хочу сюди!
 

lilitjh

19 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 15-50 років

Замітки з міткою «життя як воно є»

Життя продовжується

Чомусь зачепило.....
Тому вона тут. Ця розповідь.
Зачепило, можливо тому, що я теж дуже болісно й довго закривала свій гештальт.
Справді, важливі для нас люди залишаються в нашому серці. 
Для них там відведено найпотаємніше місце, про яке 
навіть підсвідомість боїться згадувати..... 
Ми відпускаємо, вони залишаються.


Вона сиділа в кімнаті аеропорту, де її перевіряли поліцейські та співробітники митниці. Літак давно відлетів, можливо її відправлять наступним рейсом. Так нічого й не знайшли, вона була втомлена і виснажена. Вкотре її перепитували: чи не було операцій на серці, чи не ставили їй штучні металеві протези? Ні, ніколи. Жодної ніякої операції. Хіба…

Вона не змогла пройти крізь рами в аеропорту. Вони пищали, вказуючи, що є якийсь заборонений предмет. Її перевірили всю. Зробили рентген. У районі серця було втручання. Так показав рентген. Вона точно знає, що ні. Ніколи не було нічого. І операцій не було ніяких. Ніколи. Вона здригнулася і замислилася. Пам‘ять зі швидкістю світла віднесла її на кілька років назад. Вона задумалася, що й не літала нікуди з тих пір, це був перший її самостійний відпочинок, який поки що не відбувся.

Вона згадала його. Де і коли він з‘явився? Та нізвідки. Вірніше, все логічно ніби. Владних, впливових чоловіків в її оточенні було багато. Коли займаєшся чоловічим бізнесом, то все зрозуміло. І коли ти живеш в цьому світі, то вже й не помічаєш, що це якась особливість. Їй вже здавалося, що всі навколо такі самі.

Він був іншим. Багатим і владним як і всі в її оточенні, його бізнес процвітав. Але він був іншим. Живим і справжнім. Людина-настрій. Вони могли вечеряти в найдорожчому ресторані, а потім пити каву з вуличних автоматів, гуляючи містом, бо йому так хотілося. Вони могли провести відпустку на Балі або вікенд в Парижі, а потім: «Ти знаєш, так скучив за дідом!» Сідали в машину і над вечір вже були в засніжених Карпатах у розкиданому серед гір селі. Дід Василь жив одинаком у хатині, де ще топили грубку дровами і спали на лежанці. Як йому подобалося там поратися! Вона, ніби зараз, бачила, як він заходить з морозу в хату у кожусі з оберемком дров, щасливий, веселий, енергійний: «Ех, надворі красота!!! Мороз!» Завзято брався розтоплювати піч, потім робити їй чай з карпатської ромашки і чебрецю, розкидавши по підлозі смерекові гілки: «Щоб пахло!»

Вони вмощувалися на лежанці і слухали розповіді діда Василя, задоволеного тим, що є тепер слухачі для його історій. Вона не переставала дивуватися тому, як в ньому вживається все це. Серйозність і статусність, простота і щирість. Він був таким справжнім і глибоким, що в ньому можна було потонути. І вона потонула. В чужому морі. І була цим щаслива. А потім була вагітність. І вона знову була щаслива. І він. Допоки не зробили генетичний аналіз. Дитина мала бути з синдромом Дауна. Вона ще не вірила і залишала шанс на помилку. А він зник. Їй здавалося, що це сон. Він так не міг, вона не знала, що робити далі і як так сталося. Він зник у своїх справах закордоном, не відповідав на дзвінки, повідомлення.

Вона поїхала до діда Василя. Сильна, самостійна, впевнена в собі сучасна жінка, з тремором в руках і готовою щохвилини втратити свідомість, якщо він не повернеться. Цього ніхто не бачив зовні, але їй було достатньо того, що вона відчувала це всередині. Коли вона з‘явилася на порозі, дід лише окинув поглядом:
– Вагітна?
– Так.
– Синдром Дауна?
Вона дивилася на нього широкими очима і мовчала, ще слово і вона буде ридати і вити прямо тут, у цій хатині посеред карпатського лісу.

