О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Кияни, не допустимо коронації московським попом!

25 лютого 2010 року о 8.30 біля станції метро «Арсенальна» оголошується збір представників українських громадських організацій з метою висловити протест проти коронування Президента України представником церкви чужої держави.

Акції протесту відбудуться біля Лаври, Верховної Ради, Українського дому. Час проведення акцій залежить від взаємостосунків учасників акції з представниками влади.

На акцію протесту запрошуються небайдужі.

Оргкомітет (тел. 0674055918 2798201)

Крах ґрантоїдного фемінізму

  • 24.02.10, 19:31

Такого аспекту розгляду перепетій виборчої кампанії ще не зустрічала. Цікаво викладено, грамотно і аргументовано

Крах ґрантоїдного фемінізму Сергій Грабовський

Вибори 2010 року - дійство справді унікальне.

Крім своїх безпосередніх результатів, які тягнуть на поганий анекдот чи на злу іронію історії, вони в кінцевому підсумку істотно переформатували простір політичних дій, викинули з високих орбіт купу чванливих персон, зруйнували чимало репутацій та висвітлили незліченне число суспільних проблем, включно із проблемою - а чи існує воно, українське суспільство? У числі зруйнованого виборами опинилося і старанно споруджувана в основному на зарубіжні ґранти впродовж останнього двадцятиліття будівля українського фемінізму. Бо ж коли настав "день Х", коли принциповий і гучний голос ентуазісток здобуття реального рівноправ'я для жіноцтва мав пролунати на всю Україну та за її межами - саме тоді вітчизняні феміністки виявилися непублічними й безпорадними. І це ще найбільш м'яке означення. Але перш, ніж перейти до конкретики, дещиця інформації до роздумів. Якщо не вдаватися в тонкощі, то фемінізм - це теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок за досягнення такої рівності на практиці. В основі феміністичних переконань лежить настанова, що жінка зазнає більшої суспільної дискримінації, ніж чоловік, унаслідок належності до своєї статі. Серед головних визначень поняття "фемінізм" можна виокремити такі:  * соціально-політична теорія, в якій аналізують гноблення жінок та перевагу чоловіків в історичному минулому і сьогоденні, а також осмислюють шляхи подолання чоловічої переваги над жінками; широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, що протистоїть соціальній системі, в якій положення людей різних статей нерівноправне;  * ідеологія, що протистоїть усім теоріям і практикам жінконенависництва;  * філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до панівної європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство. Саме слово "фемінізм" сконструював французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є ще наприкінці XVIII століття. Він писав: "Соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу". Майже те саме повторив через півстоліття Карл Маркс. А далі феміністки почали чудово обходитись без чоловіків-теоретиків, висунувши зі своїх лав цілу низку справді непересічних інтелектуалок, які зробили визначний внесок у світову соціогуманітарну думку та істотно вплинули на покращення становища жінок у сучасному суспільстві. Найвизначнішою представницею української феміністичної думки 1990-х років, беззаперечно, була Соломія Павличко. А тепер - про "день Х", який міг стати днем слави вітчизняного фемінізму, а став днем його катастрофічної безпорадності та ганьби. "Усе, що вона встигла заявити за ці дні після першого туру, - усім зрозуміло, що вона в розпачі. Вона бачить, що вже програла вибори, і пропонує мені вступити з нею в змагання - у бруді, неправді змагатися з нею... Те, що мені говорять, що з жінкою дарма сперечатися, - неправильно, я з цим не згодний. Я, у першу чергу, вважаю, що вона - прем'єр-міністр і повинна нести відповідальність за кожне своє слово. А якщо вона жінка - то повинна йти на кухню і показувати там свої примхи". Це - фрагмент з виступу Віктора Януковича перед партійним активом Партії регіонів Харківської області, 20 січня 2010 року. Фрагмент, в якому зайвий раз закарбувалася несусвітна, сказати б, непорочність думок нинішнього президента України, а тоді ще кандидата на цю посаду. Не будемо звертати увагу на уявлення світоча "демократії по-донецьки" про теледебати як про "змагання у бруді й брехні". Зрештою, буває ще й не те: он президент, а потім імператор Бокасса вважав, що демократія чудово сполучається із людожерством, і нічого - мав нормальні відносини із Заходом. Він їздив з візитами до Європи і був усунутий від влади французькими парашутистами тільки тоді, коли з'їв якогось європейського дипломата... Так що тут нам ще, як писав поет, "і рости, і діяти". У феміністичному контексті питання зовсім в іншому: у ставленні до жінки, яке відгонить навіть не XVIII століттям, а московським "Домостроєм". Ці слова Віктора Януковича, слід сказати, дістали кваліфіковану і точну феміністичну оцінку, яку я особисто підтримую обома руками: "Місце жінки - на кухні. Ось таким чином кандидат у президенти України, лідер Партії регіонів, народний депутат України, керівник найбільшої фракції у Верховній Раді Віктор Федорович Янукович визначив один із принципів політики своєї політичної сили у галузі прав людини та ґендерної рівності в Україні...   Таким чином, була проголошена відмова від одного з фундаментальних принципів сучасної політики в галузі прав людини - досягнення ґендерної рівності та ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок.   Цими словами лідер Партії регіонів відкрито продемонстрував ігнорування та відмову від таких документів як Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про політичні та громадянські права, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та інших, які ратифіковані Україною і є частиною національного законодавства.    Кандидат в президенти знехтував Конституцією України, яка стверджує, що "не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками".    Виникає лише питання - як розглядається паном Януковичем "кухня" - обмеженням чи привілеєм для жінок?   Крім того, такою заявою він також порушив закон "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків", в статті першій якого дається визначення поняття "дискримінація за ознакою статі" - як "дії, що спрямовані на обмеження користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків". Особи, винні в порушенні вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, згідно зі статтею 24 зазначеного вище закону, несуть цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність". Оцінка кваліфікована, компетентна, точна - але оприлюднена вона аж через 8 (вісім!) діб після сакраментального виступу Віктора Януковича, і то - далеко не у найпопулярніших ЗМІ у вигляді заяви цілої низки НДО... І, ясна річ, пройшла непоміченою. Так само, як і той виступ кандидата, про який у ній ішлося, разом із усіма його порушеннями сучасних писаних і неписаних норм моралі та права. Хоча, з іншого боку, відзвітувати перед своїми ґрантодавцями ця "Заява громадських організацій з приводу порушення прав людини кандидатом у президенти України, лідером Партії регіонів, народним депутатом України Януковичем" дасть змогу - все правильно, все грамотно, і все... у порожнечу. Як же мусили діяти українські феміністки, якби їхні живі людські порухи не понищила система організованого на певних засадах жіночого руху? Вони, не узгоджуючи виступи до титли і коми, мусили б того ж дня прориватися - залежно від рівня свого авторитету та енергії - на всі теле- та радіоканали, у всі Інтернет-видання, у газети та в інформагенції. Ну, а ті, хто зараз стажується на Заході чи має вихід на зарубіжні ЗМІ, мусили б активно використати всі наявні у них можливості. Одне слово, створити таку бучу, які вміли творити феміністки минулого і зі значно менших приводів. Вони мали б домогтися не тільки публічного вибачення кандидата у президенти Януковича перед усіма українськими жінками, а й підписання ним особливих зобов'язань щодо недопущення у разі обрання главою Української держави будь-якої дискримінації за ознакою статі. Натомість вітчизняні феміністки, призвичаєні до неквапно-академічного життя, від звіту до звіту за витрачені гранти, вчинили класичну імітацію дій. В кінцевому підсумку це може тільки посилити переконання тих, хто вважає - місце жінкам таки на кухні, а не у серйозній справі. А ще варто було б вчинити справді по-європейськи: висунути публічні вимоги до жінок-кандидаток і вимагати підписання ними певної угоди з жіночим рухом. Угоди, звісна річ, публічної. Це переводило би проблеми в іншу площину і дозволило б уникнути базарного дискурсу. І йшлося б зовсім не про особисті симпатії чи антипатії до Тимошенко чи Януковича - йшлося б про дотримання принципів і раціональні дії. Натомість викоханий на грантах український фемінізм як соціальна сила у свій "день Х" виявився неспроможним практично ні на що.

