Профиль

Йолоп

Йолоп

Украина, Хмельницкий

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Тверезість

  • 17.01.15, 15:25
Внутрішня міцність означає почуття врівноваженості, майже байдужості, відчуття зручності, але найголовніше — природну та глибоку схильність до дослідження та розуміння. Всі ці якості називають тверезістю.
К. Кастанеда

Загублений у снах: Дійсність

  • 20.12.14, 21:22

Прокинувшись, Самітник озирнувся навколо — то була його кімната, це відчувалося всюди. Все було звичним, знайомим. Коли він зазирнув у вікно, то побачив блакитно-біло-малинове вечірнє небо — сонце кидало на землю останні промені дня. Дивна подорож закінчилася, Самітник був удома.

Спочатку Самітник дуже зрадів тому, що вся його жахлива й неймовірна подорож була лише сном... Але через мить він відчув, як те прекрасне й життєдайне відчуття краси, яке супроводжувало його в житті, починає дуже швидко згасати й полишати Самітника серце. У свідомість із неймовірною силою нахабно й силоміць вривалися буденні сірість та стурбованість.

Самітник почав розуміти, що навіть якщо ця вся жахлива подорож була лише сном, то цей сон все одно щось зламав у Самітниковому серці — він був вже не тим. Найважчим було відчуття нещастя, яке було змішане із лютою ненавистю та роздратованістю. Воно душило його й поглинало всю його свідомість.

Самітник був удома, але все змінилося і він, перебуваючи тут, почував себе наче загубленим у якомусь моторошному мареві. Почуття безнадії, яке переслідувало його у цьому безвихідному сні, знайшло його у дійсності й нещадно полонило. Самітник відчував себе зламаним й знедоленим.

Головна надія, яка в нього залишилася — це дідусь у засніжених вершинах. Хоча він його бачив лише якусь мить, Самітник відчував у віддаленій глибині душі якусь могутню і водночас дуже тихо-непомітну підтримку. “ Ти повинен все глибше й глибше досліджувати себе та очищувати власну свідомість. Це — твоя Боротьба.” — все лунало й лунало в його голові, поступово потопаючи у безвиході, роздратуванні та ненависті.

Всю ніч Самітник не спав, а намагався зрозуміти, що із ним сталося. Із настанов дідуся йому стало зрозуміло тільки те, що його полонила та дівчина, з якою він відмовився спілкуватися. Невже людина здатна зробити такий жорстокий вчинок лише через те, що хтось не хоче задовольнити твоє бажання? Йому ніяк не втямки було в таке повірити, але слова:

Вона знайшла у тобі слабкість, проникнула у найдорожче, що у тебе було, змогла захопити свідомість. Тепер вона може частково керувати тобою та живитися твоєю свідомістю. Витягуючи з тебе сили, вона відчуває те щастя, якого ти так важко досягнув і при цьому віддає тобі всі свої погані думки й наміри, які роками виснажували її свідомість, але яких вона не може й не хоче позбутися. Зараз вона відчуває твоє щастя, в той час як ти не можеш навіть прокинутися, щоб уникнути того жаху та безвиході, в яких вона тебе затягнула.”. — лунали у його свідомості.

Цікаві вислови: Власний шлях

  • 28.11.14, 15:08
Один вже не молодий чоловік попросив Майстра взяти його до себе в Учні. На це мудрець відповів:
- Можеш вчитися у мене, і навіть жити у мене, разом з іншими учнями. Тільки не ставай моїм послідовником.
- За ким же мені тоді слідувати?
- Ні за ким. Коли за кимось слідуєш, збиваєшся з істинного Шляху.
- А як же твої інші учні?
- Вони лише шукають свій Шлях. Але як тільки знайдуть його - тут же покинуть мене.

