Я. Стецько та Дж. Буш

Голова проводу ОУН(б) Ярослав Стецько на зустрічі з 43-ім віце-президентом США Джорджем Бушем, 1983 р.
Позаду ліворуч Гнат Білинський 1-й провідник Теренового Проводу ОУН(б) у США.



УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Забутий геноцид

Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPANСоюзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

 

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA
У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPANВсе не влізло, далі тут https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html

Повстання холодноярців в Лук'янівській тюрмі



Не буду вам переповідати про Холодноярське повстання-більшість, напевне, й без мене знає. Розкажу краще як зародився план знищення холодноярців.

Слово документам: "Лично. Совершенно секретно. Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву. ... Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного.(...) Мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко". Автор документа-Повноважний представник ГПУ по Правобережній Україні Єфим Євдокимов. Дата-29 червня 1922 року.

План чекістів був наступний:

  1. Створення фіктивної "Чорноморської повстанської групи"

  2. Надавання цій "групі" якомога більшого авторитету серед повстанців

  3. Налагодження зв'язку між "групою" та отаманами

  4. Перенесення в певний момент центру операції з Єлисаветграда до іншого місця, яким визначалася Звенигородка

  5. Ціль-ліквідація повстанців

Трохименко (псевдо-"Генштабу полковник Гамалія") став "командиром" неіснуючої "групи", а Терещенко ("сотник Завірюха")-"начальником штабу групи". Гамалія-Трохименко мав величезний авторитет серед повстанців. Хто ж знав, що він перейшов на бік ворога? Втім появу цих двох повстанці зустріли так би мовити "у звичному режимі"-вони й досі партизанили. Таке авторів "Операції "Заповіт""(а саме таку, вкрай лицемірну назву отримав план ГПУ) не задовольняло. Тому "Гамалія" та "Завірюха" регулярно видають накази. Читаючи їх ніколи не подумаєш, що це були чекістські сексоти (секретные сотрудники)-настільки патріотично вони написані. Вони об'єднували під чекістським командуванням повстанські загони. Ті хто не хотів об'єднуватись (а це були анархісти та ті хто не клюнув на гачок) суворо каралися-аж до розстрілу. Дійшло до того, що отамани мусили питати у своїх "командирів" дозволу на проведення операцій.

У вересні 1922 р. "Гамалія" оголосив-армія УНР переходить кордон в ніч на 1 жовтня, їй будуть допомагати польська та румунська армії. Тому треба провести з'їзд у Звенигородці, аби домовитись про дії отаманів. Буцімто прибудуть Тютюнник та Гулий-Гуленко(останній уже був арештований). У хаті, де мав відбуватися "з'їзд" влаштували засідку матроси. Тих, хто заходив, зв'язували. Було захоплено отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, а також їхніх ад'ютантів-Компанійця, Добровольського та Ткаченка. Їх вивезли до Києва. У лютому 1923 року відбувся судовий процес. Усіх засудили до смертної кари. Відправили до двох камер смертників, де вже перебували деякі їхні товариші. На прогулянки їх не виводили. Замість чаю-окріп.

9 лютого 1923 року повстанці облили окропом червоноармійця, який прийшов подати його, заволоділи револьвером, задушили вартового й спустились у коридор. Там задушили ще одного вартового, але той встиг вистрілити й підняти тривогу. Заволоділи зброєю. Між червоними та холодноярцями зав'язалася перестрілка, яка тривала чотири години...

Але сили були нерівні. Коли набоїв стало обмаль, повстанці забарикадувалися на другому поверсі. Попрощалися. Після чого застрелили один одного. Ті ж в кого не було гвинтівок, забрали їх у загиблих товаришів та спробували підпалити в'язницю, але приїхали пожежники й загасили вогонь. Вони, з гвинтівками без набоїв здійснили ще одну відчайдушну спробу прорватися. Але потрапили в полон. Їх чекала страшна смерть-заступник коменданта в'язниці, колишній скотобійник Ріхтер власноруч відрубав їм голови.