Дід мовчки зробив їй чаю з ромашкою і чебрецем і якось так по-батьківськи погладив її по голові, ніби маленьку дитину. Вона відчула його безпорадність.
– Розумієш, він у нас прийомний. Своїх не було. Хто його батьки не знаємо. Ти вже четверта у нього. У всіх теж саме. Така його генетика. Вирішувати тобі.

Вона пережила пекло від власних страждань, тривог, сумнівів, не розуміння куди рухатися і навіщо. А потім стався викидень. Мабуть, дитина, бачачи страждання мами, вирішила її не турбувати і тихо піти самій. Діти хочуть бути бажаними. Небажані – завжди йдуть з дому, навіть з утроби. По-тихому не вийшло, її оперували. Ото й була їїі єдина операція в житті. Чому сьогодні її не пропустили рами аеропорту вона не знала.

– Вибачте за незручності, ви полетите рейсом за годину, – повідомила їй дівчина з милою посмішкою.

Вона летіла на Балі. Той самий готель, де колись були з ним. Вона думала, що все давно забуто і життя її вирує новими фарбами. Тільки тепер, вона зрозуміла, що «все» ніде не ділося, драма там і є, всередині неї, тільки прикрита новими фарбами і ілюзіями щасливого життя. І готель її підсвідоме обрало не просто так, а для того, щоб «закрити гештальт». Колись вона вичитала в психології цей термін і тільки тепер зрозуміла його значення.

Вона гуляла готелем згадуючи кожен спільний рух і подих тоді, кілька років тому. Драма, як жива рана піднялася доверху і боліла всіма відтінками. Вона багато плакала. Дуже. Здавалося, її розумів лише океан. Потім, сльози десь ділися і прийшов спокій і прийняття. Розуміння того, що це в її житті таки дійсно було і воно скінчилося. А потім прийшла радість. Вона дихала на повні груди, куталася в хвилі і сміялася від їх лоскоту. Вона відчула, що стала легка, немов метелик і рухлива як вітер.

Поїздка додому трохи напружувала. Вона подумки підготувалася до всіх випробувань знову. Всі речі вона поклала на стрічку і тепер повільно підходила до рами. Дівчина-співробітниця махнула головою, що можна проходити. Вона дуже неспішно рухалася, але рама мовчала. Вже пройшовши весь контроль, забравши зі стрічки речі, вона оглянулася.

«Ти вільна!» – висвітилося на табло з рейсами. Вона засміялася дзвінким сміхом і підмогнула пухкенькому поліцейському, котрий відразу зашарівся і відвів погляд.

«Нарешті! Життя продовжується», – подумала вона і рушила до літака. До свого щасливого дому.

Інна Луянець



ОКЕАН

Він був всюди, простягаючись у безмежності  за горизонт. Нічого не могло існувати без нього і поза ним. Океан був Всесвітом, а Всесвіт – Океаном. Його властивості  в глибині породжували могутні творчі енергії, а на поверхні протягом численних еонів  зароджувалось, вирувало та щезало безліч хвиль. Вони набували різних форм: були елементарними частинками, атомами чи то зірками, – рослинами, тваринами чи людьми. Так Ціле проявлялось  у множині індивідуалізованих сутностей-хвиль. Одного разу в пориві буття одна хвиля дісталася висот, на  яких пізнала свою сутність. «Повірте Мені, що Я в Океані, а Океан у Мені!» - говорила вона сестрам.


Океан був Всесвітом, а Всесвіт – Океаном. Він творив хвилі, які мали серцебиття, дотик, бачили та чули; відчували радість і печаль, любов та біль. Через них Океан пізнавав самого себе. 

Замість бандури і сумних пісень...

Макаревич в минулому столітті написав пісню про наше сьогодення, про виборців Зе (Бені і Ко)!
Слухаємо, заглиблюємося в сенс та впізнаємо себе!
Самоіронія - це показник здорового глузду, видужуємо народе!

