Где правда?

  • 20.07.18, 16:01
Но которая из религий правильная? Где истинные боги и правда? 
Об этом судить не нам. Каждый верит в то, что ему кажется достаточно правильным, и позволяет остальным пользоваться тем же благом. Кто знает, что случилось в предрассветных сумерках мира? Редко удаётся избежать теологических дебатов, когда мы выбираем, что есть на завтрак... Разногласия должны быть вежливыми. Мы стараемся наилучшим образом толковать то, что видим вокруг. 

Кэтрин М. Валенте, "Сказки сироты: в ночном саду"

Новий напрямок гібридної війни

Росія навмисне топить україномовні кліпи, які вибиваються в рейтингу YouTube, ставлячи тисячі дизлайків.

Прошу, не полінуйтеся прочитати і поширити. Воно того варте.

Ютуб нещодавно запустив рейтинг музичних відео за країною.

Українці розчаровано дізналися, що в нас низькопробна російськомовна попса посідає найвищі місця в рейтингах.

Шкода, але я чогось іншого навряд чи очікував від українців.

Але днями промайнула новина, що україномовний кліп гурту KAZKA “Плакала” вийшов на перше місце в рейтингу українського Ютубу.

А далі за допомогою Валерія Неспайлика я відкрив, що новим україномовним кліпам 2018 року, імовірно, автоматично накручують тисячі дизлайків.

[ Читати далі... ]

Про початок оборони...

Андрій Шараскін, командир роти, а тепер речник ДУК ПС, із позивним «Богема», брав участь в обороні Донецького аеропорту.

— Я знаю, як почалася оборона аеропорту, тому що ми спілкувалися з «Редутом», командиром 3-го полку спецназу. Вони пробули там весь час якраз до початку жовтня. Ми з ним ротувалися в одну ніч. Його пораненого забирали, а я на бусику приїхав. Ми потім згадували цей епізод, що от були поруч, але не пересіклися.

Мої хлопці з ним дві доби були і дуже високо його як командира оцінювали. Говорили, що справжній чоловік, за яким можна іти куди завгодно.

Так от, оборона аеропорту почалася, як і все в Україні, з того, що не віддавали чіткі накази, ішло загравання, полк спецназу перенаправили взагалі у військкомат у Донецьку. І вони на ротацію їздили туди-сюди. Аеропорт працював у звичному режимі в квітні й частину травня. Спецназівців не було ні видно, ні чути, хоч вони охороняли весь периметр від можливих провокацій.

У Донецьку люди виходили на проукраїнські мітинги, тітушки їх били, підрізали й убивали. Причому ці проукраїнські мітинги в Донецьку були набагато більші, ніж у тому ж Маріуполі.

У Донецьку було дуже багато проукраїнськи налаштованих нормальних людей, які намагалися протидіяти «Русской весне». Але було вже багато «засланих козачків», потім оці всі так звані неблагополучні елементи, яким була роздана зброя, все інше…

Але почалося все дуже просто, коли один з автобусів спецназу повертався в аеропорт з ротації, з того місця, де вони жили, і його заблокували спеціальні «бабусі» з іконами: «Для чого ви сюди приїхали, бандерівці?»

А хлопці були всі в красивій формі — у мультикамі. Мультикам рік тому був рідкісним. Але це ж спецназ: вони всі в налокітниках, у тактичних окулярах, красавчики. І без бронежилетів, бо спецназ тоді не використовував бронежилети. У них не було прописано бронежилет навіть за їхнім забезпеченням.

От «бабусі» їм: «Ви фашисти, ви американці, ви ще хтось». І тоді вони вирішили дислокуватися безпосередньо в аеропорту. Новий термінал працював у звичному режимі, вони заїхали в старий, з якого все забрали і перенесли в новий. І ним не користувались, була просто пилюка — і все.

І ось оці люди — 3-й полк спецназу, який перебував там, — вони фактично перші взяли на себе удар. Вони були в цей час у старому терміналі, коли співробітники СБУ — зрадники просто відкрили двері й запустили на диспетчерську вежу, в інші місця цих терористів. Ті себе абсолютно розслаблено почували й спокійно сиділи там.

Тоді нашим не дали наказу відразу зачищати. Тільки після того, як в аеропорту вже накопичилась якась сила і коли виник перший конфлікт, коли «борт» не міг приземлитися, тоді прислали авіацію й віддали наказ зачистити.

Спецназ успішно справився з цією задачею: зачистили й закрили термінал для польотів. От із цього часу почалася епопея оборони Донецького аеропорту. Наші взяли під контроль повністю всі позиції. У той час там були обладнані літні душі, техніка, всі склади. Усе, що там було, усе й залишилось.

Уривок з книги "АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви"

Все інтерв'ю Андрія тут https://history.vn.ua/book/hell-242-history-of-courage-brotherhood-and-self-sacrifice/12.php


Історія однієї могили

Могила що на фото знаходиться в селі Нова Миколаївка Дубенського району.Події пов'язані з цією могилою відбулися в 1943році,німці приїхали потягом з міста Кременець та минаючи інші господарства попрямували в обійстя О.Годованого.На той час дома перебували господар з жінкою та одна з дочок,інша дочка Надія в цей час пасла корову а сини Дмитро та Стасік були в іншому селі.Німці спалили господарство разом з господарями та дочкою,підставою слугувало те що сини перебували в повстанцях.....!!!Через кілька років Дмитро та Стасік загинули, підірвали себе в криївці оточенні більшовиками та похоронені на цвинтарі села Буща. А четверта дитина Надія Олексіївна пережила страшні часи війни, її нащадки живуть в селищі Смига та доглядають за цією могилою. По їх розповідях я коротенько розповів історію однієї могили!!! Вічна пам'ять!!!

Анатолій Василюк




Все, что нужно знать о FIFA...

  • 09.07.18, 23:13
Оказывается, этого лысого путинского подхалима и по совместительству президента ФИФА зовут Джанни Инфантино.
Ну, надо признать, что когда я писал про инфантилизм Запада в заигрывании с диктатором, я не думал, что все будет настолько буквально.
Жизнь опять опередила мечту.
Кафка. Заканчивай.

Бабченко


Батька вбили за спілкування з сином

2.7.1941 - завершилося слідство у справі Андрія Бандери, в обвинувальному висновку, складеному слідчими, йшлося про переховування нелегала, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Проте першим, отже — головним — звинуваченням священика, було те, що він, «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок». 7 липня відбувся «суд», який тривав менше двох годин. Відповідаючи на питання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».
Після численних катувань був засуджений до розстрілу 8 липня і через три дні розстріляний


Уманська катівня 1941

28 червня - 2 липня 1941 року в Чортківській тюрмі радянські спецслужби знищили понад 800 осіб (на цвинтарі є могила невідомих), близько 120 осіб розстріляли дорогою в м. Умань (Черкаська область), ще понад 750 людей — в Умані.

Етап в’язнів до Умані відбувася у “пішому порядку”, оскільки для них не вистачило вагонів. Це 409 кілометрів.

Із міста Чорткова етап слідував через пункти Кам’янець-Подільський, Жмеринку, Тиврів, Ситківці, Христинівка, Умань. Багато людей ішли босими. Під кінним та пішим конвоєм до колони по дорозі нікого не підпускали, а попереду йшла кінна розвідка.

На гостинці в с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. У Гуштині чекісти побачили двох хлопців, які виглядали з-за хати. Їх негайно заарештували й прилучили до колони.
Ось як згадував ті події Омелян Чернега, якому пощастило стати одному із кількох втікачів із колони смерті:

"У дорозі їсти нам майже не давали. А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюжі. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі.

Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові.

Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня я почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб’ють. Хлопці по боках, як могли, підтримували мене. Коли смеркало і конвоїри заговорились між собою, я скористався тим, що був крайнім, і скочив у бокову траншею. Довго чекав, думав, що будуть стріляти, але, на щастя, ніхто не побачив.

Як колона зникла, я з усієї сили не побіг, а покотився в ліс, що виднівся. Там і переночував. Рано прокинувся, оглянувся, навколо не було нікого. Вийшов на край лісу, неподалеку побачив горохове поле. Поїв гороху, вигріб яму, накрився бадиллям і знову заснув. Вранці за горохом прийшла жінка. Вона й сказала мені, що знаходжусь біля Вінниці…".

Омелян повернувся додому до дружини і п’ятьох дітей. Але 1944 року його вдруге заарештували. Через 10 років він загинув у Воркуті.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144857/

Локальна Історія




Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
64
предыдущая
следующая