Їхав туди і розумів, що то передова. Їхав, щоб замінити хлопців, які мали після тривалого перебування в складі підрозділу їхати додому на новорічні і різдвяні свята, оскільки ці свята є домашніми, родинними, а у мене з цим простіше, я так і під час Майдану робив – замінював тих, хто їхав до родини.  Хотів відсвяткувати свята поруч із побратимами, а не під Кобзона на "Інтері", заїдаючи олів'є.
     З бази батальйону  "Січ" одразу ж ми поїхали в Піски. Там нам, новоприбулим бійцям, видали зброю і боєкомплект та пояснили загальні завдання й техніку безпеки у загальних рисах. Відтоді я став бійцем Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ".
     Новий рік зустрів у окопі на передовій позиції, відповівши  опівночі на обстріл з боку російських терористів, вони почали обстрілювати з 23 години (ДНР і ЛНР живуть за московським часом), "вітаючи" так нас із Новим роком.
     Зустрічав прийдешній рік з побратимом Юрком Чорнотою, керівником "Соколу", бійцем батальйону особливого призначення "Січ". Взагалі зустрів багато побратимів тут.  А 1 січня, на день народження Провідника, повісили на найвищий точці цієї ділянки фронту банер із зображенням Степана Бандери та привітанням так, щоб його було видно сепарам. Тролінг 88 рівня.
     Люди, які на фронті місяцями – викликають захоплення і здивування водночас. Поки не знаю, як вони там перебувають так довго. Втім добровольці все ж мають певну ротацію, мобілізованим складніше. 
     Час та відстань на передовій не такі, як у мирному житті.  Хвилина під мінометним вогнем здається півгодиною, а 30 метрів до рятівної брами чи 30 метрів прострілюваного перехрестя – кілометром. До слова, так швидко я не бігав навіть у школі (і це в броні та шоломі і зі зброєю), а так міцно, як до землі окопу під час близьких вибухів не притискався навіть до дівчини.
     Свободівська молодіжка тепер акумулює зусилля на збір допомоги воюючим підрозділам   "Січі" і "Карпатській Січі", тож незабаром звертатимусь за допомогою і до Вас, дорогі друзі. Тим більше, що "Сокіл", що присутній великою мірою у цих підрозділах ухвалив рішення про розширення добровольчого контингенту.
     Гості зі столиці – побратими Петро Кузик (депутат Київської міськради) і режисер Михайло Іллєнко та волонтери нам показували фільм "Той, хто пройшов крізь вогонь".   Михайло Герасимович казав, що такого показу він ще не проводив – коли постріли і вибухи чутно і у фільмі і за стінами. Через 6 годин після показу фільму у цей будинок, де був показ, влучив снаряд і будівля згоріла.
     На війні є фарт і фатум. Життя і Смерть. Вороги і Друзі. Твій уламок міни або не твій. Є позиція і немає поняття відступу.
     Бійці просили написати про так званий  "мирний договір" і передавали "полум'яний привіт" усім тим, хто вірить у перемир'я і Порошенка.  Вороги обстрілювали щодня. Я тому свідок і, на щастя, не жертва.  Найгірше при артилерійському обстрілі – це певна безвихідь, повна залежність лише від фарту, адже все, що можеш зробити – це щільно влягтися якомога нижче або заховатися за мурами під землею (а це проблематично).
     Наказу стріляти на випередження немає, хоча, звісно, наші непогано тиснуть на їхню артилерію у відповідь. Але тепер, коли підійшов новий  "гуманітарний конвой" – обстріли важким озброєнням з боку окупантів значно посилились.  Я виїжджав з Пісків під обстрілом. Вчора ж, вже після мого від'їзду, пишуть мені наші, що в Пісках падав "Град".  Виникає запитання: у кого перемир'я і де?  Чи може це перемир"я тільки для влади і немає війни? А у народа війна є і гинуть бійці на фронті, і гине мирне населення.
     Українці, чому влада не на стороні народу?
     Ця війна, подекуди, нагадує якусь дивну політичну гру, яку веде вище керівництво держави проти свого народу. Ціною у цій грі, на жаль, є життя і здоров'я багатьох і багатьох українців. Я впевнений – щоб перемогти кремлівського агресора, потрібно здолати і печерського зрадника, олігархічно-ліберальну  ментівську систему. Інакше усіх найактивніших пасіонаріїв, вони знищать у війні, а решта залишиться у економічній кабалі до скону.
     Доречі, я був у добровольчому і неформальному підрозділі і не претендую на офіційний статус "учасника АТО".  Захищайте Україну.  Слава Нації !
          Джерело:Facebook

Літній день, обідня перерва. Завдяки тому, що він знімав крихітну совкову квартиру в п‘яти хвилинах пішки від роботи, майже завжди на обід йшов додому. Цим він економив час і гроші. Зав‘язнувши в складних стосунках і не надто простій роботі, ним цього дня володів сумний, задумливий настрій. Щойно підігрітий борщ був надто гарячим, щоб їсти його одразу, тому погляд його мимоволі  перейшов на вікно, і те, що відбувалося за склом.  Частину газону, що між будинком і тротуаром, мешканці квартир використовували як клумби, а деякі і як городи, де й справді вирощували овочі. Українці. Цього дня там поралась молода сусідка з першого поверху, а навколо неї бігали, бавлячись, її діти. Миле і зворушливе видовище. Сусідка, до речі, теж досить мила. Врешті, обід перетворився на споглядання за нею, як вона нахилялась із сапою то в одну, то в іншу сторону. Він, давно вже вітаючись із нею, вперше відзначив її привабливість. Доїв борщ, і поплентався назад на роботу.

Півроку пройшли якось самі по собі, в метушні, роботі, з‘ясовуваннях стосунків зі своєю співмешканкою, різних приємних і не приємних моментах, однак із повною відсутністю визначних подій. Стосунки, власне, сходили нанівець, фактично зійшли, хоч і без офіційного проголошення. В крихітній зйомній квартирі поселилась справжня, тягуча самотність.