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/02/23/4798924/

Пробач,Україно!


Я не знайду потрібних слів,

Щоб відчуття всі передати.

Назавжди в серці ти моїм,

Єдина, рідна наша мати.

 

Нема твоєї в тім вини,

Що чиїсь душі зачерствіли.

Й отруту випити до дна

Тебе примусити хотіли.

 

Де віра?Де любов?Де єдність?

Забули й слухати не хочуть…

У душах псевдоукраїнців

Лиш тільки ненависть клекоче.

 

Ведуть у прірву навпростець

В овечих шкурах злі тирани.

Що в їх серцях?Нема сердець.

Вони вже й їх давно продали.

 

Ніколи і ні перед ким

Не падала ти на коліна.

Пробач, прошу, Вкраїно їм.

Не відають вони, що чинять…

Символічніше нікуди! Янукович йде...

  • 24.02.10, 12:57
Зруйнувався пам’ятник засновникам Києва!




У Києві з невідомої причини обрушився пам'ятник засновникам Києва


У Києві на Набережному шосе з невідомої причини обрушився пам'ятник засновникам Києва - Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь.
Як повідомили в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ в Києві, обрушилися частина тури з фігурами братів Щока і Хорива.
За словами глави прес-служби столичного МВС Володимира Полищука, пам'ятник рухнув у зв'язку з проблемами конструкції.
"Ніякого криміналу там немає", - завірив Поліщук відмітивши, що розслідування, швидше за все, проводитиме прокуратура.
Між тим, в Киевзеленстрое, в чиєму веденні знаходиться територія
де розташований пам'ятник, заявили, що обвалення було помічене учора 23 лютого
близько 18:00. Підприємство з'ясовує причини події, повідомляє Газета по-киевски.
Як повідомив представник Головного управління по охороні культурного
спадщини Київської міськдержадміністрації, обвалення пам'ятника може бути
пов'язано з обмерзанням.
На питання про те коли почнуться роботи по відновленню пам'ятника, представник управління відповісти утруднювався.
Пам'ятник на честь засновників Києва був встановлений в 1982 році.
Монумент знаходиться на Набережному шосе, недалеко від станції київського
метро Дніпро. Пам'ятник зроблений із залізобетону і покритий міддю.

Заст. голови Києва Голубченко намагається представити це як "демонтаж" і реконструкцію.

За іншими неофіційними даними, можливо, що на пам’ятку для групового знімку позалазила чимала купа святкуючих  "захистників" приблизнго о 16 год. і та не витримала.

Инаугурация Януковича: Страсти по Кириллу

Платон мне друг, но истина дороже. При всей нелюбви к московскому "Третьему Риму" не могу закрывать глаза на очевидное. Моя последняя статья:

Инаугурация Януковича: Страсти по Кириллу

Приезд руководителя РПЦ уже провозгласили, чуть ли не актом коронации Виктора Януковича – чем-то вроде старой католической традиции признавать короля помазанником Божьим путем передачи тому короны из Ватикана.

Наибольший резонанс, вызвала, распространяемая в СМИ информация о том, что Янукович не пригласил на инаугурацию предстоятелей украинских церквей.

Впрочем, здесь будет уместно задать и несколько вопросов самим руководителям украинских церквей. Святым отцам, учащим нас жить по совести, нужно честно признать, что они не стояли смиренно в стороне от политики. Вместо этого они стояли на агитационной площадке Юлии Тимошенко...

Речь идет, прежде всего, о так называемой «Молитве за Украину», которая состоялась накануне 2-го тура голосования 5-го января 2010 года. Не надо лукавить – это был самый настоящий митинг в поддержку Юлии Владимировны и все это прекрасно понимали.

Самым ретивым оказался предстоятель УАПЦ митрополит Мефодий, который и задал тон «молитве за Тимошенко» с самого начала действа на Софиевской площади. Глава «автокефальных» православных открыто призывал собравшихся на площади и у телевизоров граждан голосовать за Юлию Тимошенко, окончательно сбросив маски с якобы нейтрального официального мероприятия Кабинета Министров, заявив, что «нам осталось сделать только один шаг – отдать свой голос за нашего кандидата, Юлию Владимировну».

Читать статью и смотреть видеозапись здесь:

Инаугурация Януковича: Страсти по Кириллу 

Ми є. Ми є на цій землі

Ми є. Ми є на цій землі.

Мов ті дерева. Мов травинки.

Мов золотисті береги,

В яких ріка несе піщинки

               життів людських у небуття:

Лиш спомин тихий – та й по всьому,

І знову плин, і забуття.

Чи був, чи ні. Чи прав, чи схибив...

 

Мине у всіх земне життя,

Та в Небесах у нас є крила,

І книга записів Буття

Іще ніколи не горіла.

 

Там кожне ім’я – то рядок,

Що про життя чиєсь розкаже.

Там знає всяк, хто – він, хто – Бог,

І кожна думка вічність важить.

 

Там все записано. То – карб,

Що пише долі всі поволі:

Хто – цар, хто – злодій, а хто – раб,

Хто годен волі, хто – неволі.

 

Ми є. І в кожному із нас

Є й Світло, і Любов, і Бог.

І як терпіти вже несила,

Твори життя – одне за двох.

 

Не час іще ламати спис -

Він ще згодиться, Воїн Волі,

Чи бій той скоро?..

                               Вгору й вниз

Гойдаємось на хвилях Долі…

 

Не думай ні про що лихе,

Знайди в душі любов і спокій –

І сумнів скоро промине,

Бо в світі ми не одинокі.

 

Ми є. І будемо повік.

Своєю вірою багаті,

Ми зустрічаєм новий вік

У своїй рідній білій хаті.

 

Вся Україна – мов хатина.

Як ти господар – в хаті рай.

Коли ж холоп у ріднім домі,

Тоді й з палацу хоч тікай.

 

Ми є. Розправимо ж всі плечі,

З’єднаєм силу наших рук,

Щоб люди всі на цій планеті

Пізнали український дух –

 

Дзвінкий, мов пісня, і міцний, мов криця,

М’який, мов мамине тепло.

І скиглити нам, браття, не годиться,

Бо наше серце – ожило…

 

Ще залишки рабів сидять у нас, немов у  мушлі,

Та світло Боже омиває нам серця.

Ненависть хай покине наші душі.

І хай Любов нам зцілює життя.

Серпень-жовтень 2005 р.

23 лютого і Правда про Хатинь

Мене до цього часу вражає факт, як той Васюра постійно виступав на подібних святкуваннях дат 23 лютого чи 9 травня  в якості почесного курсанта перед курсантами київського училища, майбутніх офіцерів РА, і вчив їх патріотизму, вірності присязі, мужності... Перед піонерами любив виступати як ветеран...
І ще вражає, що ніхто не хоче дослідити і оприлюднити повоєнне життя Григорія Васюри - чому так? 

З архіву Богдана Гордасевича. 2010 р.

Нагадування про Хатинь

Цього 2004 року минає рівно 10 років, відколи було опубліковано статтю “Правда про Хатинь”, та через зрозумілі кожному причини ця правда не набула поширення. Навіть теперішній великий радник президента України, а колись – редактор першого в Україні офіційного незалежного демократичного часопису “За вільну Україну” п. В.Базів не зважаючи на свою львівську генезу, не був поінформований про реальний стан справ стосовно Хатині, бо тоді він би порадив свому патрону Л.Кучмі, під час його відвідин у червні цього року Білорусії з нагоди відзначення 60-річчя звільнення від німецької окупації, не приймати участі у відвідинах меморіального комплексу Хатині.  Все ж таки  українці разом з німцями знищили це село, тому присутність президента України  в Хатині без відповідної покути, подібно німцям, виглядало доволі двозначно і неприємно. В черговий раз Л.Кучма що називається “сів у калюжу” і це вже давно перестало бути смішним, а скорше викликає жаль. Сподіваюсь, що повторне опублікування цієї статті буде корисним для новітнього керівництва України і молодого покоління  в цілому.
[ далі ББ ]

68%, 15 голосов

14%, 3 голоса

18%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

23 лютого – тест на гідність

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Янукович оставит границу открытой для нелегалов

Победа Януковича способствует превращению Украины в прибежище для нелегальных эмигрантов из Африки и Азии. Отстойники с тысячами чернокожих и раскосых обитателей, превратятся в очаги социальных взрывов и межнациональных конфликтов.

Как известно в этом году в силу вступило соглашение о реадмиссии с Европейским союзом. Все нелегальные эмигранты, задержанные в Евросоюзе, будут возвращены в Украину, если будет доказано, что они попали в еврозону именно с нашей территории. Ситуация обостряется тем, что Украина не имеет аналогичного соглашения с Россией. Ведь не секрет – к нам нелегалы попадают через Российскую Федерацию. Точнее, формально соглашение было подписано с РФ еще в 2008 году, однако российская Госдума его так и не ратифицировала, что означает, что фактически соглашения с РФ все-таки нет - согласно международному праву такие соглашения вступают в силу только после ратификации парламентом.  Мы обязаны забирать к себе нелегалов из Европы, а вот вернуть их обратно в Россию мы не можем. 

Решить проблему можноследующим образом:

Создать настоящую полноценную границу с Российской Федерацией Настоящая граница – это граница с контрольно-следовой полосой, колючей проволокой, овчарками и прочей прелестью строгого режима. Сегодня государственная граница Украины – это граница в одну сторону – от стран Евросоюза и ближайших претендентов на вступление в него мы отгорожены еще советской колючей проволокой и всевозможными пограничными зонами, заслонами и запорами. А вот с другой стороны, откуда как раз и идет вал наркотиков и нелегалов, Украина держит свои ворота широко открытыми. Теперь же, когда выборы выиграл Янукович, очень трудно представить как Президент, пришедший к власти за счет русскоязычного электората Юго-Востока, начнет натягивать заграждения из колючей проволоки по периметру украино-российских рубежей. Такой вариант практически исключен. По крайней мере, в ближайшие пару лет.

Полный текст статьи