хочу сюди!
 

Людмила

48 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «україна»

Про "чесність та принциповість" ген. прокурора Ю.А. Луценка

- https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1870588019824654&id=100006204226091&pnref=story

Напевно, саме веселе (принаймні, для мене) в історії з затриманням головного редактора видання «Страна» Ігоря Гужви – це те, що про цю подію з пафосом повідомив генеральний, прости господи, прокурор Юрій Луценко. Бо, як запевняє Юрій Віталійович, обшук у редакції Інтернет-видання та затримання головного редактора спричинені тим, що Гужва, начебто, вимагав 10 тис. доларів з народного депутата Лінько за те, що «Страна» не стане публікувати компромат про народного, так би мовити, обранця.

А веселився я тому, що в 2002 – 2004 році я працював у тижневику «Грані-плюс», власником і головним редактором якого був Юрій Луценко. Зрозуміло, що гонорари я отримував «у конверті» безпосередньо з рук Юрія Віталійовича, а існувало це видання завдяки тим коштам, які Луценко «заробляв» шляхом шантажу своїх колег – народних депутатів України.

Наприклад, після виходу в «Гранях-плюс» моєї трилогії про першого віце-спікера Верховної Ради (і майбутнього генерального прокурора України) Геннадія Васильєва Юрій Віталійович витряс з Геннадія Андрійовича 50 тис. доларів, шантажуючи його моїм прізвищем і обіцянкою опублікувати четверту статтю. Зрозуміло, що я про шантаж нічого не знав і з тих грошей мені нічого не перепало. А про такий дивний спосіб заробітку головного редактора я довідався пізніше, коли Луценко мені заявив, що більше ніяких статей про Васильєва він розміщувати не буде й прямо назвав причину.

Моє здивування було безмежним. Я, по своїй наївності, думав, що Юрій Віталійович живе виключно з хабарів (він не приховував, що, будучи головою підкомітету з питань зв'язку у транспортному комітеті Верховної Ради, бере гроші за лобіювання інтересів провідних операторів мобільного зв’язку). І лише після історії з 50-ма тисячами доларів, отриманих Луценком від Васильєва, я зрозумів, через що Юрій Віталійович час від часу доводив до відома журналістів видання прізвища тих можновладців, яких забороняється згадувати всує на шпальтах «Грані-плюс» – зокрема, народного депутата Юхима Звягільського та голову СБУ Леоніда Деркача (за останнього Луценку заплатив син Деркача Андрій).

Що стосується Ігоря Гужви, то його професіоналізм і категоричне несприйняття «джинси» є загальновідомими в журналістському середовищі.


Volodymyr Boyko


У попередньому своєму дописі, розповідаючи про непересічну постать генерального, прости господи, прокурора Луценка, я зазначив, що «доки не можу оцінювати законність того, що відбувається з Ігорем Гужвою, і робити висновок відносно наявності чи відсутності в його діях складу злочину, оскільки не бачив матеріалів кримінального провадження». Нарешті я подивився відео, поширене Генпрокуратурою, яке було знято в ході негласних слідчих дій, що здійснювались відносно Гужви. І можу стверджувати – дійсно, склад злочину є. Але йдеться зовсім не про той злочин, про який розпатякував Луценко.

На відео – класичний приклад провокації хабара:

https://www.facebook.com/LarysaSargan/videos/1532356063504579/

За це стаття 370 КК України передбачає для голови СБУ Грицака й генпрокурора Луценка покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 7 років.

Про вимагання можна було б ввести мову лише в тому випадку, якби редактор сайту «Страна» шантажував би народного депутата Лінька, погрожуючи опублікувати якийсь компромат у разі, якщо той не заплатить. А на відео, що було записано в ресторані в ході проведення НСРД, все навпаки – до Гужви звертається якийсь пан (можна не сумніватись, що це – агент СБУ) і умовляє взяти гроші в обмін на те, що Гужва зніме з сайту якусь давню статтю.

Оскільки розмова документувалось, очевидно до Гужви заслали СБУшного агента виключно з метою «свідомого створення службовою особою обставин і умов, що зумовляють пропонування або одержання неправомірної вигоди». У такому разі агент, якщо він не є штатним співробітником правоохоронного органу, підлягає відповідальності згідно зі ст. 369 КК України (пропозиція хабара), Грицак і Луценко – згідно зі ст. 370 КК України (провокація хабара), а Гужва не несе ніякої відповідальності навіть у разі, якщо він узяв гроші.

