Однажды Ангел обратился к Создателю с просьбой:  

 - Отче, у меня проблема.

 - Что тебя волнует, Ангел мой? – приветливо улыбнулся Создатель.

- Понимаешь ли, Отче, мне стало трудно выполнять обязанности Ангела, потому что я стал как-то хуже понимать людей….  Временами мне кажется, что еще немного – и они начнут меня раздражать! А мне ведь положено проявлять ангельское терпение!

- А что именно тебя раздражает в людях?

- Они все время недовольны тем, что есть, но часто не знают, чего хотят. Они постоянно на что-то жалуются. Они воюют друг с другом и истребляют окружающую природу. Они ненавидят тех, кто на них не похож. Они зависят от чужого мнения и, зачастую, больше верят не мудрецам, а болтунам и демагогам. Многие из них – изучают книги мудрых праведников, в которых говорится о твоих, Создатель, Правилах и Заповедях. Однако вскоре они - забывают полученное  знание и снова начинают делать глупости.  И это  так удручает меня!

- Да, сын мой, дело серьезное, – в раздумье молвил Создатель. – Ты прав, с этим надо что-то делать. Причем срочно! В тебе появилась оценочность – а это признак того, что ты перестаешь быть Ангелом.  Наверное - заразился от людей!

- Вот и я о том же, – удрученно ответил Ангел. – Мне кажется, что я нуждаюсь в профессиональном росте. Я слышал, что многих Ангелов направляют на Курсы Повышения Квалификации. Могу ли я просить направить меня на обучение?

- Можешь, сын мой. Такие курсы действительно есть, и они очень эффективные! Те, кто хорошо учится, как правило, добиваются отличных результатов.

- А каким предметам там обучают?

- Разным. Самым разным предметам! Я бы сказал – это очень всестороннее образование! Буквально - университет для Ангелов. Ты обязательно найдешь там друзей и единомышленников, и тебе не придется скучать.

- А в какой форме обучение? Лекции? Семинары?

- Большей частью - интерактив. Все - через личный опыт, чувства и ощущения. Ну, и теории немного будет, причем - с разных точек зрения. Это - для большего разнообразия информации и ради свободы выбора.

- Да, Отче, это именно то, что мне надо! Я очень хочу попасть на такие курсы. Что для этого надо?

- Что надо? Всего лишь ознакомиться и быть готовым выполнять все Правила обучения на этих Курсах, сынок. Во-первых, ты получишь тело (Чело), оно выдается один раз - и на весь твой жизненный век, замены - не будет. Оно может тебе нравиться, или не нравиться, но это - единственное, что точно будет в твоем распоряжении до конца текущего обучения.  Все остальное ты будешь получать - во временное пользование, на тот или иной срок. Это ясно?

- Ясно. Нет ничего моего, кроме тела. Его надо беречь, потому что на целый мой век   обучения даётся только одно тело…

- Далее… Тебе придется учиться днем и ночью столько времени, сколько потребуется для завершения процесса. Лишь единицам Ангелов удаётся пройти все Уроки и все  Уровни Курсов за один свой век. Все остальные - приходят на Землю для обучения снова и снова, сотни и тысячи раз, пока полностью не завершат этот важный процесс. Что они делают потом – поговорим об этом, когда и ты успешно закончишь своё обучение. На этих Курсах - каждый ученик и каждое событие станут твоими Учителями, поэтому обижаться на них - нет смысла.

- А если они ошибаются?

- Не существует ошибок, только Уроки. И Учителя. Ты тоже будешь Учителем для кого-то другого, имей в виду.

- Я? Учителем??? Но я не умею! А если не получится?

- Что ж, и такое может быть… Неудачи – неотъемлемая часть успеха. Каждый промах - можно проанализировать и обратить в новый успех!

- А можно отказаться от Урока, если он не получается?

- Если уже начал обучение, то - нет. Ведь, при составлении плана, тебе подбирается такой урок, который тебе нужен и который ты сможешь пройти. Для успешного твоего обучения на этих, столь важных, Курсах, Урок будет повторяться в разнообразнейших формах, пока не будет усвоен полностью. Если ты, по какой-то причине, не усвоишь первые, легкие варианты урока – они будут становиться труднее и труднее. Когда усвоишь определённый Урок – сдаёшь зачет. А после этого - ты переходишь к изучению следующего Урока.  Такая уж программа, пойми!

- А как я пойму, что Урок усвоен?

- Ты поймешь, что Урок усвоен, когда твое поведение и миропонимание - изменятся. Мудрость достигается практикой.

- Да, я понял. Скорее бы набраться побольше этой Мудрости!

- Не жадничай, Ангел! Иногда немного ”чего-то” – лучше, чем много  ”ничего”. Ты получишь все, что тебе нужно и, в то же время, только то - что тебе нужно. Ты, подсознательно, верно определишь, сколько энергии, на что потратить и каких людей привлечь к себе. Посмотрев на всё, что ты будешь иметь – ты должен знать, что именно это тебе и нужно для усвоения текущего Урока. И что всё это, для себя самого - ты создал  сам.  Твое ”сегодня” - будет обусловлено твоим ”вчера”.  В то же время, твое ”завтра” -  будет определяться твоим ”сегодня”. Другими словами – всё, что ты сделал (или – не сделал)  ранее, определяет то, что ты получаешь позднее.  А так же это - определяет условия и сложность  твоего  Урока.

- Но если я ошибся, если я выбрал не то, и это создало мне проблемы?

- Что снаружи, то и внутри. Твой внутренний (духовный) уровень определяет твой внешний (материальный) уровень жизни. Внешние проблемы – точное отражение твоего внутреннего состояния. Улучшишь то, что внутри – и снаружи все, постепенно, улучшится. Для этого и существуют Уроки. Жизнь подскажет!

- А как? Как я услышу ее подсказку?

- Боль – это способ, который Вселенная использует, чтобы привлечь твое внимание. Если душе или телу больно – это сигнал, что пора что-то менять!

- Неужели другие Ангелы, обучающиеся на курсах, будут причинять мне боль, Отче?

- Помни, что вы все – Ученики, и все - на равных условиях. И ещё, помни, что другие – всего лишь "отражают” тебя. Ты не можешь любить или ненавидеть то, что есть только в других. Потому что то, что ты видишь в них - является отражением твоих собственных качеств. То, что есть в них – есть и в тебе. Помни: ученики там – только Ангелы, тебе подобные. Только уровень знаний – разный. Одни – давно проходят обучение на этих Курсах, другие – только начали. И ещё там находятся - мои верные, проверенные и опытные слуги, помогающие вам пройти каждому - своё обучение. Так что любая боль – это будет лишь твоя игра, твоя оценка, реакция твоего разума, сигнал для тебя, для помощи тебе… Важно – понять причину этого сигнала, чтоб понять и  усвоить весь Урок.

- Должен ли я еще что-то знать, Отче?

- Пожалуй, да. Хочу, чтобы ты постарался понять: там, куда ты попадешь, нет места лучше, чем «здесь». «Там» - ничуть не лучше, чем «здесь». Потому, что именно «здесь» проходит твой Урок. Прошлое, уже произошедшее ”там” – стоит  забыть. Тебе важен только опыт, полученный в усвоенных тобой Уроках. Будущее ты не сможешь предвидеть, для тебя будет по-настоящему важным  только то мгновение, в котором ты «сейчас». И помни. Если ты, по какой-то причине, не усвоишь текущий Урок, тебе будет даваться это же Задание, только – в более трудных Уроках!

- Мне сложно понять, о чем ты говоришь. Но я буду стараться. Думаю, Учителя мне все растолкуют, верно?

- Не стоит перекладывать ответственность на Учителей, или - кого-то еще. Учителя дают тебе программу, но учишься то - ты! Сколько захочешь усвоить – столько и останется с тобой.

- Я постараюсь усвоить все, что возможно!

- Да, сын мой! Делай лучшее из возможного – и ты не промахнешься.

- Но ты, – ты, Отче, будешь ли ты, по-прежнему, руководить мною? Или мне придется учиться по книгам и конспектам?

- Я не покину тебя ни на миг, сынок! Я буду с тобой и в тебе. Но, в то же время - мы будем далеко друг от друга, и тебе придется заново учиться слышать меня. Ты всегда сможешь поговорить со мной, и я всегда – отвечу тебе. Только иногда, для твоей – же пользы, я буду говорить «нет». Знай это.  Могу тебя утешить: все ответы находятся в тебе. Ты знаешь больше, чем написано в книгах или в конспектах. Все, что ты должен делать – смотреть в себя, слушать себя и доверять себе. Так что, если не передумал, пожалуй, я тебя сейчас и транспортирую туда, к месту обучения! Только, вначале, мои верные помощники и помощницы, успешно прошедшие все Уроки и все Уровни Курсов - помогут тебе составить подробный план всех твоих Уроков на этих важных Курсах. Помогут тебе самому выбрать, в каких условиях какие Уроки тебе будет лучше проходить.  Готов?

- Хорошо.  Благодарю, Отче! Я готов. Только бы не забыть все эти премудрости!

- А вот тут тебя ждет сюрприз, малыш, – засмеялся Создатель. – Видишь ли, суть этой грандиозной переподготовки Ангелов в том и заключается, чтобы они заново, с чистого листа, прошли всю программу. Так что там - ты очень быстро забудешь обо всем, что я тебе тут наговорил. И ты вспомнишь об этом тогда, когда будешь готов…. Ну, поехали?

 - Поехали! – решительно тряхнул крыльями Ангел. Когда был составлен подробный план, для каждого из огромного числа Уроков, когда пришло время начать обучение - Ангел узрел открывшийся пред ним тоннель.  В него он, зажмурив глаза, и нырнул, как в бездну. В полную неизвестность. Но он доверял Создателю, и поэтому - не раздумывал.  Впрочем, полет его был недолгим….

… Раздался крик, и где-то на Земле родился еще один Человек.    

     Краткая  "Инструкция для жизни на Курсах” от Создателя.

1. Ты получишь тело (Чело). Оно может тебе нравиться, или - не нравиться, но это единственное, что будет в твоем распоряжении целый твой век. И это ты его такое выбрал, когда готовил план своих Уроков.

 2. Тебе придется учиться в школе под названием ”Жизнь” - на планете Земля. Каждый человек и каждое событие – твой Уникальный Учитель.

 3. Не существует ошибок - только уроки. Неудачи – неотъемлемая часть успеха. Жертв нет – только студенты.

 4. Урок будет повторяться в разнообразнейших формах, пока не будет усвоен полностью. Если не усвоишь уроки в начальной, лёгкой форме – они будут становиться труднее и труднее. Когда усвоишь один Урок – перейдешь к следующему. И так – до полного усвоения всех Уроков на Курсах всех Уровней.  Лишь несколько Ангелов смогли закончить обучение – за один свой век. А обычно  Ангелы - много раз, вновь и вновь, приходят на планету Земля,  чтоб закончить своё обучение.

