Свободная любовь в русской деревне начала ХХ века. :(

В среде нынешних консерваторов принято идеализировать дореволюционную деревню, якобы носительницу «особой духовности». Наоборот, деревня в начале ХХ века даже нынешнему времени даст фору в свободе сексуальных нравов. Крестьяне предлагали своих жён, сестёр и дочерей дорогим гостям (купцам и чиновникам), на похождения солдаток смотрели сквозь пальцы, отдаться за платок считалось нормой. А половые сношения между главой крестьянской семьи и его снохой были обычной стороной жизни патриархальной семьи.

Свободная любовь в русской деревне начала ХХ века

О том, как выглядела сексуальная свобода в российской деревне в конце, рассказывается в книге этнографа В.Безгина «Крестьянская повседневность (традиции конца XIX – начала ХХ века)», изданной в 2004 году в Тамбове.

«В рапортах, направленных в духовную консисторию тамбовской епархии, благочинных округов, характеризуя состояния деревенской паствы, отмечали: «непристойные песни и пляски», «нравственную распущенность», «разгул и большие вольности», «нарушение уз брачных и девственных». В отчёте в Святейший Синод за 1905 год курский владыка признавал, что в деревне происходит «ослабление семейных уз, незаконное сожительство, как следствие увеличение числа внебрачных детей».

Профессиональной проституции в деревне не существовало, в этом солидарны практически все исследователи. Проституцией в селе промышляли преимущественно солдатки. Про них в деревне говорили, что они «наволочки затылком стирают».

Длительное отсутствие мужа-солдата становилось тяжёлым испытанием для полной плотского желания деревенской молодухи. Один из корреспондентов этнографического бюро писал: «Выходя замуж в большинстве случаев лет в 17-18, к 21 году солдатки-крестьянки остаются без мужей. Крестьяне вообще не стесняются в отправлении своей естественной потребности, а у себя дома ещё меньше. Не от пения соловья, восхода и захода солнца разгорается страсть у солдатки, а оттого, что она является невольно свидетельницей супружеских отношений старшей своей невестки и её мужа».

Свободная любовь в русской деревне начала ХХ века
По сообщению из Воронежской губернии, «на связь солдаток с посторонними мало обращалось внимание и почти не преследовалось обществом, так что дети, прижитые солдатками незаконно, пользуются такими же правами, как и законные. Сторонние заработки крестьянок, к которым были вынуждены прибегать сельские семьи, также выступали благодатной почвой для адюльтера. По наблюдениям П.Каверина, информатора из Борисоглебского уезда Тамбовской губернии, «главной причиной потери девственности и падения нравов вообще нужно считать результатом отхожие промыслы. Уже с ранней весны девушки идут к купцу, так у нас называют всех землевладельцев, на работу. А там полный простор для беспутства».

По суждениям извне, принадлежащим представителям просвещённого общества, складывалось впечатление о доступности русской бабы. Так, этнограф Семенова-Тянь-Шанская считала, что любую бабу можно было легко купить деньгами или подарком. Одна крестьянка наивно признавалась: «Прижила себе на горе сына и всего за пустяк, за десяток яблок». Далее автор приводит случай, когда караульный яблоневого сада, возраста 20 лет, изнасиловал 13 летнюю девочку, и мать этой девочки примирилась с обидчиком за 3 рубля. Писатель и помещик А.Н.Энгельгардт утверждал, что «нравы деревенских баб и девок до невероятности просты: деньги, какой-нибудь платок, при известных обстоятельствах, лишь бы никто не знал, лишь бы всё было шито-крыто, так делают все».

Некоторые крестьяне, любители спиртных напитков, почётным гостям под выпивку предлагали своих жен, солдаток и даже сестёр. В ряде сел Болховского уезда Орловской губернии существовал обычай почетным гостям (старшине, волостному писарю, судьям, заезжим купцам) предлагать для плотских утех своих жён или невесток, если сын находился в отлучке. При этом прагматичные крестьяне не забывали брать плату за оказанные услуги. В том же уезде в селах Мешкове и Коневке бедные крестьяне без смущения посылали своих жён к приказчику или к какому-либо состоятельному лицу за деньгами на табак или на хлеб, заставляя их расплачиваться своим телом.

Половые сношения между главой крестьянской семьи и его снохой были фактически обычной стороной жизни патриархальной семьи. «Нигде, кажется, кроме России, – писал В.Д.Набоков, – нет того, чтобы один вид кровосмешения приобрёл характер почти нормального бытового явления, получив соответствующее техническое название – снохачество». Наблюдатели отмечали, что этот обычай был жив и в конце XIX века, причём одной из причин его сохранения являлся сезонный отток молодых мужчин на заработки. Хотя эта форма кровосмешения была осуждаема просвещённым обществом, крестьяне её не считали серьёзным правонарушением. В ряде мест, где снохачество было распространенно, этому пороку не придавали особого значения. Более того, иногда о снохаче с долей сочувствия говорили: «Сноху любит. Ен с ней живёт как с женой, понравилась ему».

Свободная любовь в русской деревне начала ХХ века

Причину этого явления следует искать в особенностях крестьянского быта. Одна из причин – это ранние браки. В середине XIX века по сведениям А.П.Звонкова, в селах Елатомского уезда Тамбовской губернии было принято женить 12-13 летних мальчиков на невестах 16-17 лет. Отцы, склонные к снохачеству, умышленно женили своих сыновей молодыми для того, чтобы пользоваться их неопытностью. Другая причина снохачества уже упомянутые выше отхожие промыслы крестьян. «Молодой супруг не проживёт иной раз и году, как отец отправляет его на Волгу или куда-нибудь в работники. Жена остаётся одна под слабым контролем свекрови».

Из Болховского уезда Орловской губернии информатор сообщал: «Снохачество здесь распространено потому, что мужья уходят на заработки, видятся с жёнами только два раза в год, свёкор же остается дома и распоряжается по своему усмотрению». Механизм склонения снохи к сожительству был достаточно прост.

Пользуясь отсутствием сына (отход, служба), а иногда и в его присутствии, свёкор принуждал сноху к половой близости. В ход шли все средства: и уговоры, и подарки, и посулы лёгкой работы. Как правило, такая целенаправленная осада давала свой результат. В ином случае уделом молодой становилась непосильная работа, сопровождаемая придирками, ругательствами, а нередко и побоями. Некоторые женщины пытались найти защиту в волостном суде, но, как правило, те устранялись от разбора таких дел. Правда, И.Г.Оршанский в своём исследовании приводит пример, когда по жалобе снохи на уговор свекра к снохачеству, последний решением волостного суда был лишен «большины». Но это было скорее исключением, чем правилом.

Типичный пример склонения свекром снох к половой близости приведён в корреспонденции жителя села Крестовоздвиженские Рябинки Болховского уезда Орловской губернии В.Т.Перькова. «Богатый крестьянин Семин 46 лет, имея болезненную жену, услал двух своих сыновей на шахты, сам остался с двумя невестками. Начал он подбиваться к жене старшего сына Григория, а так как крестьянские женщины очень слабы к нарядам и имеют пристрастие к спиртным напиткам, то понятно, что свёкор вскорости сошёлся с невесткой. Далее он начал лабуниться к младшей. Долго она не сдавалась, но вследствие притеснения и подарков — согласилась. Младшая невестка, заметив амуры свёкра со старшей, привела свекровь в сарай во время их соития. Кончилось дело тем, что старухе муж купил синий кубовый сарафан, а невесткам подарил по платку».

