Хай там що уявляє собі нинішня влада в Києві, у Кремлі її роль в енергетичних розкладах бачать, схоже, як дуже обмежену і технічну. Україна потрібна для того, щоб заблокувати доступ інших постачальників газу до ЄС, а також поповнити обмілілу газпромівську скарбницю. Однак наші політики чомусь вважають це номальним.
ПОСТАВИТИ РОСІЮ НА МІСЦЕ Європейські країни ще десятиліття тому зрозуміли, які загрози несе залежність від одного постачальника газу, й активізували проекти
диверсифікації і переходу на інші види палива. Сьогодні кожен член Євросоюзу реалізує їх можливими для себе способами: будує
термінали скрапленого газу, розвиває власний видобуток, зокрема сланцевого, прокладає додаткові труби в газовій мережі, поліпшуючи його перекачування територією країни.Повільно, але впевнено Європейський Союз зменшує свою залежність від
одного, російського джерела газу.Зменшення залежності диктує і зміну тональності в переговорах Європи та РФ. Ще кілька років тому європейці ковтали незгоду російської сторони ратифікувати Енергетичну хартію і заплющували очі на скуповування Газпромом через свої афілійовані структури енергетичних компаній на внутрішньому ринку ЄС. Сьогодні, після прийняття Третього енергетичного пакета (передбачає підвищення конкурентності на енергетичних ринках, зокрема шляхом розділення компаній, які здійснюють видобуток, транспортування і продаж енергоносіїв), Газпрому заблокований доступ до управління європейськими газовими мережами. У ключових компаніях – партнерах російського газового монополіста відбулися обшуки за наказом Єврокомісії на предмет монопольної змови. Учорашні друзі – французькі, польські, німецькі енергетичні компанії – подали на Газпром до суду через завищення ним цін на газ, а сама РФ не вимагає, а просить у ЄС надати її «Південному потоку» статусу транс’європейського проекту,оскільки це дасть змогу залучати кошти на нього.
Євросоюз сьогодні майже зробив те, що тільки стоїть як завдання перед Україною: відвів Росії важливе, але дуже визначене місце у своєму енергобалансі. Газпром справді постачає багато газу в ЄС – до третини
загального імпорту. Однак, незважаючи на прогнози зростання його споживання в європейських країнах, більшого від росіян просто не хочуть,
бо це шкодитиме національній безпеці Європи. Російські проекти її не цікавлять: ліміт постачань від Газпрому вже вибрано. Ось чому Єврокомісія так стримано привітала запуск «
Північного потоку»і, попри всі старання Кремля, підтримала проекти «Південного коридору», а не «Південного потоку». «Південним коридором» до країн ЄС має надходити газ із Каспійського регіону: Туркменистану та Азербайджану, і саме він компенсуватиме дедалі більші потреби ЄС у найближчі десятиліття.
Такий розклад суттєво ускладнює ситуацію Росії. Для Газпрому це означає зменшення, якщо не припинення, витрат ЄС на інфраструктурі проекти. Обсяг експортованого палива в ЄС із часом може хіба що падати, а через розвиток спотового ринку знизиться й ціна. «Експортована революція» сланцевого газу зі США знеохочує європейські компанії працювати на нинішніх умовах на російських родовищах. Зокрема, норвезька Statoil, один із партнерів із розробки Штокманівського родовища, уже заявила, що не впевнена в успіху роботи саме через сланцеві проекти. «Російській
газовій галузі доведеться серйозно конкурувати за частку на європейському газовому ринку, яка встановиться після 2030 року між 13% і40%. Нам, зрозуміло, треба бути ближче до 40%», – прокоментував ситуацію голова Російського газового товариства Валєрій Язєв під час Міжнародного форуму «Газ Росії-2011». Не краща ситуація і на східному
напрямку. Китай, не погодившись на запропоновану росіянами ціну, у листопаді цього року просто закупив додаткові обсяги в Туркменистану. Згідно з прогнозами аналітиків банку Societe Generale, саме останній і залишиться основним постачальником газу до Піднебесної протягом найближчого часу.