 5. Внешние проблемы – точное отражение твоего внутреннего состояния. Если изменишь свой внутренний мир – внешний мир так же изменится для тебя. Боль – это способ, который Вселенная использует, чтобы привлечь твое внимание.

 6. Ты поймешь, что урок усвоен, когда твое поведение и мировоззрение - изменятся. Мудрость достигается практикой.  Немного  ”чего-то”  -  лучше,  чем  много  ”ничего”.

 7. Нет места лучше - чем "здесь”. "Там” - ничуть не лучше, чем "здесь”. Когда твое "там” - станет "здесь”, ты снова придумаешь другое "там”. И оно, опять, будет казаться тебе лучше - чем "здесь”.

 8. Другие – всего лишь твое отражение. Ты не можешь любить или ненавидеть то, что есть в других, если это не отражает твоих собственных качеств.

 9. Жизнь мастерит раму, а картину пишешь ты. Если ты не возьмешь на себя ответственность за написание  своей картины,  то её, вместо тебя и - по-своему,  напишут другие.

 10. Ты получишь все, что захочешь. Ты, подсознательно, верно определишь - сколько энергии и на что потратить, каких людей - привлечь к себе. Следовательно, единственно верный способ определить, что делать – это посмотреть на то, что ты уже имеешь, и вспомнить то главное, что хочешь именно ты, самое важное – именно для тебя.

 11. В определении "правильного” и "неправильного”, мораль – плохой помощник. Делай лучшее из возможного, понимая, что есть - ”полезное” и есть - ”вредное”. Вредя - другому, ты вредишь – себе, так как другие – твоё отражение.

 12. Помни Главное Правило жизни на Курсах: «Что отдал – то и твоё». А по-другому – «Что посеешь – то пожнёшь». Пусть позже, в другом твоём Уроке – однако всё, что ты отдал, или сделал, другим - обязательно к тебе вернётся, зачастую – увеличенное многократно.   

 13. Все ответы - находятся в тебе. Ты знаешь больше, чем написано в книгах. Все, что ты должен делать – смотреть в себя, слушать себя и - доверять себе.

 14. Ты забудешь обо всем этом.

 15. Ты вспомнишь об этой мудрости Создателя тогда, когда будешь готов к её пониманию.  Готов ученик – готов и Учитель.

 

Материал подготовил Сергей Добрыня

Заступник командира взводу батальйону «Укроп» Збройних Сил України, старший сержант Олександр Заїка: “Я хочу повернутися живим”.

Я прийшов на рідну Лебединщину не з якоїсь там АТО. Я прийшов додому у відпустку з війни. Я прийшов додому з пекла! Проти нас воюють не якісь там сепаратисти-наркомани, а добре підготовлені кадрові військові-окупанти. А наші державні мужі і досі кажуть про якесь там «АТО». Є - ми, є - агресор, є - війна! Мене іще в школі вчили, що війна за свою Вітчизну є Вітчизняною.

Вдома хотілося б побачити, що в тилу – все для фронту і все для перемоги. А воно, як я бачу, все далеко не так. Я від мобілізації не ховався, але є такі, що ховалися. На жаль, є й такі, що їм усе байдуже, і такі, кому наша війна всього лише кіно по телевізору. Навіть плакатів типу «Україна-мати кличе!» ніде не видно.

У перший день моєї відпустки друзі повідомили по мобільному, що в цей день загинули троє бійців із нашого батальйону. І це тільки зранку.

Гірко усвідомлювати, що деякі високопоставлені «туристи в зону АТО» вже отримали статус учасника АТО. Не просто треба з них знімати цей статус, а направляти їх в окопи на передову. Щоб власною кров’ю заслужили цей статус!

А ось поруч мене хоробро воює у званні рядового високопосадовець із району, що по сусідству із Лебединським.

Місцеві на Донбасі до нас ставляться п’ятдесят на п’ятдесят, але для отих других п’ятдесяти ми є лютими ворогами.

Молоді, здорові донеччани поховалися тут зі своїми жінками та ще й мають якісь претензії. А нехай їх теж мобілізовують! Нехай вони теж беруть у руки зброю і йдуть захищати свої хати, свою землю, якщо їм люба Україна. А не люба – нехай шмарують із неї куди очі бачать!

Я воював під Щастям, та воно для мене Нещастя. Я крові там набачився по горло. Я стільки оцими руками переносив убитих і поранених! На моїх очах недавно моєму другові відірвало міною ногу. Та я за нього тим гадам готовий горло перегризти!

Наш батальйон «Укроп» для ворогів є там найбільш ненависним. Є в нашому взводі солдат із зором 0, 8 і 0, 5 відсотка, а воює по-укропському – на всі 100.

Як тільки ми почнемо агресорів боятися, вони нас переможуть. У цьому разі українців знову чекає 33-й, 37-й, теплушки, концтабори та депортація як і кримських татар на Колиму.

А знаєте казочку про солом’яного бичка? Унадився страшний ведмідь на пасіку. От дід і зробив тому для принади солом’яного бичка та осмолив його. Ненажера-ведмідь хапнув бичка – і зав’яз у смолі. Довго-предовго він ревів та грозився дідові. Кінець кінців ведмідь охляв, а дід зняв шкуру з ведмедя. Дай нам усім, Боже, семижильного терпіння і віри в те, що ця казочка про нас.

Бувало так, що до Щастя – як шапкою докинути. А доводилося добиратися до нього на БеТееРі години півтори під залізним дощем і градом смерті.

На війнах завжди гинули найкращі з генофонду нації. Хитріші і пристосуванці залишаються на розвід.

