хочу сюда!
 

Александра

42 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 38-47 лет

Заметки с меткой «життя як воно є»

Таке воно різне – чоловіче щастя


Буває, повертаєшся ти пізно ввечері, дуже пізно. І пив ти багато, з різними людьми, різні напої, було весело дуже. Спочатку. А потім ти повернувся додому п'яний, не став нічого пояснювати дружині, просто роздягся і впав в ліжко. І ось ти засинаєш, чуєш, як вона вішає твою куртку на місце, як ходить по квартирі і розумієш, що завтра вранці буде скандал, будуть неприємні питання.. морщиш від цього ніс і засинаєш. Точніше відключаєшся. А прокидаєшся уранці, ще очі розплющити не встиг, а розумієш, що голова – розколюється, у роті – пустеля, населена кішками, в шлунку – нудота, а ще зараз має відбутися скандал, і потрібно вигадувати пояснення щодо вчорашньої вечірки, причому красиве пояснення, а не правдиве, тому що слова "просто зустрілись ми з хлопцями і вирішили випити пвика після роботи, а потім понеслося."… не канає, і від цього комплексу думок і відчуттів розплющувати очі не хочеться.. але ти чуєш шерех, розплющуєш праве око, а на ліжку сидить вона і простягає тобі склянку соку з шматочками льоду, а в іншій руці пігулка від голови, і посміхається вона тільки трохи докірливо, і ти посміхаєшся у відповідь, розумієш, що скандалу не буде, п'єш холодний, дуже холодний сік, ковтаєш пігулку і розумієш, що ось воно. Щастя.

А ще буває, прокидаєшся ти вранці біс-зна-де, бо гуляв ти цілу ніч, а в компанії друзів після четвертої чарки комусь в голову, прийшла думка, що без дівчаток нудно, і усі відразу почали дзвонити і писати sms, і звичайно, ніхто не зміг нічого путнього видзвонити, тому усі дружно вивалилися на вулицю, і пішли «козу водити», а в якомусь ресторані гуляла компанія тіток бальзаковского віку, а ви вже усі були настільки п'яні, що почали їх кадрити... а в тобе звідкись узялось неймовірне мистецтво красномовства, ти говориш якійсь розфарбованій тітці із здоровенною родимкою на носі, що вона навіть дуже і дуже, і п'єш за її здоров'я… а потім п'єш ще... а потім пам'ять прихильно відмовляється записувати у себе всі ті танці і інше ганебне неподобство, яке ти витворяв... і у результаті ти прокидаєшся біс-зна-де, зовсім голий, дивишся на те, що спить поряд з тобою і трохи не сивієш від жаху, від мозку в пам'ять довбається запит "а чи був секс?! Блі-і-ін то був секс чи …?", пам'ять прихильно видає тобі фрагмент вчорашнього, і ти радісно, але дуже тихо, прагнучи не розбудити чудовиська, збираєш речі і тікаєш звідти, посміхаючись – сексу не було, ти був п'яний, у тебе не встав! І ти розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, приїдеш з друзями відпочити в якийсь студентський табір чи  на базу відпочинку. Ну і звичайно, п'єш з ними палену горілку, тому що ви бідні студенти, але це зовсім неважливо. І неподалік будиночок, де ви вже з ранку примітили чотирьох симпатичних дівчаток, і навіть встигли з ними познайомитися, і ось до вечора ви приходите до них, ви смієтеся, ви п'єте, розбиваєтеся на парочки, потім йдете до річки, тому що тепло, тому що літо, і ти цілуєш її, а вона відповідає, а ти запускаєш руку їй під майку, а вона не проти, а ти запускаєш руку їй в трусики, а вона трохи ширше розставляє ноги... і ви години чотири дико трахаєтеся в усіх можливих позах на березі нічної річки, і повний місяць яскраво освітлює ваші тіла, а вона дозволяє тобі усе і навіть більше, і вона довіряє тобі, тому що презерватив залишився в твоїх шортах, та і неважливо це, адже видно, що вона – дівчина пристойна, не шалава якась, а тобі просто напрочуд пощастило, бо ти красень і обаяшка. І ось нарешті вона одягаєтеся, ти ведеш її назад, але дороги ти не пам'ятаєш, ви потрапляєте в кропиву, обпікаєтеся, смієтесь, адже це неважливо, добираєтеся до будиночка і ти цілуєш її на прощання і йдеш до друзів. І ось ти приходиш до них, вони сміються, наливають тобі горілки, хвалять, шанують, ти випиваєш цю склянку, дивлячись на повний літній місяць, на друзів і розумієш, що ось воно Щастя.

А через тиждень ти помічаєш, що на твоєму тілі з'явилися якісь дивні червоні плямочки, і кількість їх росте, вони збільшуються в розмірах, майже не сверблять і ти розумієш, що за останній час у тебе тільки була та, що з нічного пляжу. Ти згадуєш і презервативи в шортах, і власну дурість, і ще розумієш, що усе, аллес, потрібно йти до венеролога, тому що на анонімний кабінет грошей у тебе немає. І ось ти заходиш, боїшся торкатися стін, тремтиш як осиковий лист незважаючи на спеку, входиш до лікаря, а він – страшний такий горбань, який прямо запитує, : "Й-б кого-нить"? і ти, трохи офігівши від медичної термінології, говориш, що так. І ти здаєш аналізи і тобі велять повернутися за годину за результатами. І ось ЦІЛУ ГОДИНУ ти ходиш навколо лікарні, думаєш, що життя скінчилося, що віднині – тільки, мля, з гумками, і яка взагалі ганьба, і який же ти ідіот, і лікуватися довго, а раптом СНІД, це ж життя кінець, а що мама скаже, якщо раптом дізнається, жах, жах... і ось ти ходиш-ходиш, година триває нестерпно довго, і нарешті ти входиш в той кабінет, а мила тітонька-медсестра бере якийсь листок з твоїм ім'ям і показує, а там великий штамп "НЕГАТИВНА". І ти так боязко перепитуєш: "негативна – це що означає"?, а тобі говорять, мовляв, це добре, усе у тебе чисто, а висип – це кропивниця, чи не потрапляв ти в кропиву за останній час? І ти починаєш по-ідіотски посміхатися, не менш по-ідіотски киваєш, тітонька починає писати тобі якісь рецепти на ліки від кропивниці, а ти кусаєш кулак, щоб не засміятися і не заволати в голос і розумієш, що ось воно Щастя.

А ще буває, виходиш вранці з дому і йдеш на роботу. І у вухах у тебе плеєр і грає там щось бадьоре таке, ранішнє, ну або там "Львівське радіо" говорить, ведучі обговорюють щось смішне. І ранок такий туманний, ні вітерця, прохолодно, але тобі пофіг, бо тепла куртка. І ти йдеш, думаєш, що сьогодні багато важливих і потрібних справ, і робота тобі подобається, і гроші вона добрі приносить, а ввечері у тебе зустріч з друзями, а потім тебе дома чекатиме твоя люба дівчинка, а вже Новий Рік і ти знову даруватимеш подарунки дорогим тобі людям, а вони тішитимуть тебе своїми подарунками, а ще тобі подзвонили учора, після чого ти посміхаєшся, а ще кохана написала знову дивні вірші і ти за нею скучив, а до початку робчого дня ще півгодини, а погода така, що хочеться гуляти і ти вирішуєш прогулятися пішки і помріяти.

І ось ти йдеш, і тобі не потрібно поспішати, ти посміхаєшся і розумієш, що ось воно – ЩАСТЯ!!!

Монолог самотнього жонатого чоловіка

Я вже не блаженствую, коли ми кохаємось, ба мені навіть байдуже. Це вже  механіка. Це виглядає навіть гірше, аніж з випадковою жінкою, гірше аніж навіть з повією...

Так сталося.

Факт.

Я тебе не хочу!

Звичайно, я не розлюбив тебе. Так не буває.

В усякому разі, не буває так швидко. Особливо з чоловіком, який вибирав тебе довго, ретельно, дуже уважно, критично... вибирав з тисячі! Одну єдину. Най-най-най…

І ти для мене така. Була, є і, сподіваюся, будеш.

Ось хіба що...

Ти така ж красива, а може, навіть і краща. Доглянута, зріла, упевнена в собі жінка. Ти розумниця, і я ніколи не бачу тебе з моторошною зеленою маскою на обличчі, в халаті жахливого кольору, з немитою головою.

І я тобі вдячний за те, що ти мене шануєш і бережеш від цих гнітючих картин. Проте на пошані не базується пристрасть!

Що ж з нею сталося?

Ти даремно плачеш, рідна... Немає у мене коханки, я не розважаюся в саунах, не бавлюся з випадковими дівчатами. Зрозумій, я переріс це, мені це не цікаво. Мені потрібна ти. Ніжна, чуттєва, солодка дівчинка, моя і тільки моя.

Але де ж вона?! Агов, а-а-а-аг-о-о-ов!

Мене зустрічає незалежна, амбітна, зухвала красуня. Тягнуся губами для абсолютно природного вітального поцілунку. Ти, як завжди, встигаєш ухилитися, і замість м'яких соковитих губ я клюю тебе в щоку. Натикаюся на штучний запах. На штучний смак.

"Як пройшов день, кохана"? запитую, поки ти закидаєш в мікрохвильову піч напівфабрикати. З тугою думаю, який біс мене смикнув купити цей пекельний агрегат і тим самим позбавити нас принад домашньої кухні? Бачу по твоїй напруженій спині, що ти знервована, розгнівана. Підходжу і обіймаю. Мої руки звично ковзають по стегнах, на живіт, до грудей. У тебе такі гарні груди! Хочу поцілувати твою потилицю, заритися в м'яке запашне волосся...

Але що це?! У ніс уривається суміш хімії і парфюма, немов павутина з тонких металевих лозин. Що з твоїм волоссям? Ах так. Вибач. Зачіска. Лак. Гель. Не продовжуй…

Але усе це ще можна було б пережити. Ти стежиш за собою, це похвально! Ти чудова. Але у той момент, коли я пещу тебе, крижаним тоном вимовити: "Ти знову забув купити котячий корм"? це вже серйозна помилка. Це взагалі найглобальніша помилка: майже щодня зустрічати мене претензіями.

По дрібницях. Адже очевидно, що ти могла б подзвонити і нагадати. Але тобі набагато приємніше мені докоряти. Можливо, тебе це здивує, але твоє моральне "пиляння" вбиває мене передусім як чоловіка.

Ніхто не любить почувати себе винуватим. І коли це перетворюється на систему, я починаю чинити спротив.

Не треба намагатися мене виховувати, як цуценя!

Я не хлопчисько, я переріс щоденне вичитування матері. А ти стаєш такою ж як вона...

А пізніше… пізніше буде зовсім пізно.

Я перестану навіть прагнути тобі догодити.

Сенс?

Адже ти обов'язково знайдеш причину мені докорити. Не бачу бруду на робочому столі Забув купити хліб…

Але я чоловік! Я обов'язково щось забуду, чогось не побачу. Я такий, який є. Я доросла людина, що сформувалася вже давним-давно, ще до зустрічі з тобою. І або ти мене приймаєш таким, або…

Якийсь час я справлявся. Рутинно і нудно. Чесно виконував подружні обов’язки. І це замість того, щоб літати! Кохатись!

Я намагався таким чином примирити тебе зі своїми недоліками.

Але тепер... пробач.

Після того, як ти стала влаштовувати показові виступи у вигляді усунення мене від тіла, щось усередині мене обірвалося.

Померло. Тому що ти посміла усю нашу божевільну пристрасть, увесь приголомшливий еротизм злягання, гармонії наших душ і тіл використовувати у вигляді батога і пряника!

І ти неначе перестала бути рідною.

І я вже не блаженствую.

Це вже - механіка. Це те, що може дати будь-хто.

Чи можливо усе реанімувати? Напевно, так. Адже оскільки я ще досі шукаю слів для пояснень, значить, ще жадаю розуміння.

Значить, ще щось жевріє усередині. Надія зникає останньою


Хоч бачу – его перемагає.


P.S. L

Щось чи когось мені це нагадує...Вам не здається?

Лучший способ избавиться от дракона — это иметь своего собственного.

Однажды странствующий рыцарь Ланцелот, дальний потомок по материнской линии знаменитого сэра Ланцелота, попадает в город, в котором уже четыреста лет правит жестокий Дракон. Большинство жителей города почему-то не хотят, чтобы их спасли от тирании чудовищного звероящера, объясняя её исторической традицией.

