Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 

Приємного читання!

       Сер Гуіл, лицар Круглого Столу та лорд Манору на Вікхемі-при-Зеленій пустощі-коло-Стратфорду, саме їхав з Камелоту, коли він поглянув униз і побачив, що під ним була корова. Він зліз і покликав свого піхотинця, Джефа. 

       "Джефе, хороший чоловіче, я, здається, їду на корові, а не на моєму вірному коні". 

       Джеф теж це бачив. Він не міг говорити, оскільки захекавшись намагався йти в ногу, а також намагався втриматися від голосного сміху. Останнє напевно мало б своїм наслідком те, що його голова втрапила б на плаху. 

       "Так, мій лорде, це дійсно виглядає саме так", Джеф, нарешті, спромігся хоча б щось вимовити. 

       "І все ж, мій добрий друже, я знаю напевне, що залишив Камелот саме на коні". 

       "Так, сер Гуіл, саме так Ви й вчинили. Це не викликає сумнівів". 

       "Чи можеш ти пояснити, як я опинився верхи на корові?" 

       "Ну, можливо, відьма зурочила Вас й перетворила коня в корову". 

       Сер Гуіл поділяв цю думку. Вона видавалася цілком логічною. Відьми робили подібні речі. Це як хоббі. Однак, він не хотів аби звичайний піхотинець спромігся показати себе розумнішим порівняно з ним. 

       "Ні, я гадаю, й це можливо, що було зурочено нас обох аби змусити нас думати, що я верхи на корові. Я вважаю, що корова, котру ми бачимо, або ж, скоріше, думаємо, що ми бачимо, досі є моїм вірним конем. Ось що я думаю. Чи згодний ти? " 

       Звичайно ж, ні. Чому б відьмі зачаровувати піхотинця? Те, що лицар їде на корові, жодним чином не впливає на життя піхотинця. Ні, тоді це була б дурна ідея. 

       "Так, мій лорде, я гадаю, що Ви кажете цілком вірно". 

       "Так. Я вважаю, що я правий. Ні, відьмі не перехитрити мене. Рушаймо". 

       Сер Гуіл під'їздив до Манору і завважив селян, власних селян, котрі дивилися у протилежний від нього бік. Він мав би поговорити з ними про це. Коли він під'їздив до маєтку, то почув мукання, що долинало від кріпаків. Він вирішив, що й справді поспілкується з ними з цього приводу. 

       Сер Гуіл був першим ковбоєм.

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

Дякую за малюнок шановній DORREN31

Королівський палац. Ранок.

       Вже близько пів години як Кана очікувала в передпокої поруч з кабінетом короля. Капітан Хільбрад, який відповідав за приготування міста до оборонних боїв, брав участь у нараді й подекуди можна було почути невдоволені вигуки Його Королівської Милості, що супроводжувалися тишою, яка лише підкреслювала непримиренність короля при відстоюванні державних інтересів… Принаймні, під час спілкування з підлеглими.

       Кану було зараховано до гвардії як особистого ад’ютанта капітана на ім’я Кан Кудо. Обмундирування, а також спеціально пошита форма робили її вигляд цілком прийнятним для будь-якого офіцера й не привертали лишньої уваги до зовнішності. Фактично вона виконувала обов’язки особистого секретаря, подекуди супроводжуючи свого начальника під час офіційних заходів та займаючись тими ж документами, які доводилося подавати "вищим керівникам". Особиста зброя також мала бути при ній як через військовий стан, так і зважаючи на зобов’язання завжди в разі потреби надавати належну допомогу під час нападів на свого начальника. Втім, останні траплялися украй рідко. Цього разу державні справи потребували особливої ретельності у зв’язку з деякою нагальністю.

       Через розрізненість королівських військ доволі значному загону "степових воїнів" вдалося доволі швидко наблизитися трохи чи не до самої столиці. Захопити місто навряд вдалося б такому порівняно незначному як для потужної облоги загону. Але разом з тим навіть ці "степові шибайголови" могли добряче подряпати міські стіни за відсутності належної уваги. Каменемети потребували як наявності каменів для метання, так і різних деталей, які при вининенні нагальної потреби слід було б замінити. Звичним для подібних заходів було гостинне приготування "смоляних відварів" аби упрілі з дороги гості не встигали швидко охолонути й не мали через такий недогляд господарів проблем зі здоров’ям.

Дві години потому

       Нарада успішно закінчилася досягненням згоди короля зі скарбником та майордомом, які безпосередньо відповідали за постачання усього необхідного для потреб війська. Витрати передбачалися хоч і не дуже значні, але останнім часом скарбниця переживала не найкращі часи. Потреба у поповненні різних запасів була ж нагальною.

       Капітан Хільбрад попрямуваав до власного будинку аби дещо поміркувати на самоті й посмакувати чудової баранячої печені, яку саме повинен був приготувати його кухар. Метушня на міських вулицях, що її спричинило наближення "супустатів", продовжувала вирувати. Селяни з околиць збиралися до міста аби часом не мати яких неприємностей зі своїми "потенційними майже новими господарями". "Нобілі", поміж тим, намагалися усе найцінніше потайки переправити до таємних схванок аби убезпечитися від можливих несподіванок. Вояки намагали швидше підтягувати різне громіздке приладдя та озброєння до міських стін. На фоні цього спокій капітана Хільбрада був ще одним свідченням незламності його натури, як і вимогливості до підлеглих йому вояків. Згадана обставина не завжди викликала ентузіазм під час розмов з останніми. За відсутності Хільбрада керівництво здійснював його близький родич Осґрад, якому пощастило поріднитися з начальником через деякі випадкові обставини у вигляді незбагненної примхи пані Айцен. Остання ж з самого початку доводилася сестрою вельмишановного капітана. Це теж зрідка викликало нарікання вояцтва через тимчасові "напади прискіпливості" пана Осґрада які, згідно з пануючим серед цих доблесних мужів повір’ям, приписувалися норовливості його дружини.

       Кана передавши згорток з паперами вояку, котрий супроводжував їх з начальником, попрямувала до шинка аби послухати теревені про останні події та поспілкуватися зі своїми знайомими по службі. Разом з тим тут можна було поживитися чудовою смаженою телятиною, яку саме обертали на вертелі двоє молодих помічників кухаря. Запахи, які панували тут, викликали незбагненне прагнення неодмінно чогось скуштувати. Але, як відомо, найкращою приправою до їжі є голод, а цієї чесноти у вояків доволі часто буває удосталь.  

                                       Два місяці потому

       Опісля вдалого відбиття зазіхань "степових телепнів" на стіни столиці короля Асґруба вище керівництво вирішило й надалі розвивати цей успіх. Загони васалів також залучили до участі в кампанії, хоча останні й чинили запеклий спротив прийняттю такого рішення як через потребу самим ризикувати власним життям (або своїх нащадків), так і через неспроможність (що бувало доволі часто) сплатити відповідний внесок  до скарбниці задля можливості спокійно займатися власними вагомими справами задля блага короля удома. Про бажання слуг або ж звичайних селян щодо вступу до війська запитувати було не прийнято.

       Наступ розгортався просто чудово. Будь-який спротив ворога придушувався, захоплене ним майно забиралося до власного обозу, як, подекуди, й полонені з їхніми "степовими скарбами". Ніщо не віщувало небезпеки, але у підсумку королівське військо було змушене продовжувати наступ у горах на південному заході королівства. Не призвичаєним до подібного коням було важко пересуватися по вузеньких звивистих стежичках, які подекуди тонули в тумані. Людям також значні підйоми давалися важко. Відступ степовиків саме сюди також викликав чимало питань… У підсумку неочікуваний напад ворога при переході через глибоку долину мав украй погані наслідки.

       Кілька сотень ворогів затисли воїнів короля й швидко розбили авангард, якому було важко захищатися на подібній місцевості. Королівський почт намагався прикрити "ЙКМ" від стріл та списів. Гвардійці у цей час їхали дещо позаду. Натомість, їхній капітан разом з лейтенантом Осґрадом саме перебували поруч з королем та обговорюючи подальші дії. Обидва впали пронизаними стрілами вже після перших пострілів. Їм вдалося прикрити короля й це дозволило йому продовжити власний час правління на декілька повчальних для подальших поколінь років.

       Кані вдалося одразу ж зорієнтуватися. Кілька її наказів було швидко виконано. Гвардійці оточили короля не даючи ворогу можливості підсткупитися до нього ближче. Це дозволило королю відступити.

Ранок наступного дня

       Зважаючи на успішність дій Кани за складних обставин й загибель начальника гвардії, Його Королівська Милість вирішили тимчасово призначити капітаном саме "цього вояка". Особливо витрачати час на роздуми не доводилося через ту обставину, що власне військо короля зазнало значних втрат. Надалі йшла мова тільки про повернення.

       Король вручив Кані у присутності загону гвардійців грамоту про призначення на посаду. Врочистості за цих обставин видавалися просто недоречними. Кілька вітальних слів, напутні побажання… Необхідно було рухатися далі.

Місяць потому

       Відзначення Дня Народження короля вилилося у гучне святкування з великою кількістю випивки, найрізноманітніших заходів та розваг. З цієї нагоди гвардійці отримали кілька днів відпочинку й могли витрачати час за власними смаками та уподобаннями. Це лише підкріплювало їхнє прагнення служити якомога вірніше задля звеличення "ЙКМ".

       Кана вирішила просто прогулятися місто спостерігаючи за людьми, які проходили повз неї у святковому вбранні. Тільки зараз їй вдалося детальніше роздивитися будівлі навколо головної площі міста, яка вражали розмірами та висотою. Шинок тулився неподалік та видавася не зовсім відповіднимцьому місцю як своїми обрисами, так і призначенням… Хоча, їсти завжди потрібно задля підтримання власних сил та прагнення до перемоги… Задля слави "ЙКМ".

       "Ну що ж, - подумала вона, - можна й послужити шановному королю, якщо він не має нічого проти". Оволодіння тутешніми особливими рисами військового мистецтва надалі може згодитися вже вдома. Зупинятися у власному розвитку вона не збиралася. Умови служби, а також посада капітана, нехай і тимчасова, відкривали доволі широкі перспективи як щодо матеріальних принад, так і деяких цілковито особистих.

       На Кану очікувало декілька бурхливих років та різних пригод.

 

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: умови вступу"

Також є продовження цієї історії: "Королівська гвардія: час розкидати... І час збирати"...

       Кана озирнулася... Місто видавалося безлюдним, зважаючи на пізню годину, але ще можна було почути глоси чоловіків, яких саме намагалися витурити (хоча і в доволі чемній формі) з шинку, розташованого при головній площі міста. Наближався час, коли крокувати вулицями міста мали право лише солдати варти та порівняно нечисленні представники місцевої знаті. Заможність дає деякі переваги... А втім...

       ...Незадовго до цього масштабні бойові дії на півдні країни, коли навалу племен "степової спілки" насилу вдалося втримати, коштував життя не тільки представникам простолюду, але й багатьом "нобілям", які очолювали військові загони. Разом з тим примара перемоги була доволі невиразною і гостро стояла потреба поповнення війська. Населення, як йому і належить, не спішило зростати. Натомість королю Асґрубу довелося, згідно з реаліями часу, вдатися до щедрот своєї скарбниці, яка за несприятливих обставин могла відкритися вже зовсм не для тих, до кого він мав прихильність.

       Двоє чоловіків, заточуючись, вийшли з шинка. Долинув грубий тренований голос:

- Послухай, Хільбраде, а чому це в тебе плащ пропалено у стількох місцях?

- Розумієш, то на мене якось дмухнув червоний дракон!

- І з чого б то ти поліз до червоного!?

- Та в мене ж вистачає розуму аби не смикати за хвоста кам'яного!

       Почувся гучний регіт. А втім, за цими двома спостерігала не тільки Кана, але й кілька чоловіків, які стояли на іншому боці площі неподалік від собору. Їх не можна було як слід роздивитися через накидки з доволі грубої тканини та каптури, які закривали обличчя та робили дещо схожими на примар. Кана, призвичаєна до темряви, могла більш-менш виразно роздивитися подібні деталі. Сам ж вона загорнулася у дорожній плащ зі шкіряними смугами для додаткової міцності й підкладкоя, яка дозволяла у разі потреби використовувати його замість ковдри.

       Кана наблизилася до будівлі зі стрімчастими шпилями, й притулившись спиною до стіни, почала поглядати як на одних, так і на інших. За кілька хвилин Хільбрад та його компаньйон порівнялися з дивними постатями.Почувся брязкіт заліза й у темряві щось зблиснуло. Це не віщувало нічого доброго й Кана підбігла до людей. Відвідувачі шинку саме намагалися витягти свою зброю з піхов. Натомість їй вдалося відразу ж завдати гарного удару, від якого один з нападників осів на землю. Чоловіки, не зважаючи на доволі вдалі (та витратні) відвідини "громадського закладу", порвіняно добре трималися та відбивали удари. Нова комбінація дівчини виявилася не менш успішною і ще одна "примара" впала у куряву. Двоє інших "осіб у каптурах", швидко зорієнткувавшись, кинулися до найближчого провулка, звідки вони явно розраховували потрапити до "грабіжницьких вулиць".

       Останні залишки хмелю у голові Хільбрада ще вирували, коли він поглянув на того, хто так несподівано втрутився у бійку. Доволі гнучка постать, яка разом з тим явно мала досвід у володінні зброєю, до того ж, не найгірший. Але темрява все одно не була такою вже "прозорою", оскільки місяць вже встиг сховатися за хмарами.