Свободная любовь в русской деревне начала ХХ века

Но семейные любовные коллизии не всегда разрешались столь благополучно. В начале ХХ века в калужском окружном суде слушалось дело Матрены К. и её свёкра Дмитрия К., обвиняемых в детоубийстве. Обвиняемая Матрена К., крестьянка, замужняя, 30 лет, на расспросы полицейского урядника призналась ему, что в продолжение шести лет, подчиняясь настоянию свёкра, состоит в связи с ним, прижила от него сына, которому в настоящее время около пяти лет. От него же она забеременела вторично. Свёкор Дмитрий К., крестьянин, 59 лет, узнав о приближении родов, приказал ей идти в ригу, и как только она родила, схватил ребенка, зарыл его в землю в сарае.

В крестьянском дворе, когда бок о бок жило несколько семей, порой возникали замысловатые любовные треугольники. Так, в орловском селе Коневке было «распространено сожительство между деверем и невесткой. В некоторых семействах младшие братья потому и не женились, что жили со своими невестками». По мнению тамбовских крестьян, кровосмешение с женой брата вызывалось качественным превосходством того брата, который отбил жену. Братья не особенно ссорились по этому поводу, а окружающие к такому явлению относились снисходительно. Дела о кровосмешении не доходили до волостного суда, и кровосмесителей никто не наказывал.


Країна непереможного жлобізму

 

Совок виховав певний тип людей, для яких обдурити ближнього, вкрасти все, що погано лежить, навіть дрібничку, яку можна легко купити, – це вже норма життя. Згадайте феноменальні кадри, як наші гарні галичани цуплять ящики пива з перекинутої фури. Цуплять люди, які їздять на автах, часто на іномарках. Тобто не бідні. Але проїхати повз таке щастя все ж совість їм не дозволила.

В результаті українці часто нічим не різняться від росіян, для яких така поведінка в глибокій традиції багатьох поколінь.

За свідченням іноземців, українці в давнину не крали, хатів не замикали, бо й ключів не було. Господар, покидаючи хату навіть на триваліший час, підпирав клямку костуром – і то був знак, що в хаті нікого нема. Такий звичай я ще застав у своєму дитинстві на Кременеччині. Ключі, щоправда, вже були, але залишали їх над одвірком, а клямку все ж підпирали костуром.

Натомість про московитів іноземці писали винятково як про злодюжок, брудних запропалих пияків, які лаються брутально й дико, розпусників та содомітів. Велика різниця між нашими народами кидалася в очі навіть самим росіянам.

Князь Іван Долгорукий, відвідавши Україну у 1817 р., гостро відчув різницю між великоросами й українцями, чітко означивши межі: «Нет, всё мне чужое за областью той, в которой я родился... Другие избы, другой язык, другие люди. Здесь я уже почитал себя в чужих краях, по самой простой, но для меня достаточной причине: я перестал понимать язык народный; со мной обыватель говорил, отвечал на мой вопрос, но не совсем разумел меня, а я из пяти его слов требовал трем переводу. Не станем входить в лабиринт подробных и тонких рассуждений; дадим волю простому понятию, и тогда многие, думаю, согласятся со мною, что где перестает нам быть вразумительно наречие народа, там и границы нашей родины, а по-моему, даже и отечества”.

А. Купрін описав, як російські купці тішилися, що їм вдалося обдурити чухну (себто фінів). На фінському двірці було влаштовано шведський стіл із закускою, а плату треба було кидати до скарбнички, якої ніхто не контролював. То купці нажерлися, не заплативши.

Ще й у ХІХ сторіччі крадіжки в Україні були великою рідкістю. В народних приказках та анекдотах, записаних у цей період, завжди при згадці про московитів підкреслювалася їхня схильність до злодійства. Натомість російські приказки й анекдоти розповідали про дурних «хахлів», яких так легко дурити.

На жаль, за совєтський період московські традиції злодійства і шахрайства поширилися й серед нас. Хоч Галичина тривалий час і опиралася цьому, та врешті й вона піддалася, породжуючи різних каськівих, германів, базівих та всіляких доморощених хрунів на зразок псевдо-оунівця Ромця Козака.

Тепер шахраї серед українців – не дивина. Кожен може згадати когось, хто позичив у нього грошей і не віддав. Ну, бо так уже є: друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені.

Та є тут і добра сторона. Позичивши такому клієнту на здохлу рибу гроші, маєш уже святий спокій, бо він надійно зникає з твого овиду. А згодом уже вдає, що не впізнає.

Хоча бувають і винятки. Один такий жевжик, понапозичавши грошей у різних друзів, навіть і не думав зникати, а регулярно провідував нас, не забуваючи при цьому нагадати, що він пам’ятає про борг.

Хочу при цьому оповісти одну історію, яка трапилася у наших богоспасенних Винниках.

Отже, два мої кумплі купили трьох поросят і запропонували сусідам, що забезпечать їх кормом, а ті нехай за ними доглядають і одну свиню залишать собі. Сусіди вирішили, що це вигідна пропозиція і погодилися.

Ну, бо саме такі пропозиції робили й німці для наших селян, і всім було вигідно. Доки наші селяни не вирішили, що німця здурити не гріх, і не почали перечіпляти кільця з вибитою датою з дорослих підсвинків на поросят, нарікаючи, що кормів було замало, то воно дурне й не росло.

 Але традиція є традиція. Дурили німців – одуримо й сусідів.

 Далі мої кумплі до того свинюшника не зазирали, іно, коли треба, доставляли харч.

 І от настала година Х. Кумплі мені телефонують, бо без мене рідко яке свинобиття обходиться, і кажуть: вали до нас, будемо бити.

 Йдемо ми до сусідського хліва і бачимо унікальну картину: одна свинюка така, що хай арбузов сховається, а дві інші... як же їх назвати так, щоб достеменно?

 О! Винниківська гінча.

 Порода така свиняча. Виглядали ці дві свинки, як два песики. Ми не вірили своїм очам. Таких свиней у віці «грай мене, милий, досхочу» ми ще не виділи. Навіть їхні хвостики стирчали не бадьоро вгору, а були обвислі, як козацькі вуса. Погляд їхній був сумний і приречений. Вони дивилися на нас так, мовби благали: та вже забийте нас, щоб ми не мучилися в цьому винниківському аушвіці!

 А господиня й каже:

  – Та тоті ваші свині не хотіли їсти. Я всім давала порівну. А вони, курва маць, морди відвертали.

 Я думав, що мої кумплі скажуть:

  – А де то видко, котра чия свиня? Ми беремо цю льоху і цього рахіта. А цей дистрофік най вам ся лишає, ми вам ще ґрису привезем.

 Але нє. На відміну від мене, то були вишукані інтелігенти. Вони кивнули мені, ми покидали тих шкап на тачку і привезли на обійстя. Ну, а далі ви знаєте – бемц в чоло і фертик. Ґеґнули без зайвого звуку. Смерть бідолахи прийняли як вибавлення від мук голоду.

 Мені навіть здалося, що я бачу їхні праведні душечки, як вони здіймаються вгору – простісінько у свій свинячий рай, радісно кувікаючи.

 І що я вам скажу. Коли гелемзаєш таке-во м'ясо свині, котра була вдячна тобі за те, що ти її врятував від страждань, то відчуваєш неабияку насолоду. Воно за смаком неабияк відрізняється від будь-якого іншого. Так що, ласуючи якимось шашликом чи печенею, можу сказати: о, ця свиня віддалася повністю, її мрія перетворитися на шашлик здійснилася. А ця – ні. Ця мала плани на велике майбуття, може, навіть скупатися в морі, полежати на пляжі під парасолькою з книжкою Винничука.

 Але не судилося. Винничук лежить на південному березі річки Маруньки з шашликом у руці і з книжкою свинюки Лімонова. Бо мусить вивчати наших ворогів.

 Лежить і думає, як же нам повернутися до наших первнів? До тих наших традицій, коли ми не крали, не дурили, не шахрували. Як нам відірватися від совка і московитів? Бо хоч ми й у своїй державі, але мацаки Московії тримають нас міцно. Тримають, як казав Кучма, «за оте-то от».