Загублений у снах: (4...) Дідусь

  • 19.11.14, 15:39

Постать дивилася своїми глибокими, безмежно щасливими, але водночас суворими золотавими очима у вічі Самітника й через мить у його голові знову пролунала якась думка:

Ти про щось запитував?

Самітник думками відповів:

Вибачте, але я не розумію, про що ви кажете.

В цю ж мить у його голові почали приходити образи: роздуми над нещастям, звільнення свідомості від повсякденних турбот, захоплюючі подорожі по найкращих куточках свідомості, відчуття неймовірної краси; ображена дівчина, жахливий сон, відчуття безпомічності, неможливість повернутися у дійсність, загубленість у химерних та до жаху дивних снах... відчуття безнадії та відчайдушна боротьба за можливість хоча б трішки відчути спокій та злагоду, повне відчуття безвиході та... запитання: /Що зі мною відбувається?/, /Чому це відбувається?/, /Чи можу я цього якось уникнути?/.

Невже в цій жахливій безвиході з дикими й хижими істотами з’явився хтось, хто бажає йому допомогти? Самітникові не сила було у це повірити! Але, дивлячись на цю неймовірно привітну та сяйливо-мудру істоту, він відчував, що знаходиться під опікою. Знову пролунали безслівні думки у його свідомості:

Про що ти хочеш запитати?

Самітник відчував, що істота перед ним, хоча й була привітною, але водночас доволі суворою. Він відчув, що запитання, які він мав задавати, мали бути важливими та короткими:

Чому це зі мною відбувається?

Ти змалку почав роздумувати над стражданнями у цьому світі, багато в чому став кращим, досягнув часточки мудрості, але це ще не кінець твого шляху. Щоб зрозуміти, у чому твоя недосконалість, ти повинен пройти через більші страждання. Тільки внутрішньо сильні можуть досягти мудрості, а сила накопичується через випробування, страждання, труднощі. Наскільки сильніші страждання долає істота, настільки мудрішою вона стає.

Чому ця дівчина так ненавидить мене, адже я їй ніколи не бажав зла?

Ти “помилився” в тому, що не задовольнив її бажання. Їй хотілося володіти тобою. Вона не змогла пережити образу, тому відчувала нестерпне бажання принизити тебе, показати, що ти гірший, слабший за неї. Їй це вдалося.

Що вона зробила зі мною?, — Самітник був неможливо наляканим. Він ніколи не зустрічав такої жорстокої та нездоланної сили, яка неминуче й незворотно повністю трощила його внутрішній світ.

Вона знайшла у тобі слабкість, проникнула у найдорожче, що у тебе було, змогла захопити свідомість. Тепер вона може частково керувати тобою та живитися твоєю свідомістю. Витягуючи з тебе сили, вона відчуває те щастя, якого ти так важко досягнув і при цьому віддає тобі всі свої погані думки й наміри, які роками виснажували її свідомість, але яких вона не може й не хоче позбутися. Зараз вона відчуває твоє щастя, в той час як ти не можеш навіть прокинутися, щоб уникнути того жаху та безвиході, в який вона тебе затягнула.

Мені потрібно із нею боротися?

Ні, ти повинен через боротьбу зі своїми недоліками стати сильнішим. Коли ти станеш достатньо сильним, вона нічого не зможе з тобою вдіяти. Я тобі допомагаю тільки тому, що ти щиро хочеш знайти Правду. Ти мусив би загубитися у цих жахливих снах, померти або збожеволіти від цього. Я тебе витягнув звідти тільки з однієї причини: ти хочеш знайти Себе. Коли ти відмовишся від пошуків Правди, я тебе покину. Але допоки ти борешся зі своїми недоліками, я буду із тобою, якщо ти цього бажаєш...

Дякую Вам за Допомогу! Я буду з усієї сили намагатися стати кращим! Що мені потрібно для цього зробити? Як саме я маю розвиватися?, — Самітник відчував себе наче потопальником у безмежному океані та лише ця незрозуміла істота була тим рятівним колом, яка намагалася зрозуміти та допомогти йому.