Цитаты из фильма:

— Ты не знаешь нашего дракона??… Все должны знать нашего дракона!
— Кто это Вам сказал?
— Наш дракон…
—… На вашем месте, я бы его убил.

Я начал завидовать рабам. Они всё знают заранее. У них твёрдые убеждения. Наверное потому что у них нет выбора. А рыцарь… Рыцарь всегда на распутье дорог.

 Рыцари ничего не делают потихонечку — они такие глупые. Они все делают открыто и честно. А это здесь никому не нравится, кроме Дракона. Конечно, ведь открытый человек — отличная мишень.

- Болен всеми нервными и психическими болезнями, и ещё тремя, неизвестными науке.

- Наши полководцы подробно разработали план прошедшего сражения

— Вы не скажете, что там наверху происходит: я в последнее время стал плохо видеть.
 — Сегодня каждый сам за себя решает, что он видит.

http://ru.wikiquote.org/wiki/Убить_дракона_(фильм)


Єдинороги існують!

Надто багато хто божеволіють від настання усвідомлення того, що нормальних людей не існує. Їм доводиться пригнічувати прагнення, пригноблювати внутрішні потреби, аби змиритися з оточенням.

За деякий час, мрія про нормальних відправляється до ланки «ідеальне» в головах таких людей.

Надалі, вимальовують уявну формулу «ідеалів не існує» переконуючи й умовляючи себе ще раз змиритися зі своїм оточенням.

Після, настає спокій, рівновага, пофігізм, та роздовбайське відношення до світу, до життя, та й до всього, взагалом.

 

Але колись таки зустрічається раптово єдиноріг. Міфічна істота, котра вже давно й назавжди похована з реальності, відправлена до ланки потойбічного поза реального, мало не інопланетного. Та насправді ж, така дрібниця! Усього навсього звичайнісінька нормальна людина.

 

Ось тут й починається! Цілковитий зсув по фазі (людини про яку йшлося спочатку). Параноя, манія, істерики, афектозні вчинки, нервові зриви, недовіра, відмова сприймати, відсторонення – це лише початок списку опису шокованої людини (про яку йшлося на початку).

 

Ось такі реальні спостереження (і, до речі, не тільки за оточуючими, а й за собою).

 


Безглузді вишневі очі




Переламним у моєму з нею знайомстві став момент, коли той самий хлопчина дуже грубо обійшовся з нею на очах у всього класу. Ця ситуація була неочікуваною. Більшість тоді затаїли свої задоволені посмішки тріумфу. Адже так їй і потрібно! Нарешті поставили на місце.

 

Не знаю як в кого, а ось в кожній зі шкіл, які мені пощастило знати, лідирували «чурки» - люди кавказької (чи щось наближене) національності. Саме діти зі смаглявою шкірою, чорняві, тримали в напрузі цілі школи, а інколи й цілі райони. Ірма була однією з таких.

От вже ж складне дівчисько! Хоч і не одна вона була складною. Просто саме вона запам’яталася більше. Можливо тому, що в мене що до неї та її стилю життя назавжди навис знак питання від нерозуміння.

 

Я ще не знала, що Марат «перший хлопець на всю школу». Була новенькою. Проблема новачків полягає в тому, що вони ніколи не в курсі хто що собою являє, і до всіх відносяться однаково. Так було й зі мною. Якась абсолютно безглузда, непримітна, тривалістю в якихось три хвилини, не більше, розмова з Маратом стала причиною цілого ряду причинно-наслідкових проблем з дівчатами з усієї школи. Після чого я «порозумнішала» і більше «не торкалась» до того, що тільки богам дозволено (хаха! Як же смішно!).

От саме Марат і поставив на місце Ірму. Грубо обізвавши її тупою пи*дою, і, на всю пельку, спеціально демонстративно, щоб всі чули й усвідомили, пообіцяв наступного разу скрутити їй в’язи, якщо ще хоч раз його торкнеться.

А вона торкала. Бо була закохана.

Коли я зрозуміла, що має місце закоханість, то по-іншому вже сприймала їх обох.

Він: Високий стрункий. Найвищий , найкрупніший у кістці, самий м’язистий та рельєфний хлопець в усій школі (та навіть в інших школах таких не бачила). Розумний. Полюбляв навчатися, відносився серйозно до навчання. Не перший п’ятірочник, але прагнув бути розумним, і це одразу кидалось до очей. Чорнявий. Теж якийсь не нашенський, смаглявий, чорноокий.

Вона: крихітка така вся. Найстрункіші ніжки на всю школу. Найгарніша фігура. В неї було те саме рідкісне дуже сяюче шовковисте пряме волосся. Смаглява. А очі в неї були вишневого кольору. Коли це для мене виявилося – я була в шоці, що такий колір очей існує в природі.

Чим не пара?

Та ось чому:

 

 

Ірма полюбляла порушувати дисципліну. Робити щось, що залякувало інших. Тримати в напрузі і страху. Частенько нахабно ввалювалась до кабінету, демонстративно «змітаючи» всіх інших дітей на смоєму шляху, типу «дайте дорогу королеві». Ніхто не наважувався заперечувати. Навіть її вірна подруга, що постійно супроводжувала, суперечила Ірмі дуже обережно й не часто.

В той день Ірма «припаркувавшись» до свого місця, під захопленими поглядами відкидаючи волосся жестом, яким користуються сучасні травесті-леді (яких тоді ми не бачили й не чули), демонстративно поставила постійно високий каблук на стілець і поправила панчохи на специальному поясі під спідницею. В усіх розширилися очі в шоці. Адже всі носили колготки. Чому в п’ятнадцятирічної школярки панчохи як у проститутки в кіно?

-курва – прошипів якийсь хлопчик. Не стримався.

- Щооо???!!! – загрозливо кричала Ірма. – Хто це сказав!!???

Але коли зрозуміла, що відповіді не буде, бо ніхто не візьметься суперечити, аби не отримати по голові чимось твердим, як вона постійно робила, вона продовжила:

-        Так, я повія. І я цього не соромлюся. – після тривалої задоволеної усмішки додала – Я цим пишаюся.

Ясна річ, що цю дівчинку не поважав ніхто. Але всі чомусь боялися. І при всьому тому вона була улюбленицею. Посмішка, сяйво ідеальних білих зубів, ямочки на щічках, разом з тими самими очима вишневого кольору, робили свою справу. Всі викладачі були скорені її привабливістю. Ласкаво «Ірмочка» - тільки так до неї зверталися вчителі.

 Пам’ятаю, як неможливо було  не милуватися, коли вона йшла попереду до кабінету. Це справді якесь чудо. Волосся її блищало дуже сильно і постійно, навіть в темному коридорі, при слабкому освітленні класу, і в похмурий день, коли в інших волосся здається тьмяним. Настільки тонесенька талія, що це викликало шок: «ну як така талія може бути!!??». Та й хода в неї була навмисно дуже сильно виляючи задом, чим демонструвала ще більше свої вигини.

 

Ми не спілкувалися.

Але я впізнала її одного разу випадково зустрівши в іншому районі багато років після школи.

Вона йшла одягнена у домашнє, очевидно, до магазину. Зовні в ній читалося, що сім’я, діти, чоловік, турботи, замученість, що живе не вдома, а скоріш за все в чоловіка. Було помітно, що успіху вона не досягла. Мала вигляд як звичайнісінька продавщиця базару, або домохазяйка без освіти. З цього можна було догадатися, що заміжня вона не з Маратом, а з якимсь звичайним мужиком. Можливо, він представник дрібного криміналу, бо зі шкільних років саме із такими полюбляла водитися.

 

А хотілось би щоб та симпатична парочка була разом. Адже це не просто  так, коли чужі люди так схожі одне на одного чимось. Я думала, що в них спільна доля. Та після того випадку в класі, я зрозуміла, що Марат цінує себе захмарно високо, що в нього буде кар’єра, і він не візьме із собою до свого майбутнього Ірму, цю маленьку, дуже красиву, але повію.

 

Нещодавно музичний відеоролик на МTV змусив згадати трохи школу. Солістка нагадала мені Ірму в її шкільні роки. Краще би Ірма мала можливість ось як ця американська співачка, так на неї схожа, себе реалізовувати, а не у зневазі на вулиці.

Щиро бажаю, щоб все було інакше, краще, для кожного з нас.

 

Залежність від зомбі

  Тема «зомбі та зазомбованості» і була, і набула чималої актуальності, тому і варто цю тему обговорити й розставити смислові акценти. Занадто часто трапляється в розмові, що після палкої дискусії тільки під кінець стає зрозуміло, що говорячи про одне й те саме, кожен розумів під тим зовсім інше. Водночас кожен з учасників дискусії вважав свого опонента «зазомбованим», тому що він ну зовсім не розуміє та не сприймає його незаперечних доказів і чіткої логічної послідовності висновків. Щоб уникнути подібного непорозуміння – я одразу вказую, що маю на увазі говорячи про «зомбі та зазомбованість»

 Не маю бажання заглядати в словники, як і досліджувати перехід терміну «зомбі» з фільмів жахів або виясняти варіанти значення цього запозичення, а просто даю своє визначення поняття «зомбі» як явища: стала система ідейних і світоглядних уподобань у людини, яка не має потреби їх змінювати чи підправляти. Раніше був більше поширеним термін щодо подібного явища як «фанатизм», але тепер він перейшов до переважно спортивної сфери вживання особливо щодо футболу у вигляді «фанати», «фани» тощо. Ще раніше вживали термін «антагонізм», який гарно відтворено в іронічній формі у народному прислів’ї: «Ти йому: – Печене!,  а він тобі: – Варене!» Тобто щодо дурниць від самого початку сперечка може бути принципово безкінечна. Аналогічна ситуація щодо сучасного розуміння «зомбі»: людина сприймає тільки таку інформацію, яка їй подобається, а будь-яку іншу відкидає автоматично. Своєрідний фільтр чи захисний екран психічного характеру, який просто неможливо подолати, тому що людина керується тезою «іншого від мого не знаю і знати не хочу!».

 В чому головна риса людини думаючої і публічної? В тому, що вона свої думки і погляди намагається порівнювати з думками і поглядами інших людей, а з того робити корекцію власного світогляду. Навпаки, для людини-«зомбі» все  чітко і однозначно ясно, тому апріорі вона і тільки вона має право на правду, а всі інші не згідні з нею – помиляються. Простіше кажучи: вони всі дурні, бо не згідні і не розуміють мого, що є розумне, бо то ж я знаю! То є сама правдива правда з усіх правд!..


 


І ось з цього виникає ситуація, яку я визначаю одною великою бідою для суспільного буття і спільного життя людей за демократичного устрою: залежність від зомбі. Як відомо, основою співжиття людей за демократії є принцип так званого «суспільного договору», тобто коли люди спільно обирають владу і форму її діяльності. Одним словом: домовляються! Домовляються щодо правил спільного співжиття. Ось тепер і поясніть розумним як мають вони домовлятись з тим, хто є «зомбі» і ні про що домовлятись не хоче, бо тоді він має «поступитись принципами», а то для нього є неможливим! Все – приїхали! Скінчилась демократія і починається класична «охлократія», тому що домовлятись у будь-якому випадку треба і розумний поступається більше своїми правами та добрами отим затятим і принциповим «зомбонутим». Знову класична народна мудрість: «Нехай буде гречка, аби не сперечка!»

 Зараз невеличкий ліричний відступ цілком дотичний до піднятої проблеми. Якось моя донька, коли була десь у 5-6-річному віці, дуже посперечалась з іншою дівчинкою-ровесницею, а щоб якось доньку заспокоїти і толерантно виховати, бо ж педагог за освітою, я поважно сказав: – Знаєш, доню, коли сперечаються два дурні, то першим поступиться розумніший. Донька на кілька хвилин задумалась над моєю загадковою фразою, а тоді випалила просто геніальну відповідь, яка фактично і керує нашим світом: – То чому ж вона першою не поступиться, якщо вважає себе розумнішою за мене?

 Одна з головних причин світової деструкції полягає, на мою думку, саме в тому, що розумні люди постійно поступаються дурням-«зомбі»! Поступаються, бо не мають кращого вибору. Чому так? А ось так! І вся відповідь. Якби знаття, то я розповів би не криючись і одразу, а не розпочинав цю балачку про не пійману качку. Власне сам йду на лови і друзів з собою запрошую. Ціль ловів проста: як зробити, щоб наше життя було чесним, правдивим і розумним, а не таким, яким воно є зараз: дурним і огидним, переповненим різноманітними проблемами «путин и распутиц»… Наразі ж: «Пливе кача…»

 Для мене особисто є чітке розуміння, що допоки критична маса «зомбі» з бюлетенями в руках коло виборчих кабінок не поменшає до рівня нижчого за домінуючу щодо людей розумних – доти очікувати на позитивні зрушення в суспільстві є примарною справою. Складність проблеми полягає ще й в тому, що ні освіта, ні культурна, ні соціальна градація не рятує від перебування людини в стані «зомбонутого придурка».  Прикладів безкінечна кількість як в Україні, так і поряд з нами. Чого одна Олена Бондаренко варта або Єфремов, Медведчук, обидва Табачники, Мельник та його побратим по ректорству чудо-юдо Поплавський тощо. Ще гірше з ситуацією, що бути «зомбі» вигідно, бо раз розумні люди поступаються своїми інтересами на користь непоступливих дурнів, то який дурень захоче набиратись розуму? Вигідно бути дурнем, а розумним – ні!


 


На жаль, але так є, що розум –  це і щастя, це і карма, це і кара кожному, хто його має: більша поступливість і менша зажерливість, більша чесність і  менша зовнішня гоноровість та, відповідно, незначна увага публіки, а звідси і менша популярність, без якої не варто ставати політиком, щоб пробувати бути обраним керівником до влади. Парадокс! Але так є! І тоді навіть розумна людина починає корчити з себе дурня! І люди на це як то кажуть: ведуться! Що і хто нас зомбує? Чи не ми самі себе? Феномен політика Ляшка тому яскравий приклад: всі бачать і знають, що це просто блазень і не більше того, але він популярний і за нього голосують! Чого ще треба? Ляшко явно корчить дурня, тому що дуже розумно це робить, але хто тоді ми всі? Для кого працюють наші блазні?  Власне заради того я і почав цю всю розмову, щоб вияснити: ми хочемо жити в цирку? За класичним «хліба і видовищ»? Найвища ланка еволюції – паразит? До речі, рекомендую охочим до виключно «хліба і видовищ» дослідити етимологію цього слова «паразит», що мало досить характерне вживання ще за часів Древньої Греці та імператорського Риму.

 За тим і «повертаємо на круги своя», щоб визначитись: це нас зомбують чи ми самі себе зомбуємо? Самі починаємо прикидатись дурниками, щоб краще стало жити в розумінні достатку – так? Так! Зомбі живеться комфортно, то навіщо себе обділяти? А не будемо. Логічно? Логічно! З тим проблем немає: самі себе зазомбуємо і заживемо прекрасно! Але постає дивна дилема: довкола теж сновигають одні зомбі, а жити хочеться серед людей… Хочеться гарних, розумних, щирих і порядних людей як друзів, сусідів, співробітників, керівників тощо. Хочеться, а нема! Навколо одні зомбі! Всім з розумом жити важко – всі його зреклися. І то зовсім не жарт! Не гра в парадокси – то життя! Наше реальне життя! Придивіться уважно довкола, а найбільше – у відображення в дзеркалі. Хіба це все не зомбі? Де тут розумне життя розумних людей? Де?! 


 


Відповідь залиште для себе, як і вирішувати вам самим, ким і чим бути: зомбі або людиною розуму.  А я від себе додам головну прикмету того, хто є зомбі: коли звучить виключно монолог і тільки монолог зовні – ця людина є зомбі. Вона виражає і слухає одну себе і тільки себе. Більше нікого! А там, де звучить діалог чи полілог, де люди спілкуються належним чином вислуховуючи і сприймаючи уважно та обережно думки одне-одного – там зомбі немає. Гарантую! Не даремно мудрець Платон писав свої філософські трактати як Діалоги – розум є сукупність окремих знань, різного досвіду, унікальних прозрінь та винаходів. Розум – це взаємообмін думками, це взаємопорозуміння і це взаємодія людей одне з одним, комунікація на рівні честі і взаємодовіри. Для зомбі це неможливі речі і, власне, по цьому їх відстежують і визначають. І… Ні, не знищують, а обминають. Всього-на-всього: обминають. Для розумної людини цього достатньо. Але за тим всім вони залишають свою соціальну залежність від зомбі не вирішеною проблемою нашого часу.


Богдан Гордасевич

17 липня 2014

92%, 12 голосов

0%, 0 голосов

8%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

мила коліжанка-бабця

Мене до відрази зачепив сюжет її розповіді. То в її кімнаті прохідний двір! В Марійки як раз налагоджується особисте життя, як раз (нарешті!) довготривалі стосунки з хорошим й симпатичним хлопцем. Й на тобі! Навіть тепер, коли, здавалось, всіх перешкод до її особистого щастя подолано, на шляху трапились якісь дрібниці (чи й справді дрібниці?).

Довгоочікувано співпалі вихідні Марійки й Серьожи. Довгоочікувана стадія відносин, коли «вже можна». Довгоочікуваний зручний вечір. Вони усамітнились в її кімнаті, (адже в Серьожи вдома кімната прохідна, оскільки тільки в цій кімнаті йому випало жити в квартирі зі сумісним плануванням), зайнялися сексом. Треба зазначити, надто довго долали сором та ніяковіння одне перед одним, допоки наважились на цей крок.

В самий момент розпалу до кімнати зайшла мама Марійки, почала копирсатися щось шукати в її речах, на балконі… роблячи вигляд, ніби все ок. (А насправді, мабуть, й сама заціпеніла від побаченого, та просто автоматично продовжувала робити заплановане).

 

-        Бліііін, Марійко! – кричу з цуранням я, коли її розповідь дійшла цього місця – Ну що за казна що! Ну чому в тебе в квартирі ніби й немає твоєї власної кімнати! Що твоя мама взагалі робить у твоїй кімнаті, Марія!

-        Ну як… - намагається пояснити знітившись – за цукриком заходить… за медом теж… та й просто так… Мама самотня людина. Я не можу її відштовхнути… Вона в мене одна, і я в неї також.

-        Саме так ти уявляєш своє майбутнє? Сам на сам з мамою все життя?

 

Потому вона поділилася проблемами зі своїм мужчиною, коли в нього просто немає бажання. І вона його осуджує? А як на мене, то хтось просто забувся подорослішати на свої тридцять років, і повідомити домашніх про факт своєї дорослості.

 

Сидимо якось у Марійки, (ще задовго до того випадку с Серьожою). В мене як раз в особистому житті страсті вирують, аж піджилки тремтять. Розповідаю, сиджу з нею у кімнаті:

-        А він такий витягає свій….

До кімнати забігає Марійчина матуся. Я вдавилася. В мене навіть у п’ятках закололо від страху, що літня людина могла почути дещо, чого неможна літнім чути. Мама пробіглась кімнатою, на балкон, якийсь час перебирала Марійчині речі там, потім знайшла щось, і вибігла так само.

-        Ем… - дивлюсь в очікуванні пояснень на Марію. Марійка знизала плечима, встала, і тихесенько, так, аби не було чутно у квартирі,

зачинила двері. Це потім вже я дізналася, що Марійці навіть двері щільно зачиняти забороняється. І це в її то тридцять років!!! Сидить діва-красуня без дітей й без чоловіка, у п’ятирічну маминчину доцю грається!

 

Звісно ж треба ставити замка на двері. Звісно ж треба замінити двері, аби це було можливим. Звісно ж треба навчитися зачинятися, навчитися зайняти свою територію і поставити перед фактом весь світ свого права на особисте життя, на сім’ю, на відносини з мужчиною, народження дітей… Вона погоджуючись киває, сама все розуміє. Але жаліється « Неможу я. Неможу! Вона ж самітня, старенька… Шкода ж людини!».

 

Зрештою я зрозуміла, що немає сенсу базікати. Відтоді, якщо ми приміряли нові лахи разом, а мама влітала до кімнати у момент, коли я все зняла, але ще не встигла нічого одягнути, то я просто її ігнорувала й робила своє. Намагаючись всім своїм виглядом дати зрозуміти, що ми, взагалі то, чимсь зайняті. Яким же було моє здивування, коли ця крихітна старенція у ситцевому платті, вовняних біленьких шкарпеточках (дарма, що влітку), повністю сивим яскраво-білим волоссям у хусточці (така собі гарненька старця з минулого століття) присіла на диван, почала роздивлятися і коментувати: «Та не йде тобі! Знімай! Воно тебе обтягнуло як сосиску!».

І вона була права. Плаття, яке я натягнула, було для дванадцятирічної молодшої сестри.

Моя тактика ігнору продовжилась далі.

 

Томний день літа. Дві подружки зібралися пройтися спекотним днем до магазину й просто прогулятися. Одна красунечка натягує шортики-трусішки, інша критично коротке плаття, адже влітку можна й необхідно прохолоджуватись й загоряти. До того ж, вигляд тіла дозволяє. Щойно вимите волосся в однієї спадає водоспадом до сідниць (на заздрість усім), в другої неприборкані кучерики рівно підстрижені вище плечей, відкриваючі шию. Я навіть причісуватися не захотіла – такі кучері як раз під настрій. Обдидві такі всі із себе. Свіжі, навіть не фарбувалися – й так чудово себе почуваємо. Тільки вийти й порвати усіх зовнішнім виглядом двох красунь.

-        І я з вами – раптом неочікувано й якось так мило заявляє крихітна сива бабця.

-        Ну що тобі в тому магазині треба! – роздратовано запитує її Марія, натякаючи, що «сама все куплю, що тобі треба». Але не так все просто! Бабця правдами й не правдами навела всі аргументи, що їй конче необхідно з нами піти.

-        А … нормально, що ми так… - промямлила розгублено я, показуючи жестом короткі спідницю й шорти. Мені чомусь здалося, що пролунає наказ мами, й нас змусять переодягтись у монашок. Але цього не сталося, слава богу. Тактика «ігнор» була знов увімкнена. Якщо мамі подобається, так нехай наслухається й надивиться. Чому маю себе стримувати? Мені ж давно не 15 і навіть не 20 років!

Ми гордо вимальовували кроки трохи попереду від мами. Вона швиденько перебирала ногами позаду. Якось настирливо.

Я почала розмовляти з подругою так, ніби мами й немає поруч. Сподіваючись, що та почувши кілька міцних слівець сама віддалиться. Але вона наполегливо йшла з нами, якось так єдино, чи що… Я навіть в якийсь момент забула, що вона зі зморшками, сива, що одягнена як старенція минулого століття в забутому селі. Тому, що за атмосферою компанії було саме три дівчини, одна з яких типове скромне «муму», яких повно, і це звично.

Я навіть зловила себе на тому, що як з подружкою раджусь з бабцею чи подобається їй дизайн пакування крема в магазині. А вона зовсім як своя колежанка махнула рукою виразно так, типу «відстій», і сказала «та нє!».

Зрештою такою ось трійкою ми здійснили прогулянку, мікрошопінг, повернулися додому, і навіть дивилися якийсь фільм втрьох сидячи на дівані.

В цей момент до мене почало доходити. Ніяка вона не бабця! Це особливості життя наклали на її обличчя зморшки, а волосся зробили такім білим. Всередині неї заковане звичне дівчисько. Дивовижно.

Здається, я ставила перед собою ціль вчити дорослішати подругу, щоб та побудувала особисте життя, вийшла заміж і народила дітей. Але замість того сама пройнялася якоюсь магічною енергетикою бабці, яка навертає на прихильність й змушує приймати її до себе в компанію.

 

Останнього разу, коли я була в гостях у Марійки, то застала їх всіх трьох у кімнаті Машки. Кремезний сто кілограмовий боєць Серьожа, Марія, і дрібна бабця втрьох зручно розташувалися на Марійчиному траходромі-дивані й дивилися якийсь фільм по інтернету. Не зважаючи на те, що у мами є свій телевізор, і не зважаючи на те, що вихідні Серьожи і Марійки співпадають тільки раз на два тижні.

Того разу я розізлилася на її маму. А зараз, після того, як подружилися, мені це здається таким зворушливим…

Хоч би в голові цього Серьожи все було так само з розумінням. Сподіваюся він не тому такий поблажливий, що йому вже все байдуже й збирається звалити з життя цієї милої сім’ї…

 

Цікаво, а на дискотеку до клубу (якщо ще захочемо якось піти) мама теж буде з нами?

 


Милая подружка-старушка


Меня до жути удивил сюжет ее рассказа. Получается, что в комнате проходной двор! У Маши как раз налаживается личная жизнь, как раз (наконец-то!) длительные отношения с хорошим и симпатичным парнем. И на тебе! Даже теперь, когда, казалось, все препятствия ее личному счастью устранены, на пути оказались какие-то мелочи (мелочи ли?).

Долгожданные совпавшие выходные Маши и Сережи. Долгожданная стадия отношений, когда «уже можно». Долгожданный удобный вечер. Они уединились в ее комнате, так-как у Сережи дома комната проходная поскольку только эта комната нашлась для него в квартире со смежной планировкой комнат. Занялись сексом. Надо сказать, долго преодолевали стеснение друг перед другом пока решились на этот шаг.

В самый момент разгара в комнату влетела Машина мама, стала что-то рыться и искать в ее вещах, на балконе… делая вид, что все обычно. А на самом деле наверное и сама оцепенела от увиденного и просто автоматически продолжала делать запланированное…

 

- Блиииин, Маааша! – кричу укоризненно я, когда ее рассказ дошел до этого места – Ну что за бред! Ну почему у тебя в квартире будто нет твоей собственной комнаты! Что твоя мама вообще делает в твоей комнате, Маша!!!

- Ну как… - пытается объяснить стыдливо – за сахарком заходит… за медом тоже… и так просто… Мама одинокий человек. Я не могу ее оттолкнуть… Она у меня одна, и я у нее тоже…

- Именно так ты видишь своё будущее? Один на один с мамой всю жизнь?

 

Далее она поведала о проблемах с мужчиной, когда у него просто нет желания. И она его осуждает? А по-моему, кто-то просто забыл повзрослеть к своим тридцати годам, и поставить в известность своего взросления домашних.

 

Сидим как-то у Машки, (задолго до того случая с Сережей). У меня как раз в личной жизни страсти бушуют, аж поджилки дребезжат. Рассказываю сижу с нею в комнате:

 - А он такой вытаскивает свой…

В комнату вбегает Машкина мама. Я подавилась. У меня даже в пятках закололо от страха, что пожилой человек мог услышать нечто, что нельзя им слышать. Мама пробежалась вдоль комнаты на балкон, какое-то время перебирала Машкины вещи там, потом нашла что-то и выбежала так же само.

- Эм… - смотрю в ожидании объяснения на Машку. Машка пожала плечами, встала, и очень тихонько, так чтоб небыло слышно в квартире закрыла дверь. Это потом я узнала, что Машке даже дверь прикрывать плотно запрещается. В ее то тридцать лет!!! Сидит баба-красотка без детей и без мужа, в пятилетнюю маменькину дочь играется!

 

Конечно же надо ставить замок на дверь. Конечно же надо менять дверь, чтоб это было возможным. Конечно же надо научиться запираться, научиться занять свою территорию и поставить перед фактом весь мир своего права на личную жизнь, на семью, на отношения с мужчиной, рожание детей… Она согласно кивает, сама все понимает. Но жалуется «Немогу я. Немогу! Она ж одна, старенькая… Жалко ж человека!».

 

Вскоре я поняла что бесполезно болтать. И теперь, если мы меряли новые шмотки вместе, а мама влетала в комнату в момент, когда я все сняла, но еще не успела ничего одеть, то я просто ее игнорировала и делала свое. Пытаясь всем видом дать понять, что мы вообще-то чем-то заняты. Каким же удивлением было, когда эта мелкая старушка в ситцевом платье, шерстяных белых носочках (в летнюю пору), полностью седыми ярко-белыми волосами в косыночке (такая себе милая старушка из прошлого века) присела на диван, начала рассматривать и комментировать: «Та не йде тобі! Знімай! Воно тебе обтягло як сосиску!».

И она была права. Платье которое я натянула предназначалось двенадцатилетней младшей сестре.

Моя тактика игнора продолжилась.

 

Томный летний день. Две подружки собрались пройтись знойным днем в магазин и просто прогуляться. Одна красотка натягивает шорты-трусишки, другая слишком короткое платье, ведь летом можно и нужно прохлаждаться и загорать, к тому же, ноги позволяют. Только что вымытые волосы у одной свисают водопадом до ягодиц (на зависть всем), у другой беспорядочные большие кудряшки ровно подстриженные выше плеч, открывающие шею. Я даже причесываться не захотела – такие беспорядочные кудри как раз под настроение. Все такие из себя. Свежие, даже не красились – и так отлично чувствуем себя. В самый раз выйти и порвать всех внешним видом двух красавиц.

- І я з вами – как-то вдруг неожиданно и мило так заявляет крохотная седая старушка.

- Что ты там хотела в том магазине !?– раздраженно спрашивает ее Маша, намекая, что «сама куплю тебе все, что нужно». Но не тут то было! Старушка правдами неправдами привела все аргументы, что ей непременно надо с нами пойти.

- А… нормально, что мы так… - промямлила растерянно я показывая жестом короткие юбку и шорты. Мне почему-то подумалось, что мы под приказом мамы сей час должны будем переодеться в монашек. Но этого не случилось, славабогу. Тактика «игнор» была снова активирована. Если маме нравится, так пускай наслушается и насмотрится. Почему буду себя сковывать? Мне ж давно не 15 и даже не 20!

Мы гордо вырисовывали шаги немного впереди от мамы, она семенила позади. Как-то настойчиво.

Я стала разговаривать с подругой так, будто мамы и нет рядом. Надеясь, что та услышав пару крепких словец сама отдалится. Но она настойчиво шла с нами, как-то так едино, что-ли… Что я в какой-то момент даже забыла, что она морщинистая, седая, что одета как старушка прошлого века в глухом селе. Потому, что по атмосфере в компании было именно три девченки, одна из которых типичное скромное «муму», которых полно, которые привычное дело.

Я даже словила себя на том, что как с подружкой советуюсь со старушкой нравится ли ей дизайн упаковки крема в магазине. А она совсем как своя девченка махнула рукой так выразительно, типа «отстой» и сказала «та не!».

В итоге такой вот тройкой мы совершили прогулку, микро шопинг, вернулись домой, и даже смотрели какой-то фильм втроем сидя на диване.

 

В этот момент до меня начало доходить. Никакая она не старушка! Это особенности жизни наложили на ее лицо морщины, а волосы сделали такими белыми. Но внутри ее закована обычная девченка. Удивительно.

Кажется, я ставила себе задачу учить взрослеть подругу, чтоб та построила личную жизнь, вышла замуж и родила детей. Но вместо этого сама прониклась какой-то магической энергетикой старушки. Которая располагает к себе и заставляет ее принимать как свою.

 

Впоследний раз, когда я была в гостях у Машки, то застала их всех троих в комнате Машки. Огромный стокилограммовый боец Сережка, Машка и мелкая старушка втроем восседали на Машкином траходроме-диване и смотрели какой-то фильм по интернету. Несмотря на то, что у мамы есть свой телевизор, и не смотря на то, что выходные Сережки и Машки совпадают лишь раз в две недели.

 

Тогда я разозлилась на ее маму. А сейчас, после того, как подружились, мне это видится таким милым…

Хоть бы в голове этого Сережки все было точно так же понимающе. Надеюсь он не потому такой снисходительный, что ему уже все равно и собирается сваливать из жизни этой милой семьи…

 

Интересно, а на дискотеку в клуб (если вдруг захотим сходить) мама тоже с нами?

 

 

 


Українець переміг в польському Х-Фактор з піснею ОЕ "Стріляй"

  http://www.segodnya.ua/culture/stars/ukrainec-pobedil-v-polskom-h-faktor-s-pesney-okeana-elzy--526355.html

І знову і знову переконуюсь в силу української пісні. і не тому що Польща оцінила, тобіш і не тільки тому., а просто спостерігаючи за особистими почуттями: тремтіння губ , мурахи по шкірі, наплив емоцій і споминів,сліз врешті-решт, і коли слухаєш цю пісню  відразу накриває бажання зірватись з місця і осипати палкими поцілунками свою другу половину. 
 

Гарного перегляду і прослуховування. Я вже добавила це виконання в свій плей-лист)

Чи говорите ви правду.....собі?

Головне розібратись в своїх почуттях. Коли в голові в тебе звучить правда, то не виникає жодних сумнівів. Ніяких похибок, відхилень, різних кромольних "але, напевно", правда вона гола: ніяких суконь,ошатностей, чи навпаки -лахміть. Тільки "Так" чи "НІ", а особливо коли це стосується кохання. Я все життя була як той мілкий човен, якого хитало в болоті сумнівів, коли я зустрічала чергового " кавалера". Всі ці "подобається/напевно/краще ніж щось/аби не так нудно як в минулий раз" сьогодні здаються мені жалюгідними і навіть огидними, хоч і не позбавлені якогось сенсу, хоч би взяти і досвід. Якщо чесно, я хотіла написати романтичне есе про моє кохане ,рідне, дуже серйозне, але трішки безпорадне(чи дуже хитре) диво,але знову перейшла на більш філософські роздуми на вічну тему " проблема людського вибору" , або "Правда життя без фарб і солі", або ще якась інша розумно названа дурня. Мене розтривожило питання правдивості зі своїм відображенням і не важливо чи то в люстерко, чи то в душі. Мені майже 22. Майже нічого , та водночас вже неймовірно багато. Я як те дерево , в якого з кожним роком крона розростається в все більш хитромудру картину. Я вже навіть відчуваю , як десь під лопаткою з мене проростає 22 гілка у вигляді сумнівів, комплексів, зайвої ваги(що тут приховувати:) ), проблем у визначенні свого подальшого шляху в цьому світі. Так хочеться знайти свою дорогу ВЖЦ, щоб на шляху зустрічались вірні друзі, яскраві пригоди і звичайно "Окей, хеппи энд " . та я не Еллі, і у мене немає Тотошки, тільки чорна кусюча кицька, яка хвилюється тільки за своє пузко, та я її не звинувачую, була б я кицькою мене б хвилювало б теж саме) Ну ось дивлюсь я в шкафне люстерко на повний ріст і аналізую , скоріш констатую.. 22, 5 курс, відсутність орієнтирів, трішки зайвої ваги ,яка абсолютно обернено пропорційно трансформуються в великі комплекси, не ідеальна шкіра, відсутність сили волі і цілеспрямованості(щось там накльовується, але лінь рубає всі прагнення на корінь), явне переоцінення своєї особи в інтелектуальному плані, таке враження , що я розвивалась тільки в школі, а ВУЗ добавив тільки самокопання, вино і 5 кг сала) Ненавиджу офісну роботу, і то не проста лінтяйна ненависть, я людей не люблю, звикла все робити в самотності. Взагалом я собі подобаюсь,мені не соромно говорити про свої не рівності . Я така як я є, а хто не сприймає мене- Бог з вами) Будьте щасливі і кучеряві. Я стараюсь адекватно просіювати свої можливості і якості. Я люблю слухати людей розумних , як нас і прозвали дядьки -антропологи, та таких меншість, на всіх інших мені начхати. Хоч в свому лексиконі я рідко вживаю нецензурщину, проте матюки в правильному контексті ,смачно і з інтонацією вжитті спричиняють в мені словесний оргазм. А ще я щаслива, і ні, у мене немає мільйонів бабла , чи якоїсь психічної ,або релігійної паталогії, просто якось йдучи по парку я проаналізувала: я здорова, молода. доволі симпатична, у мене є родина, житло ,їжа, друзі,почуття гумору і власної гідності.. то якого хріна мені ще потрібно. Я просто неймовірна везунка. І більшість українців теж такі, просто вони цього ще не розуміють, а деякі і не зрозуміють- се ля ві, і мать його так. І так хочеться вчитись....вчитись писати романтичні зізнання, випікати лимонний пиріг з меренгою, побачити Дніпро з висоти пташиного польоту.. читати, кохатись з неймовірними оргазмами,насолоджуватись смачною їжею, готувати смачну їжу. Слухати хорошу музику, помічати божих корівок на свому одязі і наївно дивитись на траєкторію польоту цього оракульного жука. знайомитись з людьми, дивитись хороше кіно, і погане кіно, щоб хороше ставало просто "Та це кіно мама родна", читати расистські анекдоти, дивитись на малих посміхнених беззубих малят-засранців і засранок, і говорити "Ні -ні-ні, я ще молода для ролі матері", а сама вже продумала алгоритм і методи виховання своїх чад. Вибирати покупки в маркетах"Хм, які огірки вибрати "Екстра", чи "Ультра" " ,хоч розумієм що в травні і те і те є екстро-ульра тепличне гівно) Але у нас є вибір. ми вправі ввжати себе Важними (тільки не пукайте панове від важності) . Життя прекрасна річ ,як не крути і сік тут ні до чого) Ви щасливі ,панове, ЩАСЛИВІ) тільки зізнайтесь . Все, почуття виконаного обов'язку присутнє..піду поїм) Просто захотілось виговоритись.