 Наша ментальність зруйнована, упосліджена і в багатьох місцях затерта або ж покрита чужими письменами. Як очистити це все від чужинського нальоту? Як зішкрябати їхні звичаї?

 А потім заплющую очі і намагаюся згадати, невже я геть нічого не поцупив за своє життя? Невже нічого?

 

Справді нічого?

 

А як подумати?..

Повір, я цю війну переживу.

Мам, тут усе гаразд, і я у шапці.
І взув оті червоно-чорні капці, 

що ти колись була мені купила. 
Я виправ їх без порошку і мила.
Сьогодні майже зовсім не стріляють. 
Стріляли б, може, та куди – не знають. 
Ми вгризлися у землю, як кроти. 
Та менше з тим. Скажи мені, 
чи ти усе вирощуєш ті мальви й чорнобривці?
І як себе там почувають вівці? 
В цілому, як живе моє село – 
чи все лишилося, яким воно було?
Чи досі сушиш на паркані глеки?
Чи ходять підлітки на дискотеки?
Чи ще росте та яблуня-кривуня, 
з якої я упав? І як бабуня?
А в нас тут добре, хоч нема води.
Ти не турбуйся, не дзвони сюди.
Зв’язку ж, ти зрозумій, немає теж. 
А небо є – воно таки без меж.
Все добре, не турбуйся, не дзвони. 
Усі потроху тут – твої сини. 
А я собі помалу допливу.
Повір, я цю війну переживу.
Світило вже іде за небокрай. 
Серйозно, мамо, не переживай.
У мене автомат осьо на лавці –
і, чесне слово, мамо, я у шапці.


Аваков з «тітушнею» віджимають фермерські господарства

Аваков з «тітушнею» віджимають фермерські господарства

Вчора у Кіровоградські області відбувалося зухвале рейдерське захоплення фермерського господарства.

Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомив Євген Шевченко засновник ПП "Охоронне підприємство безпека бізнесу", колишній доброволець батальйону «Донбас»:

«Важко лишатися байдужим, коли рейдери нагло та цинічно грабують селян. Маючи на меті захоплення сільськогосподарсько підприємства вони, неначе монголо-татари, знищують врожаї, а щоб робітники не чинили опір, погрожують спалити їм хати та знищити сільськогосподарську техніку. І усе це відбувається під прикриттям місцевої влади в обличчі губернатора, очільників обласної прокуратури та поліції, саме бездіяльність яких і породжує уседозволеность усілякого бандитського кодла.

Наразі внутрішній корпус батальйону "Донбас", а також бойові побратими з "Айдару" та "ОУН" прибули у Кіровоградську область задля захисту та допомоги фермерам, які лишилися на самоті із свавіллям найманців-тітушок та байдужістю влади. Як і три роки потому, добровольці мають брати до рук зброю та виконувати функції влади.

Я не дивувався, коли подібне відбувалося за часів правління Януковича, але коли те саме відбувається вже за начебто нової влади, то мені здається, що країна йде у хибному напрямку.»

«У Кіровоградський області власник фермерського господарства раптом дізнався, що він вже не є власником. Чому? Тому що він начебто...подарував (!) увесь свій бізнес невідомій особі, яка швидкоруч змінила власників у реєстрі, опісля чого потягом кількох днів відбулася ще одна угода, на цей раз вже купівлі-продажу. Так, це типове рейдерство часів Януковича.

Обурені зухвалістю рейдерів законні власники подали заяви в усі можливі інстанції, але в принципі потрібна була лиш одна річ - експертиза підпису. Прокуратура області її дуже швидко провела, та висновок вразив - він підтвердив достовірність підпису! А от друга експертиза, яка паралельно робилася у київському інституті судової експертизи (без допомоги прокурорів), надала зовсім зворотній висновок, а саме такий, що підписи було підроблено.

Начебто усе - кінець історії. Та насправді це був тільки початок. Незважаючи ні на які рішення судових експертиз та судових інстанцій рейдери з охоронної компанії "Борисфен" (місто Дніпро), яку контролює народний депутат від НФ Юрій #Береза у кількості 50 чоловік спробували захопити головний офіс підприємства, та повстали селяни. Поліція на виклики не приїзджала протягом 2-х (!!!) годин. Приїхали вже по факту, коли селяни самотужки розбили вщент тітушок і 31 особу затримали власноруч.

Ветерани війни за незалежність вирішили прийти на допомогу людям і взяли на себе функцію поліції - стали на захист справедливості та букви Закону.

Як відбувалися подальші події, можно було б легко уявити за часів Януковича, але не сьогодні, коли ми пройшли Революцію Гідності, коли в країні триває війна...

Сьогодні вдень власника під приводом надати свідчення викликали до прокуратури і дві години примушували відмовитися від допомоги ветеранів. Врешті решт серце літньої людини не витримало і його забрала швидка з інфарктом. Наразі він перебуває у важкому стані в лікарні.

Тим часом за особистою командою міністра МВС Авакова у невеличке село Бережинка було стягнуто спец.підрозділи поліції, які без жодних пояснень почали арештовувати та бити ветеранів і селян, яки стали на захист своєї землі. Били усіх без розбору - у тому числі били жінок. Наразі близько 20 з них госпіталізовано у місцеву лікарню із травмами різної ступені важкості.

Затриманих ветеранів під час обшуку було пограбовано - усі наявні гроші, а також документи було конфісковано без жодного (!) протоколу. Потім їх намагалися вивезти в Умань, але на кордоні області місцеві заблокували автобус. Поліцаї погрожують зброєю, але ніхто не відступає. На місце вже прибув губернатор області.

Поліція була вимушена відпустити усіх затриманих. Наразі прибуло керівництво областної поліції, але вони не можуть пояснити, з якої причини ветеранів і селян було спочатку побито, а потім - затримано та пограбовано. Отже маємо:

- жодних обвинувачень нам не пред'явлено;
- статус затриманих чи підозрюваних також не озвучено;
- де поділися особисті гроші та документи - невідомо;
- чому і який саме підрозділ поліції чи Національної гвардії це робив і за яким наказом - нікому з керівництва області невідомо.
- з якою метою затриманих намагалися вивезти у сусідню область і який був кінцевий пункт призначення - невідомо.»

Посадіть за хабар ще й Матіоса

вата і вишивата

В історії зі "СТРАНА.ua" та Ігорем Гужвою несподівано з'явилися цікаві факти про Анатолія Матіоса і його спроби проштовхувати у ЗМІ заказні матеріали. Виявляється його досвід у справі податківців - верхівка айсбергу.

Журналіст-розслідувач Олексій Бобровніков (працював в Укрінформі, Українських новинах, Комерсанті, на Інтері, 5 каналі, 1+1, зараз - за кордоном через загрози фізичної розправи) заявив, що рік тому головний військовий прокурор пропонував йому хабар за висвітлення скандальної справи вбивста депутата Грабовського у вигідному для ГПУ ракурсі. За цю послугу він пропонував журналісту 10 тисяч доларів США!

Символічно, що самого Гужву також звинувачують в отриманні хабаря у розмірі 10 тис. доларів. Напевно, в ГПУ все вимірюють єдиною таксою. Бобровніков тут робить висновок, що Матіоса після справи Гужви також можна "брати".

До речі, звідкіля у Матіоса такі гроші? Це ж більше половини його річної зарплатні головного військового прокурора! Невже він продав свій Rolex?!

Жарти жартами, але помічник Грабовського, який надав журналісту інформацію, через три місяці після розмови зник безвісти. А згодом, у січні 2017, був знайдений мертвим. Тож це не просто хабарники, це - реальні злочинці.

Журналіст Ігор Громов пише у Фейсбуці:

«Затримання Гужви, як на мене, дійсно підстава, розіграна АП та радикалами і його проросійська позиція тут ні до чого - занадто дошкульними для Порошенка були публікації "плівок Оніщенка", провладних темників та загалом досить якісної подачі Страна.UA косяків гаранта.

Другий момент. Якщо позбавлять недоторканості Лозового, Довгого, Дейдея, Розенблата і Полякова - неіснуючій коаліції прийде кінець і на осінь будуть перевебори в парламент.»

Важко погодитись з останнім твердженням пана Громова, кінець скоріше прийде Україні, ніж коаліції, якої насправді ніколи й не було, а вибори можливі лише тоді, як олігарх Порошенко наважиться прибрати Гройсмана, який останнім часом від рук відбився. Але ж у Фейсбуці ще багато чого цікавого пишуть. От, Ігор Овчар, наприклад:

«Порохоботи не перестають вражати рівнем інтелекту повсюдно підкреслюючи, що Гужва - людина Медведчука, а значить - агент Кремля. І тому подібне...
Ага, розумію.

Отже того самого Медведчука, що є членом української делегації на переговорах у Мінську. А в Мінську Україну представляють люди Порошенка, бо переговорників до Мінська делегував саме Порошенко. І тим умовам, про які домовились ці переговорники у Мінську - нема альтернативи, якщо вірити Порошенкові.
Оже Порошенко саме тому і підтримує "мінські домовленості", бо вважає їх добрими для України. Для України Порошенка - як мінімум. Який послав у Мінськ Медведчука. Людиною якого є Гужва. Який працює на Кремль. З яким бореться Порошенко. Заради збереження колективної Собачої Будки, которую, как ізвєстно, пастроіл сліпий офшорний Джек...

Про патріотизм, чесність, правду та логіку у мене все.

Але де тут інтереси України?»

Кращий допис на тему затримання Гужви зробив у Фейсбуці Олександр Ружанський:

«Пане Гужва, даю натирку! На безоплатній основі. Як завжди у мене. Дивіться сюди, що мусорам тре казати:

- Це ніяке не отримання бабла, а журналістське розслідування, як дівчатка Ляжка розкидають бабулєсами і ведуться на провокації. Ну суперпрофіт же!

Тут тільки головне не забути прецедент. Пам'ятайте, як нині відомий порохосос-нардеп, Володя Ар'єв , ще коли був юним журналістським бомбілой, тягнув через кордон пакован ганджюбасу, а його за це спакували пшековські прикордонники?

Я тоді думав, ща Вовчик буде, як нормальний пацан за легалайз топити і все таке інше. Так ні! Воно обгадилося з переляку і почало волати про журналістське розслідування. Типу, він просто хотів перевірити, як на кордоні з контрабасом канабісу і чи пильнують за цим погранці.

Більш дебільного безглуздя у якості виправдання важко було і уявити. Але, пшеки вирішили здихатися в бік України, від дотепного розслідувача наркотрафіку, завбачливо вилучивши у нього предмет незаконного перевезення.

І що ми маємо по факту? Наразі, замість тюремних мастюх, Володя Ар'єв носить на собі депутатську ксіву і їбло борця за законність і народне щастя.

Не зволікайте порадою,пане Гужва ! Ви ще в Раду можете потрапити. Ну і дунуть там паравоза миру на брудершафт з Вовчиком.»

Свободи слова в Україні вже майже не існує. Бидло повинно слухняно дивитись зомбіящик і по-тихеньку помирати, але без повстання. Бо ж Україна то вже майже Росія, чи ще ні? От і олігарх-главнюк Порошенко каже, що росіяни і українці — «это один народ». Ці його слова можна прочитати на проросійському сайті Медведчука «Український вибір».

«Інновації» пенсійних законопроектів

«Інновації» пенсійних законопроектів

"Інновації" пенсійних законопроектів Гройсмана № 6614- 6616: 

1. Подані законопроекти не узгоджувалися з Мінфіном, Мінекономіки та Мін'юстом. Тобто, вони не пройшли жодної з необхідних процедур на відповідність чинному законодавству та можливостям їхнього виконання бюджетним коштом.

2. Законопроекти жодним чином не узгоджені з Бюджетною резолюцією, яку нещодавно із порушенням норм Регламенту та із запізненням на декілька тижнів "народив" Кабмін Гройсмана. Відповідно, коштів на так звану "пенсійну реформу" не передбачено в бюджеті на наступний рік та на 2019-2020 рр.

3. Відповідальність за фінансування низки соціальних витрат, які зараз сплачуються з Пенсійного фонду (соціальна допомога по догляду за інвалідом, соціальна допомога тим, хто не має права на пенсію за віком, пенсії по інвалідності тощо) перекладається на держбюджет і на місцеві бюджети. При цьому, відсотковий розподіл фінансової відповідальності між державним та місцевим бюджетами НЕ ВСТАНОВЛЕНО! Також немає порядку формування та здійснення виплат через Держказначейство. Тобто, кошти державного бюджету за цими видами соціальних видатків будуть розподілятися "у ручному режимі" Міністерством фінансів.

4. Фактичний пенсійний вік зросте до 65 років !! Раніше, якщо у вас немає 35 років страхового стражу, ви не отримаєте пенсії. А страховий стаж відраховується з 1 липня 2000 року, коли відповідні дані почали заносити до новоствореного Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. Відповідно, якщо ви офіційно працевлаштовані і працювали безперервно останні роки, то в 2017 році більше ніж 17 років страхового стажу у вас не буде! В законопроекті залишили можливість вийти на пенсію в 60 років при наявності 25 років стажу, але це можливо лише для тих, кому роки роботи зараховувались як "рік за два".

5. Індексацію пенсій на розмір інфляції пропонують відмінити . Замість цього запровадити індексацію пенсій на 50% від розміру інфляції. Це призведе до скорочення купівельної спроможності пенсіонерів та їх подальшого зубожіння.

6. Пільгові пенсії за списками 1 та 2 (для працівників зайнятих на особливо шкідливих та особливо важливих роботах) будуть сплачуватися з грошей роботодавців, які зберігатимуться на якихось окремих рахунках. Для цього роботодавцям збільшать рівень сплати Єдиного соціального внеску на 7-15%. Виходячи з того, що за 20 років свого існування гривня знецінилась більше ніж в 15 разів, то такої "накопиченої пенсії" буде складати кілька відсотків від прожиткового мінімуму. Тобто пенсіонери будуть приречені на голодну смерть.

7. Суттєво розширюється база для оподаткування пенсій . До неї пропонується включити надбавки, підвищення, цільову державну допомогу, індексацію та інші доплати до пенсій, встановлених законодавством, пенсії за особливі заслуги перед Україною тощо.

8. Тим, хто зазнав трудового каліцтва, буде суттєво обмежений розмір страхових виплат - не більше ніж 10 прожиткових мінімумів.

9. Доходи пенсійного фонду пропонується збільшити за рахунок додаткового оподаткування операцій з купівлі-продажу нерухомого майна.

10. Пропонується обмежити пенсійне забезпечення чорнобильців, дітей-сиріт, інвалідів з дитинства, інвалідів 3 групи тощо.

Україна - не Росія? Wait. Loading...

диктатура по-новому

Через три роки правління Порошенка Україна стала схожа на путінську Росію.  Поки що в лайт варіанті і з деяким місцевим колоритом.

Втім, процес наближення режиму Порошенка до свого ідеалу, тобто, зразка російської системи влади і внутрішніх суспільно - політичних відносин, йде хоч і повільно, але впевнено.

Причому, Петро Олексійович, майже один в один, діє за путінським сценарієм розбудови своєї вертикалі влади.  

ПОРОШЕНКО І ПУТІН. ЯК СТАТИ ПРЕЗИДЕНТОМ В ОДИН ТУР.

Тут головне - мати в країні війну.  Війну за змістом, але, як антитерористичну операцію, за формою. Порівняйте. В Росії Другу чеченську війну, на тлі якої, в березні 2000 року, Володимир Путін став Президентом Росії, згідно указу ще Президента Єльцина, офіційно називали  КТО - контртерористичною операцією. В Україні, війну з Росією і проросійськими колоборантами, під час якої  Порошенко був обраний  Президентом України, “нє мудрствуя лукаво” назвали АТО - антитерористичною операцією.

Наявність такої війни дозволила іПутіну і Порошенку скористатися для перемоги на виборах войовничою риторикою і поведінкою.  Путін емоційно обіцяв мочити терористів в сортирах і літав на винищувачі, наш “однотуровий” не менш щиро і гаряче розказував про АТО, яка “повинна тривати години” і обіцяв по тисячі гривень в день солдатам, які воюють.

Слід ще згадати, що і в Росії, і в Україні однотурові перемоги Путіна і Порошенка відбулися після не очікуваного для широкого загалу, дострокового припинення повноважень попереднього Президента. З різних обставин, але дострокового.  За таких умов,  покладених на війну в країні, у виборця залишалося небагато часу для більш зваженої оцінки кандидатів,  а у опонентів фактично не було шансів протистояти претенденту з більш значними фінансовими ресурсами, більш нахабним у передвиборчій риториці і з консолідованою підтримкою діючої на той момент влади.

Ну і саме цікаве, як на мене,на перших президентських виборах Путіна і Порошенка полягає у тому, що вони обидва отримали майже однаковий результат!  Володимир Путін - 53%, Петро Порошенко - 54 %. І це знакові цифірки. І технологічні. Для обох випадків.  З одного боку, вони свідчать про якусь наявну конкуренцію серед претендентів.  Не 71% і навіть не 63%, перемоги, правда? З іншого, 3 - 4 відсотка зверху від 50% не залишають  сумнівів для суспільства в однотуровості переможця і не дають приводу суперникам качатися за десяті долі відсотка у випадку, наприклад, 50,2 % у першого місця. Все по фен-шую, тобто. Не хочеться вдаватися до конспірології,  але однаковість схем приходу до влади Путіна і Порошенка трохи бентежить.
 
ЦЕНЗУРА. РОСІЯ І ЇЇ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ.

Після перемоги Володимир Володимирович одразу визначив звідки для нього йде головна загроза.  Це телевізор. В результаті не дуже хитрих комбінацій і кримінальних справ, найбільш популярні російські ТБ- компанії, які дозволяли собі критикувати однотурового Путіна, були або віджаті у своїх власників на протязі 2000 - 2001 років, як НТВ у Гусинського і ОРТ у Березовського, або взагалі закриті, як московський канал ТВ - 6, який перестав існувати в січні 2002 року. Як наслідок, усілякі “Куклы”, “Итоги”, “Глас народа”, “Независимое расследование”, та інші передачі,  інформаційно несумісні з авторитарним режимом, який почав будувати Володимир Володимирович і які викривали злочинні дії російської влади та надавали громадянам Росії незалежну від офіціозу інформацію, зникли з інформпростору РФ. Частина головних і більш-менш незалежних журналістів була вимушена побігти з Росії від цензури і загрози своєму життю, інші переселилися в інтернет з набагато меншою аудиторією. Проте, значна кількість російських журналістів просто пішла у відверті путінські пропагандисти.

Відтепер телевізор перетворився з головного ворога Путіна на його кращого друга, за допомогою якого почалося масоване і доволі успішне зомбування російського плебсу.  Свобода слова і дуже небезпечні для путінської влади  публічні висвітлення історій про “Смоленский сахар” і підриви багатоповерхіок, про з Беслан і “Норд-ост”, або про загибель підлодки “Курск” канули в лету.

А, що у нас в цьому сенсі? Наступ Порошенка на свободу слова в Україні  відбувається дещо за іншим алгоритмом і більш повільніше, ніж у кремлівського карлика на Московії. Враховуючи наші внутрішні особливості Петро Олексійович вимушений не віджимати телевізійні канали, а домовлятися з їх власниками. Домовлятися про зачистку українського ТБ-ефіру від негативного, щодо влади, контенту. І треба визнати, результати таких домовленостей однотуровий Порошенко демонструє непогані.  Деякі сполохи критики діючої влади у телевізорі ще можна побачити, але резонансних, професійно зроблених і критично налаштованих до режиму Порошенка і загальноукраїнських  передач у телевійзному ефірі майже не залишилося. Як приклад російсько-українського несприйняття свободи слова у діях влади можна навести однойменну передачу Савіка Шустера, яка була дуже популярною у Росії на початку 2000-х. Російська влада це ток-шоу прикрила, а Савік був вимушений зі своїм телевізійним проектом переїхати в Україну. Але і тут, саме за президентства Порошенка, який лицемірно обіцяв віддати життя за передачу Шустера, програма Шустер LIVE, в якій постійно лунала негативна оцінка діючої влади і яка мала неабияку глядацьку аудиторію,  перестала існувати в телевізійному ефірі. І це такий дуже красномовний приклад того, як в Україні поступово знищується свобода слова.


Наступ на свободу слова в Україні розпочався і в інтернеті.  В Росії громадяни вже не перший рік отримують вироки навіть за банальні перепости в соцмережах. Готуються робити теж саме і в Україні Поки що, схожий до російського, механізм починає відпрацьовуватися на оголошених поза законом мережах ВК і ОК та інших російських інтернет-ресурсах. Але, не за горами  й полювання українських спецслужб  за критиками режиму Порошенка у Фейсбуці і Твітері.  

Тут головна технологічна фішка наступу на свободу слова полягає у наявності ворога. У Росії, це США, ЄС і Україна. В Україні,це Росія.  І, якщо, в Росії такий ворог створений пропагандою майже штучно, в Україні російська агресія і окупація частини української території дозволяють режиму Порошенка в цьому сенсі особливо не напружуватись. Будь-хто, навіть з реальних українських патріотів, які нищівно критикують діючу владу, з легкістю оголошується владою і  мінстецєм “рукою Москви”. Мінстецєм,  який на сто відсотків працює за інформаційними лекалами російського Ольгіно.  Сам же Петро Олексійович настільки увійшов в образ “незмінного” Путіна, що без роздумів користується відомим путінським закликом “не розхитувати човен”. Звісно, теж маючи на увазі свій власний режим.  Путін, правда, в Росії на галерах життя кладе, а наш гарант лише будує собачі будки, проте, обидва Президента не забувають, час від часу, скромно нагадувати народу про свої  заслуги перед ним.

ПАРТІЙНО - ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА.

Якщо в Росії в цьому плані все вже давно “устаканілось” і всі парламентські партії є складовими режиму з чітко визначеними ролями, то в Україні процес схожого “устаканіванія” поки що триває.  Є у нас БПП, читай “Єдина Росія”.  І є у БПП союзник у вигляді НФ,  читай “Справедливої Росії”. Є у нас пан Ляшко, який один в один відіграє роль українського Жириновського. І є  Опозиційний блок, який в Раді виконує функції КПРФ в Думі - грає в опозицію. Ручну опозицію. Як, власне і партія Ляшка - Жириновського.

Була в Росії права партія “Союз правих сил”. В 1999 році на виборах в Думу вона отримала 8,5 відсотків за партійними списками. На наступних виборах СПС в Думу вже не пройшла.  Нікому це історію нашої правої  “Свободи” не нагадує?  Звісно, все це доволі умовно, особливо за наявності в Україні  ексклюзивного феномену Юлії Тимошенко і купи дрібних, різноманітних політичних партій і течій, але, схожі з російськими, тенденції партійної структуризації насторожують.

