Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...

Мимоволі запитуєш, а чи є у нас дійсно демократична опозиція, що докорінним чином відрізняється від своїх опонентів?

Чим насправді є опозиція, вона показує тоді, коли сама перебуває при владі. І саме цей досвід утруднює нинішні її дії, бо немає того незаперечного позитиву в активі цих партій, у їхньому минулому, на який можна було б посилатися, а народові приємно згадувати. Є лише досвід бездарно згаяних можливостей, досвід хаосу, внутрішніх поборювань та відсутності реальних спроб демократичного перетворення України. Попередня влада не має переконливих аргументів і позитивної альтернативи саме тому, що надто багато її найвищих представників дали приклади особистого незаконного збагачення та корупції.

Особливо незабутнє враження залишила карикатурна кадрова політика Ющенка, що ґрунтувалася на емоціях та примхах першої особи та її оточення. Результатом став суто азійський непотизм і клієнтела, що здобули єхидно-зневажливе позначення «любих друзів». Колись у добу Майдану Віктор Андрійович і тоді ще не «любі», а просто друзі обіцяли, що до кадрів висуватимуться три головні вимоги: професіоналізм, патріотизм, порядність. Тоді це пафосно називали політикою «трьох П». Насправді ж дуже швидко все стало тим, що колишній економічний радник Владіміра Путіна Андрєй Ілларіонов назвав «своїзмом». «Своїзм» – це кланово-кастова система розбудови державної влади, коли на всі посади призначають людей, що орієнтуються не на інтереси країни, а на внутрішньокорпоративні стандарти особистої відданості першій особі чи її найближчим соратникам. Тут головним критерієм є відповідність системі кланового розпізнавання свій – чужий. А міра впливу функціонера визначається його наближеністю до «тіла» лідера бюрократично-владного «прайду», за сумісництвом держави, а зовсім не формальними функціями та повноваженнями.

«Свій» – це головна й найсуттєвіша характеристика будь-якого претендента на керівну посаду, що переважає всі інші характеристики і чесноти.

Відомий випадок, коли, як розповідають, група шанованих академіків, поміж яких були колишні дисиденти і в’язні сумління, дуже довго переконували президента, що найдостойнішим кандидатом на посаду міністра культури є відомий науковець, публіцист і громадський діяч, редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк. Натомість Ющенко призначив… Оксану Білозір. І це цілком відповідало нормам «своїзму». Але працювало проти інтересів держави.

Теплі парламентські крісла за Кучми геть розбестили опозиціонерів. У 2005 році чимало опозиційних депутатів виявилися нездатними очолити конкретні ділянки роботи (реформувати телеканал УТ-1, навести лад у владних структурах АР Крим тощо), щось там зробити і відповідати за результат. Чимало з них повернулися з виконавчої влади до затишної парламентської зали. Важко позбутися враження, що ці люди імітували опозиційність і зробили це непоганим бізнесом та життєвою нішею.

Ось така «опозиція» була на момент встановлення влади Партії регіонів, КПУ і людей Литвина. Але в Україні, що є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, опозиційність (справжня, а не удавана) потребує сміливості й жертовності. Це ж не опозиція ЇЇ Величності в Лондоні, де нікому не спаде на думку переслідувати опозиційного депутата. Але й на наших теренах тривалий час певна частина (здається, що таки більша) опозиції звикла діяти в досить комфортних умовах: домовлялися з опонентами, дещо шантажували Кучму, намагаючись щось від нього отримати. Це було можливо, адже суть того режиму – прагнення до ролі арбітра і балансування над різними інтересами. Нинішній режим, чого дехто не хоче зрозуміти, принципово різниться, бо його ідеалом є не балансування, а цілковите політичне знищення опонентів.

Куди ж поділася після приходу до влади Януковича така, здавалося, потужна опозиція в країні, де режим підтримує трохи більше ніж 20% виборців, де 40% готові до масових протестів проти нього, де влада повсякчас наступає на життєві інтереси громадян… Є підстави стверджувати, що нині ми маємо не реальну демократичну опозицію, а її симулякр, муляж. Народ це інстинктивно відчуває і, будучи готовим до протестів, не бачить гідних провідників, здатних ефективно використовувати в інтересах суспільства енергію мас. Бо надто багато нерішучості, боягузтва, непринциповості й політичної бездарності він спостерігав.

Це стосується не тільки політиків, а й цілої суспільної верхівки, де явище симуляції є дуже поширеним. Достатньо лише поглянути на тих, хто побіг на посади, платні й громадські, до чинної влади. Тривалий час їх вважали елітою, інтелектом нації, її представниками. Частині такий авторитет напрацювала ще радянська влада, решта заробила його громадськими акціями 1990-х років.

Але виявилося, що вони не мають чіткої та послідовної громадянської позиції, що була б зрозумілою суспільству. Партикулярні інтереси, намагання завжди і за будь-яку моральну ціну бути ближче до влади, не зникати з телеекранів та шпальт газет і плекати ілюзії, що вони впливають на якість процесу, хоча насправді їх використовують як колесо чужого (хотілося б вірити!) воза. Хоча ці люди виправдовують свої вчинки (нерідко дуже винахідливо) якимись вищими національними міркуваннями, нічого, крім дуже дрібних мотивацій життєвого здорового глузду особистості, там побачити неможливо. Але суспільство, роками дивлячись на обличчя в президіях і на екранах, звикло думати, що має національно-духовний провід, а насправді це лише його симулякр, бо відомі діячі зовсім не ті, ким їх уважають і ким вони самі себе рекомендують. Як це часто бувало в національній історії, наш народ знову є «вершником без голови», себто не має повноцінної провідної верстви. Так було за часів Речі Посполитої, коли українські православні князі ставали римо-католиками і частиною магнатерії та шляхти польської нації. Так було за Гетьманщини, коли внаслідок виданої російським царатом «Жалуваної грамоти дворянству» українські шляхтичі й козацька старшина, зрівняні в правах із російською соціальною верхівкою, перетворювалися на частину імперського дворянства.

Але народ часто висував нові генерації провідників: у добу полонізації – Петра Могилу, Івана Вишенського, Петра Сагайдачного, за часів російщення – демократичну інтелігенцію ХІХ століття, після загибелі УНР – діячів УВО – ОУН, після поразки національно-визвольних змагань на західних землях – шістдесятників. Проте, щоб висувати нові генерації, треба спочатку адекватно зрозуміти нинішній стан і збагнути, що «король голий»…

Біда в тому, що нинішня псевдоеліта не тільки не виконує своїх функцій, а й не допускає інших до них, монополізувавши великі сегменти українського життя. Вона заблокувала собою дуже важливі суспільні сфери, не дозволяючи припливу свіжої крові, з побоюваннями дивлячись на можливих конкурентів зі свого ж таки ідеологічного середовища. Достатньо лише поглянути на тих чи то ветеранів, чи то інвалідів демократичного руху, що сидять у Верховній Раді по 20 років без жодних помітних в Україні досягнень. Вони ніколи не поступляться своїм місцем талановитішому, енергійнішому, конструктивнішому від себе, стоятимуть на смерть. Їх не обходить, що, перешкоджаючи оновленню українського політикуму, сприяють послабленню країни, позбавляють її перспектив. Між іншим, варто було б обмежити перебування на посаді не лише президента і державних службовців, а й народних депутатів. Два терміни і не більше, 10 років цілком достатньо, щоб зробити для держави та громадян щось корисне чи, а якщо ні, то піти геть і не сидіти там, під скляним куполом, аж до переселення на Байковий цвинтар міста Києва. Ці депутати – симулякри боротьби за демократичну і патріотичну Україну.

А є ще симулякри правосуддя і законності. Особливо яскраво це продемонструвала камарилья Ющенка, що, маючи протягом п’яти років важелі влади, провалила розслідування всіх резонансних кримінальних справ. Як сказав журналіст Олексій Подольський, який сам був предтечею Гонгадзе у тому сенсі, що його за наказом найвищої «гори» жорстоко побили, але, на відміну від Георгія, не позбавили життя: «Попередня влада нас просто зрадила. Саме за президента Ющенка, голови СБУ Турчинова було вбито головного свідка у нашій справі – Кравченка. Саме тоді цю справу було сфальшовано. Вони зрадили всі ті обіцянки, які давали на Майдані. Понад те, і досі залишаються в політиці й не дають демократичним силам вийти на поверхню політичного життя».

Здоровим силам суспільства доведеться боротися не лише проти олігархічної мафії, корумпованої бюрократії та антиукраїнської п’ятої колони, а й проти численної армії симулякрів, що запанувала над усіма сферами українського буття. Адже є симулякри української літератури, культури, громадянського суспільства тощо. Вони вже багато зробили і не менше зроблять у майбутньому для краху нашої держави. Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити. Ці симулякри стримують і блокують усе живе й справжнє, що є в нашій країні. Колись Олена Теліга назвала таку публіку «партачами життя». Але сама по собі, без активних зусиль суспільства ця брудна піна нікуди не подінеться…

З одного боку, на початок ХХ століття і ті і ті на заході та на сході Європи дуже символічно обрамлювали невирішеність національного питання на старому континенті. З іншого – коли в 1920–1930-х роках ірландці вже будували власну республіку, українські націоналісти взяли на озброєння їхній свіжий досвід революційної боротьби, припускаючи, що наслідування форм дасть змогу отримати аналогічний позитивний результат.

Першим практиком українського націоналістичного руху, який дійшов висновку про необхідність боротьби новими методами, був полковник Євген Коновалець. Він один із перших національних лідерів зрозумів потребу в глибинній підготовці революції, повторивши шлях свого великого ірландського попередника Джеймса Стефенса.

ДІТИ НЕВДАЛИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Джеймс Стефенс, що народився 26 січня 1825 року, походив із багатодітної ірландської родини з міста Кілкенні. Його можна охарактеризувати як запеклого ірландського патріота «від колиски», оскільки батько Джеймса, дрібний клерк, належав до «Молодої Ірландії» й виховував дітей в атмосфері любові до минувшини. У 1845-му він закінчив інженерно-будівельну школу і працював інженером, а згодом машиністом на залізниці. Тоді молодий Стефенс уже сформував власні цілком сепаратистські погляди, які своєю радикальністю виходили за межі ідеологій провідних ірландських революційних організацій того часу. Великий інтелектуальний вплив на юнака мав мер Кілкенні Роберт Кейн, який був обережним націоналістом і членом «Молодої Ірландії». Проте сам Джеймс вважав молодоірландців надто поміркованими і не приєднувався до їхнього руху, більше схиляючись до радикальнішої групи «Молода Конфедерація Ірландії».

У 1840-х роках Ірландія була спустошена катастрофічним голодом, легальний рух за скасування англійського управління і створення місцевої самоуправи перебував у занепаді, в країні витала атмосфера бунту. Ці настрої привели до радикалізації «Молодої Ірландії» та «Молодої Конфедерації Ірландії».

У серпні 1848-го розпочалося повстання. До нього приєднався молодий залізничник із Кілкенні Джеймс Стефенс. Він узяв на себе командування групою погано озброєних добровольців із 40–50 осіб, які руйнували залізниці в Ірландії. Проте лідер повстання Сміт О’Браєн виявився ніяким вождем. Його нерішучість вражала: забороняв без дозволу власників рубати дерева для спорудження барикад, зайвий раз стріляти в поліцію, боячись кровопролиття і надмірних жертв. Головні події розгорнулися в місті Баллінґаррі, куди стягувалися невеликі сили повсталих, зокрема й загін Стефенса. Однак поліція за кілька годин оточила й розбила погано озброєних інсургентів. Оскільки основна сутичка відбулася на городі біля будинку вдови МакКормак, в історії Ірландії подія отримала глузливу назву: «битва при грядці капусти вдови МакКормак». 

Розбиті революціонери рятувалися втечею в сільську місцевість. Британці виловлювали й арештовували їх по всій країні. Стефенс, який дістав два вогнепальні поранення, врятувався дивом. Юнак заховався у придорожній канаві, а згодом, щоб припинити свій розшук владою, організував власні «похорони». 19 серпня 1848 року в газеті «Кілкенні Модерейтор» друзі опублікували некролог. Його урочисто «поховали», наклавши до домовини каміння, спорудили могилу з епітафією: «Тут спочиває Джеймс Стефенс… Помер від ран, одержаних у Баллінґаррі…» Тим часом сам Джеймс емігрував. Відтоді колишній Стефенс справді помер, натомість народився професійний революціонер, людина, яка дійшла висновку про необхідність тривалої і копіткої підготовки до нового повстання, що спиратиметься на розгалужену підпільну структуру і переросте в національну революцію.

Через сім десятиліть подібний еволюційний шлях пройшов Євген Коновалець. Його розчарування українськими політиками, безнадія на «добру волю Антанти» спонукали колишнього полковника армії УНР приступити до створення дієвої підпільної організації. Як і Стефенс, Коновалець одразу після невдалої боротьби за незалежність опинився в еміграції. Проте якщо ірландський революціонер провів у Парижі довгі вісім років, готуючись до майбутнього визволення батьківщини, вивчаючи революційні методи, то Коновалець після нетривалого перебування в Чехії та Австрії повернувся до Львова вже в липні 1921 року й прагнув «по свіжих слідах» організувати нові революційні структури. Лише наприкінці 1922-го він покинув Україну, розуміючи, що в умовах жорсткої польської і радянської окупації нашвидкуруч створене підпілля буде неминуче розгромлено. Через п’ять років життя в еміграції колишній полковник остаточно дійшов висновку про необхідність створення широкої революційної структури, яка спиратиметься на ідеологію українського націоналізму.

КОНСОЛІДАТОРИ

17 березня 1858 року, в день Св. Патрика, покровителя Ірландії, Стефенс із однодумцями на лісовому складі Пітера Лангана на Ломбард-стріт у Дубліні створив Ірландське республіканське братство, відоме ще як рух феніїв (так називалися дружинники кельтських вождів у VII–X століттях, в Ірландії це слово було синонімом вільної людини. – Ред.). Фінансування ІРБ здійснювалося коштом емігрантів-ірландців в Америці. Братство будувалося за зразком французьких таємних товариств зі своєю присягою, таємними обрядами тощо.

У жовтні 1858 року Стефенс приїхав до США, щоб консолідувати ірландців і залучити їх до ІРБ. В Америці він розгорнув видавничу діяльність братства, згодом провів разом зі своїм помічником Томасом Кларком Любі пропагандистську кампанію в Ірландії. Восени 1863-го заснував газету «Ірландський народ» (Irish People). У 1864-му активно вів підготовку до нового ірландського повстання.

Аналогічно Євген Коновалець здійснив візити до українських поселень у Новому світі й заручився фінансовою підтримкою еміграції для створеної на початку 1929-го Організації українських націоналістів. Він поставив під свій ідейний контроль Українські стрілецькі громади в США та Канаді, сформував у Європі й Америці Українське національне об’єднання, що було під впливом ОУН, разом із соратниками розбудував націоналістичну мережу в Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, на території окупованих Польщею українських земель, а з другої половини 1930-х усе частіше займався проблемами створення революційного підпілля в УРСР. 

У 1865 році британський уряд, інформований про підготовку виступу феніїв, здійснив масові арешти, розгромив редакцію «Ірландського народу». Проте Стефенсу вдалося уникнути арешту. Лише наприкінці листопада 1865-го його ув’язнять, але друзі-бойовики влаштують лідерові втечу. Його оголосять у розшук, за інформацію про місце перебування провідного революціонера пропонували 1000 фунтів і 300 фунтів. У 1866 році Джеймсу вдалося втекти з Ірландії. Він із Франції керував підготовкою нового повстання, яке британці придушували протягом березня 1867-го. Його розгром завдав невимовного удару по життю і здоров’ю Стефенса. До 1891 року він у бідності жив у Парижі, а потім повернувся до Ірландії, де помер 1901-го. На його могилі були викарбувані слова: «День, навіть година справжньої свободи варта цілої вічності рабства». 

Цей вислів надихав наступні покоління ірландських революціонерів до збройної боротьби, яка врешті-решт завершилася створенням Ірландської Республіки на більшій частині острова. Натомість спротив, започаткований Євгеном Коновальцем, був останнім спалахом збройних виступів українців за свободу – їхній опір трансформувався в ненасильницькі форми. Два народи пішли до свободи різними шляхами й тому, вочевидь, отримали різні результати.