я більше не буду

мав якусь дурну звичку, запитувати тебе - ти мене любиш? Вибач, то було  дурне запитання. І мені не важливо. Важливо тільки те, що я люблю і буду любити тебе завжди. Кохаю тебе, моє щастячко! Ти найкраща в світі.

Автівки Франції очима автомеханіків.



50%, 6 голосов

50%, 6 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Гетьман Іван Виговський.


Іван Виговський походив з української православної шляхти. І як багато її представників, перебував на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Змолоду вчився в Київській академії, служив у коронному війську, пізніше обіймав посаду урядника Луцького староства. У 1638-1648 роках ротмістр Іван Виговський обіймав посаду писаря в комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Я. Шембеку.

Навесні 1648 року Виговський перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо бракувало у війську освічених людей. Незабаром він став генеральним писарем Війська Запорозького й не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходилися всі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав "Реєстр Війська Запорозького 1648-1650 років". Як пише Іван Крип'якевич, Іван Виговський був "правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною". До того ж, йому вдалося поріднитися з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Хмельницького Катериною.

Хоча, помираючи, старий гетьман заручився обіцянкою старшини, що його наступником буде Юрій Хмельницький, проте гетьманський син не був достатньо визначною особистістю й не був популярним у колах старшини. Окрім того, можновладці не дуже хотіли, щоб гетьманський уряд став спадковим. Тому 5 вересня 1657 року на козацькій раді у Чигирині новим гетьманом було обрано Івана Виговського.

Геть від Москви

Виговський продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв'язків з Москвою та укладення союзу із західним державами Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилася в Україні та створити керівну верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість, дбали про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту, на яку мала б спиратися держава.

Це, звичайно, не сподобалося "поспільству". Незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозькій кошовий Яків Барабаш, інспірувавши повстання проти гетьмана. Це використали московські аґенти, намагаючись ослабити гетьманську владу та схилити її до більших поступок та обмеження автономії України. Виговському вдалося до осені 1658 року придушити повстання Пушкаря, але в братовбивчій боротьбі загинули тисячі українців.

Вдалося досягнути деяких успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації з козацько-православної орієнтації на державницьку. З'явилася можливість утворити власне "Руське князівство", про українців в Європі стали говорити як про націю.

Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Згідно з нею дуалістична, польсько-литовська, Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб'єкта -- "Руське князівство" у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом та судовими органами. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводили московські залоги, польським військам не вільно було входити на Надніпрянщину. Зате поляки не погодилися поширити дію угоди на інші українські землі -- Волинь, Поділля та Галичину. Проте треба було мати вільні руки в боротьбі з основним суперником -- Москвою, тому Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка так ніколи не була впроваджена в життя.

Московський наступ

Незалежницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. Спочатку Москва пообіцяла піти на поступки, забрати свої гарнізони з Києва та інших українських міст. Та коли до Києва підійшло козацьке військо на чолі з братом гетьмана Данилом, воєвода Василь Шерємєтьєв несподівано на нього напав. Одночасно з півночі в українські землі увійшло військо воєводи Григорія Ромодановського, який намагався взяти Лохвицю.

А в січні 1659 року з Москви вирушило 150 тисячне військо на чолі з князем Олексієм Трубєцким. На початку травня це військо підійшло під Конотоп і взяло в облогу його залогу, якою командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Козаки мужньо оборонялися проти численного ворога понад 70 днів і дочекалися підмоги.

7 липня під Конотоп підійшли основні сили українського війська на чолі з гетьманом та татарські союзники. Наступного дня зранку Виговський, сховавши більшу частину свого війська за річкою Соснівка, з невеликим відділом атакував московське військо, що взяло в облогу Конотоп. Після такого успіху козаки не розпочали бою з силами, що переважали їх, і почали відходити, імітуючи втечу. Московські війська почали їх переслідувати, забувши про обережність, і наштовхнулися на основні сили українського війська. Розгром був величезним, рештки московського війська втекли з України. Загалом москалів під Конотопом було вбито 40 тисяч та захоплено в полон понад 15 тисяч.

"Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полонених дісталось переможцям тисяч п'ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовились між собою союзники хан кримський та гетьман Війська Запорозького! Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести в поле такого сольного ополчення. В жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву... Після здобуття стількох міст, після взяття столиці литовської царствуючий град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх чинів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви", -- писав про події літа 1659 року московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов.

Програна перемога

Проте виграна битва залишилася фактично безрезультатною. Спровокований москалями Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татар залишити Виговського та повернутися додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, приславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків.

Московським аґентам вдалося поширити ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи їй нові привілеї. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи налаштовані полковники Безпалий, Цюцюра та Золотаренко. Москалі використали Юрія Хмельницького, довкола якого почала гуртуватися опозиція. Бачачи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у жовтні 1659 добровільно склав булаву, гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Москалі стероризували нового гетьмана, і він був змушений 27 жовтня 1659 року підписати нові "Переяславські статті-2", які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі московської держави.

Сам Іван Виговський, будучи сенатором і Київським воєводою, переїхав в Галичину, до свого маєтку Руда. Він продовжував займатися українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. Розлючені ще однією невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. За переказами, поховали Виговського у "Великому Скиті біля Рудки Гніздичової". Тож не можливо, що саме під старим дубом у селі Руді покоїться прах гетьмана.


Петро Могила.

Результат пошуку зображень за запитом "петро могила"

Перше ніж торкнутися  цієї постаті в релігійній  культурі, варто зауважити на  таких важливих  речах  як особистість  Петра Могили і його  безпосередній вплив на формування  духовно – культурних цінностей, їхнє прищеплення  українському народу.

Петро Могила народився  1596 року в молдавському князівстві, міста Сучави (Румунія) в родині  власника  земельних  володінь Валахії та Молдови. У 1612 р. – у зв’язку з військовими баталіями і поразкою Могил  від  Кантеміра Мурзи, родина майбутнього київського митрополита  змушена  була тікати в державу – Річ Посполиту, в якій  шукала підтримки у найближчих своїх  багатих родичів: племінниці батька – Раїни Могилянки, матері Єремії Вишневецького, у володінні якого зосереджувалися землі Лівобережної України.Поступово  син Симеона Могили Петро почав засвоювати  духовну освіту у Львівській братній школі.  Своє навчання він закінчив  довгою подорожжю за межі України, слухав цікаві лекції в університетах Західної Європи. Пізніше  освоїв мистецтво володіння латиною.

Могила брав  участь у військовій баталій під містом Хотин,  знаходився під сильним  впливом київського  митрополита  Іова Борецького і з його допомогою  прийняв  чернецтво. У 1627 р. –  його було обрано  настоятелем Києво – Печерської лаври і підпорядковано Константинопольському патріарху, присвоєно носити титул «великого архімандрита» . Після смерті Іова Борецького йому було передано бібліотеку та призначено  духовним наставником. Під час того  як  Могила  став архімандритом лаври, між ним та Ісаєю Копинським  – наступником Борецького сталася ворожнеча. Петро Могила  не скорявся волі митрополита, окремо від нього облаштував собі при лаврі вище духовне училище з викладанням  вільних  наук  грецькою,  латинською і слов’янською  мовами.

У 1631 р. – було відкрито перше духовне училище під керівництвом Петра Могили. У 1632 р. – заручивсь підтримкою польського короля Владислава IV  він отримує дозвіл про незалежне існування православної церкви від  унійної. З його допомогою було засновано великий духовно – просвітницький центр  в Україні, який став носити назву  «Могилянської академії». Завдяки святительській діяльності Могили  набувало свого сенсу  життя духовних  інституцій  в Києві.

Могила став фундатором та будівничим  багатьох церков, спочатку рівноапостольного князя Володимира у селі Берестове, що на Київщині, на честь трьох святителів, яка була передана братському монастирю.

Почалася серйозна робота по очищенню зруйнованих  останків Десятиної церкви у 1635 році. Усі необхідні засоби для монастирів та церков надсилалися Петром Могилою від матеріальної власності лаври,  за рахунок пожертв, які подавалися благочестивими людьми.  

Петро Могила  намагався реформувати  саму православну церкву, був великим богословом на той час. Видав  багато богословських творів, зокрема  видав «Учительне Євангеліє» патріарха Каліста, свою книгу під назвою «Амфологіон» з переліком молитов, душе корисних повчань  на користь іудеїв; «Євхологіон» (молитовник, требник); «Православне сповідання» (катехізис у латино мовному варіанті), який було осуджено Київським собором 1640 року і підтримано Ясським собром 1643 року. У 1645 році Петром Могилою було виданою «Зібрання  короткої науки про артикули  віри православних кафоличних християн».

У 1662 р. – його катехізис  у грекомовному варіанті було відіслано для східних патріархів , а вже потім  на основі їхнього підтвердження – надруковано в місті Амстердам. Могила стає укладачем ще одного твору, що носить  різко полемічний характер «Літос» (Камінь). Твір був написаний ним  як обґрунтування  апологетики і протидію  унійним та римо-католицьким церквам. Тут вміщувалася літургіка з поясненням самого богослужіння, таїнств, обрядів , постів та свят, устрою православних храмів.

Перед своєю смертю митрополит написав  заповіт про передачу  бібліотеки, нерухомої власності Київській колегії, зобов’язував  священиків жити згідно його правил, кожного четверга згадувати його світлу пам’ять. Заповів  і іншим монастирям та церквам, лаврі  виконувати  встановлені ним  канони.  І як виявилося  вже потім, все, що мав Петро Могила  у своєму житті, він присвятив хвалі і служінню Богу.

Згідно  постанови Священного Синоду УПЦ МП  митрополита Київського Петра Могилу було канонізовано  тільки для місцевого шанування, тоді як пропозиція його прославлення як святого була повністю відкинута самою ж комісією в Московському патріархаті. Можливо для цього існують суттєві причини не канонізації  київського митрополита. У грудні 2005 року Помісний собор РПЦ  не визнав канонізації Петра Могили, але ім’я самого святителя Русі  було вписано із власних розпоряджень тодішнього патріарха Московського і всієї Русі  Алексія (Рідігера).  Причина  може  носити не церковний, а власне політичний характер, через що  не відбувся нормальний процес канонізації  Петра Могили  церквою Московського Патріархату.

 


Конашевич-Сагайдачний Петро


Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, — таким постає в нашій історії Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний.

Народився гетьман українського реєстрового козацтва 1570 року в селі Кульчиці на Львівщині. Походив з родини православного шляхтича, який мав свій герб. Навчався в школі Львівського братства та знаменитій на той час Острозькій школі.

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію, Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу.

Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран, отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в квітні 1622 року.

Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є "Ой на горі та женці жнуть". У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.


Яке яблуко віддати?


Маленька дівчинка тримала в руках два яблука.
Їй мама з усмішкою запитала :
- Люба, ти могла б дати своїй матусі одне з двох яблок?
Дівчинка протягом декількох секунд дивилася на маму, а потім подумала надкусила одне яблоко, а потім швидко інше.

 Жінка відчула,, як посмішка застигла на її обличчі, але намагалась не показати як вона розчарована. що її кохана доця  не хотіла з нею поділитися.
Через мить дівчинка протягнула одну з надкушених  яблук і сказала:
- Матуся, візьми ось це, воно більш солодке!
  

Незалежним від того, наскільки ви дорослий, досвідчений та обізнана людина, - ніколи не осуджуйте  інших. Дайте їм можливість пояснити. То, що ви бачите, може бути ілюзія. Часто ми бачимо тільки загальну картинку, ми помиляємося в істинних мотивах дії іншої людини. 

Бажаю всім, щоб  поряд були  люди, які готові не тільки відкусити купу яблук, але й віддати саме солодке   Вам. І щоб  поруч із вами були  люди, з яким ви були  готові віддати краще !!!

 

Для тебе 



Моєму щастячку.

Лакшмі (санскр.  «щастя»)

Без тебе хто я?

  • 30.05.18, 16:23
Лесічка! я дуже тебе кохаю! 

З днем народження Брате!

  • 02.06.17, 10:21
Сьогодні в тебу був би день народження... Він і є твій день нарордження
, але тебе не має з нами.. Ти був найкращим ДРУГОМ, ти був найкращим нашим БРАТОМ!
https://uk.wikipedia.org/wiki/Гриценко_Василь_Миколайович

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая