Ось який запис зроблено у моєму щоденнику 20.04 1986 року:

«Зараз роздасться грім!
І весь світ заллється сльозами!
Він очиститься від пороху,
і знову народиться у чистоті новий світанок».

Не знаю, що саме спричинило цей запис: певні атмосферні умови, тодішній стан душі чи завдання написати сценарний етюд (саме тоді я навчалась у інституті), але побачивши нещодавно цей запис, я трохи збентежилась. Бо 26.04.1986 року світ таки залився сльозами від вибуху Чорнобильської атомної електростанції, а от чи очистився від пороху, не відомо.

Після закінчення інституту, у 1989 році, я влаштувалась працювати на Українську Знак пошани студію хронікально-документальних фільмів. Саме ту кіностудію, творчий коллектив якої першим відгукнувся на події в Чорнобилі. Адже одразу після вибуху в Зону терміново вирушила знімальна группа на чолі з режиссером Володимиром Шевченком, щоб навіки документально закарбувати кадри жахливої трагедії. Було відзнято безліч унікальних метрів плівки. І на світ з’явився фільм «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів».

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%E2%80%94_%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0_%D0%B2%D0%B0%D0%B6%D0%BA%D0%B8%D1%85_%D1%82%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D1%96%D0%B2

Цей фільм згодом (1988 року) було відзначено Державною премією СРСР. Але Володимир Микитович Шевченко не дожив до того дня, коли йому присуджували звання Лаурета, він помер від лейкемії. Так само, як згодом один за одним йшли у другий вимір інші учасники зйомок: освітлювачі, механіки, звукооператори, адміністратори… Пам’ятаю, як кожного дня, піднімаючись угору по вулиці Щорса на кіностудію, закрадалась підступна думка: невже і сьогодні висітиме некролог… Кожен із тих людей, хто помер від «чорнобильської хвороби», міг відмовитись від зйомок, він міг сказати, я надто ціную власне життя, щоб марнувати його, слухаючи, «як звучить радіація» ( у фільмі є епізод, в якому записано звук радіактивного випромінювання над реактором)… Але ніхто з тих, хто пішов із життя через ті зйомки, не відмовився від поїздки у Зону.



Сьогодні в Інтернеті поширена інформація, що власником фільму "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів" є кінокомпанія Україна.
Неправда, фільм знятий на Київській студії хронікально-документальних фільмів. У мене записано інтерв’ю з одним із операторів фільму Віктором Кріпченком. І він мені відповів на запитання:

- Чому Ви там сиділи в реакторі по дві години?
- А що було робити? Треба було зняти кіно.

