Прочитав заметку: http://blog.i.ua/user/1148277/(Санта Клаус)

Решила написать и высказать свое мнение по этому поводу.Знаю,многие из вас не согласятся со мной,посчитают наивной простушкой,а может и хуже.Но,я должна это сказать. Не выходит из головы мысль о том,что все мы,жители блогов, абсолютно разные,интересные,каждый чем-то своим,особенным,характерным только для него одного,неповторимого и это прекрасно,интересно.Но чем больше читаю заметок,тем больше убеждаюсь в том, что: какой человек в жизни,такой он и в блогах.Не верю,что можно быть в жизни одним человеком,а  в инете совершенно другим.Понимаю,что некоторым из вас очень хочется "поприкалываться", подшутить,повеселиться над наивностью других.Это весело,забавно.Но, вы не задумываетесь над тем,что возможно своими приколами отбираете у человека последнюю надежду и веру на счастье,любовь,на то хорошее,чего он ждет от жизни,о чем мечтает.Возможно ему в этот момент по ту сторону сети тяжело,он на "срыве" и ему нескем поговорить о своей боли.Возможно,после ваших приколов человек,озлобившись ,утратив веру в порядочность людей и все лучшее,резко изменит свой курс к худшему,поменяв свое отношение к жизни,а то и станет на тропу пьянства,проституции,озлобленного хамства.Возможно ,будучи хорошим,добрым,человеком превратится в чудовище,озлобившееся на весь мир.Нас жизнь и так бьет нещадно,преподнося  свои неожиданные сюрпризы,порою тяжело выйти на поверхность прекрасного,если засосала черная полоса неудач и разочарований. Считаю,что нельзя прикалываться над жизнью,мечтами,верой в доброту и порядочность людей. Мы все кричим,что ИНЕТ-это помойная яма,но кто его делает таковым?Мы с вами-люди.От нас  зависит быть ему помойной ямой ,или прекрасным ,светлым,чистым чудом,дарящим людям надежду,крепкую дружбу,веру в любовь и счастье. Не отбирайте у человека последнее,хорошее,что у него пока осталось-ВЕРУ в прекрасное. Наш мир,наши блоги,наше общение станет приятным ,несущим свет и радость нам всем.С каждым вашим ответом добром на добро,жизнь становится все прекраснее. Не упусти свой шанс отдать человеку по ту сторону сети свое добро,тепло и ласку,оно вернется к тебе  с удвоенной силой,даря тебе счастье!!!

[ Читать дальше ]

Сегодня во дворе, у подъезда, услышал шум голосов. Ругались соседи, две бабки, которые живут на одной лестничной площадке. Как я понял, внук, одной из них, залез на клумбу и потоптал там цветы (хотя цветов там почти не осталось, все они уже давно отцвели). Кричали бабушки так, что слышно их было далеко за пределами нашего восьмиподъездного дома. Причем оскорбления, которыми они себя осыпали, были такими сочными и колоритными, что позавидовали бы многие участники ругательств на нашем сайте. Но сейчас совсем не об этом. И вот тут мне, почему-то, вспомнились события годичной давности, которые происходили у нас в городе. В конце августа на воинском арсенале, где хранились боеприпасы, в результате пожара, начали взрываться снаряды. Ситуация в городе, в первые часы, была, можно сказать, паническая. Никакой информации о происходящем не поступало, о последствиях происшествия и размерах разрушений можно было судить только по звукам взрывов и поднимающегося черного дыма, который было видно на расстоянии многих километров от города. http://g.i.ua/?_url=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3D1rRuZASerwc

К вечеру была объявлена эвакуация населения, проживающего  в радиусе 3-х километров от эпицентра взрывов, то есть, в непосредственной близости от воинской части.

Средств и транспорта, для осуществления быстрой и полной эвакуации населения у городских властей, естественно, не хватало.

Население города, почувствовав общую беду, сплотилось и совместными усилиями, (причем никто никого не просил), начали вывозить личным автотранспортом из пострадавшего района жителей. Размещали их в школах, детских садах, а порой и просто на улице, во дворах жилых микрорайонов.

К ночи взрывы усилились. По местному телевидению и радио было объявлено, что эвакуация населения продолжается. Зону эвакуации было решено расширить до 5-ти километровой зоны. В эту зону теперь попадал и наш дом. Свою семью, еще днем, я отправил к родителям, подальше от всего происходящего. Сам остался в квартире, в качестве сторожа от возможных мародеров. Так вот, собравши документы и самые необходимые вещи, связанные в узелок, эти две бабушки, (о которых шла речь выше), сидели теперь на лавочке, ожидая своей участи. Крепко обнявшись и рыдая, они вспоминали Господа Бога, войну и еще многое другое, что случилось в их жизни. Эти злополучные взрывы сблизили их тогда в один миг. Всё потому что они почувствовали общую тревогу и страх за свою жизнь… Прошел год. События те забылись и отложились в памяти, где-то в далеком уголке. Они стали прежними сварливыми бабками. Вот я сейчас и подумал, неужели, чтобы жить в мире и согласии, необходимо, чтобы нас постигла какая-то беда, причем массового характера. Неужели, люди, лишь тогда, забудут о своих мелочных обидах, личной неприязни к окружающим и вспомнят о добрых чувствах, о добрососедстве, взаимной выручке и уважении, наконец. Или эти чувства у нас отмирают, а обостряются только тогда, когда мы чувствуем страх, тревогу и опасность?

Волинянин засіяв чорнобривцями 119 км українських доріг Рай на місці стоптаного двору Можна було б подумати, що це ЖКГ з доброго дива перетворило затоптане до скам’янілості подвір’я серед трьох багатоповерхівок біля Варшавського ринку та луцької школи № 26, в якості експерименту, на рай. Розкішні кущики чорнобривців та сальвії ростуть не тільки на призначених для цього квітничках попід балконами будинків за адресами Кравчука, 32, 26-Б та 28-Б, але і на вміло розбитих кимось клумбах, і на безликих бетонних муруваннях, що, вочевидь, при будівництві призначалися саме для облагороджування двору квітами. Ба навіть на підвищенні, де розташована дитяча шведська стінка, золотіють акуратні чорнобривцеві голівки. «Гарно? – запитує якийсь дідусь із ціпком. – Це Василева гірка. Так назвали на честь чоловіка, який усе це сам і зробив». Чоловік той не хто інший як Василь Рижук, знаний в Україні скульптор, який, якщо вже талановитий, то, як мовиться, тримає марку у всьому. Навіть у дворі, яким щодня проходять сотні людей та несуть реальну загрозу цим тендітним сонечкам на тонких стеблинах. «Але ж таки досі не витоптали!» – радіє Василь і коротко, весело, з приправами гумору й вибухами заливчастого сміху оповідає свої чорнобривцеві пригоди. До слова, саме пан Рижук свого часу зробив прикметним в’їзд до села Угринова, що на Горохівщині: висіяв чорнобривці, починаючи від власне знака й аж до краю поля уздовж траси. «Цьогоріч поле покропили, – береться тінню Василеве чоло, – і мої живучі чорнобривці вже такої наруги не витримали». А чотири роки тому Василь вирішив, що просто робити ранкову гімнастику йому нецікаво. Відтак почав, щоранку підводячись близько п’ятої, скопувати землю довкола стадіону школи № 26. Поволі перейшов на подвір’я біля під’їзду і за три роки, власноруч розбиваючи клумби, осилив не без допомоги кількох особливо сміливих сусідів усеньке подвір’я. «Через те, що земля тут поганувата, – каже Василь, – чорнобривці сіяв із насіння. А вже торік зібрав його аж 25 мішків. І роздав людям. А що робити, коли Луцьк мені роботи за спеціальністю не дає й навіть за зроблене не платить? Ось, наприклад, мізерні як для митця кошти, що виграв на конкурсі міськради, представивши проект пам’ятника Бандері, чекаю вже чотири місяці. Тому доводиться малювати картини квітами! Що я з цього маю? Радість серцю... А ще (сміється) жінки на ринку свій товар продають за менші гроші»....    Траса Луцьк-Рівне-Київ – квіткова усмішка ... Василь Рижук примудряється організовувати свій життєвий простір максимально оптимістично. Так, свого часу в нього виникла ідея організувати насадження чорнобривців по всій трасі Луцьк-Рівне-Київ. Він писав листи-запити до служби автомобільних доріг та в Кабмін України. Автодор допоміг розпушити землю на ділянці протяжністю в 13 кілометрів зазначеної траси.  Втім у добрій справі знайшлися Василеві у поміч і звичайні лучани, які в захваті від його ентузіазму. Саме вони допомагали засівати й полоти. А нещодавно зібралися, аби зробити на трасі серед квітів колективне фото. Тож і досі тут, не здолані ані шкідливими викидами, ані спекотним літом, цвітуть собі чорнобривці, що їх Василь Рижук, поспішаючи жити в добрі, називає «квітковою усмішкою», посланою всім, хто під цим небом творить свою правду.

