хочу сюда!
 

Оля

42 года, скорпион, познакомится с парнем в возрасте 35-50 лет

Заметки с меткой «стус»

Василь Стус з нами навічно

Різдво Василя Стуса
06.01.2011 _ Василь Овсієнко"Україна молода"
Версія для друку

Мама Їлина виношувала його, коли чинився великий терор, який забрав найкращих, найздібніших, найрозумніших. Породила сина на саме Різдво Христове року Божого 1938-го. І не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім'я Василь. Ім'я ж це грецькою - Базилеос - означає "володар", "господар", "цар". Це додаткова ласка Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Мама Їлина виношувала його, коли чинився великий терор, який забрав найкращих, найздібніших, найрозумніших. Породила сина на саме Різдво Христове року Божого 1938-го. І не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім'я Василь. Ім'я ж це грецькою - Базилеос - означає "володар", "господар", "цар".

"В Україні, - казав Василь, - чи не кожна четверта матір називає свого сина цим іменем, підсвідомо карбуючи потяг до конче необхідної нам, щоб вижити, державности".

Маємо 5 січня Василя Чумака, 8 січня Василя Симоненка. У Києві вже стало традицією справляти 14 січня свято Різдвяних Василів у Київському міському будинку вчителя і вручати на ньому премію імені Василя Стуса. Буде так і цього року.

...Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47-річного віку, на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, Василь питав при мені глибоко віруючого діда Семена-покутника:

- А що то є чоловікові - народитися на таке велике свято?

- Це додаткова ласка Божа, щастя, - сказав дідо. - Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Тих "знакомитих дат" у Стуса стільки, що вистачило б на святого.

4 вересня 1965 року він виступив на захист заарештованих у серпні шістдесятників у кінотеатрі "Україна". Виступ був приурочений до "дня концтаборів": 5 вересня 1918 року нарком юстиції Російської Федерації Д. Курський, керуючий справами Раднаркому В. Бонч-Бруєвич і нарком внутрішніх справ Г. Петровський (той самий "добрий" дідусь в окулярах, що донедавна каменем сидів біля Парламентської бібліотеки в Києві) підписали декрет Раднаркому про червоний терор. Він тривав 73 роки.

Рівно через 20 років після виступу в кінотеатрі "Україна" Василь загине в карцері - від голоду і холоду.

Або ще: уночі після підписання 1 серпня 1975 року прикінцевого акта Гельсінкської наради НБСЄ стався в Стуса прорив стінки шлунка. Це було в таборі Барашево, що в Мордовії. Він хотів вийти з бараку, але знепритомнів і впав.

Чорновіл з друзями взяли його на простирадла і понесли на вахту. А там кричать: "Стой! Стрєлять буду!"

Операцію, під час якої Стус ледь не помер, зробили в тюремній лікарні імені І. Гааза в Ленінграді 10 грудня - якраз на День прав людини. А рівно за десять років до того він одружився з Валентиною Попелюх.

Отакі "знакомиті дати".

Те, що було за смертю,

я спізнав,

всю силу таємничого діяння,

весь морок неба

і твань землі движку.

І тяжко жити,

цим знанням підперши

свою оселю,

витрухлу на пустку...

Якось показував Василь знімок, зроблений у Львові на Коляду 1972 року, либонь, 9 січня. Стоїть, скрушно прихиливши голову до одвірка. У мене нема такого знімка. Є інший, тоді ж знятий.

 9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані

Щойно повернувся Стус у Київ, у дім на Львівській вулиці, 62, квартира 2... Втім будиночка цього вже нема. Там, у Святошині, пролягла Окружна дорога, а місце того будиночка вже хтось прикупив і будуватиме там "увєселітєльниє завєдєнія". А 12 січня 1972 року КГБ вчинив новий покіс української інтелігенції. За ґратами опинилися Василь Стус, Ірина Калинець і Стефа Шабатура...

11 січня 1977 року Василь вирушав із табору, що в селищі Лєсном у Мордовії, на заслання. Заварили ми цілу 50-грамову пачку чаю на три літри окропу - пишні були випровадини.

Майже два місяці етапу - і 5 березня опинився він у селищі імені Матросова в Магаданській області. Якраз у річницю смерті Сталіна. Там він працював у золотовидобувній штольні. Як ото декабристи, які "із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому" (Тарас Шевченко). Перепоховання Стуса, Литвина і Тихого 19 листопада 1989 року подібне до перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року...

