«недодемократії» сантиметром довершеної демократії не вимірюють.

Тут дехто з колег, яких я поважаю і люблю, б’є рекорди широти світогляду, називаючи блокування російських ресурсів авторитаризмом і "вишиватництвом". 
Мовляв, суспільство саме може відокремити мухи від котлет, потрібно дати народу вибір, народ мудрий і так далі.

По-перше, треба визнати, народ не мудрий, на жаль.. Давайте не лукавити вже з цим міфом про мудрий український народ. 
Переважна більшість суспільства далі живе в мороці – моральному, економічному, ціннісному. Хто не вірить, заведіть в приміській київський електричці розмову про політику…. Або навіть в київському метро просто поговоріть про жизнь. Подивіться на вулиці міста, балкони, вирази обличь, послухайте лексику сусідів за стінкою, музику, яку вони слухають, запитайте їх про улюблені книжки і кіно...

Олександр Пасхавер каже, що чверть суспільства є пробудженою, чверть антиукраїнською (антидержавною), а решта це інертне байдуже море. Мізки цих людей і є мішенню усіх цих Вкантактє, Одноклассников, Інтера, ТРК Ера та більшості проросійських медіа в Україні. Ці ж люди, до прикладу, проголосують за умовного Лесика Довгого за 200 грн або заведуть в парламент Рабіновича, який піднявся винятково за рахунок контрольованого телеканалу і кремлівських тез «мір любой ценой» і «війна вигідна олігархам».

По-друге, щодо відокремлення мух від котлет. Ми з вами довгими десятиліттями «балансували» політичні позиції в ефірах, робили на мордобоях рейтинги своїм каналам («я маленькій чєхов»), подавали антиукраїнську, антидержавну точку зору як «альтернативну» у наших ефірах, створювали інформаційне поле конфліктів, ворожнечі і ненависті. Мені довелося роками в ефірах вислуховувати брехню російської агентури -- Владіміра Корнілова, Іщєнка, Чалєнка, Царьова, Калашнікова, Олійника, комуністів Грача і Кілінкарова і психопата Гмирю (історика, який розповідав мені в ефірі, що Голодомор – то вигадка американців), депутатів від ПР.. І щоразу мені здавалось, що глядач бачить очевидне і розбереться. Тільки от ні, глядач не бачить!!! Переважно він ковтає цей токсичний продукт абсолютно неперетравленим. І це природньо для постгеноцидного постколоніального суспільства, заточеного на виживання. Ця катастрофа, яку зараз переживає країна, втрата територій, війна -- це власне свідчення цього нерозуміння. І в цій катастрофі є наша з вами відповідальність.

Я часто запитую, от які шанси в країни, яка знаходиться у стані війни, зберегти державність, якщо більшість телеканалів належать московським політичним емігрантам або проросійським олігархам, які просто ситуативно на боці України, і розганяють кремлівську риторику на мільйонну аудиторію щодня... (14-16 мільйонна аудиторія Інтера на дєньпобєди). Надіятися на «мудрість народу»? Ну не знаю..

А щодо широкого світогляду і незаангажованості дуже добре ще на початку війни казав Юра Макаров, що фактично ми маємо справу не просто з потужною пропагандою авторитарної держави РФ, а й з рештками тоталітарної ідеології й цінностей в головах більшості співгромадян — тут ніякої позиції журналістів «над битвою» бути не може за визначенням. Неможна міряти ситуацію «недодемократії» сантиметром довершеної демократії. Бо ми просто втратимо державу.


Чому українську владу влаштовують залякані вчителі?

Думаю, що багато з українців пам’ятає, як у період пізнього Януковича Царьов ( напевно від: без царя в голове) у програмі “Громадського” натужно шукав відповідь на питання: коли почалась Друга світова війна? Шукав і не знайшов. Як ви думаєте, чи багато з нинішніх депутатів не знають відповіді на подібні прості питання, чи міліціонерів, чи сбушників? Впевнена, що багато. Навіть деякі наші президенти не знали елементарних речей, які знає будь-який середньостатистичний випускник школи, який може відрізнити Ахматову від Ахметової. Але, як не дивно, обмаль чи відсутність знань у людей, які впливають на життя українців, не приводить ні до змін у законодавстві, ні до якихось перевірок на предмет виявлення рівня знань, культури. Ні, для людей, які мають в Україні владу, але можуть бути невігласами, є тільки один спосіб до заохочення, щоб вони добре працювали — підняття зарплати. І це благе діло аргументується тим, що висока зарплата то є запобігання корупції.
Мені цікаво, як науково вияснити, при якій саме зарплаті корупціонер вирішить, що йому вже достатньо? Що вже всі його бажання можна задовольнити саме з такою зарплатою і що він задовільниться Ауді, і що йому зовсім ніколи не хочеться Феррарі?
А тепер переходжу до того, що мені болить. Недавно дивилась на каналі ZIK інтерв’ ю з пані Гриневич, міністром освіти України. Я сама у минулому вчителювала і тому з цікавістю слухала пані міністра. Слухала і обурювалась. Хоч як себе Україна не позиціонує демократичною країною, але вчителі як були на службі у режимів, так і продовжують на ній бути. Лідія Гриневич вважає, що рівень знань вчителів не відповідає сьогодняшнім вимогам. Думаю, що багато у чому пані міністр має рацію. Але чи тільки рівень вчителів не є високим? А рівень медиків, інженерів, і особливо юристів, коли диплом юриста давали мало не у кожному сільскому ветеринарному технікумі? А що думає пані міністр з приводу рівня знань депутів та силовиків? Чому б рівень їх знань також не перевірити? Але хто ж дозволить? У випадку перевірки вчителів особливо потішаться учні, а у випадку перевірки знань наших можновладців потішилась би вся держава. Впевнена, що матері забували б погодувати своїх немовлят, а молодята б припинили кохатись, якби показували по телевізору результати екзаменів тих, хто має у нас владу. 
Але можновладців у нас традиційно ніхто не чіпає, бо за ними сила, а тепер ще й зброя. А за вчителями що? А нічого? Вчитель для праці має сам купити зошити, ручки, портфель, одяг. Має випросити у батьків гроші на ремонт школи. В інших сферах трохи не так, правда? Крім того, вчитель, крім своєї роботи, ще має прийняти участь у проведенні виборів, референдумів, переписів населення. Вчителя не питають, чи він хоче, чи він має на це час. Також вчителі щороку восени після роботи мають обійти всі хати на закріпленій ділянці, щоб записати дітей- дошкільнят. Це також є примусово. Ніхто за це не платить. Вчителя кожні 5 років атестують. Крім купи паперів, вчитель ще має купувати подарунки різним методистам, витрачати час і гроші, щоб нагодувати різні голодні комісіі, які чомусь не їдять обіди, які готують для школярів. Це ж буде не по-українськи. Крім того, думаю, комісії оцінюють роботу вчителів і по щедрості накритого столу. Це ще одне таке наше українське ноу-хау. 
Я починала своє вчителювання у сільскій школі. Я свого часу отримала середню освіту у міській школі, де багато вчительок були дружинами начальників. Тому я звикла до того, що вчителі, у більшості, мали гарний одяг, робили зачіски, робили манікюр. Коли ж я прийшла до сільскої школи, то я з подивом побачила зашкарублі руки деяких вчительок, руки, які не знали ні кремів, ні манікюрів. І по одягу і по розмові ті вчителі не відрізнялись від колгоспниць. Ті вчителі крім роботи у школі мали великі городи, мали корів, вигодовували свиней, биків. Коли вони повертались додому, вони не йшли культурно читати книги, журнали, дивитись фільми. Ні, вони йшли працювати, тому, що вони хотіли дати своїм власним дітям найнеобхідніше: освіту, зібрати гроші на весілля, щоб не соромитись злиднями перед односельцями.І робили вони це тому, що зарплатня у них така мізерна, що щоб якось не відрізнятись від решти людей, вони мусили гарувати.
Створюючи такі умови для сільских вчителів держава також ставить сільских дітей у нерівні умови. Куди може піти вчитись сільский випускник, якщо його вчитель, замість того щоб дати дитині якісні зання, змушений виживати сам? Чи може сільска дитина мати рівні можливості з міською?  
А в місті вчителі теж змушені шукати якихось підробітків, щоб якось триматись на поверхні: хтось чимось торгує, хтось репетиторствує. А держава замість того, щоб забепечити більш менш пристойний рівеь життя вчителям, не придумало нічого кращого, ніж розіп’яти вчителя перед усим суспільством. Звичайно, висока зарплата не дає гарантіі, що всі вчителі стануть асами. Але ніде в інших галузях не буває лише асів. Якби була вища зарплата, то вчитель міг би і поподорожувати, і почитати, і піти до театру, і зайнятись якоюсь улюбленою справою разом з учнями. Розкута, культурна людина виховає такого ж учня. І висока зарплата приведе до школи тих, хто має амбіції, бажання чогось досягти, а не тільки тих, хто нікуди більше не зміг вступити. І, може, тоді б діти наших можновладців не вчились би в Англіях та Штатах. 
До якого ступеню ліцемірства доходить наша влада: хоче володарювати, але робить це так, що ні власні гроші, ні власних дітей своїй же владі не довіряє.Тому що знає, що і банки і освіта в Україні погані. Але при цьому хоче далі й далі бути при владі і далі нічого не покращувати.

І, думаю, що вчителям ця влада не створить нормальних умов для роботи тому, що Україні не потрібні ні розумні вчителі, ні розумні діти. При розумному населенню ця влада ніколи б не стала владою. Тому краще екзаменувати вчителів. Так?-пані Гриневич.

http://blogs.uainfo.org/2017/05/16/chomu-ukrainskc-vladu-vlashtovuyut-zalyakani-vchiteli.html
Олена Косенко

прес-конференція Порошенка - відверта брехня і маніпулювання. :(

Про першу за рік прес-конференцію президента Петра Порошенка.

Я поставив 4 конкретні питання президенту (цитую майже дослівно) :

- Чи знаєте ви що для захисту президента і вашого оточення в інтернеті була створена армія ботів. Вони активно атакують тих хто пише критичні статті або просто думки.

- Чи знаєте ви що Служба безпеки України займається тим що організовує мітинги проти активістів? Нещадовно в ефірі програми Схеми ми демострували докази.

- Чи знаєте ви що тих хто дозволяє собі критичні матеріали про владу прослуховують, за ними слідкують, розповсюджують їх персональну інформацію, вигадують про них фейки?

- Чи вважаєте ви ворогами тих хто наразі зазнає переслідувань за критику влади? І що Ви особисто як президент вчините, щоб припинити переслідування незгодних за найгіршими антидемократичними сценаріями?

Я не отримав відповіді на жодне з чотирьох питань. Як би президент відповів — так, він би визнав власну бездіяльність, а отже зацікавленність в наведених фактах. Якби президент відповів ні, він би визнав власну безпорадність стосовно ситуації з громадяським суспільством. Тому президент не бажаючи відповідати, у класичній манері вдався до маніпуляцій: похвалив себе за свободу слова, похвалив СБУ, запросив на зустріч, хоча дуже часто ми не отримуємо письмових відповідей президента бодай на запит. Одразу після того як журналіст ставить питання в нього забирають мікрофон, я підняв руку аби наголосити на невідповідності відповідей питанням— слова авжеж більше не дали, президент поставив крапку у відповіді, прес-секретар Цеголко підхопив. 
І хоча я особисто прихильник цивілізованого діалогу, я вимушений був уточнити вже без мікрофона, але слово вже передавали наступному журналісту.

Президенту поставили питання про непрацюче НАЗК та ігнорування електронних декларацій. Президент відповів, що це унікальний механізм для того щоби спитати у можновладця звідки в них майно і за відсутності відповіді покарати відповідного до законодавства.

Мій матеріал про квартиру тещі Володимира Гройсмана (другої особи у державі) показав що теща прем'єра на пенсії (прописана у вінницький п'ятиповерхівці) придбала нерухомість у Києві вартістю близько мільйона доларів, де зараз мешкає сам Гройсман. Прем'єр спочатку відповів, що це теща за свої придбала, згодом відповів, що допомогла донька (його дружина) хоча у електронній декларації у дружини Гройсмана за той рік не має таких видатків, далі сказав, що допомогла тещі інша донька, яка з чоловіком їздить на жигулях і вирощує яблука.
лінк на матеріал:
https://www.youtube.com/watch?v=YVwYikYPFPc

Які результати? 
Відставка? 
Розслідування? 
Покарання? 
Про яку роботу НАЗК сказав президент? 
Про які електронні декларації?

Президента запитала Тетяна Даниленко про рубрику першої леді на каналі Ахмєтова. Президент відповів, що дружина не радилась з ним. Рік тому, коли ми питали що Рінат Ахмєтов робив у Адміністрації президента вночі, президент відповів що олігарх приїхав запросити його на футбол. Цю відповідь 
суспільство проковтнуло за правду. 
Коментувати чергові жарти президента про те що колишні співробітники його каналу зробили неправильний крок коли пішли? Президент, який і досі володіє телеканалом не просто не соромиться цього факту, а публічно цькує тих, хто залишає канал.

Запитання Дмитра Гнапа про банк президента. 
Спочатку Порошенко каже що дізнається про успіхи власного банку от просто зараз від Дмитра, згодом каже що отримував аналітичні довідки по цій ситуації, ба більше, далі — досконало демонструє знання ситуації. Це як?

Але найбільше мені запам'яталася ситуація коли прес-секретар президента Святослав Цеголко дивлячись у натовп журналістів надав слово телеканалу Айсітіві, пауза, Святослав надає слово іншому ЗМІ. Телеканал відмовився ставити питання в останній момент чи була домовленність про те що такий канал має ставити питання в цей час, але представників каналу Цеголко не побачив?

Неправдиву відповідь на питання журналістки УП Марії Жартовської вже вщент розбила своїм постом одна з авторок фільму “Вбивство Павла” Анна Бабінець. 
Ось лінк.

https://www.facebook.com/anna.babinets.1/posts/2276353145922613?pnref=story

Те що слова не дали багатьом журналістам, які могли поставити незручні питання, а дали поставити питання, наприклад, про Євробачення — класичний прийом аби прес-конференція не перетворилася на потік негативу, і більш очевидний суцільний потік маніпуляції з боку першої особи.

Так, це не янукович, коли журналісти перемагали на прес-конференціях тому що дядько просто хвилину не міг згадати слово чи починав у відповідь пісню співати. Це Порошенко. Він вміє добирати слова, казати журналістам Української правди “ми у одному човні” після стеження сбушників за журналістами Української правди.

Але на цій прес-конференцій президент був вимущений не відповідати на питання, а іноді говорити неправду. І це очевидний факт.

Після того як одного з найвпливовіших журналістів підірвали у центрі міста і протягом десяти місяців не знайшли бодай виконавців — він може з впевпенністю говорить в очі журналістам про те що свобода слова в Україні краща за всі роки незалежності.

Закінчив президент прес-конференцію коментарем про дупу на Євробаченні. Це при тому що не пролунали питання про Злочевського, зняття з розшуку інтерполу януковича і його друзів, Грановського, Ротердам+, виправдання Іванющенко і т.д.

Вчора і сьогодні стрічка фейсбуку рясніє цим відомим фото з виступу Джамали. Його репостять охочіше за будь-які розслідування і викриття. При чому репостять (розповсюджують) і в той же час обурюються вчинком. 
Я вважаю, що кожен робить вибір самостійно: або репостити дупу (а тут думати не потрібно) або думати і розповсюджувати випадки коли влада говорить відверту неправду як було сьогодні, знаходити нові факти і знову ловити на брехні. 
Якщо ви вважаєте що потрібно чекати, коли президент Порошенко у відповідь на найсміливіше питання найкмітливішого журналіста визнає себе винним, наприклад у співпраці зі Злочевським у компанії якого підприємства президента беруть газ в обмін на недоторканність бізнесу Злочевського, то на вас чекають ще два а потім ще 5 років таких очікуваннь.

Ломи, боти й інші блогери наразі пачками пишуть пости про те що журналістика померла, питань нормальних не було й інші варіації одного і того ж меседжа.

Шановні, те що вам продовжують платити, і те що ви атакуєте в унісон, найяскравіший доказ того що журналістика не просто не померла — там у владі її бояться і ненавидять як ніколи раніше.

А нерозслідуване вбивство нашого колеги Павла Шеремета та не притягнення до відповідальності замовників вбивства Георгія Гонгадзе, може стати сигналом для ворогів громадянського суспільства і незалежних ЗМІ. Сигналом що можна не тільки тиснути але й безкарно розправлятися.

Останній раз я спілкувався з Павлом майже рік тому. На цих же сходах після прес-конференції президента Порошенка. Залишається сподіватись, що на наступну прес-конференцію футболки з написом "Хто вбив Павла" вже не будуть потрібні.

Mykhailo Tkach
==================
https://112.ua/mnenie/prezident-vyigral-boy-u-zhurnalistov-kak-socseti-otreagirovali-na-press-konferenciyu-poroshenko-389868.html

Судова реформа Порошенка – фікція



Що сталося б, якби рейдер Пашинський спробував захопити "Рошен"?
Рік тому президент проводив прес-конференцію, на якій я задав питання щодо бандитського захоплення депутатом Пашинським Житомирської кондитерської фабрики «ЖЛ». Після прес-конференції вдалося кілька хвилин особисто поспілкуватися з Порошенком. Він мене запевнив, що розбереться з ситуацією, і то "що зараз відбувається - неправильно".

Але головне, що сказав особисто мені президент Порошенко, що судова реформа, яка повинна завершитися до кінця 2016-го, спрямована на те, щоб вирішувати такі проблеми і ніколи більше не допустити подібного.


Тоді я ще вірив, що не всі у владі пов'язані величезним корумпованим вузлом. Я повірив, що гарант нашої свободи і незалежності втрутиться і відновить справедливість.

Цілий рік я їздив в Адміністрацію президента, передаючи все нові і нові докази злочинної діяльності Пашинського. Буквально недавно особистий помічник Порошенко написав мені що «всі документи передали відповідальним службам», тобто ГПУ. А там цій справі не дасть хід заступник генпрокурора Луценко, ставленик «Народного фронту». Епічно, правда ?!

У далекому 2007-му, будучи разом з Петром Порошенком на виставці кондитерських виробів в Кельні, я й уявити не міг, що в 2014-му він стане президентом, а я буду одним із співзасновників великої компанії з оборотом 1,5 млрд гривень.

Наші кондитерські бізнеси розвивалися паралельно. «Рошен» займав тверду першу позицію, маючи від 25% національного ринку; Житомирська кондитерська фабрика «ЖЛ» нарощувала м'язи і в 2015-му з успіхом стала 3-й в Україні та 1-й з експорту (38 країн світу), обігнавши компанію Порошенко.


Вклавши за останні 5 років інвестиції в розмірі 30 мільйонів доларів, ми стали основним конкурентом корпорації «Рошен», а запуск ребрендингу дозволив нам в майбутньому претендувати на 2 сходинку рейтингу виробників солодощів в Україні.

На одних переговорах з постачальниками, я випадково дізнався, що компанія президента дуже активно вивчає нашу стратегію розвитку, успіхи в продажах і поява нових експортних замовлень. Навіщо це робити, якщо ти і так номер один в Україні, і вектор конкурента націлений більше на експорт ніж на місцевий ринок?

Це мені стало ясно пізніше, після рейдерського захоплення фабрики «ЖЛ» Пашинським з групою гопників при повному співучасті поліції. До речі, поліція продовжує брати участь в цьому злочині по сьогоднішній день.

Відразу після бандитського захоплення нашого підприємства корпорація президента дуже активно зайняла наші полки в супермаркетах і нашу нішу на ринку. Відразу ж з'явилася продукція «Рошен», яка в точності копіювала нашу рецептуру. Зазначу, що до захоплення фабрики, «Рошен» не справляв більшості кондитерських виробів, які ми робили.

Стверджувати, що особисто Порошенко дав вказівку захопити і знищити кондитерську фабрику «ЖЛ», я не буду, але з упевненістю можу сказати, що він точно цього не перешкоджав. А значить, дав свою згоду на це захоплення, можливо, мовчазне.

Далі рейдерська група Пашинського стала загрожувати і шантажувати суддів, щоб якось узаконити банальний розбій протизаконними рішеннями судів. На суддів тиснуть як адміністративно, так і за допомогою бандитів партнера Пашинського Сергія Тищенко. Це роблять як з місцевими суддями Житомирської області, так і суддями ВАСУ, Верховного суду.

Якби депутату-рейдеру Пашинського вдалося протягнути скандальний закон про спецконфіскаціі, це допомогло б йому уникнути кримінальної відповідальності. Але все суспільство сьогодні знає, як він сколотив свій капітал, за рахунок викрадень і вбивства людей, рейдерства, корупції і банального розбою.

Звичайно, можна припустити, що коли змінитися влада і буде генпрокурор, який слід не з коаліційними домовленостями, а букві закону, вся зграя гопників Пашинського сяде за сусіднім камерам колонії. А поки багато людей, які мають бізнес, в небезпеки. І не важливо, з іноземним капіталом компанія чи ні, адже завжди є свій "міністр" юстиції, який по дружбі поміняє в реєстрі власників і директора.

І про яку судову реформу Ви мені тоді розповідали, пане президенте? Де вона? 2016 рік уже давно закінчився. Де ті чесні суди і принципові судді, про які ви так красиво говорили?

Банда рейдера Пашинського шляхом маніпуляцій з державними реєстрами та незаконними замовними рішеннями судів знищують саме поняття ЗАКОН!

Було б забавно, якби Мін'юст змінив в реєстрі власників корпорації «Рошен» і поміняв директора, ну, скажімо, на одного Пашинського. Адже саме так це сталося з нашим підприємством. Де б зараз був депутат-рейдер ?! Напевно, його б заарештувало НАБУ, а суд в найкоротші терміни засудив би його по всій строгості закону. І було б начхати на всі коаліційні домовленості.
Що скажете, Петро Олексійович?

Порошенко поставил на развал страны изнутри

Ужас 9 мая, поддержанный властью, продемонстрировал, что Порошенко очень жаждет внутреннего конфликта в Украине. Не может он открыто заявить путину о желании полномасштабного вторжения, но поспособствовать разгоранию столкновения, тут он – в первых рядах.

Кто наблюдал за происходящим в Украине в первые дни мая 2017 года, точно охарактеризует происходящее: Порошенко поставил на развал страны изнутри, очень надеясь, что это поможет создать концлагерь в центре Европы, где он – хозяин концлагеря – вершит судьбы и грабит или, сдав страну, уезжает на виллу в Испанию, оставив концлагерь путину.

Весь вменяемый общественный люд с ужасом осознал: власть потакает сепаратистам во всех регионах Украины и – унижает патриотов, давая им понять, что в стране главными были и остаются регионалы с их пророссийскими взглядами на существование государства Украина.
Если в Запорожье и других регионах приверженники оккупанта, то есть – оппозиционный блок, вывели на улицы своих проплаченных поклонников, то в Киев подобную шваль завезли из Донецка. А Наташка-полторашка (та, у которой за спиной брат в россии, а также Ахметов), и коммунистическо-кегебистский Адам Мартынюк (который в Верховной Раде разводил вместе с Чечетовым котят, но, к сожалению, избежал участи Чечетова), вышли в Киеве класть фэйковые цветы в честь фэйкового праздника, когда на самом деле должен был быть день траура. Возглавив толпу ненавистников Украины, оскорблявших патриотов и атошников, выкрикивая сумасшедшим голосом: вам в АТО, Наташка-полторашка – ухмылялась. Она вообще вольготно себя в Украине чувствует, возглавляя толпы умалишенных, которых, в бытность министром Соцполитики – бесцеремонного грабила. Но на то они и умалишенные, чтобы того, кто их грабит, кто их не считает за людей, а держит за быдло - возвеличивать. От такого Наташка –в восторге. Да и полиция, та, что реформированная и вроде как украинская, ей и подобным – дорогу очистила, ну разве ж не удовольствие?
Оказалось, что в Украине теперь небезопасно разворачивать украинские флаги. Полиция за это – очень даже наказывает и бьет по головам. Зато можно – прославлять руЦкий мир, идя под прикрытием полиции, реформированной Аваковым.
Происходящее вызвало шок у многих украинцев. Атошники, патриоты и некоторые военные уже сделали свои заявления, констатируя, что у этой власти Майдана – не будет, а сразу почувствуется жесткая рука на горле тех, кто посягает на независимость Украины и позволяет коллаборантам торжествовать. Многие стали писать о махновщине, о том, что в стране нет проукраинских генерального прокурора и президента. Все красивые и правильно написанные речи Порошенко не имеют ничего общего с его реальными планами по защите украинской независимости. И 9 мая этого года это еще раз подтвердило. Порошенко с ТВ экрановможет долго и красиво рассусоливать написанные политтехнолагами тексты, но как человек, закончивший театральный курс, он и слезу пустит, и горе изобразит, но на самом деле все эти игрища – для подмостков, на которые он выходит – для плебса, и никакого отношения к реальности не имеют. На практике никакой независимости Украины он, прислужник всех господ, - не приемлет. Патологическая жадность как к деньгам, так и к власти (позволяющей иметь больше денег), руководит человеком, который назвался гарантом Конституции Украины и целостности страны и заставляет действовать не в интересах государства, а в интересах хозяев, оплачивающих его праздник жизни.
То, что в Украине полиция вместе с титушками избивали ветеранов АТО, но при этом охраняла привезенных в Киев из Донецка сепаратистов, а так же охраняла коллаборантов в других городах Украины, позволяя Вилкулу, Королевской и другой нечисти плясать на кровоточащей ране украинского народа, доказывает, что все это было спланировано в аппарате президента и им – благословлено.
Да, увидев в социальных сетях гарантию посадить власть на кол от людей, которые это могут воплотить, не взирая на всю титушню Авакова, Юрий Луценко решил проявить хорошую мину при плохой игре и заявить, что негодяев из Днепра – накажут. Но все же понимают: если бы изначально не было покровительства в верхах, то никакого такого ужаса страна бы не наблюдала.
Так что выходит, что на третьем году войны с оккупантом Порошенко и его сподручные показали украинцам, что в стране главный руЦкий мир, а вот «циничных бандер» будут избивать и убивать, потому что они стоят за независимость своей страны, за ее прогресс, за экономическое процветание и против путина и его своры.
Тех, кто отстаивает независимость Украины – избивали те, кто содержится за деньги налогоплательщиков. Полицейские и перекрашенный в полицию «Беркут» показали, что под руководством Авакова у них одна цель – уничтожить патриотов, тех, кто стремится противостоять агрессору россии и кто выступает против сепаратизма в стране. Но власть поддерживает тех, кого россия финансирует.
После 9 мая 2017 года впервые со времен януковича патриоты назвали власть в Украине - оккупационной. А как иначе? Разве может полиция защищать тех, кто ратует за развал страны, за счет которой эта полиция содержится? Если же она становится на их защиту, избивая патриотов, запрещая разворачивать украинский флаг, то она уже напоминает полицию Крыма. А Крым, как уже признано мировым сообществом – территория, оккупированная россией.
Так чьи интересы в Украине представляет прокуратура, полиция и СБУ? российской федерации? Задержанных патриотов, как сообщал патриот Иван Макар, держали в Печерском отделении полиции Киева. К ним никого не допускали. Сама полиция удостоверений не предъявляла, отказывалась называться и вела себя по-хамски. При этом не соизволяли общаться на государственном языке. В Киеве. Полиция отказывалась говорить по-украински, демонстрируя невежество и поддержку руЦкого мира. И это после Революции Достоинства, на крови которой Порошенко вплыл в президентское кресло?
Украинцев, как нацию, решили не только лишить достоинства. Клетки, расставляемые по Киеву, так аккуратно слизанные с российских НКВД-КГБ-ФСБ приемчиков, уже давно напоминали цирк ужасов, в который запускали людей, вроде как на акции протеста. Но на самом деле власть демонстрировала, что украинцев решили лишить свободы выбора и чести, показав им, что они – обезьянки в цирке, что обязаны лазать по клеткам.
Теперь же стало понятным, что цирк перестраивают в концлагерь, где пророссийски настроенные силовики начнут убивать патриотов, выкрикивая лозунги за путина и сталина. И складывается впечатление, что власть рассчитывает на то, что патриоты выйдут на тропу войны и вот тогда ОППа, с согласия Порошенко, заявит: Смотрите - гражданская война. И тогда отпадает необходимость маскироваться, и можно будет заявлять, что путин вводит войска, потому что, дескать, народ пошел на народ. А остаткам власти собрать монатки - и в Испанию или Италию, на солнышко - тратить украденные в Украине деньги, заблаговременно выведенные в офшоры.
Только вот патриоты, даже готовые взять оружие и умеющие им хорошо владеть (это не деревянные щиты на Майдане), точно понимают, что нельзя исполнять желания Порошенко, который на официальных выступлениях говорит о патриотизме, а из АП раздает приказ об уничтожении патриотов.
Естественно, в обществе давно раскусили его жадную и ничтожную душонку. И давно поговаривают о том, что согласны посодействовать в отношении призыва к ответу за разворовывание бюджета страны. А воруют люди Порошенко - как перед смертью. Уже даже не кроясь. На одном Евровидении через сайт ProZorro выставили множество типа тендеров, в которых – один участник и получает за минимум работ – максимум денег в миллионах. А чего скрывать? Воровать, так воровать! Нынешние представители власти открыто показывают миру, что, дескать, нет у вас методов против Кости Сапрыкина – нынешней власти. Но тот, кто внимательно читал братьев Вайнеров, или хотя бы смотрел фильм, знает: методы – есть. И механизмы – наличествуют. И никто не позволит развязать гражданскую войну и играть с народом. И хотя власть и уверена, что народ – абИзЯнки, коих можно закрыть в концлагере, на самом деле, народ мудрее продажных тварей у власти, кои продают Украину, считая деньги на офшорах. И вот для них будет сюрприз: украденные деньги придется вернуть. Всем ворам. Все, до копеечки. А дети этого ворья – пойдут по миру. Не будет им наследства от папочек с мамочками. А те, которые денег урвут – подохнут по иным причинам, не воспользовавшись деньгами, оставив украденное у украинского народа - чужим людям. Тут уж ничего не поделаешь, карма. Да будет так, аминь.
Лина ТЫХА, КЗ.

Мовне гетто

Після того як український музикант Олег Скрипка пожартував про гетто для тих, хто не може, вважає не гідним для себе вивчити українську мову, вибухнув грандіозний скандал. Обговорювати становище державної мови в країні, яка третій рік перебуває у стані національно-визвольної війни, - це вже показово. Але повернімося до слів Олега Скрипки. Буквально одразу після виникнення хвилі обурення він опублікував великий пост у своєму Facebook, назвавши його своїм офіційним коментарем. "Ми в Україні живемо в спотвореному світі. Громадяни не мають вдосталь книг українською, фільмів, інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, вчити і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем... Мене обурює, коли Україну змушують любити "русский мир" більше, ніж український. Тим більше, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність", - написав музикант.

Слова про "штучну реальність", сказані Олегом Скрипкою, - зовсім не метафора. Вони якнайкраще відображають дійсний стан справ. Мовні суперечки для України - цілком звична річ. Вони виникають кожного разу, коли висловлюється пропозиція щодо захисту української мови в Україні. Кожного, хто наполягає на збільшенні частки української мови в публічній і державній сфері, негайно починають звинувачувати в печерному націоналізмі і неповазі до російськомовних співгромадян. І кожного разу україномовні українці змушені виправдовуватися і запевняти всіх і кожного в тому, що абсолютно не хотіли порушити чиїсь права, що єдине, чого вони прагнуть, - рівноправності на своїй землі. Коли продавець або дрібний клерк вперто не бажає звертатися до клієнта мовою держави, навіть більше - вимагає, щоб це клієнт припинив катувати його "вашою телячою мовою", - це приниження. У країні не було жодного публічного скандалу через те, що хтось відмовив російськомовним в обслуговуванні за мовною ознакою. Але що стосується україномовних українців - такі історії виникають постійно. І кожного разу знаходяться громадські працівники, які починають шикати: "Припиніть роздувати мовну проблему!" Ось тільки соромлять вони україномовних, стверджуючи при цьому, що жодних мовних проблем в Україні немає.

Насправді мовні проблеми в Україні все ж є. А саме - є постійні спроби використовувати мовну тему для унеможливлення зміцнення української мови на території української держави. Скандал, що виник навколо висловлювання Олега Скрипки, повинен був приховати від величезної кількості українських громадян позначене дискримінацією становище, в якому опинилися україномовні українці.

Якщо звернутися до історії питання, то стає зрозумілим, що маргіналізація україномовних, ставлення до них як до "другосортного селянства", що мало місце за часів Російської імперії, нікуди не зникли і в радянський період. "Український - значить провінційний". Якою була основна теза радянського часу? - Український селянин обов'язково під чуйним керівництвом російськомовного робітника разом будують "світле однакове майбутнє". Селянин розмовляє українською лише тому, що малоосвічений. Варто йому піти до школи трудової молоді, переїхати до міста - і перед нами "пристойна людина". А україномовний інтелігент – це, звичайно ж, виходець із Західної України. Його українська ніби натякає на щось. Адже якби він був чистим помислами, він користувався б мовою міжнаціонального спілкування - російською. Хіба не так нам підносилася мовна проблема радянськими кінематографістами і пропагандистами?

Українська мова вважалася пережитком, який зі зростанням загальної грамотності і формуванням радянської спільноти повинен був зникнути взагалі. "Ви ж чудово знаєте російську мову! Навіщо примушуєте нас слухати вашу українську, якої ми не розуміємо? Не розуміли, не розуміємо і розуміти не хочемо!" Так просто з повітря виникають звинувачення, замість бажання зрозуміти, вникнути, поставитися з повагою до культури і мови українського народу.

Якщо абстрагуватися від національного контексту і сконцентруватися на моральному боці питання - безпідставне звинувачення саме собою є маніпуляцією. Звинувачення і критика відрізняються одне від одного вже тим, що критика стосується суті питання, а звинувачення переходить на персоналії. Ендрю Шейн, описуючи технології з промивки мізків, які китайці застосовували до американських військовополонених, розповідав про групи самознищення, в яких повинні були брати участь усі американці. Сутністю зборів, що проводилися в кожній в'язниці, був пошук своєї провини перед трудовим китайським народом. Ув'язнені критикували себе і один одного, вибачалися, каялися і обіцяли виправитися. Шейн розповідав про те, що почуття провини є необхідним елементом для нав'язування людям тоталітарної ідеології. Без вини або сорому "промивка мізків", тобто зміна базових принципів особистості, неможлива. Присутність у маніпуляції почуття провини і звинувачень пояснюється теорією Курта Левіна про зміну переконань. Для того, щоб трансформувати важливі для людини принципи у їх повну протилежність, необхідно: перше - розморозити наявні переконання; друге - сформувати нові принципи, і третє - заморозити нові переконання. Коли вкидається безпідставне звинувачення, особистість починає протестувати. Її базові переконання розморожуються. Після цього за допомогою тиску, критики і насадженого почуття провини базові переконання піддаються сумніву. Тоді настає час для запровадження нових переконань. Потім їх залишається тільки "заморозити". Наведемо приклад. "Зміцнюючи українську мову, ви порушуєте права російськомовних". Коли виникає подібне звинувачення, замість того, щоб говорити предметно про права, починається процес виправдовування. А це і є розморожування старих переконань. Далі за рахунок почуття провини і сорому формується нове переконання про те, що захищати українську мову одночасно означає зазіхати на права російськомовних. А далі нове переконання про те, що захист прав, турбота про національний простір у демократичному суспільстві є неприпустимими, заморожується, як нова непорушна істина.

Вимагаючи каяття, маніпулятори не цікавляться достовірністю викривальних історій. Так само, як за розповідями Шейна, вина, нав’язана ув'язненим американським солдатам, здебільшого була вигаданою. Маніпуляторів цікавили щирість каяття і достовірність почуття провини. Ось і від Олега Скрипки вимагали вибачень, вирвавши його слова з контексту і надавши їм зовсім іншого сенсу. Той факт, що кожен штучно створений мовний скандал завжди закінчується закликом до українців покаятися і зізнатися в нетолерантному ставленні до російськомовних співгромадян, - це і є створення викривленої реальності. У цій реальності вже ніхто не захищає свої права. Але сторона, яку влаштовує існуючий стан речей, прагне не дати розширитися зоні комфорту іншого. Не помічати, що україномовні у всіх мовних суперечках опиняються в приниженому виправдовувальному становищі, означає не помічати дискредитації цієї групи. А навмисно брати участь у цькуванні українця, який виступив на захист своєї мови, - це участь у маніпуляціях масовою свідомістю.

Російськомовні, що не відчувають жодної мовної дискримінації в Україні, захисники мовних прав, якщо їх справді цікавлять права, повинні були б прислухатися до аргументів протилежної сторони, спробувати вникнути і зрозуміти, як україномовному українцеві живеться в сучасній Україні. Для того, щоб у мовному питанні уникнути маніпуляції, базові принципи про необхідність захисту мовних прав повинні грунтуватися на реальному становищі в Україні української та російської мов, а не на чиїхось образах, помилках і ображеному самолюбстві.

Україна не денонсували Харківські Угоди. :(

Рівно сім років тому - 21 квітня 2010 р. - Янукович від імені України підписав так звані Харківські угоди, якими Україна дозволила перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України ще на 25 років.

Безсумнівним є те, що ці угоди були підписані виключно в інтересах Росії, оскільки у 2010 р. у їх підписанні не було жодної юридичної необхідності. Річ у тім, що за попередніми аналогічними угодами 1997 р. ЧФ РФ мав залишатися на території України до 28 травня 2017 р., а дія Харківських угод починається лише через місяць - з 28 травня 2017 р. Очевидним є й те, що вказані угоди зіграли свою роль в анексії Росією частини української території - Криму. Треба розуміти, що захоплення Криму (на відміну від окупованої російською армією частини Донбасу) було для Росії стратегічно важливим з огляду на геополітичне розташування півострова. І до цього Росія планомірно йшла, а тому їй було принципово необхідним відразу після приходу Януковича до влади закріпити на десятиліття вперед свою військову присутність у Криму.

27 квітня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Таким чином наразі в Україні діє закон України, який дозволяє перебування в Україні збройних сил Росії на даний час і ще упродовж 25 років.

Разом з тим Росія не лише анексувала Крим, але й з весни 2014 р. веде війну проти України. Те, що Росія є державою-агресором, політично і юридично визнано вищими органами державної влади України, міжнародними організаціями, провідними державами світу.

Ситуація, за якої Україна юридично дозволяє перебування на своїй території військ держави-агресора, видається ненормальною. Як відомо, Росія відразу після захоплення Криму (31 березня 2014 р.) в односторонньому порядку денонсувала усі угоди з Україною про базування ЧФ РФ на території України. Логіка Росії зрозуміла - вона вважає Крим «своїм», а тому не бачить жодного сенсу в цих угодах.

А якою є логіка України стосовно збереження дії угод щодо перебування російських військ на нашій території до 2042 р.? Адже наявність такого закону - це юридична легітимізація з боку України перебування ЧФ РФ в українському Криму. Тоді чому Україна зберігає статус-кво цих угод і що відбудеться, якщо цей закон Україною буде скасовано, а вказані угоди денонсовані? Чи є вагомі політичні, юридичні та інші аргументи для юридичного (бо фактично вони не діють) збереження зазначених угод?

Особисто я (як і багато співвітчизників) не маю однозначної відповіді на ці питання. А тому вважаю, що вище політичне керівництво України має пояснити своєму народу доцільність збереження чинності вказаних угод, які під час російсько-української війни дозволяють перебування військ держави-агресора на території нашої країни. Адже збереження з боку України цих угод може виявитися всього-на-всього наслідком політичної гри та справжніх (а не декларованих «на люди») стосунків, які існують між політичним керівництвом України та Росії, про які мені неодноразово доводилось писати. 



Віктор Трепак

В мире животных


Президент Трамп назвал президента Асада животным, и мы не будем спорить с такой формулировкой. Тем паче что животные, от ядовитых членистоногих и рептилий до скунсов, и в самом деле применяли химическое оружие задолго до человека, хотя и не для массовых убийств и, как правило, не для убийства особей своего вида. Но мы все понимаем, какой смысл имелся в виду, и с точки зрения этого смысла довольно странно считать диктатора, виновного в смерти сотен тысяч человек, животным лишь тогда, когда он убивает с помощью газа. За 6 лет войны в Сирии погибло порядка 400 тысяч человек, в том числе более 93 тысяч мирных жителей (из них более 5 тыс. убито русскими союзниками Асада, начиная с 30.09.2015), включая по меньшей мере 17,411 детей; сотни несовершеннолетних были подвергнуты пыткам в асадовских тюрьмах, сотни политзаключенных разного возраста умерли под пытками. Из более чем 800 медицинских работников, убитых за время конфликта, 90% – это жертвы асадовского режима, который, кстати, еще в 2012 г. принял закон, запрещающий оказывать медицинскую помощь подозреваемым (!) в принадлежности к оппозиции. До такого, кажется, не докатывался еще никто – то есть мы знаем, чего стоила «медицина» в нацистских и коммунистических концлагерях, но вот чтобы именно официально запретить лечить подозреваемых в нелояльности – это, по-моему, беспрецедентно. Уже одно это – грубейшее преступление против человечности. И вот, значит, пока Асад применяет химическое оружие, он животное, а как только перестает и продолжает творить все вышеперечисленное без помощи зарина, так он сразу уже и не животное, а легитимный коллега и чуть ли не потенциальный союзник в борьбе с ИГИЛ.

Но главная проблема даже не в этом. А в том, что Трамп, не говоря уже о прочих западных лидерах, разглядел, наконец, животное в одном лишь Асаде. А его российских покровителей по-прежнему считают людьми, с которыми, при всех их недостатках, можно договориться по-человечески. Говорил и повторяю – это самая большая, страшная и главная ошибка.

Чтобы разглядеть среди российских скотских рыл хоть одно человеческое лицо, надо обладать крайней близорукостью, отягощенной розовыми очками. Это уже даже не инфернальный маскарад, когда не люди надевают маски зверей, а наоборот, как было в ельцинскую эпоху – сброс этих масок начался уже тогда (первая абхазская война, первая чеченская война, оккупация Приднестровья, поддержка Милошевича, поддержка Лукашенко и т.д.), а уж после захвата Крыма саморазоблачились даже самые старательно притворявшиеся, от «демократических» журналистов до «мастеров культуры». То, что происходит там, не вписывается ни в какие человеческие стандарты не то что с точки зрения морали, но даже с точки зрения элементарных мыслительных способностей, которыми должен обладать homo sapiens.

Например, когда власть тотально коррумпирована – это ладно, этим в человеческом обществе никого не удивишь (хотя, конечно, масштабы все равно впечатляют). Но у людей таких вещей принято стыдиться. У людей даже самые коррумпированные политики будут коррупцию ругать и обличать. А когда зампред комитета верхней палаты парламента (пресловутая Мизулина, да-да) клеймит борьбу с коррупцией как «опасную тенденцию» – это уже нечто нечеловеческое, в самом плохом смысле слова. Вообще, если послушать все заявления этой особи (включая внесенные ею законопроекты), то, пожалуй, речь среднего попугая куда более осмысленна и разумна. Или, например, к проституции люди относятся по-разному. Одни борются, другие не видят в этом ничего особенного, третьи чуть ли не строят на этом национальную экономику – но любой из этих подходов укладывается в некую последовательную систему ценностей. А когда глава государства, чья пропаганда постоянно трындит о «православной духовности» в противовес «бездуховному Западу», гордо заявляет, что проститутки («девушки с пониженной социальной ответственностью») у них лучшие в мире – это уже тоже за пределами человеческой логики.

Или, например, есть у людей такой институт, как дипломатия, у животных отсутствующий. Смысл которого в том, что участники, какую бы неприязнь друг к другу они ни испытывали, обязаны общаться максимально корректно и вежливо, с соблюдением строгих норм и протоколов, где даже нота об объявлении войны начинается и заканчивается заверениями в совершеннейшем почтении. Эти принципы соблюдали даже германские нацисты, при всех их пороках. И – вот вам, пожалуйста, Шариков, т.е. и.о. постоянного представителя России при ООН Владимир Сафронков, ешьте его с кашей. (Очень надеюсь, что его гопницкая речь была переведена на английский, где нет разницы между «ты» и «вы», с соответствующими комментариями, позволившими, наконец, западным джентльменам уяснить, с кем они сидят за одним столом и пытаются вести дела.) И если бы он (как и Мизулина, Федоров, Милонов…) был один такой! Но напротив – вся нынешняя российская дипломатия, от публично матерящегося Лаврова до грязноголовой во всех смыслах Захаровой, являет собой такой запредельный уровень быдла (напомню, что это слово значит «скот»), какого не было даже в советские времена, да и вообще не было никогда и нигде за всю историю дипломатии. При полной, естественно, поддержке подобного стиля на всех уровнях – от самого недофюрера с присущим ему Песковым до последнего радостно гыгыкающего в интернете «ватника».

А российские, с позволения сказать, суды? По степени жестокости они пока еще нередко отстают от сталинских, но по степени абсурдности уже переплюнули. Примеров великое множество, вот только один: чувашского оппозиционера Дмитрия Панькова оштрафовали за репост новости о его собственном оправдании по делу за репост «экстремистской фотографии». Погодите, это еще не все! На фотографии был изображен Милонов в футболке с надписью «Православие или смерть». Суд оправдал Панькова не потому, что он не разделяет милоновских взглядов, а потому, что надпись была без восклицательного знака, а в списке экстремистских материалов – с восклицательным. Но вот запостить информацию об этом, оказывается, опять экстремизм! И вишенка на торте – ну вы уже поняли: к самому Милонову претензий никаких.

Или возьмем Чечню, которая тоже пока еще Россия. Дикая история с пытками и убийствами гомосексуалистов сама по себе, увы, удивления не вызывает – для мусульман это обычное дело. Но какова реакция на скандал чеченских официальных лиц, включая тамошнего уполномоченного по правам человека! «Это наглая клевета, что в Чечне преследуют гомосексуалистов, потому что в Чечне их нет, а если бы они были, их бы убили сами родственники!»

В общем, впечатление, что Россия – это место, где набрали даже не нормальных животных, выросших в гармонии с природой, а каких-то мутантов-выродков из ярмарочного зверинца, отбросы эволюции, не пригодные ни к жизни на воле, ни даже к дрессировке, обрядили их в человеческие костюмы, навесили им бирки – «президент», «дипломат», «депутат», «судья» и т.п., обучили произносить слова, смысла которых они не понимают, и выпустили из клеток. И вот теперь вся эта свора прыгает, рычит, воет, визжит на все лады, корчит рожи, кидается фекалиями – и все это в дорогих пиджаках и на высоких трибунах. А-ха-ха, обхохочешься! Если бы только не то обстоятельство, что свора поголовно больна бешенством и нападает на людей – как на тех немногих, что еще остались в ареале ее обитания, так и на живущих по соседству.

Но проблема решаема. Надо просто перестать обращать внимание на дорогие пиджаки и оставить попытки говорить со зверьем по-людски. Зверье понимает только палку – зато ее понимает очень хорошо.


Юрий Нестеренко

Війна – це новий бізнес президента.

Наша розмова – із  віце-прем'єр-міністром України — міністром економіки України у часи першого президента незалежної України, радником двох наступних президентів, народним депутатом II, V і VI скликань, академіком Володимиром Лановим

Володимире Тимофійовичу, хочу почати розмову із ваших прогнозів щодо гривні, вірніше – її подальшої евальвації. Якщо, звісно, вона відбудеться.

В цивілізованих державах міцність національної грошової одиниці навіть не обговорюється. Але Нацбанк України каже: ми не відповідаємо за курс, ми відповідаємо за інфляцію. Так навіщо ж тоді ви потрібні? За непередбачувані коливання курсу в багатьох країнах, особливо англосаксонської школи, починаючи з Канади, Англії, Нової Зеландії, Австралії, голову Центробанку звільняють. Відразу, як тільки курс падає на 2-3%, чи інфляція зростає на 2-3%. Уявляєте, скільки б керівників НБУ у нас за ці три роки змінилося? Тому що на стійкості грошової системи побудована будь-яка економіка.

Втім, від подальшої девальвації гривні виграють наші олігархи.

Чому?

Тому що олігархи, в основному, випускають продукцію експортної спрямованості, відповідно, отримують за її продаж іноземну, тверду валюту. Але не повертають цю валюту назад в країну.

Тобто, ви прогнозуєте подальшу девальвацію?

Так. Хоча ми бачимо, що після того провалу курсу гривні, який був у 2014-2015 роках, удвічі впало виробництво, більше ніж утричі - доходи громадян. Український експорт упав більше ніж у два рази, а імпорт – у три рази. Хоча імпорт - це наше споживання. А наше споживання – це якісь нашого життя. Якщо ми, приміром, не ввозимо якісні лікарські засоби чи діагностичну апаратуру, - то ми вмираємо.

До якої глибини може впасти гривня?

До будь-якої…

?

А хіба ви вірили в 1996 році, коли гривня вартувала 1,8 за долар, що вона упаде у 15 разів? Та ніхто не вірив.

У нас - до цього останнього провалу гривні, який стався після Революції Гідності - було вже дві девальвації. Перша тривала з 1992 по 1996 рік: рублі, потім карбованці, потім купоно-карбованці. Поки я був в уряді, я пробував стримувати ці процеси. Але потім прийшов новий уряд на чолі з Кучмою, прийшли «червоні директори». Перед тим, до речі, вони до мого кабінету у чергу записувалися, просили, щоб дозволяв видавати їм кредити.

Дозволяли?

Ні. Я казав: дорогі мої, це вже не планова економіка, ви прийшли не в держбанк СРСР, поповнюйте свій оборотний капітал зі своїх прибутків. Вони бігали до прем’єра, до президента, скаржились на мене. Але ніхто з тодішнього керівництва мені нічого не говорив. А їм казали: домовляйтесь з Лановим. Тобто - або-або. А коли прийшов Кучма, то Нацбанк просто почав друкувати гроші і їхнім заводам напряму видавати кредити.

Скільки ті просили – стільки й давали. Я пригадую, лише протягом одного кварталу 92-го року заводам воєнно-промислового комплексу було виділено 10 млрд рублів.

Це величезні гроші, тому що весь бюджет країни складав тоді 30 млрд рублів. І відразу все полетіло… Коли здійснили обмін купоно-карбованців на гривню, в 1996 році, то співвідношення було, я нагадаю, 100 000 купоно-карбованців за одну гривню.

Отже це була перша хвиля. Вона просто знищила все, обезцінила заощадження українських громадян, - а це 130 млрд рублів! Обезцінила гроші підприємств. В 1996-му ввели гривню, а вже в 1998-му вона «попливла». Спочатку до двох гривень за долар, в 1999-му вона вже була 3,50. Це був величезний стрибок, у півтора рази. І далі, в 2000-му, вона упала до п’яти (гривень за один долар, - ред).

Керівники Нацбанку тоді змогли плавно все провести, це не викликало якихось шокових реакцій, до гривні тоді не була втрачена довіра.

На чому та довіра трималася?

А в 2000-му ми отримали десятивідсоткове зростання ВВП. Хоча ще в 1999-му у нас було падіння на 1,5 %. А взагалі, з 1991-й по 1999-й тривало щорічне падіння ВВП, і в цілому, за 9 років, українська економіка впала в 2,5 рази. Зі 100% до 40%.

А різке зростання ВВП в 2000-му відбулося завдяки приватизації великих підприємств. Бо державні керівники отих металургійних комбінатів, - їм все було до лампочки. Я з одним двічі героєм соціалістичної праці, керівником державного комбінату, розмовляв в 1997 році.  

Це десь на Донбасі?

У Придніпров’ї. У нас же Дніпропетровськ, Запоріжжя, - це криворізька руда. В принципі, Донецько-Придніпровський економічний регіон традиційно був одним із найпотужніших у Радянському Союзі.

Ну, і після тієї зустрічі з директором, я пішов до президента. Кажу: цього героя соцпраці треба терміново звільняти, він же нічого не розуміє. Він не розуміє, що треба шукати інвестора іноземного, з новими технологіями, а не доменні печі підфарбовувати. А Кучма мені й каже: зате він у себе на комбінаті облаштував голландську свиноферму. У мене від почутого був шок. Тобто, президент країни каже, що цей директор класний, бо він поставив свиноферму голландську на заводі, водить туди екскурсії і одягає білі халати. Ось вам рівень державного мислення.

Словом, кілька років, до 2005-го були отакі успіхи. На старій базі, на старих підприємствах. Звідки ті успіхи бралися? Ну, наприклад, країни Перської затоки потужно будувалися, їм потрібен був наш метал. Тобто, ми вийшли на світові ринки, дуже добре поставляли в Китай тощо.


далі тут

Не молчать-не соучаствовать. (читати всім)


Фото Евгении Фролковой

Михаил Шишкин относит себя к той России, где его сограждане—Рахманинов и Бунин; считает, что политика убивает прозу и не верит в новый интерес страны к литературе. Специально для Культтриггера с писателем 

Знаменитый русский писатель Михаил Шишкин своими романами «Взятие Измаила», «Венерин волос» и «Письмовник» стяжал все главные литературные лавры России. Лауреат «Русского Букера», «Национального бестселлера» и «Большой книги», Шишкин переведен на тридцать языков мира, а его литературная эссеистика на русском и немецком, в свою очередь, отмечена рядом европейских наград.

Отказавшись представлять Россию на книжной ярмарке в США в 2013 году из-за несогласия с ее государственной политикой, в дальнейшем, в эссе и статьях, на литературных чтениях, писатель пытается рассказать о нынешних реалиях своей родины, о ее мифах и страхах, о политзеках и несправедливой войне. С некоторых пор это не просто фрагменты романов, где автор описывает жестокий опыт собственной жизни при тоталитарном режиме, это—часть жизни его страны. Михаил Шишкин—не писатель-затворник в Швейцарии, он не скрывает свою гражданскую позицию. Вот и в интервью про литературу она тоже вошла.

Страхоцентричная страна

Екатерина Дробязко: Есть мнение, что сейчас в России наблюдается необычайный всплеск интереса к литературе. Просто крайне литературоцентричная страна: книги массово издаются, по Первому каналу показаны фильмы о Бродском и Саше Соколове, возникают новые премии, сайты про книжки в интернете: «Горький», «Полка»… Литература стала востребована каким-то новым образом? Вам так не кажется?

Михаил Шишкин: Я уже давно не живу в России, последние два года не езжу в Россию принципиально, поэтому не слежу, какие сайты открылись и какие книжки читают. Мне кажется, это wishful thinking: все равно что видеть в каждом выпущенном политзэке—начало оттепели. Если где-то открылся книжный сайт, это не значит, что началась книжная оттепель.

Люди всегда читали по одной простой причине: страшно оставаться наедине с самим собой. Эту космическую пустоту в себе нужно быстрее чем-нибудь закрыть. Когда ты читаешь, ты перестаешь быть собой—ты становишься кем-то другим, ты впускаешь в себя другой мир, заполняешь эту вселенскую дыру в себе. Когда-то были только книжки, потом появились другие способы—техника развивается. Стало возможно сходить в кино и немножко избавиться от себя, потом появился интернет, и каждый раз решается та же самая задача, но только более удачным способом. Сейчас избавиться от себя кому-то помогает телевизор, кому-то—Фейсбук. Кто-то по старинке хватается за книги. Я, кстати, говорю сейчас о настоящих читателях, а не о тех, кто читает, потому что пишет. Я не верю ни в какой новый интерес к литературе. Кто читал, тот и читает. И этих людей в России все меньше.

Конечно, внешне все еще кажется, что Россия—литературоцентричная страна, например, доказательство тому—толпы на книжных ярмарках. Но на самом деле это ничего не доказывает, я уже столько книжных ярмарок по миру видел—и всюду толпы. Так что литературоцентричных стран, слава Богу, много. А Россия—страхоцентричная страна.

Мой последний визит в Россию, после которого я не хочу туда ездить, был на Красноярскую книжную ярмарку (Красноярская ярмарка книжной культуры.Е. Д.). Огромные, битком набитые залы, в каждом уголке сидит писатель, о чем-то рассказывает. Интересные книжки. Мой хороший друг Виктор Сонькин представляет прекрасный путеводитель по античному Риму («Здесь был Рим. Современные прогулки по древнему городу».—Е. Д.). Люди страшно интересуются античным Римом. При этом—2014 год. Здесь, в Европе, у всех волосы дыбом: Крым, война на Украине, что происходит? На всех выступлениях у европейских читателей вопросы только про это, потому что людей это волнует, и они про это говорят. Приехал в Россию—ни одного вопроса на книжной ярмарке на эту тему ни у кого нет. Все об этом молчат—все интересуются античным Римом.

Двести лет назад мадам де Сталь в своем «Путешествии по России» заметила: «Особенно удивительно молчание русских: умалчивают они именно о том, что их живо интересует». В России в течение одной жизни все поменяется: название страны и улицы, строй, форма правления, границы, но за двести лет не меняется ничего. Вся жизнь вертится на оси страха.

Вот показательная для меня история. Московский Дом книги—всегда был «моим», я там школьником покупал Макса Фриша на немецком в отделе иностранных книг, потом сам там с книгами выступал. И вот какая-то мразь вывешивает на фасаде огромный баннер с портретами людей, которых я лично знаю и очень уважаю: Люси Улицкой, Гриши Чхартишвили—«национальные предатели». Ну, хорошо, у меня, может быть там, в Москве, тысячи читателей, но у этих писателей—сотни тысяч, миллионы. И эти гнусные плакаты висят несколько дней, а люди проходят мимо и стараются это оскорбление не замечать. А ведь оскорбили лично их, каждого читателя. Я не хочу, чтобы это была моя Москва и чтобы это были мои читатели.

А фильмы про Бродского и Сашу Соколова на Первом канале—это то же самое, что празднование юбилея Пушкина в 1937 году. Чествование русских классиков в стране-ГУЛАГе—это попытка освятить свою мерзость великими именами. Сейчас используется тот же прием: раз мы их считаем своими, снимаем о них фильмы, то они вроде как с нами.

У патриотов теперь поголовный призыв всех классиков—в ополчение. Все никак не могут понять, что если и встанут Пушкин с Бродским из гроба, то первым делом объявят себя «нацпредателями», чтобы не быть с этими в одном «взводе». Что бы ни делал Первый канал, это не сделает страну литературоцентричней ни на йоту. Страна как была страной одухотворенного страха и мудрого молчания, так и осталась.

Мы вернулись в абсолютный «совок», когда ты сидишь тихо-мирно на своей даче, читаешь книжечки, тебя никто не трогает—и ты никого не трогаешь. Как только ты хочешь немножко почувствовать себя человеком, а в себе—человеческое достоинство, то станешь Ильдаром Дадиным. Тебя будут пытать и окунать головой в унитаз.

Великая русская литература—это великий лузер

Е. Д.: Так как же вы все-таки видите своего читателя? Он кто? В каком он срезе, в какой страте находится?

М. Ш.: Какой сейчас у русского читателя срез? «Нацпредатели» и «патриоты»? Линия фронта здесь ведь сейчас проходит. На войне все четко, ты или там, или здесь, а мы, к сожалению, на войне. Я—с «нацпредателями». И надеюсь, мои читатели тоже. Эта война идет уже много поколений, но никто никому свои ценности ни привить, ни навязать так и не смог. Все попытки «хождения в народ», «просвещения», «привития европейских ценностей» за 200 лет ничего не дали. «Крымнаш» forever. В 1917-м сначала мы навязали им несколько месяцев демократии, потом они нам несколько десятилетий поголовного уничтожения. Идею Endlsung—полного истребления носителей «европейских ценностей» в России—Сталину вроде и удалось претворить в жизнь, но эти «нацпредатели» опять народились. Что с ними ни делай, а они только мутируют, и все равно выживают.

Вот в этом, наверно, главная проблема—в невозможном сожительстве в стране-коммуналке двух невыносимых соседей. Ни удавить друг друга не получается, ни перевоспитать. Единственный компромисс—мирное сосуществование. Не трогать друг друга и не навязывать своих ценностей. Что-то подобное было достигнуто в начале этого века. Вы сами по себе, мы сами по себе. Вы—читайте, снимайте, пишите, ставьте в своих театрах что хотите, только не мешайте нам тут нефтяную орду строить. Шаткое мирное сосуществование нарушили неугомонные «нацпредатели» в 2011 году—стали требовать честных выборов. И вот получили от «патриотов», как теперь говорится, «ответку». Их главное оружие—выдавливание «нацпредателей» за границу выкачиванием воздуха, чтобы невозможно было дышать. Действует весьма эффективно.

У меня ощущения, что моих русских читателей уже не меньше за рубежом, чем в России, если не больше. Но это только ощущение, никаких данных, конечно, нет.

Разумеется, в России можно и нужно бороться за демократию. Вот только победить нельзя.

Нужно просто понять, какая цель должна быть у «нацпредателей» в этой проигранной войне. Мне кажется—сохранять и делать русскую культуру. И читатель—такой же соучастник в этом деле, как и писатель, может, даже важнее. И сохранять русскую культуру можно и нужно по любую сторону границы. И в этой борьбе они нас победить никогда не смогут.

Е.Д.: Так в этом, может быть, и есть огромный раскол между людьми, которые читают ваши романы, Саши Соколова, Владимира Шарова, интеллектуальный нон-фикшн, и теми, кто закидывается масскультом? Те, кто нетребовательны в литературных вкусах: может, это они и вешают баннеры и делают коллажи в интернете со сходным остроумием?

М. Ш.: Вы действительно думаете, что если человек прочитает хорошую книгу, он станет лучше? Думаете, те, кто расстреливал священников, топил баржи с заложниками, устраивал Голодомор, русских классиков не читали? Боюсь, что великая русская литература—это великий лузер. Когда пришло время действительно серьезного выбора—что, Чехов, Толстой, Достоевский, Тургенев помогли, предотвратили падение страны в ГУЛАГ? Они помогли нескольким поколениям выжить в ГУЛАГе. Вот на что русская литература, единственно, способна: помочь выжить там, где нечем дышать. Вот и сейчас, наверно, помогает выжить в «крымнаше». Может, в этом новая востребованность литературы, о которой вы говорили?

Можно представить себе, что чувствовали Томас Манн или Германн Гессе в тридцатые годы, о чем думал Стефан Цвейг в Бразилии перед тем, как покончить с собой. Ведь среди той массы, которая с восторгом шла за своим фюрером в пропасть, были их читатели. Зачем, для кого, для чего они писали? Я с неприятным чувством думаю: неужели среди тех людей, кто читал мои книги, «Взятие Измаила», «Венерин волос», «Письмовник», есть те, кто может кричать: «Ура, Крым—наш!» и ненавидеть украинцев? Не может быть, не хочу в это верить.

Е. Д.: Несмотря на то, что вы говорите о потерянных позициях книги, вы не перестанете издаваться в России?

М. Ш.: Цвейг в 1928 году во время своего визита в Москву восхищался самим фактом существования Иверской часовни в ста шагах от мавзолея и писал о толерантности большевиков. Через полгода часовню снесли.

Издательство «АСТ», не дождавшись романа, в декабре 2016 года выпустило сборник короткой прозы и эссе. Я, конечно, рад этой книге. Но сколько времени это еще продлится? Никто не знает.

И потом, кто сказал, что все должно кончиться хорошо? Никто не обещал. Мы же не в женском романе находимся, в котором все обязательно должно закончиться хорошо. Все вообще никогда не кончится. И мы никогда не узнаем, что там дальше, в следующей серии. И может, к лучшему. Вот мама моя не дожила до всего этого ужаса с Украиной, и слава Богу!

Проза должна пахнуть вечностью

Е. Д.: Скажите, а разве людям не надо делать лишь то, что у них хорошо получается? Писатель—пиши книги, но не иди в политику. Вы можете сказать про себя, что вы все делаете правильно, что все это меняет мир и помогает ему?

М. Ш.: Не знаю, все ли я делаю «правильно». Мир мои книги точно поменять не могут. И в политику я тоже никогда не собирался. Хотя на нашей родине все является политикой. Вот Набоков—самый аполитичный по определению—а у нас был запрещен.

В книгах моих точно никогда не будет политики, никогда не будет Путина или чего-то в этом роде, потому что ты не должен из пушек стрелять по воробьям. Какой смысл в книгах о нем писать, когда через двадцать-тридцать лет о нем никто не вспомнит? Вот Саша Соколов выстрелил из своей «Большой Берты» по Брежневу и компании в «Палисандрии». И кто сейчас вспомнит Брежнева? Теперь эту книгу без комментариев и не прочитать. Проза не должна пахнуть временем, время моментально скисает. Проза должна пахнуть вечностью, у вечности всегда запах свежести. Откройте «Капитанскую дочку», или «Легкое дыхание», или «Школу для дураков»! У каждой строчки—свежее дыхание! Именно что легкое! Политика прозу убивает, заражает сиюминутностью. Тогда и живет книга столько же, сколько и политика—только сегодня.

А помочь миру я могу только одним: если я моими строчками в читателе вызову ощущение человеческого достоинства, то этого будет больше, чем достаточно. И если в человеке есть собственное достоинство, он уже сам решит, выходить ему на улицу с одиночным пикетом, молчать или участвовать в митингах «Крым—наш!». Или уехать.

Но я же, кроме того, что писатель, еще и гражданин, слово это уже давно ненастоящее, но мне больно за то, что происходит в моей стране, по-настоящему. Когда меня просят написать для газет в Европе и Америке о том, что происходит в России, помочь во всем этом разобраться, я пишу для них статьи и эссе. В России ничего никому объяснять не нужно, все всё понимают и никого уже не переубедишь. А здесь, на Западе, мне кажется, я делаю этим важную работу. Люди хотят понять, им нужно объяснить. Другой вопрос, может ли это на что-то повлиять? Но не писать—это значит, молчать. А молчать—значит соучаствовать. Я не хочу соучаствовать.

Е. Д.: Вы—гражданин мира?

М. Ш.: Естественно, у меня есть паспорт РФ, но быть гражданином этой криминальной системы, я считаю,—позор. Я считаю себя гражданином совсем другой России, гражданином которой быть не стыдно, а радостно. Там, в этой стране, мои сограждане не Гиркин с Путиным, а Рахманинов с Буниным. А «нацпредатели» вроде Людмилы Улицкой или Ильдара Дадина—гордость нации. Этой стране не нужны ни границы, ни армия. Это страна русской культуры. И это прекрасная страна.

Е. Д.: А бывали когда-нибудь пророчества в ваших романах—для России, или случалось, что они сбывались?

М. Ш.: Если и сбывались, то вопреки мне. Помню, как пришел на премьеру «Измаила» в московском театре «Мост» у замечательного Георгия Долмазяна (спектакль «Аттракцион».Е. Д.). Во «Взятии Измаила» я писал о моем опыте жизни в измордованной стране. В 90-е, да и в начале 2000-х иногда казалось, что Россия возвращается в семью цивилизованных народов. Очень этого хотелось. И во всем искали свидетельства, что страна очень медленно, но все-таки идет в правильном направлении.

У одной из моих героинь есть монолог об отечестве. Несколько пламенных страниц с такой концовкой: «Здесь нечего больше ждать,—повторяла Маша, закрыв глаза, сжимая ладонями виски,—на этой стране лежит проклятие, здесь ничего другого не будет, никогда не будет, тебе дадут жрать, набить пузо до отвала, но почувствовать себя человеком здесь не дадут никогда, жить здесь—это чувствовать себя униженным с утра до ночи, с рождения до смерти, и если не убежать сейчас, то убегать придется детям, не убегут дети, так убегут внуки». Монолог вошел в спектакль почти полностью. Я еще в то время не потерял надежды и сказал режиссеру, что это, наверно, больше не актуально, страна все-таки стала другой. Георгий только усмехнулся: «Михаил, подождите!».

Ждать оставалось недолго.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
260
предыдущая
следующая