До речі, цікавий нюанс: а як, взагалі, було зареєстровано кримінальне провадження, якщо Гужва нічого ні в кого не вимагав (бо якби вимагав, прес-секретарка Луценка вже б оприлюднила докази)? Гужва на відео навіть зразу пригадати не зміг, яку публікацію його просить зняти пан, що пропонує гроші. А без реєстрації кримінального провадження суддя Апеляційного суду Києва не надав би дозвіл на проведення НСРД.

Відповідь може бути лише одна – народний депутат Лінько на прохання свого куратора з СБУ написав завідомо неправдиву заяву про злочин, який, начебто, вчинив Гужва. На підставі цієї заяви було зареєстроване кримінальне провадження й отриманий дозвіл на проведення НСРД. І лише після цього до Гужви підіслали агента СБУ з солодкими грошовими пропозиціями. А це означає, що Лінько свого часу, ще до обрання народним депутатом, був завербований СБУ (інакше з якого дива він обслуговував би СБУшників?).

Побіжне ознайомлення з біографією цього народного, так би мовити, обранця лише підтверджує це припущення: раніше Лінько входив у команду Дмитра Корчинського, яка працювала на мера Одеси Едуарда Гурвіца, влаштовуючи різноманітні провокації. А відтак Лінько просто не міг уникнути специфічних контактів з правнуками Дзержинського. Втім, у разі, якщо докази вимагання Гужвою грошей так і не будуть знайдені (а в цьому я, передивившись відео, вже не сумніваюсь), участь у провокаціях СБУ ніякою мірою не знімає з Лінька відповідальності, встановленої ст. 383 КК України (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину).


Безвізові обшири світу для України

Безвізова карта світу для українців: інфографіка
Безвізові країни для українців 2017: повний список
Безвізові країни для українців 2017: повний список / 24 Канал

З 11 червня, коли вступить в дію безвізовий режим з Європейським Союзом, українці матимуть можливість, за наявності біометричного закордонного паспорту, безперешкодно відвідати 76 країн по усьому світу.

У президента України Петра Порошенка ще амбітніша мета – він очікує, що коло країн, які впускатимуть українців до себе без віз, розшириться до понад 100 держав.

Найбільша кількість таких країн – у Європі. Саме в цій частині світу розташовано 38 країн, які українці вже найближчим часом зможуть відвідати без віз – за винятком Об'єднаного королівства Великої Британії та Північної Ірландії, а також Ірландії. Аби потрапити у ці 2 країни, вам доведеться відвідати дипломатичні установи та отримати візи.

Читайте також: Незважаючи на безвіз. В МЗС пояснили, коли українців можуть не впустити до Європи

Безвізові країни для українців, Європа
Безвізові країни для українців: країни Європи

Низка країн Азії так само впускає українців без жодних віз – зокрема, це всі пострадянські країни у цьому регіоні, окрім Туркменістану, а також Ізраїль, Туреччина (цю країну можна відвідати навіть за внутрішніми ID-картками), Монголія, Малайзія та Індонезія. Крім цього, у 12 країнах візу можна зробити по прибуттю, уникаючи довгої процедури відвідування посольств та консульств, а ще 4 країни вимагають візи, однак їх можна зробити через Інтернет (Бахрейн, Індія, М'янма та Об'єднані Арабські Емірати). Крім цього, нещодавно влада Китаю заговорила про готовність розпочати перемовини щодо безвізового режиму з Україною.

Безвізові країни для українців, Азія
В Азії достатньо країн, де можна зробити візу на місці

Один з найпроблемніших континентів для українців у плані доступності подорожей – це Африка. Лише три країни ви можете відвідати без будь-яких візових складнощів – це екзотичні Намібія, Сенегал та Свазіленд. Ще у 17 країнах візу можна зробити по прибуттю, а візу до Габону, Кот-д'Івуару та Сан-Томе і Принсіпі можна замовити через інтернет.

Читайте також: Безвізовий режим: як подорожувати з дітьми та які документи потрібні малечі

Безвізові країни для українців, Африка
Лише три африканські країни не вимагають від українців візи

Відправляємось у Західну півкулю: тут справи набагато кращі, аніж з Африкою. Зокрема, у Північній Америці без віз українець може потрапити до Гаїті, Гватемали, Гондурасу, Домініканської Республіки, Коста-Рики, Нікарагуа, Панами, Сальвадору, Ямайки, а також до карликових Антігуи і Барбуди, Барбадосу, Сент-Кітсу і Невісу та Сент-Вісенту та Гренадинів. Візу до Мексики можна зробити через інтернет, а от якщо ви хочете відвідати США, Канаду, Кубу, Беліз чи Трінідад і Тобаго – збирайтесь до посольств цих країн.

Читайте також: Як не застрягнути у чергах на кордоні: з’явився корисний онлайн-сервіс

Безвізові країни для українців, Північна Америка
13 країн у Північній Америці відчинили свої двері для українців

Не відстає і Південна Америка – до половини країн континенту можна потрапити без віз (Аргентина, Бразилія, Еквадор, Парагвай, Перу та Чилі). Болівійську візу можна зробити по прибуттю, а колумбійську – замовити через інтернет.

Безвізові країни для українців, Південна Америка
Половина Південної Америки відкрита не лише для світу, а й для України

Ну і нарешті – Австралія та Океанія. Тут, як і з Африкою, справи не дуже – австралійську візу можна замовити через інтернет, а щоб отримати візу до Нової Зеландії, вам доведеться відвідати посольство цієї країни. Щоправда, і тут є "безвізові" країни, про які, щоправда, більшість мабуть і не чула – Фіджі, Мікронезія та Вануату.

Безвізові країни для українців, Австралія та Океанія
Хочете відвідати Океанію – готуйтесь до походів у посольства та візові центри.

Круте піке Савченко: через рік після звільнення

Круте піке Савченко: через рік після звільнення вона йде в президенти, вимірюючи рейтинг на вулицях 25/05/2017 
Надія Савченко. Фото: DW

 Через рік після визволення з російського ув’язнення народна депутатка Надія Савченко заявила, що буде балотуватися на посаду президента України та братиме участь у виборах до Верховної Ради на чолі власної політичної партії.
Як передає “Новинарня“, про це вона розповіла про в інтерв’ю польському виданню “Krytyka Polityczna“.

“Я готова взяти на себе відповідальність за країну і виставити свою кандидатуру на президентських виборах. У парламентських виборах братиме участь моя політична сила. Боже, як жахливо це звучить із вуст політика…” – сказала Савченко.

За її словами, партія “Громадсько-політична платформа Надії Савченко” “допоможе демонтувати нездорову політичну систему, яка була створена 25 років тому, перебудувати державну архітектуру і дати людям шанси на зручне існування в її рамках”.

“Це буде симбіоз різноманітних систем, ми не будемо бездумно приймати або відкидати будь-які з них”, – сказала позафракційна депутатка.

На запитання, чому вона назвала партію своїм іменем, Савченко відповіла: “Тому що я не маю нічого більше. Це моя честь, і я ставлю її на терези”.

На репліку журналіста Павла Пеньонжека про те, що після повернення з Росії вона в президентських рейтингах мала 12%, а зараз – лише 1-2%, Надія Савченко відповіла: “Я не знаю, з якого космосу журналісти взяли ці цифри”.

За словами Савченко, торік соціологи вимірювали не її реальний рейтинг, а “образ”, створений ЗМІ, заявами президента, Юлії Тимошенко та інших політиків.

“Я визначаю свою підтримку, ходячи по вулиці… Зараз я можу ходити по вулиці безпечно. Реакції бувають різні: посмішки і запитання, неподобство і нейтральність. Проте я не боюся увійти в будь-який натовп і розмовляти з людьми без захисту. Я їжджу на метро. Це мій рівень підтримки”, – заявила Савченко.

Депутатка також сказала, що її переговори з ватажками “ДНР” і “ЛНР” пояснюються потребою “знайти творчий вихід з глухого кута, в який увійшли переговори в рамках Мінського процесу”.
При цьому Савченко визнала, що тонкощам дипломатії її навчає сестра Віра.

Читайте також:
Проект Савченко: хто і що за ним стоїть

Надія Савченко також сказала, що в 2013-2014 роках (коли вона була військовослужбовцем ЗСУ) так само пішла б на Майдан і в добровольчий батальйон “Айдар”.

Щодо повернення в армію, вона заявила: “Я дійсно хочу літати, але я повернуся до армії, коли в Україні все буде добре й Україна матиме таку армію, яка буде спроможна боротися. Все одно це треба зробити насамперед”.

Читайте також:
“Вам усім дадуть Героїв України”.
Подробиці бою, в якому Савченко погубила свій підрозділ
і потрапила в полон

Забуте інтерв’ю Савченко.
Перед полоном Надія хотіла звільнитися із ЗСУ й лаяла командування

Надія Савченко в день повернення з Росії в аеропорту “Бориспіль”: “Не дайте мені скурвитися!”

Нагадаємо, у червні 2014 року Надію Савченко як бійця ЗСУ викрали бойовики “ЛНР” і передали російським спецслужбам, після цього Надію незаконно вивезли до РФ і обвинуватили в убивстві російських журналістів як артилерійську навідницю батальйону “Айдар”.

Поки Надія перебувала в російських СІЗО, вона – восени 2014 року – стала народним депутатом України як перший номер виборчого списку ВО “Батьківщина” та була обрана до складу української делегації в Парламентську асамблею Ради Європи, отримавши дипломатичний імунітет. Російське слідство обвинувачувало Савченко за статтями “вбивство” і “замах на вбивство”. Прокурори вимагали засудити її до 23 років позбавлення волі.

Під час судових дебатів у Донецьку Ростовської області Надія Савченко впізнала в одному зі своїх викрадачів Павла Карпова – помічника Владислава Суркова, радника президента РФ Путіна, який курирує сепаратистів на Донбасі.

Надія Савченко в російському суді. Фото socportal.info

З грудня 2014 року Савченко кілька разів оголошувала голодування на знак протесту проти утримання під вартою, через що опинялася в лікарні.

У грудні 2015 року бранка оголосила голодування “до кінця суду”.

Після того, як 3 березня суд у Донецьку Ростовської області не надав Надії останнього слова, вона оголосила сухе голодування.

До 8 березня Росія зволікала з дозволом українським лікарям приїхати для огляду Савченко в СІЗО Новочеркаська.

7 березня адвокат і консул, які відвідали Надію в СІЗО, заявили, що в бранки періодично виникає тахікардія, порушена терморегуляція, але вона планує виступити з останнім словом на суді 9 березня.

Із заявами з вимогою звільнити Надію виступили Євросоюз, держсекретар США Джон Керрі тощо.

22 березня російський суд у Ростовській області засудив Надію Савченко до 22 років ув’язнення в колонії загального режиму і штрафу в 30 тисяч російських рублів за “незаконний перетин кордону” при потраплянні до Росії.

Головною версією звільнення Савченко ще до завершення суду над нею був обмін на російських ГРУшників.
Капітана Євгена Єрофеєва і сержанта Олександра Александрова – спецпризначенців ГУР ГШ ЗС РФ – затримали після скоєння їхньою диверсійною групу теракту на Луганщині, що призвів до загибелі українського військового, і засудили в Києві до 14 років ув’язнення кожного.
Після цього Україна й Росія почали домовлятися про обмін. Щоб прискорити процес, захисники ГРУшників, як і раніше Савченко, відмовилися подавати апеляції на рішення суду.

Президент Петро Порошенко висловив припущення, що під час розмови з президентом РФ Володимиром Путіним 18 квітня їм вдалося узгодити алгоритм повернення Савченко.

29 квітня стало відомо, що Савченко заповнила всі документи на екстрадицію для відбування покарання в Україні.

25 травня 2016 року Надію Савченко обміняли на російських ГРУшників Єрофєєва й Александрова (хроніка дня). Президент РФ Путін підписав помилування, відзначивши в цьому роль українського політика Віктора Медведчука.

По прибуттю в Київ Савченко заявила в адміністрації президента: “Дуже добре, що є Мінські домовленості. Ми зробимо все, щоб вони виконувалися“.

Віра й Надія Савченко на мітингу під АП. Фото УНІАН

Надалі вона вдалася до низки неоднозначних кроків, зокрема спробувала очолити протестний рух матерів полонених українських військових та оголошувала голодування, вимагаючи від влади в Києві звільнення заручників та не відмовляючись під час голодування від вина.

Також Савченко їздила до Мінська на сеператні переговори з ватажками “ДНР” і “ЛНР” та в Донецьк – на зустріч із полоненими.
Через це рейтинг депутатки різко впав, її виключили із фракції “Батьківщина”, зі складу делегації в ПАРЄ та спробували усунути від держтаємниці в Комітеті з питань національної безпеки і оборони.

При цьому, використовуючи гроші з фонду на своє визволення, депутатка здійснила десятки міжнародних вояжів – у Канаду, США, Францію, Німеччину, Індію тощо.

Надія Савченко з бойовиками “ДНР” у макіївці

Надія Савченко очолила політичний рух “РУНА“, але невдовзі була виключена з його лав. Після цього вона разом із помічниками увійшла в маргінальну партію “Наступ”, яку після цього перейменували у “Громадську платформу Надії Савченко”.

http://novynarnia.com/2017/05/25/krute-pike-savchenko-cherez-rik-pislya-zvilnennya-vona-yde-v-prezidenti-vimiryuyuchi-reyting-na-vulitsyah/?aid=13P92Y.wghot

Щурі пожирають одене одного в ОРДЛО

Бутусов: Анащенка ліквідували не бійці ССО, а Курченко руками ватажків “ЛНР”


Сергій Іванчук та Іван Дєєв. Кадри відео

 

Юрій Бутусов
журналіст, редактор сайту “Цензор.нет”

(FB)

Військовополонених [із 8-го полку ССО ЗСУ, затриманих бойовиками в Луганській області] під тортурами змусили зізнатися в диверсіях, щоб прикрити ліквідацію Пасічником на замовлення Курченка конкурентів із керівництва “народної міліції ЛНР”.

10 березня “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник виклав виступ двох полонених українських військовослужбовців зі складу 8-го полку спецназу Сергія Іванчука та Івана Дєєва, де вони розповідають, як нібито вони 4 лютого підірвали в Луганську “начальника управління народної міліції ЛНР” Олега Анащенка.
У свою чергу, влада України категорично спростовує ці звинувачення.

Треба відзначити, що ще 11 лютого командування ЗСУ заявило про зникнення розвідгрупи на фронті.

Сьогодні заявлено, що йшлося саме про Іванчука і Дєєва.

Незважаючи на те, що як версія ліквідація Анащенко українськими спецслужбами цілком могла б розглядатися, проте в реальності, подивімося, чи можуть мати до цього відношення Іванчук і Дєєв?

1. Про захоплення диверсантів, які вбили Анащенка, російські спецслужби “ЛНР” заявили відразу після вибуху 5 лютого. Однак відео допиту українських військових опубліковано тільки 10 березня.
На обличчях військових помітні сліди побоїв. При цьому опубліковано відео, що нібито на їх конспіративних квартирах виявлено зброю та вибухівку.
Чому ці визнання були зроблені відразу – чому більше місяця тягнули? Очевидно, спочатку вибивали зізнання, а потім чекали, коли з облич хоча б трохи зійдуть побої.

2. Іванчук – начальник інженерної служби 8-го полку. Ну який сенс посилати його на завдання на кілька місяців як командира диверсійно-розвідувальної групи?
У полку цілих три батальйони, безліч груп, кожна з них здатна зробити цілком нескладну операцію із закладення вибухівки, начальника інженерної служби посилати сенсу немає.

3. Російські спецслужби показали вибухівку і зброю. Але де ж фальшиві документи, як же протягом багатьох місяців могли вільно переміщатися по Луганську диверсанти? Яка легенда? Як проникли? І це теж виглядає дуже підозріло.
За Анащенком тривалий час стежили, було організовано ретельне спостереження за місцевістю. Це могли зробити тільки добре законспіровані агенти. Або самі російські спецслужби.

Читайте також:
CБУ відповіла “ЛНР”. Оприлюдено алібі українських полонених спецпризначенців

Набагато серйознішими аргументами проти версії з причетністю ЗСУ до вбивства Анащенка є самі події в “ЛНР” і кривава боротьба за владу між бандформуваннями. І тут вибудовується абсолютно очевидний логічний ланцюжок:

1. 17 жовтня 2015 року “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник (колишній офіцер СБУ – “Н”) затримав “міністра палива та енергетики ЛНР” Дмитра Ляміна.

2. 18 жовтня 2015 року “глава ради міністрів ЛНР” Геннадій Ципкалов звинуватив Пасічника в тому, що арешт Ляміна – це усунення конкурентів на паливному ринку:
“Арешт міністра Ляміна безпосередньо пов’язаний з його жорсткою позицією щодо протидії монополізації ринку ПММ, яка проводилася компаніями, пов’язаними з українським олігархом-втікачем Сергієм Курченком… Завтра ж міністр держбезпеки Пасічник повинен пояснити дії своїх підлеглих, а в разі, якщо вагомих доказів вини Ляміна не буде, то вибачитись перед ним і негайно звільнити”.

“Голова народної ради ЛНР” Олексій Карякін також звинуватив Пасічника: “Те, що глава МГБ звинувачує Ляміна у зв’язках з (кримінальним авторитетом) Юрієм Єнакіївським, ще раз підтверджує дуже поширену версію про те, що глава МГБ, на жаль, дійсно вплутався в боротьбу українських олігархів. Як відомо, Єнакіївський з часів Кучми контролював на нашій території ряд промислових активів. Відомо також, що Курченко хотів їх захопити. Хочу впевнено заявити: надра і промисловість Луганщини служитимуть її народу. І ні Курченко, ні “Єнакіївський” нашу землю грабувати не будуть”.
Ось джерело – російське державне агентство ТАСС.

3. Однак Курченко, судячи з подальших подій, зумів руками Плотницького та Пасічника усунути конкурентів. Ципкалов і Карякін спочатку втратили посади.

4. А 20 вересня 2016-го в Луганську стався дивний замах на Ігоря Плотницького – “глава ЛНР” відбувся переляком. Однак відразу ж оголосив про “спробу перевороту в ЛНР” і приступив до репресій.

5. 24 вересня 2016 – через рік після виступу проти Курченка – був схоплений і вбитий у в’язниці Ципкалов. “Прокуратура ЛНР” заявила, що він покінчив життя самогубством.

6. А 25 вересня був схоплений і вбитий “заступник начальника народної міліції ЛНР” Віталій Кисельов.

Однак вражає, що вбивство Кисельова – позивний “Комуніст” – тривалий час не визнавалося Плотницьким. Підтвердження в російській пресі з’явилися тільки 1 березня 2017 року в одному з найбільш інформованих російських видань “Газета.ру”. Де розповіли приголомшливу історію, як Плотницкий і Пасічник приховували вбивство Кисельова.

Відразу після повідомлення про вбивство в “Луганськ-онлайн”, 26 вересня на прес-конференцію був запрошений рідний брат “Комуніста”, який не вимовив ні слова, і його “прокуратура ЛНР” назвала Віталієм Кисельовим.

Російське видання називає причини ліквідації “Комуніста” те, що він займався підпільним постачанням сигарет та інших тютюнових виробів у “республіку”, а також мав дохід від незаконної торгівлі зброєю й боєприпасами. Ципкалов і Карякін були пов’язані з контрабандними поставками вугілля в Україну”, – розповів співрозмовник “Газети.ру”.

7. Знищений 4 лютого в Луганську “начальник управління народної міліції ЛНР” Олег Анащенко був другом убитого Кисельова, який служив у штабі разом із ним.

8. Аудиоперехоплення розмови Анащенка, яке виклала СБУ, показує, що він стурбований замахом на Сергія В’язового – “військового комісара ЛНР” у Ровеньках. У розмові згадується Ігор Кулькін – польовий командир однієї з банд бойовиків із Ровеньків.

21 січня 2015-го банди Кулькіна і В’язового були з боєм роззброєні бандами, підлеглими Плотницькому.

У цей час Анащенко – позивний “Спец” – не міг брати участі в боротьбі за владу. “Народна міліція” – це назва “2-го армійського корпусу ЛНР”, який входить до складу російських окупаційних військ. Анащенко очолював бойову групу, яка штурмувала Дебальцеве. Плотницький скористався відволіканням уваги своїх конкурентів і зачистив неугодних.

Таким чином, існують вагомі підстави припустити, що ліквідація Анащенка стала черговим кроком із зачистеи нелояльних до Плотницького й Пасічника авторитетних польових командирів.

Мотивація цих вбивств була спочатку озвучена Ципкаловим ще у зв’язку з арештом Ляміна: колишній український, а нині російський олігарх Сергій Курченко намагається об’єднати в своїх руках керівництво всіма промисловими активами на окупованій території Донбасу.

Великі гроші стоять за ліквідацією всіх бойовиків, хто чинить опір цим планам і “кришує” ті чи інші підприємства. Курченко руками Пасічника й Плотницького знищує бандитські “дахи” і розчищає собі шлях.

Для інформаційного прикриття цієї операції не гребують нічим – в тому числі постановочними прес-конференціями й тортурами полонених

9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Український армагедон.



                    Не відволікайтеся, пані та панове, не відволікайтеся.
                    На Єфремова не відволікайтеся, на Онищенка, на Савченко, на кульбіти Югі Луценка, на решту дохлих кішок, що нам постійно підкидає Порошенко. Це все туман, який застить головне.
                    Головний український армагедон відбувається між цими двома людьми.
                    Між Системою, мета якої збагачення ії членів і яку зараз презентує Порошенко та Україною про яку ми мріємо і яку презентує Тимошенко.
                    Між світлом, під яким знаходиться Тимошенко та темрявою, з якої визирає Порошенко.
                    Між філософією вільної та заможної України Тимошенко та філософією дерьма Порошенка.
                    Між добром та злом.
                    Між вперед та назад.
                    Між цивілізацією та орками.
                    Вийде переможцем Тимошенко, збережеться та відбудеться Україна, кардинально, в кращий бік зімнеться наше життя.
                    Переможе Порошенко, тоді буде український апокаліпсис, буде хаос, який знищить і самого переможця і Україну.
                    То ж не відволікайтеся, не відволікайтеся....

Константинополь вернет автокефалию Украине

Світлина від Valerii Utionok.

Константинополь вернет автокефалию Украине впервые за 330 лет на VIII Вселенском Соборе, который проходить на греческом острове Крит.

Это очень важное историческое событие со времен 1686 года, когда указом Константинополя киевская церковь была присоединена к Московскому патриархату. В случае принятия данного решения Украина сможет преодолеть церковный раскол в стране.
С 19 по 27 июня на острове Крит в Православной Академии в Колимбари пройдет VIII Вселенский Православный Собор. Официально мероприятие начнется 19 июня в день Пятидесятницы, и продлится до 27 июня под юрисдикцией предстоятеля Константинопольской Церкви Его Божественного Всесвятейшества Архиепископа Константинополя, Нового Рима и Вселенского Патриарха Варфоломея.

Всеправославный Собор призван объединить лидеров 14 независимых православных церквей для установления единства среди 300 миллионов православных христиан.
Последний раз православные церковные лидеры проводили такую встречу в 787 году. После 1054 года, когда состоялся «великий раскол» между православными и католиками, такие соборы больше не проводились.

На Украине канонический статус имеет только Украинская православная церковь Московского патриархата.
Одной из главных тем будет рассматриваться «украинский вопрос». В частности, отмена Указа Константинополя 1686 года, который присоединил киевскую Церковь к Московскому Патриархату.
Таким образом, украинская православная церковь получает автокефалию, то есть независимость от Московского патриархата и переходит на прямое подчинение Константинополю и, следовательно, становится равным среди равных. Все имущество и влияние Московского патриархата на территории Украины перейдет к УПЦ и будет разрублен Гордиев узел.

Главное беспокойство РПЦ — это потеря контроля над частью территорий и влияния на украинских верующих.
На данном этапе русское православие отказывается принимать условия и правила, которым раньше подчинялась РПЦ, кроме того, давление на ряд православных конфессий привело к отказу от участия в Соборе Антиохийской, Грузинской, Болгарской церквей.

Также на Православном Соборе будут рассматриваться и множество других вопросов. В частности, стандартизация дат, одежда для священнослужителей, обязательно или нет носить бороду. Подробнее можно ознакомится на официальном сайте «Собор-2016».


Величні споруди королівського Львова показали в відео

Львів — місто королівської величі. Фактично з моменту заснування 1256 року і аж до 1772-го, тобто більш, ніж півтисячоліття, ним правили королі. 

.