У різдвяний вечір 1983 року, якраз на день свого народження, в таборі особливого (камерного) режиму на Уралі Стуса кинули в карцер. За що? Напередодні Василь звернувся до чергового помічника начальника колонії капітана Ляпунова, щоб довідатися про долю вилучених недавно під час обшуку паперів, на які не видали ніякого документа. Одночасно посадили й естонця Марта Ніклуса.

- Василь, где ты? На крыше? - Ніклус недавно вичитав, що в якійсь країні в'язні позалазили на дах тюрми і начальник не знав, як їх звідти познімати. Наших би їм фахівців...

- У якійсь душогубці... імені Леніна-Сталіна...

Я стою коло дверей своєї 17-ї камери, дослухаюся, переказую співкамерникам, що чути. Наглядачі гримають на Ніклуса і Стуса, але розбурхана, ображена Василева душа не знає впину. Тоді вмикають гучномовець, зумисне для цього встановлений у коридорі. І все ж Василь у перерві між мовою дикторів устиг прокричати:

- Хто не братиме участі в голодівці 12 січня - той боягуз!

Цей день, за ініціативою В'ячеслава Чорновола, ми відзначали 1975 року як День українського політв'язня. Про намір тримати голодівку або подавати заяву протесту ми вже один одного інформували, але, згідно з зеківською етикою, кожен сам собі вирішує, як йому чинити. Тож мене здивували ці слова. Тоді Юрій Литвин мені болісно зауважує:

- Василю, не можна поета міряти однаковою зі всіма міркою. Поет живе у своєму світі, нам не відомому, тому ми не маємо права його осуджувати зі своєї раціоналістичної вежі, бо ризикуємо помилитися...

Так мені відкрилася ще одна істина.

Після карцера Василеві оформили рік одиночки, де ще не раз саджали в карцер, і ті доби доплюсовували потім до того року, тож вийшов він звідти аж у лютому 1984 року, і ми з ним пробули у 18-й камері півтора місяця. Він жив у режимі постійного крайнього напруження і хотів, щоб такими були й інші.

- Василю, - пояснював я йому, - не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальні вчинки, але протягом короткого часу. Не можу я бути в стані конфронтації постійно. Не можу я постійно палахкотіти, але я годен ще багато літ чадіти, хай їм дим очі виїдає...

Василь працював у далекій від мене камері, до нього важко було докричатися, але я одного разу чув через кватирку, як і Левко Лук'яненко йому гукав із далекої камери:

- Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Не маю сили.

Та навіть і після цього Василь сказав:

- Біда мені з цими "плохими" вівцями. Скільки сидиш - усе на них оглядайся.

Але про того ж Лук'яненка якось сказав був у присутності мене і діда Семена-покутника, киваючи в бік його камери:

- Ото Чоловік!

Це звучало по-євангельському: "Се Человік!"

В "одиночці" тяжчі умови, але маєш самоту. Діставши книжечку віршів Рільке німецькою мовою, він узявся перекладати його елеґії. Працював "запоями", ночами спати не міг - добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:

- Ну, Стус, давай, что ти там насочінял за ночь.

Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати...

Того зошита нема. Як нема і зошита в блакитній обкладинці, названого в останніх листах "Птах душі". Той "Птах" не вилетів із-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. "Стусова творчість - як дерево з обрубаною вершиною", - каже Михайлина Коцюбинська.

 "Се Человік!"

...Якось у задумі сказав:

- Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.

Хто знає, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то й вірші його були б інакші. Лишається від Василя, перш за все, поезія як зматеріалізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. Вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами. Він відчував епоху тонко і гостро й точно пророкував майбутнє.

Ще кілька літ -

і увірветься в'язь.

Колючий дріт увійде

в сни діточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка

в чорноводді доль

загубиться.

І фенікс довгоногий

тебе принесе в ясні чертоги

від самоволь, покори і недоль.

А все тоте,

що виснив у житті,

як рить, проб'ється

на плиті могильній,

бо ж ти єси тепер

довіку вільний,

розіп'ятий на чорному хресті.