Я постійно ношу на правій руці хрестик. Це для того, що хочу завдяки заступництву Христа повернутися звідти додому живим. І колись хочу розповісти у своїй рідній школі учням, що війна, на якій я побував, дуже страшна і підла, що історія про Авеля і Каїна не застаріває. Якщо мене запросять до школи, звісно…

Бувало таке, що між нами і противником – метрів триста. Вони мені кричали «Прівєт!», махали рукою і за тим посилали мені гранату з гранатомета. Я теж, як людина культурна, кричав їм у відповідь «Привіт!», махав рукою і за тим теж посилав їм гранату з гранатомета. Ось таке було майже щоденне братнє привітання.

Я добре знаю, як це воно, коли підривається на фугасі БТР, а ти сидиш на броні.

Наш комбриг - «Майстер». Між моєю хатою і хатою його діда й баби – два двори. Мій комбат - «Афганець». Мій ротний - «Швець» – найкращий ротний у всій Українській Армії.

Що армія забезпечується лише волонтерами – це брехня. У нас, принаймні, нині нормальне забезпечення. І воюємо ми аж ніяк не з рогатками, як це брешуть ворожі телеканали. І зброя наша – не гірша за російську. І дух наш на переважаючій висоті. Волонтери, звичайно, роблять велику справу. Коли нам на передову приходять посилки з домашнім харчем і домашніми речами, то, отримуючи їх, мене мої хлопці обнімають і радіють, як маленькі діти. Це посилки з домашнім теплом.

У нас, на передовій, спиртне – табу. Солдат напідпитку – півпроцента солдата.

Після того, як я не раз дивився смерті в очі, я би всіх україноненависників та доморощених зрадників, які ллють воду на ворожі млини, не вмовляв би, не переконував би, а за законами воєнного часу просто б знищував. Жорстоко? А чи могло таке бути, щоб в СРСР у 1941-1945 роках діяли агітатори за фашистську Німеччину та видавалися профашистські газети?

У мене за чотири місяці на війні, на передовій, не було й хвилини відпочинку. Я зараз почуваю себе клубком нервів. Я навіть там умивався тільки раз у тиждень, і то, якщо випадала така можливість.

Це добре, якщо жінка чекає солдата з фронту. Але серед жінок трапляються й дешеві та підступні пройдисвітки, які солдатів не ждуть. Це ніби по тобі з тилу вдарили ворожі «Гради» та «Урагани»…

Думка більшості солдатів, що «мінське перемир’я» в так званому АТО, було якоюсь грою владної верхівки з Путіним. Хоча, звичайно, побачити з окопів усе те, що бачать з високої висоти, неможливо. Щоб побороти наглого і хитрого ворога, звісно, потрібні теж певні тактичні прийоми і стратегічні ходи, можливо, нам і не зрозумілі.

Вдома я побачив по телевізору, як хлопцям-добровольцям, що отримали каліцтва на війні, не дають довідок про участь в АТО, як їм усім миром збирають гроші на нормальні протези і лікування. Або ось таке: загинув солдат, а пишуть – це самогубство, щоб сім’ї не платити грошей. Не платіть, але хоч не оббріхуйте! Показують, що для олігархів війна – мати рідна, яка їх іще більше збагачує. Аякже, мовляв, війна все спише! Абсурд на абсурді! А мобілізація? Вона повинна стосуватися всіх і кожного!

Як усе буде гаразд, хотілося б після війни залишитися в армії – там справжнє фронтове братство.

Політологи кажуть, що нині рейтинг нашого Президента серед українців – низький, а Путіна серед росіян – дуже високий, бо якому ж народові неприємно чути від свого вождя, що він, народ, особливий та ще й має особливу духовність. Але ж і в Гітлера серед тодішніх, «особливих», німців до самого травня 1945-го був дуже високий рейтинг! У німців (і це в культурних та високоосвічених!) було навіть повір’я: якщо почепити портрет вождя на стіну будинку, він його захистить від снарядів і бомб. Дурнохміль для кожного народу – страшенно п’янкий, але похмілля від нього – завжди гірке і неминуче!

Знову йдучи на фронт, хочу подякувати Спілці жінок Лебединщини, яка передала гостинець для мого взводу. Шкода лишень, що в нашого сільського голови не знайшлося навіть хвилини вільного часу, щоб сказати мені хоча б добре слово. Чи, може, він був страшенно зайнятий «непосильною» працею, що аж з ніг падав, чи думає, що я приїхав з курорту і поїду на курорт? Образливо, але біс із ним. Головне – перемогти підступного ворога!

http://www.lebedinpress.com.ua/kategorii/novosti/1084-spovid-vojina-frontovika-oleksandra-zajiki

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг , майже по всій країні йшли дощі  і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю   ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? 




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові )))      А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі   Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку   пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Уважаемые, я к вам за советом. Есть кот. В коте десять килограммов. Есть кровать. У кровати высокая мягкая спинка шириной 10-15 сантиметров. И есть хозяева кота, которые спят на этой кровати.
Ночью кот запрыгивает на спинку кровати и ходит по ней. У кота ночной променад. Но поскольку кот в прошлой жизни был коровой и некоторые особенности перенес в нынешнюю инкарнацию, на четвертой-пятой ходке он теряет равновесие и шмякается вниз.
Если мне везет, кот падает рядом. Если не везет, на мою голову приземляются десять килограммов кота, причем почему-то всегда задницей.
Вопрос: как отучить кота от этой привычки?
Были перепробованы:
- липкие ленты, разложенные на спинке кровати. (В итоге полночи отдирали их от ополоумевшего кота, чуть без скальпа его не оставили).
- нелюбимый котом аромат иланг-иланга. (Кот наплевал на то, что аромат у него нелюбимый).
- мандариновая кожура в больших количествах (Кот брезгливо посшибал шкурки мне на голову, в процессе упал за ними сам).
Что еще можно сделать? С брызгалкой под подушкой я уже спала. Кот удирает, затем возвращается.
Два дня назад я запостила в сообществе крик души. Получила много отзывов. Два пошли в дело сразу же.
Как обещала, отчитываюсь.
Я люблю простые и легко реализуемые идеи. Поэтому предложения прибить полочку к кровати, к коту, к своей голове, чтобы ему было удобно на нее падать, были отложены на потом.
Для начала я взяла у ребенка шесть воздушных шариков, надула и зажала пимпочками между стеной и кроватью. Получилось очень красиво. Мы с мужем полюбовались на них и легли спать.
В середине ночи грохнул выстрел. Спросонья я решила, что муж застрелил кота (хотя единственное оружие в нашем доме - это водяной пистолет).
Когда включили свет, кот сидел на полу в окружении ошметков синего шарика и недовольно щурился. Ему дали пинка, сдвинули шарики и снова легли спать. Это была наша стратегическая ошибка, доказывающая, как мало мы знаем о котах.
Второй и третий шарики он взорвал минут через двадцать и ускакал, издевательски хохоча. Муж настойчиво попросил меня все убрать и закончить на сегодня с экспериментами. Пока я прятала шарики в шкаф, кот подкрался к самому большому и стукнул по нему лапой.
В чистом итоге: минус четыре шарика, минус два часа сна, минус восемь метров нервных волокон на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Тогда в дело пошел запасной вариант. Вся спинка кровати была проложена фольгой в несколько слоев, чтобы шуршало громче. Я заверила мужа, что теперь он может спать спокойно: на фольгу кот точно не сунется - побоится.
В общем, почти так и случилось. Кот пришел через пару часов, когда мы заснули. Прыгнул со шкафа на фольгу. Фольга зашуршала, кот страшно перепугался, взвился в воздух и упал на мужа.
В чистом итоге: минус десять метров фольги, минус сорок капель пустырника на двоих взрослых. Плюс развлечение коту.
Итак, у меня была проблема, с которой я пришла в сообщество.
После того, как фольга и шарики не сработали, я стала думать в другую сторону: как не пускать кота по ночам в спальню.
Первым был использован отпугиватель котов. К сожалению, кот не понял, что это отпугиватель. Зато понял муж, который морщился, принюхивался и в конце концов попросил проветрить комнату. Так что у меня теперь есть отпугиватель мужей, кому нужно — могу отдать.
Примерно такой же глупостью оказался тазик с водой. Мы поставили его с тем расчетом, что кот будет плескаться и забудет про кровать (он любит воду). Расчет оправдался наполовину: кот плескался, но про кровать не забыл.
Ночью он прискакал к нам, тряся мокрыми лапами. Мне спросонья показалось, что их у него двадцать две. Десятью он наступил мне на лицо, остальными пробежался по одеялу и простыне.
Напоследок звонко поцеловал мужа в нос, ткнувшись в него мокрой мордой, с которой капала вода.
После этого муж сказал, что черт с ним, с интерьером, он согласен на полочку.
Принес вечером лакированную доску с бортиком, возился два часа, ругал безвинную кровать и, наконец, присобачил. Я хотела сказать, что пусть лучше на нас падает кот, чем эта фиговина (из-под нее живым бы никто не вылез). Но посмотрела на лицо мужа и решила промолчать. Ладно, думаю, одну ночь поспим — а потом я ее сниму от греха.
Вдобавок перед сном прибежал ребенок и набросал на нее свои игрушки. Я махнула рукой и не стала ругаться, потому что размышляла, кто из родственников будет растить ребенка, если нас погребет под полочкой.
(Надо сказать, что волновалась я зря: как выяснилось, муж приколотил ее на совесть).
Ночью на полку пришел кот. Вальяжно прогулялся до середины полочки и тронул лапой одну из игрушек. Это оказался интерактивный хомяк "жу-жу петс".
От прикосновения кошачьей лапы хомяк включился. Призывно воскликнул: "Абузююююю-зы!" и побежал на кота, светясь любовью.
Я бы с радостью рассказала о том, что было дальше. Но врать не стану: мы этого не видели. И вообще кота до утра больше не видели. Хомяк добежал до края полочки и самоубился, как лемминг, прыгнув со скалы в тазик с водой.
Результат: полочку мы сняли.
На спинке кровати теперь сидит сторожевой хомяк. Кот в комнату не заходит. А если ему случается увидеть хомяка в приоткрытую дверь, он раздувается до размеров манула и в ужасе отступает.

