хочу сюда!
 

Арина

43 года, весы, познакомится с парнем в возрасте 38-48 лет

Заметки с меткой «партії»

Півмільярда з бюджету за рекламу партіям - круто

Партіям, які пройшли в Раду, з бюджету відшкодували майже пів мільярда витрат на виборчу кампанію

Парламентські партії отримали з бюджету повне відшкодування своїх витрат на виборчу кампанію. У січні ЦВК отримала з бюджету понад 467 млн грн та, згідно з вимогами закону, перерахувала їх партіям.

Про це ЦВК повідомила руху “ЧЕСНО” у відповідь на інформаційний запит.

“Кошти на відшкодування політичним партіям витрат, пов’язаних із фінансуванням їхньої передвиборної агітації на вказаних виборах, перераховано Центральною виборчою комісією в повному обсязі”, – йдеться у відповіді ЦВК на запит “ЧЕСНО”.

Як зазначається, таким чином ЦВК виконала норму закону “Про політичні партії в Україні”. Норма про відшкодування витрат була включена в закон наприкінці 2015 року разом із запровадженням державного фінансування та фінансової звітності для партій.

“Сукупна сума компенсації становить 467,3 мільйона. Згідно із законом, з бюджету компенсується 100% витрат кожної з партій, яка подолала 5-відсотковий бар’єр та пройшла до парламенту”, – повідомляє “ЧЕСНО”.

Партіям, які пройшли в Раду, з бюджету відшкодували майже пів мільярда

Зазначається, що найбільшу компенсацію отримала партія “Слуга народу” – 114,6 млн грн. Найменше отримала “Опозиційна платформа – За життя” – 60,3 млн грн. Саме стільки ці партії офіційно витратили під час парламентських виборів з виборчого рахунку.

Максимальна сума компенсації партіям обмежується лише фактичними офіційними витратами партії та встановленим у законі лімітом на витрати, а це майже 375,6 млн грн (90 тисяч мінімальних зарплат). Тож жодна партія офіційно не витратила навіть третини від встановлених законом лімітів.

Схожа норма про відшкодування витрат була чинною під час виборів до парламенту 2006 та 2007 років, нагадує “ЧЕСНО”. Тоді максимальна сума відшкодування становила 100 тисяч мінімальних зарплат (35 млн грн у 2007 році). Щоправда у бюджеті на 2008 рік коштів на компенсацію партіям не передбачили, тож партії їх, схоже, так і не отримали. Згодом норму про відшкодування взагалі прибрали із законодавства.

«Здалека про близьке» ч.2 Тарас Кузьо

«Здалека про близьке» ч.2



Панорама українських політичних партій у діаспорі до 1991 року

Тарас Кузьо 

Політичні партії
Українську політичну еміграцію можна поділити за критерієм її ідеологічно-філософської орієнтації; за конфесійно-церковною приналежністю; підтримкою консерватизму; за переважання нації над державою і індивідуальністю; за ставленням до капіталізму і приватної індустрії; за погляди щодо демократії та оборону революційної або еволюційної стратегії визволення. Українські політичні партії на еміграції не мали ніколи можливості діяти нормально серед народу як державні – парламентарні партії, які мусять проходити на «верхи» через виборчі кампанії, що здійснювало б важливий вплив на їх активність серед народу.
Українські еміграційні партії можна поділити на три основні групи: націоналістів, соціалістів і націонал-демократів. Найсильнішою в націоналістичній групі треба вважати Організацію Українських Націоналістів – Бандера (ОУНзч – закордонні частини, а починаючи з 1960-х рр. ОУПр – революціонери), Організацію Українських Націоналістів – Мельник  (ОУНс – солідаристи) та Союз Гетьманців Державників.
До націонал-демократичних груп належать Українська Революційно-Демократична Партія (тепер вже Українська Республіканська Демократична Партія – УРДП); Організація Українських Націоналістів – за кордоном (ОУНз, їх ще називають «двійкарі») разом із Середовищем Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Як випливає із сказаного, ОУН через свої три окремі відділи відіграє в житті української діаспори непропорційну роль. ІІроте, починаючи з 1954 рр. кожна з них стала окремою політичною партією. Тільки три з вище названих (ОУНр, ОУНс і УРДП) мають партійний апарат.

