хочу сюда!
 

Елена

31 год, рак, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «рефія»

Початок і продовження кінця Імперії рефів

Удар по моделі існування Росії
Лілія ШевцоваЛілія Шевцова

Російський політолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Brookings Institution

26 Травня, 12:39 6135  36коментувати
 Facebook21
 Twitter
 Google+
Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует

Як ви думаєте, хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля? Навальний? Корупція? Безглуздість влади? Реновація і далекобійники? Всі ці неприємності, думаю, Кремль поки що має шанс пережити, нехай і з головним болем. Загроза виходить звідти, звідки не чекали. На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует. Трамп це робить, звичайно, не усвідомлюючи того, що він робить. Що стосується Великого Сі, то його явно не можна звинуватити в тому, що він не розуміє наслідків своїх кроків, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.

Мова йде про державність, яка є хребтом російської персоналістської влади: якщо виникають будь-які сумніви в державності, то вся ідеологічна конструкція починає падати. Протягом чверті століття після розпаду СРСР Кремль зумів відтворювати статус великої держави, в ім'я якої росіяни готові були жертвувати своїми свободою і добробутом, маючи в кишені лише ядерні боєголовки і нагадування про кураж минулих років. Але іронія в тому, що Росія може зберігати міжнародні претензії лише через співвіднесення себе (через діалог або конфронтацію, а частіше через те й інше разом) зі США, провідним глобальним гравцем. Російська політична ментальність зациклена на американоцентризм; для цієї ментальності інший світ, включно з Європою, – лише додаток до російсько-американської біполярності. Американський наратив став найважливішим елементом самоствердження російської влади і виправданням способу її правління.

Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державності?

США справно працювали системною підтримкою нового російського самодержавства. За президентства Барака Обами, який намагався не дратувати Кремль, в Москві навіть вважали, що настав час, коли можна вимагати, щоб США прийняли чужі правила гри. Коли ж у Білий дім прийшов Трамп, то російська еліта розмріялася про тандем Росія – Америка, який і буде правити світом. Звичайно, правити під керівництвом більш досвідченого лідера, і у Кремля не виникало сумнівів, хто мав виконувати соло в парі Путін – Трамп.

І тут такий обвал! Сталося несподіване: Росія стала не просто інструментом американської боротьби за владу, але перетворилася на антисистемну силу, яка загрожує спровокувати в США новий розклад сил і навіть змінити баланс влади. Вже не важливо, реальне чи надумане втручання Кремля в американський політичний процес, сталося незворотне: "російська карта" стала фактом американської реальності. Звичайно, Кремлю навіть у страшному сні не могла привидітися лавина подій, яка перетворила будь-яке спілкування американської адміністрації з російськими представниками на обіцянку нового Вотергейту. Причому Трамп – нестриманістю, нарцисизмом і неприборканістю – посприяв перетворенню "російської карти" на власного могильника. Можна собі уявити кремлівські стогони: "Ну добре, сам собі копав яму, але ж він, негідник, розхитує наш човен!" Втім, чого тут дивуватися: якщо Москва так довго і успішно експлуатувала антиамериканізм в цілях зміцнення власних позицій, то чому б американській еліті не перейняти досвід і не спробувати пограти з кремленофобією?

Якщо не зупинити вал підозр у російському втручанні та спробах дискредитувати американську демократію, то Росія перетвориться якщо не на загрозу, то на небажаного партнера для всього західного світу. А це обернеться стратегічними проблемами для Москви, змусивши Захід створювати механізм реального (а не імітаційного) стримування та ізоляції Росії.

"Це ж політична шизофренія!" – обурюється президент Путін. "Як же можна так ставитися до законно обраноо президента?!" – з подивом запитують російські телепропагандисти. Ех, краще б російська сторона взагалі мовчала! Кожен звук або зітхання, що витікають з Москви на підтримку Трампа, сприймається як ще одне підтвердження того факту, що між ними є домовленості, і це стає новим актом дискредитації американського президента.

Які б не були реальні чи уявні мотиви використання "російської карти" у США, виникла ситуація, яка підриває основи російської персоналістської влади. Тепер Москві дуже складно використовувати Америку як джерело власної державності. А конфронтація з Вашингтоном – собі дорожче. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася конфронтація Радянського Союзу зі США. Діалог, тим більше співпраця з Вашингтоном тепер навряд чи вийде. Кожен раз, коли Трамп буде намагатися протягнути руку Москві, навіть з цілком обґрунтованих приводів, він буде посилювати підозри щодо своєї залежності від Москви. А це новий крок до імпічменту.

