хочу сюда!
 

Галя

36 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «життя як воно є»

МеЖо і труси ))

          Згадалась мені історія про одну тітоньку з перцем.
Деякий час ми жили в селі. Працювала я у сбербанку, який знаходився у приміщенні відділення Укрпошти. І звичайно, що там був такий собі центр зібрання бабусь, дідусів і взагалі місцевих жителів. Люди приходили платити комуналку, класти гроші на сберкнижки, та і заодно поспілкуватись.
         Не далеко від пошти жили чоловік і жінка. Мишко був дядько добродушний, веселий, з гумором. А Нінка була така швидка, моторна і теж весела, але гумор такий у неї був зі стьобом, з перцем так би мовити. І головне вона над кимось могла так пошуткувати, а як до неї хтось з такими жартами підходив, то обиди було багато і тоді в Нінці просиналась баба-перепилиха. Нінка здатна була допиляти ту людину до білого каління. Ще про таких кажуть: пальці в рот не клади, по лікоть відкусить.

                       

      І от одного разу заходять дві жіночки (працівниці ферми) і сміються аж до сліз rofl
Ми звичайно припинили роботу і тьотя Валя, начальник відділення пошти, давай їх розпитувати, що ж їх так розсмішило.
Кажуть: 
           Покотом від сміху лежить вся ферма. Наша Нінка приїхала на роботу і кричить: "Ой-йой скоріше,                     скоріше, дайте води. Цілу миску води!!!" hypnosis
Забігла за ферму з мискою, сіла в неї і сидить.cry
Ми до неї питаємо: що трапилось?
- Та Мишко гад, собака такий......  omg
- А що ж він зробив?
- Та зараз же літо, а мені подобається вдягати його сімейні труси, в них не жарко. Збираюсь сьогодні на роботу, дивлюсь вже на стулі труси лежать. О думаю, чоловік який турботливий, то сердився на мене, що його труси вдягаю, а тут на тобі - сам приготував. Я їх і вділа. Сіла на вєлік, їду, а воно щось пече. Я скоріше їду, а воно ще дужче пече. Не пойму шо таке.... На силу оце до ферми доїхала. І зрозуміла: ото він не зря такий турботливий був, гад, розсердився  намазав труси перцем tears Ось як прийду до дому - буде йому від мене непереливки beat
- То ми щойно йшли повз їхнього двору. Сміємось і кричимо Мишку - Привіт! privet
А він: Як там моя Нінуля? podmig 

                              






 

Київ сльозам не вірить. Ч.1

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

Жуйка

Музика   приємно  огортає  м'якою   ватою   серце , радикально  відволікаючи   біль . Пульсує   під  ритм  Серця ...
Екран   своїм  сяйвом  вабить  Життєвіше   аніж  реальний  світ , даючи  Змогу  Забутися  від Холоду  Самоти.
Удари  крапель  дощу  по  шклу , п'яні  хрюкання  свиней  що  йдуть  із   хліва  (Бару)  , спрацьована  сигналізація   такого ж  самотнього  чийогось    авта , блимання  фар  - Осінній   вечір .


Скоро   інший  біологічний  "віртуал"  - сон   поглине  свідомість ,  Але  Шкода  покидати Цей   Світ   мереж


(далі  буде)

Чорне та біле

Життя наше наче зебра,смуга біла,смуга чорна,радості ,печалі,тривоги,сумніви,розпач,прагнення чогось,то є чорні і білі смуги в житті кожного з нас. Зараз у вирі подій часто не помічаєш в яку смугу втрапиш,білу чи чорну. Отак часто і у мене ,то радість ,то печаль,то тривога ,то смуток! Непевно то є закономірність,адже створені ми усі за подобою Божою,і значить,мали б усвідомлювати те що ми робимо! Але ні,ми жиємо так ніби то кожен хоче сказати"Моя хата с краю,нічого не знаю!" От зараз ми прощаємося остаточно з радянським минулим,проте оте саме радянське минуле,яким би воно не було є частиною нашої історії! То ж не варто забувати наше минуле,ніколи! Бо як сказав Юліус Фучік ,котрий був вчителем і загинув разом зі своїми вихованцями у нацистському концтаборі:"Нація що не знає власної історії не має права на існування!" Тож нехай кожен з нас знайде затишне місце,щоб ніхто не заважав і подумає над тим що ми скажемо своїм онукам про наше з вами минуле,як дамо відповіді на їх запитання? Любімо життя,навіть якщо є в ньому смуга чорна і смуга біла!......

.................

Не мстите людям Никогда, 
Им жизнь подаст сюрприз на блюде. 
У тех, кто предал, будет так — 
Что заслужили, то и будет!
 У вас все будет Хорошо. 
Отбросьте злость, забудьте ссоры.
 Их поезд в принципе ушел,
 У вас билет на новый скорый. 
В вагон входите. 
В добрый путь.
 Они и так свое получат. 
Им ни за что вас не вернуть. 
А им судьба представит случай, 
Чтоб в нужный день и в нужный час ... 
Они раскаялись в измене.
 Вверху решают все за Нас —
 Всем по поступкам
 и по... Вере!

Задача «Кобаяши Мару»

Помните, в «Стар Треке» курсанту Кирку поручают решить задачу с мирным лайнером «Кобаяши Мару», оказавшимся на вражеской территории? Спасешь лайнер – развяжешь войну, не спасешь – все пассажиры погибнут. Оптимального решения задача «Кобаяши Мару» не имеет, ее цель – изучить реакцию курсанта на no-win scenario: безвыигрышный сценарий.

Так вот, ситуация с массовым расстрелом мирных людей с точки зрения этих самых мирных людей – будь-то Орландо, Батаклан, Найроби, школы Лафайет и Колумбайн, Мумбаи или Утойя – та самая задача «Кобаяши Мару». Правильного решения не имеет.

[ Читати далі ]

(с) Антон Фарб

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=10204824361927805&set=a.4787560625868.1073741826.1801407746&type=3

Людяність...

Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, в вигляді трендячої по телефону продавчині, яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє" А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав*язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві. Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються" А "доня" ізрєкає "задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях. І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу. І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб*язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок. Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже. І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком. А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста". А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.
А потім хтось торкає тебе за руку. Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю "Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра". Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте". А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки. "По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його"
Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі. Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти, спасибі вам мої рідні"...
І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається.... 

Це ж треба: трапити на такий допис якраз сьогодні, коли після смерті мого батька минуло 10 років... як у тої старшої пані ...

не можна пізнати

ну ніяк не можу допоможітьparik

67%, 4 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

33%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая