Літературна творча спілка "Елітер" розпочала творчий проект «УСІ МИ РОДОМ З ДИТИНСТВА», присвячений поняттям сім'ї, материнства, дитинства, родинного затишку та загальнолюдським цінностям.

Скоромовки

Ігор на горі стеріг горіх.

***
Хмариноньки-хмаринки,
Химерні, волохаті,
Вмостились на хвилинку
У хлопчика на хаті.

***
Краб украв скарб.

та багато цікавого для малечі є на сайті

http://abetka.ukrlife.org/kazki.html

З глибокого, чарівного, незабутнього, безтурботного дитинства виринають казкові спогади про "Іванка та Марічку". Здавалося би, мушу забути ту казку під екзабайтами інформації, яку переробив за роки свого життя, мушу забути через всі ті фантастичні ігри, в які грав і в яких виступають вічні казкові архетипи з нареченою, з її вимогливим до кандидатів на шлюб батьком, зі скарбом, який кандидат на шлюб повинен принести з лігва Чорта, з підземелля, з потойбічного світу мертвих. І там кандидат на шлюб отримує завдання вже від Чорта - якесь нереальне завдання - розгребти гору землі або засіяти і зібрати урожай в одну ніч тощо. І так всіма цими архетипами просякнуті більшість фантастичних історій. І так цей Іванко сідає сумний перед працею і знає, що ночі недостатньо, щоб зробити цю роботу і потім йде на службу до Чорта або раптово отримує допомогу від іншої надприродної сили... Так само я сиджу зараз перед своєю презентацією "Cold war cooperation in Scandinavia - EFTA, Nordek, Nordic Council", яку мушу відшліфувати до ідеального стану до ранку, до 9 години.       

Почему принцессы дружат с принцессами

Одна уже довольно взрослая девочка страшно хотела подружиться с принцессой. Ну, хоть с какой-нибудь! Пускай самой маленькой принцессой, самой бедненькой принцессой, самой неказистенькой принцессой – но обязательно, чтобы та была чистой принцессой. Настоящей принцессой! Но, к сожалению, никак не удавалось ей этого сделать. Все принцессы, которым она порой даже дорогу перебегала, чтобы они могли получше её разглядеть, её в упор не хотели приметить, и дружили они только между собой, хоть ты тресни. В конце концов, девочка на них жуть разозлилась, на всех принцесс разом, и стала их поносить почём зря: вот такие они все заносчивые, высокомерные, нос задирают. А сами-то, сами… Услышала её однажды одна пожилая и очень мудрая женщина и говорит: 

– Ответь мне, пожалуйста, а с кем дружат сапожники? – Конечно, с сапожниками, все это знают, - ответила девочка. – А музыканты, с кем они дружат? – Известное дело, музыканты всегда дружат с другими музыкантами. – А почему музыканты всегда дружат с другими музыкантами? - с лукавым прищуром спросила старуха. – Как почему? – подивилась девочка. – Музыканты любят говорить о музыке, потому и в друзья себе выбирают таких же музыкантов, как и они. С другими дружить им не очень-то будет по вкусу. Не интересно, поди. – А трубочисты, как ты думаешь, кого выбирают в друзья? – Других трубочистов! – чуть-чуть в раздражении ответила девочка. Весь разговор ей этот начинал казаться пустой болтовнёй: всё так ясно здесь и понятно. Хоть дураку. – А ты бы стала дружить с трубочистом? – спросила старуха, ничуть не смущаясь раздражений обиженной девочки. – Вот уж нет! – воскликнула девочка. – От них и замараться можно спроста. Пусть дружат между собой! – Тогда мне ответь, почему ты так злишься из-за того, что принцессы дружат с принцессами? – спросила старуха. Девочка ничего не ответила ей. Однако задумалась. Сильно задумалась.

(NotaBene: не про ріпу, а про репетицію)) 

схотілося значить діду грати на гітарі. трохи підучився, купив - лабає
і все ніби добре в нього виходить, але чогось не хватає
грає своє, нове, але чогось мало
позвав він бабу, дав їй гітару, і стали вони удвох шкварити
і все у них виходить, але чогось таки не вистачає
позвали вони внучку. дав дід внучці басуху і стало у них тріо.
і все ж ніби круто, звук насиченіший став, але шось не те
позвала внучка жучку. на клавіші.
жучка - без питань!
і все ж круто - але десь ота родзинка загубилась.
гукнули кицьку. (кицька барабанщиця була). ооо! покращало
і все рівно чогось бракує
і довго вони так грали, а все чогось бракувало
але прийшла до них мишка.
і стала на гроул.
і все стало як треба

зі енд

Далеко-далеко, на високій недосяжній для
нас Небесній Горі, на її вершині росте з прадавніх часів височенне, могутнє,
розлоге дерево. Древо Кохання. Скільки
людство існує, стільки й росте воно. Непідвладне часу і стихіям, глибоко
вкорінене, товстелезне… На  незліченних
гілках квітнуть впродовж усього року духмяні білі квіти. Малі янголята,
збираючи на квітках медовий нектар до свого столу, запилюють квіти. А ще вони
струшують в торбинки золотий пилок для… Напевне, ми дізнаємося дещо пізніше, для чого янголята збирають золотий
пилок. Щодня безліч плодів зав'язуються з запилених квітів. Щодня достигає
безліч червоних солодких з терпкуватим присмаком плодів. Плоди з Древа Коханя
незвичайні. І насолодитися їх смаком щастить не всім.



 Стиглі плоди розтріскуються на дві частини, з
нерівними лініями розлому. Не буває двох однакових таких ліній. Половини плоду
становлять єдину унікальну пару ключа та замку. І падають на Землю
розполовинені плоди. В долоні чоловікам та жінкам. Кожному по половинці. Вони  доволі тверді
та несмачні. І не пахнуть. Запашними та солодкими стають лише тоді, коли
двоє, чоловік з жінкою, віднайдуть серед багатьох людей на Землі того, хто
тримає частину плоду – пару до тієї частини, яку має він або вона. З'єднуючись,
половини  створюють цільний  плід, лінія розлому зростається і  зникає. Чоловік з жінкою теж з'єднуються, ключ відкриває замок, лунає небесна
неповторна, божественна мелодія… Саме для них. Лише них двох. Отоді-то можна
куштувати плід і насолоджуватись його духмяністю, соковитим, свіжим, солодким
смаком. Отоді-то можна відчути СМАК НЕБЕСНОГО КОХАННЯ. І янголята дарують
закоханим обручки з пилку золотого, зібраного з квіток Древа…


Нерідко бува  так, що єднаються жінки та чоловіки, не
додивляючись до тих половинок плоду, які вони мають. І мулько їм в житті разом.
І відчувають, ніби прірва між ними. Чи вузька
вона, чи широка, та розділяє обох нездоланно. І смак плоду гіркий або
дерев'янистий,
або прісний. І тхне
він чимось неприємним, до відрази… І що то за музика луна?! Дисонуюча мішанина
звуків!..


Найщасливіші серед людей ті, хто з'єднав розполовинені плоди з
Древа Кохання!


А воно росте, квітує, достигають на ньому
червоні плоди… І, розлускуючись на половини, падають в долоні дітям небесним –
чоловікам та жінкам…



28.03.2011


by Stepans’ka Marina (SMG)

Все читали Снежную королеву ... ну думаю хотя бы слышали. У нас был перевод сокращенный.

Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 

Приємного читання!

       Сер Гуіл, лицар Круглого Столу та лорд Манору на Вікхемі-при-Зеленій пустощі-коло-Стратфорду, саме їхав з Камелоту, коли він поглянув униз і побачив, що під ним була корова. Він зліз і покликав свого піхотинця, Джефа. 

       "Джефе, хороший чоловіче, я, здається, їду на корові, а не на моєму вірному коні". 

       Джеф теж це бачив. Він не міг говорити, оскільки захекавшись намагався йти в ногу, а також намагався втриматися від голосного сміху. Останнє напевно мало б своїм наслідком те, що його голова втрапила б на плаху. 

       "Так, мій лорде, це дійсно виглядає саме так", Джеф, нарешті, спромігся хоча б щось вимовити. 

       "І все ж, мій добрий друже, я знаю напевне, що залишив Камелот саме на коні". 

       "Так, сер Гуіл, саме так Ви й вчинили. Це не викликає сумнівів". 

       "Чи можеш ти пояснити, як я опинився верхи на корові?" 

       "Ну, можливо, відьма зурочила Вас й перетворила коня в корову". 

       Сер Гуіл поділяв цю думку. Вона видавалася цілком логічною. Відьми робили подібні речі. Це як хоббі. Однак, він не хотів аби звичайний піхотинець спромігся показати себе розумнішим порівняно з ним. 

       "Ні, я гадаю, й це можливо, що було зурочено нас обох аби змусити нас думати, що я верхи на корові. Я вважаю, що корова, котру ми бачимо, або ж, скоріше, думаємо, що ми бачимо, досі є моїм вірним конем. Ось що я думаю. Чи згодний ти? " 

       Звичайно ж, ні. Чому б відьмі зачаровувати піхотинця? Те, що лицар їде на корові, жодним чином не впливає на життя піхотинця. Ні, тоді це була б дурна ідея. 

       "Так, мій лорде, я гадаю, що Ви кажете цілком вірно". 

       "Так. Я вважаю, що я правий. Ні, відьмі не перехитрити мене. Рушаймо". 

       Сер Гуіл під'їздив до Манору і завважив селян, власних селян, котрі дивилися у протилежний від нього бік. Він мав би поговорити з ними про це. Коли він під'їздив до маєтку, то почув мукання, що долинало від кріпаків. Він вирішив, що й справді поспілкується з ними з цього приводу. 

       Сер Гуіл був першим ковбоєм.

Пливли три величезних кити. Перший каже:

- Давайте попливемо в далекі краї. - А де це? - питає другий. Третій каже: - Я знаю, що планктон знає, де це. Попливли вони до планктону. Допливли. А хитрий планктон і каже: - Якщо ви нас не з'їсте, то ми вам скажемо. Кити відплили, порадились і кажуть: - Ми вас не з'їмо. А потім один з китів запитав: - А звідки ви знаєте, куди ми пливемо? - О, всі кити сюди пливуть, - сказав мудрий планктон. - Так скажіть нам, скажіть швидше. - Ви вже тут! - вигукнув планктон. - Як ми вже тут?! - вигукнули здивовані кити. Потім кити подумали і зрозуміли, що вони дійсно запливли далеко.

- Це і є далекі краї, - сказав третій кит.

© Максим Демченко, 14 років