Неможливо не погодитись з Шопенгауерем

8 правил Артура Шопенгауэра, чтобы быть счастливыми

Якраз ці правила і розкривають сенс вислову "Відноситись до життя по-філософськи". Можна сказати й інакше: "Виходити за межі егоцентричного сприйняття світу". Мені це зрозуміло, бо я можу перебувати на трьох рівнях усвідомлення себе: 1) як звичайна людина, чоловік; 2) як суб'єкт суспільства, спільноти, групи; 3) як сутність, яка може споглядати світ не через егоцентричні, гендерні, національні, суспільні призми. Звичайно найлегше спілкуватися і порозумітися з будь-ким на першому рівні, на другому це складніше, бо соціум тут розсипається на безліч світоглядних відтінків. Спілкування на третьому рівні взагалі проблематичне, там мало хто топчеться. )


Частина 2. Анатолій-Анатолій...


Далі...

Якщо Бог є, то саме він послав мені цю жіночку, яка не проїхала повз чужу тітку зі скаженими очима.
- А шо Толік? - питає мене жіночка.
- А не бере трубку.
- А-а-а... він такий.
- А де він живе?
- А ніде. У себе не живе. У мамки не живе. Ото видурить отак гроші і до жінки на Київ. Прогуляють - і знову сюди.
- Ага. Ясно.
- А я вам зараз знайду номер телефона його жінки.
Поки я відкривала рота, щоб сказати: "А знайдіть, будь ласка", то жіночка вже умчала в туман на вєліку. Так само через 2 хвилини вона випірнула з нього, як замурзаний янгол. Жіночка, мабуть, перед зустріччю зі мною топила піч, бо все її обличчя було в сажі. В руці янгол тримав папірець з номером.
- Але ж ви не кажіть, що то я дала, бо Толік такий гамністий...
Телефоную:
- Вікторія, мене звати Ольга. Ви давно бачили свого Анатолія?
- Недавно, пару днів тому. А що таке?
- Вікторія, передайте Анатолію, що якщо через 5 хв. він не зателефонує, то я почну діяти.
- А що? А що він зробив?
- Він нажився не на тій людині. Ваш Анатолій впарив тачку хлопцю і зробив помилку. Я його мама, але я не хочу доводити до того моменту, щоб турбувати його батька. Для вас буде краще, якщо я почну з поліції, а не з нього.
- А хто? А хто батько?
Тут я видаю версію, яка наче і правда, але не зовсім. Справа у тому, що батько Максима - це мій перший чоловік. Розвелися ми, коли Максу було 3 роки. Він з тих, що за друга і за батьківщину помре, а жінка прєдмєт не обов'язковий. Зійшлися ми в студентскій общазі. Я була чиста і наївна, а він після армії і грав на гітарі.  В житті сина він участі не приймав ні морально, ні фізично, ні материально. Але я все одно йому вдячна за сина. В 2014 році він добровольцем пішов на війну, там він і досі. Заключив контракт і служить. Саме завдяки цьому, Максим вчився безкоштовно в універі. Так би я і не згадувала свого бувшого ще довго, якби не це. До правди я додала трохи страху і фантазії і видаю...
- Батько хлопця, якому він впарив Волгу без докуменентів, вже 8-й рік на війні... і додаю: в Правому Секторі!!! Повторюю ще раз, якщо протягом 5-ти хвилин він мене не набере, то я буду дзвонити хлопцям з ПС. А якщо вони приїдуть, то вашого Толіка змішають з його соплями.
Рівно через хвилину мене набрав Толян, якого жінка типу не бачила вже пару днів. Я повторила йому все слово в слово, хоча, впевнена, що ще перший раз він все чув, бо лежав біля цицьки своєї дружини.
- Анатолій, пропоную вам апгрейдитись до нульового рівня. Я можу вас запевнити, що ваші майбутні проблеми не варті тих грошей, які ви отримали від мого сина.
Не сказати, щоб джентельмен удачі не пручався і легко захотів віддати гроші, але мої залякування подіяли. Домовились зустрітись на заправці на трасі.
Стоїмо.
Годину стоїмо.
Півтори стоїмо.
Я згадала, що мені треба заправитись.
Заправилась.
Написала першу частину замітки...
Нарешті з'являється Анатолій.
ГРЬОБАНИЙ ТИ КИТАЙСЬКИЙ НІНДЗЯ з Алі Експрес!!!
Я всю ніч переживала, що ми з Максом приїдем на ту покинуту ферму і до нас вийде амбал 22 метра, надає нам обом звіздюлей і ми поїдем додому. Мій теперишній (сподіваюся, що і останній чоловік), який зараз саме у відрядженні, схуд, мабуть, на 5 кг. Бо весь цей час він був на зв'язку і коли я вирішила їхати на розборки, він теж неслабо пересрав за нас, трохи посивів і полисів.
І тут я бачу Толіка! 145 см понтів і ярості.
- Карочє. Я з вашим хлопцем все вчора парішав. Єво все устраівало.
- А мене ні.
- Так не робицця.
- Ви праві, Анатолій, так не робиться. Не треба намахувати людей.
І тут я вмикаю наступну брехню про кума, який працює в МРЕО і продовжую...
- Як тільки син привіз це (тикаю пальцев в бік Волги) додому, я одразу подзвонила куму. Він сказав, що власник вже, скоріш за все, мертвий і оформити на себе Максим ніколи не зможе. Ви вішали лапшу, що зведете з власником. Власник же мертвий?!
- Ну-у-уууу...
На цім і закінчили. Обміняли техпаспорт на гроші. Сіли в машину і видихнули...
Тут стук у вікно. Толік тихим голоском:
- А ви мене не довезете до Києва?
- НІ!
От мале курво.

