Така тема цікава... Всі про це думають. Любов до себе актуальна в будь-якому віці. Але, здається, кожна людина сприймає її по різному, по своєму...

Наприклад, в своєму дитинстві, я усвідомлював мою любов до себе через любов батьків до мене. Тобто, сам себе я любив точно так, як мене любили батькі. Ну, я не знаю, як це точніше пояснити... Одним словом, коли ругали - я себе ненавидів, коли пестили - був щасливим. Але тоді не я вирішував, який настрій у мене буде... Ці рішення я став приймати значно піздніше.

В молодшій школі я усвідомлював свою любов до себе... ніяк. Не було на це часу. Взагалі, мабуть це навіть добре, що я не забивав цим свою голову... Я був найменшим по віку та зрісту, найтовстішим та найогидно-бридкішим (як мені здавалось) з усіх хлопців в класі. І тому, щоб раптом не почати себе ненавидіти - я просто не зважав уваги взагалі ні на що, що стосувалось персонально мене - я жив тоді соціальним життям, налаштовував дружбу, у мене вже тоді було декілька компаній різних знайомих. І тоді я більше мімікрував (підлаштовувався під когось, вдягаючи різні маски), ніж замислювався над тим, чому я це роблю (-: 

Кажуть, діти в молодшому шкільному віці всі такі... не знаю. Я казатиму лише за себе та про себе. Як завжди (-: А там хто хоче, той хай і розбирається, де правда, де істина, що стосується кожного, а що не вписується в межі статистики.. 

В середній школі вже почались зміни... Я трішки підтягнувся, став підлітком більш-менш схожим на чоловічу особу... А ще і гормони в мені раненько заграли.. Чи то через перші малюнки еротичного плану, які в 1991 році стали наполоняти країни піст-радянського простіру... Чи просто час вже було мені відчути, що таке природні інстінкти... Я став дивитись на дівчат. І гадати, чому вони не дивляться на мене. Будь-які трюки від Карнегі не спрацьовували... Або спрацьовували не так. Або не так часто, як би мені хотілось... Власного шарму я не відчував.. Харізма? Ой, не знаю... Короче, із дівчатами складно було... 

Короче, в середній школі я вперше свідомо став себе ненавидіти. Охрестив невдахою і практично всі дії дівчат сприймав на свій рахунок... Бо коли себе ненавидіш, то здається, що весь світ так само тебе ненавидіт... Якщо сміються - то це з тебе злузують, а не просто чомусь радіють.. Якщо на тебе дивляться - то це щоб засмутити, а не через зацікавленість... І таке далі... Ось тоді я себе довго-довго ненавидів... Від моєї ненависті від себе я покрився вугрями, я відокремився від друзів, почав часто сваритись із батьками, коли вони у мене питали про щось, хоч частково пов'язане із дівчатами... 

Компліменти - це ліки... точно. Хай там як завгодно кажуть, але те що приємно чути, те що підіймає настрій, додає яскравих радісних фарб до життя - це все лікує будь-яку депресію або заморочення. Головне - знайти потрібну концентрацію. І моя мати знайшла (-: Десь коли мені було 14... або 15... я нарешті порозумівся із собою і всім світом відразу.

Після школи я довгий час був впевненим в собі щасливим хлопцем. Дівчата мене любили... У мене їх було багато... О! Я справді міг вишуковувати їх в шеренги, ставити перед дверима в черги... Без перебільшень... Але це не моє... Я так і не став бабником. Спробував - результат не сподобався... Чисто психологічно не приємлю полігамію. Але спробував, щоб про це собі дізнатись. Трішки жалкую... Але іноді за життєвий досвід приходиться сплачувати чимось.

Всіх дівчат, із якими я мав щось інтимне, і досі можна перерахувати на пальцях... не розуваючись...(-: Декілька з них і досі мої близькі подруги, не дивлячись на те, що в особистому плані із стосунками нічого не вийшло.

І ще, до періоду "ДО" можна додати, що я так і не навчився любити себе повністю тоді... і за це сплатив великою ціною... як по часу, так і по здоров'ю...

Але про це піздніше. І так вже багато літер вийшло.

А ще хочеться написати про період "ПІСЛЯ".