«Треба знімати кіно» – ось дeвіз кінодокументалістів, і вони йшли і знімали безцінні кадри, які сьогодні запопадливі люди розтиражували і підраховують прибутки з їхнього такого неприбуткового ентузіазму...
Але чомусь ті, хто хоч раз потрапляв у Чорнобильську Зону, вже не могли забути побаченого.
У 1993 році я працювала асистентом режиссера у фільмi «Межа» Ролана Сергієнка. Фільм був присвячений творчості Миколи Бажана, і тому майже приклеєним у стрічці виглядає кінцевий епізод, у якому режиссер розповідає про хворобу дівчинки з Чорнобильської зони. Проте цей епізод звучить у картині, як Реквієм «епосі щасливого соціалізму», яку штучно створювали для жителів соціалістичного простору її керманичі, долучаючи до цього і митців, письменник Бажан серед яких. Поява цього епізоду у фільмі звичайно спричинена роботою Ролана Сергієнка над фільмами «Дзвін Чорнобиля» (1986—1989, 3 с), «Поріг» (1988), «Наближення до Апокаліпсису: Чорнобиль поряд» (1990) про Чорнобильську катастрофу, які створив Майстер до фільму «Межа». Взагалі, зйомки документальних фільмів про аварію на ЧАЕС стали майже авторським кредо Р. Сергієнка. Крім зазначених, він сфільмував такі картини, як «Чорнобиль. Тризна» (1994), «Сповідь перед учителем» (1995), «Чорнобиль. Післямова» (1996, авт. сц.). Ці фільми також про Чорнобильське лихо.
Колись мені хотілось написати дисертацію на тему: "Сталкерство українських документалістів у Чорнобильській зоні». Адже, погодьтесь, це стійка аналогія зі сталкерством. Тому що той, хто потрапляв у Чорнобиkьську зону на зйомки перший раз, вже не виходив звідти... У тих людей це вже було, як маніакальний синдром: піти у Зону і зняти побачене. Вони помирали один за одним, але йшли і знімали.
Наприклад, Віктор Кріпченко і Володимир Таранченко - оператори "Хроніки важких тижнів» - вони знімали фільм за фільмом, вони не полишали цього об’єкта, поки могли... Режисер Володимир Шевченко помер майже відразу після зйомок, а оператори об’єднались і робили фільми. У їхньому доробку такі фільми, як «Невиданий альбом» (1991), «Оглянься з осені» (1992), «До отчого порогу» (1997) присвячені Чорнобильській зоні і наслідкам катастрофи.
Так само режисер Георгій Шкляревський зняв ряд фільмів про Чорнобильську зону: "Мітинг", "Тінь саркофага" • «Таємничий діагноз» (1990), «Зона тривоги нашої», «Чорнобиль — роки і долі» (1996, авт. сцен.), «Зона — десять років відчуження» (1996), й інші. Значну частину з них він знімав із оператором Ніною Степаненко.
Майже кожен із кінематографістів студії "Укркінохроніка" долучився до зйомок фільмів про Чорнобильську катастрофу. Це і І.Гольдштейн, і А.Сирих, і Ю. Терещенко, і С.Буковський, і Л.Воронянська, і В.Піка, і В.Шувалов і багато інших [майже кожен (!)].
Кінематографістів у Зону тягнуло побачене: зруйнований реактор, обвуглений ліс навкруг реактора, писклявий пронизливий звук високого радіоактивного фону…
Але не тільки кінематографісти не виходили із Зони, раз потрапивши туди, а й журналісти, фотографи. У В. Кріпченка й В. Таранченка є такий фільм "Невиданий альбом" про фотографа, що майже жив у зоні і знімав безцінні кадри.
Взагалі, Чорнобиль вабив творців зображальних мистецтв із самого початку - від першого, закладеного каменю. Наприклад, в Архіві кінофотофоно документів є кадри кінолітопису, в яких зафіксовано риття котловану, закладення фундаменту, радісні обличчя будівників станції, урочисте відкриття ЧАЕС тощо. Архівні кіноматеріали налічують різнопланові сюжети у кіножурналах, розмаїті фільми, від науково-популярних і документальних до навчпьних.
Той самий В. Кріпченко знімав відкриття ЧАЕС і розрушений реактор після вибуху. Хтось, може, скаже: Парадокс!, інший – Збіг!..

Це сьогодні, коли Українське документальне кіно майже вмерло, той, хто сидів у зручних кабінетах і зміг використати вдало ситуацію, сколотивши собі такий-сякий капітал, може закинути нашим кінодокументалістам: Чому ви не торгувалися, коли усі хапали все, що криво лежить, треба було виторгувати долю для свого кіно.
Та, мабуть, не могли документалісти торгуватись у той час, коли кожен запопадливець хапав все, що криво лежить, бо треба «було знімати кіно»…

© Риженко Тетяна,2010

Сьогодні 24-та річниця Чорнобильської трагедії - найбільної техногенної катастрофи за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 тис. чоловік було евакуйовано із зон забруднення. А за цими невмолимими цифрами людські життя, здоровя, страждання. 

Хотіла вранці порахувати, скільки років минуло від того дня, а тоді згадала, що я її ровесниця. Дивно...

http://sna.in.ua/?p=2454#more-2454 В Україні достатньо перспективних газоносних площ, щоби повністю забезпечити себе власним газом, заявив генеральний директор гірської компанії “Укргеопроект” Віктор Металіді. “Значна кількість покладів може бути зосереджена у шельфі біля острова Зміїний. Окрім того, ще не оцінювалися ресурси газогідрату і вугільного газу метану”, – сказав експерт. –

Щоби забезпечити себе газом, державі слід вкласти у розвідку покладів близько 200 мільйонів доларів. Газ лежить на глибині 5-6 кілометрів, одна свердловина обходиться у 5-6 мільйонів доларів. Але ж ми відкриваємо ресурс, який коштує 3-5 мільярди”.

Чи буде сучасний уряд вкладати у це кошти чи їм простіше продовжувати розкрадати кошти із кредитів та перегоном газу чужого?