Я був щасливий! Я зустрічався з подругою цілий рік і в кінці ми вирішили одружитися. Батьки допомагали нам будь-якими шляхами, друзі нас підтримували. А подруга? Подруга була просто казка! Єдина річ, яка мене бентежила - це її молодша сестра. Їй було 20 років, і вона вдягала міні-спідниці і обтягуючі маєчки з великими вирізами. Вона завжди нахилялася, коли була біля мене, і демонструвала свої трусики. Я впевнений, що це була не випадковість, оскільки вона не робила такого більше ні перед ким.
Одного прекрасного дня її сестра подзвонила мені і попросила, щоб я прийшов і подивився на весільні запрошення. Коли я прийшов, вона була одна. Вона  мені сказала, що скоро я буду одружений, але у неї є відчуття і бажання до мене, які вона не в силах подолати. Вона сказала, що хоче зайнятися любов'ю зі мною тільки один раз, перш ніж я одружуся. Я був жахливо здивований і не знав, що відповісти.
Вона сказала: "Я піднімаюся нагору, а ти, якщо хочеш, просто піднімися до мене, і візьми мене". Я був шокований. Я застиг у подиві, поки вона підіймалася по сходинках.
Коли вона піднялася вгору, вона зняла трусики і кинула їх мені. Я постояв трохи, потім розвернувся і попрямував навпростець до вхідних дверей. Відкрив двері, вийшов з дому і попрямував до своєї машини. Мій майбутній тесть стояв на вулиці, із сльозами на очах він мене обійняв і сказав: "Ми дуже раді, що ти пройшов наш маленький Тестик. Тепер ми точно знаємо, що немає більш відповідального мужщіни для нашої дочки! Ласкаво просимо в нашу сім'ю!" Мораль розповіді: Завжди залишай презервативи в машині ...

---

взято з anegdot.com.ua

Одна невигадана історія, яка яскраво змальовує різницю між чоловічим і жіночим (розумом, логікою, поведінкою і т.д.).

Команда «Первой народной тачанки» вернулась с передовой. Ребята привезли разведке 95-й бригады еще один джип, который бойцы ласково называют «кенгурушкой». Название не случайное – бОльшую часть денег на машину собрала украинская диаспора в Австралии и за это от бойцов ОГРОМНОЕ спасибо Smiling Child int и Oxana Kriss. Вместе с джипом бойцам доставили продукты и теплые вещи. Помянули погибших… После последней поездки в подшефном подразделении 3 ангела и 2 раненых. А потом до самой ночи говорили с бойцами. «Ребята, что мы еще можем для вас сделать» - спрашивали мы, - «А вы расскажите как мы воюем!» - попросили «киборги».
------------------------------------------
Вы Расскажите всей стране, что здесь идет полномасштабная война. Никто из нас (а большинство ребят служили в миротворческих миссиях) не видел такого количества техники и такого количества обстрелов из тяжелых орудий. Такого не было даже в Афганистане! Но мы быстро привыкли и быстро учимся. Это не весна 2014-го. Здесь уже настоящие воины, которых не испугать ни танками, ни кадыровцами ни «Смерчами». Боевые действия у нас идут постоянно. Почитав новости у людей может сложиться впечатление, что вся война – это сидеть на блокпосту и отражать нападение русни – нет, это не так. Подразделения постоянно маневрируют. Наши ДРГ постоянно за линией фронта уничтожают врага и наводят арту по важным целям. А сколько было маневров, чтобы у русни сложилось впечатление, что мы будем атаковать в конкретном месте или что наоборот – оставили какой-то населенный пункт. Русня на это велась и попадала под плотный огонь арты по пристрелянным целям. 
Про арту отдельная история. Ребята с такой скоростью меняют позиции, открывают огонь точно в цель, а потом снова маневрируют – что аж дух захватывает. Это уже не та ситуация, как прошлым летом в Изварино, когда нас долбили с двух сторон, а мы стояли как вкопанные, теряя технику и людей после каждого обстрела.
Расскажите там, как мы взяли укрепрайон русни в Донецке на Спартаке. Как бежали хваленые кадыровцы, «Восток» и «Спарта», оставляя десятки своих убитых бойцов. В том бою мы взяли 8 пленных в т.ч. и офицеров РФ. И этот укрепрайон теперь наш. Как и Пески. Как и ДАП. Чтобы не говорила дырявая пропаганда.
Расскажите про горы сепарских трупов, которые до сих пор лежат на полях сражений и там уже невозможно дышать. Так это зима! Когда потеплеет, то людей на оккупированных территориях неминуемо будут ждать эпидемии. У нас сложилось впечатление, что пока их 200-е лежать на полях, дырявые продолжают получать на них деньги из Москвы. Другого пояснения мы не видим.
Расскажите про поваров, учителей, инженеров, слесарей и менеджеров, которые каждый день палят крутые дорогущие танки русни из 50-летних СПГ и ручных гранатометов, а дырявые потом кричат, что это НАТОвские Джавелины.
Расскажите как 20-летние добровольцы вызывают огонь на себя.
Расскажите как 30 пацанов из которых половина раненных с блокпоста идут в контратаку и обращают в бегство пару сотен дырявых с их броней.
Расскажите там наверху, чтобы отправили на КРАЗ какую-то проверку и дали по башке тем криворуким, которые собирают технику. Это уже не безалаберность – это саботаж. И пусть вернут нам те машины, которые до нас не доехали и которые они должны были починить и снова нам отправить.
Мы научились воевать. И мы научим тех, кто скоро придет на пополнение. Здесь страх пропадает быстро, а на его место приходит опыт.
Ну и отдельной строкой – услышали из новостей про штурмы Администрации Президента и Минобороны каким-то «батальонным братством»… Ну что тут сказать – мы были и в Песках, и в Счастье. У нас много друзей в ДУК, ОУН, «Айдаре». Мы едины во мнении, что все добровольцы на передовой. Настоящие патриоты не штурмуют молодых пацанов возле АП, а штурмуют укрепрайоны. Настоящие патриоты не палят шины в Киеве, они палят танки русни в Песках. Поэтому это не батальонное братство – это форменное блядство. Так им и передайте. А если у них там возникнут вопросы – милости просим в ДАП для выяснений– мы тут быстро обозначим свою позицию.
-------------------------------------------
Вот такая вот вышла поездка и такой разговор. Много из услышанного писать нельзя. Но со временем обязательно напишем. История этой войны будет писаться не только историками, но и волонтерами, журналистами, блогерами, а главное – простыми бойцами!
Слава нашим простым ребятам!!!

http://finenews.info/fajna-narodna-mudrist/fajni-istoriji/item/5977-rasskazhite-lyudyam-kak-my-voyuem

"Вона сиділа у ванній і тихо й беззвучно плакала. А на тому місці, де мали бути крила, були свіжі криваві рани. Сльози текли по обличчю і капали у воду. Їй боліло, боліло... Вода вже вихолола, а вона все сиділа і плакала, відкриваючи рот у німому крику...