Більше того, будь-який наступник Трампа буде змушений оперувати в атмосфері підозрілості щодо намірів і можливостей Москви. Підозрілість до Росії та росіян вже перетворюється на вірус, який починає проникати в політичне життя різних країн. А для Росії, яка стала частиною глобального світу і яка не тільки активно використовує фінансові та технологічні ресурси Заходу, але й перетворилася на сировинний придаток розвинених країн, це являє собою удар по моделі існування.

Антиросійська консолідація американської еліти відроджує ідеологізацію зовнішньої політики, від якої на Заході давно відвикли. Вихід Заходу з епохи постмодернізму з його моральним і нормативним релятивізмом звужує поле маневру для Кремля, який досі успішно використовував політичну амбівалентність ліберальних демократій і їх готовність до торгу. Повернення до нормативних стандартів означатиме закриття західного світу для Росії та її еліти. А велика держава не може існувати в ізоляції, вона може забезпечувати свій статус тільки через участь у Концерті великих держав.

Ось привід відмовитися від звичного для Росії американоцентризму, намагаються обнадіяти деякі експерти. Добре, але тоді чим Кремлю підживлювати свій статус без Америки? Будемо будувати партнерство з Китаєм, пропонують оптимісти. Невже вони вірять в те, що Пекін запропонує Москві щось більше, ніж роль молодшого партнера? Поки що очевидно: у російської еліти, яка звикла нити про своє приниження з боку США, нарешті, з'являється реальний привід для голосінь. Китайський лідер Сі Цзіньпін вже заявив про прагнення Китаю зробити те, про що досі в Пекіні боялися говорити вголос: про готовність до глобального лідерства. На нещодавньому форумі "Один пояс – один шлях" Сі Цзіньпін, відкинувши китайську обережність, фактично запропонував свій варіант глобалізації під керівництвом, звичайно ж, Китаю. Видно, подивившись на параліч Заходу і на те, як Вашингтон захоплений знищенням Трампа, в Пекіні вирішили: пора, не криючись, виходити на авансцену. Володимир Путін в Пекіні на згаданому вище форумі стояв поруч з Сі, але явно без задоволення. І зрозуміло чому: китайський глобальний проект – ще один удар по російській державності і кремлівських амбіціях. Єдина надія, що концепція "Один пояс – один шлях" провалиться і що США збере сили і вкоротить китайські амбіції.

Словом, угораздило з цим Трампом! Але ще більше – з Сі Цзіньпіном. Звичайно, можна розвинути в Сочі шалену дипломатичну активність і вести діалог з усіма, хто готовий приїхати в Бочаров Струмок: від Реджепа Ердогана до італійського прем'єра, ім'я якого не обов'язково запам'ятовувати, тому що уряди в Римі постійно змінюються. Але ж всі розуміють, що це вже гра у другій лізі. Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державности? А без неї ніяк не можна – остання скрєпа залишилася.

http://nv.ua/ukr/opinion/shevcova/udar-po-modeli-isnuvannja-rosiji-1209848.html

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ? Олег Басилашвили




ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили

http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

Санкції України проти Рефії є послідовні



Санкції України проти Росії.
Що спільного у «Яндекса» й Орбакайте

20 Травень 2017

У забороні російських інтернет-компаній обивателі бачать цензуру, забуваючи про те, що це бізнес.

Заборона «Яндекса» і «ВКонтакте» мало чим відрізняються від заборони Крістіні Орбакайте виступати в Україні.

Орбакайте було під силу зібрати в чотирьох українських містах-мільйонниках концертні зали. Двічі на рік. Харків, Одеса, Київ і Дніпро сумарно могли забезпечити російській співачці вісім виступів. З урахуванням того, що середній гонорар виконавиці її рівня коливається в районі 15 тисяч доларів, то річні втрати від заборони – це 120 тисяч доларів. Множимо на три – саме на три роки їй заборонений в'їзд в Україну – і отримуємо 360 тисяч американських доларів. Саме стільки Крістіна Орбакайте втратила через один концерт в анексованому Криму.

Санкції інструментальні – вони виконують роль батога. Недотримання українських законів загрожує для фізичної та юридичної особи втратою українського ринку. Ємність якого досить велика, щоб вихід з нього ніс відчутні фінансові втрати. І в цьому сенсі немає різниці між виконавцем популярних шлягерів і великою інтернет-компанією.