Націоналістичні групи
У «націоналістичній» групі є три партії: ОУНр («бандерівці»), ОУНс (мельниківці) і СГД ( гетьманці).
Під час нацистської окупанії України гетьманці (під керівництвом Павла Скоропадського, який був гетьманом України в 1918 р.) діяли напівлегально. Після його смерти керівництво СГД обняв його син Данило Скоропадський. СГД видав журнал «Державницька Думка» і публікує газету «Батьківщина».
ОУНр (керована С.Бандерою і відтак Ярославом Стецьком) – це майже головно галичани і греко-католики. Базуючись на ідеології Степана Бандери (з 1940-42 рр.) – йти революційним шляхом до незалежности, ОУНр є безкомпромісною авторитарною партією. Змагання ОУНр до контролю суспільного життя, опанування громадських, релігійних і політичних організацій і установ, щоб у висліді довести до монопартійної системи, привело до конфлікту з іншими політичними партіями, які, реагуючи, творять оборонні об'єднання проти ОУНр.
ОУНр оперує великим і сильним партапаратом, має навіть окремий партійний прапор – дві однакового виміру чорна і червона половини (до речі, цей прапор ніколи не був прапором УПА, як деякі люди пробують безпідставно твердити в Україні). Оба провідники ОУНр – С.Бандера і Ярослав Стецько – під час останньої світової війни були ув'язнені, а по війні поселилися в Мюнхені, де на базі ідеології з 1940-42 рр. і писань Дмитра Донцова заснували свою партію. Відстоюване партією гасло – «Україна для українців» – свідчить про те, що дана партія є націоналістичною.
Публікаціями ОУНр є: журнал «Визвольний шлях» (Лондон); газети «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Національна трибуна» (Нью-Йорк) і «Гомін України» (Торонто). В Лондоні ОУНр має Видавничу спілку і Українську Центральну Інформаційну Службу (УЦІС). Обидві ці інституції приміщуються під тим самим дахом, що й Музей Степана Бандери. ОУНр публікує екслюзитивно матеріали УЦІСу з України.
У 1960-х рр. усі ті суспільно-громадські і молодіжні організації, які є під контролем ОУНр, охоплено в т.зв. Український Визвольний Фронт (УВФ). Це було зроблено для того, щоб увійти в Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВІ), членство в якому надається тільки делегатам-представникам суспільно-громадських організацій (а не політичних партій).
До УВФронту входять такі групи, як Спілка Української Молоді (СУМ), Товариство Студіюючої Молоді ім.М.Міхновського, Ліга Визволення України (Канада), Організація Оборони Чотирьох Свобід України (США) і Союз Українців у В.Британії (СУБ). СУМ видає журнал «Крилаті» .
Під час того, як ОУНр назвала себе ОУНзч, вони сформували Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який тепер очолює п.Слава Стецько. Головною нацією в АБН є українці. АБН є складовою частиною Світової Антикомуністичної Ліги, з базою на острові Тайвань, у якій, крім АБН, членами є інші антикомуністичні організації з країн третього світу.
ОУНр створили екзильне Державне Правління, яке бере свій початок від дати 30 червня 1941 року в Львові. Але це «Правління» з іншим екзильним урядом – Державним Центром УНР, на жаль, не співпрацює. Протягом короткого часу (в 1948-49 рр.) ОУНр входила до Української Національної Ради, але з початку 1950 р. ОУНр і СГД є противниками УНРади і екзильного уряду – т.зв. Державного Центру УНР.
В еміграційному націоналістичному політичному спектрі певне місце займають також ОУНс («мельниківці»). Історія першого розлому в ОУНі і його причини є досить добре відома в Україні, і тому не будемо їх тут розглядати. Вистачить пригадати, що в деяких публікаціях в Україні поширилося твердження, що різниця між «бандерівцями» і «мельниківцями» полягає в тому, що ніби останні були більше схильні «колаборувати» з німцями. Це неправда. Різниця між ними є, але полягає вона дещо в іншому.
До речі, членство в ОУНс – також західноукраїнське, але в його складі є значний відсоток вірних УАПЦ, з Волині. Це особливо видно у В.Британії: членами Союзу Українців у В. Британії (СУБ) є майже поголовно галичани і греко-католики, а в Об'єднанні Українців у В.Британії (ОУуВБ) більшість членів православного обряду.
Від довшого часу ОУНс підтримує ДЦ УНР. З 1980-х років голова Проводу ОУНс (ПУН) Микола Плав'юк є одночасно Президентом ерильного ДЦ УНР, в якій, до речі, він зумів об'єднати найбільшу кількість еміграційних політичних партій. Найчисельнішими серед них є власне ОУНс і УРДП.
У жовтні 1941 року ОУНс сформувала в Києві Українську Національну Раду, а в серпні 1942 року відбула Конгрес Українських Націоналістів – факт, з якого ОУНс черпає свою легітимність, особливо ще й тому, що в згаданому Конгресі були учасники з Визвольних Змагань із східних областей України.
ОУНс видає газети «Українське слово» (Париж), «Новий Шлях» (Торонто), «Наш Клич» (Буенос-Айрос) і журнал «Самостійна Україна» (Чікаго). Такі суспільно-громадські організації, як Об'єднання Українців. У В.Британії (ОУуВБ), де є значна кількість членів ОУНс і де вони є домінантними, входять до «Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій» (ІСНО). Це для того, щоб, як громадські організації, делегували своїх представників до СКВУ.
До ІСНО входять, таким чином, суспільні, молодіжні, комбатанські і т.п. установи, у тому числі вже згадане ОУуВБ, Українське Національне Об'єднання (Канада), Молодіжне УНО, Фундатація ім.Ольжича, Організація Державного Відродження України (ОДВУ) в США і інш., які творять «одну націоналістичну родину».
До розвитку ідеології ОУНс («мельниківці») особливо причинилися писання полк.Андрія Мельника і Олега Штуль-Ждановича. ОУНс вважає себе традиційним спадкоємцем ОУН полк. Євгена Коновальця, організатора ОУН (в 1929 р.). Треба тут підкреслити, що оба – полковники в Січових Стрільцях.
Ідеологія ОУНс базується на традиціях Конференції ОУНс у Почаєві (травень 1942) і третього Конгресу ОУНс у 1947 р. на еміграції. Напрямні ОУНс були виразно сформульовані на їх XI Конгресі ОУНс в 1987 р.
1. ОУН бачить роль політичних сил в екзилі у підтримці цих напрямних та допомозі визвольним силам на Україні.
2. Ми не боремося за державність, ми боремося за звільнення від окупанта існуючої держави-маріонетки, щоб надати їй належні атрибути суверенної демократичної держави.
3. Ми боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу. Поділяючи цей нарід на росіян з імперіалістичною та етнічною ментальністю, ми готові з цими останніми пліч-о-пліч боротися за людські права людини та національну суверенність поневолених тим імперіалізмом народів.
4. Борючись проти комунізму, ми виявляємо й підтримку тим комуністам, що борються за людські та національні права, визнаючи суверенність поневолених народів.
5. Стоячи на демократичних позиціях, ОУН визнає засаду політичного плюралізму в українському громадському і політичному житті, пропагуючи ідею консолідації та координації в організованих українських формаціях».
(«Самостійна Україна», ч. 3,1988).

Соціалістичні групи
Т.зв.«соціалістичні» групи в українському еміграційному політикумі тепер майже не існують. Деяку діяльність вони проявили в другій половині 1940-х рр., коли дві еміграційні і дві галицькі партії об'єдналися в Українську Соціалістичну Партію (УСП).
А у висліді розколу в УРДП – менша її частина сформувалася в соціалістичну фракцію під назвою «УРДП-Вперед». Ця фракція видавала орган «Наша боротьба» і «Вперед». Під час 1970-х рр. на грунті «УРДП-Вперед» (головно на терені Півн. Америки) з'явилася українська молодіжна група під назвою «Діалог» , яка видавала журнал з такою ж назвою. Її моттом було – «За демократію і соціалізм в незалежній Україні». Обі ці групи – «УРДП-Вперед» і «Діалог» були близькими до «троцькізму».

