Аваков з «тітушнею» віджимають фермерські господарства

Аваков з «тітушнею» віджимають фермерські господарства

Вчора у Кіровоградські області відбувалося зухвале рейдерське захоплення фермерського господарства.

Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомив Євген Шевченко засновник ПП "Охоронне підприємство безпека бізнесу", колишній доброволець батальйону «Донбас»:

«Важко лишатися байдужим, коли рейдери нагло та цинічно грабують селян. Маючи на меті захоплення сільськогосподарсько підприємства вони, неначе монголо-татари, знищують врожаї, а щоб робітники не чинили опір, погрожують спалити їм хати та знищити сільськогосподарську техніку. І усе це відбувається під прикриттям місцевої влади в обличчі губернатора, очільників обласної прокуратури та поліції, саме бездіяльність яких і породжує уседозволеность усілякого бандитського кодла.

Наразі внутрішній корпус батальйону "Донбас", а також бойові побратими з "Айдару" та "ОУН" прибули у Кіровоградську область задля захисту та допомоги фермерам, які лишилися на самоті із свавіллям найманців-тітушок та байдужістю влади. Як і три роки потому, добровольці мають брати до рук зброю та виконувати функції влади.

Я не дивувався, коли подібне відбувалося за часів правління Януковича, але коли те саме відбувається вже за начебто нової влади, то мені здається, що країна йде у хибному напрямку.»

«У Кіровоградський області власник фермерського господарства раптом дізнався, що він вже не є власником. Чому? Тому що він начебто...подарував (!) увесь свій бізнес невідомій особі, яка швидкоруч змінила власників у реєстрі, опісля чого потягом кількох днів відбулася ще одна угода, на цей раз вже купівлі-продажу. Так, це типове рейдерство часів Януковича.

Обурені зухвалістю рейдерів законні власники подали заяви в усі можливі інстанції, але в принципі потрібна була лиш одна річ - експертиза підпису. Прокуратура області її дуже швидко провела, та висновок вразив - він підтвердив достовірність підпису! А от друга експертиза, яка паралельно робилася у київському інституті судової експертизи (без допомоги прокурорів), надала зовсім зворотній висновок, а саме такий, що підписи було підроблено.

Начебто усе - кінець історії. Та насправді це був тільки початок. Незважаючи ні на які рішення судових експертиз та судових інстанцій рейдери з охоронної компанії "Борисфен" (місто Дніпро), яку контролює народний депутат від НФ Юрій #Береза у кількості 50 чоловік спробували захопити головний офіс підприємства, та повстали селяни. Поліція на виклики не приїзджала протягом 2-х (!!!) годин. Приїхали вже по факту, коли селяни самотужки розбили вщент тітушок і 31 особу затримали власноруч.

Ветерани війни за незалежність вирішили прийти на допомогу людям і взяли на себе функцію поліції - стали на захист справедливості та букви Закону.

Як відбувалися подальші події, можно було б легко уявити за часів Януковича, але не сьогодні, коли ми пройшли Революцію Гідності, коли в країні триває війна...

Сьогодні вдень власника під приводом надати свідчення викликали до прокуратури і дві години примушували відмовитися від допомоги ветеранів. Врешті решт серце літньої людини не витримало і його забрала швидка з інфарктом. Наразі він перебуває у важкому стані в лікарні.

Тим часом за особистою командою міністра МВС Авакова у невеличке село Бережинка було стягнуто спец.підрозділи поліції, які без жодних пояснень почали арештовувати та бити ветеранів і селян, яки стали на захист своєї землі. Били усіх без розбору - у тому числі били жінок. Наразі близько 20 з них госпіталізовано у місцеву лікарню із травмами різної ступені важкості.

Затриманих ветеранів під час обшуку було пограбовано - усі наявні гроші, а також документи було конфісковано без жодного (!) протоколу. Потім їх намагалися вивезти в Умань, але на кордоні області місцеві заблокували автобус. Поліцаї погрожують зброєю, але ніхто не відступає. На місце вже прибув губернатор області.

Поліція була вимушена відпустити усіх затриманих. Наразі прибуло керівництво областної поліції, але вони не можуть пояснити, з якої причини ветеранів і селян було спочатку побито, а потім - затримано та пограбовано. Отже маємо:

- жодних обвинувачень нам не пред'явлено;
- статус затриманих чи підозрюваних також не озвучено;
- де поділися особисті гроші та документи - невідомо;
- чому і який саме підрозділ поліції чи Національної гвардії це робив і за яким наказом - нікому з керівництва області невідомо.
- з якою метою затриманих намагалися вивезти у сусідню область і який був кінцевий пункт призначення - невідомо.»

Посадіть за хабар ще й Матіоса

вата і вишивата

В історії зі "СТРАНА.ua" та Ігорем Гужвою несподівано з'явилися цікаві факти про Анатолія Матіоса і його спроби проштовхувати у ЗМІ заказні матеріали. Виявляється його досвід у справі податківців - верхівка айсбергу.

Журналіст-розслідувач Олексій Бобровніков (працював в Укрінформі, Українських новинах, Комерсанті, на Інтері, 5 каналі, 1+1, зараз - за кордоном через загрози фізичної розправи) заявив, що рік тому головний військовий прокурор пропонував йому хабар за висвітлення скандальної справи вбивста депутата Грабовського у вигідному для ГПУ ракурсі. За цю послугу він пропонував журналісту 10 тисяч доларів США!

Символічно, що самого Гужву також звинувачують в отриманні хабаря у розмірі 10 тис. доларів. Напевно, в ГПУ все вимірюють єдиною таксою. Бобровніков тут робить висновок, що Матіоса після справи Гужви також можна "брати".

До речі, звідкіля у Матіоса такі гроші? Це ж більше половини його річної зарплатні головного військового прокурора! Невже він продав свій Rolex?!

Жарти жартами, але помічник Грабовського, який надав журналісту інформацію, через три місяці після розмови зник безвісти. А згодом, у січні 2017, був знайдений мертвим. Тож це не просто хабарники, це - реальні злочинці.

Журналіст Ігор Громов пише у Фейсбуці:

«Затримання Гужви, як на мене, дійсно підстава, розіграна АП та радикалами і його проросійська позиція тут ні до чого - занадто дошкульними для Порошенка були публікації "плівок Оніщенка", провладних темників та загалом досить якісної подачі Страна.UA косяків гаранта.

Другий момент. Якщо позбавлять недоторканості Лозового, Довгого, Дейдея, Розенблата і Полякова - неіснуючій коаліції прийде кінець і на осінь будуть перевебори в парламент.»

Важко погодитись з останнім твердженням пана Громова, кінець скоріше прийде Україні, ніж коаліції, якої насправді ніколи й не було, а вибори можливі лише тоді, як олігарх Порошенко наважиться прибрати Гройсмана, який останнім часом від рук відбився. Але ж у Фейсбуці ще багато чого цікавого пишуть. От, Ігор Овчар, наприклад:

«Порохоботи не перестають вражати рівнем інтелекту повсюдно підкреслюючи, що Гужва - людина Медведчука, а значить - агент Кремля. І тому подібне...
Ага, розумію.

Отже того самого Медведчука, що є членом української делегації на переговорах у Мінську. А в Мінську Україну представляють люди Порошенка, бо переговорників до Мінська делегував саме Порошенко. І тим умовам, про які домовились ці переговорники у Мінську - нема альтернативи, якщо вірити Порошенкові.
Оже Порошенко саме тому і підтримує "мінські домовленості", бо вважає їх добрими для України. Для України Порошенка - як мінімум. Який послав у Мінськ Медведчука. Людиною якого є Гужва. Який працює на Кремль. З яким бореться Порошенко. Заради збереження колективної Собачої Будки, которую, как ізвєстно, пастроіл сліпий офшорний Джек...

