хочу сюда!
 

Катерина

25 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 38-56 лет

Заметки с меткой «казка»

_R

_R

Перша спокуса

       Ця історія була колись дуже-дуже давно, коли перші люди ще жили в раю, тішилися його красою, смакували плодами райського саду та раділи життю. Все було добре. Шість днів вони трохи працювали і давали імена всьому, що бачили, а також трохи відпочивали, ніжилися на сонці купалися під теплити чи прохолодними водоспадами, яких в раю було дуже багато. Сьомого дня відпочивали від роботи взагалі. Роботи в них було дуже багато і її вистачило б на цілу вічність, адже Творець не зупинявся, створював нові види рослин, тварин, запалював нові зірки…  Робота Ідаму і Іві дуже подобалась. Деколи вони і самі щось пробували творити і все їм вдавалось. Сам Творець водив їх по Едему і показував дива, які створив. Все в раю було прекрасно і досконало. Все було ДОБРЕ, все йшло так і ніщо не йшло не так. Кожен день Ідам і Іва з радістю розглядали нові квіти, трави, дерева та дива рельєфного дизайну. Гори, пагорби, парки, галявини з приємними на запах травами, квітучі та плодоносні сади, з чистою водою озера, струмки та водоспади, на берегах яких милувалися різноманітні квіти, лунав співучий передзвін пташок, порхали метелики – все це було їхнє. Вся ця краса тішила їхній погляд, любувала їх слух та веселила душу. Кожного дня вони пробували на смак нові плоди різних дерев, всі вони були прекрасні на смак, запах та залишали після куштування приємний та тривалий післясмак. Роботи та насолоди їм вистачило б на цілу вічність. Так і мало бути…

       Але був в саду один стильний чувак, принаймні він себе таким вважав. Йому не все подобалося в новоствореному світі. Особливо йому не подобалися люди. Занадто задоволений, вдячний Творцю та щасливий в них був вигляд. І це його бісило. Як то кажуть: біс він і в Едемі біс. Тому він таки вирішив, що треба, щоб щось пішло не так. Що саме мало піти не так він ще не знав, але точно знав, що не так мало піти в цих поки щасливих людей. Було серед Едему одне дерево, до якого і він разом з Творцем приклав руку. Саме на цьому дереві любив зависати змій. Звичайно, що все те, до чого прикладав руку біс, якось раптово починало йти не так. Тому це дерево, яке росло в райському саду назвали «Дерево пізнання добра і зла». Після куштування його плодів, в того, хто його скуштував щось починало йти не так, дерево подій в нього розвивалося якось не так, як це би мало бути. Біс (він же змій) сам любив їсти ці плоди. Після їх споживання в біса все йшло не так, тому йому не подобався Творець і люди, які чомусь, на відміну від нього, були щасливі та задоволені. «Щось з цим треба робити», - подумав біс…

       Одного разу в день відпочинку Ідам і Іва не мали особливо чим зайнятися і вони просто прогулювалися по Едему і кожен розглядав, що хтів. Ідам приліг на шовковисту траву на березі озера і дивився, як в ньому відображаються квітучі сади, хмарки, та сонце… дивився, любувався і здрімнув… Все, коли він спить, в його житті стається щось важливе… Колись під час сну з його ребра зробили йому Іву, яка прикрашала його життя, робила його веселішим, щасливішим… Цього разу знову Іва… Іва прогулювалася по Едему і звернула увагу на «дерево пізнання добра і зла». Не було в ньому нічого надзвичайного Хіба що плоди в нього якісь не такі і схожі на червиві, місцями прив’яле листя, хоча на всіх інших деревах листя було здорове. «Щось з цим деревом не так», - подумала Іва. Не так – то не так, як то кажуть -  біс з тим деревом. Подивилася і вже вирішила піти подалі від нього. Змій зрадів такій зустрічі і вирішив спитати:

-         -  Чи не хочеш спробувати плоди з цього дерева?

-         -  Вони якісь не такі і Творець заборонив їх їсти, бо після їх куштування можна померти,  - відповіла Іва.

-         - То може вам взагалі нічого не їсти і з голоду подохнути? – продовжував змій.

-        -  Ні, ми достатньо непогано харчуємося і нам вистачає… А що таке подохнути? – з цікавістю уточнила Іва.

-        -  Подохнути -  це померти, це те, що обіцяв вам Творець, коли ви скуштуєте плід цього дерева. Не помрете ви, але пізнаєте нові обрії. Ви постійно щасливі, задоволені, все у вас йде так… Воно вам треба?

       Іва призадумалась. Вона не знала треба чи не треба. Змій побачив, що Іва таки перейшла у стан невизначеності і йому треба діяти. Він продовжував:

-        -  Тобі треба мені повірити. Я стильний, в мене красива луска, подивися, які гарні ромбики.

       Іва подивилася на ромбики і їх вони здалися симпатичними.

--      -   Нічого такі ромбики… - сказала Іва.

-        -  Ну ось. Ти мені довіряєш і це добре. Значить продовжимо розмову. Якщо ти скуштуєш плоди цього дерева, то зможеш пісяти стоячи…

       Іва засміялась.

-        -  Мені і сидячи непогано пісяється. Нащо мені пісяти стоячи? Я лінива, мені краще сидіти, хай Ідам собі так пісяє.

       Змій не здавався. «Нє, то нє, цілюй конє», - подумав змій.

-        -  Ще скажи, що ти не хочеш бути, як Ідам… Дивись, який він високий, м’язистий, сильний..

-        -  Хай він собі такий буде, а мені і так непогано. Моя фігура Ідаму подобається і мені це подобається, що все саме так.

-        -  То тебе все влаштовує?

-         - Так.

-        -  А як тобі ландшафтний дизайн? Хіба ті гори, за якими заходить сонце, не могли бути трохи нижчими, щоб день був трохи довший, Хіба те озеро, над яким сходить сонце, не могло бути трохи глибшим і вода в ньому трохи прохолодніша? Хіба ті гори, за якими заходить сонце, не могли бути трохи вищими, щоб ніч була трохи довшою... - заплутував Іву змій.

-        -  Не знаю…

-        -  Ось! Бачиш!!! Ти не знаєш! А могла б знати, могла б відчути смак прохолоди трохи холоднішого озера, могла б зробити гори вищими, а озеро глибшим одним помахом руки, як це робить Творець. Скуштуй плід і в твоєму житті все піде не так.

       Змій дуже хотів, щоб в житті людей все пішло не так.

       Іва задумалась… їй здалося, що може б і не погано було, якби щось пішло не так…

-        -  Так! ТАК!!! Ти станеш всемогутня, як Творець і зробиш все не так, – сказав змій.

       Іві не хотілося бути, як Ідам, але як Творець… Змій їй навіював картини, як вона стане всемогутньою, буде керувати Ідамом і одним помахом повік зможе створювати нові світи… Їй би так хотілося…

       Іва несміливо протягнула руку до дерева пізнання добра і зла, взяла в руку  його плід, надкусила і відчула, що щось пішло не так, що саме вона ще не знала… Якось їй стало лячно і вона покликала Ідама.

-        -  З’їж цей плід і в нас все піде не так. – сказала Іва Ідаму.

-        -  Нащо мені не так? Мені і так добре. – відповів Ідам.

-        -  Ну ось. Тобі добре. І що з того? Яка тобі з того користь, якщо ти не знаєш, що таке погано?  Їж! Я з’їла і мені таки погано, а ти не знаєш що це таке. Ти зі мною чи ні? Хіба Творець тобі не казав завжди бути зі мною? - продовжувала Іва.

-        -  Казав. Я і є з тобою. Поруч стою, розмовляю…

-        -  Так стоїш. І що з того? Ти мене не розумієш. Їж і не говори! - наполягала Іва.

       Ідам не встояв під таким натиском Іви і таки вирішив спробувати…

       Тепер вони двоє зрозуміли, що щось пішло не так, зрозуміли, що крім правильних рішень ще бувають і помилкові… Вигнали їх разом зі змієм з раю, щоб вони не псували там ідилію та гармонійну атмосферу, як це робив змій.

       Іва народила не такого сина, невдячного і зарозумілого, народила другого чемного і доброго… Щось йшло так, щось не так… Таке воно дерево пізнання добра і зла - дерево пізнання в придачу до добра ще і зла… Щоб глибше пізнати зло - дерево пускало коріння зла в душі, щоб глибше пізнати добро – пускало коріння добра. А кожен сам вирощував, що йому до вподоби.  Проросло злом воно в Кііні, який хотів бути кращим за Івіля, кращим бути не вдавалося, оскільки зло в душі не давало, а добро в душі він знищував. Тоді Кіін прийняв просте рішення і вирішив вбити Івіля… А далі пішло і поїхало... щось так, щось не так… Було б весело, якби не було часом дуже сумно… Процес пізнання триває. Доки він буде? Поки зовсім все піде не так і люди не знищать самі себе…

       А може поки люди таки не зрозуміють, що з душі треба виривати корінь зла і тоді його добро звідти витіснить й тоді людина знову опиниться в Едемі…

 

       Ось і казочці…. казочка дуже довга… майже нескінченна…

       Всі персонажі вигадані. Частина сюжету вкрадена.

 навіяно цим http://blog.i.ua/user/10946368/2295236/

Новий метод спілкування з Вороною...

                            Будьмо!

Не тільки Вороні щастить...

Котєйку Бог послав...сосиську...

Хатинка Баби-Яги після ремонту...

Хатинка Баби-Яги після євро-ремонту...
а може то онука зробила ремонт у спадковій хаті... 
Хочете побачити онуку Баби-Яги?

Повчально

Муж и жена играют в гольф в дорогом районе города. После третьей метки муж говорит:
– Дорогая, ты сегодня "в ударе"; пожалуйста, будь осторожна!! Если разобьёшь кому-нибудь окно, это нам влетит в "копеечку".
Тем не менее, супруга всё же ухитрилась на шестой метке разбить окно одного из самых больших домов.
– Я же говорил тебе!! – простонал муж, – ну, вот, теперь надо идти извиняться... и посмотрим ещё, во сколько это нам обойдётся!!...
Они постучали в дверь и услышали голос:
– Входите.
Открыв дверь, они увидели массу битого стекла, среди которого лежал разбитый старинный кувшин. На диване сидел человек.
– Это вы разбили моё окно? – спросил он.
– Да, – стыдливо признался муж, – простите нас, пожалуйста!!
– Нет-нет, – возразил человек, – вообще-то я хочу вас поблагодарить за всё, что произошло. Я – джинн, и просидел в этом кувшине много тысяч лет. За то, что вы меня освободили, я выполню три желания: по одному на вас и последнее за мной.
– Согласен!! – воскликнул супруг, – я хочу получать миллион долларов в год на всю оставшуюся жизнь!!
– Да будет так!! – сказал джинн, – а что хочешь ты? – обратился он к жене.
– Я хочу собственный дом в каждой стране мира!! – сказала она.
– Считай, что и это сделано, – ответил джинн.
– А какое твое желание? – обратился к нему муж.
– Знаешь, я провёл в этой бутылке тысячи лет и соскучился по женщинам... Я хочу на несколько часов твою жену!!
Муж посмотрел на жену и говорит:
– Ну, что ж... мы получили кучу денег, все эти дома ... я не против...
Джинн потащил жену наверх... через пару часов секса он спросил:
– Сколько лет твоему мужу?
– 35, – еле прошептала она.
– И он до сих пор верит в джиннов?......

Царевна. Начало.


Ти цалуй меня везде...

Життєва повчальна казочка!


Була в нашому дитинстві така собі казочка про
   Сороку-Ворону. 
Життєва і повчальна казочка!
І де той дід Панас, який би сказав:
  "Отаке...життя, малята!"

Казочка від мого улюбленого Казкаря :)

ГУМОР
ЛІТЕРА – ФЕНІКС
ЛІТЕРА БІЛЬШЕ СЕНСУ В КОЖНІМ СЛОВІ


САШКО ЛІРНИК: СТОЯТЬ В ЧЕРЗІ ДО КАСИ НАШІ МОРПІХИ В БРОНИКАХ ІЗ АВТОМАТАМИ І КУЛЕМЕТАМИ. А МІЖ НИМИ СТОЯТЬ МІСЦЕВІ. ТЕЖ В КАСУ. НУ І РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗВІСНО. Я СОБІ КАВУ ПОПИВАЮ І ТІ РОЗМОВИ СЛУХАЮ.
ВЛАСНА ДУМКА КВІТЕНЬ 2, 2018



Тільки в Україні існує дивовижна «язичницька» ікона.

Унікальна. Козацька.

На ній не зображено жодного святого, чи апостола….

Я недавно повернувся з фронту, від хлопців.

Був в Широкіному.

Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.

І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.

Я їхав з ними і зайшов разом щоб кави сьорбнути на доріжку.

Так от стоять в черзі до каси наші морпіхи в брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стоять місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але то життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.

Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за жизнь”.

– Вот пасматрі, боєц, ми же всє братья – і русскіє і украінци і бєлоруси! Што нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, русская ! Вот жилі сєбє, дружно, пока ви сюда нє прієхалі! Вас же нє звалі?”

Ну і все в такому ж ключі.

Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.

– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять собрался? В братьєв своіх? В русскіх? Єто же кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Єто вєдь не украінская зємля і окупанти здєсь ви!”.

Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.

Солдатик мовчав, тільки нагнув голову у важкому шоломі.

Тільки жовна грають на щоках.

Я покинув свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще хлопчик молодий, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?

І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:

“Ти в морду хочеш? То я дам!”

Геть не лагідно і не толерантно.

І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.

Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.

Бачу обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.

І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.

І захистить, і не злякається.

А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду всякому, хто захоче посягнути на Україну, порве на шмаття і не відступить ні перед ким.

Бо “Вірний завжди”.

І мене попустило, і від серця відлягло .

Є час розкидати каміння, а є час його збирати.

Слава Богу, що ми встигли розкидати “каміння” українського духу, жертовності і патріотизму!

А тепер, в час війни, збираємо.

Збираємо те, що міцніше за всі кремені світу .

Не дорікайте мені моєю нетерпимістю і нетолерантністю, моєю “надмірною українськістю”, моїм гострим словом.

Це від болю.

Коли ріжуть по живому, то людина кричить.

На старовинній дивовижній “язичницькій” козацькій іконі не зображено жодного святого чи апостола…

На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис в’ється: “Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!”

Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.

Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.

Мій телефон не буде дзвонити серед ночі, і з слухавки не будуть чутися вибухи, між якими хрипкий голос не буде просити: «Дядьку Сашко, у нас тут обстріл, то ви тим часом розкажіть нам по телефону казочку якусь, а я ввімкну голосний зв’язок щоб весь бліндаж слухав!»

Що – що, а цього мені дійсно не буде вистачати. Мабуть нікому на світі, ніякому артисту чи співаку, так не дзвонили ніколи.

Я після війни буду розказувати тільки добрі казочки, грати на лірі і співати “Їхав козак за Дунай” і “Was wollen wir trinken”.

І не буду більше лаяти “русскій міръ” і не буду ображатися, а буду весело сміятися з анекдотів про сало і шаровари, не буду нагадувати, що українська мова – то питання не культури і справедливості – а безпеки і виживання України.

Хоча ні, буду. Але за це вже якось вибачте .

А покищо воюєм, браття !

Хто чим може і уміє. Хто – автоматом, хто – берцами, термобілизною, ліками, хто -консервами і салом, а хто – словом.

“Не за ставочок зариблений, не за пасіку багату чи хутірець порядний”

А за дітей наших, за коханих, за батька і матір, за землю свою.

Ту, яку, окрадену, у вогні збудили…

І кожен, яко птах груди свої розриває і кровію своєю народ яко пташенят своїх годує і творить цим вічне Святе Причастя.

https://litera1.co.ua/2018/04/02/sashko-lirnik-stoyat-v-cherzi-kasi-nash/
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая