хочу сюда!
 

Татьяна

40 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-55 лет

Заметки с меткой «казка»

Казочка від мого улюбленого Казкаря :)

ГУМОР
ЛІТЕРА – ФЕНІКС
ЛІТЕРА БІЛЬШЕ СЕНСУ В КОЖНІМ СЛОВІ


САШКО ЛІРНИК: СТОЯТЬ В ЧЕРЗІ ДО КАСИ НАШІ МОРПІХИ В БРОНИКАХ ІЗ АВТОМАТАМИ І КУЛЕМЕТАМИ. А МІЖ НИМИ СТОЯТЬ МІСЦЕВІ. ТЕЖ В КАСУ. НУ І РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗВІСНО. Я СОБІ КАВУ ПОПИВАЮ І ТІ РОЗМОВИ СЛУХАЮ.
ВЛАСНА ДУМКА КВІТЕНЬ 2, 2018



Тільки в Україні існує дивовижна «язичницька» ікона.

Унікальна. Козацька.

На ній не зображено жодного святого, чи апостола….

Я недавно повернувся з фронту, від хлопців.

Був в Широкіному.

Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.

І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.

Я їхав з ними і зайшов разом щоб кави сьорбнути на доріжку.

Так от стоять в черзі до каси наші морпіхи в брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стоять місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але то життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.

Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за жизнь”.

– Вот пасматрі, боєц, ми же всє братья – і русскіє і украінци і бєлоруси! Што нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, русская ! Вот жилі сєбє, дружно, пока ви сюда нє прієхалі! Вас же нє звалі?”

Ну і все в такому ж ключі.

Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.

– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять собрался? В братьєв своіх? В русскіх? Єто же кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Єто вєдь не украінская зємля і окупанти здєсь ви!”.

Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.

Солдатик мовчав, тільки нагнув голову у важкому шоломі.

Тільки жовна грають на щоках.

Я покинув свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще хлопчик молодий, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?

І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:

“Ти в морду хочеш? То я дам!”

Геть не лагідно і не толерантно.

І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.

Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.

Бачу обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.

І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.

І захистить, і не злякається.

А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду всякому, хто захоче посягнути на Україну, порве на шмаття і не відступить ні перед ким.

Бо “Вірний завжди”.

І мене попустило, і від серця відлягло .

Є час розкидати каміння, а є час його збирати.

Слава Богу, що ми встигли розкидати “каміння” українського духу, жертовності і патріотизму!

А тепер, в час війни, збираємо.

Збираємо те, що міцніше за всі кремені світу .

Не дорікайте мені моєю нетерпимістю і нетолерантністю, моєю “надмірною українськістю”, моїм гострим словом.

Це від болю.

Коли ріжуть по живому, то людина кричить.

На старовинній дивовижній “язичницькій” козацькій іконі не зображено жодного святого чи апостола…

На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис в’ється: “Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!”

Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.

Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.

Мій телефон не буде дзвонити серед ночі, і з слухавки не будуть чутися вибухи, між якими хрипкий голос не буде просити: «Дядьку Сашко, у нас тут обстріл, то ви тим часом розкажіть нам по телефону казочку якусь, а я ввімкну голосний зв’язок щоб весь бліндаж слухав!»

Що – що, а цього мені дійсно не буде вистачати. Мабуть нікому на світі, ніякому артисту чи співаку, так не дзвонили ніколи.

Я після війни буду розказувати тільки добрі казочки, грати на лірі і співати “Їхав козак за Дунай” і “Was wollen wir trinken”.

І не буду більше лаяти “русскій міръ” і не буду ображатися, а буду весело сміятися з анекдотів про сало і шаровари, не буду нагадувати, що українська мова – то питання не культури і справедливості – а безпеки і виживання України.

Хоча ні, буду. Але за це вже якось вибачте .

А покищо воюєм, браття !

Хто чим може і уміє. Хто – автоматом, хто – берцами, термобілизною, ліками, хто -консервами і салом, а хто – словом.

“Не за ставочок зариблений, не за пасіку багату чи хутірець порядний”

А за дітей наших, за коханих, за батька і матір, за землю свою.

Ту, яку, окрадену, у вогні збудили…

І кожен, яко птах груди свої розриває і кровію своєю народ яко пташенят своїх годує і творить цим вічне Святе Причастя.

https://litera1.co.ua/2018/04/02/sashko-lirnik-stoyat-v-cherzi-kasi-nash/

Українські народні казки - мудрість тисячоліть

Українська казка вчить дітей бути мудрими, слухняними, добрими та порядними. Образи та історії в українських казках - позитивні, на відміну від сучасних монстрів та дивних істот, яких цілодобово крутять по телевізорі. Українська казка - духовна. Чому? Читайте далі:  http://spadok.org.ua/folklor/narodni-kazky-ukrayintsiv-yak-zasoby-vychovannya-ditey

І де ж та ялинка?

  Миколі здалася дивною небачена щедрість кума Івана. Зазвичай не просто домогтися, щоб він розщедрився на пляшку горілки. А тут сам запросив.

  Не довго думаючи, Микола взяв шмат сала і баночку засолених огірочків, та й подався до свого кума.

  Не встигли вони з кумом і другої налити, як подзвонила дружина Миколи з вимогою негайно сходити в ліс за ялинкою. Мовляв, діти вже дістали новорічні іграшки і чекають.

  Нічого не поробиш, прийшлося позичити у кума сокиру і йти за ялинкою. Інакше без ялинки і напідпитку повертатись додому було би необачно, і навіть небезпечно.

  В лісі, коли ялинка була вже зрубана, раптово десь взялася ворона і, пролітаючи над головою, нагородила Миколу такою «міткою», яка аж розпливлася по його обличчі.

  «Трясця  би тебе взяла, общипана курка!» – ехом пронеслось по всьому лісі прокляття Миколи.

  Витерши «нагороду», Микола хотів прилаштувати зрубану ялинку на санчата. Але зрубаної ялинки не було! Вона, як ні в чому не бувало, знову стояла на своєму місці.

  Витерши з обличчя холодний піт, Микола вдруге зрубав ту ж саму ялинку  і на всяк випадок подивився вгору, чи не пролітає там враже створіння. Ворони не було, але добрий шмат снігу з сусіднього дерева був уже на півдорозі до його обличчя.

  Хміль від кумової горілки вже давав про себе знати, тому відсахнутися Микола не встиг.

  Довго ехо розносило прокльони небаченої поверховості по лісі, а коли Микола заспокоївся, то виявив, що ялинка знову не має…

  Більше Микола не дивився в небо. Перехрестившись і згадавши всіх святих, він втретє зрубав ялинку і хутко прив'язав до санчат.

 Навіть олені позаздрили б йому, так швидко тікав з лісу Микола. Опам'ятався вже, коли був біля своєї хати. Хміль від випитого пройшов ще в лісі, і вже тверезим поглядом він поглянув на санчата. Ялинки там не було…

                                           *******************

  Лісовик турботливо щось шукав поміж ялинками. Він добре пам'ятав, що вчора поставив повну пляшку горілки під одну з ялинок. І де вона поділася? Правда, вчора якийсь недоумок з села приходив за ялинкою. Невже він її забрав? А добра ж була горілка, фірмова, від Баби Яги – «Кришталева на мухоморах». 

Кращі перекази «Червоної Шапочки»

"- Ти бачиш будиночок? - запитала Червона Шапочка, хитро посміхнувшись.
- Ми самі притягуємо в своє життя будиночки і бабусь, - зітхнув Вовк. "

Кращі перекази «Червоної Шапочки» в стилі різних письменників
http://fit4brain.com/5863 

переказ - жанр літератури, хто з нас не пам'ятає чудових переказів (каверів, якщо сучаною мовою, але самобутніх та інших ) Евгена Шварца, - "Тінь", "Огниво", "Звичайне чудо" та  інші його казки для дорослих, яки були наповнені гумору та змісту
http://www.skazka.com.ru/bio/evgenii-shvarc - біографія Евгена Шварца


казка

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

Бувальщина про казку


Недалеко от старого города мы набрели на бронзовый памятник: мужчина в пальто и шляпе, а рядом девочка с кошкой в руках. Надпись на памятнике заинтриговала: "Гражданину города Вильнюса, доктору Цемаху Шабаду, прототипу доброго доктора айболита".

Порывшись немного в сети я нашла вот такую историю:
"Именно здесь, в еврейском квартале Вильно, жил прототип доктора Айболита, созданного Корнеем Чуковским. Раньше считалось, что идея сказки возникла у писателя после прочтения книги Хью Лофтинга "Доктор Дулитл и его звери". Но в переписке Чуковского исследователи нашли подтверждение тому, что именно еврейский доктор Шабад, которого Чуковский называл Тимофеем Осиповичем, стал реальным прообразом литературного героя. Чуковский познакомился с доктором Шабадом в 1912 году и дважды останавливался в его вильнюсской квартире.В своих воспоминаниях писатель оставил такие строки: "Был это самый добрый человек, которого я знал в жизни. Придет, бывало, к нему худенькая девочка, он говорит ей: "Ты хочешь, чтобы я выписал тебе рецепт? Нет, тебе поможет молоко. Приходи ко мне каждое утро и получишь два стакана молока". И по утрам, я замечал, выстраивалась к нему целая очередь. Дети не только сами приходили к нему, но и приносили больных животных… Как–то утром пришли к доктору трое плачущих детей. Они принесли ему кошку, у которой язык был проткнут рыболовным крючком. Кошка ревела. Ее язык был весь в крови. Тимофей Осипович вооружился щипцами, вставил кошке в рот какую–то распорку и очень ловким движением вытащил крючок. Вот я и подумал, как было бы чудно написать сказку про такого доброго доктора. После этого у меня и написалось: "Приходи к нему лечиться и корова, и волчица…"До недавнего времени этот факт знали только литературоведы, изучавшие творчество Чуковского. Установка памятника ситуацию изменила. Родился доктор в Вильнюсе, окончил Московский университет и по его окончании был тут же отправлен бороться с эпидемией холеры в Астрахань. В 1905 году за участие в антиправительственных выступлениях Шабад был арестован, а затем выслан из страны и продолжил медицинскую карьеру в Германии.Во время Первой мировой войны доктор служил офицером–медиком в российской армии, а после революции обосновался в Вильнюсе. У него была своя частная практика, он возглавлял местную еврейскую общину, редактировал медицинский журнал, представлял город Вильно в сейме Польши, в состав которой этот город входил до 1939 года. Вильнюсский Айболит основал оздоровительные лагеря для детей и приюты для сирот. Он никогда не отказывал людям в помощи. С бедных денег не брал.Считается, что именно благодаря доктору Шабаду в Вильнюсском еврейском гетто во время войны не было вспышек инфекций. Он успел проделать огромную работу по медицинскому и гигиеническому образованию населения, написал много публицистических статей о гигиене. Его заповедь "Опрятность - условие выживания" была хорошо известна людям. Шабад не видел ужасов Второй мировой войны, так как умер в 1935 году от заражения крови. За его гробом шли 30 тыс. человек. Магазины и государственные учреждения в тот день не работали.Среди потомков и дальних родственников доктора Шабада числится не только его внук Цемах Уриэль Вайнрайх, ставший знаменитым американским филологом, но две великие балерины - Майя Плисецкая и Анна Павлова, а также чемпион мира по шахматам Михаил Ботвинник. Именно родственники стали инициаторами установки памятника в Вильнюсе. Воплотил эту идею известный литовский скульптор Ромас Квинтас. А сюжет почерпнули из той самой истории с кошкой, которую описал Чуковский."


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
9
предыдущая
следующая