О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Все почалося з вбивства Ігора Білозора

  • 03.06.20, 09:55
 Все у нас почалося не з Майдану
І не з Майдану 2004 року
А коли у центрі Львова рівно 20 років тому було забито за українську пісню видатного українського композитора Ігора Білозора двома маскалями з характерними для них прізвищами Воронов і Калінін.
Це призвело до сплеску націоналістичних настрою
А ще обурення викликало як це вбивство висвітлювали на росії і в деяких Українських ЗМІ
Верхом цинізму і невігластва було, коли Білозора обізвали російськомовним композитором

Історія дев'ятьох розстріляних радянською владою юнаків

  • 30.05.20, 08:04

Усім страченим було від 18 до 25 років
Усім страченим було від 18 до 25 років

Навесні 1941 року дев’ятеро юнаків опинились у чортківській в’язниці НКДБ. Протягом двох місяців їх допитували, а згодом, «у зв’язку з військовою ситуацією», без рішення суду, за наказом Наркому СРСР просто розстріляли. Усім страченим було від 18 до 25 років.

10 квітня 1941 року посеред ночі до помешкань шести сімей з міста Бучач та сіл Нагірянка і Зелене, що на Тернопільщині, увірвались оперативники НКДБ КириченкоВеличко і Бурлаченко. Провівши обшуки та конфіскувавши речові «докази», вони забрали з собою Федора АтаманаСтепана БаранюкаМирослава КиндибалюкаМихайла ЛуціваОнуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського.

Вже наступного дня так само затримали Йосипа Огиду, а 30 квітня чекісти прийшли по Захара Савку та Івана Моцика.

Пізніше в обвинувальному висновку оперативники зазначатимуть, що усі ці арешти відбувались поступово: мовляв, Луців під час допиту вказав на Кандибалюка, який в свою чергу згадав про Ясиновського і Баранюка. Тобто затримані нібито «здали» одне одного. Утім, це було брехнею.

Фрагмент обвинувального висновку
Фрагмент обвинувального висновку

Матеріали архівно-слідчої справи говорять про те, що арешт принаймні перших шести молодих чоловіків НКДБ спланував завчасно: дати затримання, а також час допитів не відповідають ланцюжку, який намагались пізніше вибудувати чекісти, бо, наприклад, згідно з документами, допит Ясиновського, якого нібито «здав» Киндибалюк, почався на дві години раніше, ніж допит самого Киндибалюка.

Фрагменти допитів Мирослава Ясиновського та Мирослава Киндибалюка
Фрагменти допитів Мирослава Ясиновського та Мирослава Киндибалюка

До того ж ордери на арешт щодо перших шістьох затриманих були видані одночасно, без будь-якої перерви, про що окрім однакової дати свідчать послідовні порядкові номери.

Одним із тих дев’яти, кого вночі 10 квітня схопили і звинуватили у підготовці контрреволюційного повстання через приналежність до ОУН, був Онуфрій Федущак. Саме його двоюрідний онук Остап Єднак через понад 75 років знайшов цю архівно-слідчу справу в архіві СБУ та зміг дізнатись подробиці історії, про яку до того знав лише з родинних переказів.

«У нашій родині чомусь дуже довго (не лише за часів СРСР, але й за часів незалежної України) не говорили, що у нас був репресований родич. Моя бабуся Ольга, його рідна сестра, про нього майже не розповідала. І навіть на відкриття пам’ятного монументу розстріляним тернополянам вона їздила сама», – розповідає Єднак.

Онуфрій Федущак, 1940 рік
Онуфрій Федущак, 1940 рік

На момент затримання Онуфрію Федущаку було дев’ятнадцять. Він навчався у 9 класі. Під час допитів хлопець розповів, що до ОУН потрапив випадково, коли одного літнього дня 1940 року зустрів Мирослава Киндибалюка, який і запропонував приєднатися до підпілля. Отримавши псевдо «Рибак» йому наказали відслідковувати у Нагірянці діяльність органів НКДБ та міліції, здійснювані ними арешти, а також контролювати інформацію про місцевих донощиків і симпатиків радянської влади.

Разом з Федущаком чекістами був затриманий і його однокласник, 18-річний Федір Атаман. Слідчому він розповів, що вступив до ОУН у серпні 1940-го. Під псевдо «Петренко» спочатку був зв’язковим, а згодом став станичним у селі Зелене. Одним зі «злочинів», які йому додатково закидали чекісти, було те, що протягом 5 днів на прохання Мирослава Ясиневського Атаман переховував у своїй квартирі повстанця «Плитку».

У 9 класі на момент арешту навчався і 19-річний Мирослав Киндибалюк. Під час обшуку співробітники НКДБ вилучили у нього синьо-жовтий прапор. На допитах хлопець спершу заперечував свою причетність до ОУН, утім, очевидно внаслідок фізичного впливу, різко змінив свої покази, зазначивши, що вступив до організації навесні 1940 року, отримав псевдо «Лебідь» та став станичним у селі Нагірянка.

Фрагмент допиту Мирослава Киндибалюка
Фрагмент допиту Мирослава Киндибалюка

Вибивали свідчення, як випливає з документів, і зі ще одного затриманого – 18-річного Степана Баранюка, – адже у протоколах допитів так само зафіксована його різка зміна свідчень.

Фрагменти задокументованих допитів Степана Баранюка
Фрагменти задокументованих допитів Степана Баранюка

Так, 11 квітня у розмові з представником НКДБ Величком він наголошував, що не є членом ОУН і псевдо йому ніхто не давав, а вже 25 травня зізнався, що долучився до підпілля у липні 1940-го, коли склав присягу оунівця Киндибалюку і став «Чайкою».

Михайло Луців, 1940 рік
Михайло Луців, 1940 рік

Під час допитів чекісти тиснули і на 25-річного Михайла Луціва, який хоч і не заперечував своєї приналежності до Організації українських націоналістів, утім, відмовлявся зізнаватись, чим конкретного в ній займався, стверджуючи, що жодних завдань від Киндибалюка, завдяки якому на початку 1940 року опинився в ОУН і отримав псевдо «Хмара», він не отримував.

Зрештою, очевидно під фізичним впливом з боку чекістів, він розповів, що як член підпілля був зв’язковим та купував медикаменти.

Підготовкою аптечки (зокрема перев’язочних матеріалів) за завданням Федора Атамана мав займатись і 22-річний Іван Моцик, у якого під час арешту вилучили синьо-жовтий прапор. Чекісти закидали молодому чоловікові ще й те, що, «знаючи про існування контрреволюційної організації», він не повідомив про неї місцеві органи влади.

Тим часом його однолітка Йосипа Огиду звинувачували в тому, що будучи в ОУН під псевдо «Дубенко», він брав участь у підпільних зборах та виконував накази місцевого керівництва організації.

Мирослав Ясиновський, 1938 рік
Мирослав Ясиновський, 1938 рік

Мирославу Ясиновському на момент затримання було 19. У протоколах допиту зафіксовано, що до підпілля він вступив у серпні 1940-го, утім, нібито під примусом. Мовляв, спочатку намагався відмовитись, бо «був лише учнем і мав вчитися», але оунівець «Ворон» пригрозив йому пістолетом і він таки погодився. Згодом, отримавши псевдо «Боян», він виконував роль підрайонного, контролюючи роботу підпілля у чотирьох тернопільських селах: Нагірянці, Звенигороді, Рукомиші та Зеленому.

Єдиним, хто від моменту арешту і протягом усіх допитів не визнавав себе винним та усіляко заперечував свою приналежність до ОУН, був 25-річний Захар Савка (у минулому член «Просвіти»). Слідчому він наголошував, що пропозиції вступити до підпілля відхиляв, адже і так мав роботу та «заробляв на шматок хліба», а ця організація йому «хлібу не могла дати». Утім, це не переконало чекістів.