Протестний рух в Україні за допомогою влади усіляко і успішно фрагментується, несистемні партії у різний спосіб дискредитуються.  В той же час, у провладні сили заганяються або запрошуються всі зацікавлені у місці біля владного корита, більш-менш відомі, покидьки.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС В МАСИ !

Якщо коротко, когнітивний дисонанс, це внутрішній психічний конфлікт  у свідомості людини, який виникає внаслідок існування у неї суперечливих ідей, знань, переконань та отримання інформаційних протиріч стосовно деякого предмету, чи явища.

За таких обставин, і чим більше ступінь дисонансу, людина, часто-густо, починає втрачати логічне і об’єктивне сприйняття інформації і правильну реакцію на події і навколишню дійсність.  

В принципі, це відомий засіб психологічних маніпуляторів - вводити людину у стан розгубленості, використовуючи цю розгубленість задля власних інтересів . І саме такий засіб використовується авторитарним режимом Путіна відносно власного населення.

З усіх російських телевізорів росіянам забивають в голови абсолютно суперечливі установки на православну сутність Росії і гордість за її комуністичне минуле. Серед московитів вже стало нормою ходити на релігійні свята з портретами комуністичних вождів, а на комуністичні свята таскати з собою ікони і церковні хоругви. З одного боку, на Московії хизуються досягненнями (здебільшого, за часів СРСР) у космосі, з іншого, релігійне мракобісся, яке підтримується владою, серед росіян досягло нечуваних розмірів.
Росія, фактично програла війну в Чечні і виплачує режиму Кадирова мільярдні контрибуції, але офіційно вона нібито перемогла. Міст в Пітері імені Ахмата Кадирова, який закликав вбивати як можна більше руських, мабуть дає останнім особливий привід для гордості.

Суцільна і тотальна брехня влади  супроводжує московита 24 години на добу з усіх побутових приладів. Всі в Росії знають про агресію російської армії проти України, про загиблих в Україні російських військових і найманцях, проте, знов таки, офіційно - іхтамнєт. Таким чином, в розхитані офіційною пропагандою  мізки к росіян, Кремль вкладає будь-яку маячню, типу “кримнашу”, “бєссмертного полку” і  дозволяє пересічному росіянину, з голою сракою і напрямками замість доріг, хизуватися надутою бульбашкою величчі Російської імперії.

Натомість, українська влада і особисто Петро Олексійович, докладають  максимум зусиль, аби розчавити мозок українцям нав’язаними фейками і протиріччями до стану російського. Порошенко на кожному куточку розказує про війну і російську агресію. Проте, юридично ніякої війни у нас немає, а є незрозуміле АТО і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Договір, який офіційний Київ розривати не хоче і не збирається. До того ж, торгівля з агресором і його сателітами з окупованих територій йде повним ходом.

Світлина від Liza Bogutskaya. На фронті майже кожен день гинуть українські військові, а в столиці України один за одним відбуваються  масштабні веселощі на кшталт  Євробачення, святкування безвізу і гей-параду. Влада вже остогидла тим, що розповідаючи  про своє прагнення до європейських  цінностей, вона, одночасно с цим, плює на тотальне порушення прав людини і правове свавілля в країні. Подібні приклади подвійних стандартів і дволикості  діючої української влади можна наводити годинами. І на сьогодні вже важко сказати, хто більше бреше своїм громадянам : режим Путіна, чи режим Порошенка.

ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ.

В Росії це вже загальне місце. Без вбивства і тюрем для  політичних опонентів цю країну зараз й уявити важко.  В Україні ж, після Революції гідності і Небесної сотні, про політичні репресії , здавалося б, можна було забути, Так багато хто думав. Але тільки не Петро Олексійович зі своїми соратниками і шістками в силових відомствах.  

Спочатку були вбивства владою  Сашка Білого і Лісника. Потім з’ясувалося, що в українських (!) тюрмах поступово  і сплановано опинилися сотні українських добровольців, військових і просто патріотів. Зараз діюча влада вже.відкрито розпочала  ганебний тиск на своїх  політичних супротивників.

І наразі немає жодної причини вважати, що режим Порошенка якось зможе зупинитися у створенні авторитарної системи на зразок російської. Всі ці процеси будуть тільки посилюватися. А зупинити їх зможемо тільки ми з вами.

Р.S. Я розумію, що у протиставлення викладеним думкам  можна написати не одну статтю про те, що і як нас розділяє з Росією і як ми відрізняємося від московитів. Але, сенс цієї статті полягає  у тому, аби показати негативні тенденції які панують зараз в Україні завдяки кремлівському васалу Порошенку і його посіпакам у владі.


Олександр Ружанський

http://newspravda.com/polityka/3399-ukrayina-ne-rosiya-wait.html

Даєш «руський мір»: як рада одсунула на безрік боротьбу з мп

Даєш «руський мір»: як Рада одсунула на безрік боротьбу з московськими попами
Хтось справедливо зауважив: немає більш мобільного, слухняного та організованого прошарку соціуму, аніж віряни православної церкви Московського патріархату.

При потребі вони демонструють чудеса форс-мажору: якщо треба розгорнути якусь акцію, зібрати «московських» віруючих — це справа однієї-двох годин.

Вони завжди готові до бою — з усією своєю агресією та екзальтованою істерикою, яка так добре виглядає на російських телеекранах.

Востаннє московський клір збирав свій «електорат» під Верховною Радою, коли парламент мав розглядати «антицерковні» законопроекти.

З цієї затії, до речі, так нічого й не вийшло — не в останню чергу завдяки позиції Блоку Порошенка.   