Націонал-демократичні групи
Найбільше українських еміграційних політичних партій належить до   національно-демократичної групи. Серед малочисельних і майже неактивних є передвоєнне галицьке УНДО; Союз Земель Соборної України – Селянська Партія (яка до 1978 р. видавала «Українського Селянина» в Мюнхені); Союз Конструктивно-Творчих Сил і Український Національно-Державний Союз (який видавав «Мету» також у Мюнхен)/.
До двох найбільших у цій групі належать – УГВР-ОУНз («двійкарі») і УРДП.
Остання є цілком новою політичною партією, бо була заснована після останньої війни у країнах Західної Європи. Письменник Іван Багряний був творцем її ідеології. Хоч Іван Багряний, як її засновник, не прагнув цього, УРДП стала фактичною партією українців із східних областей України. Тому і формативний досвід є іншим від досвіду українців Галичини, які є в ОУН. Серед членства УРДП є колишні свідки років українізації і відродження УАПЦ в 1920-х рр., а також і сталінського голодомору в 1933 р. УРДП видавав журнали «Наші позиції» та «Український прометей» і видає газету «Українські вісті» (Детройт).
Як подано у «Матеріалах Конгресу Української Вільної Політичної Думки» (число 1, 1972):
«Першоджерелом і початком історії УРДП є епоха великого українського відродження 1920-х років. Звідтіля походять ідейно-політичні і навіть фізичні коріння УРДП. Організаційно вона постала як демократична альтернатива поміж двома тоталітаризмами (комунізмом і фашизмом), які діяли: один – іменем «кляси», а другий – іменем «раси». А оскільки фашизм, як організована сила, був мертвим, а комунізм продовжував діяти і набирати сили, володіючи всіма українськими землями, то було ясно, що боротьбу треба вести «спираючися насамперед на досвіді багатоміліонового народу підсовєтської України» (І. Багряний, 1946 р.).
УРДП є політична організація – революційна за своїм характером та демократична за своєю метою. Вона виключає комунізм, фашизм та всякий тоталітаризм. Ідейно-політично УРДП спирається на соціально-політичну доктрину насамперед, як основну рушійну підойму демократичної революції в СРСР, і на національно-визвольну доктрину, як на другу підойму тої революції, але яка без першої в тих умовах не діє сама по собі. В основі цих доктрин лежить ідея Української Незалежної Держави з демократичним ладом.
У рамках УРДП сформовано молодечу організацію – Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), членами якого є молодь, родичі якої походять головно із земель східної України. Об'єднання видає журнал «Молода Україна». Крім цього, заходами УРДП засновано суспільно-громадську установу під назвою Демократичне Об'єднання бувших Репресованих Українців Совєтським режимом (ДОБРУС), а також. Легіон ім.Сімона Петлюри – організацію, яка гуртує колишніх вояків УНР. Тому що членство в усіх цих формаціях є поголовно із східних областей України – не диво, що УРДП – партія, яка дає сильну підтримку Державному Центрові УНР.
Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) сформувалася в 1954 р. у висліді розколу в ОУНзч (ОУНр). Лідером ОУНз був проф.д-р Лев Ребет – убитий агентом КГБ в 1957 році. Цей сам агент два роки пізніше (в 1959 році) убив також і провідника ОУНр Степана Бандеру.
Треба перш за все ствердити, що серед трьох-відламів ОУН – ОУНз розвинулася повністю як політична партія, із демократично-виборчою, не авторитарною системою – на противагу Донцовській позиції. Вона вважає себе ідейним продовжувачем тої, т.зв. «бандерівської ОУН», яка в роках 1943-1953 пройшла процеси демократизації. Вони започаткувалися, як вислід рішень ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН (ІІІ НВЗ ОУН) в Україні в 1943 р. і еволюції всередині цієї ОУН, розпрацьованої відтак у другій половині 1940-х років писаннями таких публіцистів ОУН і УПА, як Петро Полтава і Осип Горновий.
Цей (другий) розкол в ОУН мав також інші немаловажні причини. Після арешту С.Бандери і Я.Стецька в 1941 р. керівництво ОУН (Бандери) протягом певного часу було в руках Миколи Лебедя. Але, коли в 1944 р. вже як голова проводу ОУН і як головнокомандуючий УПАрмією ген. Роман Шухевич став одночасно і головою Української Головної Визвольної Ради (УТВР) – М.Лебедь і Мирослав Прокоп були вислані на Захід в ролі Закордонного Представництва (ЗП) УГВР. Тут, власне, виник конфлікт між ЗП УГВР і ОУНзч, передусім на тлі інтерпретації постанов ІІІ НВЗ ОУН в Україні з 1943 року.
Позиції ОУНз у дальшому були уточнені публіцистами ОУН – Л.Ребетом, Анатолієм Камінським і Романом Ільницьким. У вже згаданій публікації «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Думки» читаємо:
«Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) є безпосереднім спадкоємцем ОУН, яка постала в 1929 р. і діяла безперервно в Україні до половини 1950-х років. Хоча ОУН в Україні була знищена  російсько-більшовицьким  окупантом,  її безкомпромісова боротьба проти всіх окупантів мала великий вплив на зріст національної свідомости, на імперіативну настанову боротися з кожним ворогом-окупантом у всяких умовах, на прагнення до самостійної політичної підметности.
ОУНз повністю визнає Програмові постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р., уточнені і  доповнені Конференцією ОУН на українських землях у червні 1950 р. Ці постанови становлять підставу діяльности ОУНз.
Провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), що оформився у післявоєнних роках на чужині (т.зв. бандерівці), не визнав фактично духа і настанови Постанов III НВЗ ОУН у лютому 1954 р. Ті члени, шо повністю визнавали і засвоїли собі Програмові постанови III НВЗ ОУН, сформували ОУНз, яка базує свою діяльність на цих постановах і якої організаційна структура відповідає демократичним вимогам». 
Після 1954 р. пропорційно велика частина інтелігенції перейшла в ряди членства ОУНз. Тому, хоч і значно менша числом, ОУНз, завдяки своєму членству, серед якого є велика кількість індивідуальностей з високим інтелектуальним профілем, має значні впливи серед українського суспільства. Наприклад, публіцисти, які редагують «Літопис УПА», «Енциклопедію Української Діаспори», «Патріархат», «Українське слово», «Церква і життя» чи «Вісті комбатанта», є всі членами ОУНз.
Провідні діячі суспільно-громадського руху, які є близько до ОУНз, належать до Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) через своє членство у Товаристві Прихильників Визвольної Боротьби України (ТПВБУ).
ОУНз видавала газету і відтак журнал «Український Самостійник» (Мюнхен, 1954-1975), а також «Бюлетень Політичної Ради ОУНз», а зпУГВР мало «Бюро Інформації зпУГВР». У 1954 р. М.Лебедь, як Секретар Закордонного Представництва УГВР, заснував Публіцистичне Видавництво «Пролог» у Нью-Йорку, заходами якого з'явилось велике число аналітично-політичних і дослідних праць, а також часописи «Сучасна Україна» і «Українська Літературна Газета» (Мюнхен, 1951-1960), які в 1961 р. з'єдналися у журнал «Сучасність» (Мюнхен-Нью-Йорк).
Спорідненим із «Сучасністю» був журнал «Віднова», 8 чисел якого з'явилися заходами 4-х українських академіків і суспільно-громадських діячів.
З огляду на те, що в 1947-1950 рр. прибували до Західної Європи вояки УПА, під егідою ЗП УГВР постала місія УПА, яка на початку 1950-х років переформувалася у комбатантську організацію «Об'єднання Бувших Вояків УПА», до якого увійшли майже всі старшини УПА, шо знайшлися на Заході. Об'єднання це обстоює Платформу УГВР, Постанови III НВЗ ОУН і підтримує зп УГВР (тепер – Середовище УГВР). Менша група вояків УПА, які підтримували ОУНзч, створили «Товариство Бувших Вояків УПА». Мимо цього – видавництво, яке публікує «Літопис УПА», має підтримку і співпрацю обох – «Об'єднання» і «Товариства» колишніх упівців. Оскільки голова редакційної колегії і редактор належить до ОУНз-УГВР, об'єднання має більшу і повагу, і впливи.
До цього слід додати, що УГВР була під час війни в Україні багатопартійною політичною установою – як підпільний парламент і, як така, не могла входити в екзильний Державний Центр, який діяв на еміграції. Проте між ДЦ УНР і зпУГВР нема конфронтації.

Політичні блоки
Еміграційні політичні партії для наближення і співпраці між собою сформували низку об'єднань і установ. Серед них – «Конференція Українських Політичних Партій і Організацій» ( КУППО, заснована ОУНс); «Український Демократичний Рух» (УДР – заснований з рамені ОУНз і УРДП/; «Конгрес Української Вільної Політичної Думки» (КУВПД – заснований з рамені ОУНз, УРДП і УНДО). КУВПД публікувала кілька томів під назвою «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Дум»ки».
Крім цього, у В.Британії, як альтернатива до АБН, засновано Європейську Групу Зв'язку (ЄГЗ). З української сторони, вона має підтримку політичних груп, які входять до ОУуВБ. Не так, як у АБН, в ЄГЗ співпрацюють між собою представники всіх поневолюваних російським імперіалізмом і комунізмом народів, включно з росіянами. Російську делегацію очолює відомий кол. російський дисидент – Володимир Буковський.
Як ми вже вище згадували, кожна українська політична партія має «свій екзильний уряд». ОУНр мають своє «Державне правління»: ОУНс, УРПД і інші менші партії і групи дают свою підтримку «Державному Центрови УНРади». Всі вони діють на терені США, проте майже не контактують між собою.
До УГВР входять ОУНз, незалежні члени і «Об'єднання Бувших Вояків УПА». На відміну від ДП і ДЦ УНР, зпУГВР-ніколи не вважало себе урядом в екзилі. Вважалося, що зпУГВР буде голосом «воюючої України», інформуючи Захід про Україну і організуючи підтримку для опозиції в Україні. Українська Пресова Агенція, яка заснована 1987 р. в Лондоні і має бюро в Києві, також належить до цього середовища і продовжує цю працю, яку започаткував зп УГВР.
Щодо Державного Правління, провідний член ОУНр Петро Мірчук підкреслив, що «УДП від липня 1941 р., а зокрема на еміграції, не існувало, бо ж ні одної відозви чи якогось іншого вияву діяльности від 1945 р. аж до смерти Я.Стецька не було, не порушувати прийнятого в усьому культурному світі закону, що прем'єр не має права призначати сам свого наступника, а заступника прем'єра УДП на еміграції ніколи не було і тоді серйозно подумати про створення еміграційного проводу чи уряду».
В нашому огляді ми умисне не згадували організацію «Пласт». Це тому, що «Пласт» змагає бути нейтральною політичною організацією, не так, як, наприклад, СУМ чи ОДУМ, які є тісно пов'язані з політичними партіями. Молодь у «Пласті» – це переважно діти галицької інтелігенції.
До цього треба додати, що в ряді країн більшого поселення українців існують паралельні суспільно-громадські організації. У США існує «Українська Американська Координаційна Рада» як альтернатива до «Українського Конгресового Комітету Америки» (УККА), який опанований ОУНр і належить до керівного ними Визвольного фронту. У В.Британії існує Союз Українців у В.Британії. В Канаді і Австралії є лише одна суспільно-громадська організація.