Джерело: "Україна молода"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Стус і Нобель. Демістифікація міфу

Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий

Усі матеріали "Історичної правди" про Василя Стуса доступні за темою "СТУС"


Але знайомлю зі Стусом


Він вів смертельний бій. 
Про Василя Стуса

04 Вересень 2017, 


Василь Стус очима художника Юрія Журавля


Малюк нетерпляче репетує.

– Терпи, терпець тебе шліфує, – кажу на автоматі, поки дістаю для малечі бажане.

Скільки було йому, коли він це почув вперше? 6 днів?

А мені?

Це десь почулося, вивчилося і прошилося.

І прожилося.

Хоча. Дякувати Богу, дідам і батькам, мені прожилося менше, аніж їм. Тож колишу сина, вчу терплячки і уповаю, що його життя зашліфує менше. Але знайомлю зі Стусом. Це ніколи не рано. Особливо на цій землі.

Нам не дано знати, а отже й не личить судити про розмір і вагу хреста ближнього.

Але автор рядка про терпець – Василь Стус – сходив на Голготу з високо піднятим чолом.

Він не один. Таких – мільйони. Він – один. Такого в нас ще не було.

Гладкий, зашліфований до ковзкості льоду, шмат уділеного йому дерева, уявний, але від того не невагомий, висковзував, мабуть, йому з рук. А нести треба було, і хилити голову, навіть, щоб знову підняти свій власний хрест – йому не личило.

Василю Стусу стало снаги не лише отак пройти, а й залишити нам спогад. Пам’ять про себе, про нас колись і навіть нас нинішніх. Про пережите.

Скороминущий ачи ні, стусовий витесаний із слів, гострий і різкий, хрест залишається пам’ятником Україні та українцям, всьому прожитому, терпцем відшліфованому, люттю поруйнованому, любов’ю скріпленому і вірою освяченому.

Василь Стус
Василь Стус

Поет та лицар, Василь Стус став наріжним каменем нашої пам’яті про ХХ століття. Войовничий поет, який не схибив і не схилився, який воював і творив – уособлення мільйонів. Він увібрав у себе біль командирів за непрожиті життя їхніх солдат. Явився запальною стихією юного таланту митця, квасного, гіркого, але такого непересічного, як молоде вино. Вічно юного таланту сотень митців, полеглих за свободу.

Це в нас, в Україні ХХ століття, епітафії поетів та воїнів однакові. Тож полеглий у бою з ворогом поет Василь Стус мусів і мав стати і одним, і другим. Навіть не взявши зброї до рук, він виконав життєве покликання.

Стус вів смертельний бій, і хрест, даний йому Богом і відточений його власним талантом, був зброєю в руках поета. Стус жбурляв ним у ворога і ницість, у зло і байдужість, цілився у зневіру і зневагу.

І не хилив чоло…

Здавалося, оця ноша стала частиною людини, а людина стала частиною хреста…

Врешті сам Стус став хрестом для нашого народу. Який ми досі не в силі підняти і встановити, як пам’ятник. Який ми не зможемо підняти, поки не покараємо зло. Бо ж непокаране зло зростає.

Набуває вибагливих форм і ранить все більше людей.

І поки воно ще й ходить на перемовини, Україна далі народжує воїнів-поетів. Чи режисерів.

Але яка врешті різниця там, на небесах і на Сибіру? Яка врешті різниця ТИМ.

Питання ж насправді до нас. Стусові побратими, які винесли його неписані рядки із в’язниць, втримали окопи нашої свободи. В поту, крові і сльозах вони не забули ні Василя, ні віршів, і теж здійснили своє покликання.

А заразом – прожили забране життя Поета. Прожили ті мільйони українських доль, які поет витяг із небуття.

Стус міцно засів у голові Сверстюка, чи Овсієнка, чи… та в багатьох. Звільнені рядки врешті оселилися і у моїй голові. Мабуть, і у вашій, якщо читаєте про Стуса. Відтак вони стали отим спільним прожиттям для нашого колективного «ми». Спогадом про історію всіх наших батьків і прадідів. Спільним спогадом про спільну історію. Навіть не пам’яттю, а цим прошитим-прожитим дитячим спомином.

Про те, що дорога йдеться. Про те, що свободу не ув’язнити. Про те, що терпець шліфує зброю.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху

про серйозні речі

" Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати..." 

Василь Стус (З листа до сина)

У Донецьку демонтували таблицю Василю Стусу

05.05.15 15:06
У Донецьку терористи самопроголошеної "ДНР"демонтували барельєф українському поету Василю Стусу, який був розміщений на корпусі філологічного факультету Донецького національного університету.

Про це написала у своєму Facebook журналістка Лариса Лісняк: "Донецьк сьогодні. Все...зняли...втіхаря... А після свят повинні були бути продовжені консультації з приводу барельєфа Стуса", - написала Лісняк, виклавши фотографії з голою стіною на місці, де ще вчора стояв пам'ятник поетові.

Раніше вона повідомляла про те, що йшли консультації, в тому числі з юристами, щоб зберегти барельєф Стуса.
3 мая https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/700281770084096
20 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/694822687296671
18 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/693902560722017


Було так



АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно — без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

Василь Стус





А стало так від сьогодні:



Верстаю шлях - по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду - оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона - за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона -
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!

Василь Стус



Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Василь Стус



Коментар Б.Г.: За життя Стусу перепало добряче, і по-смерті спокою не дають кляті воріженьки. Як ті імперії поетів бояться. Вчився я саме тут на факультеті української філології у 1984-86 роках, коли великими почестями користався російський мовник професор Стебун Ілля, який посприяв засудженню Василя Стуса своєю "літературною експертизою" його творів. Ще й Віктор Медвечук в адвокатах не захищав, а просив суд засуди його підзахисного, як "закорінілого антирадянщика". Єдина хохма з барельєфом: його Віктор Янукович відкривав, як "зеку від зека", а тепер його поплічники його меценатські потуги похерили...

Бойовики збираються розмістити на цьому місці погруддя розвідникові часів СРСР Миколі Кузнєцову, який до Донецька і філології не має жодного стосунку.

Пам'яті Алли Горської

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю, що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.

Василь Стус


95%, 19 голосов

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Два Василя


«Відлуння десятиліть»

Під такою назвою 22 січня в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. К.А. Тімірязєва в рамках проведення чергових Стусівських читань відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 80-річчю від дня народження Василя Симоненка та 77-річчю – Василя Стуса.

Участь у заході взяли директор ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, заслужений працівник культури України Наталія Морозова, поети, літературознавці, члени НСПУ, творча молодь та студенти Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Д. Леонтовича.

Захід розпочався з урочистого виконання музичних творів з нагоди відзначення Дня Соборності України та вшанування пам’яті воїнів та мирних громадян, що загинули в окупованих областях нашої держави. В ході літературного-вечору за участі Наталі Морозової та поетів з м. Києва була запалена свіча пам’яті.

Варто відмітити, що понад 20 років Стусівські читання традиційно проходять у січневі дні на Вінниччині. Започатковані саме з ініціативи колективу ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, вони з року в рік об’єднують навколо себе цвіт місцевої інтелігенції, всіх, кому не байдужі українська культура та національна ідея: політиків, письменників, науковців, бібліотекарів, митців, освітян. В такі дні бібліотеки області проводять вечори поезії, літературно-мистецькі вечори, конкурси, вікторини, оформляють книжкові виставки та влаштовують перегляди літератури.

Протягом останнього кварталу 2014 року та у 2015 році ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва проводить конкурс на краще прочитання віршів Василя Симоненка «Писав, як і жив». Кращі відео прочитання можна переглянути на сторінці бібліотеки у мережі Інтернет. До конкурсу долучилась творча молодь театру книги «Прочитання», читачі та співробітники бібліотеки, студенти вінницьких вищих навчальних закладів та коледжів.

Учасники вечора мали змогу ознайомитися з фрагментами фільму «Просвітлої дороги свічка чорна…», присвяченого пам’яті В. Стуса, а також бібліотечними виставками: «Не просто поет, а дух і совість народу (Василь Стус)», «Симоненка голос» (за матеріалами нарису «Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва…»), «Василь Симоненко: філософія почуттів», «Поет найвищої ноти протесту» (Василь Стус). Окрім того, присутні заслухали записи віршів Василя Стуса у виконанні автора. 


  


    
     
   
 

Пипец... Ну вот приехали...

Ну вот приехали...
Решила почитать про Стуса…
Перескочила на Чорновола…
Потом Медведчук…
Ребята, мы че? Вообще идиоты? Ну ладно я маленькая еще была… Это не оправдание, поскольку тоже только сегодня удосужилась почитать и нашла случайно.
Мы сейчас все кричим «Люстрация»… Но параллельно с тем мы 23 года жили и даже не задумывались о том кто у нас при власти и кто должен был быть… Мы виноваты сами..
После маленького экскурса получила пищу для размышлений:
1) Вики – вещь нездоровая. Читая синхронно украинскую и русскую версии, начинаешь ощущать себя немного умственно отсталым человечком. Это как про две правды и истину… Истину пока не нашла..
2) Знала как писателя. Биографию учила в школе. Но нам не рассказывали что «Назначенным» адвокатом Стуса был молодой юрист Виктор Медведчук… полезла дальше
3) Биография Медведчука на рувики –скупенько и с умеренной агитацией нацеленной на определенного читателя. На укр – пересказываются материалы из книги о «нашем герое» (http://exlibris.org.ua/medv/). Эти сведения сам Виктор пытался отрицать и даже подал в суд на автора, но ВСУ принял решение, что они соответствуют действительности (http://ua.korrespondent.net/ukraine/298825-verhovnij-sud-viznav-shcho-kdb-doviryalo-medvedchuku).

Вот у меня вопрос… Этой книге 13 лет! Решению суда, которое поддержало автора 7 лет! А «кум» до сих пор свои плакатики по всей Украине вешает? 
Я пошла укладывать в голове ту информацию, которую нарыла… 

П.С. Это точка зрения и возможно она у меня завтра будет другая. Но сегодня – я в шоке….
А еще Чобот про панну Ю писал...
Все комментарии (даже критические) приветствую 

Василю Стусу 6 січня було б 76 років



* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бочезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із мли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я ії розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *
    Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.


Рекрмендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Народився Василь Стус 6 січня 1938 в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 65 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Донецька. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював шахтерем: був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 – 72 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
1978 року поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і його вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».
Про методи захисту, які використовував В. Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 – 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Загибель
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

Вы это видели?

Мне сказали, что не все видели это письмо. Я удивился, т. к. один очччень известный писатель с мировым именем сказал мне, что оно есть у всех писателей, как талисман. Я понял "талисман", как предостерегающий предмет от подобного попадания ВПРОСАК. Это разумно. У кого нет этого письма, возьмите себе на память, будет и ВАС предостерегать от капризов непредсказуемого будущего.

 

Пам’ять про Василя Стуса

19 листопада 2011 року минає 22 роки від перепоховання на Байковому кладовищі в Києві Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, які загинули в неволі в 1984 – 1985 роках на далекому Уралі. Це перепоховання стало визначною подією на шляху до здобуття незалежности. 
1992 року було знято кінофільм про Василя Стуса «ПРОСВІТЛОЇ ДОРОГИ СВІЧКА ЧОРНА» режисера Станіслава Чернилевського..
1. Знайдіть цей фільм і подивіться самі.
2. Надішліть на адресу Національній телекомпанії України листа з проханням показати 19 листопада чи в ближчі до 19-го дні цей фільм. 
Програми телебачення складаються приблизно за 2 тижні, тому листи треба слати зараз.
Можна увійти через: http://dovidnyk.kiev.ua/organizatsiya/natsionalna-telekompaniya-ukrainy і писати коментар в рубриці "Зворотній зв’язок".

Можна написати листа звичайною поштою (зараз це коштує 1,80 грн). Адреса: 04119, Україна, м. Київ, вул. Мельникова, 42 

Зразок листа (вгорі звернення Василя Овсієнка) тут: 
https://docs.google.com/document/d/1cSobsKnKwe09Lgd1ugVK1eCXMLQ2AlKjYq2GXJ-aj8U/edit

Зверніть увагу: Інтернет в Україні зараз доступний приблизно 15% населення і охоплює в основному киян і мешканців обласних центрів. Не розраховуйте на те, що якщо Ви побачили щось в інтернеті, це зможуть зробити інші!