Новація номер один: заборонити церкві антиукраїнську діяльність

Ще у 2016 році у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти, метою яких автори називають захист національної безпеки України та убезпечення громадян від впливу антиукраїнської пропаганди, яку можуть просувати у релігійних організаціях.
Згідно з проектом Закону «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, що визнана державою-агресором» (№4511), особливий статус передбачатиме підписання договору між державою та релігійною організацією, при цьо­му остання бере зобов’язання поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України.
Санкції за порушення законодавства або встановлення факту співпраці з представниками мілітарно-терористичних угруповань передбачають припинення діяльності організації.
Водночас запропонований законопроект декларує і зобов’язання держави — гарантувати права та безперешкодну діяльність релігійним організаціям.
Крім того, наголошують автори проекту, документ не містить жодних обмежень щодо самих релігійних процесів та не забороняє церкву як таку.
Автори та експерти-релігієзнавці переконані, що найбільший ризик існує для УПЦ МП.
«Московський патріархат керує призначеннями священиків і диктує акценти під час проповіді. Згідно з Конституцією, церква в Україні відділена від держави, але держава не може спокійно дивитися, коли в церквах іде відверта антиукраїнська пропаганда. На жаль, зараз Московський патріархат є ін­струментом впливу на нас державою-агресором, яка вбила 10 000 громадян.
Зайдіть до бази даних «Миротворець», скільки там є служителів Московського патріархату? Їх там кілька сотень! Тих людей, які з автоматами позували на фоні наших вбитих вояків, які читали проповіді, щоб відокремити частину України і приєднати її до Росії. Усі ці люди порушили законодавство і є злочинцями», — вважає нардеп Антон Геращенко.
Законопроект №4511 належить авторству кількох нардепів, переважно з Блоку Порошенка та «Народного фронту» — Дмитру Тимчуку, Андрію Левусу, Олександру Бригинцю, Олегу Петренку на іншим.
Його критики зауважують, що дух і буква цього законопроекту суперечить українській Конституції.
Власне, Головне науково-експертне управління парламенту і звернуло увагу на те, що право на свободу світогляду та віросповідання гарантоване Конституцією України, а церква в Україні відокремлена від держави. 
Тому надання «особливого статусу» з боку держави для деяких релігійних організацій, на його думку, може розцінюватись як втручання держави у діяльність церкви.
Тож парламентські експерти рекомендували цей законопроект відхилити.
А міністерство культури та Комітет Ради з питань культури і духовності дали іншу пораду — прийняти законопроект у першому читанні з подальшим його доопрацюванням.
Новація номер два: заборонити УПЦ МП захоплювати чуже
Тепер iз приводу законопроекту №4128.
Ним пропонується внести зміни у чинний Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо врегулювання процедури заміни юрисдикційної належності релігійних громад.
Писав цей закон також цілий творчий колектив: нардеп від «Народного фронту» Віктор Єленський, голова фракції Блоку Порошенка Артур Герасимов, позафракційний Сергій Тарута, «радикал» Андрій Лозовий та інші.
Про що йдеться в документі? Єленський наполягає, що кожен віруючий має право змінити релігійну підлеглість, тим паче, що в багатьох населених пунктах люди вже не хочуть перебувати в Московському патріархаті.
За цим законопроектом, Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» доповнюється терміном «самоідентифікація»:
«Належність особи до релігійної громади визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвер­дженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади».
Відтепер, якщо «самоідентифікована» громада вирішить перевести приход у тому чи іншому населеному пункті з Московського патріархату до Київського (або навпаки), то храм, відповідно, змінить релігійну юрисдикцію.
Природно, що у подібній новації УПЦ МП вбачає неабияку для себе загрозу. Хоча сама «московська» церква не соро­миться відбирати у «конкурентів» з Київського патріархату храми та зазіхати на чужі громади.
Досі все це робилося без жодних законних підстав, і саме тому законопроект №4128 хоче покласти край подібній практиці.
Утім, документ так само отримав негативний вердикт Головного науково-експертного управління.
Але, за словами народного депутата від «Народного фронту» Вікторії Сюмар, якщо у якогось з двох «церковних» проектів і є шанси бути проголосованим принаймні в першому читанні, то саме у 4128-го. 
Можливо, так воно і є, проте 18 травня, в день, коли обидва згадані законопроекти мали розглядати у Верховній Раді, депутати за них так і не взялися. Формальна причина: просто не встигли.
Неформальна — Блок Порошенка, чия прихильність до партнера по коаліції — «Народного фронту» — залежить від політичної кон’юнктури, на цей раз вирішив не підігравати «фронтовикам».
Адже саме вони й були найпершими лобістами «антицерковних» законів — попри те, що писали їх змішані групи авторів.
«Ми повинні не просто тричі, а триста тричі подумати перед тим, як у питаннях, пов’язані з релігією та церквою, втручатися через законодавчі дії. Вважаю, що сьогодні ми не повинні це розглядати, і ми це розглядати не будемо», — говорив напередодні заступник голови фракції БПП Олексій Гончаренко.
Відтак питання виявилося не те щоб зов­сім закритим, але відкладеним на невизначений термін.   
Реакція зацікавлених
І хоча спроба обмежити антиукраїнську діяльність УПЦ МП не завершилася нічим конкретним (так само, як і ідея введення візового режиму з Росією), реакція на неї не забарилася.
Численний мітинг представників Московського патріархату звинуватив народних обранців у посяганні на їхню свободу віросповідання.
Відтак УПЦ МП звернулася до депутатів із закликом не ухвалювати «антицерковні» закони, погрожуючи натомість релігійною війною в Україні.
«Українська православна церква неодноразово наголошувала на небезпеці цих законопроектів, які мають не тільки антицерковний, а й антидержавний та антинародний характер, і їхнє прийняття призведе до релігійної ворожнечі, дискримінації та порушення свободи совісті та віросповідання. Реалізація цих законопроектів відкриє двері для релігійної війни та покладе негативний відбиток на Україну на міжнародній арені», — йдеться в офіційній заяві церкви. 
Звісно, що на законопроекти бурхливо відреагували передусім й у Кремлі, назвавши їх «неприпустимими». 
А патріарх РПЦ Кирило навіть утруднив себе писанням звернення щодо цього Папі Римському, Генсеку ООН, а також лідерам «нормандської четвірки».
Ініціативи українського парламенту активно засудили й російські ЗМІ. Втім, не всі.
Відомий російський публіцист і журналіст Олександр Невзоров в ефірі радіостанції «Ехо Москви» зазначив, між іншим, наступне:
«Я візьму на себе сміливість рекомендувати українцям як можна швидше і як можна більш однозначно та жорстко вирішити питання з РПЦ, з московською церквою, яка перебуває на території України».
Невзоров додав: «Тому що до тих пір, поки вони не припинять діяльність цієї організації або істотно не зменшать її на території України, до тих пір їм не вдасться перемогти навіть в ідеологічній війні з Росією, оскільки це пропагандистська організація — це організація, яка висмоктує в України гроші, і на ці гроші жирує і, знову-таки, веде війну проти України. Тому тут треба, що називається, квапитися», — сказав він.
Добре, що подібні речі розуміє Невзоров, але погано, що до такого усвідомлення не доріс, приміром, той-таки Олексій Гончаренко. Втім, заборона російських соцмереж, на яку зважився Петро Порошенко, все ж таки вселяє надію. 

Наталія ЛЕБІДЬ

Від реставрації до реваншу «вчорашніх»

Феномен політичної реставрації в постреволюційну добу не є унікально українським.

Одним із найяскравіших прикладів такого політичного реставратора є Наполеон Бонапарт, який відновив французьку монархію, але вона постала модернізованою і оновленою. Це заспокоїло Францію, геть розбурхану Великою революцією. У випадку цього корсиканця реставрація виявилася позитивною і виправданою. Досить лише згадати знаменитий Кодекс Наполеона, без якого важко уявити історію європейського права. Україна має досвід майже всуціль провальних псевдореставрацій, коли всі спроби примирити непримиренне давали сумний результат. Ось, приміром, Віктор Ющенко фактично реставрував у період своєї президентської каденції попередній домайданний режим. Фіналом цього виступило призначення Віктора Януковича прем’єром, хоча після подій 2004 року цей діяч перебував у глибокій політичній прострації, без шансів, надій і сподівань.

То був якийсь перший протиприродний договорняк між проукраїнськими й антиукраїнськими силами. Звісно, абсолютно закономірно він призвів до цілковитого краху особисто Ющенка та майданівських кіл на виборах 2010 року. Нічого іншого там просто не могло бути. Той, хто реставрує ворожу політичну силу, піднімає її з підлоги і ставить на ноги, будує собі ешафот. Проте найстрашніше те, що ешафот такі «мудрі» діячі зводять іще й країні. Здавалося б, досвіду Ющенка -задосить, щоб необхідні висновки зробив член його команди зразка 2004–2005 років, а нині діючий президент Петро Порошенко. Але чомусь новий лідер держави вчиняє так, ніби він перший так робить, а до нього нічого подібного не було. Якесь дежавю з постпомаранчевого періоду: на посади повертаються (якщо вони зостраху звідти пішли) люди Януковича, в зоні АТО на контрольованих Україною територіях у десятках місцевих мерій сидять заслужені сєпари, Партія регіонів спокійно почувається в парламенті, називаючи себе Опозиційним блоком, і формує свої клони в особі нових «партій» і нових лідерів: Рабінович, Мураєв та ін. Деяких із колишніх (чи тільки колишніх?) соратників ростовського вигнанця зробили недоторканними, «священними коровами», хоча на них немає де тавро поставити, і, як кажуть інсайдери, готують на президентські вибори як спаринг-партнерів для Петра Олексійовича за випробуваними раніше схемами: Єльцин — Зюґанов, Кучма — Симоненко. Стверджують, що таким більшим злом в електоральному двобої з Порошенком можуть зробити нардепа Юрія Бойка. Тому нині будь-які згадки про «вишки Бойка» на Банковій вважаються моветоном. Навіть у період війни не хочуть визнавати очевидного: Опоблок — не опозиція, а база російського політичного впливу в Україні. Телеканали наввипередки популяризують опоблоківців, вони кочують зі студії в студію. Така сама телевізійна вакханалія була за Ющенка, замість провести тих, хто цього заслуговував, через прокуратуру, СБУ, суд тощо. Однак тоді принаймні не було війни. А нині вона є і ті, хто називає себе опозицією, насправді часто-густо виступають політичним крилом «ДНР-ЛНР», а передусім Кремля.

Отже, звідки в нинішньої влади таке маніакальне бажання повторити шлях Ющенка? З усіма домовитися, все «перетерти», все «порєшать» і десь там за лаштунками черговим олігархічним консенсусом продовжити своє бізнесове й політичне існування. Чомусь вони вважають, що в них вийде… Хоча, нічого практично не зробивши для знешкодження гранично небезпечної для України п’ятої колони, влада підписала собі смертний вирок, який поки що є можливість (остання) оскаржити. І ще залишається трохи часу… Ніколи п’ята колона не одержувала й не одержить такої потужної допомоги від Кремля, як зараз. Московський диктатор у фінансовому й організаційному сенсі піде ва-банк, не пожаліє нічого й нікого. Адже такою є ціна питання. А за реставрацію попереднього режиму цілій Україні доведеться дуже дорого заплатити. Давно відомо: той, хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. Ніхто не дає і не може дати гарантії, що наступні вибори не стануть заколотом при підтримці зовнішнього збройного нападу. Чудові можливості після Майдану-2014 очистити Україну від кланово-олігархічного мотлоху, від конфідентів Кремля було бездарно змарновано, надто вже захопилися реставрацією і досягненням «взаєморозуміння» з учорашніми нібито опонентами. До речі, а чи зможе нині у Верховній Раді урядова коаліція знайти потрібну кількість голосів без «братньої допомоги» Опозиційного блоку? Ніхто не змушував реставраторів заганяти себе в цю пастку залежності від регіоналів, опинилися там добровільно, за власним вибором. І це лише перші прикрі наслідки на цьому капітулянтському шляху. Далі буде…

Подобається це усвідомлювати нинішній владі чи ні,але вона регулярно й послідовно готує реванш антимайданівських, антиукраїнських сил. І вже багато досягла в цій справі. Якщо реставрують те, проти чого вчора боролися, то неминуче постане питання про «зміну варти» в палаці… Мене геть не обходить особиста доля президента Порошенка та його оточення, однак дуже непокоїть те, чим усі ці політичні маневри закінчаться для України…

Минуле за кожним поворотом

Ніколи не знаєш, коли влучиш у нервовий вузол. Попередня колонка в Тижні на тему ймовірного реваншу в Україні викликала хвилю відгуків. Вочевидь, небезпека повернення в ригівське чистилище, а відтак згодом неминуче в російський рай усвідомлюється суспільством як актуальна й злободенна. Але кожен страх має ірраціональну складову, через що, як відомо, в нього великі очі. Чого ж саме ми боїмося?

По-перше, втрати свободи, як колективної, так і особистої, як політичної, так і економічної. По-друге, втрати себе самих, заміни нас таких, якими створили Господь і предки, на вторинну й залежну репліку сусіднього народу з усіма його невпокореними демонами. Припускаю, що бюрократично-олігархічний ансамбль фальшивих голосів, який склався в Україні станом на 2013 рік в усій своїй досконалості, був практично неминучим етапом становлення нації. Колія сталінської імперії геометрично невблаганна, а інерція комуністичної неволі надто потужна, щоби перейти відразу в сяючу державу зразка «першого світу». Проте діагноз неповний: бюрократія буває різною, і ми знаємо країни, де вона працює як годинник, обслуговуючи громадян і практично не претендуючи на узурпацію своїх повноважень. Олігарх олігарху так само lupus est: у момент самісінького початку російської агресії один олігарх загравав із проросійськими силами й намагався гасити вогнище бензинчиком, а другий синхронно мобілізував здорові сили своєї області й організував оборону на вирішальній ділянці. Отже, проблема не в наборі ознак, а в їх підпорядкованості.

Так, ми досить далеко відійшли від держави в модифікації «йолки» та вінка, водночас на різних ділянках дистанція неоднакова, і практично кожну реформу, яка давалася безпрецедентними зусиллями окремих навіжених, можна або відкрутити назад, або спотворити до непізнаваності. Диктатурі правил та здорового глузду чиниться шалений опір, і це не лише спротив окремих гвинтиків системи, а й, на жаль, реакція більшості українців, яким звичніше й легше жити за неформальними «поняттями».

МИ ДАЛЕКО ВІДІЙШЛИ ВІД ДЕРЖАВИ В МОДИФІКАЦІЇ «ЙОЛКИ» ТА ВІНКА, ВОДНОЧАС НА РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ ДИСТАНЦІЯ НЕОДНАКОВА, І ПРАКТИЧНО КОЖНУ РЕФОРМУ МОЖНА АБО ВІДКРУТИТИ НАЗАД, АБО СПОТВОРИТИ ДО НЕПІЗНАВАНОСТІ

Мені розповідали чарівну історію, як упроваджували нові армійські пайки на заміну радянській тушонці з кількою. Група ентузіастів при Міноборони розробила стандарт і відправила його до міністерств, які ділять компетенцію з конкретного питання (здається, МОЗ та Мінфіну). Кожен суміжник повертав папір із купою виправлень, які суперечили одне одному й позбавляли всю операцію найменшого сенсу. В одних випадках діяв безпосередній тіньовий інтерес, в інших — перестраховка чи звичайна тупість і пиха. Баскетбол тривав багато місяців, доки активісти пробилися нагору. Президент особисто (!) викликав до свого кабінету (!!) представників усіх зацікавлених сторін і впродовж години (!!!) змусив їх видати узгоджений текст. На перший погляд, прецедент зворушливий, а якщо придивитися, то жахливий. Цар добрий, а бояри погані — цю казочку ми чули ще із совєцьких часів, її так само активно експлуатують на всьому просторі на схід від стрічки.

Успіх реформ не може залежати від прямого доступу до тіла й здатності першої особи гримнути на ланцюжок підлеглих. Що сильніша надія саме на таку технологію реалізації влади, то більша ймовірність того, що рано чи пізно (радше рано, ніж пізно) у відомому кабінеті знову опиниться хтось у страусових черевиках і з калькулятором у неситих очах. Щодо інших кабінетів, то його клони не залишали їх ані на хвилину. Забезпечення економічних інтересів, безпеки й індивідуального розвитку громадян має здійснюватись у технологічному режимі й незалежно від суб’єктивних капризів, майже автоматично, що супе­речить самій суті системи.

Система ніколи не погодиться трансформувати сама себе й неминуче перемеле кожного окремого ідеаліста, який намагається смикатися всередині неї, бо вона тримається не лише на спільному інтересі, а й на пасивній солідарній, хай несвідомій, лояльності широкої маси носіїв архаїчної ментальності. Політична воля, закон, що працює, та громадський контроль — ця тріада має бути доповнена ще одним чинником: суб’єктом перетворень, який є зовнішнім відносно наявної ієрархії стосунків і змінюватиме не прояви, а суть, не кейс, а правила. Хто це буде: лідер-одинак чи умовний Вашингтонський (варіант — Брюссельський) обком — питання вторинне.

Колективна мотивація може прогресувати сама собою способом поступової зміни генерацій та вдосконалення звичаїв і звичок, але для цього необхідні запас часу й зовнішня безпека, а ми не маємо ні того, ні того. Або таки потрібне вольове зусилля, хай би як неполіткоректно це звучало. Без цього точку неповернення, point of no return, не буде пройдено. І в такому разі минуле чекатиме нас за кожним поворотом.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
261
предыдущая
следующая