P.S. Чого я згадала першого чоловіка? Мабуть, це якесь підсвідоме бажання, щоб і він якось приймав участь у житті свого сина.

P.Р.S.  Іноді, мені здається, що занадто багато на мене одну всякої прутні. Але подивлюся на інших, які у них бідові діти, які придурошні чоловіки і трохи видихаєш. Я дуже люблю своїх хлопців, вони у мене хороші і, якщо треба, то за кожного з них виверну тельбухами назовні будь-якого Толіка. Але це не через те, що мужики у мене слабкі. Ні, просто, з часом, я теж стала трохи хлопчиком. Бо ми банда!

СЛАВА УКРАЇНІ І ПРАВОМУ СЕКТОРУ!

Вигадайте для назви будь-які матюки.

Курвамать... з чого би почати? Діло було вчора-сьогодні, але розтягну на дві замітки.
Пам'ятаєте історію про моцик ІЖ, який з гімна і патиків склепав мій старший синок? Хто пам'ятає, той зрозуміє, наскільки веселе може бути життя, коли в сім'ї виріс ветеринар-моторіст 80-го левела... в рот мені ноги.
Так от. Моцик стирили, ви в курсі, я писала. Наступна сходинка яка?!!!! Вгадали!!! Машина. Але машина яка? Хрен ви вгадаєте.
Далі по хронології...
- Ма, я їду в Козелець до Олега (Олег це теж ветеринар-моторіст, але який почав не з ІЖа, а з Жигуля), там чувак займається машинами, то я подивлюся.
- Добре. Дивися, але без нас з батьком нічого не бери.
- Канєшно-канєшно, як щось буде нормальне, я пофоткаю і перешлю папі на телеграм.
З тим і порішили.
Я тим часом збираю всіх інших дітей і їду на село. А село в 12 км від славнозвісного Козельця - клоаки ветеринарів-мотористів, бо в містечку 99% населення вчились на ветеринарів, але просто тому, що там є цей технікум. Воно їм в житті мало пригодилося, а от вміння дістатися до шлунку корови через сраку, то діло безцінне, особливо, коли маєш якусь бляху.
Приїхала, значить, я на село. Вигребла з городу бадилля і т.і. Телефоную...
- Максим, ти де?
- Ми з Олегом в кафе, п'єм каву.
- Ну що?! Ти дивився?
- Я купив! Я зара їду на село.
Розуміючи, що вже ніч і стаж кермування машиною у Максима 20 занять з інструктором і 20 хв на машині Олега, я виїжджаю на зустріч. Домовляємось зустрітись на автостанції в Острі (місто між селом і, мать його за ногу, Козельцем). Стою. Чекаю. Тут одночасно бачу, як прямо біля мене паркуються поліцейські на нічне чергування і розумію, що в срачці забула сумку з документами. Телефоную...
- Максим, явка провалена. Зустрічаємось за містом біля моста.
- ОК.
Стала біля моста. Ніч така, як у нєгра... ну ви зрозуміли де. Адреналін зашкалює, бо хер його знає, хто там в темряві на мене дивиться. Чекаю хвилин 30, але в тій чорній сраці здається, що пройшла осінь і почалася зима... ядерна. Світло не вмикаю, бо зі світлом страшніше. Л - логіка. Зі світлом мене маніяк помітить одразу, а без світла може і ні.