У зв'язку з підписанням раптових та таємних угод у Харкові.

Сказати януковичам та табачникам, що Україна ліквідовуватися не планує, активні люди є, і торгувати Україною - зась!

Подія відбулася. Читайте АКТУАЛЬНЕ ОНОВЛЕННЯ

http://sna.in.ua/?p=2425 Місце, де сконцентровано унікальний ландшафт, флора та фауна. Місце, де представлені всі епохи існування людства. Місце, яке просякнуте нескоримим українським духом і розумінням нашої сакральної історії…

Холодний Яр – це Святе місце для кожного Українця. Він зберігає в собі загадки багатьох історичних подій рідної Батьківщини: Коліївщини, Визвольних змагань Козацького спротиву та Повстанського Руху. Наразі 18 квітня, в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області відбулося вшанування Отамана полку гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака та його козацтва. Було запрошено всіх бажаючих приєднатися до цього свята, чим і скористався Харківський осередок Організації.

Наш шлях пролягав на Черкащину через Кам’янку – Грушківку, по місцях, де кожен клаптик землі є свідком героїчної минувшини нашого народу з прадавніх часів. Ми рушили в славний козацький край – легендарний Холодний Яр, де розгорілося полум’я Гайдамаччини, хутір та гетьманську столицю Богдана Хмельницького Суботів.

Щойно ми потрапили до Чигирину – перед нами постали мальовничі краєвиди, вражаючі й одночасно захоплюючі місця, які оживають в уяві героїв роману Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Під час поїздки до Мельників місцевий таксист розповідав нам, як комуністична влада послідовно нищіла все, що пов’язано з історичною пам’яттю нашого народу, просто фізично зрівнював з землею цілі хутори, затоплюючи навіть цвинтарі… Так були поховані під Кременчуцьким водосховищем і плавні поблизу Холодного Яру, і Великі Луки – місця панування нескоримого українського духу, чину Спротиву.

Урочистості почалися 17 квітня на околиці села Розумівка, що в Олександрівському районі Кіровоградської області. Тут, в урочищі Чорний Ворон, представники Історичного клубу “Холодний Яр”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, Козацько-стрілецького братства з Луцька, партії “Батьківщина”, Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, ОУН, “Щирого братства” та інших козацьких формувань вшанували світлої пам’яті отамана Чорного Ворона (Миколу Скляра) і триста його козаків, які полягли в бою з будьонівцями 1920 року. Урочистості відкрив кобзар Василь Литвин піснею “Ой умер козак”.

Також були проведені вшанування у Соснівці, Цвітній та Цибулевому, де на полі під Соснівкою у вересні 1920 р. червоний ескадрон курсантів Єлисаведградської кавалерійської школи порубав близько 70 хліборобів Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які виступили із протестом проти свавілля червоних продзагонів. “У людей були порубані обличчя, шиї, руки, плечі, спини, – розповідав свідок тих жахливих подій. – Люди кричали від болю, засохлі рани розривались, кровоточили. Рядна – хоч викручуй від крові… Очі відкриті, в них застиг жах… Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться…” Червоні довгий час не давали поховати цих людей, обстрілюючи похоронну процесію з гармат, а тоді, “щоб покарати Соснівку, червоний бронепоїзд із гармат, прямою наводкою, розстрілював селянські хати, – розповідала Марія Кирилівна Павловська, 1913 р. нар., із с. Соснівки. – А двох наших сільських хлопців укинули в топку паровоза…” До майже розораного кургану, де колись збиралися на нараду люди, які виступили проти диктатури чужинців, було покладено квіти, запалали свічки. Молодь, взявшись за руки, слухала кобзаря Тараса Силенка, що заспівав полеглим старовинну пісню, яку, напевно, і вони колись співали… У неділю 18 квітня від самого ранку скликав козацтво до Мельників, столиці Холодноярської республіки, величезний тулумбас. До Мельників приїхали козаки і козачки також з Києва і Київщини, Галичини й Волині, Харкова і Херсона, Одеси і Житомира, Кіровограда і Кіровоградщини, Черкас і Черкащини, Закарпаття, Запоріжжя, Рівного, Нікополя, Перемишля та багатьох інших міст та сіл. “Окупанти століттями нищили українську провідну верству, – продовжував Роман Коваль, – мужів довір’я, отаманів, українську шляхту – нашу аристократію. Окупанти розуміли, що військо без отамана – зграя, що народ, позбавлений еліти, – отара. Саме тут, у Холодному Яру, і в минулих століттях, і тепер панує національний дух, до могил наших збираються українці, які мають національну честь і готові у боротьбі відстояти її”. Промовляли на меморіальному мітингу Левко Лук’яненко, Василь Литвин, Олександр Стець, письменники Володимир Яворівський, Іван Драч та Василь Шкляр. У вшануваннях взяли участь нащадки повстанських родів, зокрема Василя Чучупака, Олександра Кваші, гайдамацького ватажка ХХ ст., Семена Неживого та козака Армії УНР Олексія Здоровецького. За півгодини на мельничанському цвинтарі на могилах Василя Чучупака та братській могилі холодноярців відбулися панахиди, але завершальним акордом вшанувань стало освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу. Також 18 квітня силами Українського козацтва в Чигирині було поставлено меморіальну дошку наказному отаманові Вільного козацтва Іванові Полтавцю-Остряниці.