Про патріотизм, чесність, правду та логіку у мене все.

Але де тут інтереси України?»

Кращий допис на тему затримання Гужви зробив у Фейсбуці Олександр Ружанський:

«Пане Гужва, даю натирку! На безоплатній основі. Як завжди у мене. Дивіться сюди, що мусорам тре казати:

- Це ніяке не отримання бабла, а журналістське розслідування, як дівчатка Ляжка розкидають бабулєсами і ведуться на провокації. Ну суперпрофіт же!

Тут тільки головне не забути прецедент. Пам'ятайте, як нині відомий порохосос-нардеп, Володя Ар'єв , ще коли був юним журналістським бомбілой, тягнув через кордон пакован ганджюбасу, а його за це спакували пшековські прикордонники?

Я тоді думав, ща Вовчик буде, як нормальний пацан за легалайз топити і все таке інше. Так ні! Воно обгадилося з переляку і почало волати про журналістське розслідування. Типу, він просто хотів перевірити, як на кордоні з контрабасом канабісу і чи пильнують за цим погранці.

Більш дебільного безглуздя у якості виправдання важко було і уявити. Але, пшеки вирішили здихатися в бік України, від дотепного розслідувача наркотрафіку, завбачливо вилучивши у нього предмет незаконного перевезення.

І що ми маємо по факту? Наразі, замість тюремних мастюх, Володя Ар'єв носить на собі депутатську ксіву і їбло борця за законність і народне щастя.

Не зволікайте порадою,пане Гужва ! Ви ще в Раду можете потрапити. Ну і дунуть там паравоза миру на брудершафт з Вовчиком.»

Свободи слова в Україні вже майже не існує. Бидло повинно слухняно дивитись зомбіящик і по-тихеньку помирати, але без повстання. Бо ж Україна то вже майже Росія, чи ще ні? От і олігарх-главнюк Порошенко каже, що росіяни і українці — «это один народ». Ці його слова можна прочитати на проросійському сайті Медведчука «Український вибір».

«Інновації» пенсійних законопроектів

«Інновації» пенсійних законопроектів

"Інновації" пенсійних законопроектів Гройсмана № 6614- 6616: 

1. Подані законопроекти не узгоджувалися з Мінфіном, Мінекономіки та Мін'юстом. Тобто, вони не пройшли жодної з необхідних процедур на відповідність чинному законодавству та можливостям їхнього виконання бюджетним коштом.

2. Законопроекти жодним чином не узгоджені з Бюджетною резолюцією, яку нещодавно із порушенням норм Регламенту та із запізненням на декілька тижнів "народив" Кабмін Гройсмана. Відповідно, коштів на так звану "пенсійну реформу" не передбачено в бюджеті на наступний рік та на 2019-2020 рр.

3. Відповідальність за фінансування низки соціальних витрат, які зараз сплачуються з Пенсійного фонду (соціальна допомога по догляду за інвалідом, соціальна допомога тим, хто не має права на пенсію за віком, пенсії по інвалідності тощо) перекладається на держбюджет і на місцеві бюджети. При цьому, відсотковий розподіл фінансової відповідальності між державним та місцевим бюджетами НЕ ВСТАНОВЛЕНО! Також немає порядку формування та здійснення виплат через Держказначейство. Тобто, кошти державного бюджету за цими видами соціальних видатків будуть розподілятися "у ручному режимі" Міністерством фінансів.

4. Фактичний пенсійний вік зросте до 65 років !! Раніше, якщо у вас немає 35 років страхового стражу, ви не отримаєте пенсії. А страховий стаж відраховується з 1 липня 2000 року, коли відповідні дані почали заносити до новоствореного Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. Відповідно, якщо ви офіційно працевлаштовані і працювали безперервно останні роки, то в 2017 році більше ніж 17 років страхового стажу у вас не буде! В законопроекті залишили можливість вийти на пенсію в 60 років при наявності 25 років стажу, але це можливо лише для тих, кому роки роботи зараховувались як "рік за два".

5. Індексацію пенсій на розмір інфляції пропонують відмінити . Замість цього запровадити індексацію пенсій на 50% від розміру інфляції. Це призведе до скорочення купівельної спроможності пенсіонерів та їх подальшого зубожіння.

6. Пільгові пенсії за списками 1 та 2 (для працівників зайнятих на особливо шкідливих та особливо важливих роботах) будуть сплачуватися з грошей роботодавців, які зберігатимуться на якихось окремих рахунках. Для цього роботодавцям збільшать рівень сплати Єдиного соціального внеску на 7-15%. Виходячи з того, що за 20 років свого існування гривня знецінилась більше ніж в 15 разів, то такої "накопиченої пенсії" буде складати кілька відсотків від прожиткового мінімуму. Тобто пенсіонери будуть приречені на голодну смерть.

7. Суттєво розширюється база для оподаткування пенсій . До неї пропонується включити надбавки, підвищення, цільову державну допомогу, індексацію та інші доплати до пенсій, встановлених законодавством, пенсії за особливі заслуги перед Україною тощо.

8. Тим, хто зазнав трудового каліцтва, буде суттєво обмежений розмір страхових виплат - не більше ніж 10 прожиткових мінімумів.

9. Доходи пенсійного фонду пропонується збільшити за рахунок додаткового оподаткування операцій з купівлі-продажу нерухомого майна.

10. Пропонується обмежити пенсійне забезпечення чорнобильців, дітей-сиріт, інвалідів з дитинства, інвалідів 3 групи тощо.

Україна - не Росія? Wait. Loading...

диктатура по-новому

Через три роки правління Порошенка Україна стала схожа на путінську Росію.  Поки що в лайт варіанті і з деяким місцевим колоритом.

Втім, процес наближення режиму Порошенка до свого ідеалу, тобто, зразка російської системи влади і внутрішніх суспільно - політичних відносин, йде хоч і повільно, але впевнено.

Причому, Петро Олексійович, майже один в один, діє за путінським сценарієм розбудови своєї вертикалі влади.  

ПОРОШЕНКО І ПУТІН. ЯК СТАТИ ПРЕЗИДЕНТОМ В ОДИН ТУР.

Тут головне - мати в країні війну.  Війну за змістом, але, як антитерористичну операцію, за формою. Порівняйте. В Росії Другу чеченську війну, на тлі якої, в березні 2000 року, Володимир Путін став Президентом Росії, згідно указу ще Президента Єльцина, офіційно називали  КТО - контртерористичною операцією. В Україні, війну з Росією і проросійськими колоборантами, під час якої  Порошенко був обраний  Президентом України, “нє мудрствуя лукаво” назвали АТО - антитерористичною операцією.

Наявність такої війни дозволила іПутіну і Порошенку скористатися для перемоги на виборах войовничою риторикою і поведінкою.  Путін емоційно обіцяв мочити терористів в сортирах і літав на винищувачі, наш “однотуровий” не менш щиро і гаряче розказував про АТО, яка “повинна тривати години” і обіцяв по тисячі гривень в день солдатам, які воюють.

Слід ще згадати, що і в Росії, і в Україні однотурові перемоги Путіна і Порошенка відбулися після не очікуваного для широкого загалу, дострокового припинення повноважень попереднього Президента. З різних обставин, але дострокового.  За таких умов,  покладених на війну в країні, у виборця залишалося небагато часу для більш зваженої оцінки кандидатів,  а у опонентів фактично не було шансів протистояти претенденту з більш значними фінансовими ресурсами, більш нахабним у передвиборчій риториці і з консолідованою підтримкою діючої на той момент влади.