Наталка ШЕПЕЛЬ   СіД-інфо: Василь Рижук із відзнакою закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша, так само із відзнакою Волинський національний університет ім. Лесі Українки та здобув спеціальність магістра, а ще – Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «Монументальна скульптура». ...за власними підрахунками за 10 років засіяв 119,5 км української землі чорнобривцями; ...загалом зібрав 50 мішків насіння чорнобривців, з яких 25 роздарував (для порівняння: один кущик цих квітів на продаж – від 5 до 7 грн); ...майстернею Рижука і досі є його авто; ...співачці Каті Бужинській майстер подарував зі своєї квіткової колекції трильйон чорнобривців і сертифікат на них. Квіти не зривали, а посадили до дня народження Каті. Саме Бужинська співатиме в документальному фільмі «Чорнобривці України», який зараз на стадії розробки.

З матерів Наталки Шепель. Заступника головного редактора газети "Сім'я і дім"

Зарання прошу у автора вибачення за передрук   

    Один человек перед смертью увидел свой жизненный путь в образе длинной дороги по песку вдоль океана. Обернувшись назад, он увидел отпечатки еще одной пары ног. И было ему открыто, что океан - вся его жизнь, а вторые следы принадлежат Самому Господу, Который cшествовал ему, как путникам, идущим в Эммаус. Однако в некоторых местах пройденного пути вместо двух пар следов видел он только одну, глубоко врезавшуюся в песок. "Боже, - обратился он к Господу, - почему, когда мне было трудно, ты оставлял меня? Смотри, как глубоко врезались мои следы в песок, как мне тяжело было тогда идти". И Господь ответил ему: "Сын Мой, ты ошибаешься. Ты видишь отпечатки не твоих, а Моих стоп. Когда тебе было трудно, Я брал тебя на руки и нес..."

©

http://video.i.ua/user/302951/780/4153/

від Татуси Бо

Киць-киць
Першого кота Алла знайшла біля під’їзду. Сірий брудний клубочок пищав і безнадійно дивився у цей світ одним оком. Сьогодні Аллі лікар-окуліст сказав, що падає зір на одному оці. І вона вирішила, що вже зовсім скоро осліпне геть на те око і увесь день ходила, примружувала хворе око, ніби звикала, жити з монобаченням. А тут це кошеня.
Алла вийшла заміж за Ігоря менше року тому. І тільки тут перед дверима, з цим кошеням в руках зрозуміла, що навіть не знає чи любить він котів. А може собак? А може рептилій? А може він і людей не дуже любить? Зайшла в квартиру, Ігор вийшов зустрічати. А вона стоїть в коридорі, і не може очі підняти. Їй здавалося, що в ту ж мить Ігор голосом Аллиної мами заверещить «убєрі етого блохастого ублюдка із моєго дома».
Ігор зазирнув їй в долоні.
- Де найближча ветклініка? Я за кермо, а ти шукай в інтернеті. Ось коробка…
На дно коробки він кинув шарф, його привезла Ігорова мама з Норвегії. Але кого це хвилювало цієї миті?!

Майже півроку вони боролися за Марка. Марк виріс статечним котом, здавалося, навіть нявчати не вмів, мудро роззирався у світі одним оком, мужньо зносив усі операції і процедури, і ніжно вмощувався на коліна, коли Алла сідала вечеряти.

Другого кота Адольфа приніс Ігор. Він знайшов його виснаженим і ледь живим під колесом машини на парковці. Вигодовував його з піпетки. І казав, що як тільки воно підросте, віддасть його в хороші руки. Не віддав. Не зміг. Адольф був справжнім нашестям, за кілька місяців встиг пошматувати і подерти все до чого міг добратися в цій квартирі. Ігор його сварив, навіть замахувався згортком газети, щоб хоч якось показати, хто в хаті господар.

Ігорева мама повернулася з Італії, там вона місяць гостювала у давньої подруги, прийшла в гості до сина, щоб як і завжди розказати йому який він лох, що не оженився на тій француженці, що не поїхав жити в Ліон, але з порогу побачила Адольфа і заверещала. На її вереск вийшов Марк і повернувши, мов курка, голову набік, роздивлявся Надію Георгіївну, професора філософії.
В той вечір вона пила заспокійливий чай, плакала і розказувала Аллі та Ігорю, що люди в їх віці дітей заводять, а вони тут котячу ферму. І «Алла, ну ти же женщіна, ти должна понімать». І «Животниє нє должни жить в домє». І «Ігорь, я етого нє пєрєживу, что б в мойом домє..». Ігор поправляв маму, нагадував, що «дом» цей він викупив у неї за ринковою ціною. Алла мила по третьому колу посуд і уявляла, як вона відкриває настіж двері і каже «Знаєте шо, тьотя Надя, валіть отсюда!» і слідом Адольф, кидається на її ніжно-блакитне пальто усіма своїми всюдисущими кигтями, а Марк сцить на її італійські чобітки.
Але цього всього не було. В кінці вечора, коли Надія Георгіївна почала говорити про політику Путіна, Ігор подав їй пальто. Вона тяжко сопіла, закутуючись в шаль, а Адольф рясно настяв їй на сумку. Це було у нього вперше, і Алла мала б гримнути на нього, але не могла.

Якоїсь миті Адолф змінився. Може тоді коли Аллу привезли додому після викидня і вона сиділа і боялась поворухнутися. Їй здавалося, що якщо вона поворухнеться, то це означатиме, що вона жива, а оживати їй не хотілося. Тому вона сиділа на ліжку годинами, гарячі сльози без схлипувань і без голосу текли за комір піжами. Адольф приліз вперше до неї на руки і вперше замурчав. Дуже голосно замурчав. І тоді Алла заплакала в голос. Тоді почала оживати.

Дуже уважний лікар переглядав їхні аналізи і результати обстеження і казав, що не бачить нічого, що могло б стати на заваді вагітності. Але вагітність не наступала. Алла слухала, кивала головою і думала, що вже давно змирилася з тим що в їхньому домі уже не буде дітей. Люди добре живуть і без дітей, і вона зможе.

На парковці, уже в машині, Ігор запитав, як вона. І Алла з подивом зрозуміла, що їй нормально, навіть добре. І почала Ігореві говорити, що їй і справді добре. Він увімкнув світло, почав їхати, і раптом вони обоє в один голос закричали. Ігор різко зупинив машину. Майже перед самим бампером у світлі фар сиділа кицька, біла, пухнаста і дуже гарна кицька. Ігор і Алла вийшли до неї, вона не тікала, видно було що кицька домашня, але без нашийника. Ще годину, Алла і Ігор з кицькою на руках шукали її господарів, заходили в усі офіси поблизу, щоб розказати, що ось, знайшли кицьку, шукають її господаря.
Цілий місяць Алла розклеювала в тому районі оголошення, писала в інтернеті і навіть в газету. Але Касю (Касандру) ніхто не шукав. Так вона і лишилася в них, смішна, вертлява кицька, яка передбачала зміну погоди, гріла капці, перед тим як Ігор і Алла прийдуть додому.

Алла дивилася на монітор і боялася дихати. Молоденька лікар водила пальчиком і казала, «ось ця крапочка – це плід, а ось ця дрібненька, яка моргає, це серце, зараз я порахую серцебиття».
Алла думала, як вона скаже Ігореві цю новину, як вона подарує йому цю надію, як вона зможе ще раз повірити в себе.
Ввечері, Ігоря в коридорі зустрічали усі коти і Алла.
- Ти знаєш, нас мабуть стане більше...
- Котик чи кішечка? Якої масті?

Наверное, мы все забыли о проблемах Волченка и ее больной матери.  Кто забыл или не в курсе - блог Волченка со всеми разъяснениями:

http://blog.i.ua/community/2575/531054/?p=0#comments
http://blog.i.ua/community/2575/534841/#advA_advC_534841_9885082

По какому-то нелепому недоразумению или случайности девушка случайно удалила ту свою запись, которую мы все читали и комментировали. И после этого почти все о ней забыли. Я являюсь участником события "допоможіть моїй мамі". Считаю своим долгом напомнить своим друзьям еще раз о проблемах этих людей. Знаю, что все вы - очень добрые и человечные люди. Поэтому и обращаюсь к вам.
 
Сегодня ее маме проведут операцию по удалению больной почки. Операция тяжелая, тем более для ослабленного организма ее несчастной матери. Совместными усилиями близких, друзей и знакомых этих несчастных людей, а также пользователей этого портала (отдельное спасибо тем моим друзьям, кто уже помог этим людям кто чем мог), деньги на операцию наскребли. Дай Бог, чтобы операция прошла успешно и ее маме стало легче. Но у этих людей нет денег на реабилитационный период.

Результаты операции Наташа напишет позднее. Она оставила телефон для связи для всех, кто хочет их поддержать.

Давайте поможем этим людям. Если у кого-то есть возможность материальной помощи - эта семья будет вам всю жизнь благодарна. Если нет возможности помочь материально - искренне пожелайте от всего сердца маме Наташи, чтобы операция прошла успешно и без осложнений. Помолитесь о здравии рабы Божьей Заики Оксаны Николаевны. Может быть, кто-то знает, молитву, которую нужно читать именно в таких случаях. Напишите, чтобы мы все ее произнесли вслух. Я в таких случаях читаю "Отче наш" и молитву Св. Пантелеймону Целителю. Знаю, что кто-то свыше управляет нашими судьбами. Так пусть он услышит наши молитвы и сжалится над судьбой этих людей. Мы не должны оставаться равнодушными.

Желаю всем вам, чтобы все беды и болезни обходили стороной ваш дом. Храни вас всех Господь!

PS. Убедительная просьба ко всем агрессивным, озлобленным и бесчеловечным пользователям этого портала: я насильно никого не заставляю это делать. Если считаете, что вам это не интересно - просто пройдите мимо. Каждый сам решает, нужно ему это или нет. Поэтому все хамские и издевательские комментарии будут игнорироваться и удаляться.

Был обычный теплый летний день. Был Июль. Но он был вялый, еле теплый, безветренный...
Дети игрались в песочнице. Казалось бы, ничем не примечательные дети.
Мамочки сидели немного вдалеке на лавочке и оживленно что-то обсуждали, не обращая внимания на своих чад.

- А сколько тебе лет? - голубоглазенькая девочка, в темно синеньком комбинезончике, рыла ямку маленьким совочком.
Рядом сидел мальчик, в таком же комбинезончике, с такими же нереально голубыми глазами.
- мне уже 5.
Девочка подняла свою лысенькую головку и взволновано, полушепотом, спросила:
- Значит ты уже... это...?
Мальчик испуганно опустил глаза и так же тихонько ответил "Да..."
Девочка бросила рыть ямку и придвинулась поближе к своему другу.
- А это больно? И что у тебя забрали? Меня мама тоже скоро будет туда вести. - И так доверительно добавила на ушко - я так боюсь...
Мальчик взял ее за ручку:
- Не бойся, это не больно. Просто немного странно. Пусто так потом в животе и кажется будто там рыбки живут. У меня забрали злость. Мама говорит это чтоб я не дрался когда вырасту с соседскими мальчиками.
Девочка сочувственно погладил его по гладенькой голове.
Они сидели на корточках, сжавшись как воробушки, маленькие, серенькие, одинаковые.
И немного напоминали гуманоидов с комиксов...Лысенькие, в одинаковых костюмах, с большими и нереально голубыми глазами, полными чувств...
Новое поколение, чувственные концентрации человечества.

Невдалеке, мамочки  о чем-то увлеченно беседовали. Одна из них, стриженная под "ежика", с такими же большими синими глазами как и у детей, смотрела куда-то мимо этого щебетливого общества.
-...А вот нашей доченьке скоро 5 стукнет. Пора бы определиться чего ей не нужно будет в этой жизни. Наверное сочувствия. Уж больно она добрая у нас. Любого жука жалеет!...
Стриженная при этих словах нервно дернулась и посмотрела на говорящую.
- Зачем? За что ты так?- тихо спросила она. Запала тишина, все удивленно оглянулись на нее.
- Что плохого в том чтоб иметь прекрасные человеческие качества?
Говорившая вспыльчиво ответила:
- А сама ты что сделала? что удалила сыну?!А?
- Я удалила... злость...
Мамаши рассмеялись. "Злость! да кому она мешает? а вот доброта..." и опять увлеклись беседой, позабыв о бунтовщице.
Мамочка встала и подошла к сыну.
- Пойдем, сынок. Прощайся с девочкой. Нам пора...
Мальчик заглянул в глаза подружке, погладил ее по голове и чмокнул на прощание в ухо:
- Не бойся. это не больно. До встречи!
Девочка села на дно песочницы и обняла колени руками. Мимо проползла букашка.
Малышка взяла ее на палец и посадила на край песочницы.
Болтливая мамаша наконец утихомирилась и , вспомнив про свое чадо, подошла к песочнице.
Букашку сначала накрыла тень, а потом "Крак!"...
- Идем, доць! нам пора!
Девочка, стараясь не заплакать от жалости к жуку, быстро поднялась и стала обтрушиваться.
- Ах ты грязнуля! Я же говорила тебе не сидеть в песке! Вот всегда ты меня не слушае....
Девочка не слушала ее. Она смотрела в тот высотный дом, куда уходят все дети. А потом возвращаются оттуда "с рыбками в животе", как сказал ее друг.
Туда, откуда они вернутся уже почти взрослыми, лишенными чего-то возможно важного для них..
Потому что так решат их родители. Потому что так НАДО...
А зачем все равно никто не знает...Просто в этом поколении стало модно вырезать чувства...