Я не можу тобі цього сказати. Ти повинен все глибше й глибше досліджувати себе та очищувати власну свідомість. Це — твоя Боротьба.

Самітник, сидячи біля цієї неймовірно люблячої та настільки ж суворої істоти відчував дивний затишок та свободу. Він не бажав повертатися назад у дійсність. Він навіть відмовився б від своїх подорожей свідомості. Біля цього дідуся-хлопця він відчував себе наче вдома. Було враження, що все, крім нього, є жахливим та неприроднім маревом. Самітник хотів залишитися, але відчув, як якась могутня сила підняла його над височезною вершиною засніженої гори та відпустила, м’яко кинувши додолу.

Він падав горілиць, заплющивши очі, у безмежну безодню. Швидкість падіння все збільшувалася, доки Самітник не загубився у просторі й часі. Всього ніби не існувало. Не було ні низу, ні верху; ні майбутнього, ні минулого, ні теперішнього; не існувало довколишнього світу та й самого Самітника наче ніколи й не було...

Раптом Самітник почув шум вулиці, який лунав спочатку ніби дуже здалеку, але потім поступово почав наближатися, гучнішати, ставати виразним. Ще через мить хлопець відчув пальці своїх ніг, відчуття поступово поширювалися по всьому тілі. Ще трохи згодом він помітив, що бачить світло через заплющені очі. Неймовірним було те, що він зміг легко ворушитися і відразу ж повільно почав розплющувати очі.

Самітник озирнувся навколо — то була його кімната, це відчувалося всюди. Все було звичним, знайомим. Коли він зазирнув у вікно, то побачив блакитно-біло-малинове вечірнє небо — сонце кидало на землю останні промені дня. Дивна подорож закінчилася, Самітник був удома.

Загублений у снах: (3...) Дідусь

  • 18.11.14, 16:51

Самітник не відчував до дідуся навіть крихітного страху. Навпаки, відчувалась якась глибока прихильність, наче цей дідусь для нього рідний і дуже любить хлопчину. Самітник не любив заважати іншим, тому йому стало ніяково за те, що він хоча б трішки потурбував таку поважну людину. Він дуже тихенько навпочіпки почав йти до краю вершини, щоб знайти спосіб непомітно звідси злізти та почув у своїй голові чиюсь думку: /Постривай, ти про щось запитував?/.

Повністю спантеличений хлопчина не зміг зрозуміти, що це за голос та звідки він лунає. Невже це тільки його уява? Але голос пролунав знову: /Сядь навпроти мене!/ — наказом, але тепло й без тиску знову пролунала якась думка у Самітниковій голові.

Коли самітник обернувся, то побачив дідуся, який сидів так само нерухомо, навіть пальцем не поворухнувши. Хлопець здивувався, але зробив так, як наказав йому голос. Сівши на холодний сніг, він відчував холод, який ніби не зачіпав його, це було всього лише непомітне відчуття прохолоди. Просидівши так лише кілька секунд, він відчув, що його свідомість почала змінюватися. Зникли всі внутрішні розмови, а зовнішній світ здавався якимось казковим, несправжнім, лише тільки внутрішні тиша й усвідомлення здавалися чимось насправді існуючими.

Все залишалось незмінним, але Самітник помічав, що усвідомлення навколишнього світу сильно змінилося. Крім звичайних звуків, світла, запахів відчувалися особливі відтінки, забарвлення, відчуття всього навколишнього. Самітник відчував світ якось незмірно багатше, навіть у порівнянні із його попередніми подорожами свідомості. Якесь майже непомітне, глибоке золотисто-приємне світло огорнуло все навколо, незліченні різноманітні й незвичайні істоти відчувалися скрізь, простори ніби змішалися та в одному місці відбувалися мільйони подій. Його свідомість ніби розширювалася, розгорталася, ставала всеоб’ємною.