Всього загинуло 38 повстанців. Втрати ж червоних оцінити неможливо. Справа в тому, що начальник ОАЧ Фріновський, в рапорті про події 9 лютого дає такі дані: 1 вбитий, 4 поранених. Ці дані, м'яко кажучи занижені. Адже бій тривав 4 години, а повстанці стріляти вміли. Інших даних немає. Поховані ж холодноярці або на Лисій горі, або на так званій Собачій тропі, що з'єднувала тоді Печерськ і Звіринець. На Печерську є "підозрілі" яри. Які таємниці вони можуть приховувати?

https://dynamo.kiev.ua/blog/229090-povstannya-v-lukyanvskj-tyurm

Це повстання прекрасно описано в художній книзі Василя Шкляра "Чорний ворон. Залишенець"

"Динозавр наш!"

Історія "ЛНР": від пітекантропів до пітекантропів

Окупанти випустили "підручник" з "історії ЛНР" від "найдавніших часів"

Підручник написали місцеві пропагандисти Дмитро Крисенко та Галина Корольова. Остання під час презентації зізналася, що для викладення інформації про події, що відбувалися на Луганщині після російської окупації, використовували матеріали "офіційного" пропагандистського ЗМІ – "Луганського інформаційного центру".

"Історія нашої батьківщини розпочалась приблизно 100 тисяч років до нашої ери", - розмірковують автори.

"Підручник ділиться на дві частини: з найдавніших часів до 2014 року і історію Луганській Народної Республіки. Ми простежили причини державного перевороту на Україні в 2014 році, зародження і перемогу суспільно-політичного руху "Російська весна", референдум та громадянську війну, яка ще не завершилася до теперішнього часу. Ми торкнулися таких питань, як міжнародний статус нашої держави і також питання культури і повсякденного життя ", - розповіла Корольова.

Крисенко заявив, що українців не існує, є лише "обмануті росіяни". Автори заявляють, що "посібник", який вони створили, розповідає про Луганщину "на тлі світової історії і в нерозривному зв'язку з історією Росії з найдавніших часів до теперішнього часу".

Як повідомляє повідомляє Depo.Донбас з посиланням на сайти підконтрольні бойовикам, "підручники" на 500 сторінок буде надруковано протягом травня тиражем в одну тисячу примірників і розподілено між бібліотеками шкіл і вузів.

Зауважимо, що Крисенко незаконно використовує наукове звання "доктор історичних наук".

 

Сравнение конечностей у разных видов

Передние конечности людей, собак, птиц и китов выглядят довольно по-разному снаружи. Это потому, что они адаптированы для работы в разных средах. Однако, если вы посмотрите на структуру костей передних конечностей, вы обнаружите, что структура костей очень схожа для разных видов. Маловероятно, что подобные структуры развивались бы независимо у каждого вида, и более вероятно, что базовая структура костей уже присутствовала у общего предка людей, собак, птиц и китов.


Сергій Васильківський


 «Український пейзаж»


• Один з найпопулярніших українських художників кінця 19, якого називають «поетом» в живописі.

• У його творчому доробку понад 3500 творів, з яких більшість – пейзажі.

• Після дворічної закордонної поїздки представив на Академічній виставці 13 творів, кожен з яких критика визнала «шедевром у своєму роді».

• Розквіт творчості припадав на період, коли діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Васильківський належав саме до таких митців, які своєю творчістю висловлювали протест.

Телеграм-бот Мистецтво хоче знайомитись

«Буря» у стінах НКВС. Історія одного арештанта


Петро Пилипишин
Петро Пилипишин
Фото: архів СБУ

«Росія забрала в мене всіх і все, кого я любила. Брата, сина, церкву, землю, нажиту мозолями, все майно». 

Моя прабабця Лікерка часто нарікала на Москву, посилаючи на Кремль прокльони та гострі словечка. Зараз я думаю, як це вона всі роки Союзу не боялася? Росію називала москальською джумою, росіян - не братами, а вбивцями. Мабуть, коли втрачаєш найрідніших, з ними втрачаєш і страх…  

Про брата Лікерки, Петра Пилипишина, я знала мало. Такий собі хіпі навіть за нинішніми мірками — пустив батьківський спадок на театр, з яким подорожував Україною. Для 1930-тих тандем сільського хлопця з театром - взагалі щось немислиме. З розповідей прабабці мені найбільше запам’яталося, що він, коли навідувався вгості, забороняв стелити йому ліжко. “Мені, Лікерцю, треба до твердого звикати” — арґументував. 

Відчував щось, мабуть. В травні 1941-го його арештували - за зв’язки з ОУН. Прабабця побігла до нього в Гримайлівську тюрму, куди його спочатку кинули, понесла якусь ковдру і харчі. Він заказав приходити - “В тебе діти”. І передав аркуш паперу з автопортретом, намальованим вугликом. Це - єдине, що лишилося від нього і досі зберігається моєю родиною. 

***

Я сиджу в читальному залі СБУ. На столі переді мною скріплені в теку різні документи формату А-4 і меншого розміру довідки. Пожовклі від старості. Відбиток пальця. Внизу на кожній сторінці допиту незграбний підпис. Одне фото в профіль та анфас. Стандартне для слідства. Чоловік, котрого я ніколи не бачила і який дуже схожий на мою прабабцю. 

«Дело № 13682 по обвинению Пилипишина Петра Теодоровича. Начато 10 ноября 1941, окончено 3 декабря 1941»

Звична для тих часів 58 стаття кримінального кодексу — «контрреволюційна діяльність». 

Чого ж звинувачення почали 10-го листопада, якщо арештували в кінці травня, що до того часу? Пазлик за пазликом складаю докупи події і дні з життя рідної по крові мені людини. Розшифровую красиві і не дуже почерки слідчих, котрі в різні часи проводять допити. Примітно, що на папері до підозрюваного вони звертаються виключно на Ви і з великої літери… Сторінка за сторінкою вимальовую картину життя Петра Пилипишина.

***

1916 рік. Село Буцики Гусятинського району. В родині три доньки і народжується четвертий син. Сім’я, як запишуть через 25 років в матеріалах кримінальної справи — «средних крестьян». 7 років школи. Далі — рік роботи в адвокатській канцелярії м. Гримайлів (містечко поряд з Буциками). Участь у «Просвіті» та в хоровому і театральному гуртках при сільському клубі. Отак — у маленькому селі Буцики з двомастами жителями в 30-тих роках 20-того століття були Просвіта та гуртки. Їх зі Львова підтримували партії Соціальні демократи та Соціальні радикали. Зокрема надсилали в село газети та книжки. Принаймні, таку інформацію Пилипишин надає слідчим. 

В 1934-му Петро їде до Львова. Я підозрюю, що на чиєсь запрошення. Бо місяць працює вантажником у магазині. А потім зразу — у видавництві «Українська рекляма». Яке випускає часопис «Дажбог» та «Юні друзі». А друкуються в них Богдан-Ігор АнтоничБогдан Кравців, Богдан Лепкий. В першому номері «Дажбога» редактори пояснюють свою мету — «об’єднати при журналі поетів молодої ґенерації, націоналістів» та «інформувати про все, що є в літературі, в театрі й у кіні інтересного, по змозі як найбільш інтересно» (Слово до читачів. – 1932. – Ч. 1). І це вдається. Часопис з видавництвом гуртують активну патріотичну молодь. 

Чим конкретно займався мій родич в «Українській реклямі», невідомо. На допиті він каже, що збирав адреси, за якими доставляли рекламу, газети та журнали видавництва. Та чи так це було? Я сумніваюся, бо на інших допитах він називає прізвище головного редактора (Іван Шавель) та авторів. Для чого така інформація простому збирачу адрес? Через пів року Петро звільняється з «Української реклями», на його місце приїжджає працювати двоюрідний брат — Іван Вороновський (1940-го його теж арештовують за участь в ОУН). Я припускаю, що так була налагоджена робота націоналістичних рухів. Молоді активісти з провінції приїжджали до Львова, їх навчали й далі вони виконували різні завдання — залучали нових учасників, розповсюджували інформацію і тощо.

Після видавництва Петро йде на роботу до організації «Українська культура». Там працює майже рік. Чим саме займається, теж невідомо. А далі починає грати в пересувному театрі імені Котляревського. Віддає на нього всі гроші, отримані від продажу землі, що йому в спадок лишив батько. Гастролює по Галичині та Польщі. Ось фрагмент з допиту, де йдеться власне про останні дні роботи театру.  

«— Скажите, каким образом вы попали на территорию Германии?

— В 1939 році я разом з групою артистів театру в’їхав в Коломию для постановки п’єси «Маруся Богуславка» (драма Нечуя-Левицького), «На полі крові» (драма Лесі Українки), але постановку ми не зробили, нас застала війна, з-поміж артистів частину мобілізували, а частина виїхала на територію колишньої Польщі. Їхали ми по території Румунії, де нас і затримали. З поїзда нікуди не випускали, через ніч ми в’їхали в Заліщики, звідти я поїхав на Тернопіль, а далі — на Скалат. То була осінь 1939-го року. На території Німеччини я не був. (переклад з російської)». 

Власне, з приходом на Галичину Червоної армії театр припиняє своє існування. Але Петро повертається додому не одразу. В одному з допитів слідчий запитує його про арешт польською поліцією. І він розказує - затримали за участь в акції, присвяченій пам’яті загиблих українських націоналістів в 1918-1920-му роках при обороні Львова від поляків. За це в польській в’язниці він сидить два тижні. І вже після цього вертається в Буцики.  

З кінця осені 1939-го до травня 1941 працює вчителем початкової школи в сусідньому селі Рудки.

Петро Пилипишин (ліворуч)
Петро Пилипишин (ліворуч)
Фото: з особистого архіву сім'ї

Арештують його 24 травня 1941 року. Кінець весни. Мабуть, цвітуть яблуні, буяє зелень. А разом з нею буянить Червона армія. Арешти відбуваються по всіх селах. Затримують вчителів, священників, інтелігенцію. В документах напишуть, що при обшуку в Пилипишина вилучено блокнот з записами та малюнком тризуба.

Постанова на арешт від 19 травня 1941-го року. Разом з нею витяги з допитів двох затриманих із зізнаннями — в ОУН їх вербував Петро Пилипишин і на його вимогу вони збирали інформацію про розміщення військ та адреси радянських чиновників. Тобто Петра беруть за доносом.  

Перший допит Пилипишину влаштовують в день арешту. Він заперечує свою причетність до ОУН. Наступного дня - знову допит. Фактично ті самі питання і ті самі відповіді : про ОУН чув, читав в газетах, ніколи учасником не був. І ось допит за 26 травня 1941-го. Два дні після арешту. Відповіді вже інші. Мова - абсолютно канцелярська.  

— … на следствии 24 мая 1941 года я скрыл от следствия свою принадлежность к ОУН. А теперь решил открыто заявить следствию, что я являюсь членом ОУН, куда вступил в 1934-ом году в городе Львове.  

Ніби-то в 1934-му в громадській читальні Львова він познайомився з людиною, яка розказала йому про ідею Самостійної України і що ОУН за неї бореться. І запропонувала вступити в організацію. Після того вони зустрічалися в Личаківському парку і знайомилися з 10 оунівськими заповідями. Ще було двоє інших чоловіків. Прізвищ один одного вони не знали. Такі були правила. Далі, мовляв, вони отримали доручення вербувати нових членів. 

На цьому ж допиті є розповідь Петра про складання присяги з клятвою, записаною рукою слідчого. 

«Я — Буря, син українського народу підтверджую, що цілком добровільно вступаю в члени ОУН. Життя і боротьба — це мої обов’язки в знак Ордену. В цьому мені Боже допоможи».

Знаходжу в матеріалах справи свідчення, що присягу приймав товариш «Зозуля». «Зозуля» був лише трохи старшим і неосвіченим — але за правилами організації Пилипишин мав йому повністю підкоритися. Одразу після присяги дістав доручення — збирати інформацію, де живуть радянські партійці. І до наступної зустрічі мав вивчити напам’ять 10 заповідей і 12 оунівських правил. 

Тут же на листку рукою Пилипишина, дуже нерівним і поганим почерком, написано цих 10 заповідей ОУН. В кінці стоїть дата — 26.05.941. Тобто написано під час допиту. Або змусили писати з пам’яті, або диктували. Мабуть, щоб мати речовий доказ до справи.

Далі Петро називає прізвища людей, котрих вербував і розказує про обставини, за яких це сталося. Зливає усіх. Прізвища і самЕ зізнання в протоколі допиту підкреслено червоним… А сам допит, судячи з офіційних документів, закінчують 26 хвилин на другу ночі…. 

Нині вже покійна прабабця Лікерка стверджувала, що через кілька днів після арешту, Петра перевезли до Чортківської тюрми. Однак, я сумніваюся, що це так. Бо на кінець червня через наступ німців НКВедисти розстріляли понад 800 арештантів тієї в’язниці. А 2-го липня 954 чортківських в’язні пішки пішли на Умань. 187 не прибули — їх застрелили по дорозі або ж вони померли від виснаження. Решту знищили в Умані. Всіх. Тобто, якби Петро Пилипишин був на той момент у Чортківській тюрмі, в нього не було б шансів дістатися до Росії.

А в його справі записано - етапований з Тернопільської області в Златоустівську тюрму у зв’язку з воєнними діями. Цікаво те, що сам Петро в Челябінську область доїхав. А його справа з допитами і з визнанням вини загубилась по дорозі. В руки тамтешніх слідчих вона не потрапила. Тому вони відкривають справу з нуля. І з початку починають допитувати.  

Пилипишин всю вину відкидає. В ОУН не був. Про організацію знає лише з газет. Коли згадують арештованого двоюрідного брата, каже, що з ним про українських націоналістів ніколи не говорив. Слідчі запитують ще й про односельця Володимира Фішку, так сталося, що Пилипишин зустрівся з ним в Магнітогорській тюрмі і навіть сидів в одній камері, але Петро каже - до в’язниці вони були ледве знайомі. В результаті в обвинувальному висновку запишуть: 

  1. речових доказів по справі немає;
  2. свідків по справі немає;
  3. первинна слідча справа не поступила. 

Попри це 12 грудня 1941-го винесуть вирок — 8 років у виправному трудовому таборі. За буржуазну антирадянську діяльність. 

Все відбудеться дуже швидко.

Обвинувачення пред’являть 2 грудня 1941 року, попереднє слідство завершать 3-тього грудня і 12 — обвинувальний висновок. В ньому підкреслять — слідкувати за Пилипишиним треба і далі, бо у в’язниці він може зв’язуватися з контрреволюціонерами.

Мою увагу привертає такий собі меморандум, де загальна інформація про в’язня. Там окрім біографічних даних є питання до слідчого: «Можна ли вербовать заключенного и для какой работы?» Відповідь однозначна: «Вербовать нельзя. На следствии вел себя неискренне». 

27 квітня в НКВС Челябінської області з тюрми, де Петро Пилипишин просидів більше року, відправлять довідку з грифом «Секретно». Довідку про смерть. Лікарі напишуть, що в’язень помер 28 лютого 1941-го року від авітамінозного ентероколіту. Тобто довідка видана лише через два місяці після смерті…

Я не знаю, як його похоронили. Свідки, котрі вижили в таборах, розповідають — не церемонились ні з живими, ні з мертвими. Викопували велику яму і зсипали туди 20-25 тіл. Голих чи в лахміттях. А в тюрмах щодня гинули десятки людей. Бувало, що хоронили в одиночній могилі. Під номером, без імені та прізвища. Але таке траплялося нечасто.

***

У фільмах завжди інакше. Герої ніколи не здають своїх побратимів на допитах, виходять живими з в’язниці, або помирають при втечі чи героїчною смертю. У житті не всі витримують знущання слідчих. І, як мій родич, часто конають геть негероїчно. «Авітамінозний ентереколіт» — кишкове інфекційне захворювання через погане харчування, яке супроводжується частими рідкими виділеннями. Смерть — страшна і неприємна. Якщо у 27 років вона може бути нестрашною. 

Старша на 8 років за свого брата Петра моя прабабця Лікерка 1-го грудня 1991-го на референдумі проголосувала за незалежність України. І ще 9 років прожила під синьо-жовтим прапором та тризубом, малюнок якого знайшли в блокноті її брата. Своїм довгим життям моя прабабця ніби підтвердила той факт, що смерть її брата Петра в розквіті сил була недаремною.

“Дєнь Пабєди”

  • 09.05.20, 13:36
Чи знаєте ви правдиву історію штучного свята “Дєнь Пабєди”? В Совєцькому Союзі його почали святкувати лише через 20 років від завершення війни. До цього часу жодних парадів перемоги фактично не існувало.

9 травня 1965 року в Союзі вперше пройшло “святкування” цього дня у такому вигляді, який усім відомий сьогодні. Саме з цього часу совєцька пропаганда почала формувати і широко транслювати у маси штучний конструкт про “вєлікую пабєду”, годуючи своїх громадян міфами про силу рускіх і виключну заслугу совєтів у перемозі над нацизмом. Масові святкування, демонстрація своїх військових потужностей, помпезні заходи, портрети Сталіна, подачки у вигляді орденів — усе це стало частиною штучного свята.

Чому потрібно було створити цей міф? Бо совєцька окупаційна влада усвідомила, що за рівнем життя громадяни Совєтів вже ніколи не наздоженуть розвинуті демократії. Тому треба створити якусь казочку, щоби люди відчували себе переможцями хоч у чомусь.

Цей штучний конструкт Росія підгодовує й сьогодні. Кремль продовжує виводити людей на марші з портретами “дідів”, про яких ніхто нічого не знає, у компанії вічно молодих ветеранів, які “воювали” ще бувши дітьми або навіть не народившись. Кремль продовжує розповсюджувати штучні історичні наративи про події війни, переписуючи правду. Кремль продовжує цинічно брехати і кидатися погрозами усьому світу, що Росія здатна це повторити.

Сталін не започаткував святкування “Дня Пабєди”, адже ця війна стала поразкою його імперських амбіцій — заплановане завоювання комуністами всієї Європи не вдалося. При цьому чомусь рідко під час святкування згадується факт, що Сталін був союзником Гітлера на початку війни, розподіливши сфери впливу ще влітку 1939 року за пактом Молотова — Ріббентропа. Це ще одна причина, чому перемога у війні стала не такою, як хотів Сталін.

Крім цього, чекали ще 20 років, аби “святкувати пабєду” після 1945 року, бо було надто багато живих безпосередніх учасників цього жахіття. Людей, які пам’ятали, що ця війна не була чимось шляхетним та звитяжним. Які бачили увесь страх та зверхній цинізм влади у боротьбі за імперські амбіції, що вартувало мільйонів життів воїнів і цивільних громадян.

Перемога над нацизмом не стала звільненням для українців. Тоталітарний режим совєцьких окупантів, який встановився після цього, став ще одним складним випробуванням, що тривав десятиліттями. Масові репресії, депортація українців та кримськотатарських татар, нелюдські табори ГУЛАГУ, розстріли, брутальне придушення визвольного руху, ув'язнення дисидентів. Це все стало реаліями життя “переможців”.

Але війна за виживання для українців, насправді, триває і сьогодні. Як і тоді, важливо розуміти, що окупацію дуже легко назвати "миром", а рабство прикрасити міфом про "переможців". Росіяни і, толерований ними режим Путіна, продовжують вбивати українців, окуповувати наші території та намагатися зробити з України маріонетку.

Усі, хто транслює та поширює міфи совка, — кличе сюди смерть і занепад. Щороку таких людей в Україні меншає, і ця тенденція повинна продовжуватися



ФБ Уляни Супрун

Діти "ворогів народу"

  • 08.05.20, 18:40
Для всих хто сумує за совком прошу закрити очі і уявити одну з стандартних картинок радянської буденності яка є ціною ковбаси по 50 копійок:

«Вашу 5 річну дитину, обніжену, свіже покупану, що пахне милом, молоком і медом в попрасованій свіжій піжамі, беруть за руку чужі люди від яких смердить потом і цигарками, відводять в холодне приміщення що тхне хлоркою , блювотинням, і гниючою мертвечиною- там вашу дитину бриють наголо, фотографують, виписують документ на інше ім‘я, глузують з того що дитинка розгублена і плаче бо він син куркуля, кулака, ворога народу. Потім довго везуть голодного й холодного в вантажівці чи вагоні в будинок схожий на сарай, де багато інших таких самих діток... потім фотографують, переодягають в щось на зразок тюремної роби з номером, що не відповідає розміру.
А тепер коли ви це уявили, не забудьте уявити що вашу дитину Ви ніколи не побачите і не найгірше що вас розстріляють без суду і слідства в сусідньому будинку сараї після короткого допиту, а те що ваша дитина в 50% помре від простуди в перший місяць , а те що під час переїзду такого сарая в інше місце буде прийнято рішення знищити вашу дитинку разом з іншими щоб не морочитися з переїздом.

Це сувора реальність окупації, наші предки це пережили.

Тепер цей вибір стоїть перед нами. Чи допустимо ми?

На фото: діти "ворогів народу"


Зі сторінки Сергій Власенко.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
96
предыдущая
следующая