Блюз


Синее платье в пол, бликами ночь зовёт,
Блюзом акордеон душу на части рвёт.
Плавно ушёл закат, ветер проник в окно
И, проливая такт, томно упал в вино.

Столик, свеча, бокал, сладостный силуэт
Тенями разметал выщербленный паркет.
Дымкой возник Парнас прямо над головой,
Блеском забытых фраз празднуя выходной.

Синее платье в пол, столик, свеча, бокал.
Ты её не нашёл; может не там искал...

Сипле, сипле, сипле сніг…


Сипле, сипле сніг, кружляє…
Мою душу загортає 
В білу-білу пелену,
Ткану з туги-полину…

Сипле в душу він гарячу
І вночі я тихо плачу…
Ну, кого ж іще просити
Пломінь-біль мій загасити…

Ох, якби сніжинки білі
Спогади зігріли милі!..
Не, лягав на серце сум
Відчайдушних моїх дум…

Розiрвати ланцюг

  • 28.11.17, 09:33
              
 
                 БОЖЕ МІЙ, Девi!!!

Девiд незрячими очима дивився у стелю. Уїнкi безпорадно озирнувся навколо, звалив на себе тiло свого найближчого друга i понiс його до виходу.
     Довготелесий чолов’яга з дещо гордовитим лицем i маленькою борiдкою сiв до пiанiно i почав настроювати гiтару, яка, нiби маленьке червоне звiрятко, причаїлася в нього на колiнах. На пiдвищеннi, яке слугувало чимось на кшталт сцени, з’явився меланхолiйний барабанщик iз сигаретою в зубах. Вiн став на одне колiно i почав поправляти басовий барабан. Потiм, обiйшовши установку, схилився над скопищем барабанiв i залою прокотилося звичне заклинання:

       Раз, два. Раз, два. Раз, два.

Девiд посмiхнувся. Легко звiвшись на ноги, чоловiк з червоною гiтарою пiдiйшов до свого мiкрофона. Його глибокий низький голос почувся з чорних потертих тумб, що стояли на краях сцени. З’явився пiанiст у довгiй широкiй вельветовiй куртцi, схожий на якогось божка, що одягнувся, як модний художник. Вiн доторкнувся до клавiш, розвернувся i втупився поглядом в залу. Звiдти вилiз якийсь чоловiк з хворобливим лицем, узяв гiтару i застромив штепсель. Хлопчик зi скрипкою вiдкинув сигарету i приклав скрипку до плеча. Музика з’явилася зненацька, нiхто не змiг уловити тiєї митi, коли люди на сценi перестали iснувати у плотi й кровi, втiлившись в звуки. Кров приплинула Девiдовi до скронь, чудо перевтiлення охопило його. Здригнувшись на вiтрi, свiт розтанув i спалахнув, як суха трава. Скрипаль, ще зовсiм юний, пестив скрипку довгими нiжними пальцями. Вона спiвала, як спiвають дерева, готовi вiддати себе ночi, як спiвають липневi поля на свiтанннi. Вiн дивився кудись повз усе це i лице його було суворим i закам’янiлим. А потiм музика здiйнялася вгору, i скрипка, нiби поранена птаха, кинулася в пiке. Збожеволiла гоночна машина носилася по колу, розтинаючи реальнiсть, вилiтаючи на крутих вiражах поза межi простору i часу, спростовуючи закони гармонiї й розрiзаючи небо навпiл.

Повнiсiнька зала поступово розпалювалася, звичайнi розмови нiби вiдтяло ножем. Утiм, нiхто нiкого б уже не почув. Повернутi до сцени обличчя, наче крила, розправилися в цьому звуковому штормi. Нерiвний стукiт сердець знайшов спiльний ритм, що злився з пульсом пiснi. Маленький патлатий чоловiк, який поруч з Девiдом щойно виспiвував щось на все горло, курив чотири сигарети вiдразу i взагалi веселився щосили, тепер замовк, нiби пробудився. Судомно вирячивши очi, вiн пив музику всiм єством, а скрипка малювала на його обличчi розпуку.

Ставало все гарячiше. Пiанiст забув про все i кинувся в море клавiш, його руки спалахували, як блискавицi, розбивалися об ноти, народжуючи гармонiю. Барабанщик уже не iснував як людина, були тiльки палички, якi в його пальцях билися в барабан, як у свiт. Зрiдка з-пiд розвiяного волосся прозирала його слiпа передсмертна гримаса. Пiсня розривала на клаптi, щоб випустити нарештi свiтло з людських сердець. I в найвищiй точцi, коли далi вже нiкуди, чоловiк з гiтарою розсмiявся у мiкрофон. Так мiг смiятися тiльки сам сатана. Раптом вiн смикнувся вгору й вперед, а його гiтара, що кричала, як птах, полетiла поперед нього, нiби душа, яку вирвали з тiла.
Уїнкi пiдiйшов до Девiда, на ходу виймаючи сигарету з пом’ятої коробки.

–   Ну як, круто? – запитав Девiд посмiхаючись.

– Так, – гордо, начебто музика нинiшнього вечора належала тiльки йому, пiдтвердив Уїнкi, прикурюючи вiд світлячка. – Я просто в проломi.
А вечiр насправдi належав Девiду. Здавалося, увесь свiт належав йому, хоч вiн не знав про це i знати не хотiв. Навiщо? У нього була Джой. Уїнкi знайшов її очима. Вона продиралася крiзь строкату юрбу, роздаючи навсебiч привiтнi посмiшки. 

– Уїнкі, сьогоднi буде що-небудь? – нарештi вона пiдiйшла i, не чекаючи вiдповiдi, пригорнулася до плеча Девiда, подивившись на нього знизу вверх так, що Уїнковi вперше здалося марним його життя на Землi. Бо що важить якесь iснування поряд iз цим переповненим любов’ю поглядом?

Девiд вiдповiв на цей погляд, i свiт ураз похитнувся в дзеркалах його зiниць, впустивши туди її. Уїнкi глибоко затягся i невидющим поглядом подивився у залу. Так, вiн був трiшки закоханий у Джой, але не зiзнався б у цьому навiть собi. I ще вiн пишався тим, що саме Девiдовi випало щастя кохати найпрекраснiшу дiвчину на Землi. I бути коханим так, що всi вiршi всiх поетiв здавалися нiчого не вартими анекдотами.

“Ось вони – люди, заради яких був створений свiт”, – сказав вiн сам до себе: “Ось воно – серце життя”. Вiн вiдчув, на секунду сховавши всепоглинаючу волю, що люблять не його, єдиного i прекрасного у своїй неповторностi, що нiхто i нiколи так не полюбить його, i кинувся просто в той звук, де скрипка билася об каменi ритму, немов бiла чайка з перебитим крилом, така ж самотня, як вiн. Джой подивилася йому вслiд з ледь винуватою посмiшкою i перевела погляд на Девiда. Як завжди, її серце вибухнуло безмежним щастям: от вiн – мiй, назавжди, i пригорнулася до нього всiм тiлом. “Неборака”, – подумала вона, маючи на увазi Уїнкi, але вiдразу ж забула про нього. “Незабаром нiч”, – сказали їхнi тiла, безуспiшно намагаючись сховати велику радiсть. “Попереду нiч, немов перша, немов остання, єдина, одна з багатьох, велика, наша”, – подумав Девiд.

“Я буду тебе любити, як нiколи не любив”, – мовчки сказав вiн.

“Усе життя попереду, – подумала вона, – Моє – в тебе, твоє – в мене”.

Її думки завирували в однiй бурхливiй, блискучiй та чистiй рiцi щастя. Губи нечутно ворухнулися, промовляючи молитву всiх закоханих:

“Я кохаю тебе”.

Уїнкi давно забув про свою космiчну самотнiсть i невиправне горе й вiддавав своє тiло ритму, а серце його спiвало великою радiстю життя. Вiн не помiтив, як вони вийшли. Лiс охопила пожежа. Палаючi стовбури здiймалися вгору, як звуки органної меси. Ледь чутно бурмотiв вiтер. Уїнкi, опустивши голову на колiна, сидiв бiля Девiда i чекав.

– А її немає бiльше. Восени... ти знаєш, вона любила пробувати все сама. Ну i спробувала ... вiдвикнути ж важко. Бiльше ... бiльше ... а потiм люмiнал. Усе в кращих традицiях ... Так, намагалися... Двi доби в лiкарнi... Думали, вiдкачали, а потiм... потiм раптом усе... так... так... буквально за хвилину... перед самим кiнцем... нiчого... плакала... сказала, що любить... пiшов, звичайно, що було робити. Розумiєш, я не мiг там залишатися... Не пам’ятаю де... все одно... Не можу бути в свiтi, тут усе так само, як було з нею, а її немає... так, немає... Люмiнал менi не подобається. Усе одне й те саме, тiльки, Уїнклю, я все ще люблю її, не можу перестати, по той бiк любити вже не можна, а я не можу не любити. Тому я тут, посерединi. Та нi, це просто тiльки на словах. Знаєш, це нiби коло, одне за iншим – i не вийти. Вибач, менi важко про це говорити. Я краще назад пiду. Там не треба говорити, там нiчого не треба. Там ти – чистий колiр, i море таких самих чистих кольорiв. Її там немає, а може, вона там, але її треба знайти. Вибач, я пiду назад, спасибi, що прийшов. Прощавай, Уїнкi.

“Уперед, уперед, розiрвати цей ланцюг. Мертвий, мiцний ланцюг. Девi, повернися, я розiрву цi ланцюги. Чуєш, Девi, розiрву, розiрву, мертвий, мертвий, мертвий”.

Борис Гребенщиков "Лес. Роман который никогда не будет окончен".

Переклад Б Скаврона

Ілюстрація Yurko Freyiv

Листопад і Цвинтар


Цвинтар теж має "чорний вхід".

Взагалі Листопад і Цвинтар перебувають в гармонії - настроєвій.

Життя як жовтий лист… Правда, пафосно-примітивно звучить?

Як і деякі пам'ятники. Примітивні й пафосні. Як люди…

Чому жовтий?

Ні, не тільки тому що впаде, а тим паче до чиїхось ніг.

Життя - це "жовта газетка", а цвинтар - підшивка.

З правди на цвинтарі, як і в житті, хіба дати.

Правда в землі. Вкупі зі скелетами з шафи.

Зверху дати і підсумок.

Чийсь Хрест. Доставлений як естафетна паличка на місце призначення…

Зрідка епітафії.

Зрідка щирі.

І щирі слова, несказані при житті,

падають навколо могил жовтим листям

у відблисках холодного осіннього сонця.

Їх у всіх багато, таких слів. Це спільний Хрест людства…

Хрест - універсальний символ.

Як перехрестя земного й вічного.

Пройденого й незрозумілого, яке зійшлося в точці.

Кінцевій точці захопливого роману або нудної повісті…

Пам'ять


Холодна, ніби кам'яна,

ти неприступна, мовчазна...

та знаю це лише роль, лиш маска,

бо вмієш дарувати ласку,

й цілунки, що солодші меду...

Та мрію я давно вже надарма,

бо на майбутнє шансів геть нема,

й між нас лиш хуртовини, сніг, ЗИМА...
Та не прошу я ні за що пробачення,
і не вимолюю я зустрічі-побачення, 
минуле згадую – його змінилось бачення...
Та чи для тебе має все це значення?

Не було обіцянок, і не треба, 
просто кажу спасибі Небу,
за те, що у житті моєму було чудо, 
за те, що пам’ятаю й не забуду...

"Keep smile"


ЯКЩО у Вас ніколи не було ТАКОГО стану

— ДЯКУЙТЕ БОГУ!!!

Просто подякуйте Богу...

Якщо Він зараз і сам не в депресії.

 

Життя на автопілоті.

Відсутність сенсу в будь-якій дії. Відсутність мотивації в діях позбавлених сенсу. 

Беззмістовність всього і вся. 
Відсутність сну. Пусті пачки сигарет. Гора недопалків. Неможливість просто поїсти. Небажання їсти. 

Небажання дихати-дивитись-читати-працювати-говорити-бачити. Небажання продовжувати броунівський рух. Відсутність виходу.
Дивитись у стелю, вивчати крапки гівняної побілки.

Машинальні щоденні дії нагодуй-приведи-забери. 
Відсутність барв. Відсутність емоцій. Відсутність відчуттів і почуттів. Жодних. Байдужість і відчай. Втрата сенсу.
Я не пам'ятаю який день сьогодні, але точно знаю,

що такий же беззмістовний як вчора і завтра. 
Гори пустих тарілок і розкиданих речей. 
Чорна діра і всепоглинаюча пустка. Всередині. Де не має місця страху чи болю.
Я не знаю скільки так можна протриматись, але знаю що це не проходить.

Ні з віком, ні з часом, ні з статусом. 
Це не нормально. Але, ти "нормальний", доки можеш самостійно виконувати базові навички.

 І це не осіннє загострення. Це чийсь нормальний стан.
"Keep smile", в будь-якому випадку все гаразд. 
На всі питання завжди наготовані "позитивні" і прийнятні відповіді.

Розмови ніпрощо, або розмови, що підтримують створений образ.
Смішно читати від людей, які самі не знають, про що пишуть, всі знання депресії яких обмежуються статейками

 копірайтерів 20 гривень за тисячу символів: 
"поговоріть з ними" - та немає бажання ні з ким говорити.

Навіщо чергова формальна розмова ніпрощо? Діти нормально. Все нормально. Сім'я нормально.

Робота нормально. 
Все? Питань більше немає?

Окай, зустрінемось/спишемось якось...наступного місяця/року а краще життя. 
"Поговоріть з психологом" – тільки кушетки і заумної тітоньки з запитаннями на зразок 

"а чи немає у вас депресії?" мені не вистачає задля повного щастя.

Мені зразу стане легше, в гаманці так точно.
Вихід є. Я не знаю звідки вийти.
Немає про що говорити. І немає з ким. 
Чекаєш. Просто чекаєш крапки. Випадку. Зриву.

Просто чекаєш…

Коли-небудь ти...

Коли-небудь ти зрозумієш, що бувають люди, які ніколи не зраджують… Але для цього доведеться пройти через дуже багато зрад.

Коли-небудь ти зрозумієш, що зовнішній блиск – ніщо в порівнянні з внутрішньою красою. Тому що все, що зовні – це до першого дощу… А то, що всередині – горить завжди! Нехай навіть воно згасло до ледве-видних вуглинок. Але, досить скласти губи трубочкою і ласкаво подути – вогонь поступово розгориться і зігріє тебе.

Коли-небудь ти зрозумієш, що багато формул і афоризмів, нахапаних в навколишньому світі – порожні, нехай і красиві, набори слів – не більше того. Важливі лише ті істини, до яких ти дійшов сам.

Коли-небудь ти зрозумієш, що доброта, ніжність, ласка і турбота – це прояв внутрішньої сили, а не слабкості.

Костянтин Хабенський.

Реквієм по…


А ми насправді двічі живемо…
Раз перший в світі синьо-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Коли до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз,
У світі чорнім — аж червонім.
Де чорнозем ламає скроні,
І трава росте крізь нас.
Ми ж тільки двічі живемо.
То ж дай нам Бог, щоб нас любили
І щоб близькі не раділи,
Як у чорний світ йдемо…
А в очі осінь тихо зазирає 
  Така золота, що нема зупину.
Ще й буйна така — і нема вороття.
Я ж в останніх коників,
що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя…

Красуням котрим нині за 40!

Одній з таких красунь, якій сьогодні трішки за…,

і від якої я в захоплені незважаючи на…

присвячується!

Будь щаслива дівчинко! Будь ЩАСЛИВА!!!

 

Парк Франка. Ранній ранок. Бреду до центру… Хочу кави… 

Мене обганяє дівчинка. Милуюся її круглою дупцею, думаю: «треба б і на все решту глянути, хто така!». Наче почула, розвернулась, біжить назустріч. Глянув. Дівчинці дааалеко за 40. А виглядає, а ставить ніжки – як спритна кізонька. Аж кави перехотілось!

Ресторан. Вечір. Сиджу, читаю меню. Раптом в «кадр» потрапляють жіночі ноги: облягаючі джинси, класні туфельки... Що за модна красуня? Піднімаю очі. Красуні років за 40 ....

Їм за сорок! Вони спортивні, веселі, чумні. Їх юність припала на 1990-ті, тоді вони вдихнули звеселяючого газу свободи і ще досі веселяться, літають і пустують. «Пили всю ніч, гуляли всю ніч аж до ранку», якось так тоді співав В.Цой.

Манікюр та педикюр – обов'язково. Косметолога і перукаря не пропустити ні за що. Ті, кому за 40, то феномен нашого часу. Я від таких жінок балдію.
У таких красунь візуально зооовсім немає проблем. Вони собою задоволені. А якщо і незадоволені, підморгують собі в дзеркало і – шмиг за двері. Вперед, в театр, на тусовку, в фітнес-зал. Вони класно виглядають, їм прикольно жити. Вони водять до залів своїх дочок-підлітків. І дочки цілком можуть привести таку маму в свою компанію, а та відчубучить так, що замучена молодь впаде.

На модних виставках суцільно – вони, за 40. 

Молодих мало, молоді дивляться серіали. Круті ж тітки всюди встигають. У них рівне дихання, гаряче серце, глузливий погляд.

У них за плечима – трагедії, втрати, нещастя. Зради чоловіка, скандали з дітьми, перші зморшки. «О, Боже, немає!» Але ж на нині вже все відболіло, діти уже дорослі, зморшки? Ну не сходити ж з розуму через якісь там зморшки. Вони не роблять пластичні операції, вони не божевільні. Хоча кремчики і натирачки вранці і на ніч – святе. І волосся підфарбувати – може, нарудо, а чи й під "блонду" – щоб сивина не дуже випирала!

Вони круто одягаються. І не виглядають безглуздо. Безглуздо можна виглядати в молодості: безглузда сумка, дешеве плаття, немодні джинси. В молодості ця нісенітниця важлива. У тебе «контракт» з суспільством, ти повинна вписуватися в канони, регламент, протокол. Ти – «соціальний планктон».

Коли тобі за сорок – контракт розривається. Як сказала мудра Ізабелла Росселліні, «вік – це свобода». Ти вже нікому нічого не повинна, ти живеш, як тобі хочеться, ти – вільна. Тобі плювати, чи будуть мужики витріщатися на твою дупу, тобі начхати, що скажуть занудні подруги. Руді кучері, квітчаста сукня, кеди. «О, моя маленька бейба!», – співав Гарік Сукачов. 

І, чорт візьми, в цій свободі, в цьому сміху, в цій розхитаній ході сексуальності більше, ніж он у тієї юної повногрудої ціпоньки, яка сидить в куточку і поглядає щохвилини в смартфон: як помада, як чолочка лежить, як очка підведені? Ціпонька головою поворухнути боїться, ціпонька вся на нервах, ціпонька себе продає. Вона на «контракті».

А поруч сидять три круті жіночки, яким за 40, п'ють вино і регочуть. У них попереду веселий вечір. У них попереду ще дооовге й цікаве життя. 

То ж хіба вони «жіночки»? 

Дівчатка! Нехай і зі зморшками.

Дівчата, можна я до вас підсяду, га? Хочеться з вами… Хочеться вас…

Хочеться трішки вчадіти, а з юними нудно…

 


Осінь входить в життя ніжно, мов закохана пані...

Без істерик погоди й скандалів бездонних калюж.

Саме впевнено так входить в серце кохання останнє.
Саме лагідно так починається сплетення душ.

Саме так, восени, у вродливу й хотів закохатись.
А кохав тільки осінь – красуню палку, як завжди.
І нарешті тепер моя пані дозріла зізнатись
у коханні своєму, і вже не страшні холоди.

Вже нічого не страшно, нічого уже не боюся.
Осінь вже  захищає своєю любов'ю мене.
Я красуні моїй у любові навік зізнаюся.
На порозі зима, а кохання мабуть не мине...

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
35
предыдущая
следующая