У сім’ї Проценків склалася традиція зустрічати Новий рік виключно на дачі. Тиша засніженого лісу. біла ковдра іскристого снігу і неймовірно свіже морозне повітря давали змогу позабути про гомінке місто і насолоджуватись справжньою зимовою казкою. Особливо подобалося в такі дні гратися на снігу їх маленькій донечці Катрусі.

  Часто Новий рік Проценки зустрічали зі своїми друзями,  Але цього разу обставини склалися так, що Новий рік Петро зі своєю дружиною Марічкою і донечкою Катрусею вимушені були відсвяткувати в тісному сімейному колі. Та ще й з ялинку Петро не встиг придбати і тепер нерішуче поглядав на ту, яку його дружина посадила перед вікном.

  Петро був проти висадки ялинки на дачній ділянці, та ще й перед вікном. Виросте і буде тінь кидати на вікно. Та й взагалі, ліпше було якесь фруктове дерево посадити. Адже з шишок варення не звариш. І він частенько пропонував Марічці зрубати ту ялинку на Новий рік. Зі сторони дружини не було категоричного заперечення, але вона все ж таки просила ялинку купувати.

– Петю, я сходжу до своєї подруги. Вона просила дещо привезти їй з міста. В цьому році до неї приїхали на свята її батьки і вона не зможе зустріти Новий рік з нами.

– Добре, Марічко, а я розпалю камін і приберуся в кімнаті.

  А тим часом Петро вирішив, що Новий рік без ялинки, та ще коли в сім’ї є малі діти, то вже зовсім кепська справа.  І він пішов з сокирою до тієї ялинки, яку посадила його дружина.

  Як тільки лезо сокири торкнулося стовбура ялинки, за спиною Петра ніби хтось від болю застогнав. Озирнувшись, Петро нікого не побачив, і вирішив, що то йому почулося.

  Ось вже вбрана ялинка засяяла вогнями на радість маленькій Катрусі, а Марічка все не поверталася.  І Петро вирішив їй зателефонувати, але телефон дружини задзвенів у сусідній кімнаті.

– Наша мама роззява, забула взяти свій телефон.

– Тату, а скоро вона повернеться?

– Зараз спитаю у її подруги, до якої вона пішла.

  Але яке ж було здивування Петра, коли подруга сказала, що Марічка до неї не приходила.

  Не повернулася Марічка і наступного дня. Ніхто її не бачив, а сліди ще звечора замело снігом. Пошуки наступними днями ніякого результату не дали. Дружина зникла безслідно.

  З тих пір для Петра день зустрічі Нового року був самим сумним днем. Тільки заради пам’яті і маленької Катрусі він щороку продовжував зустрічати Новий рік на дачі. Для цього була придбана пластикова ялинка, а в пам’ять про свою дружину Петро посадив маленьку ялинку на місце зрубаної. Такою, як раніше, вона буде роки через чотири. А поки хай росте.

  Пройшло чотири роки. Катруся підросла і все рідше згадувала маму. А в Петра, як і раніше, коли останні секунди року відлітали у минуле, скупа чоловіча сльоза стікала по обличчю.

  Цього року снігу випало на диво багато. Ялинка під вікном стала зростом такою, як і в той жахливий день і була красиво вкрита снігом. В кімнаті за новим столиком сиділа Катруся і щось малювала. А в кутку виблискувала вогнями новорічна ялинка.

  Раптом вхідні двері відчинилися і поріг переступила…Марічка.

– Така заметіль і снігу навалило, що ледь додому дійшла. Уявляєш, забула свій телефон. Вибач, Петю, що затрималася. О, так ти вже і ялинку встиг поставити? Молодець.

– Тату, а що це за тітонька до нас прийшла?

– Петю, що це за дівчинка і чому вона називає тебе татом? А де наша Катруся?

  Марічка здивовано дивилася на Петра і нічого не могла зрозуміти. А що Петро? Він закляк і не знав, що думати і що робити. Потім підійшов до своєї дружини і міцно її обняв.

– Ти не уявляєш, як я за тобою скучив. Не ходи більше нікуди. А це і є наша Катруся. Ця новорічна ніч буде довгою. Мені так багато потрібно тобі розповісти.

  Тільки тепер Марічка звернула увагу, що в кімнаті поклеєні інші шпалери, а біля вікна стоїть дитячий столик, якого раніше не було. На ньому були розкидані різнокольорові олівці і лежав дитячий малюнок з підписом «моя мама». А за вікном стояла вся в снігу ялинка. Вона єдина була такою, як і раніше.

  Петро перехопив погляд Марічки.

– Я її висадив повторно чотири роки тому. То не просто ялинка. То дерево нашої долі. Хай росте собі на наше щастя. Я не буду проти.

Душа сказала літу: не іди,

Лишилась осінь та зима за нею,

Де крижані видзвонюють сади

І добрий сміх давно не панацея.

Не йди, від тебе я не відріклась,

Пощо мені пустиня несвятая,

Де дражнить снами тільки тінь чиясь,

Але чия – ніхто не пам’ятає.