Бо серця - то не речі


Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.

Таке воно життя...


Зізнаюсь в істині сумній:
Ти відіснилася мені.
Хоча які вже в мене сни ті…
Не снишся навіть в них мені ти.

Хто я тобі тепер, спитати:
Колишній твій? Знайомий? Брат твій?
Ні те, ні друге, ані третє…
Хоч кажеш: любиш ще мене ти.

Чи не мене — колишніх нас.
І в цьому істина сумна.
Бо де вони — оті літа,
Куди лиш пам’ять доліта,

Куди повік нам не дійти,
Де хлопчик я й дівчатко — ти?
І перші чисті почуття.
…Своє — у кожного життя.

А що було — давно в минулім:
Все перетліло… Й не забулось.
Забув би — прагнеш ти щораз 
Вернути в те минуле нас.

І безнадійне вороття:
Своє — у кожного життя.
Моє — яке не є воно —
Мене влаштовує давно.

До тебе я спалив мости.
Але старе ворушиш ти.
Знов розлучилася — одна:
І в цьому істина сумна.

І як траплялося завжди,
Знов відшукалися сліди:
Не диво в еру Інтернету,
Де другом нарекла мене ти.

І я знічев’я аж розчуливсь,
Хоч у минулім, все в минулім…
Сни відіснились. Тільки ще,
Буває, спогад обпече,

Мов над вогнем тримаєш руку.
А відсахнеш її — й ні звуку
Ні з вуст, ні в серці там — на дні.
Такі ті істини сумні.

Шапочка Червона

Пересказы "Красной Шапочки" в стиле разных писателей.


 

1. Эрих Мария Ремарк.

— Иди ко мне, — сказал Волк.

Красная Шапочка налила две рюмки коньяку и села к нему на кровать. Они вдыхали знакомый аромат коньяка. В этом коньяке была тоска и усталость — тоска и усталость гаснущих сумерек.

Коньяк был самой жизнью.

— Конечно, — сказала она. — Нам не на что надеяться. У меня нет будущего.

Волк молчал. Он был с ней согласен.

 

2. Джек Лондон.

Но она была достойной дочерью своей расы; в ее жилах текла сильная кровь белых покорителей Севера. Поэтому, и не моргнув глазом, она бросилась на волка, нанесла ему сокрушительный удар и сразу же подкрепила его одним классическим апперкотом. Волк в страхе побежал. Она смотрела ему вслед, улыбаясь своей очаровательной женской улыбкой.

 

3. Габриэль Гарсиа Маркес.

Пройдет много лет, и Волк, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далекий вечер, когда Бабушка съела столько мышьяка с тортом, сколько хватило бы, чтобы истребить уйму крыс. Но она как ни в чем не бывало терзала рояль и пела до полуночи. Через две недели Волк и Красная Шапочка попытались взорвать шатер несносной старухи. Они с замиранием сердца смотрели, как по шнуру к детонатору полз синий огонек. Они оба заткнули уши, но зря, потому что не было никакого грохота. Когда Красная Шапочка осмелилась войти внутрь, в надежде обнаружить мертвую Бабушку, она увидела, что жизни в ней хоть отбавляй: старуха в изорванной клочьями рубахе и обгорелом парике носилась туда-сюда, забивая огонь одеялом.

 

4. Харуки Мураками.

Когда я проснулся, Красная Шапочка еще спала. Я выкурил семь сигарет подряд и отправился на кухню, где начал готовить лапшу. Я готовлю лапшу всегда очень тщательно, и не люблю, когда меня что-то отвлекает от этого процесса. По радио передавали Пинк Флойд. Когда я заправлял лапшу соусом, в дверь раздался звонок. Я подошел к двери, заглянув по пути в комнату. Красная Шапочка еще спала. Я полюбовался ее ушами, одно ухо было подсвечено утренним солнцем. Я в жизни не видел таких ушей... Открыв дверь, я увидел Волка. На память сразу пришла Овца...