Ще учора вона літала, підіймалася високо у небо, насолоджуючись тією свободою, яку пізнала за стільки років свого земного існування. Ще учора вона жила, по-справжньому, на повні груди, вільно... Та це було учора. Тепер вона сиділа і плакала, розуміючи, що більше крила не відростуть.

Вона знає, що пройде час, рани загояться, біль вгамується, але шрами... вони завжди нагадуватимуть їй про ті крила, які вона втратила не за своїм бажанням.

Ще не одну годину вона просиділа у ванній, оплакуючи втрачену свободу. Лише коли відчула холод, зрозуміла, що треба вилазити з холодної води. Огорнувшись рушником, вона вийшла з ванної і, залишаючи за собою мокрі сліди на килимі, попрямувала до кімнати, щоб одягнутися.

Дарма вона сподівалася, що в одязі їй стане тепліше, що зігріється. Навіть гарячий чай їй не подарував того тепла. Як не подарував і спокою. Тепер вона намагатиметься заново почати своє життя. Та чомусь їй цього не хотілося, хоча й розуміла, що треба. Увесь білий світ став для неї темним, наче її поглинула темрява, яку і світло ліхтаря не розгонить.

Вона залізла у ліжко, закуталася теплою ковдрою і... провалилася у сон. Сон був важкий, неспокійний, тривожний... Вона блукала по ньому, як у лабіринті, намагаючись знайти вихід, та знаходила лише тупики. З чергового тупика її вирвав телефонний дзвінок. Вона йшла на той звук, доки її свідомість не повернулася у реальність, і вона зрозуміла, що то телефон дзвонить. Розплющивши очі, вон ще деякий час лежала і дивилася у стелю, прокручуючи в голові сон і відчуття від нього. Вона намагалася зрозуміти, що відчувала, згадати, що їй наснилося, зрозуміти, що це означає... А телефон тим часом усе дзвонив і дзвонив. Та коли вона простягла руку до нього, він перестав дзвонити.

Оглянувши кімнату і зрозумівши, що вона вдома у своєму ліжку, згадала, чому серед білого дня вона спала. І біль, відчай і смуток знову заповнили її свідомість. І рани знову почали боліти, але вже не так сильно, як п'ять годин тому, коли вона сиділа у ванній. Отже, жити можна. Тільки вже по-іншому. Без свободи і крил..."

Мене до відрази зачепив сюжет її розповіді. То в її кімнаті прохідний двір! В Марійки як раз налагоджується особисте життя, як раз (нарешті!) довготривалі стосунки з хорошим й симпатичним хлопцем. Й на тобі! Навіть тепер, коли, здавалось, всіх перешкод до її особистого щастя подолано, на шляху трапились якісь дрібниці (чи й справді дрібниці?).

Довгоочікувано співпалі вихідні Марійки й Серьожи. Довгоочікувана стадія відносин, коли «вже можна». Довгоочікуваний зручний вечір. Вони усамітнились в її кімнаті, (адже в Серьожи вдома кімната прохідна, оскільки тільки в цій кімнаті йому випало жити в квартирі зі сумісним плануванням), зайнялися сексом. Треба зазначити, надто довго долали сором та ніяковіння одне перед одним, допоки наважились на цей крок.

В самий момент розпалу до кімнати зайшла мама Марійки, почала копирсатися щось шукати в її речах, на балконі… роблячи вигляд, ніби все ок. (А насправді, мабуть, й сама заціпеніла від побаченого, та просто автоматично продовжувала робити заплановане).

 

-        Бліііін, Марійко! – кричу з цуранням я, коли її розповідь дійшла цього місця – Ну що за казна що! Ну чому в тебе в квартирі ніби й немає твоєї власної кімнати! Що твоя мама взагалі робить у твоїй кімнаті, Марія!

-        Ну як… - намагається пояснити знітившись – за цукриком заходить… за медом теж… та й просто так… Мама самотня людина. Я не можу її відштовхнути… Вона в мене одна, і я в неї також.

-        Саме так ти уявляєш своє майбутнє? Сам на сам з мамою все життя?

 

Потому вона поділилася проблемами зі своїм мужчиною, коли в нього просто немає бажання. І вона його осуджує? А як на мене, то хтось просто забувся подорослішати на свої тридцять років, і повідомити домашніх про факт своєї дорослості.

 

Сидимо якось у Марійки, (ще задовго до того випадку с Серьожою). В мене як раз в особистому житті страсті вирують, аж піджилки тремтять. Розповідаю, сиджу з нею у кімнаті:

-        А він такий витягає свій….

До кімнати забігає Марійчина матуся. Я вдавилася. В мене навіть у п’ятках закололо від страху, що літня людина могла почути дещо, чого неможна літнім чути. Мама пробіглась кімнатою, на балкон, якийсь час перебирала Марійчині речі там, потім знайшла щось, і вибігла так само.