- Ма, я їду.
Нарешті бачу фари. Вмикаю ліхтарі.
Повз мене проноситься... сукабля#ьна@уй біла ВОЛГА!!!
А перед цим ми з батьком вмовляли... Тільки не Волгу, тільки не Волгу!!! Вона здорова як корова і жере так само. В Києві ти хрен де припаркуєшся, вона тяжка, вона тормознута. Чого я знаю? Бо у мого батька була чорна 24.10. Він її купив у 1986 році за 16500 рублів і їздив до останнього, поки в 2013 не подарував її брату в село.
Заїхали у двір.
Дивлюся я на це одоробло та на щасливу пику Максима і розумію, що кров моя закипає.
- Максим, а оформити?
- Та тут мужик віддав техпаспорт, сказав, що завтра зведе з власником.
Дивлюся я на Максима і починаю переходити на ультразвук!
Беру себе в руки. Сідаю і починаю говорити спокійно. Не знаю, якими словами і мольбами, я вмовляю його на ранок поїхати і віддати це... це... це корито назад. Ввечері чувак, що продав машину, телефон вимкнув. Бінго, курва!
Встаєм вранці. Їдем.
Хочу ще сказати, що сдєлка вєка відбулася на секретному об'єкті типу Ферма, оздобленому двома старими коровниками, будкою для сторожа і старим псом, що навіть не виліз з будки. Телефонуємо. Жіночий голос повідомляє, що абонент не доступний.
Бачу, що Максим нарешті допетрав весь масштаб піхвецю. Я спокійна. Я думаю.
Їде якась жіночка на лісапеті.
- Добрий день, - кажу я.
- Доброго дня, - вітається жіночка.
- А ви, случайно, Толіка не знаєте?
- Знаю. А що він вже утворив?
- Та впихнув сину машину без документів.
- А!!!! Той може. Ви не перші, хто його шукає.
- Але я перша, хто його знайде!!!
Бачу по очах, що жіночка мені вірить.
Далі буде....

А це "ласточка", най би її холєра вхопила.


P.S. Ну що?!!! Скучили за моїм "веселим" життям? Завтра буде продовження. Але наперед скажу, що я його знайшла. Ви ж не сумнівалися?

Продовження: http://blog.i.ua/user/6314888/

Ну і ну!

На вєрхнем фото ви можєтє відєть в пєчалі самоґа Вєлічайшєго - політіка, діпламата і асвабадітєля страждающіх от баригі. Он сідіть, уставший от тяжкіх дум о народє, слажив сваі натружеєнниє от висадкі міліарда дерєв’єв рукі. На ніжнєм фото - вєсьолий і беззаботний Барига - ісчадіє ада, каторава нельзя пасадіть в тюрму за сто папитак, дажє імєя сваіх ручних пракурорафф! І дажє нельзя виталкнуть із страни, імєя ранєє нєвіданную полноту власті! Етот монстр на фото - весьолий і смєйоца с Байденом, явно купіл єво улибку на камєру за міліард украдєнних із бюджета баксафф!


Сі вродило

Рік тому завели ми равликів. Два було нам мало, завели, курва, чотири (вибачте троха псіхую). Рік ці равлики жили і майже не приносили нам проблем. Єдиною проблемою було - це постійне шукання їм їжі. Пучок салату вони зжерали за два дні, а це, між іншим, 50 гривень за кожен пучок з бюджету. За зиму вони знищили приблизно камаз їжі, весною стало легше, пішла трава та і я трохи насадила.
Йшов час, равлики росли, терлися між собою слизькими тілами і от одного дня в акваріумі якось різко додалося мешканців. Коротше хтось з них, непомітно для нас, відклав в грунт ікри, а вже з неї повилуплювалось штук 150 малих пиздюків, які одразу стали жерти, як скажені. Ні, щоб посмоктати якусь равликову цицьку у мамки чи поїсти чогось в земельці, так вони одразу напали на кабачки і огірки.
Від такого приплоду мене, звісно, трохи прибило, бо куди їх дівати я не знаю, а викинути не можу, бо... бо така я придурошна. Іноді ненавиджу себе за це. Ось недавно їхала на машині і в'їхала в стадо горобців, які на дорозі дзьобали шовковиці і тут мені здалося, що один з горобців попав під колеса. Нормальна людина поїхала би далі, а я розвернулася і пішла шукати труп збитого льотчика. Труп я знайшла, але вже з мухами. І я відчула полегшання, що збила не я і на мені нема гріха за загублену горобчину душу. Діло було не на трасі, а серед приватного сектора, бо ще подумаєте, що я зовсім-зовсім ку-ку.
Ну коротше, народилися ці равлики. Живуть, жеруть, досить активно ростуть, іноді хтось дохне сам, але не так часто, як би хотілося. Бо вбити самому і щоб вбив природній відбір, то різні речі. Залишиться штук 100, думаю я, то 20 може впарю по знайомим, щось роздам задурно через ФБ, щось може дитина подарує однокласникам...
А сьогодні підхожу до акваріума і що ви думаєте я бачу?!! А бачу я те, що підійшла нова партія. Тепер у нас не 150, а, в рот мені ноги, в два рази більше і всі ці 300 спартанців дивляться на мене своїми оченятами-антенками і просять не вбивати.
А саме прикольне, що двоє з чотирьох великих равликів законопатились і вивісили табличку "не турбувати". Хоч вони і гермафродити, але ці двоє законопачених точно мужики. Сидять там тепер у себе в хатинках і ріжуться в равликовий плейстейшен, або парнуху дивляться, бо що там у них в тих мушлях ніхто не знає. А мені ото тепер голову суши...
Коротше, равлики нннада?!

І, власне, фото агресорів. Тут їх ще мало, бо вони зариваються в грунт, а порпатись там руками я гидую... ненавиджу все слизьке.




Серія 3. Молодший.

Ти народився у батьків пізно? Ти молодший з дітей? Вітаю! Ти щасливчик.
Всі вже розслабились і почали планувати свої тихі вечори і відпустки раз на рік...а тут тидищ! Дві полоски. 
Всі свої амбіції, експерименти у вихованні і нерви батьки витратили на старших дітей. Тебе не дуже і чекали, якщо чесно. Але тобі були раді.
Отже, в чому плюси... Ти не хочеш їсти - не їж, ти хочеш їсти котячий корм - їж, ти не хочеш спати - не спи, ти захотів спати на підлозі - спи, ти захворів і потекли шмарклі - ніхто не потягне тебе до лікаря, ти знайшов мамину косметичку - не біда, ти знайшов у тата шурупи і змішав їх з пластиліном - біда, але вигребе мама. Навіть коти розуміють, що ти в сім'ї головний і коли ти одночасно обох тягнеш за їхні хвости, то вони, зціпивши зуби і загнавши в палас кігті, тихо приймають свою долю.
Тобі і з садочком пощастило. Коли прийшов час туди йти, то на Землю звалився коронавірус і твій садочок відклався на пів року. Зараз ти вже майже пішов у садочок, але поки на пів дня, бо не вистачає ліжечок і шафок, а це означає, що спати в обід тобі знову не треба.
Всі твої проблеми вирішуються легко. Поламав іграшку середнього брата - біжиш рятуватися до старшого, зламав вудку у старшого - біжиш рятуватися до тата, помалював татові папери з роботи - мчиш до мами. До мами можна бігати взагалі з усім. Навіть коли ти впав і розбив коліно, то просто швидко прибіжи до мами і скажи:"Дуй!" Мама подує і стане легше.
Але це зовсім не означає, що ти малий розбалуваний засранець і тобі дозволено все. Ні, просто з віком до твоїх батьків прийшло розуміння того, що деякі, на перший погляд, важливі речі зовсім не варті уваги. Не треба прискорювати твоє дорослішання ходінням на англійську та зайняття по системі Монтессорі. 
Твоє дитинство дуже швидко закінчиться, але ти про це поки не знаєш.





Серія 2. Середній.

Продовжую писати про своїх дітей.

Найтяжче серед трьох дітей бути середнім. Тільки ти перестав бути для старшого брата тим, хто вештається під ногами і у вас з ним нарешті з'явилися спільні теми і інтереси, як батьки вирішують зробити тобі подарунок у вигляді малого засранця. І ти ще маєш цьому радіти. В один момент з молодшого в родині, якому пробачається все, ти перетворюєшся на того, кому ще не дозволено те, що дозволено старшому і одночасно тобі вже не пробачається те, що пробачають молодшому.
Мій середній Тимофій натура тонка, ранима і в свої 12 нагадує їжачка. Він милий, тихий, але краще не давати привід випускати голки. В дитинстві ми всі називали його булочка, він не ображався, а завжди казав: "Я булочка, бо люблю булочки". До того всього він був м'ягенький і пухкенький. Але цим літом він різко схуд і попер рости.
Вужі, жаби, павуки, хробаки - це все його. Він знає назви всіх клопів, гусені і т.п. Якщо у дворі з'явиться, за його словами, дуже цінний для людства жук, то він не злізе з тебе до тих пір, поки ти не даси банку для транспортування його в безпечне місце. Так недавно ми везли в трилітровій банці богомола з Броварів за 56 км в село, там випустили його в малині. Перед тим я вислухала лекцію про потепління і чому це зелене лупоглазе створіння треба рятувати. Байки, що у богомола могли бути дітки і ми забрали годувальника з родини, вже не діють. Операція врятувати богомола Раяна відбудеться незалежно від бажань самого Раяна.
Тепер у нас нова турбота - равлики. Але я попередила, як тільки хтось буде намагатися піднести цю слюняву гидоту близько до мене, то я цих равликів згодую свому лисому коту. Не переношу всього, що повзає. Равликів у нас чотири. Два з білим тілом і два з коричневим. Нащо нам чотири? А для того, щоб спостерігати, чи будуть вони спарюватись і яке буде потомство. 
Коли старший брат бере Тимофія до себе на роботу, то це просто щастя для другого. Пару років тому, коли Тімі було років 10, вони мені прислали фотку з операційної, де моя булочка тримала зажимом вже видалене котяче яйце. В той вечір за столом ми всі мали вислухати, яке то яйце на дотик і якщо би не він, то операції би і не було взагалі. У ті дні, коли Максимова асистентка десь пропадає, то молодший брат сідає на велік і мчить подавати старшому зажими і пінцети. А отже тема розмови за вечерею вже приблизно вимальовується
 

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
8
попередня
наступна