Перебуваючи у такому незвичайному стані, Самітник помітив, що дідусь, який непорушно сидить перед ним, не один. За ним ледь виднілася якась освітлена чистим золотистим сяйвом постать молодого, але водночас древньомудрого та неймовірно гарного хлопчини. Він сяяв молодістю та знанням. Його постать була лише світлом та була відчуженою й несумісною із навколишнім світом.

Золотистий хлопець сидів у положенні лотоса на тому ж місці, що й дідусь, вони повністю перетиналися у просторі. Але дідусь був наче неживим, поринутим у якісь невідомі глибини свідомості, а золотиста постать, хоч і виглядала наче привид, але випромінювала таку могутню життєву силу, яка могла засліпити собою весь навколишній світ.

Постать дивилася своїми глибокими, безмежно щасливими, але водночас суворими золотавими очима у вічі Самітника й через мить у його голові знову пролунала якась думка:

Ти про щось запитував?

Самітник думками відповів:

Вибачте, але я не розумію, про що ви кажете.

Загублений у снах: (2...)Дідусь

  • 25.10.14, 11:35

Кроки моторошно-загадкових істот все гучнішали, але Самітник їх вже наче й не чув. Все, що було в його голові — це запитання, на які він, на величезний жаль, не міг дати відповіді....

Раптом, не помічаючи знову свого переміщення, він опинився на неймовірно крутій та вузькій вершині височезної засніженої гори. Було пронизливо холодно, присвитував крижаний вітер, але Самітник наче й не помічав того холоду — навколо, вперше після тієї болотної пустелі, було вражаюче прекрасно.

На нього світило могутнє, але привітно огортаюче жовто-тепле сонячне проміння. Довкола простягалося безмежне сполучення яскраво-білого снігу та насиченого різнобарвною блакиттю неба. Самітник відчував безмежну свободу. Віяв вітер, який приносив із собою відчуття холодної свіжості. Подекуди разом із вітром на Самітникове обличчя падав піском холодний сніг. Але це відчуття було надприємним.

Розставивши руки і відчуваючи поєднання вітру, сонця, неба й снігу, Самітник відчував приємно теплу радість, яка зігрівала його і живила силою життя. Він відчував, що може стояти тут саму вічність і насправді, він так стояв доволі довгий час, поки вдосталь не наживився цією навколишнього красою. Згодом, трохи отямившись, він вперше озирнувся і побачив, що він не один.

В кількох кроках від нього сидів на снігові у положенні лотоса напівоголений, прикритий лише на талії старенький, але ніби переповнений сил дідусь. Його довжелезне волосся було сніжносивим і стелилося, зливаючись із холодним снігом. Його сива борода була довгою, як і волосся. З його шкіри постійно курілася пара. Відчувалося, що холод не взмозі до нього навіть торкнутися. Здавалося, що цей дідусь сидить на цьому місці вже незліченну кількість років без жодного руху.

Самітник не відчував до дідуся навіть крихітного страху. Навпаки, він відчував до нього якусь глибоку прихильність, наче цей дідусь для нього рідний і дуже любить хлопчину. Самітник не любив заважати іншим, тому йому стало ніяково за те, що він хоча в трішки потурбував таку поважну людину. Він дуже тихенько навпочіпки почав йти до краю вершини, щоб знайти спосіб непомітно звісди злізти та почув у своїй голові чиюсь думку: /Постривай1.../

(...)

Загублений у снах: (...)Дідусь

  • 25.10.14, 10:55

Коли Самітник засинав від знемоги, то чимдуж зосереджувався на тому, що прокинеться у своєму ліжку в дійсності. Він знову відчув себе у ліжку, але його відразу пройняв холодний страх — через вікно на його обличчя світило байдужо-жорстоке фіолетове небо у зеленистому тумані.

Відчуття безвиході, холодності, порожнечі та загубленості заполонило його душу. Самітника долало виснажливе бажання здатися. Безвихідь здавалася нескінченно нездоланною, а життя його було наче нічого не вартим. Тут, у цьому мертвосамотньому світі, не було нічого, за що можна було б віддати своє життя, але він був насильно змушений зробити те, чого боявся більше всього — загинути(або навіть гірше — загубитися навіки) у повній безнадії, безрадісності, холодності та байдужості. Цей світ почав здаватися йому жахливою дійсністю, а минуле життя, наповнене щастям — простосердним та коротким сном-мрією.

Але якась раптова думка промайнула у Самітника в голові: /Якщо вмирати, так із боротьбою/. Минуле щастя ще відкликалося бажанням боротися, розвиватися, йти вперед. Самітник вирішив боротися до кінця. Він ліг на ліжко і продовжив свої відчайдушні спроби повернутися додому — у дійсність, якої наче й ніколи не існувало.

Пройшла мить, за нею хвилька, потім година, а ще згодом Самітник втратив відчуття часу, для нього існувало лише одне — вічна боротьба із безнадією, байдужістю, страхом... Для нього існування наповнилося лише нескінченними зусиллями потрапити назад у дійсність, яка вже здавалася сном.

Якось навіть не помітивши зміни, Самітник стояв посеред широчезної дороги-бруківки, від якої віяло древністю середньовіччя. Навколо був непроглядний туман, далі кількох кроків хлопець нічого не бачив. Навколо стояла холодно-осіння тиша, яка порушувалася лише скрипінням мертвих і неймовірно високих та широких верб. Їхнє позбавлене листя гілля байдужо звисало і тихо розхитувалось ледь відчутним крижаним вітерцем.

Самітник стояв і не знав, що йому робити. Він відчував, що знову потрапив ще на одну нескінченну дорогу, яка веде в нікуди. Хлопець вирішив йти. Ніде не було нічого живого, скільки б Самітник не пройшов. Холодна тиша лише підсилювала відчуття небезпеки, яка відчувалася звідусіль. Найбільше він боявся звуку власних кроків, які прорізали тишу, ніби порушуючи місцевий порядок. Навколо було видно лише біле марево туману, з якого проглядали велетенські мертві верби, та древню середньовічну бруківку, яка простягалася у безмежжя.

Самітник втомився і на хвилинку вирішив зупинитися. Прорізні звуки його кроків загубилися вдалині та чувся лише самотньо-холодний скрип древніх дерев. Простоявши так деяких час, Самітник почав вирізняти ще якісь звуки, які раніше не помічав. То були звуки чиїхось кроків. Ці кроки доносилися з-за його спини. Та Самітник зовсім їм не зрадів. Він відчував що ці кроки були спрямовані на нього, що саме хтось хотів знайти того, хто порушив самотньо-холодний спокій цього місця. Він відчував голод цих істот, які хотіли поживися чимось живим.

Кроки істот ставали все гучнішими, Самітник відчув ще більший страх і забіг за велетенську мертву вербу, яка була набагато ширшою за його тіло. Хоча він і сховався, але відчував, що ці істоти чують його не вухами, вони відчувають тепло його життя, тому Самітнику від них не сховатися. Кроки ставали все гучнішими і Самітник відчув безнадію. Він навіть вже не намагався прокинутися у своєму ліжку. Все, що було в його голові — це питання: /Що зі мною відбувається?/, /Чому це відбувається?/, /Чи можу я цього якось уникнути?/.

Кроки моторошно-загадкових істот все гучнішали, але Самітник їх вже наче й не чув. Все, що було в його голові — це запитання, на які він, на величезний жаль, не міг дати відповіді....

(...)