Еміграційні політичні партії і їх відношення до України
Немає сумніву, що читачам в Україні буде цікаво знати, як усі ці партії вважають своїм обов'язком допомагати українському народові в його визвольних змаганнях. Але свою роль вони вбачають як допоміжну. Натомість ОУНз-ОУНр змагає не тільки впливати на події і пронеси розвитку визвольного руху в Україні, але навіть скерувати його в бажаному для себе напрямку.
Як бачимо з повищого, нема дива, що ідеологічно найбільшими союзниками ОУНзч-ОУНр в Україні є Українська Національна Партія (УНП), Українська Націоналістична Спілка (УНС), Спілка Української Молоді (СУМ) і Українська Національна Асамблея (УНА). Крім того, просуваючи писання Бандери, Стецька і Донцова (які мають деякий вплив на членів, головно молодшої генерації), ОУНр пробувала зіштовхнути ідеологію Української Республіканської Партії із шляху націонал-демократії на шлях інтегрального націоналізму, щоправда, поки шо безуспішно. СУМ і СНУМ можуть з'єднатися на їхньому конгресі в цьому році.
Тому що ліві еміграційні політичні групи є, на жаль, дуже слабкими, вони навіть не пробують сконтактуватися з відповідними групами, які діють в Україні. Натомість партії політичного центру ніколи не забувають під час всяких оказій деклярувати свою підтримку для національно-демократичної опозиції в Україні як загально, всьому Рухові, так і поодиноко – окремим партіям. Усі вони підтримують Рух, особливо за те, що він зумів об'єднати велике число українських політичних партій в Україні. Проте ці ж партії центру, а також знУГВР і ДЦ УНР відмовляються від контактів з Українською Національною Асамблеєю. Парадоксом цього всього є акція УНА реєструвати людей «громадянами УНРеспубліки» без ніякого доручення від ДЦ УНР.
Українська Народна Демократична Партія на своєму конгресі в червні 1991 р. заявила, що їхніми представниками на заході є ДЦ УНР. Тим часом УНП твердить, що їхній «уряд в екзилі» – Державне Правління. Знову ж УРДП заявила недавно, що вона є ідеологічно споріднена і близька до Демократичної Партії України («Українські Вісті», 5 травня 1991). Відділи ОДУМу вже засновані на східній країні.
І, на закінчення, варто було б поглянути на реакцію окремих еміграційних політичних партій з приводу прибуття на Захід дисидентів з України.
Деякі з них, як, наприклад, Йосип Тереля, Валентин Мороз і Петро Рубан мали дуже зближені погляди до ОУН(зч)-ОУНр. Але дуже скоро – у виспілі персональних і політичних конфліктів – розчарувалися, і кожний з них порвав зв'язки з ОУНр. Оба – В.Мороз і Й.Тереля – видають приватно свої власні журнали в Торонто. В.Мороз – «Анабазис», а Й.Тереля публікує «Хрест». Інший видатний дисидент – Данило Шумук не заангажував себе в будь-якій партії, хоч нерідко пише в УРДПівських «Українських Вістях». Особливо активними, але в Закордонному Представництві УГС, були Леонід Плющ і Надя Світлична, які співпрацювали найближче з «Прологом», зч УГВР і ОУНз. Але з весни 1990 р. зп УГС перестало функціонувати.
Таким чином, ні один з новітніх емігрантів з України не включився у діяльність будь-котрої з українських еміграційних політичних партій.
Це, само собою, щось нам каже?

«Здалека про близьке» ч.1

«Здалека про близьке» ч.1

Панорама українських політичних партій у діаспорі.

Тарас Кузьо 



Вступ

Вищенаведена стаття – це спроба розгляду українських еміграційних політичних партій в об'єктивний спосіб. Вже на початку прагнемо утвердити, що, незважаючи на деякі критичні зауваження, всі ті, які активно працюють в українській політичній сфері, роблять це з патріотичних спонук і що всі еміграційні політичні партії стоять на засадах української державної незалежності.

Українські політичні партії сформувалися в основному в 1945 – 1955 рр. насамперед у країнах Західної Європи (де знаходились або були інтерновані колишні українські військовики та робітники), після чого основні центри діяльності перенеслися на терени Північної Америки. Існуючим та багаточисельним представникам російської і польської еміграцій особливо пощастило в 1970-х та 1980-х рр., коли туди прибуло велике число нових емігрантів (серед яких було багато євреїв). Ця найновіша молода еміграція не тільки активізувала вже діючі там організації – вона створювала також нові політичні угрупування, товариства, видавничі установи тощо. Все це, як бачимо, значно змінило еміграцію, а також наблизило її до існуючих обставин і розвитку подій в Росії та Польщі.

У порівнянні з цим розвиток українського еміграційного політикуму відбувався в ізоляції від материка. Навіть більше – деякі політичні групи навмисне агітували проти відвідин України, а також активно знеохочували еміграційну спільноту від контактів з культурницькими групами з України, які мали виступити в країнах поселення українців. Врешті, це привело до самозамикання українствау своєрідних «гетто», ізольованих від дійсності, яка існувала в Україні. І далі – така надмірна концентрація стала ареною внутрішньої  конкуренції та боротьби за вплив у середовищі української спільноти, спричинилась до безконечних конфліктів і внутрішніх роздорів на грунті персональній і т.д., і т.п. Як наслідок – тільки незначна частини молодшої генерації включається в діяльність українських політичних партій на еміграції.

Не треба забувати, що переважна кількість українських емігрантів, які знайшлися після 1945 року за кордонами України, – це греко-католики та галичани. На це є різні причини. Найголовнішою з них був т.зв. Ялтинський договір, де одним із параграфів було вирішено, що всі українці, які до 1939 року були громадянами СРСР, мали бути репатрійовані до СРСР. І тому багато українців із східних областей України, щоб уникнути примусової репатріації, подавали себе як громадяни західних областей. Мимо цих заходів, біля 80% української діаспори – це греко-католики, що має важливий вплив як на розвиток, так і на структуру політичних груп, їх взаємне співвідношення і поставу щодо ситуації в Україні. Все-таки треба підкреслити, що взаємини між вірними обох церков – УАПЦ та УГКЦ – є дружніми.

Українська діаспора складається з багатьох політичних партій. Перед приходом до влади Горбачова підсовєтська преса змальовувала їх найчорнішими фарбами, прозиваючи всіх (включно з авторами цих рядків) «бандерівцями». У споминах українських правозахисників – Леоніда Плюща і Данила Шумука – читаємо, що в 1970-х і 1980-х рр. у таких українських містах, як Київ чи Одеса, вистачало промовити якесь речення по-українськи, і це було загрозою, що даній людині автоматично причеплять ярлик «бандерівця». І нині в цілому ряді східних областей України ця небезпека ще існує.
До речі, це термін, який до сьогодні створює плутанину понять серед багатьох, і тому не диво, що у висліді руху відродження – в умах і розумінні суспільства – ім'я Степана Бандери стало реабілітованим, без сумніву, якраз тому, що КГБ і компартія перетворили його в символ. Отож тому, коли йде мова про т.зв. бандерівськии рух, в нього включаються всі, без винятку, групи і формації, які боролися за визволення України. Зате на Заході «бандерівці» – це дефініція на означення порівняно вузької української еміграційної політичної партії. Наприклад, широковідома стаття «Хто такі бандерівці і за що вони борються?», написана упівським публіцистом Петром Полтавою у 1948 році, майже нічим не нагадує ідеологію політичної партії, яка на еміграції себе називає «бандерівцями».

