хочу сюди!
-
-
43 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 38-45 років
Замітки з міткою «політика»
Заробітки українські-вік європенсійний
- 19.08.10, 18:57
Маємо
усвідомити: нам ніхто не збудує заможної держави. Це – справа самих
українців. Але замість того, аби мудро будувати, ми змушені позичати. У
результаті Україна, за словами генерального директора Бюро з
економічних та соціальних технологій Валерія Гладкого, перетворюється
на хронічного боржника. Йдеться про співпрацю з Міжнародним валютним
фондом. МВФ гроші нам позичає. Але й вимагає. Приміром, за газ українці
змушені платити за таким же тарифом, як інші споживачі у Європі.
Дорожчають продукти, пальне, послуги… Коли ж у нас будуть європейські
зарплати? Розумію, запитання недоречне. Замість єврозаробітків МВФ
пропонує нам європенсійний вік. Чи поцікавилися чиновники від МВФ, у
яких умовах живуть і працюють українські жінки, яким насамперед мають
намір продовжити «євромолодість»? Зрештою, кого це, крім нас самих,
болить…
Ще один важливий факт. Багато наших співвітчизників змушені у чужих державах заробляти гроші, аби купити кілька десятків власних метрів квадратних. Нас переконують: житло в Україні подешевшало. Хто цікавився, знає, а хто не знає – хай поцікавиться. Двокімнатну квартиру у міській «панельці», наприклад, пропонують у середньому за 45 тисяч у.о. У цегляному будинку – трохи дорожче. У центрі ,біля ставу або біля парку дві кімнати потягнуть на 49-57 тисяч у.о. Щось ліпше вартує значно дорожче. Ціни заміських будинків для пересічного українця захмарні.
Як не дивно, майже за такі гроші можна придбати будинок, наприклад, в американському Хьюстоні. І це зважаючи на те, що штат Техас найменше вразила економічна криза. Там будинок, у якому є гостьова кімната, три спальні, кухня 17х9 м кв., можна купити у середньому за 65 тисяч доларів. Подібних прикладів стосовно ринку нерухомості країн Заходу можна навести чимало. Ось така політика…
Для українців кожні вибори – сподівання на краще життя. Коли читаю виборчі мантри політиків, яким люди довірили владу, здавалося б, рай в Україні неминуче повинен настати. І не колись, а вже. Але, певно, ми дуже грішні.
2
Порошенко хоче знищити твою зарплату та заощадження
- 11.06.09, 10:17
Порошенко хоче зниження облікової ставки НБУ, можливо до 0.5—1%. Така облікова ставка неодмінно призведе до здешевлення гривні та посилення інфляції в Україні, що, в свою чергу, призведе до ще більших перекосів в економіці, ще потужнішої інфляції, нищення зарплат та заощаджень, а разом — зубожіння населення та руйнування економіки.
http://www.epravda.com.ua/news/4a2fcdf592269/
http://www.epravda.com.ua/news/4a2fcdf592269/
3
На каких машинах НЕ катаются министры Тимошенко?
- 31.01.08, 16:45
На каких автомобилях ездят новоиспеченные министры правительства Тимошенко и что они пишут в своих декларациях?
Предлагаем вам ироничный взгляд на правительственные автомобили:
У самой Юлии Тимошенко, по данным декларации, личного автомобиля нет. Однако она, как подобает премьер-министру, пользуется служебным бронированным Mercedes и ездить предпочитает на заднем сидении. Настоящая женщина – за руль автомобиля не рвется, ей всю страну подавай.
У первого вице-премьер-министра Александра Турчинова тоже собственного автомобиля якобы нет, то ли не заслужил еще, то ли его Тимошенко на работу подбрасывает – неизвестно. Зато у его семьи есть Nissan Patrol – отличный автомобиль, можно даже на охоту ездить.
Вице-премьер по гуманитарным вопросам Иван Васюник сегодня передвигается на автомобиле Nissan Murano с мотором объемом 3,5 литра. Он действительно подходит ему по темпераменту – быстрый, мощный, и дизайн вполне современный.
Вице-премьер по вопросам евроинтеграции Григорий Немыря, опять-таки по декларации, собственного автомобиля не имеет. Судя по биографии, господин Немыря очень любит находиться за пределами Украины, а далеко ездить на автомобиле дискомфортно. Авиатранспорт подходит лучше всего.