Загублений у снах: Дідусь

  • 25.10.14, 09:53
    Раптом він прокинувся у ліжку в себе вдома. Але чогось не вистачало... Була ще ніч, але здавалося, що вона й ніколи не закінчиться. На вулиці не світив місяць і не було ніякого шуму. Коли він вийшов у сусідні кімнати, щоб побачити, чи сплять його батьки, то помітив, що квартира повністю порожня. Коли Самітник вийшов на вулицю, то вона теж виявилася порожньою й ніде не було освітлення. На небі не було зірок та саме воно було якогось фіолетового кольору й покрите дивним зеленуватим туманом. Самітник зрозумів, що він не вдома.
    Перше, що прийшло в його свідомість — відчуття безнадійності. Але Самітник звик боротися зі своїми злими почуттями, тому майже відразу заспокоївся. Він почав розбиратися, чому такі речі сталися із ним та як все можна виправити. Самітник повернувся до свого “дому” й почав спокійно роздумувати.
    Якщо це відбувається у сні, то чому він не може керувати своїми переміщеннями? Чому ця дівчина з’явилася ззаду нього і чому хотіла знищити? Його свідомість була ніби зв’язаною, замкнутою в якомусь приміщенні, яке мало одні голі стіни без жодного виходу. Він вже втратив усю надію вибратися звідти... Але...
    Самітник згадав одну думку, яка з’явилася у нього після того, як він ліг біля каменя. Він не хотів помирати у цьому місці, тому перед смертю відмовився вірити в це жахіття і намагався якомога наполегливіше думати про те, що він зараз прокинеться у своєму ліжку, що це був лише сон. І він справді прокинувся, але не в справжній домівці, а її подобі. Не дивлячись на те, що Самітник зміг переміститися із тієї пустелі, якась сила все одно не впускала його в дійсність. Єдиний вихід, до якого він дійшов — це якнайнасиченіше зосередитися на тому, що він зараз прокинеться.
    Самітник ліг на “своє” ліжко так, як робив це перед сном у дійсності та почав поглинатися в уяву про те, що зараз прокинеться у себе вдома. Пройшло півгодини, але нічого не сталося. Єдине, що він відчував — це сильну напругу й неможливість заснути. Але втрачати було нічого, тому він не відступав. Проходили години, а Самітник робив нескінченні спроби прокинутися в дійсності. Напруга  все збільшувалася і поступово перейшла у сильну втому, Самітник заснув...
    Раптом він відчув своє дихання. Воно було як у сплячої людини — глибоким та повільним. Через якусь мить Самітник відчув своє тіло. Ще трохи згодом він почув звуки з вулиці, які доносилися із-за вікна. Ще через мить від відчув на своєму обличчі проміння денного сонця, але... не зміг розплющити очі. Він, відчуваючи своє тіло, не міг ним поворухнути. Якась сила силоміць знерухомлювала Самітника. Він шалено намагався поворухнути хоча б пальцем, хоча би бровою, але нічого не вдавалося... Він відчував, що знаходиться в дійсності, але не може перейти якусь невидиму межу. Ця межа здавалася йому нездоланною. Якась мить... і Самітник знову заснув.
    Раптом він відчув себе людиною, яка стоїть на нічній площі серед людей у фіолетово-блискучих накидках, які тихо й помірно проходили між пірамідоподібними будинками, присипаними піском. В цій ночі було щось незвичайне — вона мерехтіла, наче танцююче проміння на стіні, яке відбите від води, що коливається. Самітник не міг зрозуміти, звідки йде це мінливе сяйво, яке “сонячними зайчиками” жваво проносилося по землі. Подивившись на небо, він не побачив Місяця. Через небо проходила велетенська смужка каміння, яке вільно пливло собі серед неба. Кожен камінь у цій смузі то ставав невидимим, то знов спалахував світлом. Велика кам’яна веселка проходила із одного кінця обрію в протилежний. Була тепла, ніби літня ніч. Але щось було зловісне в цій ночі...
    Коли Самітник прислухався до навколишніх звуків, то почув дивний моторошний шепіт, який доносився від кожної прохожої людини. Але, як не дивно, не чув його вухами, той шепіт проносився у його голові. Ніби тихий, але водночас дедалі голосніший, він почав стишувати думки Самітника. Хлопець почав помічати, що не може ні чути, ні бачити нічого, крім цього шепоту. Тисячі різних голосів проносилися блискавкою та заполоняли всю свідомість Самітника. Не взмозі боротися, хлопець почав чимдуж бігти подалі від цього моторошного місця. Він біг і біг, навколо був тільки пісок і мерехтливе сяйво ночі, яка, як йому здавалося, не закінчиться ніколи. Але багатошепіт не вщухав, а навпаки — тільки збільшувався і ставав дедалі голоснішим.
    Не відчуваючи себе, Самітник якимось дивом ще міг керувати своїми ногами, які вже були перенапруженими від втоми. Сил залишалося все менше і в якусь мить хлопець впав на теплоприємний, наче заспокоюючий, пісок. Сил вже не було, Самітник відчував, що якщо він здасться, то це буде кінець для нього. Через “не можу” він почав думати про те, що прокинеться вдома у своєму ліжку і що все це буде тільки жахливим сном. Коли він засинав від знемоги, то чимдуж зосереджувався на тому, що прокинеться у своєму ліжку в дійсності.
(...)

Загублений у снах: Безвихідь

  • 09.10.14, 23:37

Раптом руки цієї постаті зупинилися і в безпомічності почали напружуватися, щоб досягнути горла своєї жертви, але не змогли цього зробити. Злість та зусилля цієї істоти все збільшувалися, але вона не могла нічого вдіяти. Якась нездоланна сила намертво не впускала її. Тоді ця постать зняла свій каптур та очима вбивці Світлана подивилася на Самітника. Вона вказала на нього пальцем та із рознервованим гнівом промовила:

Ти більше ніколи не побачиш свої сни. Поки я живу, ти не будеш спокійно спати...

Коли Самітник дивився в очі Світлані, він не відчував до неї злості чи ворожості. Все, що було у нього в серці — це холодне співчуття. Він знав — ця дівчина прокладає собі шлях до смерті й страждань. Хлопець подивився на мертвохолодний Місяць над своєю головою, озирнувся навколо спустошеного поля і пішов собі, не озираючись, дорогою у протилежному напрямку від Світлани. Вона хотіла наздогнати й роздерти його, але не могла навіть ступити кроку в сторону Самітника.

Хлопець йшов по безмежному, вкритому чорною гниллю полі, холодний наскрізний вітер проймав його аж до кісток. Ноги Самітника вгрузали у болотній дорозі, він відчував, як сили все дедалі більше покидають його. Мертвотно срібно-сині промені Місяця нав’язували хлопцеві почуття безвиході й страху. Він знав, що ця болотна дорога нескінченна. Дійшовши до великого каменя біля дороги, він сів біля нього, почав чекати смерті... й заснув.

Світлана прокинулася вранці від жахливого сну, в якому вона була безпомічною перед цим придуркуватим диваком і не могла зрушити з місця. Дівчина була вражена власною жорстокістю, але разом із тим повністю себе виправдовувала — адже цей дурень мене ТАК сильно образив. Він заслуговує ще й гіршого. Вона була приголомшена тим, як непомітно заснула після свого опівнічного обряду. Роздратована, але разом із тим рада за “відновлення справедливості” хоча б у сні, вона почала готуватися до нового дня...

Коли Самітник засинав, то не помітив однієї речі: він заснув не біля звичайного каменю, а надгробного. Цей світ не був повністю мертвим, сюди із давніх-давен злі відьми й чаклуни у снах заманювали своїх жертв, лякали до напівсмерті, а потім живцем закопували у цьому полі й ставили зачаровані камені-пам’ятники, які не давали змогу жертві прокинутися. Такі люди вмирали уві сні від страху. Але Самітник не боявся. Коли він засинав, то думав тільки про те найкраще, що пережив у цьому житті. І це його рятувало.

Раптом він прокинувся у ліжку в себе вдома. Але чогось не вистачало... Була ще ніч, але здавалося, що вона й ніколи не закінчиться. На вулиці не світив місяць і не було ніякого шуму. Коли він вийшов у сусідні кімнати, щоб побачити, чи сплять його батьки, то побачив, що квартира повністю порожня. Коли Самітник вийшов на вулицю, то вона теж виявилася порожньою й ніде не було освітлення. На небі не було зірок та саме воно було якогось фіолетового кольору й покрите дивним зеленуватим туманом. Самітник зрозумів, що він не вдома.

Загублений у снах: (...)(...)(...) Проклятий

  • 09.10.14, 21:13

Після розмови із циганкою Світлана була дуже збудженою. Для того, щоб зашкодити йому, вона повинна була вночі, коли Самітник спить, зосередити на ньому всю свою злість. Саме так і сталося — опівночі дівчина почала злісно та насичено думати про хлопця і саме тоді вона відчула, що все ж таки домоглася свого — він був “ураженим”. Світлана відчула, як вся та шалена злість та образа, які накопичувалися протягом цього часу, почали ніби витікати з неї, вона відчула полегшення і радість від того, що домоглася свого.

Самітник був людиною, яка ніколи нікому не хотіла зла. Він не знав, що таке “зло” вже давно, адже в його душі панували відчуття краси і любов до навколишнього світу. Кожного дня і ночі від поринав у подорожі. Його свідомість була настільки вільною, що він майже не відчував різниці між сном та дійсністю. Його життя було наповнене щастям, незалежно від того, спав він чи був пильним.

Та одного дня, перед світанком, щось неймовірно похмуре вдерлося у його сни. Якась чорна хмара оповила все небо, стало холодно, похмуро, зі всіх сторін пахло смертю та приреченістю. Самітник не міг зрозуміти, що із ним відбувається, такого не було ніколи.

Він подивився навколо і побачив лише хворобливо пустельне чорне поле, на якому де-не-де проглядалися мертві засохлі дерева. Десь далеко в небі закаркали ворони, підкреслюючи відчуття покинутості та приреченості. Перед собою виднілася широка болотиста дорога, яка поринала у даличінь. Відчувалось, що якщо підеш цією дорогою, то ніколи більше не повернешся назад, у своє минуле життя. Мертвотно синій місяць викликав огиду, він ніби просвічував Самітника, забираючи у нього сили жити й опиратися.

Самітник стояв і дивився на цей світ і не знав, що йому робити. Він не міг, як звичайно, вийти із цього світу. Безпомічний, хлопець стояв та очікував, що станеться далі.

Раптом, десь близько за спиною, він відчув чийсь холодний, байдужий та жорстокий подих. Коли він обернувся, то побачив, що ззаду нього стоїть якась постать, вдягнута у брудне темнокоричневе дрантя із каптуром, що закривав її обличчя. Ця постать, із невимовно сильним бажанням вбити, простягнула до Самітника свої гарні витончені руки, щоб убити. Хлопець, побачивши ці руки, зовсім не злякався. Він знав, що якщо його час прийшов, то це має статися, Самітник без страху просто прийняв свою долю.

Раптом руки цієї постаті зупинилися і в безпомічності почали напружуватися, щоб досягнути горла своєї жертви, але не змогли цього зробити. Злість та зусилля цієї істоти все збільшувалися, але вона не могла нічого вдіяти. Якась нездоланна сила намертво не впускала її. Тоді ця постать зняла свій каптур та очима вбивці Світлана подивилася на Самітника. Вона вказала на нього пальцем і знервовано від гніву промовила:

Ти більше ніколи не побачиш свої сни. Поки я живу, ти не будеш спокійно спати....

Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая