хочу сюда!
 

Оля

35 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 29-37 лет

Яблука з пшеницею. Ч.2. Київ сльозам не вірить.

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

4

Комментарии

124.10.17, 08:29

"Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?"
Можливо, стадний інстинкт:будь як ми,а ми так не робимо.Хто не з нами, той поганий.Чужак хто відбився від стада.Якісь тваринні інстинкти.

    224.10.17, 20:44Ответ на 1 от Tatiana*

    Так. Може таке бути.

      325.10.17, 08:32Ответ на 2 от Rиsя

      Якщо я правильно розумію, то це важлива частина роботи над собою- зрозуміти предків і так виправити стосунки з ними хоч вже, аби не нести за собою тягар тих непорозумінь. Я йшла такою дорогою.

        425.10.17, 23:50Ответ на 3 от Tatiana*

        Я не знаю. Може й так. Складно сказати.
        Коли пишу, то думаю про те, як підло спотворюють долю померлої людини інші люди. Ще за життя навіть. Просто так на зло розповсюджують ганебні чутки, налаштовують інших на негативне ставлення.
        Я намагаюся зрозуміти людей, та механізми в колективах різних. Рід існує за механізмами колективу. Рід це той самий колектив. І в цій родині не все в порядку, особливо до людини про яку йдеться. Можна сказати з впевненістю, що її методично все життя заганяли в могилу. Допоки це не сталося. Можна також сказати, що мене у це втягнули без мого рішення. Колектив як стадо - втягує все нові і нові особини в якусь спільну справу. Часто ти не розумієш навіть у що втягуєшся. А можеш зрозуміти запізно.
        Її я якраз розумію. А оцю ситуацію колективного знищення - ні.

          526.10.17, 08:05Ответ на 4 от Rиsя

          Різниця в том, що з колективу можна піти, родинні звязки ж не лишають вибору.
          Ну і оточення ми вибираємо самі, по своїй волі. Вихід є.Якщо родина недоброзичлива, то можна оточити себе хорошими людьми і жити інакше, а в стан жертви входити, жаліти себе - це небезпечна річ.Не можна.

            628.10.17, 22:57Ответ на 5 от Tatiana*

            В стан жертви входити і жаліти себе - справді річ ганебна, погоджуюся з цим.
            Вона, доречі, ніколи в подібний стан не входила. Навпаки - геройствувала завжди і уникала просити помочі. Вона ж померла - ми навіть і не знали, що в неї є привід турбуватися про здоров'я. Все дізналися вже по факту, коли неможна вже було врятувати.
            І взагалі жодна людина не знала навіть про можливість якоїсь хвороби в неї.
            Ти точно впевнена в правильності такої позиції?
            А що до хороших людей - то таких ще пошукай))) Всі люди хороші при спостереженні на відстані)))

              729.10.17, 17:39Ответ на 6 от Rиsя

              Про стан жертви я трохи інше розуміла... Можливо, ті люди хто чинив до неї несправедливо, не мали на меті її ображати,
              просто вони її не розуміли і це їх позиція була, зумовлена їхнім рівнем культури, освіченості, середовища.
              З того що я прочитала то виходить що вони її знищували навмисне. (але навряд чи хто ставив таку мету)Тому так і вирішила.

                825.11.17, 23:56Ответ на 7 от Tatiana*

                Мали ще й як. До того ж - як раз образити, знищити морально, розтоптати - було єдиною ціллю тих людей. Я й хочу розповісти все крок за кроком у своїх творах. Просто це складно дуже. Твори не повинні бути хронологією. Це має бути "їстівний" читабельний витвір.
                На те багато причин в них. По-перше, це була жінка з розумом (а це вже непростительно (рос.) при жестком патриархате в семье). По-друге, за моїм аналізом, з часім голодоморів в сім'ях розвинулися підсвідомі порушення психічні. Сім'ї почали народжувати дуууже багато дітей, і когось одного підсвідомо залишали ніби як "запасного" про всяк випадок. Вона у своїй сім'ї стала цим "запасним". Їй перешкоджали виходити заміж, перешкоджали покидати домівку, перешкоджали народжувати. Це розповсюджений феномен. Зазвичай така дитина стає (далі)

                  925.11.17, 23:59Ответ на 7 от Tatiana*

                  (продовжу)
                  Зазвичай така дитина стає чимось на кшалт домашньої тваринки, та тінню когось зі своїх батьків. Все життя живе "під боком", доглядає та батрачить на своїх батьків.
                  Їй малювалося таке майбутнє з раннього дитинства, але вона "вкрала" долю заплановану на якусь іншу дитину, не підкорилася, втікла, вибилась в люди, вижила й була успішною, поки не стався коллапс з розпадом союзу. Родичі на зло не допомагали ніяк і не підтримували, ще й насміхалися над тим, що тепер вона голодує.
                  Я хочу все розписати красиво. Створити книжку про її долю.

                    1026.11.17, 00:06Ответ на 7 от Tatiana*

                    чесно кажучи, створити книжку про власну матір тяжко дуже. Не впевнена, що я подужаю. Якби якомусь письменнику це стало цікавим - я б просто передала історію в інші руки.

                      Страницы:
                      1
                      2
                      предыдущая
                      следующая