Ну і саме цікаве, як на мене,на перших президентських виборах Путіна і Порошенка полягає у тому, що вони обидва отримали майже однаковий результат!  Володимир Путін - 53%, Петро Порошенко - 54 %. І це знакові цифірки. І технологічні. Для обох випадків.  З одного боку, вони свідчать про якусь наявну конкуренцію серед претендентів.  Не 71% і навіть не 63%, перемоги, правда? З іншого, 3 - 4 відсотка зверху від 50% не залишають  сумнівів для суспільства в однотуровості переможця і не дають приводу суперникам качатися за десяті долі відсотка у випадку, наприклад, 50,2 % у першого місця. Все по фен-шую, тобто. Не хочеться вдаватися до конспірології,  але однаковість схем приходу до влади Путіна і Порошенка трохи бентежить.
 
ЦЕНЗУРА. РОСІЯ І ЇЇ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ.

Після перемоги Володимир Володимирович одразу визначив звідки для нього йде головна загроза.  Це телевізор. В результаті не дуже хитрих комбінацій і кримінальних справ, найбільш популярні російські ТБ- компанії, які дозволяли собі критикувати однотурового Путіна, були або віджаті у своїх власників на протязі 2000 - 2001 років, як НТВ у Гусинського і ОРТ у Березовського, або взагалі закриті, як московський канал ТВ - 6, який перестав існувати в січні 2002 року. Як наслідок, усілякі “Куклы”, “Итоги”, “Глас народа”, “Независимое расследование”, та інші передачі,  інформаційно несумісні з авторитарним режимом, який почав будувати Володимир Володимирович і які викривали злочинні дії російської влади та надавали громадянам Росії незалежну від офіціозу інформацію, зникли з інформпростору РФ. Частина головних і більш-менш незалежних журналістів була вимушена побігти з Росії від цензури і загрози своєму життю, інші переселилися в інтернет з набагато меншою аудиторією. Проте, значна кількість російських журналістів просто пішла у відверті путінські пропагандисти.

Відтепер телевізор перетворився з головного ворога Путіна на його кращого друга, за допомогою якого почалося масоване і доволі успішне зомбування російського плебсу.  Свобода слова і дуже небезпечні для путінської влади  публічні висвітлення історій про “Смоленский сахар” і підриви багатоповерхіок, про з Беслан і “Норд-ост”, або про загибель підлодки “Курск” канули в лету.

А, що у нас в цьому сенсі? Наступ Порошенка на свободу слова в Україні  відбувається дещо за іншим алгоритмом і більш повільніше, ніж у кремлівського карлика на Московії. Враховуючи наші внутрішні особливості Петро Олексійович вимушений не віджимати телевізійні канали, а домовлятися з їх власниками. Домовлятися про зачистку українського ТБ-ефіру від негативного, щодо влади, контенту. І треба визнати, результати таких домовленостей однотуровий Порошенко демонструє непогані.  Деякі сполохи критики діючої влади у телевізорі ще можна побачити, але резонансних, професійно зроблених і критично налаштованих до режиму Порошенка і загальноукраїнських  передач у телевійзному ефірі майже не залишилося. Як приклад російсько-українського несприйняття свободи слова у діях влади можна навести однойменну передачу Савіка Шустера, яка була дуже популярною у Росії на початку 2000-х. Російська влада це ток-шоу прикрила, а Савік був вимушений зі своїм телевізійним проектом переїхати в Україну. Але і тут, саме за президентства Порошенка, який лицемірно обіцяв віддати життя за передачу Шустера, програма Шустер LIVE, в якій постійно лунала негативна оцінка діючої влади і яка мала неабияку глядацьку аудиторію,  перестала існувати в телевізійному ефірі. І це такий дуже красномовний приклад того, як в Україні поступово знищується свобода слова.


Наступ на свободу слова в Україні розпочався і в інтернеті.  В Росії громадяни вже не перший рік отримують вироки навіть за банальні перепости в соцмережах. Готуються робити теж саме і в Україні Поки що, схожий до російського, механізм починає відпрацьовуватися на оголошених поза законом мережах ВК і ОК та інших російських інтернет-ресурсах. Але, не за горами  й полювання українських спецслужб  за критиками режиму Порошенка у Фейсбуці і Твітері.  

Тут головна технологічна фішка наступу на свободу слова полягає у наявності ворога. У Росії, це США, ЄС і Україна. В Україні,це Росія.  І, якщо, в Росії такий ворог створений пропагандою майже штучно, в Україні російська агресія і окупація частини української території дозволяють режиму Порошенка в цьому сенсі особливо не напружуватись. Будь-хто, навіть з реальних українських патріотів, які нищівно критикують діючу владу, з легкістю оголошується владою і  мінстецєм “рукою Москви”. Мінстецєм,  який на сто відсотків працює за інформаційними лекалами російського Ольгіно.  Сам же Петро Олексійович настільки увійшов в образ “незмінного” Путіна, що без роздумів користується відомим путінським закликом “не розхитувати човен”. Звісно, теж маючи на увазі свій власний режим.  Путін, правда, в Росії на галерах життя кладе, а наш гарант лише будує собачі будки, проте, обидва Президента не забувають, час від часу, скромно нагадувати народу про свої  заслуги перед ним.

ПАРТІЙНО - ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА.

Якщо в Росії в цьому плані все вже давно “устаканілось” і всі парламентські партії є складовими режиму з чітко визначеними ролями, то в Україні процес схожого “устаканіванія” поки що триває.  Є у нас БПП, читай “Єдина Росія”.  І є у БПП союзник у вигляді НФ,  читай “Справедливої Росії”. Є у нас пан Ляшко, який один в один відіграє роль українського Жириновського. І є  Опозиційний блок, який в Раді виконує функції КПРФ в Думі - грає в опозицію. Ручну опозицію. Як, власне і партія Ляшка - Жириновського.

Була в Росії права партія “Союз правих сил”. В 1999 році на виборах в Думу вона отримала 8,5 відсотків за партійними списками. На наступних виборах СПС в Думу вже не пройшла.  Нікому це історію нашої правої  “Свободи” не нагадує?  Звісно, все це доволі умовно, особливо за наявності в Україні  ексклюзивного феномену Юлії Тимошенко і купи дрібних, різноманітних політичних партій і течій, але, схожі з російськими, тенденції партійної структуризації насторожують.

Протестний рух в Україні за допомогою влади усіляко і успішно фрагментується, несистемні партії у різний спосіб дискредитуються.  В той же час, у провладні сили заганяються або запрошуються всі зацікавлені у місці біля владного корита, більш-менш відомі, покидьки.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС В МАСИ !

Якщо коротко, когнітивний дисонанс, це внутрішній психічний конфлікт  у свідомості людини, який виникає внаслідок існування у неї суперечливих ідей, знань, переконань та отримання інформаційних протиріч стосовно деякого предмету, чи явища.

За таких обставин, і чим більше ступінь дисонансу, людина, часто-густо, починає втрачати логічне і об’єктивне сприйняття інформації і правильну реакцію на події і навколишню дійсність.  

В принципі, це відомий засіб психологічних маніпуляторів - вводити людину у стан розгубленості, використовуючи цю розгубленість задля власних інтересів . І саме такий засіб використовується авторитарним режимом Путіна відносно власного населення.

З усіх російських телевізорів росіянам забивають в голови абсолютно суперечливі установки на православну сутність Росії і гордість за її комуністичне минуле. Серед московитів вже стало нормою ходити на релігійні свята з портретами комуністичних вождів, а на комуністичні свята таскати з собою ікони і церковні хоругви. З одного боку, на Московії хизуються досягненнями (здебільшого, за часів СРСР) у космосі, з іншого, релігійне мракобісся, яке підтримується владою, серед росіян досягло нечуваних розмірів.
Росія, фактично програла війну в Чечні і виплачує режиму Кадирова мільярдні контрибуції, але офіційно вона нібито перемогла. Міст в Пітері імені Ахмата Кадирова, який закликав вбивати як можна більше руських, мабуть дає останнім особливий привід для гордості.