Министр внутренних дел Юрий Луценко. Информация о владении или не владении транспортными средствами в открытых источниках отсутствует. Кому, как не министру внутренних дел, заниматься конспирацией.
Министр иностранных дел Владимир Огрызко имеет в распоряжении «правильный» немецкий автомобиль BMW 318. И «Москвич» – наверное, он ему дорог как память.
Министр юстиции Николай Онищук вряд ли сам сядет за руль. Собственных автомобилей не имеет. Но, возможно, из него получится хороший гонщик, способный заменить Михаэля Шумахера, по крайней мере он обладает хорошими лидерскими качествами. Члены семьи располагают автомобилем Cadillac SRX.
Министр финансов Виктор Пинзеник является поклонником автомобилей марки Toyota. У него их два. Надежность и стабильность, похоже, для него главные ценности как в финансах, так и в автомобилях.
Министр экономики Богдан Данилишин, по официальным данным, собственного автомобиля не имеет. Да и некогда доктору экономических наук, профессору, автору более 150 научных работ руль крутить. Наука отнимает много времени и сил.
Министр аграрной политики Юрий Мельник. Является владельцем Mercedes 1986 года выпуска. Хочется, чтобы новый министр помог приобрести крестьянам технику, которая прослужит не меньше, чем его собственный автомобиль.
Министр топлива и энергетики Юрий Продан автомобилей не имеет, зато члены семьи располагают автомобилями Nissan X-Trail и Toyota Land Cruiser. Естественно, расход топлива мало волнует семейство Продан.
Министр угольной промышленности Виктор Полтавец. Автомобилей, оформленных на свое имя, не имеет. Но если настоящий шахтер, имеющий отличную репутацию среди своих коллег, купит «Москвич» или «Волгу», вряд ли это кого-то удивит.
Министр охраны окружающей природной среды Георгий Филипчук информацию о наличии автомобилей у себя либо у членов семьи не распространяет. Автомобили загрязняют воздух, не может же человек в его должности открыто ними пользоваться.
Министр по вопросам чрезвычайных ситуаций и делам защиты населения от последствий Чернобыльской катастрофы Владимир Шандра своего транспортного средства не имеет. Когда человечество научится использовать атомную энергию для передвижения по дорогам общего пользования, ему все же придется купить такой автомобиль. Возможно, из любопытства, ведь он выпускник Обнинского института атомной энергетики.
Министр промышленной политики Владимир Новицкий является владельцем автомобиля BMW 525. Он человек скрытный, как большинство людей, любящих BMW еще со времен перестройки.
Министр транспорта и связи Иосиф Винский является владельцем автомобилей Renault Safrane и Nissan Patrol, члены семьи имеют автомобиль Volkswagen Polo. Парк автомобилей немаленький – должность обязывает. Господину Винскому можно посоветовать приобрести хороший броневик и пару БТР для охраны. Очень уж опасная должность – министр транспорта и связи.
Министр по вопросам жилищно-коммунального хозяйства Алексей Кучеренко является владельцем гидроцикла Bombardier. Наверное, господину Кучеренко, с его активностью и темпераментом, просто невыносимо стоять в пробках. Благо Днепр пока свободен.
Министр регионального развития и строительства Василий Куйбида: согласно предоставленной декларации, ни он, ни члены его семьи не имеют автомобилей. Каким образом без автомобиля развивать регионы, остается загадкой. Может, он предпочитает путешествовать на поезде?
Министр труда и социальной политики Людмила Денисова является владелицей автомобиля Audi A6, у членов семьи есть Rover, MINI Cooper и Volkswagen. К прекрасной внешности госпожи Денисовой идеально подошел бы розовый кабриолет. Надеемся, в ближайшем будущем она сможет его приобрести.
Министр образования и науки Иван Вакарчук. Собственного автомобиля, по официальным данным, не имеет. Согласно неофициальной информации, это единственный ректор, который за 17 лет работы в Львовском государственном университете ни разу не брал взяток.
Министр культуры и туризма Василий Вовкун своих автомобилей не имеет, но в его семье есть Skoda Octavia и Toyota Camry. Учитывая его особую любовь к неординарным постановкам, он будет первым, кто купит недавно нашумевший летающий автомобиль.
Министр здравоохранения Василий Князевич передвигается на автомобиле Skoda Octavia. Какой автомобиль – такое и здравоохранение.
Министр по делам семьи, молодежи и спорта Юрий Павленко, согласно предоставленной декларации, автомобилей не имеет. Ему, как самому молодому министру, вероятно, придется в ближайшем будущем приобрести автомобиль, негоже молодежи пешком ходить.
Министр обороны Юрий Ехануров ездит на автомобиле Toyota Prado. Автомобиль, пожалуй, единственное свидетельство его принадлежности к касте военных.
4
«Здалека про близьке» ч.1
- 10.09.19, 13:56
- Ми любимо тебе, Україно!
«Здалека про близьке» ч.1
Панорама українських політичних партій у діаспорі.
Тарас Кузьо
Вступ
Вищенаведена стаття – це спроба розгляду українських еміграційних політичних партій в об'єктивний спосіб. Вже на початку прагнемо утвердити, що, незважаючи на деякі критичні зауваження, всі ті, які активно працюють в українській політичній сфері, роблять це з патріотичних спонук і що всі еміграційні політичні партії стоять на засадах української державної незалежності.
Українські політичні партії сформувалися в основному в 1945 – 1955 рр. насамперед у країнах Західної Європи (де знаходились або були інтерновані колишні українські військовики та робітники), після чого основні центри діяльності перенеслися на терени Північної Америки. Існуючим та багаточисельним представникам російської і польської еміграцій особливо пощастило в 1970-х та 1980-х рр., коли туди прибуло велике число нових емігрантів (серед яких було багато євреїв). Ця найновіша молода еміграція не тільки активізувала вже діючі там організації – вона створювала також нові політичні угрупування, товариства, видавничі установи тощо. Все це, як бачимо, значно змінило еміграцію, а також наблизило її до існуючих обставин і розвитку подій в Росії та Польщі.
У порівнянні з цим розвиток українського еміграційного політикуму відбувався в ізоляції від материка. Навіть більше – деякі політичні групи навмисне агітували проти відвідин України, а також активно знеохочували еміграційну спільноту від контактів з культурницькими групами з України, які мали виступити в країнах поселення українців. Врешті, це привело до самозамикання українствау своєрідних «гетто», ізольованих від дійсності, яка існувала в Україні. І далі – така надмірна концентрація стала ареною внутрішньої конкуренції та боротьби за вплив у середовищі української спільноти, спричинилась до безконечних конфліктів і внутрішніх роздорів на грунті персональній і т.д., і т.п. Як наслідок – тільки незначна частини молодшої генерації включається в діяльність українських політичних партій на еміграції.
Не треба забувати, що переважна кількість українських емігрантів, які знайшлися після 1945 року за кордонами України, – це греко-католики та галичани. На це є різні причини. Найголовнішою з них був т.зв. Ялтинський договір, де одним із параграфів було вирішено, що всі українці, які до 1939 року були громадянами СРСР, мали бути репатрійовані до СРСР. І тому багато українців із східних областей України, щоб уникнути примусової репатріації, подавали себе як громадяни західних областей. Мимо цих заходів, біля 80% української діаспори – це греко-католики, що має важливий вплив як на розвиток, так і на структуру політичних груп, їх взаємне співвідношення і поставу щодо ситуації в Україні. Все-таки треба підкреслити, що взаємини між вірними обох церков – УАПЦ та УГКЦ – є дружніми.
Українська діаспора складається з багатьох політичних партій. Перед приходом до влади Горбачова підсовєтська преса змальовувала їх найчорнішими фарбами, прозиваючи всіх (включно з авторами цих рядків) «бандерівцями». У споминах українських правозахисників – Леоніда Плюща і Данила Шумука – читаємо, що в 1970-х і 1980-х рр. у таких українських містах, як Київ чи Одеса, вистачало промовити якесь речення по-українськи, і це було загрозою, що даній людині автоматично причеплять ярлик «бандерівця». І нині в цілому ряді східних областей України ця небезпека ще існує.
До речі, це термін, який до сьогодні створює плутанину понять серед багатьох, і тому не диво, що у висліді руху відродження – в умах і розумінні суспільства – ім'я Степана Бандери стало реабілітованим, без сумніву, якраз тому, що КГБ і компартія перетворили його в символ. Отож тому, коли йде мова про т.зв. бандерівськии рух, в нього включаються всі, без винятку, групи і формації, які боролися за визволення України. Зате на Заході «бандерівці» – це дефініція на означення порівняно вузької української еміграційної політичної партії. Наприклад, широковідома стаття «Хто такі бандерівці і за що вони борються?», написана упівським публіцистом Петром Полтавою у 1948 році, майже нічим не нагадує ідеологію політичної партії, яка на еміграції себе називає «бандерівцями».
Богдан Гордасевич: Досить давно написано, але тим і цікавий, на мою думку, цей матеріал, що дає особливий "погляд на вигляд"
2
Чого повтікали міністри?
- 21.05.19, 10:51
"Шо його казать, якщо воно канєшно..?"(с)
Чого після інавгурації президента Гройсман та міністр масово заявили відставку? Схоже на те, як щури тікають з човна, який тоне. Можливо, передчувають кораблетрощу? Так капітан поки ще не збирається пускати корабель на рифи. Хоча, може злякалися заяв про коригування курсу? Напевно образились через намір розпустити парламент? Або не хочуть працювати чесно (в це більше віриться). Інакше чим можна пояснити? Нашим можновладцям не притаманно подавати у відставку навіть за звинуваченнями у кримінальних справах та корупції. Зазвичай, міцно тримаються за крісла. А тут ні з того, ні з сього...
Чого після інавгурації президента Гройсман та міністр масово заявили відставку? Схоже на те, як щури тікають з човна, який тоне. Можливо, передчувають кораблетрощу? Так капітан поки ще не збирається пускати корабель на рифи. Хоча, може злякалися заяв про коригування курсу? Напевно образились через намір розпустити парламент? Або не хочуть працювати чесно (в це більше віриться). Інакше чим можна пояснити? Нашим можновладцям не притаманно подавати у відставку навіть за звинуваченнями у кримінальних справах та корупції. Зазвичай, міцно тримаються за крісла. А тут ні з того, ні з сього...
Серед усього цього дивує, що Луценко не збирається йти у відставку. А як же, "масовий інстинкт"?
P.S.: Є ще одна версія: Гройсман і міністри не хочуть розділяти відповідальність з новим президентом. А чому (вірні Порошенкові, чи просто не знають що чекати від нового президента) — це питання.
2
Реванш не пройде в Україні, бо ноги поламаємо нафік
- 15.08.18, 17:29
- Знання є сила
Росія робить ставку на внутрішній конфлікт в Україні
(Рубрика «Точка зору»)
В Україні фактично почалися президентські перегони, що створює сприятливі умови для активізації впливу Росії. Кремль руками своїх «посіпак» легітимізує в українському медіа просторі «альтернативний» політичний дискурс і, що найнебезпечніше, активно готується до провокування внутрішнього конфлікту в Україні.
Дії української влади щодо отримання томосу про автокефалію та заяви щодо закріплення в Конституції прагнення до вступу в ЄС і НАТО змушують Росію прискорювати свою підготовку до фази активного втручання і роздмухування внутрішнього конфлікту в України.
Можна чітко прослідкувати декілька ключових ознак такої підготовки Кремля.
По перше, формування тотальної недовіри до української влади.
Інформаційні зусилля Кремля сьогодні полягають не в тому, щоб змусити українців повірити в щось – привабливість російського вектору чи цінностей «русского мира». Ніхто вже не кричить, не говорить і навіть не натякає, що «Путін – молодець». Основний акцент робиться на розхитуванні ситуації всередині України та викликанні потрібних емоцій – зневіри і депресії.
Зникли, наче їх і не було, грубі маркери «київська хунта», «каратєлі», «failed state» тощо – «зрада» культивується звичайною лексикою. Для цього використовуються проросійські політики і «експерти», яких запрошують на телеканали і яких цитують проросійські інтернет-видання, а також боти у соцмережах Facebook, Youtube, Twitter.
Один із головних наративів, якого намагаються наполегливо просувати – «найбільша загроза для України – це Порошенко, а не Росія». Причому, доносять цю ідею взаємовиключними меседжами. Мовляв, це «президент війни», який наживається на ній, і «бандерівець», як нещодавно його назвав російський пропагандист Соловйов. І в той же час, паралельно, поширюють думку, що президент вже здав країну росіянам і фактично капітулював, я як аргументи наводять «вишки Бойко», співробітництво Банкової з одіозним мером Одеси Трухановим, а віднедавна ще й закриття «справи Кернеса».
Інші приклади – «підвищення тарифів на газ – це злочин проти народу», «реформа освіти перетворює нас на відсталу країну», «бардак і розбиті авто у поліції», «децентралізація – це гроші дали і забрали», «економіка в кроці від дефолту», «офіцери біжать з армії», «реформа охорони здоров’я вбиває українців».
Причому, Кремль залучається до формування недовіри не тільки до української влади, але й до західних партнерів. Як приклад, максимально «зрадницькі» тлумачення висловлювань Трампа про необхідність повернення Росії до G-7 і чуток щодо Криму, а також гіперболізовано «зрадницькі» коментарі щодо зустрічі Трампа з Путіним у Гельсінкі. Візит деяких європейських лідерів до Росії на Чемпіонат світу з футболу і початок будівництва «Північного потоку-2» подаються як нехтування Європою інтересів України та дружба ЄС з Росією.
По друге, російські ЗМІ приділяють велику увагу ситуації в південно-східних і суміжних з Росією регіонах України.
Аналіз російських ЗМІ за липень 2018 року виявив, що найбільш часто згадуються, окрім Донбасу та Криму, такі регіони: Одещина, Дніпропетровщина, Запоріжчина, Чернігівщина і Харківщина. Найменше згадуються новини з Хмельницької, Тернопільської і Чернівецької областей, які не становлять інтересу для Росії.
По-третє, репетиції масштабної дестабілізації.
Нещодавні вбивства «атошників» і одночасні напади на активістів у південних регіонах маскуються під внутрішні розборки через бізнес або опозиційну діяльність. Мовляв, «влада вбиває патріотів». Ефект втрати почуття безпеки був більш ніж відчутним – миттєво виросла напруга в суспільстві, яке вимагало від влади швидких розслідувань і термінових відповідей щодо замовників.
Окремої уваги заслуговують останні напади на електрички групи людей у балаклавах, які розфарбовують вагони, кидаються камінням і бризкають отруйним газом у вікна. А також напади на супермаркети підлітків у масках, які не просто крадуть, але й чомусь свідомо провокують охоронців. Незалежно від причетності чи непричетності Росії до згаданих інцидентів, можна не сумніватися, що Кремль буде мати в Україні цілі організовані групи для масових заворушень.
По-четверте, натяки проросійських політиків в Україні на можливе громадянське протистояння.
Придивіться уважно, що говорить нардеп Вадим Новинський: «Якщо розкол буде легітимізовано, велика ймовірність громадянської війни на релігійному ґрунті».
Реальних причин для громадянської війни немає, але такими заявами вимальовується підстава для обґрунтування штучно створених провокацій і сутичок. «Ми ж попереджали», – будуть пояснювати вони роботу Кремля над приготуванням соціального вибуху в Україні.
Враховуючи декілька ознак підготовки Кремля до створення ситуації глибокого внутрішнього конфлікту в Україні, є два основних сценарії розвитку подій.
«М’який» сценарій – провокування Кремлем внутрішнього конфлікту за допомогою інформаційно-психологічного впливу і диверсійно-терористичних акцій. Щоб дезорієнтувати українське суспільство і отримати перемогу для «свого» кандидата спочатку на президентських виборах, а потім привести в український парламент «свою» більшість.
Причому, цей сценарій виключає повномасштабний військовий наступ Росії на Україну, бо це непотрібно. І без цього буде досягнута ціль – достатній контроль над Україною.
«Жорсткий» сценарій – провокування справжньої громадянської війни та введення російських «миротворців» нібито «для запобігання кровопролиття».
Чи здатне українське суспільство зламати плани Кремля, який не полишає надії підкорити собі Україну? В 2014 році це частково вдалося – проукраїнська частина населення мобілізувалася і не дала Путіну реалізувати план «Новоросія» в повному обсязі. Але не факт, що Україна ще раз переживе глобальне потрясіння.