Бачили б ви, як горіли очі людей, коли вони від’їжджали у рідні місця, які просвітлені у них були обличчя, яке бажання працювати, яка впевненість, що ми таки виборемо національну свободу на рідній, та поки не своїй землі.

Це був перший виїзд невеличкої групи Харківського осередку, але в наступному році ми обов’язково зберемо когорту Патріотів зі всієї України – щоб глибокими та безмежними Холодними Ярами прокотилося гучне «Одна – Раса, Одна – Nація, Одна – Батьківщина, це – Україна!!!»

Нажаль, мало хто знає наскільки багато українців зараз проживає у РФ.
Пропонуємо вашій увазі відео одного із російських телеканалів про
українців Сибіру. Звісно, “демократичні змі РФ” і тут захотіли провести
меншовартісні асоціації по відношенню до українців, але всерівно відео
вартує перегляду.  - http://sna.in.ua/?p=2423

Україна:

* 14-23 квітня – «ЦИНАМОН»: Юрій Андрухович (Україна), гурт Karbido (Польща), спеціальний гість - перкусіоніст Петер Конрадин Цумтор (Швейцарія), VJ-група «КУБ» (Україна). Поезія+музика+відео: українська презентація альбома «Цинамон».
Івано-Франківськ, Львів, Вінниця, Одеса, Дніпропетровськ, Київ
* 12-27 квітня – Весняний тур гурту «Крихітка» з презентацією альбому «Рецепт»
Хмельницький, Луцьк, Львів, Рівне, Донецьк, Дніпропетровськ, Київ
* 22-30 квітня – Концертний тур гурту Flёur з презентацією альбома «Тисяча світлих ангелів»
Луганськ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Одеса, Київ
* 1 квітня – 24 липня - Ювілейний тур гурту ManSound з нагоди 15-річчя
Одеса, Вінниця, Тернопіль, Хмельницький, Київ, Дніпропетровськ, Львів, Севастополь
* 19-29 квітня – Прем’єра нової програми «СОНМО» проекту ТЕЛЬНЮК: Сестри
Київ, Львів, Тернопіль, Миколаїв, Дніпропетровськ, Полтава

Дніпропетровськ:

* 23 квітня – Презентація нового альбому гурту «Flёur»
* 24 квітня – Гурт «Крихітка» з презентацією альбому «Рецепт»
* 26 квітня – 16 травня – ТВОРЧІСТЬ НАЗАВЖДИ! Виставка живопису, графіки, архітектури та графічного дизайну Даші Малиновської. Тому, що пам'ятаємо.....
* 28 квітня – Презентація нового альбому «ТЕЛЬНЮК: Сестри»
* 13 травня – Ювілейний концерт Mansound
* 21 травня – Плач Єремії вперше у Дніпропетровську!
* 23 травня – Учасники гуртів «Пропала Грамота» та «ЧеЧе» Павло Нечитайло і Яна Шпачинська з проектом «ZAPASKA» в Дніпрі!

Встань, Тарасе, подивися

На свою Вкраїну.

Не мовчать твої онуки –

«Орли сизокрилі».

 

Ти залишив думи свої

Для сього народу.

Ти залишив волю свою

Козацькому роду.

 

Не сплюндрує ім'я твоє

Вся наша Вкраїна.