 

5. Ильф и Петров.

В половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошла молодая особа лет двадцати восьми. За ней бежал беспризорный Серый Волк. — Тетя! — весело кричал он. — Дай пирожок! Девушка вынула из кармана налитое яблоко и подала его беспризорному, но тот не отставал. Тогда девушка остановилась, иронически посмотрела на

Волка и воскликнула:

- Может быть, тебе дать еще ключ от квартиры, где бабушка спит?

Зарвавшийся Волк понял всю беспочвенность своих претензий и немедленно отстал.

 

6. Ричард Бах.

— Я чайка! — сказал Волк.

— Это иллюзия, — ответила Красная Шапочка.

Под крылом с размахом 10,17 «Сессны-152» с горизонтальным четырехцилиндровым двигателем Lycoming O-235-L2C объёмом 3.8 л. и мощностью 1 110 л.с. при 2550 об/мин проносились синие верхушки волшебного леса. Самолет приземлился у домика на опушке, сложенного из белого камня.

— Ты видишь домик? — спросила Красная Шапочка, хитро улыбнувшись.

— Мы сами притягиваем в свою жизнь домики и бабушек, — вздохнул Волк.

 

7. Виктор Гюго.

Красная Шапочка задрожала. Она была одна. Она была одна, как иголка в пустыне, как песчинка среди звезд, как гладиатор среди ядовитых змей, как сомнабула в печке...

 

8. Эдгар По.

На опушке старого, мрачного, обвитого в таинственно-жесткую вуаль леса, над которым носились темные облака зловещих испарений и будто слышался фатальный звук оков, в мистическом ужасе жила Красная Шапочка.

 

9. Сергей Лукьяненко.

Встаю. Цветная метель дип-программы стихает. Вокруг желто-серый, скучный и мокрый осенний лес. Передо мной лишь одно яркое пятно – красная шапочка на голове маленькой, лет семи-восьми, девочки. Девочка с испугом смотрит на меня. Спрашивает: 

 Ты волк?

– Вот уж вряд ли, – отвечаю, оглядывая себя – не превратился ли я в волка? Hет, не похоже. Обычный голый мужик, прикрывающий срам распареным березовым веником. А что я мог поделать, когда от переполнения стека взорвались виртуальные Сандуны? Только сгруппироваться и ждать, куда меня выбросит...

– Я иду к бабушке, – сообщает девочка. – Hесу ей пирожки.

Похоже, меня занесло на какой-то детский сервер.

– Ты человек или программа? – спрашиваю я девочку.

– Бабушка заболела, – продолжает девочка.

Все ясно. Программа, да еще из самых примитивных. Перестаю обращать на девочку внимание, озираюсь. Где же здесь выход?

– Почему у тебя такой длинный хвост? – вдруг спрашивает девочка.

– Это не хвост, – отвечаю я и краснею.

– Hе льсти себе. Я говорю о следящих программах, которые сели на твой канал, – любезно уточняет девочка. Голос ее резко меняется, теперь передо мной – живой человек.

 

10. Патрик Зюскинд.

Запах Волка был омерзителен. Он пах, как пахнет каморка дубильщика, в которой разлагались трупы. От его грязной, серой шкуры, исходил непередаваемый запах мертвечины, сладко-горький, вызывавщей тошноту и омерзение. Сам Волк не чувствовал этого, он был полностью сосредоточен, он любовался Красной Шапочкой. Она пахла фиалкой на рассвете, тем непередаваемым запахом, который бывает у цветов лишь за пару минут до рассвета, когда еще бутон не полностью раскрылся.

 

11. Оноре де Бальзак.

Волк достиг домика бабушки и постучал в дверь. Эта дверь была сделана в середине 17 века неизвестным мастером. Он вырезал ее из модного в то время канадского дуба, придал ей классическую форму и повесил ее на железные петли, которые в свое время, может быть, и были хороши, но ужасно сейчас скрипели. На двери не было никаких орнаментов и узоров, только в правом нижнем углу виднелась одна царапина, о которой говорили, что ее сделал собственной шпорой Селестен де Шавард — фаворит Марии Антуанетты и двоюродный брат по материнской линии бабушкиного дедушки Красной Шапочки. В остальном же дверь была обыкновенной, и поэтому не следует останавливаться на ней более подробно.

 

26-04-1986. Ми пам'ятаємо!

З ЕСЕ "ПЛАНЕТА ПОЛИН: ДОВЖЕНКО - ТАРКОВСЬКИЙ - ФОН ТРІЄР, АБО ДИСКУРС НОВОГО ЖАХУ":

"26 квітня 1986 року в Києві, в районі Шулявки пішов сніг.

Це тривало хвилину або, може, дві. День був уже майже-літній, сонячний, дерева стояли в повному цвіту, і над вишнями й абрикосами, що в цю пору року щасливо затуляють білосніжними весільними букетами потворство радянського житлобуду, бриніли бджоли – тепла, басова нота в міському шумі... Я висідала з переповненого тролейбуса, і перше, що мене вразило, щойно ступила на тротуар, була зміна освітлення: над проспектом на півнеба нависала з півночі гірським кряжем грозова хмара неймовірної, небаченої в тодішню - доцифрову - добу яскравости: немов підсвітлена зсередини, і захід з-під неї горів холодним, якимось металічним блиском - наче в атмосфері іншої планети.

- Красота яка! - охнув хтось за плечем.

Пам'ятаю зачаровані обличчя перехожих, залиті химерним сяйвом, як на дискотеці. Схожі кадри, тільки ще «синюшніше» насвітлені, можна нині побачити в «Меланхолії» Ларса фон Трієра, в епізоді, де герої виходять на ґанок дивитися на планету-вбивцю: задерті голови, завмерлі широкороті усмішки... І тут пішов сніг.

Він летів і зараз же танув. Пам'ятаю, як опускалися сніжинки на вилоги мого піджака, – піджак був білий, і я, сміючися з несподіванки, як і всі довкола (це ж треба: сніг серед весни! «сніг на зеленому листі», був такий український хіт 1960-х, ла-лала-лала!), ще встигла пошкодувати, що сніжинок на білому не видно: мені було двадцять п'ять років, і про сніг я знала тільки те, що він мені до лиця, - попередньої зими чоловік, у якого я була закохана, поцілував мене під снігопадом, намагаючись не обтрусити снігової опушки з мого волосся, і в ту мить я бачила себе його очима. І почувалася красунею.

А вже наступної миті завважила, що сніжинки на вилогах піджака щезли – на диво, не зоставивши по собі ані цятки вологи...

Якби мене попросили згадати всі, бачені мною на віку, випадки абсолютної, «надлюдської» краси – тої, за якою тужили романтики і яку Рільке так точно назвав «початком жаху, який ми ще годні стерпіти», - то на перше місце вийшов би не Міланський собор, не Тадж-Махал, не вид із підйомника на альпійську долину і не захід сонця над Атлантикою у вікні літака, а тих кілька хвилин радіоактивного снігу на київській площі Перемоги 26 квітня 1986 року. Ніколи, ні перед тим, ні по тому, не бачила я такого неба – і багато б дала, щоб ніколи більше не побачити. Тут пасує євангельський стих: «Страшна річ - упасти в руки Бога живого!» (Євр., 10:31). Те небо так і виглядало - наче в ньому от-от мав показатися живий Бог. Тільки ніхто ще не знав, що в ті хвилини Він примірявся, яка частина живої землі внизу має померти.

«І затрубив третій янгол – і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона». (Об. 8, 10-11)

Полин, «чорнобиль», Artemisia vulgaris: перше слово української мови, яке вивчили на всіх континентах – за 5 років до того, як на мапі Європи з'явилося слово «Україна» (обидві події, втім, напряму між собою пов'язані, і нині можна вже сміливо стверджувати, що саме того дня, 26 квітня 1986 року, радянській імперії було винесено остаточний вирок, ніби десь на комп'ютері історії увімкнулось невидиме табло: «до кінця СРСР залишилось xx років yy місяців zz днів»). А через 25 років під тією самою зорею прийшли й «води», тільки вже на протилежному кінці євразійського материка: в Японії. Скільки тих вод «згіркло», і скільки від них «повмирає» - цього наразі ніхто з живих не знає, як не знали й ми тоді в Києві.

Так що Рільке не помилився (поети взагалі рідко помиляються, просто їх мало хто слухає): то справді був початок. Жах прийшов згодом.

А ще згодом з'ясувалося, що і з жахом – навіть тим «останнім», апокаліптичним, - людина здатна навчитися жити.

І ось це, як на мене, і є найважливіше в усій цій історії. А може навіть, в усій історії 20-го століття. Давні книги про це не писали - для цього, донедавна, в культурному арсеналі людства взагалі «не було слів». Ми, ціла наша сучасна цивілізація, уражена «меланхолійним» чеканням свого кінця, як організм радіацією, тільки-тільки починаємо їх намацувати - обживати зону німоти.

Схоже, нам варто з цим поквапитися".

(Повний текст див. у зб.: Оксана ЗАБУЖКО. З МАПИ КНИГ І ЛЮДЕЙ, с.185-238).

Розмова


Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай но разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи, де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав'Яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А у житті, як у манежі, -
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

І не існує в світі вежі,

З якої видно усі межі,
Це відчувається душею,

Тоді, як розум дружить з нею...

Назавжди разом


Блукають десь по Світу половинки.
І душам їх немає спокою ніде...
Шукають своє щастя без зупинки.
Та Бог обов'язково їх зведе...

І все відразу стане зрозуміло.
Бо хвиля почуттів їх вмить накриє.
І серце зцілиться, якщо колись боліло...
Кохання весь той сум без сліду змиє.

Коли це трапиться - важливо не злякатись.
І доручити серце своїй долі.
Один від одного не варто закриватись,
Бо призведе це лиш до мук і болю.

Блукають десь по Світу половинки,
І одна одну все одно колись знайдуть.
І будуть прощені якісь минулі вчинки.
Бо лиш кохання є життя земного суть...


Навіщо?


Знаєте, що питали волхви, коли до них приходили зневірені й змордовані, – ті що шукають чуда? 
  Вони завжди запитували таке: 
- слабих: «Хворієш? Навіщо слабуєш?», 
- бідних: «Бідний? Нещасливий? Навіщо ти бідний? Для чого ти бідний?»
- чи самотніх «Навіщо ти самотній? Навіщо ти самотня?» Навіщо? 
Погодьтеся, вельми глибоке питання. 
В книзі старовірів «Оповіді» звучить питання: «Навіщо ти нічого не робиш для того, щоб...». Кожен замість "три крапки" може продовжити питання. 
Це питання - «Навіщо?» – я рекомендую ставити частіше, особливо, коли ви починаєте мучитися, якщо у вас щось не виходить:
- Навіщо я мучуся? 
- Навіщо я зараз панікую?
- Навіщо я зараз панікую, щоб вимкнути голову собі?
Бо коли ви прагнете до чогось, доречно задавати собі такі ж питання:
- Як це робити? 
- Як це краще зробити? 
Коли ж ви не прагнете ні до чого, виправдовуючи і пояснюючи, згадуйте це питання Волхва.
– Слабуєш? Нащо слабуєш ? 
Можна, звичайно, продовжити питанням, наприклад: 
- «Чому не лікуєшся? Чому не одужуєш?», але волхви були глибшими, вони так і казали: «Нащо хворієш?».
Просто! Як на це питання відповісти?
- Дійсно, навіщо я хворію? 
Якщо по-чесному задавати собі питання: 
- «А дійсно, навіщо я мучуся?» 
- А дійсно, навіщо? 
І хочеться сказати: «От дурень! Стільки ж часу витрачено даремно!». 
Але, сказавши собі правду, треба починати щось робити, тому, що без діла не буде змін. 
Якщо ти без діла – ти нероба.
Якщо ти не робиш правильні справи, якщо ти не шукаєш шляхи, значить, ти – без шляху-дороги, безпутня людина, безтолоч. 
Ось ким ким, а безпутім бути ніяк не хочеться. 
Тому і виправдовуємо себе. Не хочеться ж називати себе безтолоччю, чи неробою.
- «Ну, як це, адже я роблю стільки справ!?», але не роблячи найголовнішого, того що потрібне для твого щастя, ти чомусь виправдовуєш своє недбальство. 
Тобто, не робиш тих справ, які потрібні для твого щастя. Просто не робиш!!! 
Коли ось такою простою, не надто мудрою, але самобутньою мовою починаєш з собою спілкуватися, честь переходить в гідність і з'являється внутрішнє дишло в яке можна впертися, і яким можна себе повернути у правильний бік.

Разом... вгорі і в радості...



Люди разом, поки вони хочуть бути разом. Ні борг, ні честь, ні мораль не приковують одну людину до іншої. Коли людина хоче піти, піде і від будинку, і від дітей, і від вмираючої каліки. Поки не хоче – залишається поруч.

Коли людина хоче бути разом, жодні твої недоліки їй не завадять. Коли людина хоче піти, жодні твої достоїнства її не втримають.

Яким би ти був негарним і непривабливим, знайдеться хтось, кому ти сподобаєшся. Яким би ти був хорошим і бажаним, є хтось, хто відкине тебе.

Якщо тебе відкинули, це нічого не значить. Ти не стаєш гіршим або меншим, нічого страшного насправді не відбувається. Твоя людина є на світі, і вона тебе прийме.

Якщо тебе прийняли, то одного разу ви розлучитеся – не в житті, так в смерті. Дорожи тим, що є, не шкодуй про те, що втратиш, і не бійся втратити.

Радій, що є людина, яка світить тобі. Світи сам: чим більше світла – тим менше страху, чим менше страху – тим менше темряви в душі.

Листок, який хоче повернутися до дерева, може плисти проти течії і летіти проти вітру. Але дерево не приростить його до старої гілки.

Чим більше любиш, чим більше даєш любові, тим більше залишається. Якщо ж, даючи любов, відчуваєш біль або ненависть – значить, ти дав людині отруту в шоколадній глазурі. Навряд чи варто вимагати подяки за такий дар.
       Відпускай. Дозволь людині бути кимось крім дзеркала твоєї любові, тим паче, що так воно і є. Розчинятися в коханій людині – рідкісний талант і рідкісне прокляття. Будь собою, будь гідним, забудь про страх – одного разу він все одно повернеться. Але не сьогодні.

Вір. Довіряй. Грій. Дякуй. Не думай про те, що може бути – тільки про те, що тут і зараз, у вогні і воді, під зірками.

Йди як тільки починаєш відчувати, що любов помирає. Відчувай бажання й не плутай із пристрастю і одержимістю.

Те, що куплено за гроші, варте тільки грошей. Те, що дано з доброї волі, від серця – безцінне.

Як дізнатися, чи людина твоя?

Просто. Ти підеш назустріч і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі. Або...

Ніка Батхен

І сильним хочеться також...


Пожалуйста, заботься обо мне! 
Я вырвалась из замкнутого круга, 
В тебе найдя любовника, и друга, 
И принца на серебряном коне…
Я вырвалась из круга «я-сама». 
Я самоутвердилась. Я устала. 
Возьми меня на ручки с пьедестала 
Гордыни, честолюбия, ума...
Я самоотвердела. Я тверда. 
На мне не остается ран от терний. 
А я хочу быть мягкой, и вечерней 
Я женщина. Я самка. Я – вода.
Я слабая. Не баба. Мне слабо: 
Коня, и шпалы веером, и в избу, 
И если в доме мышь – то будет визгу, 
И я не претендую на любовь –
Я слабости минуточку хочу. 
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу. 
Лежу в постели, свернута в калачик – 
И таять, как Снегурочка, учусь.
Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву 
На всех моих врагов найдешь управу 
И всех моих друзей запустишь в дом.
Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо. 
Ты два плеча, и твой спокойный запах. 
Уткнуться и не думать ни о чем, 
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах..
Ты сильный, но о каменной стене 
Не тщусь – наелась. Хватит. Не желаю. 
Любить не обязую. Умоляю: 
Пожалуйста, заботься обо мне!

МАРИНА ЦВЕТАЕВА

Зачарована ніч

Ніч напередодні свята  Миколая – чарівна! 



У цю чарівну не спиться ні дітям ні дорослим ніч, бо як тут заснеш..як осягнути це неймовірне диво?! 
Бо десь там у глибині душі усі ми діти, що вірять у Святого Добродія, який нікого з нас не забуде. Головний подарунок,який ми можемо отримати цієї ночі, це відчути себе дитиною і зустріти усі прийдешні свята з широко відкрити очима і серцем, відчути пахощі мандаринок і хвої, так як відчували у дитинстві. І шоколад та солодощі ніколи не бувають такими, як у ранок на Миколая. 
А яка то шалена радість батьків бачити шалену радість дитини,що скаче по ліжку у піжамі :) !!! Люблю це свято, цю ніч ,ці ранки на Миколая Дякую моїм батькам за всі мої дитячі радощі.:) 
Я з дитинства маю слабкість до зоряного неба та краєвидів з дахів, а особливу симпатію до коминів вигадуючи про них історії і казочки. Не стримаюся й нині і оповім одну таку історію,
 навіяну дахами Старого міста... 
"Закопчені, задимлені , навіки прив’’язані до своїх грубок мешканці дахів мають не таке вже й нудне життя. 
З димом до них доходять запахи кухонь і історії родин, що мешкають внизу. Комин знає звички кожнісінького: щоранку пан з квартири на мансарді готує каву у турці для коханої, комин все гадає, чим пан присмачить нині ту каву (цинамоном, кардамоном,а може навіть розчавленим горошком перцю)? А ранок вродливої пані з другого поверху починається чаєм з молоком, пані годує маля грудьми і комин аж мружиться від задоволення, як уявляє її мамою, він не забув якою милою дитинкою була вона сама. Комини знають багато секретів, вони свідки радощів, смутку і мрій кожної родини у своєму домі. От хлопчик, який попри наганяй від мами, вилазив на дах і мріяв про небо, лежачи горілиць на нагрітій черепиці. Він таки став пілотом, той хлопчик… І тепер комин разом з мамою того хлопчика завше мріють, що у літаку у небі над їх будинком – саме він, їх капітан. Усі комини дуже люблять зиму, кожен з них чекає часу чарівної ночі і кожен загадує бажання, щоб саме на їх даху Святий Добродій пришвартував свої чарівні сани і поки Святий Отець виконує свої місію, комин побалакає з його оленями і вони разом будуть хвилюватися, щоб малі бешкетники не прокинулися передчасно. Сани відлетять, а комин чекатиме ранку і милих його серцю щасливих вигуків малечі, шурхоту паперу, пахощів шоколаду і помаранчів. Вечори приносять у напрацьовані старенькі коминові легені п’янкі аромати глінтвейну, медово-імбирної-цинамової випічки, міцно намаринованого печеного м’ясця і всякої всячини, що тішить людські шлунки на свята. Комин замріяно дивиться у зоряне небо і з насолодою уявляє людей внизу: закутані у пледи, сидять коло грубок і камінів насичені і умиротворені. Комин задоволений, бо все так і має бути у Різдво…. "
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
36
предыдущая
следующая