Посеред новорічних свят, вертаючись додому, він зустрів у під‘їзді сусідку з першого поверху, і привітав зі святами. Та була в гарному настрої, розпитувала про справи, і несподівано спитала про приготування м‘яса. Справді несподівано, бо вона ніби й не мала знати, що в нього досить непогані навички в кулінарії, хоча й без особливих знань. Перекинувшись парою слів, і попрощавшись, він занурився в думки. «Цікаво, де її чоловік ... чи навіть батько дітей… судячи з усього, десь не з ними... сумно… треба привітати малечу солодким, все ж таки свята…

to be continued

САГА про ШПАЛИ!!!

Це булла ніч. Потяг їхав в нічну зміну тому в нього не було

видно шайб на колесах, хоча гайки проглядались через морок надшпалних випаровувань. Рейки , як завжди, біли відданими одвічним традиціям і ніяк не хотіли перетинатись, хоча й паралельними їх було важко назвати – парадокс! Тому через такі дивні обставини, що склались навколо мене, яподумав, що сесію мені буде важко здати і буде дуже неприємно якщо вимкнуть світлоу вагоні .

Я поглянув у вікно і зрозумів, що ми стоїмо. Це також можна було зрозуміти й не дивлячись у вікно, а лише здогадатись проаналізувавши тенденцію зміни аспектів частоти, а також властивості та величину  амплітуди поперечного розкачування вагону. Такі думки можуть виникнути лише в людини несповна або через чур пере сповна Розуму, все-таки мабуть перше.. Всі полягали спати, залишились лише декілька компаній допивати недопите і я дописувати недописане. Надворі був такий дивний морок, що через його затуманену темряву можна було б розгледіти, навіть, за кілометр людину в полі, або поле в одвічній темряві… але в мене не виходило… НІ! Мабуть,все-таки шпали десь перетинаються з рейками, бо такого не моу бути щоб рейки не перетинались з вагонами в той час , як шпали не перетинаються між собою, а перетинаються лише між тобою , тоісТЬ реЛЬСОЮ, а саме з вагоном. Отже: якщо Шпали за допомогою таких посередників, як рейки, колеса, гайки і шайби перетинаються з вагоном, це означає що, болти на колесах на даремно заляпані грязюкою, щоб через неї не було видно шайби , бо шайб в Київському вагонобудівному депо дуже мало, навіть, можна сказати – ДеФіЦиТ! Тому , шибкоумні шайбо хитрі ПоЇздОслЮсарі з дуже розвиненою ХітроЖопостю знімають шайби з колес вагонів Заїжджих потягів таких, як, наприклад, з Дніпропетровська, Донецька, Сімферополя і Полтави. І пригвинчують на Свої, через що, не роГУблені Провідники вагонів, у своїх же інтересах свого ж Працевлаштування, заляпують Болти коліс болотом, щоб хитрі вагонослюсарі не помітили новеньких шайбочок Полтавського вагону. А заляпані Болти вагону можуть, в свою чергу, спричинити появу досить цікавих обставин та ситуацій. Так, наприклад, один заляпаний грязюкою болт може Заклинити колесо і перетнути зустрічну шпалу за досить цікавою траєкторією. Цю траєкторію можна було б дослідити, тільки у випадку, коли можна поставити себе на місце цього самого болта або шайби, в самому гіршому варіанті – грязюкою. Суть ситуації в тому, що  заклинивши колесо, болт відлітає по, наперед заданій, траєкторії, на наперед задану відстань. Але суть не в болті… Після цього починається доругий етап – евакуація шайби. Шайба відчувши в собі сили і можливість звільнитись від грязюки, наляпаній на неї примусово, зіскакує і прямує вже по заданій траєкторії, але відмінній від траєкторії болта, але так як не в болті суть,  то забудемо на деякий час про той сраний болт курва його б побрала... В той час , як шайба відлітає від колеса у співробітників Київського вагонобудівного депо спрацьовує сирена датчика «відривашайбивідколеса» Полтавського вагону №10 потягу №612 Київ – Кременчуг, що встановлений навмисно між колесом і шайбою активістами та добровольцями спеціальної шпигунської служби Київського вагонобудівного депо, ще до того, як їх заляпали не дурні провідники цих же вагонів заради свого ж заробітку та майбутнього і майбутнього та добробуту своїх сопливих дітей…

Після того, як спрацьовує система оповіщення Київського вагонобудівного депо, на місце скоєння відриву Шайби виїжджає оперативна група хитрих та постійноГОТОВИХ оперативників\вагонослюсарів, зацікавлених в знаходженні шайби особисто, так як їхня зарплатня зконцентрована на відсотках від знайдених заляпаних грязюкою новесеньких шайбочок! Тому прибувши на місце скоєння відриву вони оперативно витягують свої…хм) Свої «відірвавшихсяшайбошукачі» і налаштовують  їх на відповідні параметри відповідної шайби й розпочинають свої пошуки, але це виявляється не так вже й просто!!!

Дуже багато ускладнень несуть .. ШПАЛИ!!! Які перетинаються між собою і грязюкою, що відпала від болтів і прилипла спочатку до шпал, що перетинаються, а потім до підошви чобіт оперативників із Київського вагонобудівного депо. За роки служби оперативників ВИЯВИЛОСЬ!, що грязюка при змішуванні з надшпалними випаровуваннями й резиною підошв чобіт створюється Дивний синтез речовин, який в результаті викликає ПерЕшкоди у «відірвавшихсяшайбошукачАХ». І дуже шкідливо впливає на розумову діяльність Київських оперативників. Що було доведено самими ж постійноГотовими і хитрожопими оперативниками, через що їх через високу Шкідливість роботи, завчасно звільняють на пенсію!!! Після звільнення на пенсію майже кожен 987-ий оперативник відчуває дискомфорт,постійні депресії і недостачу екстріму у своєму житті. Вони відчувають тваринний потяг до щоденних чи то ранкових чи то нічних екстрених виїздів на місця скоєння відриву і відльоту шайб. Їх переповнюють одвічні спогади яскравих днів татемнючих ночей років своєї роботи на улюблене Київське вагонобудівне депо. Але ніхто і ніщо їм не може зарадити горю та допомогти згасити в собі це палке бажання . І від цієї безвихідності вони так і вмирають від «ПЕРЕІзбитка чуВСТВ», на радість зацікавлених особисто в ЇХ смерті, провідників Полтавських вагонів потягу №612 Київ – Кременчуг, але ж вони – сірі – навіть не уявляють і не здогадуються, що пОховання оперативників ПРоплачує Київське вагонобудівне депо за допомогою ресурсів та коштів ПОПЕРЕДНЬО продуманих та стягнених СТЯГНЕНЬ, у вигляді ПОДАТКІВ стягнених з цих же ж вагонопровідниках, що наперед заляпують колеса і болти разом з шайбами грязюкою! От саме за рахунок смертей своїх оперативників та податків стягнених з провідників Полтавських вагонів і живе все Київське вагонобудівне депо. В цьому заключається весь закон природи. Сильніші забирають у слабших, а потім їх гризе Сумління і сильніші помирають від ПЕреІЗбИТКА ЧУВсТВ, а саме від того що їх загРИзає совість. І слабкі залишаються у виграші, ще й з цілою тушою мяса сильнішого, за рахунок чого слабші й виживають…суки Мораль історії в тому, що сила не завжди важлива, а важлива -  ЇЇ КІЛЬКІСТЬ..і хітрожопость!!!АллілуйЙА!!! 29.11.2003  00:30 (с) torba

- Вчителю, а в чому сенс нашого життя?
Старець подивився на юного учня своїми теплими очима, усміхнувся і поставив перед ним на стіл свічку, що горіла рівним і м'яким полум'ям, загасивши при цьому решту свічок, які осяювали невеличку кімнату.
- У чому сенс існування цієї свічки? Як ти думаєш?
- Що б горіти і дарувати людям тепло, світло і затишок.
- А якщо людей в кімнаті немає, невже при цьому зникає сенс її існування? Невже навколишнє середовище визначає сенс її існування?
- Але як при цьому досягти успіху, визнання і пошани, якщо довкола нікого не буде?
Учитель поставив на край столу дзеркало, в якому відображалося полум'я свічки.
- Піднеси руку до свічки. Що відчуваєш?
- Тепло.
- А тепер піднеси руку до відображення свічки у дзеркалі. Що відчуваєш?
- Нічого...   (с)

На сайті авторка оголосила конкурс на оповідання з одним словом:

http://blog.i.ua/user/518748/2028913/

от,  Za*ra*za .....

А  от  коли  починається  на  одну  букву  слабо :

Однажды

Осенью,

Обходя

Отдаленные

Окрестности 
Онежского

Озера,

Около

Омута

Отец

Онуфрий

Обнаружил

Отрочецу

Ольгу.

О! Озаренные

Огнями

Осени

Онежские

Озера!

Оная

Отрочеца

Ольга

Особым

Образом:

Обнаженная

Отдыхала.

Ослепительный

Огненный

Олух-Огонь

Озарял

Округу !

«О, Ольга,

Очнись,

Обгориш !» -

- Огласил

Окрестности

Окрик

Отца

Онуфрия!

Очнувшись,

Ольга

Огрела

Отца

Онуфрия

Оглоблей.

Отец

Онуфрий

Огорчился.

«О, Ольга!

Отдайся!

Озолочу,

Особнячок

Отгрохаю !

Ожерельями

Осыплю !»

«Окстись

Окаянный,

Отвяжись!» -

- Отмахнулась

Ольга.

«Оное

Оплачивается!» -

- Обдумав

Ответствовала

Она,

Оглаживая

Ослепительные

Округлости.

Отец

Онуфрий

Обаял, 
Обнял,

Обвил,

Обхватил...

Ольга

Обмякла,

Опрокинулась,

Отдалась...

Однако, 
Окончив

Оплодотворение,

Отдышавшийся

Отец

Онуфрий

Отказался

Оплачивать

Обещанное.

Обиженная,

Опозоренная,

Ожесточившаяся

Отрочеца

Ольга

Огрела

Отца

Онуфрия

Опять 
Оглоблей… 
Отец 
Онуфрий 
Очень 
Огорчился.. .
«Отведай 
Окрошки !» -
- Отошла 
Ольга. 
Отведав 
Окрошки, 
Отец 
Онуфрий 
Окочурился!

Океан 
Обхватил, 
Обмыл,

Обласкал 
Опухшие 
Останки 
Отца 
Онуфрия. 
Оминь !

Модель. Красуня. Та щось у ній такого є, що не дає пробитися далі, вище… Ніби зависла на якомусь рівні, і замість руху далі – щось змушує зупинитись, постояти на досягнутому не надто високому, та вибиває з ланцюгу кудись в бік. Перед очами китайська іграшка з металевих кульок підвішених в ряд. Підіймаєш крайню, пускаєш, вона у вільному падінні на мотузку б’є крайню, невідома сила проходить крізь усі кульки, що непохитно висять ланцюжком, і передається в крайню кульку з іншого боку, і вона відскакує у повітря, так, ніби ти б’єш прямо по ній… Така сама невідома сила, резонансна, вибиває людину зі шляху до успіху кудись в бік.

Шкода. Весь світ програв від цього непорозуміння. Весь світ без неймовірної її зовнішності на обкладинках журналів, без цих рідкісних синіх очей на левиному обличчі, без цих золотих кучерів, без цієї дивовижної білої шкіри, довжелезних ніг, неймовірної фігури, якій навіть Кендіз Свейнпол позаздрила би.

Щось. Щось штовхає. Щось невидиме для очей. Десь за рядом кульок є та, що здіймає цю силу, штовхаючу з іншого, видимого боку, але цього не визначити.

Кохає хлопця, але тут же скочить в джип директора, мчить із ним тусити-кохатися, тоді летить до Сінгапуру до іншого закоханого за його рахунок, з Сінгапуру до Європи за рахунок закоханої жінки і віддається одностатевому коханню, тоді знов повертається додому, і ніби нічого не трапилося кохає того хлопця…

Так, ніби душа дівчини покинула тіло, відмовилась співпрацювати, відмовилась товаришувати, діяти… забула про те прекрасне тіло. Забилася кудись у куток підсвідомості, насупилася незадоволено протестуючи, і покинула напризволяще її. І те тіло носить течією туди-сюди… куди попало.

Обличчя сяє щастям. Але щось таки заливає алкоголем.