Чи були насправді усі ці молоді люди запеклими повстанцями? Двоюрідний онук одного з затриманих Остап Єднак сумнівається.

«Це були школярі старших класів. Вони фактично були дітьми. Так, це була свідома молодь, але це були насамперед ще діти. Моїй родині невідомо, чи ці хлопці і справді були радикальними учасниками підпілля, ідейними борцями за незалежність, – каже він. – Гадаю, що у справі все було написано «під копірку», незалежно від того, що хлопці робили і розповідали».

Попереднє «слідство» у справі дев’ятьох юнаків завершилось 15 червня 1941-го. В обвинувальному висновку йшлося, що усі вони звинувачені за двома статтями: 54-2 (підготовка збройного повстання) та 54-11 (участь у контрреволюційній організації). Подальшу долю арештованих мав вирішити обласний суд Тернопільської області. Але цього не сталося.

21 липня 1941 року, керуючись постановою Наркому ВР УРСР, Федора Атамана, Степана Баранюка, Мирослава Кандибалюка, Михайла Луціва, Івана Моцика, Йосипа Огиду, Захара Савку, Онуфрія Федущака та Мирослава Ясиновського розстріляли.

Це сталося майже рівно через місяць після початку німецько-радянської війни. Саме тоді перед СРСР гостро постала проблема переповнених внаслідок активних репресій в’язниць, тож на офіційному рівні її спробували вирішити двома наказами від 23 червня 1941-го. Перший – начальника тюремного управління НКДБ УРСР, капітана держбезпеки Філіппова – передбачав евакуацію в’язнів та містив «План евакуації». У другому – № 2445/М наркома держбезпеки Всеволода Меркулова – йшлося пр терміновий облік усіх радянських арештантів із подальшим розподілом їх на тих, хто підлягав депортації до ГУЛАГу, та тих, кого необхідно було розстріляти (це мали вирішувати місцеві керівники НКДБ).

Саме останній документ вирішив долю дев’ятьох героїв цієї історії. Цікаво, що після закінчення війни вони ще певний час вважались зниклими безвісти і у 1947-му радянські силовики перевіряли інформацію про них, вимагаючи від місцевих сільрад довідки, а також задіюючи для цього своїх агентів.

Одне з агентурних донесень
Одне з агентурних донесень

«Ці покидьки, ця жахлива репресивна система працювала над тим, що навіть якби ці хлопці якимось чином вижили та пройшли війну, їх би все одно рано чи пізно знищили», – зазначає двоюрідний онук репресованого Онуфрія Федущака Остап Єднак.

Виправдали усіх дев’ятьох 24 грудня 1992 року.

Дев'ятьох юнаків розстріляли без будь-якого судового рішення
Дев'ятьох юнаків розстріляли без будь-якого судового рішення

«Із матеріалів справи вбачається, що засуджений у насильницьких дія проти мирного населення участі не брав», – йшлося у реабілітаційному висновку кожного з 9 репресованих.

Ця історія – не єдиний приклад того, як жорстокість радянської репресивної машини торкалася не лише цілком дорослих громадян СРСР, але і зовсім юних.

Дещо раніше Радіо Свобода розповідало про долю Володимира Олійника, який був теж із Тернопільщини.

За допомогу ОУН він, підліток, отримав 10 років «виправних таборів» і 5 років обмеження у правах із неможливістю повернутися до України навіть після звільнення. Для того, щоб заслати хлопця у табір, чекісти навмисне дописали йому років.

https://www.radiosvoboda.org/a/29745993.html

Нові фото Петлюри

  • 29.05.20, 20:50
До уваги користувачів!
ЦДАВО України публікує світлини С. Петлюри, відтворені з негативів, що відклалися в особовому фонді І. Огієнка (Ф. 1871. Оп. 1. Спр. 7).
Щиро дякуємо Державному центру збереження документів НАФ за співпрацю та допомогу



Закордонний рейд УПА 1947 року

  • 26.05.20, 09:58
Закордонний рейд

Я. Стецько та Дж. Буш

  • 24.05.20, 11:00
Голова проводу ОУН(б) Ярослав Стецько на зустрічі з 43-ім віце-президентом США Джорджем Бушем, 1983 р.
Позаду ліворуч Гнат Білинський 1-й провідник Теренового Проводу ОУН(б) у США.



УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Забутий геноцид

  • 22.05.20, 08:31

Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPANСоюзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA
У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPANВсе не влізло, далі тут https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html

Повстання холодноярців в Лук'янівській тюрмі

  • 17.05.20, 08:47


Не буду вам переповідати про Холодноярське повстання-більшість, напевне, й без мене знає. Розкажу краще як зародився план знищення холодноярців.

Слово документам: "Лично. Совершенно секретно. Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву. ... Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного.(...) Мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко". Автор документа-Повноважний представник ГПУ по Правобережній Україні Єфим Євдокимов. Дата-29 червня 1922 року.

План чекістів був наступний:

  1. Створення фіктивної "Чорноморської повстанської групи"

  2. Надавання цій "групі" якомога більшого авторитету серед повстанців

  3. Налагодження зв'язку між "групою" та отаманами

  4. Перенесення в певний момент центру операції з Єлисаветграда до іншого місця, яким визначалася Звенигородка

  5. Ціль-ліквідація повстанців

Трохименко (псевдо-"Генштабу полковник Гамалія") став "командиром" неіснуючої "групи", а Терещенко ("сотник Завірюха")-"начальником штабу групи". Гамалія-Трохименко мав величезний авторитет серед повстанців. Хто ж знав, що він перейшов на бік ворога? Втім появу цих двох повстанці зустріли так би мовити "у звичному режимі"-вони й досі партизанили. Таке авторів "Операції "Заповіт""(а саме таку, вкрай лицемірну назву отримав план ГПУ) не задовольняло. Тому "Гамалія" та "Завірюха" регулярно видають накази. Читаючи їх ніколи не подумаєш, що це були чекістські сексоти (секретные сотрудники)-настільки патріотично вони написані. Вони об'єднували під чекістським командуванням повстанські загони. Ті хто не хотів об'єднуватись (а це були анархісти та ті хто не клюнув на гачок) суворо каралися-аж до розстрілу. Дійшло до того, що отамани мусили питати у своїх "командирів" дозволу на проведення операцій.

У вересні 1922 р. "Гамалія" оголосив-армія УНР переходить кордон в ніч на 1 жовтня, їй будуть допомагати польська та румунська армії. Тому треба провести з'їзд у Звенигородці, аби домовитись про дії отаманів. Буцімто прибудуть Тютюнник та Гулий-Гуленко(останній уже був арештований). У хаті, де мав відбуватися "з'їзд" влаштували засідку матроси. Тих, хто заходив, зв'язували. Було захоплено отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, а також їхніх ад'ютантів-Компанійця, Добровольського та Ткаченка. Їх вивезли до Києва. У лютому 1923 року відбувся судовий процес. Усіх засудили до смертної кари. Відправили до двох камер смертників, де вже перебували деякі їхні товариші. На прогулянки їх не виводили. Замість чаю-окріп.

9 лютого 1923 року повстанці облили окропом червоноармійця, який прийшов подати його, заволоділи револьвером, задушили вартового й спустились у коридор. Там задушили ще одного вартового, але той встиг вистрілити й підняти тривогу. Заволоділи зброєю. Між червоними та холодноярцями зав'язалася перестрілка, яка тривала чотири години...

Але сили були нерівні. Коли набоїв стало обмаль, повстанці забарикадувалися на другому поверсі. Попрощалися. Після чого застрелили один одного. Ті ж в кого не було гвинтівок, забрали їх у загиблих товаришів та спробували підпалити в'язницю, але приїхали пожежники й загасили вогонь. Вони, з гвинтівками без набоїв здійснили ще одну відчайдушну спробу прорватися. Але потрапили в полон. Їх чекала страшна смерть-заступник коменданта в'язниці, колишній скотобійник Ріхтер власноруч відрубав їм голови.

Всього загинуло 38 повстанців. Втрати ж червоних оцінити неможливо. Справа в тому, що начальник ОАЧ Фріновський, в рапорті про події 9 лютого дає такі дані: 1 вбитий, 4 поранених. Ці дані, м'яко кажучи занижені. Адже бій тривав 4 години, а повстанці стріляти вміли. Інших даних немає. Поховані ж холодноярці або на Лисій горі, або на так званій Собачій тропі, що з'єднувала тоді Печерськ і Звіринець. На Печерську є "підозрілі" яри. Які таємниці вони можуть приховувати?

https://dynamo.kiev.ua/blog/229090-povstannya-v-lukyanvskj-tyurm

Це повстання прекрасно описано в художній книзі Василя Шкляра "Чорний ворон. Залишенець"

"Динозавр наш!"

  • 17.05.20, 07:45
Історія "ЛНР": від пітекантропів до пітекантропів

Окупанти випустили "підручник" з "історії ЛНР" від "найдавніших часів"

Підручник написали місцеві пропагандисти Дмитро Крисенко та Галина Корольова. Остання під час презентації зізналася, що для викладення інформації про події, що відбувалися на Луганщині після російської окупації, використовували матеріали "офіційного" пропагандистського ЗМІ – "Луганського інформаційного центру".

"Історія нашої батьківщини розпочалась приблизно 100 тисяч років до нашої ери", - розмірковують автори.

"Підручник ділиться на дві частини: з найдавніших часів до 2014 року і історію Луганській Народної Республіки. Ми простежили причини державного перевороту на Україні в 2014 році, зародження і перемогу суспільно-політичного руху "Російська весна", референдум та громадянську війну, яка ще не завершилася до теперішнього часу. Ми торкнулися таких питань, як міжнародний статус нашої держави і також питання культури і повсякденного життя ", - розповіла Корольова.

Крисенко заявив, що українців не існує, є лише "обмануті росіяни". Автори заявляють, що "посібник", який вони створили, розповідає про Луганщину "на тлі світової історії і в нерозривному зв'язку з історією Росії з найдавніших часів до теперішнього часу".

Як повідомляє повідомляє Depo.Донбас з посиланням на сайти підконтрольні бойовикам, "підручники" на 500 сторінок буде надруковано протягом травня тиражем в одну тисячу примірників і розподілено між бібліотеками шкіл і вузів.

Зауважимо, що Крисенко незаконно використовує наукове звання "доктор історичних наук".

 

«Буря» у стінах НКВС. Історія одного арештанта

  • 10.05.20, 08:33

Петро Пилипишин
Петро Пилипишин
Фото: архів СБУ

«Росія забрала в мене всіх і все, кого я любила. Брата, сина, церкву, землю, нажиту мозолями, все майно». 

Моя прабабця Лікерка часто нарікала на Москву, посилаючи на Кремль прокльони та гострі словечка. Зараз я думаю, як це вона всі роки Союзу не боялася? Росію називала москальською джумою, росіян - не братами, а вбивцями. Мабуть, коли втрачаєш найрідніших, з ними втрачаєш і страх…  

Про брата Лікерки, Петра Пилипишина, я знала мало. Такий собі хіпі навіть за нинішніми мірками — пустив батьківський спадок на театр, з яким подорожував Україною. Для 1930-тих тандем сільського хлопця з театром - взагалі щось немислиме. З розповідей прабабці мені найбільше запам’яталося, що він, коли навідувався вгості, забороняв стелити йому ліжко. “Мені, Лікерцю, треба до твердого звикати” — арґументував. 

Відчував щось, мабуть. В травні 1941-го його арештували - за зв’язки з ОУН. Прабабця побігла до нього в Гримайлівську тюрму, куди його спочатку кинули, понесла якусь ковдру і харчі. Він заказав приходити - “В тебе діти”. І передав аркуш паперу з автопортретом, намальованим вугликом. Це - єдине, що лишилося від нього і досі зберігається моєю родиною. 

***

Я сиджу в читальному залі СБУ. На столі переді мною скріплені в теку різні документи формату А-4 і меншого розміру довідки. Пожовклі від старості. Відбиток пальця. Внизу на кожній сторінці допиту незграбний підпис. Одне фото в профіль та анфас. Стандартне для слідства. Чоловік, котрого я ніколи не бачила і який дуже схожий на мою прабабцю. 

«Дело № 13682 по обвинению Пилипишина Петра Теодоровича. Начато 10 ноября 1941, окончено 3 декабря 1941»

Звична для тих часів 58 стаття кримінального кодексу — «контрреволюційна діяльність». 

Чого ж звинувачення почали 10-го листопада, якщо арештували в кінці травня, що до того часу? Пазлик за пазликом складаю докупи події і дні з життя рідної по крові мені людини. Розшифровую красиві і не дуже почерки слідчих, котрі в різні часи проводять допити. Примітно, що на папері до підозрюваного вони звертаються виключно на Ви і з великої літери… Сторінка за сторінкою вимальовую картину життя Петра Пилипишина.

***

1916 рік. Село Буцики Гусятинського району. В родині три доньки і народжується четвертий син. Сім’я, як запишуть через 25 років в матеріалах кримінальної справи — «средних крестьян». 7 років школи. Далі — рік роботи в адвокатській канцелярії м. Гримайлів (містечко поряд з Буциками). Участь у «Просвіті» та в хоровому і театральному гуртках при сільському клубі. Отак — у маленькому селі Буцики з двомастами жителями в 30-тих роках 20-того століття були Просвіта та гуртки. Їх зі Львова підтримували партії Соціальні демократи та Соціальні радикали. Зокрема надсилали в село газети та книжки. Принаймні, таку інформацію Пилипишин надає слідчим. 

В 1934-му Петро їде до Львова. Я підозрюю, що на чиєсь запрошення. Бо місяць працює вантажником у магазині. А потім зразу — у видавництві «Українська рекляма». Яке випускає часопис «Дажбог» та «Юні друзі». А друкуються в них Богдан-Ігор АнтоничБогдан Кравців, Богдан Лепкий. В першому номері «Дажбога» редактори пояснюють свою мету — «об’єднати при журналі поетів молодої ґенерації, націоналістів» та «інформувати про все, що є в літературі, в театрі й у кіні інтересного, по змозі як найбільш інтересно» (Слово до читачів. – 1932. – Ч. 1). І це вдається. Часопис з видавництвом гуртують активну патріотичну молодь. 

Чим конкретно займався мій родич в «Українській реклямі», невідомо. На допиті він каже, що збирав адреси, за якими доставляли рекламу, газети та журнали видавництва. Та чи так це було? Я сумніваюся, бо на інших допитах він називає прізвище головного редактора (Іван Шавель) та авторів. Для чого така інформація простому збирачу адрес? Через пів року Петро звільняється з «Української реклями», на його місце приїжджає працювати двоюрідний брат — Іван Вороновський (1940-го його теж арештовують за участь в ОУН). Я припускаю, що так була налагоджена робота націоналістичних рухів. Молоді активісти з провінції приїжджали до Львова, їх навчали й далі вони виконували різні завдання — залучали нових учасників, розповсюджували інформацію і тощо.

Після видавництва Петро йде на роботу до організації «Українська культура». Там працює майже рік. Чим саме займається, теж невідомо. А далі починає грати в пересувному театрі імені Котляревського. Віддає на нього всі гроші, отримані від продажу землі, що йому в спадок лишив батько. Гастролює по Галичині та Польщі. Ось фрагмент з допиту, де йдеться власне про останні дні роботи театру.  

«— Скажите, каким образом вы попали на территорию Германии?

— В 1939 році я разом з групою артистів театру в’їхав в Коломию для постановки п’єси «Маруся Богуславка» (драма Нечуя-Левицького), «На полі крові» (драма Лесі Українки), але постановку ми не зробили, нас застала війна, з-поміж артистів частину мобілізували, а частина виїхала на територію колишньої Польщі. Їхали ми по території Румунії, де нас і затримали. З поїзда нікуди не випускали, через ніч ми в’їхали в Заліщики, звідти я поїхав на Тернопіль, а далі — на Скалат. То була осінь 1939-го року. На території Німеччини я не був. (переклад з російської)». 

Власне, з приходом на Галичину Червоної армії театр припиняє своє існування. Але Петро повертається додому не одразу. В одному з допитів слідчий запитує його про арешт польською поліцією. І він розказує - затримали за участь в акції, присвяченій пам’яті загиблих українських націоналістів в 1918-1920-му роках при обороні Львова від поляків. За це в польській в’язниці він сидить два тижні. І вже після цього вертається в Буцики.  

З кінця осені 1939-го до травня 1941 працює вчителем початкової школи в сусідньому селі Рудки.

Петро Пилипишин (ліворуч)
Петро Пилипишин (ліворуч)
Фото: з особистого архіву сім'ї

Арештують його 24 травня 1941 року. Кінець весни. Мабуть, цвітуть яблуні, буяє зелень. А разом з нею буянить Червона армія. Арешти відбуваються по всіх селах. Затримують вчителів, священників, інтелігенцію. В документах напишуть, що при обшуку в Пилипишина вилучено блокнот з записами та малюнком тризуба.

Постанова на арешт від 19 травня 1941-го року. Разом з нею витяги з допитів двох затриманих із зізнаннями — в ОУН їх вербував Петро Пилипишин і на його вимогу вони збирали інформацію про розміщення військ та адреси радянських чиновників. Тобто Петра беруть за доносом.  

Перший допит Пилипишину влаштовують в день арешту. Він заперечує свою причетність до ОУН. Наступного дня - знову допит. Фактично ті самі питання і ті самі відповіді : про ОУН чув, читав в газетах, ніколи учасником не був. І ось допит за 26 травня 1941-го. Два дні після арешту. Відповіді вже інші. Мова - абсолютно канцелярська.  

— … на следствии 24 мая 1941 года я скрыл от следствия свою принадлежность к ОУН. А теперь решил открыто заявить следствию, что я являюсь членом ОУН, куда вступил в 1934-ом году в городе Львове.  

Ніби-то в 1934-му в громадській читальні Львова він познайомився з людиною, яка розказала йому про ідею Самостійної України і що ОУН за неї бореться. І запропонувала вступити в організацію. Після того вони зустрічалися в Личаківському парку і знайомилися з 10 оунівськими заповідями. Ще було двоє інших чоловіків. Прізвищ один одного вони не знали. Такі були правила. Далі, мовляв, вони отримали доручення вербувати нових членів. 

На цьому ж допиті є розповідь Петра про складання присяги з клятвою, записаною рукою слідчого. 

«Я — Буря, син українського народу підтверджую, що цілком добровільно вступаю в члени ОУН. Життя і боротьба — це мої обов’язки в знак Ордену. В цьому мені Боже допоможи».

Знаходжу в матеріалах справи свідчення, що присягу приймав товариш «Зозуля». «Зозуля» був лише трохи старшим і неосвіченим — але за правилами організації Пилипишин мав йому повністю підкоритися. Одразу після присяги дістав доручення — збирати інформацію, де живуть радянські партійці. І до наступної зустрічі мав вивчити напам’ять 10 заповідей і 12 оунівських правил. 

Тут же на листку рукою Пилипишина, дуже нерівним і поганим почерком, написано цих 10 заповідей ОУН. В кінці стоїть дата — 26.05.941. Тобто написано під час допиту. Або змусили писати з пам’яті, або диктували. Мабуть, щоб мати речовий доказ до справи.

Далі Петро називає прізвища людей, котрих вербував і розказує про обставини, за яких це сталося. Зливає усіх. Прізвища і самЕ зізнання в протоколі допиту підкреслено червоним… А сам допит, судячи з офіційних документів, закінчують 26 хвилин на другу ночі…. 

Нині вже покійна прабабця Лікерка стверджувала, що через кілька днів після арешту, Петра перевезли до Чортківської тюрми. Однак, я сумніваюся, що це так. Бо на кінець червня через наступ німців НКВедисти розстріляли понад 800 арештантів тієї в’язниці. А 2-го липня 954 чортківських в’язні пішки пішли на Умань. 187 не прибули — їх застрелили по дорозі або ж вони померли від виснаження. Решту знищили в Умані. Всіх. Тобто, якби Петро Пилипишин був на той момент у Чортківській тюрмі, в нього не було б шансів дістатися до Росії.

А в його справі записано - етапований з Тернопільської області в Златоустівську тюрму у зв’язку з воєнними діями. Цікаво те, що сам Петро в Челябінську область доїхав. А його справа з допитами і з визнанням вини загубилась по дорозі. В руки тамтешніх слідчих вона не потрапила. Тому вони відкривають справу з нуля. І з початку починають допитувати.  

Пилипишин всю вину відкидає. В ОУН не був. Про організацію знає лише з газет. Коли згадують арештованого двоюрідного брата, каже, що з ним про українських націоналістів ніколи не говорив. Слідчі запитують ще й про односельця Володимира Фішку, так сталося, що Пилипишин зустрівся з ним в Магнітогорській тюрмі і навіть сидів в одній камері, але Петро каже - до в’язниці вони були ледве знайомі. В результаті в обвинувальному висновку запишуть: 

  1. речових доказів по справі немає;
  2. свідків по справі немає;
  3. первинна слідча справа не поступила. 

Попри це 12 грудня 1941-го винесуть вирок — 8 років у виправному трудовому таборі. За буржуазну антирадянську діяльність. 

Все відбудеться дуже швидко.

Обвинувачення пред’являть 2 грудня 1941 року, попереднє слідство завершать 3-тього грудня і 12 — обвинувальний висновок. В ньому підкреслять — слідкувати за Пилипишиним треба і далі, бо у в’язниці він може зв’язуватися з контрреволюціонерами.

Мою увагу привертає такий собі меморандум, де загальна інформація про в’язня. Там окрім біографічних даних є питання до слідчого: «Можна ли вербовать заключенного и для какой работы?» Відповідь однозначна: «Вербовать нельзя. На следствии вел себя неискренне». 

27 квітня в НКВС Челябінської області з тюрми, де Петро Пилипишин просидів більше року, відправлять довідку з грифом «Секретно». Довідку про смерть. Лікарі напишуть, що в’язень помер 28 лютого 1941-го року від авітамінозного ентероколіту. Тобто довідка видана лише через два місяці після смерті…

Я не знаю, як його похоронили. Свідки, котрі вижили в таборах, розповідають — не церемонились ні з живими, ні з мертвими. Викопували велику яму і зсипали туди 20-25 тіл. Голих чи в лахміттях. А в тюрмах щодня гинули десятки людей. Бувало, що хоронили в одиночній могилі. Під номером, без імені та прізвища. Але таке траплялося нечасто.

***

У фільмах завжди інакше. Герої ніколи не здають своїх побратимів на допитах, виходять живими з в’язниці, або помирають при втечі чи героїчною смертю. У житті не всі витримують знущання слідчих. І, як мій родич, часто конають геть негероїчно. «Авітамінозний ентереколіт» — кишкове інфекційне захворювання через погане харчування, яке супроводжується частими рідкими виділеннями. Смерть — страшна і неприємна. Якщо у 27 років вона може бути нестрашною. 

Старша на 8 років за свого брата Петра моя прабабця Лікерка 1-го грудня 1991-го на референдумі проголосувала за незалежність України. І ще 9 років прожила під синьо-жовтим прапором та тризубом, малюнок якого знайшли в блокноті її брата. Своїм довгим життям моя прабабця ніби підтвердила той факт, що смерть її брата Петра в розквіті сил була недаремною.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
52
предыдущая
следующая