Богдан Гордасевич: Досить давно написано, але тим і цікавий, на мою думку, цей матеріал, що дає особливий "погляд на вигляд"

Партії-утриманці в Україні відтепер цілих 11

11 партій отримуватимуть в Україні державне фінансування

Фінансування з державного бюджету отримають усі партії, які на парламентських виборах в липні здобули понад два відсотки голосів виборців. Даних про розмір фінансування в НАЗК не надали.

    

Гроші з держбюджету отримуватимуть 11 партій

Гроші з держбюджету отримуватимуть 11 партій

Національне агентство України з питань запобігання корупції (НАЗК) ухвалило рішення про надання 11 політичним партіям державного фінансування їхньої статутної діяльності. Про це агентство повідомило у вівторок, 13 серпня. Згідно з результатами позачергових парламентських виборів, державне фінансування отримають партії "Слуга народу", "Опозиційна платформа - За життя", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", "Європейська солідарність", "Голос", "Радикальна партія Олега Ляшка", "Сила і честь", "Опозиційний блок", "Українська стратегія Гройсмана", "Партія Шарія" і Всеукраїнське об'єднання "Свобода". В НАЗК повідомили, що всі ці партії виконали умови для отримання коштів із держбюджету, зокрема, відкрили гривневі рахунки в банках.

За законом право на фінансування з державного бюжету мають усі партії, які здобули щонайменше два відсотки голосів виборців в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, тобто за партійними списками. Голоси за кандидатів-мажоритарників від партій при цьому не враховуються. Партії отримують право на держфінансування на наступний день після першого засідання новообраної Верховної Ради. Але де-факто кошти надаватимуться лише з наступного року, тобто 1 січня 2020 року.

Загальна сума державного фінансування партій залежить від розміру прожиткового мінімуму та явки на виборах. Згідно з даними ЦВК, явка на останніх парламентських виборах становила 14,7 мільйона виборців. Кожен голос передбачає фінансування розміром в два відсотки від прожиткового мінімуму (38,42 гривні). Окрім того, партії отримуватимуть додаткові кошти, якщо у своєму складі матимуть третину жінок. За попередніми підрахунками громадського руху "Чесно", загальний бюджет держфінансування партій у 2020 році сягатиме 565,5 мільйона гривень.

П'ять партій потрапляють до парламенту

Як повідомлялось, 3 серпня ЦВК оприлюднила остаточні результати позачергових виборів до парламенту України у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі. Згідно з цими даними, партія "Слуга народу" отримала 43,16 відсотка голосів виборців, "Опозиційна платформа - За життя" - 13,5 відсотка, ВО "Батьківщина" - 8,18, "Європейська солідарність" - 8,10, партія "Голос" - 5,82 відсотка. Ці п'ять партій потрапляють до парламенту, подолавши передбачений для цього п'ятивідсотковий бар'єр. Серед партій, які не потраплять до парламенту, але отримуватимуть державне фінансування, "Радикальна партія Олега Ляшка" (4,01 відсотка голосів), "Сила і честь" (3,82 відсотка), "Опозиційний блок" (3,03 відсотка), "Українська стратегія Гройсмана" (2,41 відсотка), "Партія Шарія" (2,23 відсотка) та Всеукраїнське об'єднання "Свобода" (2,15 відсотка).

Станом на 13 серпня ЦВК також встановила результати позачергових виборів до Верховної Ради у 198-ми зі 199-ти одномандатних виборчих округів. Перерахунок голосів виборців не завершений лише в окрузі 210 на Чернігівщині. Таким чином, ЦВК визнала обраними 423 народних депутатів України, зокрема: 225 - в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі та 198 - в одномандатних виборчих округах. Абсолютну більшість у новій Верховній Раді матиме пропрезидентська партія "Слуга народу".

https://www.dw.com/uk/11-%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D0%B9-%D0%BE%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%83%D0%B2%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BC%D1%83%D1%82%D1%8C-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B5-%D1%84%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F/a-50009313

Єдина Київська Поміська церква — Молитва

Всі націоналістичні організації України нарешті зібралися разом для створення спільного Національного маніфесту.

Весь національний маніфест вклався у два десятка пунктиків вельми актуальних на сьогодні.

Враховуючи, історичний досвід і власний світський стан я вирішив допомогти у царині долучення маніфесту до чину.

Як давно, з радянських часів, ведеться, до сьогодні, в українській політиці почнемо із заду.


Особисто я займаю сьогодні маленьку скалку однієї партії націоналістичної, підписанта того Маніфесту. Тому, почну з останнього, 20-го його пункта, а саме:

20. Сприяти створенню єдиної помісної церкви з центром у Києві.

Історичний тисячолітній досвід існування держави Київська Русь і УНР, ЗУНР і Карпатської України, або України ясно підтверджують правоту слів Кобзаря, що у кожного своя Правда і сила і воля. Всі намагання української церковної чи світської еліти об’єднати дві церкви чи партії в одну Єдину закінчуються утворенням трьох. Тому створенню Єдиної помісної церкви має передувати всеукраїнське обговорення.

Партій Україна має зареєстрованих мабуть зо дві сотні. Церков — десятки з іменами рідних українцю богів. Називати богів, їх імена в умовних стінах Єдиної помісної церкви я не вважаю за потрібне. Не тому, що зневажаю богів, а тому, аби не вийшло війни між українцями. Нам до повного краху, до війни олігархів з власним народом і російсько-української війни під облудною назвою АТО не вистачає лише війни церковної, яку безперечно Путін і українські олігархи дружньо намагатимуться організувати в найближчому часі, можливо й восени. Не тому, що вони кохають одне одного. Просто ціль в них одна: “Збагатитися за рахунок української нації!!!”

Тому, почну з елементарного, з молитви.

“Світ правди, права і праці,

Повітрям і водою

Простором довкілля

Землею, вогнем і небом,

І Вебом поширюйся!

Живи і в серці моєму!