       Кана вирішила не ускладнювати собі життя можливою зустріччю з вартовими, які саме мали патрулювати вулиці, й запропонувала "шановним лицарям" пройтися цієї пори вулицями чудового міста. Зважаючи на останні події, чоловікам лишалося тільки погодитися. Освітлення на вулицях фактично не було й тільки де-не-де промінь падав зі шпарини у якомусь вікні.

       Казарми королівської гвардії розташовувалися за кілька кварталів від площі й шлях був знайомим трохи чи не кожному солдату. Поруч знаходився порівняно невеликий, але ошатний на вигляд, будиник начальника, де він і жив. Разом з тим кімнат та "господарських приміщень" у ньому було вдосталь. Перед входом стояли на варті двоє воїнів, які віддали честь, побачивши наближення "керівництва". Одного з них одразуж відрядили до казарм аби звідти направили когось на "місце інциденту". Іншого ж відіслали до того-таки шинка по пляшку найкращого вина, як тільки можна було  у ньму знайти (оскільки саме тут зазвичай відбувалися пишні святкування перемог і шановні "пани офіцери" не скупилися при нагоді заплатии відповідні кошти за належну "якість").

       Тільки вже у вітальні, сівши з гостями у крісла перед каміном, Хільбраду вдалося належним чином роздивитися дивного воїна, який так вдало трапився їм у нагоді. Ним виявилася приємн на вигляд моложава жінка, зовнішній вигляд якої свідчив про тривалі тренування та навіть... Наявність відповідного досвіду.

       Некваплива розмова зав'язалася у поважному тоні. Кана розповіла, що належить до воїнського роду з країни, яка знаходиться на схід від володінь короля Асґруба. Разом з тим її цікавили інші держави, а також було значне баження опанувати щось нове та незвичне, удосконаливши свої навички володіння зброєю. Не зважаючи на значний подив від того, що розповіла співрозмовниця, Хільбрад запропонував їй свою допомогу аби підкреслити свою вдячність. Кана ж одразу попрохала аби її зарахували до війська Його Короівської Милості. Це вже не дуже здивувало капітана. Він відзначив, що війна забирає чимало людей, а навіть з-поміж тих, хто є наближеним до короля. Що ж до умов зарахування до гвардії, то відповідні списки особисто затверджує "Й.К.М." і для цього зацікавлена особа повинна мати доволі високу підготовку (якнайкраще володіючи зброєю) та, що є бажаним, відзначитися якоюсь заслугою перед королем. Але, як сказав Хільбрад, порятунок життя капітана королівської гвардії вже вартий деякої уваги... Як і життя королівського майордома Ерґла.

У подальшому...

       ...Кані вдалося отримати місце у королівській гвардії, а ще за два роки вона обійняла посаду капітана... Сумуючи за доброї пам'яті капітаном Хільбрадом, який загинув захищаючи життя Його Короівської Милості у кривавій битві. Прослуживши п'ять років на цій посаді та отримавши відповідну платню, вона вирушила з почтом зі своїх слуг у східному напрямку. 

З наступною частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі"

Чому культура аборигенів Австралії залишається на рівні кам'яного віку? Тому, що в них неухильно дотримувалися авторських прав на інтелектуальну власність.

http://blog.i.ua/community/2146/425378/

Дякую за чудовий малюнок шановному користувачу "Адамант"

                                                                             Тільки-но зайшов

                                                                              Місяць, як сніг, який випав,

                                                                              Освітив поля

                                                                               Коло селища,

                                                                               Білим яскравим світанком

                                                                                     САКАНОЕ-НО КОРЕНОРІ

                                                                                        (початок Х століття)

ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СТРАХ

      Тадзіма-но Камі навчав Сьогуна майстерності фехтування.       Одного дня до нього прийшов охоронець Сьогуна і попросив навчити його як поводитися з шаблею. - Я за тобою уважно спостерігав, - відповів Тадзіма-но Камі, - і думаю, що ти сам майстер фехтування. Перш ніж узяти тебе до себе в учні, я прошу тебе сказати, у якого майстра ти навчався цьому мистецтву.      Охоронець відповів: -  Я ні в кого не навчався. -  Ти мене не обдуриш, - відповів вчитель. - У мене гострий погляд, і він ніколи мене не підводить.-  Не хочу суперечити Вам - відповів охоронець, - але я дійсно нічого не знаю про фехтування.      Декілька хвилин вчитель фехтував з охоронцем, потім зупинився і сказав:- Так ти кажиш, що ніколи не вчився фехтувати? Я вірю тобі на слово. Але відчуваю, що ти все ж майстер. Розкажи мені про себе.-  Ну добре. Коли я був дитиною, один самурай сказав мені, що чоловік ніколи не повинен боятися смерті. Я боровся із страхом смерті доти, поки це питання перестало мене цікавити. - Ось у чому справа! - вигукнув Тадзіма-но Камі . - Головний секрет майстерності - у звільненні від страху смерті! Такій людині тренуватися не потрібно. Ти вже майстер.

     Непросвітлений чоловік завжди сповнений занепокоєння. Він схожий на того, хто борсається у воді, не уміючи плавати. Він лякається. Тому тоне. Він прагне триматися на плаву. Тому тоне ще глибше. Аби він відкинув свій страх і дозволив собі тонути, то його тіло саме спливло б на поверхню.

 Одного дня чоловік впав у річку в той момент коли з ним трапився епілептичний напад. Прийшовши до тями, він із здивуванням виявив, що лежить на березі річки. Напад, що відкинув його у річку, також врятував йому життя, бо визволив від страху потонути... Це і є прояснення.

СМЕРТЬ ПІЛОТА-КАМІКАДЗЕ

      Кендзі був японським пілотом-камікадзе. Він готувався віддати своє життя за Батьківщину, але війна закінчилася раніше, ніж він передбачав, і в нього не виявилося можливості гідно померти. Тому пілота охопила депресія, в нього пропав усілякий інтерес до життя. Він безцільно тинявся містом, не знаючи до ладу, чим себе зайняти.       Одного дня він почув, що злочинець захопив у заручники літню жінку в її квартирі на другому поверсі. Поліція не наважувалася увірватися в квартиру, бо злочинець був озброєний і дуже небезпечний.       Кендзі увірвався до помешкання та зажадав аби злочинець відпустив жінку. Зав'язалася бійка, у якій Кендзі вдалося убити злочинця, але сам він при цьому отримав смертельні поранення. Деякий час опісля того він помер у лікарні; на його обличчі грала задоволена посмішка. Здійснилася його мрія про гідну смерть.

        Лише той може творити добро, хто перестав боятися смерті.

ВАЖКЕ НАВЧАННЯ ДЗЕН

       Мамія врешті-решт став дуже відомим майстром дзен. Але навчання давалося йому нелегко. Коли він був учнем, вчитель попросив його зобразити звук хлопка однієї долоні.       Мамія дуже старався, він постився і майже не спав, щоб лише знайти правильну відповідь. Але майстер ніколи не був задоволений. Одного дня він навіть сказав: - Ти недостатньо працюєш. Ти дуже любиш комфорт, дуже прив'язаний до всього хорошого в житті, ти навіть дуже прив'язаний до того, щоб знайти відповідь якнайскоріше. Краще б ти помер.       Наступного разу Мамія зробив перед майстром драматичний вчинок. Коли його попросили змалювати звук хлопка однієї долоні, він впав на підлогу і прикинувся мертвим. - Ну добре, - сказав майстер, - ти помер. Але як щодо бавовни однієї долоні?       Розплющивши очі, Мамія відповів: - Я не зміг знайти відповідь на це питання. Почувши це, майстер заволав від гніву: - Бовдур! Мертві не розмовляють. Забирайся звідси!

 Ти можеш не бути просвітленим, але будь хоча б послідовним!

Першоджерело: де Мелло Энтони. Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.

---

P.S. Аби отримти можливість оглянути малюнок у більшому розмірі, натисніть на "нік" власника. Запропоновані тут оповідки прошу розглядати як такі, що можуть бути цікавими у історичній ретроспективі та при вивченні академічного курсу філософії. Мені самому не довелося практикувати які-небудь східні методики самовдосконалення (якщо це Вас зацікавить).

P.P.S. Особисто в мене викликала інтерес загальна філософська лінія, яку тут можна простежити, тож як і завжди, я спробував підібрати музику, яка б резонувала з прочитаним... Але її прслуховування вимагає належного сприйняття.

P.P.P.S. Виконавцем композиції є Коку Нішимура (взято з його альбому "Кьотаку"). "Кьотаку" перекладається як "Дзвіночок порожнечі". Нішимура - дзенський чернець, що належить до ордена Фуке (школа Ріндзай). Ченці ордена практикують Дзен, гру на флейті "сякухаті" та бойові мистецтва. Окрім гри на флейті та медитації Коку Нішимура є також майстром китайського Кендо і Карате. Ви маєте змогу послухати композицію, зіграну на флейті довжиною 3 сяку (91 см).

     Одного дня їжачки вирішили померти за паровози. Навіщо, як, чому — ви мене не запитуйте. По їжачкам я не експерт, вони самі по собі, я сам по собі. Вони — пакостять, я — відкриваю світові очі. Але щодо померти — це вони добре придумали. Лише вітаю. За, можна сказати. Обома руками. Їжакам не місце на цивілізованому світі. Але якось мені це все підозріло. Адже їжачки ніколи нічого не роблять просто так. Навіщо ж вони хочуть померти за паровози? - Начальник! Начальник! Там того! Цього... - стрілочник Кузьмич нервово крутив у руках картуз. - Кузьмич! Скільки разів я тобі говорив — не турбуй, не турбуй господарський сон! — ставно сказав начальник станції і ліниво стьобнув Кузьміча різкою по худому заду. - Дякуємо, пане, - сказав Кузьмич, зігнувшись до підлоги. — Тільки справа термінова, невідкладна. - Ну що, Кузьмичу, у нашій дірі може бути невідкладного? — запитав начальник станції, чухаючидавно немиту п'яту. - Їжаки! - голосно прошепотів Кузьмич. І страшно вилупив очі. - Які їжаки? - сторопів начальник станції, вмить всівшись на ліжку. - Сірі! На рейках. Лежать, як Кареніна, трагічно так. А в лапах — транспаранти. А на транспарантах — напис. “Помремо”, пишуть “за потяги!”. - Да-а-а, дивна справа. За їжаків-то нас не погладять  по голівці. Випнуть, як є   випнуть, якщо ситуацію не розгребемо. Пошли туди,  розберемося — і начальник, напнувши халат з трояндами і турецьку феску, енергійно пішов вивчати ситуацію на місцях. Кузьміч, зрідка підстрибуючи, задріботів за ним услід.       Їжаки лежали на рейках скорботними, стрункими рядами. Колисалися прапори і транспаранти, Головний Їжак красивим тонким голоском витягував гімн про тяжку долю паровозів, які летять вперед. Начальник втер непрошену сльозу і голосно висякався. - Помремо за паровози! — раптом істерично скрикнув на рейках маленький їжачок, підвівся на одній лапці — і знову обпав. - Слухай, Кузьмич, робити щось треба. Пропадемо так, у них настрій то серйозний. У їжачків же такі зв'язкі і такі можливості — тільки тримайся. Чув, що з Головним Керівником полетів трапилося? Отож... А у нього такі можливості для протидії були, що нам і не снилися. І навіщо їм ці паровози знадобилися? - почухав керівник свою лисину, що вже пробивалася. — У нас їх і немає давно. Кузьміч, ось є у нас паровози? - Та один начебто завалявся — задумливо сказав Кузьміч. Потім зловив в бороді вошку і роздавив її двома пальцями. - Хто ж тут головний у них? — начальник пильно придивлявся до їжачків. — Той, що співає, напевно. Він на рейках не сидить! — і зрадів своїй догадливості.      Начальник станції підійшов до Головного Їжачка і кашлянув. - Да-да? - перервав спів Їжачок. - Скажіть, а в чому сенс акції? Навіщо ви хочете померти, та ще за паровози? — запитав начальник. - Нада — ухильно відповів Головний Їжак. - Слухайте, але так не можна! — обурився начальник станції. - Можна — спокійно відповів Їжак. - Але у нас же майже немає паровозів! — вигукнув начальник. - І? — підняв Головний Їжак брова. - Добре, задаюся. Навіщо вам вмирати? Адже життя прекрасне! — потім начальник нагнувся і пошепки запитав: — Може, паровоз візьмете? Останній! Майже як новий! - Ще вагон вугілля, провіант і вільну вітку до Бобруйська — жорстко поставив умови Головний Їжак. - Слухайте, а навіщо Вам до Бобруйська? — здивувався начальник станції. - Нада — другий раз за вечір ухильно відповів Їжак. І почав згортати прапори.      Паровоз нісся на всіх парах вперед, до світлого майбутнього і міста Бобруйську, який ще не знав, яке щастя на нього повинне було повалитися. «З'їзд тварин пройде за розкладом!» — із задоволенням думав Головний Їжак. “І ми покажемо всім, де раки зимують! І навіть проводимо! Хай знають дорогу!” Грав гармоніст їжачки танцювали, співали, раділи життя. Революція була неминуча і невідворотна.

ПИВО

      Одного разу їжачки вирішили попити пиво. Дивні бажання виникають у їжаків, але їжак — істота дика, науці  незрозуміла. Ось і творить будь-що, прикриваючись чесним ім'ям безневинного лісового звірятка. До того ж регулярно.

     Грибників, що випадково забрели на галявину їжачків, оточили швидко і вміло. Ті й отямитися не встигли.      - Грибники? -погрозливо запитав Головний Їжак.      - Грибники, грибники, - енергійно закивали грибники, поглибше ховаючи в козуб накопані в лісі гранати.      - Пиво є? - суворо запитав Їжак.      - Ні, вже немає, - занервували грибники.      - А гроші?      - А Вам навіщо? - обережно запитав один з грибників.      - Нада. На озеленення околиць — нахабно сказав Головний Їжак. - Осінь, листя жовтіє, падає. Непорядок це.  Треба щоб зелені були. І на деревах. Тому з вас ще і на клей.      - А-а-а...? - очманіло запитав грибник.      - А за те, що по наших листячках ходили — це по окремій статті. Спасибі що нагадали.      Грибники переглянулися. Це був явний і непрікритий  шантаж. Їжачків було багато, а грибників мало. Навіть з гранатами. І їжачки про  це знали.           Ті, що заблукали зітхнули. Віддавати пиво було жалко. Особливо їжачкам. Але і з грошима розлучатися не хотілося... Тяжка дилема. Грибники зітхнули і почали розв'язувати рюкзаки.      П'яні їжачки буянили до ранку.

За першоджерела дякуємо Євгену Каменецькому та сайту http://ejik-land.ru/

Казка третя: кошмари амнестичного Їжачка

     Жив, як водиться, Їжачок. Ага. І якось Їжачок спав. Спав, спав солоденько собі на животику, та якось уві сні  лівою лапкою поворушив. Щось, думає, якось порожньо поруч. Спить міцно, а сам все лапкою-то щось поруч на ліжку намацати норовить.      Щуп-щуп, щуп-щуп. Щось і немає нікого, начебто — крізь сон йому думка стукається. Ще трохи помацав, а там вже і край. Як підскочить Їжачок із сну свого про щастя  їжачкове, та разом в реальність бухнеться. Як відром води облили, сам не свій заполошний: оченятка витріщені, голки  на всі боки наелектризовані стирчать,  лапи по всьому ліжку сучать, шукають. Думки в голові б'ються круче ніж Ума Турман із самураями: ти де?! Де ти?! Де?! Ти куди, а? Куди поділася-то? Пописати, а, встала? Ну?      Світло в туалеті не горіло, навкруги тьма темна, тільки годинник байдуже до проблем Їжачка: тик-так, тик-так, тик-так...      Боже, куди ж вона? Куди подівалась-то? Що трапилось, а???!!! Їжачок в розпачі зрозуміти намагається. Ну,де, рідна, де ти, ніч же на дворі, спали ж? Що за марення-то таке? Люба! Ну як же... Вже і дивитися на нього  неможливо без жалю, вже і лапками не рухає, сидить статуєю, оченятка зупинилися, сльозки завмерли: як же так, а?      І тут, є все ж таки Бог на їжачковому небі: згадав. А кого шукаю-то? І не було ж нікого. Давно не було. Один  живу, один сплю. Це ж треба такий кошмар побачити, ніби пішла кудись. А уходити ж нема кому. Фу-х, пронесло. Ліг Їжачок знов у ліжечко, лапки на грудях склав, щоб даремно навкруги не шарились — не дати не узяти, ангел. Та щось сон пішов вже.  

(Дякуємо за першоджерела сайту http://ejik-land.ru/).

        У наукових колах прийнято вважати, що їжачок не має ні голови, ні лапок. Цю помилку ми спробуємо розвіяти у наступному абзаці.

     Так ось, у їжачків є і голова, і лапки. Уф, розвіяли! Таким чином, їжачком може вважатися невелика одноголова тваринка на чотирьох лапках, вкрита тим, що важко взяти в руки. Але так як цей набір ознак не  завжди дозволяє відлічити їжака, наприклад, від свині, жаби або від обкакавшегося теляти, то таку класифікацію ми, вчені, відкидаємо. При більш близькому розгляді в товстих рукавицях їжачок з'являється перед дослідником у вигляді круглої істоти, яка харчується незрозуміло чим.

          При більш тривалому нагляді виявляється що їжачки харчуються яблуками та грибами, якими їм вдається зняти зі своїх голок на спині. Якщо їжачку налити на спину молока, він поїсть і молока.

      “Їжачки — хижі тваринки, - вважає відомий вчений-їжаковід Ї.Ї.Лесников. - Ледве зазівається будь-який гриб або яблуко — відразу опиниться на чіпкій спині колючого мисливця!” Це думка вченого. В дійсності все виходить трохи інакше. У пошуках прожитку їжачки тихо-мирно ходять по лісу, збирають гриби, яблука, все це наколюють на голки і несуть у норку. А ось пляшки вони не підбирають, що розповсюджена помилка. Просто багато горе-вчених приймають неголених бомжиків за їжачків.

