Роман Шухевич: цікаві факти про командира УПА



Легендарний головнокомандувач УПА. Ми знайшли кілька маловідомих фактів з життя цієї непересічної особистості. 

1. Шухевич – музикант і танцюрист
Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у відомій в Галичині родині. Прадід Романа Йосип Шухевич перекладав з латини на українську твори Вергілія, з німецької – Шульце, Гердера та Шіллера, з англійської – Вальтера Скота. Дід майбутнього головнокомандувача УПА був науковцем, відомим дослідником Гуцульщини. Родина подбала, аби малий Роман отримав гідну освіту, яка включала не лише академічні науки, але й музику. Роман Шухевич заочно навчався в музичному інституті імені Лисенка за класом фортепіано. 

У студентські роки у Львові Роман грав у студентському квартеті “Ревелєрси Євгена” (“Львівські ревелєрси”). Одним з солістів квартету був рідний брат Романа Юрій, пізніше, у 1941-му, закатований більшовиками. Брати навіть виступали спільно у Львівському оперному театрі. 

Розповідають, що Роман полюбляв грати на фортепіано і робив це за кожної слушної нагоди. Як зазначали квартиранти родини Шухевичів, коли в домi починалися суперечки, Роман сідав за фортепіано і грав і співав з “Наталки Полтавки”: “Де згода в сімействі, там мир і тишина”. Після цього сварки вщухали. 

Одного разу молодий Шухевич грав на фортепіано на вечірці в одному карпатському містечку. Інструмент позичили в одної родини та привезли на возі, але назад коштовне фортепіано пошкодували трясти на возі, тому понесли просто на руках. Понесли разом зі стільцем, на якому сидів Шухевич, який продовжував грати всю дорогу.

Роман Шухевич також вважався добрим танцюристом. За словами його друзів, він закінчив курс народних танців відомого у Львові хореографа Василя Авраменка. 

2. Шухевич – польський вояк 

Свої воєнні університети генерал-хорунжий УПА починав як звичайний рядовий гарматник в польському війську. У 1928-29 роках Шухевич проходив строкову службу в артилерійській частині у Володимирі-Волинському. Як здібний юнак, Шухевич навіть навчався в так званій підстаршинській школі, але через участь в українській націоналістичній організації вважався неблагонадійним, тому не зміг завершити навчання і так і залишився рядовим. 



Після завершення строкової служби Шухевич деякий час жив у Данцигу (нині – польський Гданськ), що мало тоді статус “вільного міста” між Польщею та Німеччиною. Там він продовжив військовий вишкіл в осередку Української військової організації, заснованої Євгеном Коновальцем, з яким був особисто знайомий, адже останній був квартирантом родини Шухевичів у Львові і багато спілкувався з юним Романом. 

3. Шухевич – копірайтер 

В 1930-х роках у Львові Шухевич, який до того встиг відсидіти в польській в’язниці за українську націоналістичну діяльність, відкрив власний бізнес – рекламну компанію “Фама”, яка досить успішно працювала та давала змогу заробити як на життя, так і на підпільну діяльність ОУН. 



“Фама” відзначилася креативним підходом до реклами, не гребувала еротичними (як для пуританських 1930-х) сюжетами та оригінальними акціями. Зокрема, одного разу працівники “Фами” поширили в львівських ЗМІ плітки, що в певний час одна жінка вкоротить собі віку, стрибнувши з даху готелю “Жорж”. Коли в визначене місце збіглися репортери, з даху впала лялька жінки з рекламою. 

Окрім газетної реклами “Фама” активно працювала на ринку крамничних вітрин, заробляла рекламою на трамвайних стовпах, тощо. З часом справи пішли настільки добре, що в останні роки існування компанія вийшла на ринки Угорщини та Німеччини. При цьому Шухевич весь час вів чорну бухгалтерію і щомісяця перераховував чималі кошти на потреби українського підпілля. 



4. Шухевич – “антисеміт” 

Як і годиться людині, на яку російська пропаганда навісила ярлик “фашиста”, фактів антисемітизму з боку Романа Шухевича не спостерігається. Навіть навпаки. Навіть в його фірмі “Фама” працював єврей – такий собі Левко Берлін, жодної упередженості до національності якого помічено не було. 


Наталя Шухевич та Ірина Райхенберг

Більше того, під час німецької окупації дружина Шухевича Наталя переховувала у Львові від нацистів єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Як розповідав син Романа Шухевича, народний депутат Юрій Шухевич, Ірина була дитиною сусідів Шухевичів Вольфа і Ружі Райхенберг. Їхню старшу дочку німці розстріляли в 1942 році. Така ж доля чекала і на молодшу, якби її не прихистила Наталя Шухевич. 

За допомоги Романа Шухевича дівчинці зробили фальшиві документи на ім’я українки Ірини Василівни Рижко. З цими документами дитину переправили до сирітського притулку в греко-католицькому монастирі, де Ірина жила до кінця війни. Померла Ірина Райхенберг 2007 року в Києві. 

5. Шухевич – курортник 

Наприкінці 1940-х років здоров’я Романа Шухевича почало здавати, і йому довелося звертатися до лікарів. Це було вкрай небезпечно, адже командир УПА перебував на нелегальному становищі, був оголошений у всєсоюзний розшук, і будь який “вихід в люди” міг закінчитися арештом. Тим не менш Шухевич з підробними документами та у вигляді “бухгалтера з молочарні” звертався до лікарів. У командира діагностували міокардит, гіпертонію та ревматизм. 



Від усіх цих недугів Шухевич вирішив лікуватися там, де його найменше шукатимуть – в санаторіях Одеси. Разом зі своєю зв’язковою Галиною Дідик Шухевич 1948 року вирушив до “Лермонтівського” санаторію Одеси під виглядом вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. В санаторії найбільш розшукуваний в СРСР буржуазний націоналіст зі своєю зв’язковою лікувалися протягом півтора місяця у найкращих лікарів. При цьому Шухевича та Дідик тимчасово прописали за підробними документами, фото в яких було ідентичне тому, що розповсюджувало МДБ в орієнтуванні на розшукуваного “ворога народу”. 

Більше того, кардіограму провіднику УПА робили у радянському військовому шпиталі. “У той час не було в санаторіях апаратів, щоб робити кардіограму. Був він тільки в якійсь військовій частині. Я пішла туди попроситися, але мені сказали, що вони так нікому не роблять. Але коли почули, що ми галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже прихильно поставилися і зробили кардіограму”, – згодом писала Дідик у спогадах. 

6. Смерть та могила Шухевича 

Роман Шухевич, який рекордно довго з усіх командирів антирадянського підпілля переховувався від органів нацбезпеки СРСР, загинув 5 березня 1950 року – рівно за три роки до смерті Сталіна – у селі Білогорща (нині район Львова) в будинку вчительки Ганни Конюшек. Загалом в облаві на командуючого УПА було задіяно близько тисячі вояків Міністерства державної безпеки СРСР. Коли до будинку зайшли МДБісти, Шухевич, хоча і мав теоретичну можливіть відсилітися в добре замаскованій криївці, вирішив прориватися з боєм. Вбивши майора МДБ Ривенка, командир УПА вже на виході з будинку отримав автоматну чергу в груди. Після чого застрелився, аби не потрапити до ворога живим. В офіційному звіті було записано, що вбив Шухевича один з сержантів, які оточили будинок. 

Тіло провідника привезли до Львівського обласного управління МДБ, де його показали людям, які особисто знали генерала УПА і могли його упізнати. Всі підтвердили, що вбитий саме Шухевич. “Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. “Значить, застрелився”, – подумав я”, – так описав Юрій Шухевич свою останню “зустріч” з батьком. 

Що сталося з тілом Шухевича наразі достеменно не відомо. Пошуки місця поховання командувача УПА тривають уже багато років. За однією з версій, тіло командира УПА було спалене біля села Гуків у Хмельницькій області. Зараз там споруджено пам’ятний хрест. За матеріалами Україна для українців.