Суцільна і тотальна брехня влади  супроводжує московита 24 години на добу з усіх побутових приладів. Всі в Росії знають про агресію російської армії проти України, про загиблих в Україні російських військових і найманцях, проте, знов таки, офіційно - іхтамнєт. Таким чином, в розхитані офіційною пропагандою  мізки к росіян, Кремль вкладає будь-яку маячню, типу “кримнашу”, “бєссмертного полку” і  дозволяє пересічному росіянину, з голою сракою і напрямками замість доріг, хизуватися надутою бульбашкою величчі Російської імперії.

Натомість, українська влада і особисто Петро Олексійович, докладають  максимум зусиль, аби розчавити мозок українцям нав’язаними фейками і протиріччями до стану російського. Порошенко на кожному куточку розказує про війну і російську агресію. Проте, юридично ніякої війни у нас немає, а є незрозуміле АТО і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Договір, який офіційний Київ розривати не хоче і не збирається. До того ж, торгівля з агресором і його сателітами з окупованих територій йде повним ходом.

Світлина від Liza Bogutskaya. На фронті майже кожен день гинуть українські військові, а в столиці України один за одним відбуваються  масштабні веселощі на кшталт  Євробачення, святкування безвізу і гей-параду. Влада вже остогидла тим, що розповідаючи  про своє прагнення до європейських  цінностей, вона, одночасно с цим, плює на тотальне порушення прав людини і правове свавілля в країні. Подібні приклади подвійних стандартів і дволикості  діючої української влади можна наводити годинами. І на сьогодні вже важко сказати, хто більше бреше своїм громадянам : режим Путіна, чи режим Порошенка.

ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ.

В Росії це вже загальне місце. Без вбивства і тюрем для  політичних опонентів цю країну зараз й уявити важко.  В Україні ж, після Революції гідності і Небесної сотні, про політичні репресії , здавалося б, можна було забути, Так багато хто думав. Але тільки не Петро Олексійович зі своїми соратниками і шістками в силових відомствах.  

Спочатку були вбивства владою  Сашка Білого і Лісника. Потім з’ясувалося, що в українських (!) тюрмах поступово  і сплановано опинилися сотні українських добровольців, військових і просто патріотів. Зараз діюча влада вже.відкрито розпочала  ганебний тиск на своїх  політичних супротивників.

І наразі немає жодної причини вважати, що режим Порошенка якось зможе зупинитися у створенні авторитарної системи на зразок російської. Всі ці процеси будуть тільки посилюватися. А зупинити їх зможемо тільки ми з вами.

Р.S. Я розумію, що у протиставлення викладеним думкам  можна написати не одну статтю про те, що і як нас розділяє з Росією і як ми відрізняємося від московитів. Але, сенс цієї статті полягає  у тому, аби показати негативні тенденції які панують зараз в Україні завдяки кремлівському васалу Порошенку і його посіпакам у владі.


Олександр Ружанський

http://newspravda.com/polityka/3399-ukrayina-ne-rosiya-wait.html

Даєш «руський мір»: як рада одсунула на безрік боротьбу з мп

Даєш «руський мір»: як Рада одсунула на безрік боротьбу з московськими попами
Хтось справедливо зауважив: немає більш мобільного, слухняного та організованого прошарку соціуму, аніж віряни православної церкви Московського патріархату.

При потребі вони демонструють чудеса форс-мажору: якщо треба розгорнути якусь акцію, зібрати «московських» віруючих — це справа однієї-двох годин.

Вони завжди готові до бою — з усією своєю агресією та екзальтованою істерикою, яка так добре виглядає на російських телеекранах.

Востаннє московський клір збирав свій «електорат» під Верховною Радою, коли парламент мав розглядати «антицерковні» законопроекти.

З цієї затії, до речі, так нічого й не вийшло — не в останню чергу завдяки позиції Блоку Порошенка.   

Новація номер один: заборонити церкві антиукраїнську діяльність

Ще у 2016 році у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти, метою яких автори називають захист національної безпеки України та убезпечення громадян від впливу антиукраїнської пропаганди, яку можуть просувати у релігійних організаціях.
Згідно з проектом Закону «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, що визнана державою-агресором» (№4511), особливий статус передбачатиме підписання договору між державою та релігійною організацією, при цьо­му остання бере зобов’язання поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України.
Санкції за порушення законодавства або встановлення факту співпраці з представниками мілітарно-терористичних угруповань передбачають припинення діяльності організації.
Водночас запропонований законопроект декларує і зобов’язання держави — гарантувати права та безперешкодну діяльність релігійним організаціям.
Крім того, наголошують автори проекту, документ не містить жодних обмежень щодо самих релігійних процесів та не забороняє церкву як таку.
Автори та експерти-релігієзнавці переконані, що найбільший ризик існує для УПЦ МП.
«Московський патріархат керує призначеннями священиків і диктує акценти під час проповіді. Згідно з Конституцією, церква в Україні відділена від держави, але держава не може спокійно дивитися, коли в церквах іде відверта антиукраїнська пропаганда. На жаль, зараз Московський патріархат є ін­струментом впливу на нас державою-агресором, яка вбила 10 000 громадян.
Зайдіть до бази даних «Миротворець», скільки там є служителів Московського патріархату? Їх там кілька сотень! Тих людей, які з автоматами позували на фоні наших вбитих вояків, які читали проповіді, щоб відокремити частину України і приєднати її до Росії. Усі ці люди порушили законодавство і є злочинцями», — вважає нардеп Антон Геращенко.
Законопроект №4511 належить авторству кількох нардепів, переважно з Блоку Порошенка та «Народного фронту» — Дмитру Тимчуку, Андрію Левусу, Олександру Бригинцю, Олегу Петренку на іншим.
Його критики зауважують, що дух і буква цього законопроекту суперечить українській Конституції.
Власне, Головне науково-експертне управління парламенту і звернуло увагу на те, що право на свободу світогляду та віросповідання гарантоване Конституцією України, а церква в Україні відокремлена від держави. 
Тому надання «особливого статусу» з боку держави для деяких релігійних організацій, на його думку, може розцінюватись як втручання держави у діяльність церкви.
Тож парламентські експерти рекомендували цей законопроект відхилити.
А міністерство культури та Комітет Ради з питань культури і духовності дали іншу пораду — прийняти законопроект у першому читанні з подальшим його доопрацюванням.
Новація номер два: заборонити УПЦ МП захоплювати чуже
Тепер iз приводу законопроекту №4128.
Ним пропонується внести зміни у чинний Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо врегулювання процедури заміни юрисдикційної належності релігійних громад.
Писав цей закон також цілий творчий колектив: нардеп від «Народного фронту» Віктор Єленський, голова фракції Блоку Порошенка Артур Герасимов, позафракційний Сергій Тарута, «радикал» Андрій Лозовий та інші.
Про що йдеться в документі? Єленський наполягає, що кожен віруючий має право змінити релігійну підлеглість, тим паче, що в багатьох населених пунктах люди вже не хочуть перебувати в Московському патріархаті.
За цим законопроектом, Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» доповнюється терміном «самоідентифікація»:
«Належність особи до релігійної громади визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвер­дженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади».
Відтепер, якщо «самоідентифікована» громада вирішить перевести приход у тому чи іншому населеному пункті з Московського патріархату до Київського (або навпаки), то храм, відповідно, змінить релігійну юрисдикцію.
Природно, що у подібній новації УПЦ МП вбачає неабияку для себе загрозу. Хоча сама «московська» церква не соро­миться відбирати у «конкурентів» з Київського патріархату храми та зазіхати на чужі громади.
Досі все це робилося без жодних законних підстав, і саме тому законопроект №4128 хоче покласти край подібній практиці.
Утім, документ так само отримав негативний вердикт Головного науково-експертного управління.
Але, за словами народного депутата від «Народного фронту» Вікторії Сюмар, якщо у якогось з двох «церковних» проектів і є шанси бути проголосованим принаймні в першому читанні, то саме у 4128-го. 
Можливо, так воно і є, проте 18 травня, в день, коли обидва згадані законопроекти мали розглядати у Верховній Раді, депутати за них так і не взялися. Формальна причина: просто не встигли.
Неформальна — Блок Порошенка, чия прихильність до партнера по коаліції — «Народного фронту» — залежить від політичної кон’юнктури, на цей раз вирішив не підігравати «фронтовикам».
Адже саме вони й були найпершими лобістами «антицерковних» законів — попри те, що писали їх змішані групи авторів.
«Ми повинні не просто тричі, а триста тричі подумати перед тим, як у питаннях, пов’язані з релігією та церквою, втручатися через законодавчі дії. Вважаю, що сьогодні ми не повинні це розглядати, і ми це розглядати не будемо», — говорив напередодні заступник голови фракції БПП Олексій Гончаренко.
Відтак питання виявилося не те щоб зов­сім закритим, але відкладеним на невизначений термін.   
Реакція зацікавлених
І хоча спроба обмежити антиукраїнську діяльність УПЦ МП не завершилася нічим конкретним (так само, як і ідея введення візового режиму з Росією), реакція на неї не забарилася.
Численний мітинг представників Московського патріархату звинуватив народних обранців у посяганні на їхню свободу віросповідання.
Відтак УПЦ МП звернулася до депутатів із закликом не ухвалювати «антицерковні» закони, погрожуючи натомість релігійною війною в Україні.
«Українська православна церква неодноразово наголошувала на небезпеці цих законопроектів, які мають не тільки антицерковний, а й антидержавний та антинародний характер, і їхнє прийняття призведе до релігійної ворожнечі, дискримінації та порушення свободи совісті та віросповідання. Реалізація цих законопроектів відкриє двері для релігійної війни та покладе негативний відбиток на Україну на міжнародній арені», — йдеться в офіційній заяві церкви. 
Звісно, що на законопроекти бурхливо відреагували передусім й у Кремлі, назвавши їх «неприпустимими». 
А патріарх РПЦ Кирило навіть утруднив себе писанням звернення щодо цього Папі Римському, Генсеку ООН, а також лідерам «нормандської четвірки».
Ініціативи українського парламенту активно засудили й російські ЗМІ. Втім, не всі.
Відомий російський публіцист і журналіст Олександр Невзоров в ефірі радіостанції «Ехо Москви» зазначив, між іншим, наступне:
«Я візьму на себе сміливість рекомендувати українцям як можна швидше і як можна більш однозначно та жорстко вирішити питання з РПЦ, з московською церквою, яка перебуває на території України».
Невзоров додав: «Тому що до тих пір, поки вони не припинять діяльність цієї організації або істотно не зменшать її на території України, до тих пір їм не вдасться перемогти навіть в ідеологічній війні з Росією, оскільки це пропагандистська організація — це організація, яка висмоктує в України гроші, і на ці гроші жирує і, знову-таки, веде війну проти України. Тому тут треба, що називається, квапитися», — сказав він.
Добре, що подібні речі розуміє Невзоров, але погано, що до такого усвідомлення не доріс, приміром, той-таки Олексій Гончаренко. Втім, заборона російських соцмереж, на яку зважився Петро Порошенко, все ж таки вселяє надію. 

Наталія ЛЕБІДЬ

Від реставрації до реваншу «вчорашніх»

Феномен політичної реставрації в постреволюційну добу не є унікально українським.

Одним із найяскравіших прикладів такого політичного реставратора є Наполеон Бонапарт, який відновив французьку монархію, але вона постала модернізованою і оновленою. Це заспокоїло Францію, геть розбурхану Великою революцією. У випадку цього корсиканця реставрація виявилася позитивною і виправданою. Досить лише згадати знаменитий Кодекс Наполеона, без якого важко уявити історію європейського права. Україна має досвід майже всуціль провальних псевдореставрацій, коли всі спроби примирити непримиренне давали сумний результат. Ось, приміром, Віктор Ющенко фактично реставрував у період своєї президентської каденції попередній домайданний режим. Фіналом цього виступило призначення Віктора Януковича прем’єром, хоча після подій 2004 року цей діяч перебував у глибокій політичній прострації, без шансів, надій і сподівань.

То був якийсь перший протиприродний договорняк між проукраїнськими й антиукраїнськими силами. Звісно, абсолютно закономірно він призвів до цілковитого краху особисто Ющенка та майданівських кіл на виборах 2010 року. Нічого іншого там просто не могло бути. Той, хто реставрує ворожу політичну силу, піднімає її з підлоги і ставить на ноги, будує собі ешафот. Проте найстрашніше те, що ешафот такі «мудрі» діячі зводять іще й країні. Здавалося б, досвіду Ющенка -задосить, щоб необхідні висновки зробив член його команди зразка 2004–2005 років, а нині діючий президент Петро Порошенко. Але чомусь новий лідер держави вчиняє так, ніби він перший так робить, а до нього нічого подібного не було. Якесь дежавю з постпомаранчевого періоду: на посади повертаються (якщо вони зостраху звідти пішли) люди Януковича, в зоні АТО на контрольованих Україною територіях у десятках місцевих мерій сидять заслужені сєпари, Партія регіонів спокійно почувається в парламенті, називаючи себе Опозиційним блоком, і формує свої клони в особі нових «партій» і нових лідерів: Рабінович, Мураєв та ін. Деяких із колишніх (чи тільки колишніх?) соратників ростовського вигнанця зробили недоторканними, «священними коровами», хоча на них немає де тавро поставити, і, як кажуть інсайдери, готують на президентські вибори як спаринг-партнерів для Петра Олексійовича за випробуваними раніше схемами: Єльцин — Зюґанов, Кучма — Симоненко. Стверджують, що таким більшим злом в електоральному двобої з Порошенком можуть зробити нардепа Юрія Бойка. Тому нині будь-які згадки про «вишки Бойка» на Банковій вважаються моветоном. Навіть у період війни не хочуть визнавати очевидного: Опоблок — не опозиція, а база російського політичного впливу в Україні. Телеканали наввипередки популяризують опоблоківців, вони кочують зі студії в студію. Така сама телевізійна вакханалія була за Ющенка, замість провести тих, хто цього заслуговував, через прокуратуру, СБУ, суд тощо. Однак тоді принаймні не було війни. А нині вона є і ті, хто називає себе опозицією, насправді часто-густо виступають політичним крилом «ДНР-ЛНР», а передусім Кремля.

Отже, звідки в нинішньої влади таке маніакальне бажання повторити шлях Ющенка? З усіма домовитися, все «перетерти», все «порєшать» і десь там за лаштунками черговим олігархічним консенсусом продовжити своє бізнесове й політичне існування. Чомусь вони вважають, що в них вийде… Хоча, нічого практично не зробивши для знешкодження гранично небезпечної для України п’ятої колони, влада підписала собі смертний вирок, який поки що є можливість (остання) оскаржити. І ще залишається трохи часу… Ніколи п’ята колона не одержувала й не одержить такої потужної допомоги від Кремля, як зараз. Московський диктатор у фінансовому й організаційному сенсі піде ва-банк, не пожаліє нічого й нікого. Адже такою є ціна питання. А за реставрацію попереднього режиму цілій Україні доведеться дуже дорого заплатити. Давно відомо: той, хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. Ніхто не дає і не може дати гарантії, що наступні вибори не стануть заколотом при підтримці зовнішнього збройного нападу. Чудові можливості після Майдану-2014 очистити Україну від кланово-олігархічного мотлоху, від конфідентів Кремля було бездарно змарновано, надто вже захопилися реставрацією і досягненням «взаєморозуміння» з учорашніми нібито опонентами. До речі, а чи зможе нині у Верховній Раді урядова коаліція знайти потрібну кількість голосів без «братньої допомоги» Опозиційного блоку? Ніхто не змушував реставраторів заганяти себе в цю пастку залежності від регіоналів, опинилися там добровільно, за власним вибором. І це лише перші прикрі наслідки на цьому капітулянтському шляху. Далі буде…

Подобається це усвідомлювати нинішній владі чи ні,але вона регулярно й послідовно готує реванш антимайданівських, антиукраїнських сил. І вже багато досягла в цій справі. Якщо реставрують те, проти чого вчора боролися, то неминуче постане питання про «зміну варти» в палаці… Мене геть не обходить особиста доля президента Порошенка та його оточення, однак дуже непокоїть те, чим усі ці політичні маневри закінчаться для України…

Минуле за кожним поворотом

Ніколи не знаєш, коли влучиш у нервовий вузол. Попередня колонка в Тижні на тему ймовірного реваншу в Україні викликала хвилю відгуків. Вочевидь, небезпека повернення в ригівське чистилище, а відтак згодом неминуче в російський рай усвідомлюється суспільством як актуальна й злободенна. Але кожен страх має ірраціональну складову, через що, як відомо, в нього великі очі. Чого ж саме ми боїмося?

По-перше, втрати свободи, як колективної, так і особистої, як політичної, так і економічної. По-друге, втрати себе самих, заміни нас таких, якими створили Господь і предки, на вторинну й залежну репліку сусіднього народу з усіма його невпокореними демонами. Припускаю, що бюрократично-олігархічний ансамбль фальшивих голосів, який склався в Україні станом на 2013 рік в усій своїй досконалості, був практично неминучим етапом становлення нації. Колія сталінської імперії геометрично невблаганна, а інерція комуністичної неволі надто потужна, щоби перейти відразу в сяючу державу зразка «першого світу». Проте діагноз неповний: бюрократія буває різною, і ми знаємо країни, де вона працює як годинник, обслуговуючи громадян і практично не претендуючи на узурпацію своїх повноважень. Олігарх олігарху так само lupus est: у момент самісінького початку російської агресії один олігарх загравав із проросійськими силами й намагався гасити вогнище бензинчиком, а другий синхронно мобілізував здорові сили своєї області й організував оборону на вирішальній ділянці. Отже, проблема не в наборі ознак, а в їх підпорядкованості.

Так, ми досить далеко відійшли від держави в модифікації «йолки» та вінка, водночас на різних ділянках дистанція неоднакова, і практично кожну реформу, яка давалася безпрецедентними зусиллями окремих навіжених, можна або відкрутити назад, або спотворити до непізнаваності. Диктатурі правил та здорового глузду чиниться шалений опір, і це не лише спротив окремих гвинтиків системи, а й, на жаль, реакція більшості українців, яким звичніше й легше жити за неформальними «поняттями».

МИ ДАЛЕКО ВІДІЙШЛИ ВІД ДЕРЖАВИ В МОДИФІКАЦІЇ «ЙОЛКИ» ТА ВІНКА, ВОДНОЧАС НА РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ ДИСТАНЦІЯ НЕОДНАКОВА, І ПРАКТИЧНО КОЖНУ РЕФОРМУ МОЖНА АБО ВІДКРУТИТИ НАЗАД, АБО СПОТВОРИТИ ДО НЕПІЗНАВАНОСТІ

Мені розповідали чарівну історію, як упроваджували нові армійські пайки на заміну радянській тушонці з кількою. Група ентузіастів при Міноборони розробила стандарт і відправила його до міністерств, які ділять компетенцію з конкретного питання (здається, МОЗ та Мінфіну). Кожен суміжник повертав папір із купою виправлень, які суперечили одне одному й позбавляли всю операцію найменшого сенсу. В одних випадках діяв безпосередній тіньовий інтерес, в інших — перестраховка чи звичайна тупість і пиха. Баскетбол тривав багато місяців, доки активісти пробилися нагору. Президент особисто (!) викликав до свого кабінету (!!) представників усіх зацікавлених сторін і впродовж години (!!!) змусив їх видати узгоджений текст. На перший погляд, прецедент зворушливий, а якщо придивитися, то жахливий. Цар добрий, а бояри погані — цю казочку ми чули ще із совєцьких часів, її так само активно експлуатують на всьому просторі на схід від стрічки.

Успіх реформ не може залежати від прямого доступу до тіла й здатності першої особи гримнути на ланцюжок підлеглих. Що сильніша надія саме на таку технологію реалізації влади, то більша ймовірність того, що рано чи пізно (радше рано, ніж пізно) у відомому кабінеті знову опиниться хтось у страусових черевиках і з калькулятором у неситих очах. Щодо інших кабінетів, то його клони не залишали їх ані на хвилину. Забезпечення економічних інтересів, безпеки й індивідуального розвитку громадян має здійснюватись у технологічному режимі й незалежно від суб’єктивних капризів, майже автоматично, що супе­речить самій суті системи.

Система ніколи не погодиться трансформувати сама себе й неминуче перемеле кожного окремого ідеаліста, який намагається смикатися всередині неї, бо вона тримається не лише на спільному інтересі, а й на пасивній солідарній, хай несвідомій, лояльності широкої маси носіїв архаїчної ментальності. Політична воля, закон, що працює, та громадський контроль — ця тріада має бути доповнена ще одним чинником: суб’єктом перетворень, який є зовнішнім відносно наявної ієрархії стосунків і змінюватиме не прояви, а суть, не кейс, а правила. Хто це буде: лідер-одинак чи умовний Вашингтонський (варіант — Брюссельський) обком — питання вторинне.

Колективна мотивація може прогресувати сама собою способом поступової зміни генерацій та вдосконалення звичаїв і звичок, але для цього необхідні запас часу й зовнішня безпека, а ми не маємо ні того, ні того. Або таки потрібне вольове зусилля, хай би як неполіткоректно це звучало. Без цього точку неповернення, point of no return, не буде пройдено. І в такому разі минуле чекатиме нас за кожним поворотом.

«недодемократії» сантиметром довершеної демократії не вимірюють.

Тут дехто з колег, яких я поважаю і люблю, б’є рекорди широти світогляду, називаючи блокування російських ресурсів авторитаризмом і "вишиватництвом". 
Мовляв, суспільство саме може відокремити мухи від котлет, потрібно дати народу вибір, народ мудрий і так далі.

По-перше, треба визнати, народ не мудрий, на жаль.. Давайте не лукавити вже з цим міфом про мудрий український народ. 
Переважна більшість суспільства далі живе в мороці – моральному, економічному, ціннісному. Хто не вірить, заведіть в приміській київський електричці розмову про політику…. Або навіть в київському метро просто поговоріть про жизнь. Подивіться на вулиці міста, балкони, вирази обличь, послухайте лексику сусідів за стінкою, музику, яку вони слухають, запитайте їх про улюблені книжки і кіно...

Олександр Пасхавер каже, що чверть суспільства є пробудженою, чверть антиукраїнською (антидержавною), а решта це інертне байдуже море. Мізки цих людей і є мішенню усіх цих Вкантактє, Одноклассников, Інтера, ТРК Ера та більшості проросійських медіа в Україні. Ці ж люди, до прикладу, проголосують за умовного Лесика Довгого за 200 грн або заведуть в парламент Рабіновича, який піднявся винятково за рахунок контрольованого телеканалу і кремлівських тез «мір любой ценой» і «війна вигідна олігархам».

По-друге, щодо відокремлення мух від котлет. Ми з вами довгими десятиліттями «балансували» політичні позиції в ефірах, робили на мордобоях рейтинги своїм каналам («я маленькій чєхов»), подавали антиукраїнську, антидержавну точку зору як «альтернативну» у наших ефірах, створювали інформаційне поле конфліктів, ворожнечі і ненависті. Мені довелося роками в ефірах вислуховувати брехню російської агентури -- Владіміра Корнілова, Іщєнка, Чалєнка, Царьова, Калашнікова, Олійника, комуністів Грача і Кілінкарова і психопата Гмирю (історика, який розповідав мені в ефірі, що Голодомор – то вигадка американців), депутатів від ПР.. І щоразу мені здавалось, що глядач бачить очевидне і розбереться. Тільки от ні, глядач не бачить!!! Переважно він ковтає цей токсичний продукт абсолютно неперетравленим. І це природньо для постгеноцидного постколоніального суспільства, заточеного на виживання. Ця катастрофа, яку зараз переживає країна, втрата територій, війна -- це власне свідчення цього нерозуміння. І в цій катастрофі є наша з вами відповідальність.

Я часто запитую, от які шанси в країни, яка знаходиться у стані війни, зберегти державність, якщо більшість телеканалів належать московським політичним емігрантам або проросійським олігархам, які просто ситуативно на боці України, і розганяють кремлівську риторику на мільйонну аудиторію щодня... (14-16 мільйонна аудиторія Інтера на дєньпобєди). Надіятися на «мудрість народу»? Ну не знаю..

А щодо широкого світогляду і незаангажованості дуже добре ще на початку війни казав Юра Макаров, що фактично ми маємо справу не просто з потужною пропагандою авторитарної держави РФ, а й з рештками тоталітарної ідеології й цінностей в головах більшості співгромадян — тут ніякої позиції журналістів «над битвою» бути не може за визначенням. Неможна міряти ситуацію «недодемократії» сантиметром довершеної демократії. Бо ми просто втратимо державу.


Чому українську владу влаштовують залякані вчителі?

Думаю, що багато з українців пам’ятає, як у період пізнього Януковича Царьов ( напевно від: без царя в голове) у програмі “Громадського” натужно шукав відповідь на питання: коли почалась Друга світова війна? Шукав і не знайшов. Як ви думаєте, чи багато з нинішніх депутатів не знають відповіді на подібні прості питання, чи міліціонерів, чи сбушників? Впевнена, що багато. Навіть деякі наші президенти не знали елементарних речей, які знає будь-який середньостатистичний випускник школи, який може відрізнити Ахматову від Ахметової. Але, як не дивно, обмаль чи відсутність знань у людей, які впливають на життя українців, не приводить ні до змін у законодавстві, ні до якихось перевірок на предмет виявлення рівня знань, культури. Ні, для людей, які мають в Україні владу, але можуть бути невігласами, є тільки один спосіб до заохочення, щоб вони добре працювали — підняття зарплати. І це благе діло аргументується тим, що висока зарплата то є запобігання корупції.
Мені цікаво, як науково вияснити, при якій саме зарплаті корупціонер вирішить, що йому вже достатньо? Що вже всі його бажання можна задовольнити саме з такою зарплатою і що він задовільниться Ауді, і що йому зовсім ніколи не хочеться Феррарі?
А тепер переходжу до того, що мені болить. Недавно дивилась на каналі ZIK інтерв’ ю з пані Гриневич, міністром освіти України. Я сама у минулому вчителювала і тому з цікавістю слухала пані міністра. Слухала і обурювалась. Хоч як себе Україна не позиціонує демократичною країною, але вчителі як були на службі у режимів, так і продовжують на ній бути. Лідія Гриневич вважає, що рівень знань вчителів не відповідає сьогодняшнім вимогам. Думаю, що багато у чому пані міністр має рацію. Але чи тільки рівень вчителів не є високим? А рівень медиків, інженерів, і особливо юристів, коли диплом юриста давали мало не у кожному сільскому ветеринарному технікумі? А що думає пані міністр з приводу рівня знань депутів та силовиків? Чому б рівень їх знань також не перевірити? Але хто ж дозволить? У випадку перевірки вчителів особливо потішаться учні, а у випадку перевірки знань наших можновладців потішилась би вся держава. Впевнена, що матері забували б погодувати своїх немовлят, а молодята б припинили кохатись, якби показували по телевізору результати екзаменів тих, хто має у нас владу. 
Але можновладців у нас традиційно ніхто не чіпає, бо за ними сила, а тепер ще й зброя. А за вчителями що? А нічого? Вчитель для праці має сам купити зошити, ручки, портфель, одяг. Має випросити у батьків гроші на ремонт школи. В інших сферах трохи не так, правда? Крім того, вчитель, крім своєї роботи, ще має прийняти участь у проведенні виборів, референдумів, переписів населення. Вчителя не питають, чи він хоче, чи він має на це час. Також вчителі щороку восени після роботи мають обійти всі хати на закріпленій ділянці, щоб записати дітей- дошкільнят. Це також є примусово. Ніхто за це не платить. Вчителя кожні 5 років атестують. Крім купи паперів, вчитель ще має купувати подарунки різним методистам, витрачати час і гроші, щоб нагодувати різні голодні комісіі, які чомусь не їдять обіди, які готують для школярів. Це ж буде не по-українськи. Крім того, думаю, комісії оцінюють роботу вчителів і по щедрості накритого столу. Це ще одне таке наше українське ноу-хау. 
Я починала своє вчителювання у сільскій школі. Я свого часу отримала середню освіту у міській школі, де багато вчительок були дружинами начальників. Тому я звикла до того, що вчителі, у більшості, мали гарний одяг, робили зачіски, робили манікюр. Коли ж я прийшла до сільскої школи, то я з подивом побачила зашкарублі руки деяких вчительок, руки, які не знали ні кремів, ні манікюрів. І по одягу і по розмові ті вчителі не відрізнялись від колгоспниць. Ті вчителі крім роботи у школі мали великі городи, мали корів, вигодовували свиней, биків. Коли вони повертались додому, вони не йшли культурно читати книги, журнали, дивитись фільми. Ні, вони йшли працювати, тому, що вони хотіли дати своїм власним дітям найнеобхідніше: освіту, зібрати гроші на весілля, щоб не соромитись злиднями перед односельцями.І робили вони це тому, що зарплатня у них така мізерна, що щоб якось не відрізнятись від решти людей, вони мусили гарувати.
Створюючи такі умови для сільских вчителів держава також ставить сільских дітей у нерівні умови. Куди може піти вчитись сільский випускник, якщо його вчитель, замість того щоб дати дитині якісні зання, змушений виживати сам? Чи може сільска дитина мати рівні можливості з міською?  
А в місті вчителі теж змушені шукати якихось підробітків, щоб якось триматись на поверхні: хтось чимось торгує, хтось репетиторствує. А держава замість того, щоб забепечити більш менш пристойний рівеь життя вчителям, не придумало нічого кращого, ніж розіп’яти вчителя перед усим суспільством. Звичайно, висока зарплата не дає гарантіі, що всі вчителі стануть асами. Але ніде в інших галузях не буває лише асів. Якби була вища зарплата, то вчитель міг би і поподорожувати, і почитати, і піти до театру, і зайнятись якоюсь улюбленою справою разом з учнями. Розкута, культурна людина виховає такого ж учня. І висока зарплата приведе до школи тих, хто має амбіції, бажання чогось досягти, а не тільки тих, хто нікуди більше не зміг вступити. І, може, тоді б діти наших можновладців не вчились би в Англіях та Штатах. 
До якого ступеню ліцемірства доходить наша влада: хоче володарювати, але робить це так, що ні власні гроші, ні власних дітей своїй же владі не довіряє.Тому що знає, що і банки і освіта в Україні погані. Але при цьому хоче далі й далі бути при владі і далі нічого не покращувати.

І, думаю, що вчителям ця влада не створить нормальних умов для роботи тому, що Україні не потрібні ні розумні вчителі, ні розумні діти. При розумному населенню ця влада ніколи б не стала владою. Тому краще екзаменувати вчителів. Так?-пані Гриневич.

http://blogs.uainfo.org/2017/05/16/chomu-ukrainskc-vladu-vlashtovuyut-zalyakani-vchiteli.html
Олена Косенко

прес-конференція Порошенка - відверта брехня і маніпулювання. :(

Про першу за рік прес-конференцію президента Петра Порошенка.

Я поставив 4 конкретні питання президенту (цитую майже дослівно) :

- Чи знаєте ви що для захисту президента і вашого оточення в інтернеті була створена армія ботів. Вони активно атакують тих хто пише критичні статті або просто думки.

- Чи знаєте ви що Служба безпеки України займається тим що організовує мітинги проти активістів? Нещадовно в ефірі програми Схеми ми демострували докази.

- Чи знаєте ви що тих хто дозволяє собі критичні матеріали про владу прослуховують, за ними слідкують, розповсюджують їх персональну інформацію, вигадують про них фейки?

- Чи вважаєте ви ворогами тих хто наразі зазнає переслідувань за критику влади? І що Ви особисто як президент вчините, щоб припинити переслідування незгодних за найгіршими антидемократичними сценаріями?

Я не отримав відповіді на жодне з чотирьох питань. Як би президент відповів — так, він би визнав власну бездіяльність, а отже зацікавленність в наведених фактах. Якби президент відповів ні, він би визнав власну безпорадність стосовно ситуації з громадяським суспільством. Тому президент не бажаючи відповідати, у класичній манері вдався до маніпуляцій: похвалив себе за свободу слова, похвалив СБУ, запросив на зустріч, хоча дуже часто ми не отримуємо письмових відповідей президента бодай на запит. Одразу після того як журналіст ставить питання в нього забирають мікрофон, я підняв руку аби наголосити на невідповідності відповідей питанням— слова авжеж більше не дали, президент поставив крапку у відповіді, прес-секретар Цеголко підхопив. 
І хоча я особисто прихильник цивілізованого діалогу, я вимушений був уточнити вже без мікрофона, але слово вже передавали наступному журналісту.

Президенту поставили питання про непрацюче НАЗК та ігнорування електронних декларацій. Президент відповів, що це унікальний механізм для того щоби спитати у можновладця звідки в них майно і за відсутності відповіді покарати відповідного до законодавства.

Мій матеріал про квартиру тещі Володимира Гройсмана (другої особи у державі) показав що теща прем'єра на пенсії (прописана у вінницький п'ятиповерхівці) придбала нерухомість у Києві вартістю близько мільйона доларів, де зараз мешкає сам Гройсман. Прем'єр спочатку відповів, що це теща за свої придбала, згодом відповів, що допомогла донька (його дружина) хоча у електронній декларації у дружини Гройсмана за той рік не має таких видатків, далі сказав, що допомогла тещі інша донька, яка з чоловіком їздить на жигулях і вирощує яблука.
лінк на матеріал:
https://www.youtube.com/watch?v=YVwYikYPFPc

Які результати? 
Відставка? 
Розслідування? 
Покарання? 
Про яку роботу НАЗК сказав президент? 
Про які електронні декларації?

Президента запитала Тетяна Даниленко про рубрику першої леді на каналі Ахмєтова. Президент відповів, що дружина не радилась з ним. Рік тому, коли ми питали що Рінат Ахмєтов робив у Адміністрації президента вночі, президент відповів що олігарх приїхав запросити його на футбол. Цю відповідь 
суспільство проковтнуло за правду. 
Коментувати чергові жарти президента про те що колишні співробітники його каналу зробили неправильний крок коли пішли? Президент, який і досі володіє телеканалом не просто не соромиться цього факту, а публічно цькує тих, хто залишає канал.

Запитання Дмитра Гнапа про банк президента. 
Спочатку Порошенко каже що дізнається про успіхи власного банку от просто зараз від Дмитра, згодом каже що отримував аналітичні довідки по цій ситуації, ба більше, далі — досконало демонструє знання ситуації. Це як?

Але найбільше мені запам'яталася ситуація коли прес-секретар президента Святослав Цеголко дивлячись у натовп журналістів надав слово телеканалу Айсітіві, пауза, Святослав надає слово іншому ЗМІ. Телеканал відмовився ставити питання в останній момент чи була домовленність про те що такий канал має ставити питання в цей час, але представників каналу Цеголко не побачив?

Неправдиву відповідь на питання журналістки УП Марії Жартовської вже вщент розбила своїм постом одна з авторок фільму “Вбивство Павла” Анна Бабінець. 
Ось лінк.

https://www.facebook.com/anna.babinets.1/posts/2276353145922613?pnref=story

Те що слова не дали багатьом журналістам, які могли поставити незручні питання, а дали поставити питання, наприклад, про Євробачення — класичний прийом аби прес-конференція не перетворилася на потік негативу, і більш очевидний суцільний потік маніпуляції з боку першої особи.

Так, це не янукович, коли журналісти перемагали на прес-конференціях тому що дядько просто хвилину не міг згадати слово чи починав у відповідь пісню співати. Це Порошенко. Він вміє добирати слова, казати журналістам Української правди “ми у одному човні” після стеження сбушників за журналістами Української правди.

Але на цій прес-конференцій президент був вимущений не відповідати на питання, а іноді говорити неправду. І це очевидний факт.

Після того як одного з найвпливовіших журналістів підірвали у центрі міста і протягом десяти місяців не знайшли бодай виконавців — він може з впевпенністю говорить в очі журналістам про те що свобода слова в Україні краща за всі роки незалежності.

Закінчив президент прес-конференцію коментарем про дупу на Євробаченні. Це при тому що не пролунали питання про Злочевського, зняття з розшуку інтерполу януковича і його друзів, Грановського, Ротердам+, виправдання Іванющенко і т.д.

Вчора і сьогодні стрічка фейсбуку рясніє цим відомим фото з виступу Джамали. Його репостять охочіше за будь-які розслідування і викриття. При чому репостять (розповсюджують) і в той же час обурюються вчинком. 
Я вважаю, що кожен робить вибір самостійно: або репостити дупу (а тут думати не потрібно) або думати і розповсюджувати випадки коли влада говорить відверту неправду як було сьогодні, знаходити нові факти і знову ловити на брехні. 
Якщо ви вважаєте що потрібно чекати, коли президент Порошенко у відповідь на найсміливіше питання найкмітливішого журналіста визнає себе винним, наприклад у співпраці зі Злочевським у компанії якого підприємства президента беруть газ в обмін на недоторканність бізнесу Злочевського, то на вас чекають ще два а потім ще 5 років таких очікуваннь.

Ломи, боти й інші блогери наразі пачками пишуть пости про те що журналістика померла, питань нормальних не було й інші варіації одного і того ж меседжа.

Шановні, те що вам продовжують платити, і те що ви атакуєте в унісон, найяскравіший доказ того що журналістика не просто не померла — там у владі її бояться і ненавидять як ніколи раніше.

А нерозслідуване вбивство нашого колеги Павла Шеремета та не притягнення до відповідальності замовників вбивства Георгія Гонгадзе, може стати сигналом для ворогів громадянського суспільства і незалежних ЗМІ. Сигналом що можна не тільки тиснути але й безкарно розправлятися.

Останній раз я спілкувався з Павлом майже рік тому. На цих же сходах після прес-конференції президента Порошенка. Залишається сподіватись, що на наступну прес-конференцію футболки з написом "Хто вбив Павла" вже не будуть потрібні.

Mykhailo Tkach
==================
https://112.ua/mnenie/prezident-vyigral-boy-u-zhurnalistov-kak-socseti-otreagirovali-na-press-konferenciyu-poroshenko-389868.html

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
260
предыдущая
следующая