційною кампанією з боку російських спецслужб, головною метою якої буде посіяти в нашому суспільстві зневіру та паніку.

Тому:

- дуже багато буде залежати від нашою із вами адекватності.

Крики "зрада!", "нас зливають!", "нашим не дають стріляти!" я особисто схильний буду розцінювати як пряме пособництво ворогові у його намаганні знищити нашу волю до спротиву та перемоги.

Коли/якщо підуть повідомлення про початок дій, втрати серед хлопців, від нас вимагається зберігати спокій та не розганяти паніку і недостовірну інформацію.

Думаю, що не дивлячись на всі наші "таланти" і "можливості", ВВП-Х знову обламається і злякається довести справу до, грубо кажучи, рукопашної з Україною. Бо там йому і кінець.

І наше військо, і керівництво знаходиться у добрій формі, усі попереджені та відслідковують цю ситуацію.

Тож, справа у тому, щоб не підвело суспільство.

Дуже багато у цій грі нервів буде залежати від нашої здатності швидко провести мобілізацію у разі потреби та встояти перед інформаційно-психологічним впливом російських спецслужб та їх місцевих посібників з "5-ї колони".

Я особисто побігу до військкомату за першим покликом - щодуху. Чого і бажаю усім чоловікам, для яких "вільна Україна" - не пусті слова.

Боятися не треба. Ми цілком здатні відбити навіть повномасштабний наступ. Треба знати та бути готовими. Усе наше буде.:)

- Слава Україні!.

https://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/1205134396217305

Б.Г. : Цілодобово за безкоштовним номером 0 800 501 482 або на електронну скриньку callcenter@ssu.gov.ua на засадах довіри і співпраці громадяни України можуть повідомити в СБУ про будь-які факти прибуття та перебування в регіоні підозрілих осіб, наміри здійснення сепаратистської, терористичної, диверсійної чи розвідувально-підривної діяльності, а також корупційні дії чиновників.