Щоб зберегти свою роль на Заході, Росії потрібно швидко шукати інші, крім постачання свого газу, проекти за власною участю й водночас блокувати альтернативні пропозиції.Таким проектом може бути «вигідна» пропозиція транспортувати до кордонів ЄС туркменське блакитне паливо наявними газопроводами через територію РФ та України. Мовляв, поки побудується ваш «Набукко» чи інший газогін (а його запуск справді відтягується, сьогодні йде мова про 2019рік), багато що може статися, натомість ви хоч зараз укладайте договір із Туркменистаном, а ми потурбуємося про постачання газу звідти аж до ваших східних кордонів уже тепер. Можливо, цей сценарій був викладений українським політикам, який разом зі страшилками про «Південний потік» переконав пристати на російську пропозицію.
У ЧОМУ ІНТЕРЕС УКРАЇНИ? Однак насправді успіх такого сценарію для ЄС, а тим більше для України є сумнівним. По-перше, тільки-но наша ГТС опиниться під контролем РФ,європейці перестануть розглядати її як можливість для альтернативних поставок. Це буде елемент російської системи. По-друге, хоч би яким був туркменський газ, якщо він надходитиме через «російську» трубу, то втрачатиме цінність для них, адже це не диверсифікація, а лише імітація,
а ЄС чітко відрізняє одне від іншого. По-третє, що може дати нашій країні такий консорціум? Стабільність постачання газу? Ні. Враховуючи, що «Південний потік» – це поки що «страшилка для наївних», воно і так було б стабільним – меншим, але стабільним. Модернізацію? Ні. Якщо правда, що консорціум є «подякою» за нижчу ціну на газ у 2012 році, то додаткових коштів на реконструкцію годі чекати. Натомість Україні доведеться ділитися з усіма його сторонами коштами від транзиту. Найімовірніше, закриються лінії фінансування від Світового банку чи ЄБРР: який сенс вести переговори з державою, якщо газопроводом керує інша структура? І головне – наша держава втратить також можливості для реальної, а не імітованої диверсифікації джерел енергоресурсів.
Замість вигадувати «велосипед» або погоджуватися на нав’язану зовні схему, Україні варто озирнутися на тих, хто ще вчора перебував у схожій ситуації. Польща торік – після спроб Росії отримати в обмін на дешевше блакитне паливо доступ до газопроводу – категорично відмовилася від такої угоди, активізувала проекти з власного видобутку сланцевого газу, почала будівництво терміналу скрапленого. Сьогодні ці проекти реалізовуються не на папері, а на практиці. Польська PGNIG через 10 місяців безуспішних переговорів щодо ціни подала на Газпром до Стокгольмського суду,де вже лежить сто аналогічних позовів від німецьких, французьких та інших компаній. Молдова, яка теж не може досягти домовленості, попросила допомоги в переговорах у Європейської комісії. А тамтешній парламент взявся контролювати хід переговорів із Росією. При цьому уряд країни публічно підтвердив готовність реалізовувати всі європейські реформи, хоч і відчуває, мабуть, немалий тиск із боку РФ щодо здачі стратегічних інтересів.
Що робить Україна? На неодноразові заяви європейських структур про готовність допомогти просто мовчить. А коли переговори з Росією досягають особливо критичної точки, фактично відкриває «другий фронт», заявляючи вустами заступника міністра енергетики Володимира Макухи журналістам про те, що незадоволена європейською стороною. Спроби депутатів парламенту не те що контролювати, а хоча б дізнатися зміст перемовин марні й безнадійні. А засекреченість, яка супроводжує всі переговори, змушує оглядачів будувати найгірші сценарії і тільки посилює
ефект від інформаційних провокацій та маніпуляцій.
Європейський Союз та Україна – споживачі газу. У них однакова мета – зменшити залежність від одного постачальника. Логічніше, якби ці споживачі замість того, щоб посилювати недовіру між собою, подумали про
спільні можливості з диверсифікації. Якби України створила вільний доступ до своєї газотранспортної системи, а ЄС вдалося домогтися
транспортування газу з Туркменистану через російську територію (а інструменти для такого впливу в нього є), ми могли мати реальну, а не імітовану диверсифікацію. І вартість газу бутла б іншою, ніж сьогодні обіцяє РФ.
Читайте також: Енергетична недоімперія : Газова «матрьошка»
