*Доля та Недоля - в слов'янській міфології дві сестри-пряхи, що прядуть нитки доль людських (одна пряде довгу рівну нитку щастя, удачі, друга - нерівну, неміцну, що обіцяє важке або коротке життя)
--- -------------- ---
З`явилась і щезла,
Махнувши крильми,
Мінлива поезія
Світу весни...
---
Всміхнулась привітно.
Душа ожила...
Закуталась в літо
І далі пішла...
---
За край горизонтів
Де сонце сідає...
З нектаром солодким
Там сон зустрічає...
---
В обійми задум
Про життя, про буття.
Де дитинство і юнь,
Де нема вороття...
---
Теплом своїм жаги
Розтопить лід байдужих слів.
Наповнить чашею снаги...
Я б все віддав за це... і жив...
---
З`явилась і щезла,
Махнувши крильми...
Мінлива поезія
З краю... весни...
Невеличка сценка, побачена мною напередодні,
породила бажання перенести це на папір, і в інтернет-простір
Здивовано-щасливі оченята:
- Бабуню, СОНЕЧКО на квітці! -
Безцінний скарб затиснувши в долоньці,
Хлоп'я щебече, дивом промениться...
Дитя - Дослідник Світу, Гість Небесний.
13.07.2010
© Stepans’ka Marina (SMG)
До уваги читачів: Замітка буде постійно доповнюватися...
МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
Олена ТЕЛІГА
ЩАСТЯ
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, — не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, —
байдуже.
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Лягла зима, і білі солов"ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов"ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам"ять наша - мак в колисці.
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.
Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.
І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!
Михайло ПЕТРЕНКО
МАЛЮНОК НА ВІКНІ
Мороз спогадує
І на моїм вікні
Рослинний світ епохи неоліту
Відтворює.
Галузка до листка
І стовбур до коріння.
Ростуть ліси опішньо,
Ніби думи,
І невловиме їхнє зачинання.
Так творяться планети:
Таємнощі творіння незбагненні.
Як туск,
Як радість, —
Ні запаху, ні кольору нема,
Як голос, —
Виймаєш, наче шаблю із піхов,
Лиш відчуваєш рух,
Ну, а протяжності його не знаєш.
А може, він ворушить злотне листя,
Приміром, на Венері.
Мороз спогадує
В такій масштабності,
Як ми — своє дитинство:
Один до тисячі,
А може, вдвоє більше.
Химерні пальми, фігові кущі
Свій рух затамували,
Нахилені пагінням у минуле,
Де не лишилось стогону примерзлого коріння,
Лиш голос мерзлих соків.
Сягнистою ходою
бреде в сучасність
І ніяк не дійде.
Мороз спогадує…
А подих мій — сполука всіх сокир —
Ліси корчує в сатанинськім гніві.
А на вікні, так ніби на дровітні,
Тремтить сльоза розтала,
Сльоза віків минулих.
Павло МОВЧАН
НЕ БЕЗ АЛЕ
Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,
Глянуть на тебе — значить полюбити,
Глянуть в ті очі, як море без дна,
Вчути той голос, дзвінкий, як струна,
Вчути той тихий сміх,
Сумом повитий, —
Як же тебе би міг
Хто не любити?
Гарна дівчино, блідавая зірко,
Думать про тебе і сумно, і гірко.
Іван ФРАНКО, 1884 р.
ЛЕБІДЬ
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" —
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?
Олександр Олесь, 2.IV.1917
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
За вікнами день холоне -
У вікнах перші вогні.
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб вільне, розкуте серце
Забилось знов гаряче,
Щоб ти, найміцніший, сперся
Лицем - на моє плече.
А я поцілунком теплим,
М'яким, як дитячий сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма -
В задимлений чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою -
Я плакать буду пізніш.
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань -
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
ОЛЕНА ТЕЛІГА
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
... А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Ліна КОСТЕНКО
Нареклась сама нареченою
підійшла впритул опустила зір
дорогУ мені на плече поклав
хустку вишиту на старий узір
і стояла я ледь не плакала
гамувала кров і світилася
з білих рук моїх миро капало
розтікалося розходилося
розливалося медом-солодом
як тримав мене як перо легке
на рудім коні пряжки золотом
жовті китиці стремено вузьке
хмари вівкали попід сутінки
напивалися набувалися
несли кречети мої уплітки
що вінчальними називалися
хмарам кланялась я до пояса
і поїла їх зіллям - ладаном
і просила їх упівголоса
щастя-радості щастя-радості
і дрижала як річка вигнута
перед ним одним опускала зір
як знімав з мене хустку вишиту
хустку вишиту на старий узір.
ВЛАСТА ВЛАСЕНКО
Не то, по приказу, не то, от
души
признаний
летят гостинцы,
из
Москвы несётся и из глуши:
"Вы
- братский народ, украинцы!"
"Братья, опомнитесь!", "Слышь, хохлы,
Мы
же добра желаем!",
"Как
вы фашистами стать могли,
братья,
не понимаем!"
- Братский народ! - говорит президент,
вторят
с Лавровым Чуркин:
-
Братья вы нам, или, может быть, нет?
-
Братья, вы что, придурки?!!
"Хунта" забыта, Бандера забыт,
"Нелегитимный
парламент",
Россия
соседа призвать норовит
сдать
на "братство" экзамен:
- Помнишь, братан, как мы квасили в дым?
- Мы
же браты патамушта!
- Чо
ты, братуха, в обиде за Крым?
- На
кой тебе, брат, Алушта?
Братья не будут брызгать слюной,
ложь
пропаганды сея,
брату
на брата идти войной -
братская
ли идея?
Громче, чем все миномёты и град
матери
плач надгробный.
Впрочем,
у Каина - тоже был брат,
младший
братишка родный.
- Братьями можно быть на войне
только
в одном окопе,
братья
по крови и по родне
братьев
в крови не топят,
"братство" и "брат" - не простые слова,
тем,
кто их смысл забудет,
братьями
станут шпана и "братва",
нелюди,
а не люди.
"Братья" российские, вы бы могли
с
"братством" не суетиться?
Просто
уйдите с нашей земли,
может,
кому - простится...
Андрей Орлов