Бо велика і могутня

Є наша Родина

 

Гарно написано, точно, чесно і влучно

Українці - найбагатша нація на землі. Бо у нас дуже багато усього зайвого: 

Тисячолітньої історії. Кожен князьок, гетьман, президент, щойно вхопив булаву - так і заходився фальшувати "Слово", літописи, перефарбовувати мемуари, переписувати підручники. Цноти і гідності. Бо наші найгарніші дівчата самовіддано працюють у борделях усієї Європи, Малої Азії та Євразії. Героїв, бо скільки б їх не піддавали анафемам, а потім не возвеличували, а потім знову не нагороджували званням Героя України - вони залишаються Героями. Мови. Бо скільки її б не забороняли, "розвивали", "зближували", "правописно виправляли", розводили "двуязичієм", "грамотно" титрували, а вона ну ніяк не хоче переходити до "компанії" книжних і зовсім забутих.  Волі. Бо після всіх імперій, союзів, союзних референдумів тут допоможе хіба що ідея "нової інтеграції", - її придумали після того як обпеклися із "Союзным государством России и Белоруссии", і яку в світлі блискавичної серії останніх російсько-українських перемовин та їхніх результатів, можна ближчим часом чекати на порядку денному. Хазяйновитості й роботящих людей. Як не викорінювали їх колгоспами і голодоморами, п'ятирічками, семирічками та агромістами, а вони знов і знов з'являються в такій неочікуваній іпостасі, що жодні нові податкові удавки та кодекси не можуть вкоротити їм віку. А якщо вже зовсім нетерпець - то вже гайда.  Одні кажуть їх 1,6 мільйона, інші - сім. Але хто там насправді знає, скільки їх, наших рук, будують, прибирають, доглядають по італіях і португаліях, німеччинах та іспаніях... Свободи слова. Її теж забагато зайвої. Бо коли після валуєвських циркулярів та "емських" указів, соловків та сандармохів, головлітів і маланчуків, відрізаної голови журналіста та темників, побитих біля парламенту чи викинутих з Українського дому репортерів, вона знову сміє піднімати голову, тут уже без передачі новому шефу "охранного отделения" УТ-1 та обласних телеканалів, шефства над нацрадою та держкомтелерадіо, без закриття "5-ти копійок", "Я так думаю", "Шустер-лайф" (скоро буде), без продажу 5-го каналу та СТБ (чекайте), без причісування всіх без винятку новин (в тому числі на "плюсах" та "зірці телебачення"), і взагалі без тотального і "творчого" копіювання путінської моделі "взаємного кохання" ЗМІ і влади, - аж ніяк не обійтись. Патріотів. Їх справді надто багато зайвих, бо скільки б їх не розтягували кіньми, скільки б не бенкетували на їхніх черепах, скільки не гноїли по мордовіях, ми замість них на чорних радах чи "чесних, вільних та транспарентних" виборах раз-по-раз вибираємо таких доморощених унікумів, які, приміром, переяславськими угодами, недоречними НАТОвськими "прожектами" чи міфічними газовими консорціумами умудряються зробити для сусідів більше, ніж усі їхні правителі разом узяті. А ще колись у нас було забагато зайвої ядерної зброї, бо так бездарно, як ми її здали, могла б собі дозволити хіба дуже заможна і мудра нація.  А ще донедавна - збагаченого урану, бо лише якимись кількома кілограмами вдалося утнути справді фантастичний всесвітній піар нової української влади.  А ще забагато авіаційної промисловості (літаки виробляють лише 5 країн світу), тому й конче потрібно віддати контрольний пакет "Антонова".  Та й енергоресурсів забагато, бо то під шантажем хабарницької кримінальної справи; то досьє, начебто родичів-поліцаїв (мовляв, обіцяли "засвітити" десь на День Перемоги), кожне владне чмо (достойник чи достойниця) то підписують "чудові" газові угоди, то переписують їх на ще кращі.  Безпеки, суверенітету і просто землі, адже за 1,6 мільярда доларів на рік (здається, система асенізації споживає більше) можна "здати" не лише Крим, усякі там маяки й "еРеЛеСи" по всьому узбережжю від Керчі до Миколаївщини, Херсонщини й Одеси, а й уже зовсім зайві майже двадцятилітні напрацювання української дипломатії. А ще ж у нас залишилися газогін та нафтогін. Газові та нафтові сховища. АЕС і Дніпровський каскад. Ласі підприємства, порти, ріки, угіддя. Потенційні призовники і дуже багато дітей, придатних для трансплантології. І ще дуже-дуже багато усього зовсім зайвого.  Історія, причому не лише недавня киргизька, вчить: там, де, як колись сказала Юлія Мостова, держава існує окремо від країни, а значить, держава і її влада теж зайві, зовсім зайвим себе починає відчувати НАРОД, - там і тоді відбуваються вже не революції, а повстання...  Олександр Чекмишев, член Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі (вже, слава Богу, не при президенті України), для УП http://www.pravda.com.ua/columns/2010/04/22/4957278/

http://sna.in.ua/?p=2377#more-2377

Останні перемовини і домовленості на рівні договорів між Україною і
Росією яскраво вказують на те, що щонайменше п’ять наступних років ряд
державних інтересів будуть продовжуватися здаватися. Саме
продовжуватися так як лише наївні або люди, у яких коротка пам’ять
можуть вважати, що попередній режим Ющенка повністю захищав національні
інтереси. Ми бачимо лише різний варіативний ряд та різний підхід.
Сучасний режим і попередні режими є лиш різновидами того ж самого із
різницею у тому, що Янукович антинаціональний політик відверто, а ряд
інших приховано (приміром Тимошенко). Що краще відвертий ворог чи
прихований – питання, що виходить за межі цієї статті.
Дехто заявляв, що Янукович такий сякий державник. І справді вони багато
в чому праві. Будь-хто, хто стане на чолі держави стає державником,
тому що держава в його руках. Не хочеться втрачати те, чим уже
володієш. Саме тому не буде вводиться друга державна мова (хоча існують
і інші причини) щоб не розкачувати корабель на якому пливуть. Але
водночас чисте державництво водночас і є мінусом Януковича. Якщо для
націоналістів держава та державність є політично оформленим народним
організмом і віддача певних інтересів іноземним державам рівноцінно
передачі людиною якогось свого органу сторонній особі за плату, що є
неприпустимо для здоров’я людини, то Янукович разом із своїми
олігархами розглядає державу як сухий механізм, у тому числі для
заробляння грошей. Ніби як мати квартиру і здавати в оренду одну
кімнату. За квартирантами спостерігаєш, намагаєшся робити все щоб вони
поводилися більш менш чемно, але сама суть перебування тут їх не
змінюється. Такими квартирантами в Україні є Чорноморський Флот
Російської Федерації.
Переговори між Януковичем і Медведевим перманентно ще до зустрічі йшли довго. Квартирант довго хотів взяти в оренду українські газові сховища,
але це означало б довготривале катастрофічне збільшення залежності
України від РФ. Україна на довго перестала б бути самостійним гравцем
на газовому ринку в Європі.
Тому все таки вони дійшли висновків, що ЧФ РФ ще постоїть у Криму.
Логіка проста «населення вже звикло, що ЧФ РФ знаходиться у Криму». Те,
що це фактично окупаційні війська, державні чинуші не подумали (вірніше
закрили на це очі). ЧФ РФ – металобрухт. Принаймні через кілька років
повністю на нього перетвориться. Росія вже самостійно не може будувати
кораблі, а закуповує їх в інших країнах і
переважно для Балтійського Флоту. Суть перебування ЧФ РФ у Криму суто
політична. Як для власного населення, мріючого відродити совєти, так і
для проросійськи налаштованих внутрішніх ворогів України.
Тут не варто обмежуватися лише цими висновками. В обмін на цю умову
Україна нібито отримає дешевий газ. Багато хто піддає сумніву цей факт,
Але якщо врахувати все таки його як правдивий, то що це означає?
Україна по вуха у боргах перед МВФ. Однією із умов надання нових
кредитів є збільшення комунальних послуг для населення. Це буде
страшено не популярний крок для населення, навіть у так званих
«регіонах, що традиційно голосують за ПР». А так як ліберали із ПР
мислять категоріями електорату і намаганням залишитися господарем у
державі, то для них не складає ніяких проблем продовжити перебування
флоту іноземної держави в Україні. Більше того, вони можуть це видавати
як боротьбу за національні інтереси, хоча ніяких націнтересів у
перебуванні окупантів у власній державі немає. Слід очікувати, що на
цьому режим Януковича не зупиниться.