Соцмережі і пошуковики – це не благодійність, а бізнес

Соцмережі, антивіруси і пошуковики – це не благодійність, а бізнес. Той самий російський бізнес, який мало чим відрізняється від заводу або авіакомпанії. Він точно так само націлений на отримання прибутку, як і будь-який інший гравець на ринку. І український ринок для всіх цих компаній був цінний своїми розмірами і капіталоємністю.

Будь-які розмови про те, що «заборона б'є по користувачах», нічим не відрізняються від скарг на заборону прямого авіасполучення з РФ. Адже прямі рейси з Росією стали жертвою не українського волюнтаризму. Вони стали неможливі через те, що російські авіакомпанії порушували український повітряний простір, здійснюючи рейси в аеропорт Сімферополя.

Заборона «ВКонтакте», «Яндекса» або лабораторії Касперського – це не стільки заборона доступу до їхніх продуктів, скільки скорочення їхнього потенційного прибутку. Сучасний світ має чимало можливостей обходити блокування – і досвід сусідньої Росії тому підтвердження. Але нові санкції унеможливлюють роботу юридичних осіб на території України.

Будь-яка війна – це вихід із зони комфорту

Хтось скаже, що ця заборона побічно б'є і по українській стороні. Так, можливо. Російські авіакомпанії теж замовляли в українських аеропортів обслуговування літаків. А Крістіна Орбакайте знімала номери в українських готелях та їла в українських ресторанах. Але це принципово нічого не змінює.

Тому що будь-яка оборона – це витрати. Армія коштує грошей – як і зброя. І якщо ви думаєте, що в сучасних війнах битви йдуть тільки на полі бою – ви помиляєтеся.

Я багато чув про те, що нові санкції змусять українських користувачів перелаштувати звичний побут. Можу за них щиро порадіти. Тому що будь-яка війна – це вихід із зони комфорту. І якщо все, чим вам доводиться жертвувати, – це цифрова продукція країни-агресора, то ви надзвичайно щаслива людина. Багатьом так не пощастило. Запитайте у переселенців.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
https://www.radiosvoboda.org/a/28499321.html


Як Україна переосмислює статус «російського опозиціонера»



Кейс Ксенії Собчак – це хороша ілюстрація того, як виглядає емансипація України.

Російська опозиціонерка вирішила насварити українського президента. На її думку, він недостатньо демократичний, не розуміє свою країну й робить помилки. Півтора місяця тому Ксенія Собчак записувала щось подібне на адресу російського президента, й можна припустити, що вона намагалася всього лише «дотриматись балансу».

І це прекрасна ілюстрація до розмови про Росію, Україну та Крим.

Проблема Ксенії Анатоліївни та її однодумців у тому, що вони за звичкою намагаються виступати з позиції «совісті нації», забуваючи про те, що нації з обох боків кордону вже різні. У цьому сенсі вони мало відрізняються від своїх опонентів – для обох груп прикордонні стовпи є умовністю, яка не може заважати їхньому праву на повчання.

Власне, Ксенія Собчак не одна така – час від часу хтось із її колег по ліберальному російському цеху, обурившись українцями, вирішує їх привселюдно відчитати. Забуваючи про те, що легітимність їхніх менторських інтонацій закінчується там, де починається територія України. Адже повчання має сенс лише тоді, коли адресат готовий слухати.

Це хороший приклад того, що долю поліса можуть визначати тільки громадяни поліса. Просто за фактом спільної долі. Саме тому кордони мають значення. При всіх його недоліках Петро Порошенко – це президент України, якого обирали українці. І питання його політичного майбутнього вони вирішать самостійно – без опіки й піклування Ксенії Собчак.

Той факт, що російській телеведучій не спадає на думку лізти з настановами до президента Фінляндії Саулі Нійністе, означає лише те, що в свідомості росіян Гельсінкі – це столиця окремої суверенної держави. А Україна для них – це концентрація очікувань. Просто в імперців свої очікування, а у лібералів – свої. Але вибір інтонації одними й іншими – чіткий сигнал, що сусідню країну вони продовжують сприймати як «свою», а не «чужу».

І це ще один доказ, що вони так і не зрозуміли, які процеси запустила в Україні анексія Криму.