Все частіше бачу її алкоголем. І перед очами зовсім інша людина, яка так само була чимсь невідомим вибита з золотого ланцюга, впала, зламалася, і вже важко навіть упізнати цю другу людину серед купки алкашів, що валяються у траві попід кущами найближчої наливайки…

Дивлюся у ці прекрасні і одночасно потворні якісь левині сині очі, коли бере до рук чергову чарку і одне на думці: «будь-ласка, тільки не падай так, як вона. Тримайся!».

 

Він має престижну професію міжнародного рівня. Його справа пов’язана з тісним спілкуванням з політиками вищого рівня. Свого часу тривалий час супроводжував на ділових переговорах майбутнього президента-зека коли той ще два слова не міг разом зв’язати, бо мат-перемат а нормальних слів зась. Високий, статний, кремезний, золоті кучері, дивовижні сині очі, якими пишається і дуже вміло користується. Це його фішка, бо нікому подібного не дано природою. Йому варто «включити» фірмовий всепоглинаючий синій погляд – і світ сам рушить до його ніг.

Потрібна квартира? Будь-ласка. Кілька ділових польотів закордон і квартира куплена. Навіщо йому дорогі речі? Він ніколи не розумів марнотратства. Те, що необхідне, якісне і дороге, він собі давно вже придбав. За що можна не платити – не бачить сенсу платити, і робить власноруч, або руками друзів безкоштовно. Не бачить сенсу виряджатися. Навіщо марнувати ресурси землі, якщо можна якісно одягтися в секонд-хенді? Навіщо йому машина? Ну справді, навіщо? Якщо його життя полягає в постійних перельотах різними країнами.

 

Коли спостерігаєш за цим мужчиною, складається враження, що він ще не зовсім виліз зі своєї шкарлупи. Як те курча. Дзьоба висунуло, але ще є яйцем. Бо часом він виглядає таким мужнім, таким інакшим, і в обличчі стільки всього читається, що можна закохатися. А часом так, ніби йому заважає ще не облуплена шкаралупа, і він стає огидним величезним немовлям, яке не знає що йому робити, як йому робити. І навіть вираз обличчя стає дурним, розгубленим. І розмови стають такими ж. Огидними, дитячими, дурними, безглуздими.

Людина ніби ще не народилася. Дивно. Тіло є, а ось особистість то є, то ховається в шкаралупі. І навіть видно, що йому самому неприємно таким бути, що воно йому заважає, стає його комплексом. Що він шукає ту особистість, що щойно була присутня в ньому, але загублена, і не може віднайти, покликати назад. Й знову і знову стає дурним, безпомічним, огидним самому собі дитям, яке шукає захисту, відповідальності за себе в інших. І знаходить. В інших мужчинах.

 

Дві різні душі людей протестують проти них самих і покидають ці свої тіла, віддаючи їх на розсуд світу плотських утіх. А могло би бути інакше. Могло би бути просте, людське, але таке цінне, таке необхідне кожному, таке неможливе щастя.

 

-        Вау! Тільки поглянь! В них очі однаковісінькі!

Він не міг повірити в цей зойк. Це ж неможливе! Такі очі тільки в нього і більше ні в кого! Стрілою наблизився до неї і зазирнув у такі самі, як у нього самого сині очі. І відскочив ніби обпікся. Можливо він трохи збентежений, адже це аж наполовину знецінює його особливість!

 

Жінка, яка як той метелик вистрибнула з кокона, й носило її вітром туди-сюди, аж поки та жінка в тому метелику не почала сіріти. Та чоловік, який так ніколи й не наважився виламати свою шкаралупу й вилізти назовні, народитися, стати справжнім чоловіком, сильним, потужним – обрав тільки визирати й ховатися вічно за образом дитини. Чи може щось змусити її знов засяяти кольорами? Чи може щось зламати ту його закам’янілу міцну шкаралупу дитяти?

 

 

Валентина сидела, уставившись в окно, и безучастно разглядывала снующих туда-сюда прохожих. В каждом из них она различала предпраздничное волнение и воодушевление.

«Скоро Новый год..., — думала она. — И зима настоящая, снежная — всё готово к празднику. Кроме меня... Настроения — нет. Осточертела рутина! Изо дня в день одно и то же: нескончаемые потоки грязной посуды, грязного белья, грязных полов, ковров, полотенец...»

Радости не было, праздник казался чьей-то жестокой выдумкой, единственное предназначение которой — мучить.

Бедные женщины: вся грязь мира проходит через их руки, желая очиститься. Грязные мысли и грязные чувства тоже предъявляют претензии к женщине: попробуй-ка остановить нас! Если не сможешь, то ты — не прекрасная дама!

«Подумаешь, — некрасивая и толстая! Но я — женщина, я ещё помню об этом, несмотря на то, что все забыли. Я — есть! Надо порадовать себя — во имя праздника...»

Валентина решительно встала и пошла одеваться. Ей было сорок пять, когда «баба — ягодка опять», да никто не хотел насладиться сладостью этой ягодки. Личная жизнь — не удалась. Нет, Валентина была замужней женщиной, у неё было всё, что надо: дом, семья, муж, дети. Но муж флиртовал то с одной, то с другой, то с третьей — даже не прятался. Она давно вынесла его за скобки своей личной жизни — чтобы не травить душу.

Да что о нём думать...

Валентина надела свою любимую шубу, в которой чувствовала себя настоящей дамой, и вышла.

Она скромно стояла у витрины, стараясь не привлекать к себе внимания. Ей хотелось просто вдоволь насмотреться, а потом спокойно уйти в свой серый, с ободранными обоями, дом. «Какие же счастливые женщины, которым мужья дарят всю эту красоту!»

Нищенка улыбнулась своему отражению в витрине магазина, отведя на время взгляд от множества бус, колье, браслетов, кулонов... Ей хотелось надеть их на себя, дотронуться пальцами, прикоснуться. Зачем? Она хорошо понимала: к её ветхому одеянию они не пойдут. Красивые бусы на её высохшей от бедности и не ухоженности шее только подчеркнут её убожество. И всё равно душа жаждала красоты, жаждала примерить на себя красоту — ведь красота должна быть всем к лицу, особенно в праздники...

Она тоже была когда-то красивой и любимой. Даже сейчас можно разглядеть отсвет прошлого счастья — было бы кому всмотреться.

Нищенка озадачилась: насколько она стала бы краше, будь на ней вон те голубые бусы, с колокольчиками? Она даже почувствовала как эти бусы небом падают на её сухую грудь, и грудь наполняется свежестью, влагой жизни. Да, её выцветшие глаза когда-то были такого же цвета...

Из магазина, хлопнув дверью, вывалилась толстая дама в норковой шубе. В руках у неё были множественные пакеты, так что дама едва протолкнула себя в дверь.

— Валя, подожди! — окликнула её продавщица, догоняя и протягивая оставленную, видно, сумочку.

Поблагодарив, дама в шубе поспешила к ожидавшему её такси. Она едва удерживала пакеты в своих пухлых ручках, всё время поправляя их и подталкивая коленкой. Неудивительно, что она не заметила, как потеряла маленький пакетик, который упал прямо к ногам бедной женщины.

— Чего стоишь тут, как макака? — крикнула дама в шубе, почему-то негодуя на нищенку. — Денег у меня всё равно нету. Видишь — потратилась!

Та невольно остолбенела: стояла молча, словно неживая. Она научилась, когда надо, становиться невидимой, как бы сливаться с ландшафтом.

Вот и такси отъехало, а нищенка продолжала стоять, не двигаясь. Мимо шли люди. Несколько раз кто-то входил и выходил из магазина, и никто не заметил маленький пакетик голубоватого цвета.

Прошло немало времени, пока нищенка осмелилась украдкой взглянуть на него. Потом робко подняла и незаметно, не привлекая к себе внимания, положила его в карман.

Стоять дальше было незачем. Правда, она не успела выпросить грошики на хлеб и молоко, хоть именно за этим пришла сюда. Но ей сегодня выпало счастье получить большее. Не хлебом единым жив человек, тем более женщина — даже обнищавшая, никем нелюбимая, всеми забытая.

Нищенка быстро шла домой, почти летела на крыльях. Слава Богу, у неё был свой дом, своя комнатушка, которую ей удалось сохранить неимоверными усилиями. И как же хорошо, что ей было куда принести свой голубоватый пакетик, пока его никто не отнял. Ведь она не украла его, он упал к её ногам, словно с неба. Конечно, надо было окликнуть ту даму в шубе, но к такому решительному шагу надо было подготовиться, собраться с мыслями, настроиться...

Придя домой, она села за ветхий стол и достала пакетик. Внутри него оказался браслет — небесного цвета, с колокольчиками.

«И правда, браслет лучше — он менее заметен», — сказала себе женщина, улыбаясь. Она надела его на свою худую руку и молча любовалась ею, словно окутанной небом.

Сегодня она ещё не ела. Впрочем, как и вчера, — только чай пила. Зато с сахаром и вареньем. Запасы последнего у неё были с прошлого года. Голова слегка кружилась. Но чувства голода не было.

Лежа на старом диванчике, она всё смотрела на дивные голубые камушки и цветочки, словно не веря, что это сокровище действительно принадлежит ей.

На душе было весело: Бог утешил её подарком. Это хотелось отметить по-настоящему. Она достала деньги, оставленные на самый-самый трудный день — пересчитала. Хватит и на картофель, и на хамсу, и на хлеб...

На улице было хорошо: небольшой морозец и солнце. Вдруг её кто-то толкнул, она даже не увидела кто. Упала плохо, ударилась головой. Чьи-то крепкие пальцы выхватили из рук кошелёк. Она заплакала. Кричать не было сил. И прохожих, как назло, не было...

Она закрыла глаза, словно лёжа на своём диванчике. Так и уснула. Навсегда. Наверное, сон её был слишком красивым, и она решила не возвращаться. На руке её сияло голубизной «небо».

Валентина пришла домой в дурном расположении духа. Примеряя обновки, она расстроилась ещё больше. Вещи сами по себе казались красивее. Когда же она их надевала на себя, они теряли свою привлекательность. Да ещё браслет, который очень нравился и подходил к новому платью, она не нашла. Бусы к нему: голубые, с колокольчиками, — были, а браслета — не было. Она вначале думала позвонить подруге, спросить о браслете: может в магазине забыла, да расплакалась...

— Ну разве можно всем этим барахлом заменить любовь? — сказала она сама себе и зарыдала навзрыд, благо — никто не слышал.

И тут в памяти всплыл образ старухи, которую она ни за что обругала.

«Она, видно, голодная была. Надо бы ей денег дать, может и мне станет легче».

Валентина вновь решительно встала, умылась, слегка припудрилась и устремилась утешить того, кому, должно быть, хуже, чем ей.

Не доезжая до места, Валентина попросила таксиста остановиться. Она увидала человека на снегу, оказалось старушку. Возле неё возились девочка лет десяти и старик.

— Что с ней? — спросила Валентина и тут же узнала бедную нищенку. Лицо её красноречиво свидетельствовало о долгосрочном недоедании: худое, изможденное, с синими мешками под глазами. Валентине стало жаль старушку, но тут она заметила на её руке свой браслет, и с ожесточением стала стягивать его с уже окоченевшей руки.

— Вот мерзавка! Она украла его у меня! Пару часов назад, стояла как ни в чем не бывало возле магазина...

Валентина никак не могла расстегнуть застежку браслета, когда же ей это удалось, и она с радостью встала, держа в руках свою находку, то встретилась глазами с девочкой, с ужасом следившей за всеми её манипуляциями.

— Это мой браслет! — воскликнула она. — Он к моему новому платью нужен...

Подъехала скорая. Валентина безучастно наблюдала за происходящим, как бы пытаясь всё осмыслить. Старик суетился, что-то объяснял приехавшей бригаде, а девочка по-прежнему рассматривала Валентину. В её глазах застыл ужас.

«Боже, я опять делаю что-то не так», — подумала Валентина и направилась было к ожидавшему её такси. Но вернулась. Подошла к девочке и протянула ей красивый голубой браслет, с колокольчиками.

— Возьми!

Девочка покачала головой и отступила назад. Скорая тем временем уехала, увозя ту, кому Валентина хотела помочь.

«И тут опоздала», — подытожила Валентина и вновь обратилась к девочке:

— Возьми! Он мне не нужен...

— Что вы, заберите, — подоспел на помощь девочке старик. — Нам чужого не надо.

И увел её.

Валентина отпустила такси, решив пройтись. Домой не хотелось. С тех пор, как дети вылетели из гнезда, она словно очумела. Денег хватало, муж зарабатывал хорошо, только душа её не находила места — будто земли не было под ногами.

Валентина остановилась. «И зачем только я её обругала? Если бы знала, что она вот так скоро умрёт...» На морозе плакать нельзя, но слезы текли из глаз горячими ручейками.

— Тетенька, тётенька, подожди!

Она оглянулась. Раскрасневшаяся девочка — та самая — бежала к ней, а следом, как мог быстро, по-пингвиньи, двигался знакомый старик.

— Не плачь, тётенька! Давай твой браслет — я возьму его. Только не плачь!

Валентина села прямо в сугроб, расстегнула шубу и никак не могла вздохнуть. Грудь, казалось, разрывалась от страдания. Но ещё больше её потрясло сострадание, чуткость. Девочка взяла браслет из безвольно повисшей валентининой руки и тут же одела его на свою ручку.

— Смотри, смотри как красиво! Не плачь, тётенька!

Голубые, полные слёз и благодушия глаза девочки были восхитительно красивы.

— Да, словно кусочек неба спустился на твою ручку. Носи его, милая, чтобы я не плакала.

Светлана Коппел-Ковтун

Клуб православных литераторов «ОМИЛИЯ»

Меня до жути удивил сюжет ее рассказа. Получается, что в комнате проходной двор! У Маши как раз налаживается личная жизнь, как раз (наконец-то!) длительные отношения с хорошим и симпатичным парнем. И на тебе! Даже теперь, когда, казалось, все препятствия ее личному счастью устранены, на пути оказались какие-то мелочи (мелочи ли?).

Долгожданные совпавшие выходные Маши и Сережи. Долгожданная стадия отношений, когда «уже можно». Долгожданный удобный вечер. Они уединились в ее комнате, так-как у Сережи дома комната проходная поскольку только эта комната нашлась для него в квартире со смежной планировкой комнат. Занялись сексом. Надо сказать, долго преодолевали стеснение друг перед другом пока решились на этот шаг.

В самый момент разгара в комнату влетела Машина мама, стала что-то рыться и искать в ее вещах, на балконе… делая вид, что все обычно. А на самом деле наверное и сама оцепенела от увиденного и просто автоматически продолжала делать запланированное…

 

- Блиииин, Маааша! – кричу укоризненно я, когда ее рассказ дошел до этого места – Ну что за бред! Ну почему у тебя в квартире будто нет твоей собственной комнаты! Что твоя мама вообще делает в твоей комнате, Маша!!!

- Ну как… - пытается объяснить стыдливо – за сахарком заходит… за медом тоже… и так просто… Мама одинокий человек. Я не могу ее оттолкнуть… Она у меня одна, и я у нее тоже…

- Именно так ты видишь своё будущее? Один на один с мамой всю жизнь?

 

Далее она поведала о проблемах с мужчиной, когда у него просто нет желания. И она его осуждает? А по-моему, кто-то просто забыл повзрослеть к своим тридцати годам, и поставить в известность своего взросления домашних.

 

Сидим как-то у Машки, (задолго до того случая с Сережей). У меня как раз в личной жизни страсти бушуют, аж поджилки дребезжат. Рассказываю сижу с нею в комнате:

 - А он такой вытаскивает свой…

В комнату вбегает Машкина мама. Я подавилась. У меня даже в пятках закололо от страха, что пожилой человек мог услышать нечто, что нельзя им слышать. Мама пробежалась вдоль комнаты на балкон, какое-то время перебирала Машкины вещи там, потом нашла что-то и выбежала так же само.

- Эм… - смотрю в ожидании объяснения на Машку. Машка пожала плечами, встала, и очень тихонько, так чтоб небыло слышно в квартире закрыла дверь. Это потом я узнала, что Машке даже дверь прикрывать плотно запрещается. В ее то тридцать лет!!! Сидит баба-красотка без детей и без мужа, в пятилетнюю маменькину дочь играется!

 

Конечно же надо ставить замок на дверь. Конечно же надо менять дверь, чтоб это было возможным. Конечно же надо научиться запираться, научиться занять свою территорию и поставить перед фактом весь мир своего права на личную жизнь, на семью, на отношения с мужчиной, рожание детей… Она согласно кивает, сама все понимает. Но жалуется «Немогу я. Немогу! Она ж одна, старенькая… Жалко ж человека!».

 

Вскоре я поняла что бесполезно болтать. И теперь, если мы меряли новые шмотки вместе, а мама влетала в комнату в момент, когда я все сняла, но еще не успела ничего одеть, то я просто ее игнорировала и делала свое. Пытаясь всем видом дать понять, что мы вообще-то чем-то заняты. Каким же удивлением было, когда эта мелкая старушка в ситцевом платье, шерстяных белых носочках (в летнюю пору), полностью седыми ярко-белыми волосами в косыночке (такая себе милая старушка из прошлого века) присела на диван, начала рассматривать и комментировать: «Та не йде тобі! Знімай! Воно тебе обтягло як сосиску!».

И она была права. Платье которое я натянула предназначалось двенадцатилетней младшей сестре.

Моя тактика игнора продолжилась.

 

Томный летний день. Две подружки собрались пройтись знойным днем в магазин и просто прогуляться. Одна красотка натягивает шорты-трусишки, другая слишком короткое платье, ведь летом можно и нужно прохлаждаться и загорать, к тому же, ноги позволяют. Только что вымытые волосы у одной свисают водопадом до ягодиц (на зависть всем), у другой беспорядочные большие кудряшки ровно подстриженные выше плеч, открывающие шею. Я даже причесываться не захотела – такие беспорядочные кудри как раз под настроение. Все такие из себя. Свежие, даже не красились – и так отлично чувствуем себя. В самый раз выйти и порвать всех внешним видом двух красавиц.

- І я з вами – как-то вдруг неожиданно и мило так заявляет крохотная седая старушка.

- Что ты там хотела в том магазине !?– раздраженно спрашивает ее Маша, намекая, что «сама куплю тебе все, что нужно». Но не тут то было! Старушка правдами неправдами привела все аргументы, что ей непременно надо с нами пойти.

- А… нормально, что мы так… - промямлила растерянно я показывая жестом короткие юбку и шорты. Мне почему-то подумалось, что мы под приказом мамы сей час должны будем переодеться в монашек. Но этого не случилось, славабогу. Тактика «игнор» была снова активирована. Если маме нравится, так пускай наслушается и насмотрится. Почему буду себя сковывать? Мне ж давно не 15 и даже не 20!

Мы гордо вырисовывали шаги немного впереди от мамы, она семенила позади. Как-то настойчиво.

Я стала разговаривать с подругой так, будто мамы и нет рядом. Надеясь, что та услышав пару крепких словец сама отдалится. Но она настойчиво шла с нами, как-то так едино, что-ли… Что я в какой-то момент даже забыла, что она морщинистая, седая, что одета как старушка прошлого века в глухом селе. Потому, что по атмосфере в компании было именно три девченки, одна из которых типичное скромное «муму», которых полно, которые привычное дело.

Я даже словила себя на том, что как с подружкой советуюсь со старушкой нравится ли ей дизайн упаковки крема в магазине. А она совсем как своя девченка махнула рукой так выразительно, типа «отстой» и сказала «та не!».

В итоге такой вот тройкой мы совершили прогулку, микро шопинг, вернулись домой, и даже смотрели какой-то фильм втроем сидя на диване.

 

В этот момент до меня начало доходить. Никакая она не старушка! Это особенности жизни наложили на ее лицо морщины, а волосы сделали такими белыми. Но внутри ее закована обычная девченка. Удивительно.

Кажется, я ставила себе задачу учить взрослеть подругу, чтоб та построила личную жизнь, вышла замуж и родила детей. Но вместо этого сама прониклась какой-то магической энергетикой старушки. Которая располагает к себе и заставляет ее принимать как свою.

 

Впоследний раз, когда я была в гостях у Машки, то застала их всех троих в комнате Машки. Огромный стокилограммовый боец Сережка, Машка и мелкая старушка втроем восседали на Машкином траходроме-диване и смотрели какой-то фильм по интернету. Несмотря на то, что у мамы есть свой телевизор, и не смотря на то, что выходные Сережки и Машки совпадают лишь раз в две недели.

 

Тогда я разозлилась на ее маму. А сейчас, после того, как подружились, мне это видится таким милым…

Хоть бы в голове этого Сережки все было точно так же понимающе. Надеюсь он не потому такой снисходительный, что ему уже все равно и собирается сваливать из жизни этой милой семьи…

 

Интересно, а на дискотеку в клуб (если вдруг захотим сходить) мама тоже с нами?

 

 

 

      Когда это началось я уже и не помню но вот как это было, хе хе действительно весело ))) вот был четверг и мы весело потусили с друзьями в тале, пили ром курили и жестка прикалывались, помню играли в твистер, жесть говорю я вам, все конечно благодаря девчонкам, с ними всегда позитивно , даже где то есть фотографии только не у меня и не для широкой публики ;)
     Ну а в пятницу мне нужно было ехать, не успев полностью отрезветь пригнул на тягу и помчался, в Киеве потом на метро и на Перик, ничего особенного по пути не было, приятно удивляют цены на маршрутку (да я автостопшик, но я не фанатик у меня нет понятия автостоп для автостопа, я использую его для достижения своих целей, когда есть настроение и нет возможности уехать по цивильному) и приехал я все таки рано где то в 10 утра, и позвонил как оказалось спящей Танюхе, она хотела спать а я есть и встречу отложили! Валяюсь я значить на берегу зеленой реки жру сардину (спомнил Ирену Карпу, она ела сардины но ее все равно тошнило), в итоге встретились. И тут то все началось - встречи с друзьями или просто знакомыми (бухали вместе когда то), знакомство с новыми прикольными человечками, много пива, очень много, помню была водка, долгие прогулки по городу,  пиво и девчонки на броне, костер возле реки, а вы знали что в танке можно тра**ться?  Пива точно было много (спасибо всем кто его покупал) как в одной песне "душный флет" или просто вписка, я некогда не забуду мешок сахара в коридоре )))) Нет смысла описывать все в подробностях, кому это нужно тот спросит, краткость сестра таланта типа )))) очень благодарен людям которые приютили, поили, кормили и особенно Шепоту - "коханя не існуе" говорит она, я бы немного позавидовал, ведь у тебя все впереди, кстати спор ведь ты проиграла! И так незаметно пролетели почти три дня позитива, но многое было впереди,  в Киеве, не знаю может я был на эмоциях но действительно классно попили кофе, один только позитив, потому что как можно что бы это не приносило радость как можно что бы попить кофе не приносило удовольствие а все почему, потому что не один, напротив то сидит Она. И в этот же вечер была трасса в сторону Чернигова, встречя с коллегами стопшиками, четверых встретил на м. Лесной, парень с девушкой ехали на е 95 а дальше на Москву (жалею что не обменялись контактами), и пара девушек стопила тоже в этом направлении, я был один и уехал первым, и на московской трассе встретил тоже стопшика из России месяц в пути уже был, проехали с ним немного а дальше наши дороги разбежались в разные направления, и дома я был уже где то в 12 ночи. Как говориться  в этом городе нечего делать кроме как пить, ну и это нам тоже удалось, и было весело только потому что это мои старые друзья, а с ними некогда не бывает скучно, хоть их и не много и мы видимся не так часто как бы хотелось! Несомнено єто был драйв, четыре насыщение  денька!
     И напоследок - один разговор в маршрутке, как бы подсела ко мне бабушка и завязался разговор, я честно признаюсь угукал только и дакал и коротко отвечал на заданые вопросы (да я знаю я скотина) ну а она рассказывала разные истории из своей жизни. Про девчонок которые снимают у  нее комнату, как училась в институте, про свой родной город в России и как вышло что она возглавила цех который выпускал мороженое (это сразу после института) она говорила что можно было месяц погулять, но не хотела и сразу по направлению поехала работать, как познакомилась со своим будущим мужем, он помог ей нести сумки от электрички и то чо дала ему не правильный номер а он поднял на уши весь завод и нашел ее, как сделай ей предложении, как питались стать на ноги и про переезд в киев, как получили квартиру и много всего, жаль я не смогу передать все так как она расказивала. Я ей сказал что путешествую методом автостопа, она же росказала мне как в свое время с мужем на чизете проехали всю Украину, вот так вот пролетел один час времени а она поведала про всю свою жизнь, а потом когда уже мы приехали она пожелала мне удачи, сказала что бы не изменял своей девушке никогда не повышал на нее голос, понимал и ценил ее.
Но последние ее слова я запомнил надолго:
- вот видешь сколько всего было, вроде как вчера, но мужа уже нет, сына тоже только я вот одна осталась, как и не было этой жизни...        

Одна моя близька людина має таку цілеспрямованість, якій би могли всі позаздрити. Вона пройшла роки відстоювання свого, і отримала результат до якого йшла. А ми всі критикували.

От, як це можливо, ви мені поясніть, що людина змолоду хапається за те, що їй потрібно й міцно тримається цього? А як вона знала попередньо, що саме це їй потрібне, що саме воно є її ціллю? Це ж неможливо передбачити, правильно? Як воно далі буде.

Зрештою поясню про що я.

Дівчина побачила хлопця десь у якійсь компанії, вхопилася за нього, і вже не відпускала, навіть супротив його волі. Пропрацювала зв’язки з його родиною (з його матір’ю). Яка й посприяла у подальшому, коли дівчина «залетіла». Він її намагався відшити, намагався позбавити себе відповідальності мати дитину, і тим паче, продовжувати стосунки. Але її не зупиняло. Матір хлопця поселила дівчину у його кімнаті разом з ним. І він не зміг чинити опір цьому.

Спочатку він просто покинув батьківський дім. Багато років був де завгодно тільки не вдома. З’являючись зрідка, на день – два раз чи два на рік. Дівчина старанно прочитала кіпи психологічних книжок, пройшла безліч консультацій, тренінгів. Ходила до ворожок й екстрасенсів. І все, що отримував з її боку хлопець – це не докори, і не сварки, а дуже стабільні слова «Я тебе кохаю» навіть коли намагався підсрачниками викинути її зі своєї домівки.

Дитину також ненавидів, всіляко обзивав, і намагався позбутися їх обох, коли приїжджав, стверджуючи, що йому це все не потрібно.

Але у відповідь тільки «Я тебе кохаю» і прохання хоча б казати слова «Я тебе теж кохаю», навіть коли це не правда.

Не знаю як вони домовилися, але він погодився просто казати ці слова, але попереджав, що це не правда.

Йшли роки. Повернення з відрядженнь мужчини перетворювалося в пекло для неї і її дитини. Але вона просто догоджала йому, прибирала, кормила, робила масажі, змовчувала на всі знущання, тощо. І будь що казала ті самі слова про кохання, і благала його повторювати те саме.

Пройшло ще кілька років. Ми всі, хто її знає, просили її не мучити себе й дитини, а піти від цього пекла, кожного разу, як вона зривалася в істерики й сльози перед нами (але уникаючи хоча б крихту розпачу показувати йому).

Зрештою, їй разом з його сім’єю вдалося переконати його, що необхідно розписатися, заради майбутнього дитини. Десь два роки вмовляннь його переконали. Але він позбувся білого плаття, яке вона собі придбала (весільне пишне), і купив їй чорне звичайне, як на корпоративи ділові одягають.

Їй вдалося переконати його влаштувати банкет. Хитрість була в тому, що це був його ювілей. Всі родичі прийшли на весілля, і тільки він вважав, що це його ювілей, і постійно це повторював у мікрофон на святі, але натовп вперто кричав «гірко», і він цілував наречену.

 

Пройшли роки. Мужчина перетворився за абсолютно звичайнісінького мужика. Праця й генетичні хвороби зробили його зовсім не приглядним на вигляд. Звичайнісінький, ще й алкоголік, як і всі.

Мужик приїжджаючи додому почав помічати переваги чемної дружини, яка зустрічає дуже тепло, готує, прибирає, пестить, тощо. І вредний веселий хлопчак вилитий він як дві каплі, вже не дратує. Відчув, наскільки потрібний він цим двом. Вона як і завжди «Я тебе кохаю», і він вже відповідає не силоміць.

 

Мужику вже багато років. Ну, кому б він знадобився, якби не вона??? Тільки завдяки цій жінці він отримав майбутнє не самотнє, як, наприклад, в його рідного брата.

 

Якщо чесно, то я, особисто, у шоці, що так буває. І абсолютно не схвалювала її тактики на самому початку. Але. Всі знайомі мені жінки, які поважають рішення інших людей – самотні й бездітні. А у них – теплий охайний дім, сім’я, весело й все, загалом, дуже нормально.

Невже, щоби все було добре, треба рвати своє з м’ясом і кров’ю???? Це по-перше. А по-друге, не розумію – як зрозуміти, що потрібне саме те, а не інакше? Що веде таких жінок? Чим вона керується, визначаючи, за кого вхопиться і триматиметься? Я б на її місці взагалі не звернула би уваги на якогось придуркуватого хлопця, що полюбляє пити й захоплюється авіа-конструкціями. А може це і є кохання? Якого не всім фартує у житті відчути. Можливо, якби мною опанувало таке відчуття – може й я би йшла напролом до своєї цілі, як вона. Але не йду, бо не відчула такого. Кого не візьми – усі придурки якісь, і нафіг те треба?))) І тим більш, я би не стерпіла тих принижень, через які мужчина з цієї історії проводив свою другу половинку.

Виходить, жінки, сімейне щастя полягає у самопожертві, приниженнях, тяжкій праці зрання і допізна з недосипаннями, інколи навіть фізичних розправах. І тільки пройшовши через таке жінка отримує чоловіка, який забезпечує сім’ю, і дитину, і сім’ю і затишний дім і слова кохання, і пишне весілля, і подарунки-прикраси-квіти.

Виходить так?

Беріть, короче, своє за барки, і буде твоє.

А я так ніколи не робитиму))) І пофіг мені те сімейне життя)))