-        Ем… - дивлюсь в очікуванні пояснень на Марію. Марійка знизала плечима, встала, і тихесенько, так, аби не було чутно у квартирі,

зачинила двері. Це потім вже я дізналася, що Марійці навіть двері щільно зачиняти забороняється. І це в її то тридцять років!!! Сидить діва-красуня без дітей й без чоловіка, у п’ятирічну маминчину доцю грається!

 

Звісно ж треба ставити замка на двері. Звісно ж треба замінити двері, аби це було можливим. Звісно ж треба навчитися зачинятися, навчитися зайняти свою територію і поставити перед фактом весь світ свого права на особисте життя, на сім’ю, на відносини з мужчиною, народження дітей… Вона погоджуючись киває, сама все розуміє. Але жаліється « Неможу я. Неможу! Вона ж самітня, старенька… Шкода ж людини!».

 

Зрештою я зрозуміла, що немає сенсу базікати. Відтоді, якщо ми приміряли нові лахи разом, а мама влітала до кімнати у момент, коли я все зняла, але ще не встигла нічого одягнути, то я просто її ігнорувала й робила своє. Намагаючись всім своїм виглядом дати зрозуміти, що ми, взагалі то, чимсь зайняті. Яким же було моє здивування, коли ця крихітна старенція у ситцевому платті, вовняних біленьких шкарпеточках (дарма, що влітку), повністю сивим яскраво-білим волоссям у хусточці (така собі гарненька старця з минулого століття) присіла на диван, почала роздивлятися і коментувати: «Та не йде тобі! Знімай! Воно тебе обтягнуло як сосиску!».

І вона була права. Плаття, яке я натягнула, було для дванадцятирічної молодшої сестри.

Моя тактика ігнору продовжилась далі.

 

Томний день літа. Дві подружки зібралися пройтися спекотним днем до магазину й просто прогулятися. Одна красунечка натягує шортики-трусішки, інша критично коротке плаття, адже влітку можна й необхідно прохолоджуватись й загоряти. До того ж, вигляд тіла дозволяє. Щойно вимите волосся в однієї спадає водоспадом до сідниць (на заздрість усім), в другої неприборкані кучерики рівно підстрижені вище плечей, відкриваючі шию. Я навіть причісуватися не захотіла – такі кучері як раз під настрій. Обдидві такі всі із себе. Свіжі, навіть не фарбувалися – й так чудово себе почуваємо. Тільки вийти й порвати усіх зовнішнім виглядом двох красунь.

-        І я з вами – раптом неочікувано й якось так мило заявляє крихітна сива бабця.

-        Ну що тобі в тому магазині треба! – роздратовано запитує її Марія, натякаючи, що «сама все куплю, що тобі треба». Але не так все просто! Бабця правдами й не правдами навела всі аргументи, що їй конче необхідно з нами піти.

-        А … нормально, що ми так… - промямлила розгублено я, показуючи жестом короткі спідницю й шорти. Мені чомусь здалося, що пролунає наказ мами, й нас змусять переодягтись у монашок. Але цього не сталося, слава богу. Тактика «ігнор» була знов увімкнена. Якщо мамі подобається, так нехай наслухається й надивиться. Чому маю себе стримувати? Мені ж давно не 15 і навіть не 20 років!

Ми гордо вимальовували кроки трохи попереду від мами. Вона швиденько перебирала ногами позаду. Якось настирливо.

Я почала розмовляти з подругою так, ніби мами й немає поруч. Сподіваючись, що та почувши кілька міцних слівець сама віддалиться. Але вона наполегливо йшла з нами, якось так єдино, чи що… Я навіть в якийсь момент забула, що вона зі зморшками, сива, що одягнена як старенція минулого століття в забутому селі. Тому, що за атмосферою компанії було саме три дівчини, одна з яких типове скромне «муму», яких повно, і це звично.

Я навіть зловила себе на тому, що як з подружкою раджусь з бабцею чи подобається їй дизайн пакування крема в магазині. А вона зовсім як своя колежанка махнула рукою виразно так, типу «відстій», і сказала «та нє!».

Зрештою такою ось трійкою ми здійснили прогулянку, мікрошопінг, повернулися додому, і навіть дивилися якийсь фільм втрьох сидячи на дівані.

В цей момент до мене почало доходити. Ніяка вона не бабця! Це особливості життя наклали на її обличчя зморшки, а волосся зробили такім білим. Всередині неї заковане звичне дівчисько. Дивовижно.

Здається, я ставила перед собою ціль вчити дорослішати подругу, щоб та побудувала особисте життя, вийшла заміж і народила дітей. Але замість того сама пройнялася якоюсь магічною енергетикою бабці, яка навертає на прихильність й змушує приймати її до себе в компанію.

 

Останнього разу, коли я була в гостях у Марійки, то застала їх всіх трьох у кімнаті Машки. Кремезний сто кілограмовий боєць Серьожа, Марія, і дрібна бабця втрьох зручно розташувалися на Марійчиному траходромі-дивані й дивилися якийсь фільм по інтернету. Не зважаючи на те, що у мами є свій телевізор, і не зважаючи на те, що вихідні Серьожи і Марійки співпадають тільки раз на два тижні.

Того разу я розізлилася на її маму. А зараз, після того, як подружилися, мені це здається таким зворушливим…

Хоч би в голові цього Серьожи все було так само з розумінням. Сподіваюся він не тому такий поблажливий, що йому вже все байдуже й збирається звалити з життя цієї милої сім’ї…

 

Цікаво, а на дискотеку до клубу (якщо ще захочемо якось піти) мама теж буде з нами?