В NASA відкрили нову планету

Американський школяр допоміг відкрити нову планету на третій день стажування в NASA
Вчені оголосили про виявлення планети TOI 1338 b, що обертається відразу навколо двох зірок. Зробити це відкриття вченим з американського космічного агентства допоміг 17-річний старшокласник Вулф Цукіер.

Про це 7 січня повідомили у NASA.

Зазначається, що у перші дні стажування Цукіер вивчав дані про систему з двох зірок і помітив на їх орбіті дивну тінь.

Спочатку підліток подумав, що це зоряне затемнення. Однак виявилося, що це не просто тінь, а планета. Школяр виявив її на третій день свого стажування в NASA.

Зазначається, що у NASA є проєкт TESS Planet Huners, який дозволяє волонтерам допомагати вченим у відкритті нових планет.

TOI 1338 b — перша планета з подвійної системи, виявлена завдяки телескопу TESS, але не перша з відомих людству екзопланет такого роду. У 2011 році вчені за допомогою космічного телескопа «Кеплер» виявили Kepler-16b в сузір'ї Лебедя — вона також знаходиться у подвійній зоряній системі.

Відео англійською



https://hromadske.ua/posts/amerikanskij-shkolyar-dopomig-vidkriti-novu-planetu-na-tretij-den-stazhuvannya-v-nasa

Биківнянький заповідник шукає матеріали про репресованих

Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» шукає матеріали, пов'язані з масовими політичними репресіями 1930-х – 1940-х років у Києві та області, для поповнення колекцій.
Насамперед, звертаємось до родичів репресованих із проханням поділитися фотографіями (або копіями) їхніх розстріляних рідних. Ці фотографії потрібні для наукової та виставкової роботи Заповідника та наповнення електронної бази даних жертв сталінського терору, похованих у Биківні.
Так само будемо вдячні за інформацію, яка стосується обставин арешту людини (спогади, що збереглись у родині, листи, відповіді органів радянської влади).

Масштаби Великого терору й велика кількість жертв не повинні затьмарювати персональних історій, за якими не лише доля конкретної людини, а трагедія цілої родини. Надіслані матеріали стануть як вагомою допомогою колективу Заповідника у його роботі з поширення правди про Биківнянську трагедію, донесення інформації про політичні репресії 1930-х – 1940-х років до українського суспільства й світової громадськості, так і своєрідним способом вшанувати пам'ять невинно убієнних.

Будемо вдячні за ваші пропозиції та надіслані матеріали. Просимо надсилати їх на е-мейл: bykivnya@gmail.com
Контактний телефон: (044) 253-03-55


ФБ Меморіальний заповідник "Биківнянські могили"

Курт

В далеком 1990 году в Казахстан прибыла Гертруда Платайс - бывшая заключенная Акмолинского лагеря жен «изменников» родины. Тогда она впервые поведала сотрудникам музея «АЛЖИР», как в первый раз увидела местных казахов и как они отнеслись к заключенным женщинам.


Дело было в одно буранное зимнее утро. Женщины-узницы под усиленным надсмотром конвоя собирали камыш на берегу озера Жаланаш для постройки бараков. У каждой заключенной была своя норма и для ее выполнения приходилось работать по 17-20 часов в сутки.

Измученные женщины буквально валились с ног, когда из зарослей камыша выскочили старики и дети - местные жители соседнего казахского села Жанашу. Старшие дали команду, и дети стали забрасывать камнями женщин. Конвоиры начали громко и жестоко смеяться: мол, видите, вас не только в Москве, вас и здесь, в ауле, даже дети не любят. «Было очень больно и обидно и, в первую очередь, морально» - вспоминает Гертруда Платайс. Такие "избиения" повторялись в течение нескольких дней. По лицам оскорбленных узниц текли слезы. Они тихо взывали к судьбе и роптали на несправедливость задурманенных и озлобленных сталинской пропагандой казахов...

Но однажды обессилев от летевших в нее камней, Гертруда споткнулась и упала лицом на эти самые камни. Секунду спустя до нее донесся запах творога. Камни, от которых она так старалась укрыться, пахли сыром и молоком. Она подняла один из них с земли и положила в рот – он оказался очень вкусным. Она собрала камешки и отнесла в барак, где находились заключенные, среди которых были и женщины-казашки. Они рассказали, что это курт, соленые и высушенные на солнце плотные комочки творога. Оказалось, чтобы хоть как-то помочь пленным женщинами, местные казахи нашли единственный способ, который не привлекал внимания надзирателей, ибо был сокрыт под маской жестокого пренебрежения к пленным. Казахи пережили голодные 1930-е годы, но даже страх потерять своих детей не останавливал их. Втайне они прятали в кустах кусочки вареного мяса, лепешки, курт и толокно. Благодарность на всю жизнь сохранилась в сердцах выживших.

«Все лагеря плохие, - рассказывают женщины – но именно в казахстанских выживали многие и, в первую очередь, благодаря казахам. Они на себе испытали голод, холод, лишения».

Стихотворение «Курт – драгоценный камень» было написано по воспоминаниям Гертруды Платайс преподавателем истории Раисой Голубевой.

О, Господи, да это ведь не камень.
От него так пахнет молоком.
И в душе затрепетал надежды пламень,
А в горле встал ком.
Так вот что придумали старики!
Вот за что женщины детьми рисковали! Они нас от болезни берегли,
Они нас от безверия спасали.
Они поняли, что мы не враги,
А просто несчастные женщины.
И чем смогли - помогли,
Поразив нас своей человечностью.
Я молча поползла по льду,
Собирая драгоценные камни.
Теперь я отвратила от них беду,
Спасая их от охраны.
А ночью в холоднейшем бараке,
На оскверненной палачами земле,
Я, немка, молилась мусульманскому богу, Да ничего не просила себе.
Я просила старикам здоровья,
Женщинам-матерям - счастья.
Особенно я молилась за детей,
Чтобы они не видели несчастья.
Я прошла все круги ада,
Потеряла веру и друзей,
Но одно я знаю,
Что только так и надо воспитывать детей.

Алёна Демченко


Страшні свідчення Голодомору

У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.

Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.

Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.

А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.

Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.

Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.

Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).

Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!

Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.

Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.

Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.

Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.

Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.

Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.

Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.

Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.

Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.

Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.

Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!

Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.

Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.

Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.

Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.

Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.

Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.

А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.

Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.

Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...

Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.

Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.

В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.

Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.

Гузь Іван Кіндратович;
Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.

Коняєва Віра Петрівна (дівоче прізвище Гузь), 1913 р.н., уродж. хутора Гузівка Баранівської сільради Валківського району Харківської області
Валківський район




Is There a God?

  • 05.01.20, 05:03
В 1952 году в статье под названием «Существует ли Бог?» (Is There a God?), отправленной в редакцию, но так и не опубликованной в журнале Illustrated, Бертран Рассел писал:

Многие верующие ведут себя так, словно не догматикам надлежит доказывать общепринятые постулаты, а наоборот — скептики обязаны их опровергать. Это, безусловно, не так. Если бы я стал утверждать, что между Землей и Марсом вокруг Солнца по эллиптической орбите вращается фарфоровый чайник, никто не смог бы опровергнуть моё утверждение, добавь я предусмотрительно, что чайник слишком мал, чтобы обнаружить его даже при помощи самых мощных телескопов. Но заяви я далее, что, поскольку моё утверждение невозможно опровергнуть, разумный человек не имеет права сомневаться в его истинности, то мне справедливо указали бы, что я несу чушь. Однако если бы существование такого чайника утверждалось в древних книгах, о его подлинности твердили каждое воскресенье и мысль эту вдалбливали с детства в головы школьников, то неверие в его существование казалось бы странным, а сомневающийся — достойным внимания психиатра в просвещённую эпоху, а ранее — внимания инквизитора.

https://ru.wikipedia.org/wiki/Чайник_Рассела

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
87
предыдущая
следующая