Госпремия с душком: В.Шкляр, как зеркало свидомого бескультурия

«ХАХЛЯРИ юрбою налетіли на мертвого — дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами»"Залишенець. Чорний ворон". В.Шкляр. Намедни трапилася подия, которая - имхо - должна была получить всеукраинский масштаб и резонанс: Шевченковский комитет присудил премию по литературе за 2010г. некому Василю Шкляру за его т.н. роман "Залишенець. Чорний ворон" и, заодно, 260тыс. отечественных денёг, по-видимому, на продолжение «творчества» в том же духе.  А «лауреат» - возьми и засвети свою «гражданскую позицию» отказом от премии в целом и «матчасти» в частности по причине несогласия с нахождением при власти широко, хоть и неоднозначно, известного Д,Табачника.В результате ожидаемо наклюнулся сурьезный шкандаль. Поводов тому действительно представилась масса. Тут и вопрос допустимости оскорбления в литературном произведении одних граждан Украины от имени других граждан, и вопрос приемлемости абсолютного однобокой трактовки истории, и вопрос подсудности литературного деятеля за караемое Законом «разжигание национальной вражды», и вопрос правомочности освящения всего вышеперечисленного именем Государства.… А также вопрос о том, должно ли государство (и его конкретные представители) нести ответственность за ущерб, нанесенный всем этим имиджу самого государства и каждому из его граждан, не только не причастных, но и категорически не согласных с этим шабашем пещерного самосознания.  Поэтому я ожидал, что ситуация с Залышецем и его афтаром станет предметом очень серьезной нацдискуссии. Но! Как всегда – ХОХЛОСРАЧ победил всё позиции, аргументы, обоснования... Всё.  Q.E.D. И, поскольку в срачи я не игрок, а остальное народ «нехавает», то тему можно было бы закрыть. Но что-то не дает просто взять и забыть, не отпускает. Поэтому - пару мыслей по поводу.Наиболее рельефно эта тема раскрылась у Киселева в его «БП».И, по ее итогам, можно констатировать, что шкляр - хам (его демонстративный уход для любого зрителя с минимум культуры – шок), мракобес (политкорректированные Красовицьким цитаты из Залышенца не требуют допкоментов, его выводы очевидны для любого цивилизованного хомосапа), лжец (его неуклюжие попытки дистанцироваться от своих же перлов), трус (лягает Табачника и лижет Проффа, хотя и дураку ясно, что без второго не было бы первого) и очевидный конъюнктурщик. Самым показательным фактором, какпомне, была «группа поддержки» шкляра – шизофреничка фарион, лайномет яворивський, профессиональный свидомит гарань  и столь же профессиональный клоун поярков. По большому счету – если эти люди претендуют на то, чтобы презентовать «украинскую культуру», то храни Бог Украину от такой «культуры». Ксти, было похоже, что в отличие от их оппонентов, они книгу и не читали-то вовсе (впрочем, как и подавляющее большинство шклярозащитников на айюа и т.п.)Но, лично для меня, САМЫМ главным стало то, что говорил(пытался сказать!) на передаче Д.Стус – один из наиболее уважаемых  мной людей современной украинской КУЛЬТУРЫ (всамом высоком значении этого слова). Его отец – высочайший образец высшего человеческого достоинства и высшего служения Родине.  Я – убежденный руськоментальный – искренне преклоняюсь перед этим Человеком и невероятно рад, что его сын достоин своего отца. Назвать Дмитрия русофилом и украинофобом может только полный дебил (однако фарионше это удалось). И если кто-то ДЕЙСТВИТЕЛЬНО хочет разобраться в ситуации, очень рекомендую обдумать то, что сказал по этому поводу Дмитрий.Если б такие Люди, а не перевертни яворивские или дегенеративные шкляры-фарионы-гарани  определяли векторы развития украинязычной части украинской культуры (и не только культуры), то проблема войны культур в Украине ушла бы сама собой: БОЛЬШИЕ культуры не воюют – они ВЗАИМОДОПОЛНЯЮТ друг друга.ЗЫ1. Ксти, книга чисто литературно – имхо – НАПИСАНА профессионально, т.е. «хорошо читаемо». Но - не более того, мягко говоря, - не шедевр. ЗЫ2. Кто из шкляролюбителей читал его «запроданця», тьфу – «залышенця»? Только честно!ЗЫ3. Кто из шкляролюбителей знает кто такая Анна Яблонская? Только сразу!ЗЫ4. Кто этого еще не делал, рекомендую прогуглить словосочетание «Яворивский-Стус-КГБ». А также разузнать о его повести  Вечные Кортелисы. Очень отрезвляет.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая