Хочеться почути думку багатьох людей. Як не дивно, але в житті бувають такі ситуації, що самому важко знайти вихід.....Ще в далекі часи було велике кохання в одних молодих людей. Але як буває, дівчина дочекавшись свого хлопця з армії сказала, що вагітна від іншого......Бідний юнак ледь змирився з такою звісткою, Була депресія, розчарування і довгі роки самотності.....Щоб забути свою любов одружився на однокласниці, народили двійко дітей....Так і жили - все нажили, працювали, дітей виховали, Але одного разу він зустрів жінку схожу на своє перше кохання! Зовні вона мало була подібна, але запальним, відкритим характером полонила його душу. Так і полюбили вони один одного незважаючи на всі перепони і моральні закони. А що далі робити ніхто не знає....Так і розривається між почуттям обов'язку і коханням.

Відчинила двері і здивовано відступила,пропускаючи несподіваного гостя. Подумала мимохідь про халатик, притримуваний на грудях руками – не любила одежі, надто коли працювала, тож тримала поруч –хіба на випадок такого ось дзвінка у двері. Зазвичай – сектанти, соцпитальники на лапках, циганчата і просто голодні по картоплину чи кавалок хліба.Неприймальні дні. Вибачайте, без фраку...

Поза цими думками машинально припросила доледь розхристаної кімнати, вибачилася, запропонувала чаю, вибачилася – води нема, то гостина така собі. Мало не спитала, якими вітрами, втім, що вже там –читай, циганко, по долонях – сама кілька днів ганяла примари, тіні, спогади і бажання, відбувала щоденне тихе щастя і молилася, щоб попустило. Що вже там...Стояв, сідав, знову вставав, смакував чай... Від початку знали двоє, що чаювання не порятує. Знав, чому прийшов, знав, що не відкланяють чемною гостиною, не запропонують пробігтися супермаркетом в очікувані господаря...Знав, десь там, всередині, хоч і намагався на порозі поламаним затерплим голосом пояснити – типу, не міг не прийти. Атож... Від першої миті, від першого перехресту поглядів, крізь хащі слів і невимушених дотиків, крізь чемність,крізь читані похапцем тексти, крізь щастя та біль інших – продиралися, знаючи наперед, що терник без подряпин не пустить. І на сонячній галявині цього нарешті заспокоєного дня – маєш...

По тому, блаженно потягуючись на простирадлах, мружилися котячо й хижо, повільно й ледачо переливали слова... Тепер незаважай, маю справи, лежи собі, раптові – без тіні каяття, я ж нічого ні в кого не відбираю, лишень віддаю те, чого не буває дозовано, що не ділиться – думки про неї, про нього, про те, що гарний був день, та чи вартий рефренів...

Сонце, просотане крізь дерева й фіранки, зайчики на стінах, на столі, на щоці, безжурне бувай у прочинені двері – ворота до раю,поріг несподіваних безодень – і впорснуте просто у кров знання, що віднайдені дороги не так просто приховати навіть у хащах, навіть у пустелях, надто ж – серед степу, де обіч них сміється кожна зілина, виказуючи таємниці, висвічуючи шлях...

Поклала поруч халатик – на випадок тайфунів, цунамі і свідків Ієгови. Тихо сміялася з веселкових тенет, що полюють на нас, полишаючи на обличчях позначених зблиски і тіні як знак неминучого сліпучого завтра.

Хотів я світла почуттів

І вже вважав тебе своєю,

Ти ж вільною була у наготі

Почуттів сучасних у поє`днанні...

 

Колись гуляли ми удвох

Просторами шкільно-буденними

Та  раптом промінь улучи`в

Ти  запросила мене  на  побачення

Подруги  кращої послухавши  раду,

Там  ти  сказала: "Ми  більш  не  побачимось

Ні  завтра, позавтра,  ні  навідь в  серЕду."

 

Я  ж  подивИвся  на  цей  подарунок

Долі,  що  раптом  пред  мною  з`явилась

Сам  я  не  зміг  би  сплести  візерунок

Прощання,  котре  давно  вже  случилось...

 

...скочивши  на ступІ`нь  старовинного  трамваю,

Подумки  прямуючи до  іншої  долі,

Помітив  враз  я  погляд,  що  вражає,

І  зрозумів,  що  кохаєш  до  болю....

Твоя посмішка ніжна, губи...
Я кохаю тебе мій любий.
Наполегливо, сильно, щиро!
Моя пристрасть, надія, віра -
все для тебе єдиний в світі,
все для тебе і щастя миті
були нашими. Це прекрасно.
Я кохаю тебе мій ясний.

А за любов’ю нашою.
Де вона тепер, кого зігріває в холодній постелі, кому співає на ніч?
Хто бере її за руку, хто дихає її волоссям?
Хто дражниться,Хто свариться, Хто мириться?
Хто каже: Зупинись,час прощатися.
Хто вертає на-завтра.
Хто проводжає,
Хто готується до зустрічі з натхненням?
Хто марить,хто вабить,хто не зволікає?
Хто пускає очі до неба в думках про неї?
Хто танцює із листям востаннє?
Хто тане на її губах із першим снігом?
Хто розквітає з її сміхом.
Хто в неї вірить
Ще?
Я.
А ти?

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Ліна Костенко