хочу сюда!
 

Елена

38 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «перемоги»

Перемоги України в спорті за 2018 рік

Победы Украины в 2018 году в фотографиях. Как это былоСамые яркие кадры украинских спортсменов в ушедшем году
  • 02.01.2019 15:42
  •  
  • 803 просмотра
  •  
  • 0 комментариев
Победы Украины в 2018 году в фотографиях. Как это было© Getty Images

В 2018 году украинские спортсмены завоевали множество наград высшей пробы. Несмотря на не самое удачное выступление на главных соревнованиях года, которыми были Зимние Олимпийские игры в южнокорейском Пхенчхане, наши атлеты были на высоте во время чемпионатов мира и Европы. Предлагаем вашему вниманию самые яркие кадры ушедшего года.

Читайте также: 40 событий, которыми может гордиться Украина в 2018 году

Элина Свитолина выиграла турнир в Брисбене

Украина – чемпион Европы по биатлону в смешанной эстафете

Александр Усик победил Бриедиса в полуфинале Всемирной боксерской суперсерии

Фристайлист Александр Абраменко стал олимпийским чемпионом

Артем Далакян стал чемпионом мира WBA

Элина Свитолина выиграла турнир в Дубае

Леся Цуренко второй год подряд выиграла турнир в Акапулько

Украинцы завоевали 22 медали на зимних Паралимпийских играх-2018

Игорь Радивилов стал двукратным победителем этапа Кубка мира

Шахматистка Анна Музычук выиграла чемпионат Европы по блицу

Юниорская сборная Украины по хоккею выиграла домашний чемпионат мира в Дивизионе 1В

Терлюга стала чемпионкой Европы по каратэ

Ломаченко нокаутом победил Линареса и стал чемпионом мира в легком весе

Элина Свитолина второй год подряд выиграла турнир в Риме

Пловец Андрей Говоров выиграл золотую медаль на первом этапе серии Mare Nostrum

Украинские саблистки стали вице-чемпионками Европы

Андрей Говоров установил мировой рекорд на дистанции 50 м баттерфляем

Александ Усик выиграл Всемирную боксерскую суперсерию

Украинские легкоатлеты выиграли 7 медалей на чемпионате Европы

Харлан выиграла Кубок мира по фехтованию

Павел Коростылев стал чемпионом мира по пулевой стрельбе в неолимпийском виде МП-10

17-летняя Дарья Билодид стала чемпионкой мира по дзюдо

Сборная Украины по футболу досрочно вышла в плей-офф Лиги наций

Даяна Ястремская выиграла первый турнир WTA

Историческая победа Свитолиной на Итоговом турнире

Дмитрий Чумак выиграл серебро чемпионата мира по тяжелой атлетике

Александр Усик нокаутом проводил Тони Беллью на пенсию

Александр Гвоздик стал чемпионом мира по версии WBC

Юлия Джима выиграла первую гонку постолимпийского сезона

Ломаченко победил Педрасу и завоевал второй пояс в легком весе

Елизавета Яхно признана лучшей синхронисткой года

Романчук добыл золото чемпионата мира по плаванию на короткой воде

Фото: Getty Images

Пeрeмoги нa спoртивнiй нивi нe мoжливi бeз рoзвитку ДЮСШ

Спoртивнa слaвa Вiнниччини бaгaтo в чoму зaлeжить вiд рoзвитку дитячo-юнaцьких спoртивних шкiл. Aджe їх вихoвaнцi внoсять  дужe вaгoмий внeсoк у скaрбницю здoбуткiв oблaстi тa крaїни щoдo кiлькoстi зaвoйoвaних нaгoрoд нa спoртивних змaгaннях вищoгo рaнгу.

Нa чeмпioнaтaх, Кубкaх свiту тa Єврoпи, iнших мiжнaрoдних змaгaннях спoртсмeни Вiнниччини усiх вiкoвих груп здoбули 127 мeдaлeй, в тoму числi 54 зoлoтих, 41 срiбну тa 32 брoнзoвi. 473 спoртсмeни стaвaли пeрeмoжцями i призeрaми всeукрaїнських змaгaнь, вoни зaвoювaли 223 зoлoтих, 112 срiбних гa 138 брoнзoвих нaгoрoди.

Oснoвними склaдoвими iз ряду нeoбхiдних умoв для рoзвитку дитячo-юнaцьких спoртшкiл є нaявнiсть висoкoквaлiфiкoвaних трeнeрських кaдрiв тa eфeктивнo дiючих  спoртивних спoруд  ДЮСШ.

У 2016 рoцi у Вiнницькiй oблaстi функцioнувaлo 58 дитячo-юнaцьких спoртивних шкiл, нaвчaльнo-трeнувaльний прoцeс зaбeзпeчувaли 751 трeнeр.

Приємнo вiдзнaчити, щo минулoгo рoку кiлькiсть дiтeй тa мoлoдi, якi зaймaлися в ДЮСШ, збiльшилaся.

Зрoслa i сумa видaткiв, якi булo видiлeнo нa утримaння спoртивних шкiл Вiнниччини.

Тaк, видaтки нa утримaння спoртивних шкiл у 2016 рoцi склaли 74973,5 тис. грн. щo нa 14829,7 тис. грн., aбo 19,8% бiльшe, нiж у 2015 рoцi.  В тoму числi з oблaснoгo бюджeту ДЮСШ були прoфiнaнсoвaнi нa суму 20711,1 тис. грн. (27,6%), з рaйoнних бюджeтiв - 24664,9 (32,9%), з мiських бюджeтiв мiст oблaснoгo знaчeння в сумi - 28787,6 тис. грн. (38,4%), з iнших джeрeл — 809,9 тис. грн. (1,1%).

Рoбoтa, спрямoвaнa нa рoзвитoк ДЮСШ oблaстi, нe пoвиннa збaвляти oбeртiв. Трeбa i нaдaлi придiляти знaчну увaгу збeрeжeнню тa укрiплeнню мaтeрiaльнo-тeхнiчнoї бaзи спoртшкiл, пiдгoтoвцi якiсних трeнeрських кaдрiв тa вiдшлiфoвувaнню спoртивнoї мaйстeрнoстi юних дaрувaнь.

 

 

 

 

 

Перші перемоги Майдану!!!

Я зізнаюся чесно: вчора я була розчарована діями (чи не-до-діями) Яценюка, ламаною українською мовою Кличка і відсутністю плану в Тягнибока (або загалом опозиції); залякана судилищем (як правильно це називають ЗМІ) батька трьох дітей, який просто поїхав мітингувати; та іншими погрозами з боку регіоналів.. 

А найбільше мене злякало те, що люди довго не зможуть чекати, бо невідомо, що далі.. 
 
І тому думки крутилися довкола: "і що далі?" 

А сьогодні! А сьогодні я натхненна словами Мустафи Найєма про те, що потрібно готуватися до того, що це буде ТРИВАЛИЙ ПРОЦЕС!!! 
Що не достатньо вийти на майдан раз на 10 років і чекати, що за два тижні все буде так, як нам треба! 
І ця рішучість так захоплює!!! 

Я визнаю: я не ходила на вибори у 2010 році. Я щиро за це не раз розкаялася. Так, так. І сьогодні переконалася, яким же важливим був мій голос!!! І можливо саме мій голос би не допустив до влади цей кримінальний елемент. Але сьогодні я маю шанс виправити свою помилку!!!! 

Я натхненна словами п. Мироновича про те, що ми відстоюємо ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ! 

Я з насолодою дивлюся, як задкують регіонали: Арбузов готовий іти на переговори з опозицією, Азаров забрехався перед представником Ради Європи про те, що в ніч на 30.11. не було на майдані студентів, а міліція побила провокаторів :)) Хохма, та й годі. Весь світ облетіли відео з побитими репортерами не лише українських, а й міжнародних ЗМІ. А воно на останок вирішило геть зганьбитися :)) 

Я впевнена, що Батя уже "продал своих детей" :)))) І тому кожен з них рятується, хто, як може!!! І тому лепече щось несусвітнє, чому хіба "бабушки с Донбасса" ще трошки вірять, бо вони за "стабильность". Їм лише "аби не гірше".. 

Я радію за звернення військових до Українського Народу!!! Я захоплююся колишнім командиром Київського беркута, який в громадському радіо на сайті Української правди дав інтерв"ю і сказав, що підбирають ключик (психологічний) до беркутівців, щоб вони були з НАРОДОМ!!

І тому сьогодні я впевнено заявляю: Я МОРАЛЬНО ГОТОВА БУТИ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ СТЛІЬКИ, СКІЛЬКИ ПОТРІБНО БУДЕ!!!! 

Наш дух незламний! Ми відстоюємо ПРАВО ЖИТИ У ВІЛЬНІЙ КРАЇНІ, ЯКА ПОВАЖАЄ ЛЮДИНУ І ЇЇ КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ!!! 



Симулякри української демократії

3 червня, 2011    Ігор Лосєв  

Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...
Матеріал друкованого видання
№ 22 (187) від 2 червня
«Український тиждень»

Численні політичні зради, ідеологічне перефарбування депутатів від сільської ради до Верховної, переходи з однієї фракції до іншої (часто-густо нібито ідейно протилежної), самовербування представників, здавалося б, спадкових українсько-патріотичних родин на службу режиму...

Мимоволі запитуєш, а чи є у нас дійсно демократична опозиція, що докорінним чином відрізняється від своїх опонентів?

Чим насправді є опозиція, вона показує тоді, коли сама перебуває при владі. І саме цей досвід утруднює нинішні її дії, бо немає того незаперечного позитиву в активі цих партій, у їхньому минулому, на який можна було б посилатися, а народові приємно згадувати. Є лише досвід бездарно згаяних можливостей, досвід хаосу, внутрішніх поборювань та відсутності реальних спроб демократичного перетворення України. Попередня влада не має переконливих аргументів і позитивної альтернативи саме тому, що надто багато її найвищих представників дали приклади особистого незаконного збагачення та корупції.

Особливо незабутнє враження залишила карикатурна кадрова політика Ющенка, що ґрунтувалася на емоціях та примхах першої особи та її оточення. Результатом став суто азійський непотизм і клієнтела, що здобули єхидно-зневажливе позначення «любих друзів». Колись у добу Майдану Віктор Андрійович і тоді ще не «любі», а просто друзі обіцяли, що до кадрів висуватимуться три головні вимоги: професіоналізм, патріотизм, порядність. Тоді це пафосно називали політикою «трьох П». Насправді ж дуже швидко все стало тим, що колишній економічний радник Владіміра Путіна Андрєй Ілларіонов назвав «своїзмом». «Своїзм» – це кланово-кастова система розбудови державної влади, коли на всі посади призначають людей, що орієнтуються не на інтереси країни, а на внутрішньокорпоративні стандарти особистої відданості першій особі чи її найближчим соратникам. Тут головним критерієм є відповідність системі кланового розпізнавання свій – чужий. А міра впливу функціонера визначається його наближеністю до «тіла» лідера бюрократично-владного «прайду», за сумісництвом держави, а зовсім не формальними функціями та повноваженнями.

«Свій» – це головна й найсуттєвіша характеристика будь-якого претендента на керівну посаду, що переважає всі інші характеристики і чесноти.

Відомий випадок, коли, як розповідають, група шанованих академіків, поміж яких були колишні дисиденти і в’язні сумління, дуже довго переконували президента, що найдостойнішим кандидатом на посаду міністра культури є відомий науковець, публіцист і громадський діяч, редактор львівського журналу «Ї» Тарас Возняк. Натомість Ющенко призначив… Оксану Білозір. І це цілком відповідало нормам «своїзму». Але працювало проти інтересів держави.

Теплі парламентські крісла за Кучми геть розбестили опозиціонерів. У 2005 році чимало опозиційних депутатів виявилися нездатними очолити конкретні ділянки роботи (реформувати телеканал УТ-1, навести лад у владних структурах АР Крим тощо), щось там зробити і відповідати за результат. Чимало з них повернулися з виконавчої влади до затишної парламентської зали. Важко позбутися враження, що ці люди імітували опозиційність і зробили це непоганим бізнесом та життєвою нішею.

Ось така «опозиція» була на момент встановлення влади Партії регіонів, КПУ і людей Литвина. Але в Україні, що є державою постколоніальною, посттоталітарною і постгеноцидною, опозиційність (справжня, а не удавана) потребує сміливості й жертовності. Це ж не опозиція ЇЇ Величності в Лондоні, де нікому не спаде на думку переслідувати опозиційного депутата. Але й на наших теренах тривалий час певна частина (здається, що таки більша) опозиції звикла діяти в досить комфортних умовах: домовлялися з опонентами, дещо шантажували Кучму, намагаючись щось від нього отримати. Це було можливо, адже суть того режиму – прагнення до ролі арбітра і балансування над різними інтересами. Нинішній режим, чого дехто не хоче зрозуміти, принципово різниться, бо його ідеалом є не балансування, а цілковите політичне знищення опонентів.

Куди ж поділася після приходу до влади Януковича така, здавалося, потужна опозиція в країні, де режим підтримує трохи більше ніж 20% виборців, де 40% готові до масових протестів проти нього, де влада повсякчас наступає на життєві інтереси громадян… Є підстави стверджувати, що нині ми маємо не реальну демократичну опозицію, а її симулякр, муляж. Народ це інстинктивно відчуває і, будучи готовим до протестів, не бачить гідних провідників, здатних ефективно використовувати в інтересах суспільства енергію мас. Бо надто багато нерішучості, боягузтва, непринциповості й політичної бездарності він спостерігав.

Це стосується не тільки політиків, а й цілої суспільної верхівки, де явище симуляції є дуже поширеним. Достатньо лише поглянути на тих, хто побіг на посади, платні й громадські, до чинної влади. Тривалий час їх вважали елітою, інтелектом нації, її представниками. Частині такий авторитет напрацювала ще радянська влада, решта заробила його громадськими акціями 1990-х років.

Але виявилося, що вони не мають чіткої та послідовної громадянської позиції, що була б зрозумілою суспільству. Партикулярні інтереси, намагання завжди і за будь-яку моральну ціну бути ближче до влади, не зникати з телеекранів та шпальт газет і плекати ілюзії, що вони впливають на якість процесу, хоча насправді їх використовують як колесо чужого (хотілося б вірити!) воза. Хоча ці люди виправдовують свої вчинки (нерідко дуже винахідливо) якимись вищими національними міркуваннями, нічого, крім дуже дрібних мотивацій життєвого здорового глузду особистості, там побачити неможливо. Але суспільство, роками дивлячись на обличчя в президіях і на екранах, звикло думати, що має національно-духовний провід, а насправді це лише його симулякр, бо відомі діячі зовсім не ті, ким їх уважають і ким вони самі себе рекомендують. Як це часто бувало в національній історії, наш народ знову є «вершником без голови», себто не має повноцінної провідної верстви. Так було за часів Речі Посполитої, коли українські православні князі ставали римо-католиками і частиною магнатерії та шляхти польської нації. Так було за Гетьманщини, коли внаслідок виданої російським царатом «Жалуваної грамоти дворянству» українські шляхтичі й козацька старшина, зрівняні в правах із російською соціальною верхівкою, перетворювалися на частину імперського дворянства.

Але народ часто висував нові генерації провідників: у добу полонізації – Петра Могилу, Івана Вишенського, Петра Сагайдачного, за часів російщення – демократичну інтелігенцію ХІХ століття, після загибелі УНР – діячів УВО – ОУН, після поразки національно-визвольних змагань на західних землях – шістдесятників. Проте, щоб висувати нові генерації, треба спочатку адекватно зрозуміти нинішній стан і збагнути, що «король голий»…

Біда в тому, що нинішня псевдоеліта не тільки не виконує своїх функцій, а й не допускає інших до них, монополізувавши великі сегменти українського життя. Вона заблокувала собою дуже важливі суспільні сфери, не дозволяючи припливу свіжої крові, з побоюваннями дивлячись на можливих конкурентів зі свого ж таки ідеологічного середовища. Достатньо лише поглянути на тих чи то ветеранів, чи то інвалідів демократичного руху, що сидять у Верховній Раді по 20 років без жодних помітних в Україні досягнень. Вони ніколи не поступляться своїм місцем талановитішому, енергійнішому, конструктивнішому від себе, стоятимуть на смерть. Їх не обходить, що, перешкоджаючи оновленню українського політикуму, сприяють послабленню країни, позбавляють її перспектив. Між іншим, варто було б обмежити перебування на посаді не лише президента і державних службовців, а й народних депутатів. Два терміни і не більше, 10 років цілком достатньо, щоб зробити для держави та громадян щось корисне чи, а якщо ні, то піти геть і не сидіти там, під скляним куполом, аж до переселення на Байковий цвинтар міста Києва. Ці депутати – симулякри боротьби за демократичну і патріотичну Україну.

А є ще симулякри правосуддя і законності. Особливо яскраво це продемонструвала камарилья Ющенка, що, маючи протягом п’яти років важелі влади, провалила розслідування всіх резонансних кримінальних справ. Як сказав журналіст Олексій Подольський, який сам був предтечею Гонгадзе у тому сенсі, що його за наказом найвищої «гори» жорстоко побили, але, на відміну від Георгія, не позбавили життя: «Попередня влада нас просто зрадила. Саме за президента Ющенка, голови СБУ Турчинова було вбито головного свідка у нашій справі – Кравченка. Саме тоді цю справу було сфальшовано. Вони зрадили всі ті обіцянки, які давали на Майдані. Понад те, і досі залишаються в політиці й не дають демократичним силам вийти на поверхню політичного життя».

Здоровим силам суспільства доведеться боротися не лише проти олігархічної мафії, корумпованої бюрократії та антиукраїнської п’ятої колони, а й проти численної армії симулякрів, що запанувала над усіма сферами українського буття. Адже є симулякри української літератури, культури, громадянського суспільства тощо. Вони вже багато зробили і не менше зроблять у майбутньому для краху нашої держави. Головний симулякр свободи, демократії і патріотизму нині мандрує Україною і скрізь, без сорому й жодних докорів сумління, після того як здав та підставив усіх і все, віддавши країну «пацанам», велично повчає українців, як треба її любити. Ці симулякри стримують і блокують усе живе й справжнє, що є в нашій країні. Колись Олена Теліга назвала таку публіку «партачами життя». Але сама по собі, без активних зусиль суспільства ця брудна піна нікуди не подінеться…

День Пам’яті 9 травня 2011 року. Львів

Пропоную День перемоги перейменувати на День памяті. Запропонувати це депутатам. Законодавчо заборонити силовим структурам перешкоджати людям класти квіти на могили. Що це за «подарунок» від «орлів від Могильова» на день Перемоги ветеранам Другої світової.  Як сприяли вони у Львові спілкуватися з загиблими? Як це могло пройти без ексцесів? Де, у якій державі ветерани отак, через голови правоохоронців, квітки кладуть на могили!?

Могили під арештом

Вважаю міліція спеціально створила проблеми, аби спровокувати незадоволення, толчею, злість, та врешті своїми тупими діями агресію і як наслідок кровопролиття. У свободівців просто стріляли і потім ще й звинуватили.

Люди не розуміють, що крім депутатів, де більшість у Львові є свободівці, є ще адміністрація, яку призначає Президент зі своїх вірних людей. Світлини перегляньте самі 

http://news.tochka.net/64711-vo-lvove-vozle-kholma-slavy-otkryli-strelbu-foto-video/gallery/9/image-152151/#bigImg

Звернення УВО до Дня Перемоги

   Дорогі брати і сестри!  Сьогодні, коли Україна  буде святкувати двадцятий рік незалежності України, а з часу завершення   другої світової війни пройшло майже  66 років,  в нашій державі панує розбрат і ворожнеча,  страх і зневіра.
    Наша українська бидлоеліта розтягуючи кожний день нашу країну, набиваючи свої кишені,  їздить по Куршавелям та  дивує цілий світ  своїми статками та показною ганебною розкішшю в той час, коли  половина українського народу знаходиться за межею бідності та ледь животіє.   Нова більшість у Верховній раді України  фактично є  матеріалізацією  та основою  нової української дійсності, де немає місця Закону,  нормам моралі,  честі і гідності, опікуванню національними інтересами, а панує   грабіжницька  ідеологія, що  продукує тотальну корупцію  в усіх гілках влади, зневагу до простого люду, нищення духовності та  української культури, історичної пам’яті та національної ідеї.
    Обрання Президентом України Віктора Януковича тільки прискорило процес  перетворення українського суспільства на кланово-олігархічне, де народу відведено місце укріпаченого злидарювання.  Прикриваючись   гарними гаслами  сьогодні
провладна система,  маніпулючи національною свідомістю, продукує масовий психоз,  розкручує вкрай розкольницькі для суспільства теми, щоб на тлі загальноукраїнського громадянського протистояння  спокійно дерибанити бюджетну систему України та  розтягувати національні багатства.
     Десятки років, коли   Україна перебувала в радянській окупації,  призвели до неоднозначного сприйняття  минулого та
історичних подій, внаслідок чого  суспільство роз’єднане, а примирення так і не відбулось. Сьогодні, як ніколи, всім нам потрібен цивілізований діалог, який дозволить знайти одне правильне рішення та всім разом почати розбудовувати країну.      
     Але на жаль,   нашими долями кермує 260 народних  манкуртів, які не врахувавши складності сьогоднішньої ситуації примусили всю Україну  стати на коліна, зобов’язавши  всіх вішати червоні прапори.  
    Проживши 20 років в незалежній Україні, втративши десятки мільйонів наших братів та сестер під час радянської окупації, ми так і не змогли засудити злочини радянської влади та комуністичної партії, а тому  радянська символіка до цього часу не заборонена в Україні, тому  вирішення таких питань, як вивішування червоних прапорів, перебуває в  компетенції тільки
територіальних громад, але ж ніяк не кількох десятків людей.   
     Спроба провладної більшості примусово нав’язати  свою волю всій Україні та відновити  хоча б частково легітимність радянських символів на кшталт червоного прапору  є ознакою  зародження культу  в Україні та  скочення в диктатуру.
     Український віртуальний опір за сьогоднішнього громадського протистояння, коли  день Перемоги  занапастила і спаплюжила  провладна більшість, а святкування перетворюється на відпрацювання нових технологій маніпулювання свідомістю,  закликає до однозначного засудження  рішення Верховної ради України  щодо узаконення червоного прапору.   Дійте за власними переконаннями і примусьте владу поважати вас, адже реалізація  прийнятого рішення залежить від влади на місцях.
   Разом з тим, ми схиляємось у доземному поклоні перед нині живими ветеранами, як Червоної Армії, так і Української повстанської армії, які через любов до своєї  Батьківщини, до своєї рідної землі не шкодували життя. Сьогодні  одні ветерани отримують копійки та  намагаються відновити свої права в судах всіх рівнів, а інші взагалі не визнані своєю державою.  Вічна вам Слава!
Ганьба цій владі! 

Слава Україні! Слава перемозі!