хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «україна»

Потрібно зробити всього три кроки (відео)

Це відео адресовано мешканцям славного міста Полтава. Але я думаю, що його заклик можна адресувати мешканцям усіх населених пунктів України.

Тож, рекомендую переглянути його повністю.


Як допомогти Путіну забезпечити Крим електроенергією?


        Як допомогти Путіну забезпечити Крим електроенергією?
        Не знаєте?
        Порошенко і Яценюк знають.

        Перше. Не вивозити вугілля зі звільнених територій Донбаса. Яке вже видобуто та лежить готове до відправки на ТЕЦи.
        Зроблено.

        Друге. Не купувати вугілля у інших країн та повністю дискредитувати таку можливість.
        Зроблено.

        Трете. Забити баки народонаселенню, або просто тупо цю тему не згадувати, що начебто газу власного видобутку, якого вистачало раніше для всіх потреб країни(окрім заводів, що належать різним фірташам-шмірташам), тепер раптом не стало вистачати. Хоча обсяг видобутку не зменшився.
        Зроблено.

        Четверте. Влаштувати веєрні відключення електроенергії по всій Україні, спровокувавши таким чином невдоволення громадян. Благо, що Тимошенко, яка в 2000 році припинила веєрні відключення, і яка б не дала зробити цього і зараз, в уряді нема.
        Зроблено.

        П'яте. Зробити передоплату Рашке за 500 000 тон вугілля.
        Зроблено.

        Шосте. Зробити передоплату Рашке за 1 млрд кубів газу.
        Начебто сьогодні повинні зробити.

        Сьоме. Дочекатися ультиматуму з боку Рашки, що вугілля буде пропущено через кордон тільки в тому випадку, якщо Україна відновить постачання електроенергії в Крим.
        Зроблено. Вугілля на кордоні. Ультиматум є.

        Восьме. Дочекатися ультиматуму з боку Рашки, що газовий вентиль буде відкрито тільки в тому випадку, якщо Україна відновить постачання електроенергії в Крим.
        Чекаємо.

        Дев'яте. Яценюк виступає по ТВ з жахливими прогнозами, якщо ми не дамо Криму електроенергію, то в Україні настане Армагедон, Апокаліпсіс, канібалізм, голодомор, льодовиковий період та не буде інтернету. Прозондувавши таким чином суспільство, і в разі позитивної реакції, навздогін Яценюку на екрани ТВ вистрибне Порошенко з ріками сльоз, зістояннямнамайдані, згероямислава та невіддамоніп'ядінашоїземлі, тому, нумо мірший вмикаємо струм в Крим.
        Чекаємо.

        Десяте. П'ятий канал розкручує акафіст во славу Петра та Арсенія(більше Петра), як рятівників всього сущого в Україні та на всій планеті Земля.
        Чекаємо.

       Одинадцяте. Порошенко і Яценюк урочисто вмикають струм в Крим.
        Чекаємо.

       Дванадцяте. Це не афішується. Порошенко та Яценюк отримують найвищі нагороди від Путіна за врятування реноме Путіна та вірне служіння Рашке-матушке.
        Чекаємо інсайд.

ГЫМН!!!
     

Доброволець Сашко Чуб




доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з
'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

100%, 9 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Як ви ставитеся до того, що в уряді будуть працювати іноземці?

Запрошую взяти участь в опитуванні.



Як ви ставитеся до того, що в уряді будуть працювати іноземці?

69%, 114 голосів

27%, 44 голоси

4%, 7 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Надприбутки

Заходжу вчора у Спорт- мастер подивитися що там продається і бачу там ось такі чоботи

Купив я їх в літку за 800 гривень у Мегаспорті, але зараз у Спорт - Мастері їхня ціна 1999 гривень. Я в шоці.

Той Спорт - Мастер належить до російського бізнесу , це ж які надприбутки він отримує в Україні .
Зараз у супермаркетах на цінниках почали вказувати країну - виробника товарів ( Росія)
, те ж саме потрібно зробити і з такими магазинами як Спорт - мастер , щоб люди знали у кого вони купують
і кого спонсують.

Не годуй окупантів !

Денежные купюры: как отличить настоящие от фальшивых

Украинская гривна имеет 17 ступеней защиты. Зачастую фальшивую купюру можно определить даже без помощи специальных средств.

про ВЕЗ

smeh ВЕЗ (Вільна Економічна Зона) на 25 років)))
"На території ВЕЗ зможуть здійснювати діяльність не лише її учасники, але й інші особи, що таким статусом  не володіють. Проте учасники ВЕЗ не мають права здійснювати діяльність у сфері надрокористування, розвідки, розробки родовищ континентального шельфу, видобутку корисних копалин. Урядом РФ також можуть бути визначені інші види діяльності, здійснення яких на території ВЕЗ її учасниками не припускається", - наголошується в повідомленні.(бояри думу подумають, та вирішать, що вам можна, а що ні)
Вільно та економічно смокчіть) гази-нафти тільки в педерації закупати можна, ясно??? цар сказав!
..даунбаси-лугандонці, ви в черзі за кримнашем) вам теж вільну зону вигадають, від усього будете вільні) вже багато "свобод" отримали, дурні...

Відзначаємо річницю Революції Гідності



Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!

       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

100%, 8 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Вибачте, пані Юлія....

          Давайте так. По літерах. В И Б А Ч Т Е  П А Н І  Ю Л І Я
          Так, це вам, ущербні ватні уебани, яким олігархічно-бандитсько-номенклатурне телебачення вдуло у вуха маразматично-ідіотську локшину про Юлію Тимошенко. Ви цю локшину через ніс витягли та почали її жувати. Потім ковтати, потім вона вам стала поперек горла. Але ви і тут не заспокоїлися, взяли кувалду та почали забивати ії далі, в дванадцятипалу кишку. Ця локшина вже перетворилася в каменюку, яка провокувала в кишці виразки. Ці виразки спричиняли страшенну біль, наче живіт зсередини різали ножем. 
          В цій болі ви звинувачували Юлію Тимошенко, оскільки локшина, яку ви жрали, була про неї, але ваша травна система не хотіла її приймати. Це викликало у вас ще більшу лють до Тимошенко. І хоча ви розуміли, що вас дурять, але локшина була така приваблива, така файна, вам так хотілося її скуштувати навіть ціною свого життя. І ви почали тиснути на свій живіт пальцями, намагаючись пропхати таку вам любу, таку рідну локшину далі, в шлунок. Нарешті це вам вдалося. Але це вже була не локшина. Це вже був отруйний закам'янілий шмат екскременту, який виробили гадючі шлунки Ющенка, Януковича, Азарова, Богословської, Герман, Олійника, Порошенка та решти. І ось цей шмат нарешті дістався вашого шлунку. 
          Але ви навіть не ті падлюки, ви звичайні уебани, яких ці падлюки драли і продовжують драти, і ваші шлунки не здатні перетравити цю страшну отруту. Тому, у вас вже і у шлунках з'явилися виразки, виразки страшні, з кровотечею. Це майже смерть. 
          Цей процес відбувався роками. 
          Спочатку у вас був вибір. Між Януковичем і Тимошенко. Між розграбуванням країни, смертю і між розквітом країни. Ви обрали грабунок держави і смерть. Смерть Небесної сотні, смерть своїх рідних, смерть своїх близьких. 
          Небо надало вам другий шанс. Вибір між Порошенко і Тимошенко. Вибір між занепадом України, зникненням ії, як держави та між ії відродженням. Штучні лють та ненависть до Юлії Тимошенко змусили вас зробити вибір на користь знищення вашої домівки, України. 
          І ось ви лежите нерухомо, зі страшною хворобою, в очікування смерті. Ви свідомо прийшли до цього. Ви самі обрали таку страшну для себе долю. Але у вас ще є шанс. Є шанс увімкнути нарешті свій мозок, та зрозуміти, що вас надурили. Що то була не солодка цукерка, то була отруйна локшина, яка принесла велике горе і для вас, і для країни. 
          То знайдіть в собі мужність вибачитися перед цією мужньою жінкою. Перед людиною, яка за вас всіх пішла у в'язницю, і ви навіть пальцем не поворухнули. щоб захистити ії. Яка одна, багато років боролася з мафією олігархів та номенклатури. Визнайте, що у вас величезний борг перед Юлею Тимошенко. Мафія знов при владі, і знов буде намагатися знищити ії. І у вас останній вибір. Або стати поряд з нею. Або померти. Або стати Громадянами своєї країни, або, як і належить уебанам, перетворитися на холопів. 
          Такі лідери, як Юлія Тимошенко, на дорозі не валяються.Спробуйте вмовити її повернутися до влади та підняти країну. І вибачитися перед нею. Це не принизливо. Вибачаються сильні. Зробіть це, якщо ви українці, якщо у вас ще залишилися хоч якісь крихти гідності.