Вторгнення на півострів стало найкрасномовнішим доказом того, що ніякі поступки Росії не можуть гарантувати безпеку країни. Саме тоді – в лютому 2014 року – в Україні розпочався виразний процес політичного й культурного окреслення держави. І якщо 2014 року Україна почала дистанціюватися від російського державного, то 2017-го дистанціюється від російського опозиційного.

Цей процес так гостро сприймається у Росії ще й тому, що українські медіа продовжують багато в чому залишатися російськомовними. Це породжує ілюзію неправдивої однаковості й однотипності. Неправдивоі тому, що «простору загального» між російськими лібералами й «українськими росіянами» тепер уже немає. Якщо російський ліберал головним своїм противником вважає авторитаризм і Володимира Путіна, то для українця у ролі суппротивника виступає саме російська держава, в максимальному ослабленні якої він кровно зацікавлений. А з цим, у свою чергу, не готові будуть погодитися громадяни Росії – яких би поглядів вони не дотримувалися.

Статус «російського опозиціонера» перестає давати кредит довіри своєму власникові в очах українського обивателя. Пікантності тому, що відбувається, додає те, що аудиторії з обох боків кордону здатні один одного розуміти без перекладу, а тому продовжують за інерцією сходитись у віртуальних битвах соцмереж.

Але щойно Україна перестане реагувати на будь-які зауваження з Росії – емансипацію можна буде вважати доконаною.

Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії

https://www.radiosvoboda.org/a/28506479.html

БГ: Вдячний автору за вчасну і розумну реакцію на щось сказане громадянкою РФ Оксаною Собчак, бо жодної цитати чи посилання не побачив, хоча воно і зайве: тема в іншому. Ми справді вже різні і думка будь-кого в РФ про щось в Україні нас, українців, мало турбує. Як казав Михаил Светлов: "Меня не волнует ваша озабоченность в моих делах"
Єдине зауваження до автора: "Статус «російського опозиціонера» перестає давати кредит довіри своєму власникові в очах українського обивателя" - у тому і справа, що не обивателя, а серед інтелектуалів в Україні!



Перші ластівки з Гааги для Рефії стануть орлами смерті

“Справедливість є”. Лана Зеркаль – про те, чому рішення Суду ООН є позитивним для України 19/04/2017

Лана Зеркаль в суді у Гаазі. Фото: ФБ Богдан Крикливенко

 

Лана (Олена) Зеркаль
заступниця міністра закордонних справ України

(FB)

Міжнародний суд ООН [проміжним рішенням 19 квітня] визнав обґрунтованість позиції України та зобов’язав Російську Федерацію вжити заходів для припинення і недопущення подальших порушень Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації.

Зокрема, стосовно ситуації в Криму Суд ООН наказав Російській Федерації:

1. Утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.

2. Забезпечити доступність освіти українською мовою.

Суд також зобов’язав обидві сторони утримуватись від дій, які б погіршували чи розширювали предмет спору, або ускладнювали його розв’язання.

Сьогоднішнє рішення Суду є важливим для міжнародного права, яке доводить свою дієвість у відновленні справедливості у світі.

Ми цінуємо зваженість суддів Міжнародного суду ООН, які винесли це рішення.

Це рішення визнало серйозність ситуації, до якої приводять дії Російської Федерації, і те, що громадяни України потребують захисту.

Це стосується як Криму, так і Донбасу, про що Суд чітко зазначив.

Шкода, що Міжнародний суд ООН не вважає доцільним застосування тимчасових заходів також по відношенню до дій Російської Федерації на сході України.

Тим не менш рішення Суду щодо застосування Конвенції про протидію фінансуванню тероризму є позитивним з огляду на таке:

  • Суд підтримав позицію України, що події, які представила Україна підпадають під дію Конвенції;
  • Суд підтримав позицію України щодо дотримання досудової процедури;
  • Суд формально визнав prima facie (попередню) юрисдикцію щодо цієї Конвенції;
  • Суд визнав недостатніми докази “правдивості для застосування” (plausibility) прав:
    (параграф 75 рішення) У цій справі події, на які посилається Україна, мали наслідком смерть та травмування великої кількості цивільних. Однак для того, щоб визнати, чи права, які прагне захистити Україна, є правдивими для застосування, необхідно визначити, чи є достатні підстави вважати, що інші складові, зазначені у частині першій статті 2 [Конвенції], такі як намір чи усвідомлення [виконавців] та елемент мети, зазначений у частині 1 (b) статті 2 [Конвенції]. На цій стадії процедури Україна не надала Суду докази, які б давали достатньо підстав вважати правдоподібним, що ці складові наявні.

Таким чином:

  • з огляду на те, що це перше рішення Суду щодо цієї Конвенції – ми маємо дуже конструктивний підхід Суду;
  • Суд визнав логіку України у підходах до застосування Конвенції щодо протидії фінансуванню тероризму;
  • В України є достатньо розуміння, які саме докази ми будемо представляти на стадії слухань по суті.

До того ж Суд повернувся до питання подій на Сході з власної ініціативи. У пункті 104 рішення Суд визначив, що очікує від Сторін роботи над повним виконанням Мінського пакету заходів.
Підкреслюємо, що навіть у цьому питанні Суд використав логіку України щодо сумісності судового процесу і Мінського процесу.

Ми очікуємо, що Російська Федерація невідкладно і повною мірою виконуватиме рішення Суду та припинить порушення міжнародного права по відношенню до України.

Ми закликаємо всю міжнародну спільноту надзвичайно ретельно стежити за виконанням Росією рішення цього Суду та притягати Росію за відповідальність за кожен факт порушення цього рішення.

Ми продовжуємо ретельно готуватися до слухань по суті, аби остаточно довести свідоме і зухвале порушення Російською Федерацією норм міжнародного права.

Сьогоднішнє рішення Суду не звільняє Російську Федерацію від обов’язку дотримуватись зобов’язань за обома конвенціями.

Повний текст рішення – тут.

* * *

У травні Міжнародний суд ООН визначить календарний розклад розгляду по суті справи “Україна проти Росії”, сказала Олена Зеркаль журналістам після слухання ухвали Суду щодо тимчасових заходів.

“Зараз ми виходимо на наступну стадію – це розгляд справи по суті. У травні ми будемо тут збиратися сторонами, щоб Суд визначився, яким буде календарний розклад розгляду справи по суті”, – цитує Зеркаль УНІАН.

Україна перемогла Росію у боротьбі за боксерське Євро

 Україна перемогла Росію у боротьбі за боксерське Євро
24 січня, 2017



Чемпіонат Європи-2017 з боксу серед чоловіків вперше прийматиме Україна, а саме Харків

Про це повідомляє прес-служба Федерації боксу України (ФБУ).

У своєму зверненні до президента ФБУ Володимира Продивуса президент Європейської конфедерації Франко Фальчінеллі зазначив, що він абсолютно впевнений у тому, що Федерація боксу України й оргкомітет змагань забезпечать проведення чемпіонату Європи на найвищому рівні.

Раніше в Україні проходили чемпіонат світу з боксу серед юніорів, Кубок Європи серед чоловіків, чемпіонат Європи серед жінок і чемпіонат Європи з боксу серед юніорів.

Відповідно до офіційного повідомлення Європейської Конфедерації боксу, чемпіонат Європи серед чоловіків запланований на 14-26 червня 2017 року.

Разом з Україною за право проведення чемпіонату Європи сперечалися Туреччина та Росія.

Проте, переважна більшість членів Виконавчого комітету EUBC віддала свій голос за Харків. Загалом право голосу у Європейській Конфедерації мають 19 членів виконкому.
http://espreso.tv/news/2017/01/24/ukrayina_peremogla_rosiyu_u_borotbi_za_bokserske_yevro

Щодо можливого російського наступу.



Олексій Арестович
6 серпеня 2016

ЩОДО МОЖЛИВОГО РОСІЙСЬКОГО НАСТУПУ.

Багато розмов щодо російського наступу, що може відбутись найближчим часом.

Дійсно, багато ознак вказує на те, що ймовірність такого розвитку подій дещо підвищилась.

Як я розумію, задум у Кремлі наступний:

1. Під виглядом навчань "Кавказ-2016", які розпочинаються (поступово) з 15 серпня, розгорнути ударне угруповання, спрямоване проти України.

2. Під час розгортання та під його прикриттям розпочати поступову і покрокову активізацію дій на Донбасі з метою:

а) досягти переваги у втратах та успіхах (зараз у них негативна не на їх користь), демотивувати тим наших бійців та мотивувати власних,

б) виснажити наші ресурси та вирахувати логіку нашого командування щодо використання резервів.

2. Розгорнуте угруповання та локальні успіхи на фронті використати для політичного тиску на українське керівництво з метою примусити його на поступки у питанні надання особливого статусу ОРДЛО, загрожуючи у разі непокори повномаштабним вторгненням.

3. Рішення про застосування угруповання, створеного у рамках навчань "Кавказ-2016" для введення на теріторію України (повністю або частково) ймовірно, буде прийматися на основі аналізу ситуації, в т.ч. політичної, за результатами їх тактичних рухів в кінці серпня - вересня.

Вочевідь, російське керівництво сподівається повторити успіх серпневого вторгнення 2014 року, коли, завдяки святкуванню Дня Незалежності, українська політична та військова верхівка, приймала стратегічні та оперативні рішення дуже повільно.

До цього ж додаємо відволікання світових лідерів на Олімпіаду у Бразилії.

4. Навчання деяких військових частин так званих "ЛНР" та "ДНР" (1 та 2 армійські корпуси Резервної армії РФ), які по окремих елементах закінчилися в липні (21.07), а за деякими почалися тільки 30.07, вказують на неготовність (поки) сил противника до системних повноцінних дій.

Ймовірно, активізація противника буде йти поетапно, з нарощуванням за рахунок введення в бій своїх підрозділів, одразу з навчальних полігонів.

Тож: наступ противника, вочевидь, дійсно готується.

Пік його дій слід очікувати з середини вересня - до середини жовтня.

Введення військ РФ можлие у разі виснаження наших ресурсів і резервів за цей період і тільки (!) у ситуації, яка буде оцінена Кремлем дуже вигідною для вторгнення.

Для цього, ми маємо бути не готові ефективно відбити напад, не готові швидко провести мобілізацію , Захід має бути не готовий до адекватного реагування на конфлікт.

Зрозуміло, що це виключне становище речей, імовірність реалізації якого дуже низька.

З іншого боку, темпи виснаження російської економіки та загроза переозброєння ЗСУ за допомогою Заходу, вже за рік-півтора, не залишають Кремлю шансів на військове вирішення конфлікту на свою користь.

Тож, дуже багато буде залежати від готовності українського суспільства та керівництва адекватно відреагувати на загрозу, що посилюється.

Кремлівське керівництво, навіть не доводячи справу до повномаштабного вторгнення, сподівається отримати:

- повний розклад по нашій реальній готовності до відбиття агресії в масштабах країни,

- вимотати наші сили, резерви,

- створити неабияке внутрішньополітичне напруження в Україні,

- зрушити справу щодо визнання особливого статусу ОРДЛО українським суспільством та парламентом,

- підвищити моральний дух росіян на фоні невдач в Сирії, та сепаратистів - на фоні невдач в АТО.

Слід зазначити, що можливий наступ буде, як завжди, забезпечуватись потужною інформаційною кампанією з боку російських спецслужб, головною метою якої буде посіяти в нашому суспільстві зневіру та паніку.

Тому:

- дуже багато буде залежати від нашою із вами адекватності.

Крики "зрада!", "нас зливають!", "нашим не дають стріляти!" я особисто схильний буду розцінювати як пряме пособництво ворогові у його намаганні знищити нашу волю до спротиву та перемоги.

Коли/якщо підуть повідомлення про початок дій, втрати серед хлопців, від нас вимагається зберігати спокій та не розганяти паніку і недостовірну інформацію.

Думаю, що не дивлячись на всі наші "таланти" і "можливості", ВВП-Х знову обламається і злякається довести справу до, грубо кажучи, рукопашної з Україною. Бо там йому і кінець.

І наше військо, і керівництво знаходиться у добрій формі, усі попереджені та відслідковують цю ситуацію.

Тож, справа у тому, щоб не підвело суспільство.

Дуже багато у цій грі нервів буде залежати від нашої здатності швидко провести мобілізацію у разі потреби та встояти перед інформаційно-психологічним впливом російських спецслужб та їх місцевих посібників з "5-ї колони".

Я особисто побігу до військкомату за першим покликом - щодуху. Чого і бажаю усім чоловікам, для яких "вільна Україна" - не пусті слова.

Боятися не треба. Ми цілком здатні відбити навіть повномасштабний наступ. Треба знати та бути готовими. Усе наше буде.:)

- Слава Україні!.

https://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/1205134396217305

Б.Г. : Цілодобово за безкоштовним номером 0 800 501 482 або на електронну скриньку callcenter@ssu.gov.ua на засадах довіри і співпраці громадяни України можуть повідомити в СБУ про будь-які факти прибуття та перебування в регіоні підозрілих осіб, наміри здійснення сепаратистської, терористичної, диверсійної чи розвідувально-підривної діяльності, а також корупційні дії чиновників.