Я помню, как вы появились в моей жизни. Две поморщенные красноватые крохи, которых мама оберегала от моего любопытства.

Подобно пушистым комкам маленьких котят, вы были для меня, когда немного подросли. Два «пушистых комка», с пушистыми белыми локонами голубоглазый одуванчик братик, и кареглазая обезьянка сестричка. Помню, как обожала таскать вас за собой, взяв за руки, дворами детства переживая все новые и новые веселые приключения вместе. Помню, как весело учила вас ходить и выговаривать слова, забывая про подружек и друзей. Помню, как удивляла непонятно откуда взявшимися, силой и агрессией, которые овладевали мной, и заставляли тигрицей бросаться в защиту, если кто осмеливался обидеть кого-то из вас.

Помню как ты, братик, подрос и стал весь такой тонкий и красивый со своими глазами и волосами светлыми, что мы с сестрой просили тебя переодеться в девочку, делали тебе макияж и надевали сережки, дали второе имя подружка-Катя… Тебе было лет шесть, а мне где-то девять тогда.

А как мы дурачились… Помнишь, наша любимая шутка про тетю Галю? Это наша самая любимая гостья, мамина подруга, которую мы обожали и всегда ждали в гости. Мы решили подшутить над сестрой, ты залез мне на плечи, мы надели длинное пальто и мамину шапку тебе на голову, вышли и позвонили в дверь, назвались тетей Галей. Когда сестра открыла дверь, то была в шоке, увидев это чудовище, и мы все хохотали, а потом повторяли этот номер на бис…

А помнишь домики из разных одеял и вещей?

А помнишь, как оказавшись в трудной ситуации в чужом селе, мы втроем оттуда выбирались домой? Тогда в дороге мы не решились украсть чей-то плохо стоявший велосипед, а ты не послушался, вернулся, и украл его. И это был наш первый двухколесный велосипед.

А помнишь, как в сложные девяностые мы вдвоем ходили по электричкам продавали пирожки с маком, которые мама испекла. А их никто не хотел покупать, и я рыдала в тамбуре, а ты меня успокаивал…

А помнишь дворового Валерку? Который был огромным взрослым пацаном, приставал ко мне, мучил всячески, а ты, совсем еще маленький, защищал меня, нападал на него драться, и он удивленно тебя побеждал. Ты потом плакал в злости, тебе было лет семь. Я удивлялась твоей смелости и бесстрашности.

Помню, как мы с сестрой гордились твоими успехами, когда ты самостоятельно изучил взрослый том по химии в десять лет. Это было уму непостижимо даже для преподавателей. Ты помогал всем сдавать контрольные по химии, тебя пригласили принять участие в олимпиаде…

А помнишь, как мы снова выбирались из неприятностей, из чужого города, оставили тебя у друзей, уехали с сестрой, а ты не выдержал без нас, убежал и своим ходом неизвестно как добрался до Киева. Позвонил в дверь в семь утра, я открыла, а ты стоишь с испачканными до черноты ногами. Я тебя отругала, прости, но на самом деле была до восхищения удивлена, как это у тебя получилось.

А потом что-то пошло не так…

До сих пор мы теряемся в догадках что случилось. Ты приходил со школы избитый. Помню, как тебе сломали палец. А однажды два дня лежал со сломанной рукой, сжимая зубы от злости, пытаясь скрыть происшедшее, и скрыл. До сих пор никто не знает, что тогда произошло. Мама силой оттащила тебя в больницу и тебе наложили гипс.

Потом ты прекратил ходить в школу. Замкнулся в себе и не выходил издому около двух лет. Начал странно себя вести. Стал агрессивным, нервным. Всех нас презирал и отталкивал. Мы не знали что делать, а поэтому не делали ничего. Думали, тебе нужно отлежаться, успокоиться, что-то пережить. Каждый занимался своими делами, у каждого кипела своя собственная жизнь, учеба, экзамены, сложности и прочее. Мы про тебя забыли.

Пока ты не стал чудить конкретно. Попытался убить человека. Сел в тюрьму. Вышел…

До сих пор твоя интеллигентная речь и вежливые манеры не вяжутся с твоей историей у всех, кто тебя узнает лично. Люди приходят познакомиться, посмотреть на того, кто всадил нож по рукоятку человеку в живот, ожидая увидеть босяка, алкаша, наркомана… Но, встречаясь лицом к лицу с красивым сероглазым белолицым парнем, с очень вежливым голосом и обходительными манерами, признаются, что это их шокирует.

Ты не выдержал этой странной жизни. Ты сломался. Твои изменения непоправимы. Теперь ты беспомощный инвалид и лишь Богу известно, что там, у тебя в памяти записано такого, чего не смогла выдержать твоя психика… Злые люди говорят мне, что ты таким был от рождения, пытаясь меня этим успокоить и переубедить, лгут, что ты ненормальный пожизненно. Но ведь я тебя знаю! Я ведь все помню! И мои воспоминания никто не сотрет! Никто не убьет память о том, каким человеком был мой брат! И то, что мой брат БЫЛ человеком. Был! Я ведь помню, что был…

Однажды странствующий рыцарь Ланцелот, дальний потомок по материнской линии знаменитого сэра Ланцелота, попадает в город, в котором уже четыреста лет правит жестокий Дракон. Большинство жителей города почему-то не хотят, чтобы их спасли от тирании чудовищного звероящера, объясняя её исторической традицией.

Цитаты из фильма:

— Ты не знаешь нашего дракона??… Все должны знать нашего дракона!
— Кто это Вам сказал?
— Наш дракон…
—… На вашем месте, я бы его убил.

Я начал завидовать рабам. Они всё знают заранее. У них твёрдые убеждения. Наверное потому что у них нет выбора. А рыцарь… Рыцарь всегда на распутье дорог.

 Рыцари ничего не делают потихонечку — они такие глупые. Они все делают открыто и честно. А это здесь никому не нравится, кроме Дракона. Конечно, ведь открытый человек — отличная мишень.

- Болен всеми нервными и психическими болезнями, и ещё тремя, неизвестными науке.

- Наши полководцы подробно разработали план прошедшего сражения

— Вы не скажете, что там наверху происходит: я в последнее время стал плохо видеть.
 — Сегодня каждый сам за себя решает, что он видит.

http://ru.wikiquote.org/wiki/Убить_дракона_(фильм)

Одного дня в житті настає момент, коли починаєш розуміти його цінність.

Поки молодий, здається, що житимеш вічно.

Дні схожі на строкатий карнавал, і чхати на обережність,

на «завтра», на причини і наслідки.

Є лише бажання, імпульси., є ураган пристрастей, той вир, в який хочеться з головою. І сонце світить лише для тебе, і небо завжди блакитне,

і світ біля твоїх ніг, і вічна весна за вікном.

Та обного разу приходить той день і година. І розумієш: УСЕ НЕ ТАК!

Розумієш, як усе хистко.  І життя не вічне, і ти разом з ним.

Сьогодні живеш, а завтра… Ніхто не знає, що несе завтрашній день...

І ти знімаєш рожеві окуляри.

Ти так само прокидаєшся зранкуз ранку. П'єш каву, і неначе вперше відчуваєш її терпкий  смак, наче вперше дивишся у вікно, слухаєш з дитинства знайому пісню

Ти розумієш – тобі подаровано дар, найцінніший, єдино важливий – дар жити.

І ти бачиш небо над головою, бачиш не лише тоді коли йде дощ, а ти без парасольки.

Відчуваєш запах кави і булочок з корицею.

І емоції яскравіші і гостріші – усе як уперше... і відчуваєш, що ЖИВЕШ!

Смак життя. Його можна відчути лише коли майже втратив. І світ стає іншим. Точніше світ завжди колишній, але ось ми бачимо його інакше.

І радіємо можливості дихати, бачити, чути, відчувати. Серце б'ється!

Я прокидаюся з ранку!

Я не знаю, чи буде у мене завтра!

Але сьогодні – у мене є СЬОГОДНІ.

І я живу СЬОГОДНІ!!!

ЖИВУУУУУУУУУУ!!!

За деякий час, мрія про нормальних відправляється до ланки «ідеальне» в головах таких людей.

Надалі, вимальовують уявну формулу «ідеалів не існує» переконуючи й умовляючи себе ще раз змиритися зі своїм оточенням.

Після, настає спокій, рівновага, пофігізм, та роздовбайське відношення до світу, до життя, та й до всього, взагалом.

Але колись таки зустрічається раптово єдиноріг. Міфічна істота, котра вже давно й назавжди похована з реальності, відправлена до ланки потойбічного поза реального, мало не інопланетного. Та насправді ж, така дрібниця! Усього навсього звичайнісінька нормальна людина.

Ось тут й починається! Цілковитий зсув по фазі (людини про яку йшлося спочатку). Параноя, манія, істерики, афектозні вчинки, нервові зриви, недовіра, відмова сприймати, відсторонення – це лише початок списку опису шокованої людини (про яку йшлося на початку).

Ось такі реальні спостереження (і, до речі, не тільки за оточуючими, а й за собою).

Зміна нашого життя починається через боротьбу із власними недоліками. Недоліки — це наші думки, слова та вчинки, які шкодять навколишнім істотам. Неможливо не зашкодити собі, кривдячи інших. Неможливо по-справжньому бути щасливим на стражданнях інших. Щастя починається із внутрішнього спокою, а він досягається через сумирність — вміння жити у мирі зі Світом. Якість нашої Свідомості залежить від вміння жити у внутрішній рівновазі, але із злими та хтивими думками людина ніколи не буде мирною. Зі зменшенням недоліків збільшується наший Внутрішній Спокій, а разом із ним покращується якість Свідомості, яка, у свою чергу, змінює на краще наше життя.

Ходила я на днях у прекрасні місця, які створила природа. Діло йшло до вечора, сонечко котилось до сну. Місця найпрекрасніші, навіть диву даєшся, що зовсім поряд жилі масиви з багатоповерхівками, а тут таке диво, сховане в улоговинці. Пройшлася я по духмяних травах, по стежці спустилась вниз, там тихенько дзвенить струмочок і така від нього йде живильна прохолода.

Сіла я на траву. То тут, то там перекликаються цвіркуни, пахне чебрецем, вітерець стих і день прощається до завтра. Сиджу і мрію….

Отак би прийти сюди з тобою. Отак лежати на траві, і дивлячись у неба блакить, майже пошепки розмовляти, тримаючись за руки. Я би лягла на твоє плече і просто мовчала, насолоджуючись тим, що ми разом.

Але ж треба йти додому, а тут безсмертник, материнка, звіробій, васильки і багато різних прекрасних трав. Я дуже люблю польові квіти, букети з них стоять довго і милують око своєю різнобарвністю і скромною простотою. А ще я люблю такий букет, за те, що він нагадує того, хто його подарував. 

Цього разу я зібрала букет сама. Але так хочеться, щоб інший букет нагадав мені про нашу подорож у прекрасну мить життя….

Відповідальність - це визнання того, що тільки ми самі є причиною наших дій та їхніх наслідків. Чим більше людина нарікає на оточуючий світ, звинувачуючи його у своїх стражданнях і радостях, тим більш вона безвідповідальна. Вона визнає те, що не може вибирати свої слова, вчинки, а отже — долю. Це також означає, що вона нібито не винна у своїх поганих вчинках, тому страждання, які вона приносить іншим, нібито не лежать на її совісті. Тобто такі люди можуть зробити будь-який злочин і при цьому себе повністю виправдати. Більшість страждань, які ми відчуваємо від інших, здійснюються через безвідповідальність людей до власних вчинків, до власного життя.