       Підмічено, що при падінні з яблуні їжачки видають характерний для них гепаючий звук, а при спробі піднятися знов на яблуню їжачки видають серію інших, не менш характерних звуків. Голодною зимою їжачки завалюються до людини в будинок і всю зиму смокчуть молоко із блюдца. Молоко вони люблять більше за життя і від цього продукту перейняли багато корисного. Наприклад, ретельно і довго спостерігаючи за молоком, їжачки навчились згортатися. Деякі особливо хитрі тваринки забираються на зиму у ведмедячий барліг і смокчуть  ведмежі лапи.

      Природніх ворогів у їжачків немає, а із неприродних слід, як нам здається, виділити асфальтовий каток.      В разі небезпеки їжак згортається клубком, а коли небезпеки немає, він із задоволенням стає “на мостік”,  підставляючи сонечку своє ніжне рожеве черевце.

          Зазвичай їжачки ведуть себе досить миролюбно і ні на кого не нападають. Але загнаний у кут, зляканий і неголодний їжачок може проявити свою агресивність по всій підлозі. А їжачиха, яка захищає своїх їжачків, може в приступі сказу розірвати на частини крупного лося.

     До речі,  укол їжачка теж є небезпечним. Тому, повернувшись із лісу, першим ділом огляньте себе на предмет виявлення на вашому тілі їжачків. Виявивши їжачка, вийміть паразита із ранки, обробіть місце уколу йодом і обов'язково зверніться в Інститут Інфекційної Зоології за місцем проживання. Їжачок може бути носієм гепатиту-Ё!

       Існує думка, що всі їжачки дуже схожі друг на дружку. Що можна сказати з цього приводу? Так, є така думка, Але чи справедлива вона? Ось в чому питання. Давайте поміркуємо разом. Ось якщо поставити рядом двох  їжачків, то розрізнити їх важко? Важко. Але якщо взяти 100-150 їжачків, то напевно знайдеться один їжачок, який несхожий на 99-149 інших. Правда? Такі факти...      Із наукових книжок нам відомо, що всі їжачки поділяються на звичайних, морських і річних їжачків (так би  мовити “їржачків”). У деяких регіонах Росії взимку були відмічені їжачки-шатуни (катуни), які часто виходять із  лісу і нападають на фруктові і грибні ларьки. А на території Грузії мешкають їжачки, які відрізняються від наших тім, що у них не тільки на спині, а й буквально по всьому тілу ростуть густі, чорні, кучеряві голки.

       Їжачки — сови. На відзнаку, скажімо, від свиней, які жайворонки. Саме тому їжаки ведуть виключно нічний спосіб життя — казино, рулетка, піп-шоу і так далі. Багато легенд ходить і про так званого “пьяного їжачка”, але,  по-перше, їжачок не п'є. А якщо вже пощастило випити мирно згортається в клубок і сопе, а не хитається чорт його знає де, не буянить і не матюкається, як інші п'яні ссавці! 

        Між собою їжаки спілкуються за допомогою тупоту. Про нічний шлюбний тупіт їжаків ходять легенди. А нічний шлюбний шепіт їжака чутний на багато метрів! Широко розповсюджена думка, що якщо поєднати їжачка із змією, то вийде два метри колючого дроту. Це помилка! Під час такого з'єднання їжачок, як правило, пожирає свою  партнершу-змію, і ніякого дроту не виходить, а виходить ситий їжачок і більше ніж 100 г їжачого навозу. Між собою їжачки спарюються дуже рідко, тому що це дуже болісно. Рожають їжачихи ще рідше, тому що це ще болісніше. До цих пір незрозуміло, як їжаки з'являються на світ. Якщо вони  живородящі, то їжачихам треба поставити пам'ятник за життя. А з іншого боку, ніхто  не бачив їжакових яєць. Тому якщо ви раптом почуєте в лісі чийсь несамовитий крик, знайте — це їжачки злучаються з їжачками. Або народжують собі подібних. У російському фольклорі їжаки вперше згадуються на рубежі XІІІ-ХІУ—ХУ-ХУІ-ХУІІ—ХУІІІ-ХІХ століть під назвою  “колючий колобок”. До речі, російська буква «Ё» була вперше виголошена, коли людина розумна російська вперше наступила на їжака.

       І на останнє хотілося б дезавуювати ще одну помилку. Деякі учені помилково вважають, що їжаки сильно  псують повітря. Таким псевдо-дослідникам слід було б уважніше постежити за своїми колегами по лабораторії.

За першоджерела дякуємо сайтам  http://ejik-land.ru/ та skill.ru - yarry