Правоохоронцям слід обов’язково працювати на випередження, а не боротися з наслідками дій Кремля. Громадяни мають об’єднатися довкола національної ідеї і європейського майбутнього України, а не вестися на отруйно-привабливі лозунги про мир. Лише тоді Україна зможе витримати іспит на дестабілізацію.
Олексій Мінаков – політичний експерт
2
Сурогат від Суркова про Рефію
- 02.07.18, 15:53
- Знання є сила
Одиночество полукровки
9 апреля 2018
Владислав Сурков
Резюме: Россия четыре века шла на Восток и еще четыре века на Запад. Ни там, ни там не укоренилась. Обе дороги пройдены. Теперь будут востребованы идеологии третьего пути, третьего типа цивилизации, третьего мира, третьего Рима...
Статья опубликована в новом номере журнала "Россия в глобальной политике".
Разные бывают работы. За иную можно браться только в состоянии, несколько отличном от нормального. Так, пролетарий информационной индустрии, рядовой поставщик новостей это, как правило, человек со всклокоченным мозгом, пребывающий как бы в лихорадке. Неудивительно, ведь новостной бизнес требует спешки: узнать быстрее всех, скорее всех сообщить, раньше всех интерпретировать.
Возбуждение информирующих передается информируемым. Возбужденным их собственная возбужденность часто кажется мыслительным процессом и заменяет его. Отсюда – вытеснение из обихода предметов длительного пользования вроде «убеждений» и «принципов» одноразовыми «мнениями». Отсюда же сплошная несостоятельность прогнозов, никого, впрочем, не смущающая. Такова плата за быстроту и свежесть новостей.
Мало кому слышно заглушаемое фоновым медийным шумом насмешливое молчание судьбы. Мало кому интересно, что есть еще и медленные, массивные новости, приходящие не с поверхности жизни, а из ее глубины. Оттуда, где движутся и сталкиваются геополитические структуры и исторические эпохи. Запоздало доходят до нас их смыслы. Но никогда не поздно их узнать.
14-й год нашего века памятен важными и очень важными свершениями, о которых всем известно и все сказано. Но важнейшее из тогдашних событий только теперь открывается нам, и медленная, глубинная новость о нем теперь только достигает наших ушей. Событие это – завершение эпического путешествия России на Запад, прекращение многократных и бесплодных попыток стать частью Западной цивилизации, породниться с «хорошей семьей» европейских народов.
С 14-го года и далее простирается неопределенно долгое новое время, эпоха 14+, в которую нам предстоит сто ( двести? триста?) лет геополитического одиночества.
Вестернизация, легкомысленно начатая Лжедмитрием и решительно продолженная Петром Первым, за четыреста лет была испробована всякая. Чего только ни делала Россия, чтобы стать то Голландией, то Францией, то Америкой, то Португалией. Каким только боком ни старалась втиснуться в Запад. Все оттуда поступавшие идеи и случавшиеся там трясения наша элита воспринимала с огромным энтузиазмом, отчасти, может быть, и излишним.
Самодержцы усердно женились на немках, имперские дворянство и бюрократия активно пополнялись «бродяжными иноземцами». Но европейцы в России быстро и повально русели, а русские все никак не европеизировались.
Русская армия победоносно и жертвенно сражалась во всех крупнейших войнах Европы, которая по накопленному опыту может считаться наиболее склонным к массовому насилию и самым кровожадным из всех континентов. Великие победы и великие жертвы приносили стране много западных территорий, но не друзей.
Ради европейских ценностей ( в то время религиозно-монархических ) Санкт-Петербург выступил инициатором и гарантом Священного Союза трех монархий. И добросовестно выполнил союзнический долг, когда нужно было спасать Габсбургов от венгерского восстания. Когда же сама Россия оказалась в сложном положении, спасенная Австрия не только не помогла, но и обратилась против нее.
Потом евроценности сменились на противоположные, в Париже и Берлине в моду вошел Маркс. Некоторым жителям Симбирска и Яновки захотелось, чтобы было, как в Париже. Они так боялись отстать от Запада, помешавшегося в ту пору на социализме. Так боялись, что мировая революция, будто бы возглавляемая европейскими и американскими рабочими, обойдет стороной их «захолустье». Они старались. Когда же улеглись бури классовой борьбы, созданный неимоверно тяжкими трудами СССР обнаружил, что мировой революции не случилось, западный мир стал отнюдь не рабочекрестьянским, а ровно наоборот, капиталистическим. И что придется тщательно скрывать нарастающие симптомы аутического социализма за железным занавесом.
В конце прошлого века стране наскучило быть «отдельно взятой», она вновь запросилась на Запад. При этом, видимо, кому-то показалось, что размер имеет значение: в Европу мы не помещаемся, потому что слишком большие, пугающе размашистые. Значит, надо уменьшить территорию, население, экономику, армию, амбицию до параметров какой-нибудь среднеевропейской страны, и уж тогда нас точно примут за своих. Уменьшили. Уверовали в Хайека так же свирепо, как когда-то в Маркса. Вдвое сократили демографический, промышленный, военный потенциалы. Расстались с союзными республиками, начали было расставаться с автономными... Но и такая, умаленная и приниженная Россия не вписалась в поворот на Запад.
Наконец, решено было умаление и принижение прекратить и, более того, заявить о правах. Случившееся в 14-м году сделалось неизбежным.
При внешнем подобии русской и европейской культурных моделей, у них несхожие софты и неодинаковые разъемы. Составиться в общую систему им не дано. Сегодня, когда это старинное подозрение превратилось в очевидный факт, зазвучали предложения, а не шарахнуться ли нам в другую сторону, в Азию, на Восток.
Не нужно. И вот почему: потому что Россия там уже была.
Московская протоимперия создавалась в сложном военно-политическом коворкинге с азиатской Ордой, который одни склонны называть игом, другие союзом. Иго ли, союз ли, вольно или невольно, но восточный вектор развития был выбран и опробован.
Даже после стояния на Угре Русское Царство продолжало по сути быть частью Азии. Охотно присоединяло восточные земли. Претендовало на наследие Византии, этого азиатского Рима. Находилось под огромным влиянием знатных семей ордынского происхождения.
Вершиной московского азиатства явилось назначение государем всея Руси касимовского хана Симеона Бекбулатовича. Историки, привыкшие считать Ивана Грозного кем-то вроде обериута в шапке Мономаха, приписывают эту «выходку» исключительно его природной шутливости. Реальность была серьезнее. После Грозного сложилась солидная придворная партия, продвигавшая Симеона Бекбулатовича уже на вполне настоящее царство. Борису Годунову пришлось требовать, чтобы присягая ему, бояре обещали «царя Симеона Бекбулатовича и его детей на царство не хотеть.» То есть, государство оказалось в полушаге от перехода под власть династии крещеных Чингизидов и закрепления «восточной» парадигмы развития.
Однако ни у Бекбулатовича, ни у потомков ордынского мурзы Годуновых не было будущего. Началось польско-казацкое вторжение, принесшее Москве новых царей с Запада. При всей мимолетности правлений Лжедмитрия, задолго до Петра огорчившего бояр европейскими замашками, и польского королевича Владислава, они весьма символичны. Смута в их свете представляется не столько династическим, сколько цивилизационным кризисом –
Русь отломилась от Азии и начала движение к Европе.
Итак, Россия четыре века шла на Восток и еще четыре века на Запад. Ни там, ни там не укоренилась. Обе дороги пройдены. Теперь будут востребованы идеологии третьего пути, третьего типа цивилизации, третьего мира, третьего Рима...
И все-таки вряд ли мы третья цивилизация. Скорее, сдвоенная и двойственная. Вместившая и Восток, и Запад. И европейская, и азиатская одновременно, а оттого не азиатская и не европейская вполне.
Наша культурная и геополитическая принадлежность напоминает блуждающую идентичность человека, рожденного в смешанном браке. Он везде родственник и нигде не родной. Свой среди чужих, чужой среди своих. Всех понимающий, никем не понятый. Полукровка, метис, странный какой-то.
Россия это западно-восточная страна-полукровка. С ее двуглавой государственностью, гибридной ментальностью, межконтинентальной территорией, биполярной историей она, как положено полукровке, харизматична, талантлива, красива и одинока.
Замечательные слова, никогда не сказанные Александром Третьим, «у России только два союзника, армия и флот» – самая, пожалуй, доходчивая метафора геополитического одиночества, которое давно пора принять как судьбу. Список союзников можно, конечно, расширить по вкусу: рабочие и учителя, нефть и газ, креативное сословие и патриотически настроенные боты, генерал Мороз и архистратиг Михаил... Смысл от этого не изменится: мы сами себе союзники.
Каким будет предстоящее нам одиночество? Прозябанием бобыля на отшибе? Или счастливым одиночеством лидера, ушедшей в отрыв альфа-нации, перед которой «постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»? От нас зависит.
Одиночество не означает полную изоляцию. Безграничная открытость также невозможна. И то, и другое было бы повторением ошибок прошлого. А у будущего свои ошибки, ему ошибки прошлого ни к чему.
Россия, без сомнения, будет торговать, привлекать инвестиции, обмениваться знаниями, воевать (война ведь тоже способ общения), участвовать в коллаборациях, состоять в организациях, конкурировать и сотрудничать, вызывать страх и ненависть, любопытство, симпатию, восхищение. Только уже без ложных целей и самоотрицания.
Будет трудно, не раз вспомнится классика отечественной поэзии: «Вокруг только тернии, тернии, тернии... б***ь, когда уже звезды?!»
Будет интересно. И звезды будут.
2
Парадокси пенсійного шахрайства…
- 14.12.17, 18:59
- Критический взгляд...
Мені здавалося, що міністр соцполітики Андрій Рева – зможе провести справедливу пенсійну реформу і зламати хребет старій совковій корупційній системі.
Та з отриманих вражень від своїх походів до міського ПФонду – можу стверджувати те, що ніякого зламу поки що не сталося.
Навпаки, як мені здається - стара корупційна пенсійна система зламала Реву. Або він не зрозумів цього, або добровільно очолив нинішнє пенсійне шахрайство…
Бо за гранню елементарної логіки те безглуздя, яке відбувається з трудовими пенсіями. За довгі роки, чиновниками створені такі грабіжницькі пенсійні умови, які по величині професійного невігластва – не піддаються ніякому аналізу. Випадків пенсійної чиновної дурі вдосталь.
Приклад – люди працюють на одному підприємстві, отримують однакову зарплатню і мають приблизно однаковий стаж. (підприємства – "Радіозавод" чи "Хімволокно", стаж – 25 – 27 років, коефіцієнт заробітку (Кз) – 1.9 – 2.0)
Після закриття цих підприємств в дев’яностих роках, одні з робітників – отримали патенти і стали платниками податків та ринкових зборів (нині – ФОП).
Другі – вибрали шлях вуличних спекулянтів чи валютних махінаторів. Як каже Ляшко – "працювали" під прикриттям ментів)))
І нині ті, хто стали підприємцями і довгі роки чесно сплачували державі необхідні збори та податки – отримали практично мінімальні пенсії. Пенсії, які на 500-600гривень менші від пенсій тих, хто поза законом займався валютною спекуляцією.
Таким чином – порядних, працьовитих людей пограбувала пенсійна система, використавши якусь нелюдську грабіжницьку схему. Пограбувала, значно знизивши їх базовий Кз (коефіцієнт заробітної плати).
Така ж, подібна до описаної – ситуація і в мене. І мій базовий коефіцієнт заробітку (Кз) знизився більше ніж на одиницю. Тобто в мене вкрадено пенсійними махінаторами, більше ніж тисячу гривень пенсії.
І головна парадоксальність моєї ситуації в тому, що при умові зниження мого ж пенсійного стажу на пять років (з 36-ти до 31-го) - я отримаю значно більшу пенсію...
зі… вчора я не зміг дотелефонуватися в ефір 112-го до пана Реви. А так хотілося запитати в нього – "пане міністре, чому ви не хочете зламати таку недолугу пенсійну систему?
Не треба мені лишнього. Заберіть будь ласка, 5 останніх років мого стажу і поверніть мій базовий коефіціент заробітної плати з архівної довідки, який складає 2,611.
Цей коефіціент я не вкрав, а чесно заробив довгими роками праці!
Бо який дурень-підприємець, дивлячись на таке неприкрите пенсійне неподобство з пенсіонерами-ФОПами – захоче тепер поповнювати ПФонд своїми платежами?"
14.12.2017р
2