Як світ Нави, Яви і Прави -

Втаємничений і чарівний

Захоплюй нас і веди

Пізнанням стихій,

Славами Богів рідних

До вершин буття!

Славімо Світ український!

Будуймо Світ чарівний!

Захищаємо і вдосконалюємо

Хату українців,

Родину українціві,

Землю українців!!!

Працюймо над своїми Правдами,

Щоби Істина-Україна процвітала

Заради її сили і могуті

Та щасливого і вічного

Життя нації української!”

Символом помісної української церкви вважаю треба обрати з ряду простих символів: кулю-сонце - , або хрест просторовий (, можна рівнобокий) - *, число 30, знак перемоги - V, або подвійної перемоги, фізичної і духовної — W, можна символ впевненої перемоги — знак U!


За яку партію? (Всеукраїнське опитування)

Ми з Мішаньою тут поговорили...
.... і вирішили замутити голосувалку.
Тож за кого?

21%, 13 голосов

11%, 7 голосов

5%, 3 голоса

0%, 0 голосов

16%, 10 голосов

0%, 0 голосов

8%, 5 голосов

6%, 4 голоса

10%, 6 голосов

24%, 15 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Опитування

          Ну ета, тута різні пригодовані Порошенком соціологічні фірмочки почали бомбити нас, українців, брехливими та намальованими Порошенком рейтингами. Звісно їм ніхто не вірить.
          Щоб підтвердити, що опитування від Порошенка. це звичайна липа, ми. народ України, створили свою соціологічну групу Sociological group "The people of Ukraine". Ця група провела чесне досліджнення щодо рейтингу партій в Україні.
          Представляємо до вашої уваги і просимо посилатися на нього, як єдине опитування, що проводилося без тиску з боку Порошенка та його церберів.


"Бідняки" проштовхують своїх людей до ВР

"Блок Петра Порошенка" - проект олігарха-президента Порошенка, у списку є представники олігархів Коломойського, Пінчука, Льовочкіна, Фірташа, Балоги.

"Народний фронт" - Коломойський, Ахметов, Медведчук, Мартиненко, Іванчук.

"Опозиційний блок" - Медведчук, Ахметов, Льовочкін, Фірташ, Клюєв. 

"Сильна Украіна" - Хорошковський, Фірташ, Льовочкін, Коломойський. 

"Громадянська позиція" - Порошенко, Льовочкін.

"Самопоміч" - Коломойський, Льовочкін, Медведчук.

"Свобода" - Кривецький, Клюєв, Коломойський.

"Правий сектор" - Коломойський, Ахметов.

Партійні страсті

Так, черговий раунд виборів вже почався. Публікуються рейтінги. Проводяться мордобої (читай - піар акції). Йдуть внутрішні партійні розборки. Набирає обертів зомбування електорату як через ЗМІ, так і через церкви та секти. При чому на еконмічеу кризу, на народні болі всім наплювати...

Філософ ХХ століття Ільїн у своїй роботі «Яд партийности»  передбачив партійні війни і, дав їм чітке визначення:

«Деление людей на партии неизбежно, ибо всюду, где люди думают, - обнаруживается и разногласие, и единомыслие; а объединение единомышленников дает им умственную уверенность увеличивает их силы в борьбе. Но дух политической партийности всегда ядовит и разлагающ. Сущность его состоит в том, что люди из честолюбия посягают на власть, ставят часть выше целого; создают атмосферу разлагающей нетерпимости; обращаются в борьбе к самым дурным средствам; становятся зловредными демагогами; превращают партийную программу в критерий добра и зла. Этим духом заряжаются одинаково как левые партии так и правые.

1.Политическая партия всегда добивается верховной власти: это ее основная цель, к этому направлены все ее усилия. Но именно поэтому во главе оказываются те люди, которые способны профессионально заниматься захватом власти, - профессионалы честолюбия. Обычно бывает так, что лишь очень немногие из них уже были у власти; почти никто из них не проверил своего умения властвовать… Итак, дух партийности выдвигает наверх профессиональных честолюбцев, непризнанных дилетантов, политических карьеристов.

2. Всякая партия представляет лишь меньшинство людей в стране… Поэтому «победа» любой партии при любой избирательной системе дает меньшинству власть над большинством. Это меньшинство, восходящее к власти снизу и лишенное традиций здоровой государственности, несет с собою интересы того народного слоя, которому его программа «угодила» и который поэтому за него голосовал… Дух партийности разжигает своекорыстие классов и групп и тем самым искажает и предает государственное дело.

3. Всякая партия хотела бы иметь страстных приверженцев. Страстность есть залог избирательной «победы», бурная пропаганда, настойчивая агитация, темпераментные речи – все это приобретает голоса для выборов и … сбивает людей, лишает их собственного мнения и навязывает им партийный трафарет… Дух партийности затемняет у людей разум и правосознание, создавая атмосферу нетерпимости, разъединения и гражданской войны.

4. Вборьбе за власть одержимые партийные честолюбцы обычно обращаются ко всем  средствам и не останавливаются даже перед самыми низкими… Дух партийности расшатывает у людей совесть и честь и незаметно ведет их на путь продажности и уголовщины.

5. В этой атмосфере и выборы, и партийное правление становятся делом порочной демагогии: партии,… развращая народ, постепенно доводят его до состояния черни… Итак, дух партийности развращает народ и ведет государство к гибели.

6. При всем этом партийный дух создает своего рода массовый психоз в пределах самой партии…"

Невже розум людини міг передбачити в далекому минулому наше сьогодення. Та бери любу партію з українського парламенту  і  вся її діяльність вкладається у наведене Ільїним... 



"Наша Україна" – бойовий загін Партії регіонів.

  Вітя жгі !!!

Колись "Наша Україна" була символом потужного націонал-демократичного руху, що навіть за часів Кучми завойовував більшість місць за партійними списками у парламенті (владі доводилось нівелювати цей успіх нацдемів мажоритарними мандатами). Але після тріумфу Помаранчевої революції і приходу до влади Віктора Ющенка розпочався процес політичної і моральної деградації цієї структури. Всілякі "любі друзі" та "свої хлопці" вирішили, що перемога належить не українському народові, а особисто їм і вони мають право необмежено споживати плоди приватизованого успіху.

Апогеєм розкладу стали президентські вибори 2010 року, коли більшість складу "Нашої України" й особисто Віктор Ющенко під лицемірним прапором "противсіхства" сприяли перемозі Віктора Януковича. "Донецькі" показали себе людьми вдячними. Жодна волосина не впала з голови Ющенка та його соратників. І зовсім не тому, що всі вони "білі й пухнасті", що "ці руки ніколи не крали" (як дотепно відреагував на це Віталій Кличко: "В такому разі мої руки ніколи нікого не били"), не тому, що, як стверджує Ющенко та його пропагандистка Ірина Ванникова, "немає підстав для кримінального переслідування". Партія регіонів, коли їй треба розрахуватися з недругами, ніяких особливих підстав не потребує, що довели численні справи і процеси проти політичних опонентів.

Розпад "Нашої України", її крах, утрата народної підтримки є факт очевидний для всіх, хто здатен аналізувати нинішню політичну реальність. Тому вихід із її складу такої знакової постаті, як Валентин Наливайченко (колишній шеф СБУ), є цілком закономірним, адже Ющенко, який очолює (формально чи неформально – не має значення) "Нашу Україну" є політичним трупом, із яким пов’язані всі провали і невдачі після Майдану, а також – і перемога Януковича. Відродити цього абсолютного політичного банкрута не зможе ніхто.

Колаборант?

"Нашу Україну" та її лідера, як відомо, виключили зі складу Комітету опору диктатурі з формулюванням: "За співпрацю з владою". Ющенко не лише особисто співпрацює з Януковичем, але є ідейним ватажком тих, хто не вбачає в такій співпраці, колаборації жодних моральних проблем. Аргументи на користь союзу з відверто антиукраїнськими силами знаходяться найрізноманітніші. Щодо цього фантазія певної частини української інтелігенції є невичерпною.

Виступаючи на 5-му телеканалі, академік Жулинський, намагаючись знайти якісь виправдання цій публіці, щось розповідав про "конструктивну опозицію", в якій завжди перебувають ці ідейні "тушки". Один сучасний український поет дуже дотепно висловився про цю ситуацію: "Спійманий партизанами колаборант клявся, що є членом конструктивного Руху Опору". Опозиція або є, або її немає. Вона не може бути конструктивною чи неконструктивною. І демократія або є, або її немає. В другому випадку вона набуває статусу "суверенної" за Володимиром Путіним. Дивлячись на цю українську інтелігенцію, розумієш, чому Україна 300 років була в ярмі, чому сьогодні стоїть над прірвою, чому має таку недолугу опозицію. Свої жалюгідні, а часом і ганебні дії вона виправдовує тим, що "треба же щось робити…" Краще не робити нічого, ніж робити зле, діяти об’єктивно на шкоду Україні.

Які шанси група Ющенка має на парламентських виборах 2012 року? Практично ніяких. Якщо вона набере 1,5 відсотки голосів, то це буде фантастичний успіх. Хоча, можливе й диво. Але воно цілком залежить від Партії регіонів. Бо, зрештою, треба ж мати своїх людей у стані опонентів. Тим більше, що Ющенко рветься в бій проти "Батьківщини" і особисто Тимошенко. Але якщо регіонали і не посприяють Ющенку пройти в парламент, вони будуть йому вдячні навіть за ті 1,5 відсотки, які він відкусить в Об’єднаної опозиції. Ющенко збере під своїми прапорами всіх тих, хто лицемірно співпрацює з владою, такий собі "бойовий загін" малоросійських колаборантів. Проте ці діячі вже ніколи не зможуть відмити свою репутацію, жодне красномовство не допоможе.

Комедіант і реальні загрози

Максимум критичності Ющенка до нинішньої влади та її політики – це заява, що він "відчуває дискомфорт" від того, що зараз відбувається в Україні. Але під час його перебування в затишному колі керівництва країни і Партії регіонів ніякого дискомфорту на обличчі екс-президента помічено не було. Навпаки: мила усмішка, дружні емоції, жодних проблем у стосунках. І щиросерде побажання Віктору Януковичу на день народження – щоб тому вдалася "свята місія формування української соборності". Але ж така "соборність" за певних обставин можлива і в межах "Русского мира"…

Сьогодні, як і в 2010 році ситуація є максимально гострою. Вибір не дуже великий і не дуже приємний: або опозиція з усіма її вадами – або Партія регіонів назавжди. Адже питання не в тому, хто прийде у владу, а в тому, хто конче повинен (з огляду не долю України) піти з влади. Бо якщо вони не підуть, Україна піде зі світової та європейської арени, зникне з політичної мапи. А Ющенко та його духовні "тушки" починають новий раунд маразматичного і об’єктивно антиукраїнського "противсіхства". Якщо хтось із середовища тих, кого звикли вважати націонал-патріотами, цього не розуміє, то тим гірше для них. І, на жаль, для всієї України…

Партії регіонів Ющенко потрібен на цих виборах для поборювання Об’єднаної опозиції, для закидання її болотом, для внесення плутанини і хаосу в мізки мільйонів українських виборців. І це тоді, коли потрібна абсолютна ясність мислення, найвища концентрація волі та єдність дій. А політичний банкрут нав’язує демократичному середовищу України ще одну Руїну, відкриває фронт внутрішньої війни, змушуючи згадувати найодіозніші персоналії української історії. Навіть симпатик Ющенка, один із лідерів Української народної партії Борис Кушнірук вважає, що екс-президенту не треба йти на вибори. А колишній ющенків "головний штабіст" 2004 року Роман Безсмертний, виступаючи на телеканалі ТВі, заявив, що участь Ющенка позбавляє будь-який політичний проект шансів на успіх.

Об’єктивно Віктор Ющенко на цих електоральних перегонах здатен лише посприяти зміцненню влади Віктора Януковича. Це треба Україні? Однак доля України для пана Ющенка ніколи не була на першому місці. Як і для багатьох тих, хто нині сподівається використати в своїх інтересах підупалий до крайньої межі колишній авторитет "екс-месії", безнадійно намагаючись оживити політичний труп і ризикуючи зробити таким трупом цілу країну.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

8%, 1 голос

38%, 5 голосов

15%, 2 голоса

0%, 0 голосов

38%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая