Малюк нетерпляче репетує.
– Терпи, терпець тебе шліфує, – кажу на автоматі, поки дістаю для малечі бажане.
Скільки було йому, коли він це почув вперше? 6 днів?
А мені?
Це десь почулося, вивчилося і прошилося.
І прожилося.
Хоча. Дякувати Богу, дідам і батькам, мені прожилося менше, аніж їм. Тож колишу сина, вчу терплячки і уповаю, що його життя зашліфує менше. Але знайомлю зі Стусом. Це ніколи не рано. Особливо на цій землі.
Нам не дано знати, а отже й не личить судити про розмір і вагу хреста ближнього.
Але автор рядка про терпець – Василь Стус – сходив на Голготу з високо піднятим чолом.
Він не один. Таких – мільйони. Він – один. Такого в нас ще не було.
Гладкий, зашліфований до ковзкості льоду, шмат уділеного йому дерева, уявний, але від того не невагомий, висковзував, мабуть, йому з рук. А нести треба було, і хилити голову, навіть, щоб знову підняти свій власний хрест – йому не личило.
Василю Стусу стало снаги не лише отак пройти, а й залишити нам спогад. Пам’ять про себе, про нас колись і навіть нас нинішніх. Про пережите.
Скороминущий ачи ні, стусовий витесаний із слів, гострий і різкий, хрест залишається пам’ятником Україні та українцям, всьому прожитому, терпцем відшліфованому, люттю поруйнованому, любов’ю скріпленому і вірою освяченому.
Поет та лицар, Василь Стус став наріжним каменем нашої пам’яті про ХХ століття. Войовничий поет, який не схибив і не схилився, який воював і творив – уособлення мільйонів. Він увібрав у себе біль командирів за непрожиті життя їхніх солдат. Явився запальною стихією юного таланту митця, квасного, гіркого, але такого непересічного, як молоде вино. Вічно юного таланту сотень митців, полеглих за свободу.
Це в нас, в Україні ХХ століття, епітафії поетів та воїнів однакові. Тож полеглий у бою з ворогом поет Василь Стус мусів і мав стати і одним, і другим. Навіть не взявши зброї до рук, він виконав життєве покликання.
Стус вів смертельний бій, і хрест, даний йому Богом і відточений його власним талантом, був зброєю в руках поета. Стус жбурляв ним у ворога і ницість, у зло і байдужість, цілився у зневіру і зневагу.
І не хилив чоло…
Здавалося, оця ноша стала частиною людини, а людина стала частиною хреста…
Врешті сам Стус став хрестом для нашого народу. Який ми досі не в силі підняти і встановити, як пам’ятник. Який ми не зможемо підняти, поки не покараємо зло. Бо ж непокаране зло зростає.
Набуває вибагливих форм і ранить все більше людей.
І поки воно ще й ходить на перемовини, Україна далі народжує воїнів-поетів. Чи режисерів.
Але яка врешті різниця там, на небесах і на Сибіру? Яка врешті різниця ТИМ.
Питання ж насправді до нас. Стусові побратими, які винесли його неписані рядки із в’язниць, втримали окопи нашої свободи. В поту, крові і сльозах вони не забули ні Василя, ні віршів, і теж здійснили своє покликання.
А заразом – прожили забране життя Поета. Прожили ті мільйони українських доль, які поет витяг із небуття.
Стус міцно засів у голові Сверстюка, чи Овсієнка, чи… та в багатьох. Звільнені рядки врешті оселилися і у моїй голові. Мабуть, і у вашій, якщо читаєте про Стуса. Відтак вони стали отим спільним прожиттям для нашого колективного «ми». Спогадом про історію всіх наших батьків і прадідів. Спільним спогадом про спільну історію. Навіть не пам’яттю, а цим прошитим-прожитим дитячим спомином.
Про те, що дорога йдеться. Про те, що свободу не ув’язнити. Про те, що терпець шліфує зброю.
Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху
