Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт! 
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти! 
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого. 
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»



 Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне

Вже 2 роки дивлюсь на ту владу і думаю: - Ну ви, Вітьки, два чоботи - пара!"
Спершу Ющенка не міг зрозуміти, "цо пан хце?" Тепер Януковича не допетраю:  "Ти скажи, ти скажи, чё те надо, чё те надо: может дам, может дам, чё тьі хошь..."
Ну як можна зрозуміти, що відбувається поміж Януковичем та Путіним, коли один, як закохана дівчина, що не дасть до весілля, а другий - як Казанова з Коза ностри: та мені твоя цнотливість до одного місця (не найгіршого!) - гроші де? За ті стільці, що ще Ільф і Петров тобі вранці продали, а ти гроші ні ввечорі, ні вранці не віддаєш - країну коли здаси?
А все так гарно починалось: "Харківські угоди", які не тільки здали Конституцію України та всі інші домовленості про "Чорнросфлот, плиз до 2017 з Севастополя до Новоросійська! Плиз, рідненькі, до бісової мами! Плиз! Гарно просимо!" Але, що зовсім нечекано стало для Януковича з Азаровим: ці ж самі "Харківські угоди" зафіксували легітимність договорів ЮВТ з ВВП щодо газу. І вже два роки ганчують Юлю, хоча як божий день ясно, що: - Хлопи, а що ж ви тоді у Харкові попідписували?
От і зараз те, як вибадливо продефілірував президент Росії Володимир Путін по кримській Україні до Ялти, щоб дати чергового щигля президенту України Віктору Януковичу, вже навіть його ворогам не є смішно - це аж ніяк не смішно нікому! Зовсім не смішно, бо вже однозначно ясно: або ти, як грузинський князь Са...-ах! який молодця! Або ще одна наложниця-заложниця поряд з Білорусією та Казахстаном: коли захочу - тоді й зайду та вийду. Зрозуміло, що Януковичу так не хоца, бо нікому, окрім ВВП, так не хоца. Але час щось вибирати, як казав запал до вибухівки: бум чи не бум?!
От і я довго думав, щоб написати про такий візит такого президента до ось такого президента - і ось тільки на таке ніщо і спромігся.
І мучить мене єдина цікавість: - Що ж наш Янек хоче? Невже це наш другий Вітя-тютя? А справжній Вітя-цяця коло фонтану музикального? Ну не даремно ж до нього сам Вовочка завітав - ой, що не даремно!
А ви як думаєте?

Богдан Гордасевич
м. Львів
  

 Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, - як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.

Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами - їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.

Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх - а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що - не дуже.
Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне - добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того.
Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса.
Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: - Якщо врожай поганий - всеодно треба сіяти знову і знову.
Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") http://gartua.io.ua/ - з тим і буду рухатись далі.

З повагою - Богдан Гордасевич.

Історія і філософія задуму як його вбачаю я, Богдан Гордасевич.Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит.У даному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об’єднавчою інтересів всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошеність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб’єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода - це є право вибору! Вільного і розмаїтого. І особистого!Ось чому я вважаю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті. Далі можна буде деталізувати, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») - це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів - ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антагонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездійсненною мрією - світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумовлюю цей процес. Інше питання, що для виникнення об’єднання потрібно мати в достатній наявності що об’єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати - потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають. Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови» яка призвела до розвалу СРСР було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР - КПРС. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР - убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д. Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важелі суспільного буття, але не вистачило на те розуму - однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосереджена фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Від такого «сумісництва» економіка в СРСР ставала суцільним волюнтаризмом-самодурством, а ніякою не плановою та розумно скерованою, через що і зайшла в повний ступор і «штопор», з якого так і не змогла вийти. Китай зумів завдяки інтелекту Ден Сяопіна, а ми - ні. Хоча сам задум був правильний, але коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим автоматично зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженості. Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так. Одночасно варто звернути увагу, що комсомольська організація в Україні зробила спробу подібного переформатування своєї структури і створила обласні так звані «ресурсні центри» за рахунок своїх коштів та майна, але вони себе абсолютно не проявили як прогресивні осередки, тому що займались виключно поглинанням різноманітних грандів й подібних програм, або легалізацією грошей в якості конвертаційних центрів тощо. Один комсомольський  за генезою Центр Разумкова діяв глобально в інтелектуальній сфері, проте і він скорше перетворився у соціологічну службу, а не потужний центр прогресивних ідей. Таким чином в Україні, як і в цілому по СРСР, кількісно значний прошарок освіченого люду не перейшов у якісний формат - це варто визнати. Тому перші 10 років в Україні пішло на встановлення хоч якоїсь подібності до державного апарату й влади. Можна нагадати, що в Україні вже на цей час відбулось коло 12 змін державного устрою кардинального характеру, а різних малих переподілів влади - не зрахувати. Тому не дивно, що після скасування Конституційної реформи 2004 року без легітимного затвердження іншої Конституції, навіть відновленої, ми живемо в позаправовому полі, не кажучи, що фактично жоден закон чи постанова Верховної Ради України не була прийнята конституційно, тобто щоб всі голоси депутати виявляли особисто і безпосередньо під час голосування. Голосують карточки депутатів, але не їх власники, причому це робиться публічно, то кого ми такою законотворчою діяльністю дуримо окрім самих себе? Де тут розум й інтелект? Нема. Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь з поділом суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидають перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби. І знову натикаємось на парадоксальну ситуацію, що начебто цілком освічені люди діють абсолютно всупереч розумній логіці. Для прикладу, на нашому виборчому окрузі 117 в Львові двічі підряд обирали в народні депутати відомого ультрас-дисидента Степана Хмару виключно тому, що він «морди комуністам б’є».  Коли ж у Львові почали масово закриватись великі виробництва, якими керували оті самі комуністи - тільки тоді люди почали задумуватись чи правильно вони чинять. Дивна політична деструкція мислення навіть наче розумних людей з науковими званнями мене завжди дико шокувала, бо раціональний зміст справи постійно поступався перед особистими ірраціональними й суто суб’єктивними бажаннями. Виключенням з правил був хіба що тільки Ігор Юхновський, але один він в полі не воїн. Ясно, що не морди комуністам треба було бити, як завдання №1, а шукати виходів спільно з кризової ситуації після розвалу СРСР і наявної економічної стагнації в Україні. Прогавили ми цей момент державного єднання і тепер маємо антиукраїнську буржуазну еліту з колишньої партноменклатури, яка абсолютно антинародна й антидержавна за своїми устремліннями.Моя позиція на період 1991 р. була проста і однозначна: починаємо з чистої сторінки, з повного нуля незалежно від того хто і ким був до цього часу. Так: повна і всеохоплююча амністія всім комунякам, комсомолії, номенклатурі та кедебістам з усіма їх стукачами – прощення в ім’я розбудови Української Держави. Міг би сказати, що на жаль, мої ідеї не були актуальні, однак не скажу, тому що життя пішло більш складним і розумнішими шляхом. Саме так: розумнішим. Потрібен час, щоб відбулась психічна переміна в масовій свідомості соціуму, який за своїм головним принципом надзвичайно консервативний, що і добре. Спрацював принцип: «Біда вимучить – біда й виучить!» Не буду викладати та аналізувати всі процеси, які пройшли в Україні за часи панування президентів Кравчука – Кучми (двічі) – Ющенка – Януковича, але скажу одне – всі вони були дуже корисними для нас всіх, бо ми пройшли важку і важливу школу від рабів до свідомості вільних людей. Пройшли всі: і хто хотів, і хто не хотів бути вільною людиною, але мусів нею стати. Будемо відверті: Україна свободи не завоювала – нам її нав’язали через розвал СРСР в першу чергу за ініціативою Росії. І скажу, як на мене, на той час це було дуже мудре рішення державників Росії: скинути баласт і виплисти з економічної кризи позбавивши з себе відповідальності за всі союзні республіки, перед тим викачавши через  Ощадбанк з них всі грошові ресурси. План розвалу СРСР був оприлюднений урядом Росії на чолі з Сілаєвим ще у 1988 році! Зверніть увагу: за 3 роки до фактичного розвалу СРСР, в якому вже ніхто не сумнівався! Більше того, знаю інформацію, що коли 1980 р.помер голова кабміну СРСР Олексій Косигін, то Леонід Брежнєв запропонував цю посаду Володимиру Щербицькому, першому секретарю ЦК компартії України, але той відмовився! Відмовився! І сказав щиро чому саме це зробив своєму помічнику: «Цю махіну вже не витягнути – воєнка все з’їла» Рекомендую, щоб не було сумнівів, прочитати чудову за своєю об’єктивністю книгу Нурсултана Назарбаєва «Без лівих і правих» – розвал СРСР є передусім внутрішня причина цього державного утворення, а не суто зовнішня провокація, як це багато хто намагається подати. Не смішіть цапа: агресії проти Росії 1918 – 1920 та 1941 – 1944 років були куди глобальніші – і Російська імперія встояла! Тож ні ЦРУ та США з своїми сателітами тому винні – виключно зсередини прогнило все в СРСР. Але нас цікавить інше: свободу нам нав’язали буквально давши копняка під зад! Не тільки Україні, а всім так званим союзним республікам включно з Прибалтикою,  бо невже хтось має сумнів, що якби могли втримати – то б відпустили? Щоб отак хутко пішли з Східної Європи, якби могли далі утримувати війська й уряди цих країни? Я особисто в те не вірю, що добровільно і за власним бажанням Михайла Горбачова. Криза економічна і соціальна в СРСР за часи так званого «застою» набула настільки глобального характеру, що можна подякувати Горбачову та Єльцину, що все ще досить гарно пройшло з тим розвалом, а не як в Югославії. Менше всього я також вірив у швидке процвітання України після того, як вона з колонії стала незалежною державою. Просто знаю з історії, що ніколи, наголошую: ніколи не траплялось такого, щоб колишня колонія швидко ставала прогресивним мобільним державним утворенням – на все потрібен час. Держава – це надскладний соціальний формат суспільного буття, тому це все одно, що вірити у побудову великого міста всього за кілька років. Неможливо таке: ні Мадрид, ні Санкт-Петербург, ні Бразилія, ні Астана не будувались за коротку мить, а що вже казати про державу. Зауважу, що дуже не люблю, коли починають про Україну казати з погляду порівняння з іншими країнами як Прибалтійські чи Грузія – це абсолютно не співвідносні порівняння, як не можна порівнювати гарний хутір чи містечко з великим містом – це надто різні речі. Україна – величезна держава і розбудова її досить складний процес,  який ми тяжко-важко проходимо й долаємо. І ще хочу зауважити на одному важливому моменті, який часто використовують в політичних процесах, що ось це наче «єдиний та останній шанс» кудись там вийти чи все врятувати тощо. Коментар може бути тільки один: «єдиний та останній шанс» це може і так, але виключно для вас, хто про це галасує та репетує, тоді як для України все це просто епізод історії людей, що живуть в цей час на її землі. Були до них інші, як дасть Бог – будуть інші й після них. Україна – це земля, де ми гості і дещо паразити. Думаю, це варто сказати і усвідомити кожному. Тому що це головна причина, яка дає мені заспокоєння від того, що життя складається не зовсім так, як би мені хотілось. Власне весь проект Соціальної партії України «Гарт» присвячено тому, що я хочу з одного боку зібрати важливі матеріали як базові для того, щоб виразити якою би я особисто хотів побачити Українську Державу: – Державу честі, спільної справедливості і благополуччя. Мрія? Звичайно. Але ж мрії мають властивість здійснюватись! Особливо, якщо мрія стає масовою. По-друге, моя ідея дії досить проста і її назва «Мозковий штурм» – це процес, коли люди з певним рівнем ерудиції та досвіду, збираються задля вирішення конкретних проблем і висловлюють всі можливі способи їх вирішення включно до найдивніших. Головне в цій дії хотіти вирішити проблему, а не прославитись особисто, отже не потрібно бути весь час мудрим і логічним, постійно слідкувати за власним реноме. Не кажучи вже про особисту вигоду, що так процвітає в лже-«мозкових штурмах» сучасних народних депутатів ВРУ, як і всіх інших депутатів місцевого рівня по всій Україні. Соціальна партія України «Гарт» має постати з мережі осередків «інтелектуальних штабів» місцевого рівня з відповідним делегуванням своїх обраних представників до вищих рівнем інтелектуальних об’єднань. Така партія не потребує масового членства, тому що головним в її діяльності є продукування інтелектуального процесу як ідейної константи, і який добровільно підтримується або ж ні суспільством – це основа діяльності СПУ «Гарт». Принцип простий: розумні люди завжди знайдуть порозуміння. Дурні ж завжди знайдуть причину посваритись. Так само спокійно можна одночасно (!) діяти і власним шляхом без участі в СПУ «Гарт» – тут якраз важить оте Шевченкове «єдиномисліє подай», а не структурна підпорядкованість. Кожен повинен зрозуміти: які ми – така і Держава! Інакшого не буває. Будуймо державу через себе, свою дію і свою волю!
З повагою – Богдан Гордасевич
9 липня 2012 р.Детальніше: СПУ "Гарт"http://gartua.io.ua/

Путин - хайль геть!




12 липня В.В. Путин їде упокорювати бунтівну провінцію Російської імперії - Україну.

Маємо дружно висловити своє - НІ !!!

Путин, хайль геть!

Путин, пошёл вон с Украины в свою рабскую Россию!

Путин, мы не продаёмся ни за газ, ни за пряник после кнута!


Закликаємо всіх людей честі, як патріотів своєї держави, провести акції протесту 12 липня проти візиту президента Росії В.В. Путина до України хто як зможе, якщо схоче.

А хто не схоче - має на те повне право, гарантоване Конституцією Кучми-Януковича: право бути бидлом, імперським рабом. Бути з тими ПРидурками, які плазуючи перед московським паном-хазяїном, в якості подарунка-підношення,  прийняли ганебний протекційний закон стосовно панування російської мови в Україні.

Виходьте 12 липня з акціями протесту до місцевих державних установ, посольства та консульств Росії або інших російських представницьких закладів з транспарантами протесту стосовно мовної та економічної агресії Росії щодо України. Проявляйте ініціативу в протестах через Інтернет або іншим чином, але будьте пильними від провокацій: зокрема знищення прапора і державних символів будь-якої держави несе кримінальну відповідальність. Тоді як тиражування портретів Путіна і їх розмальовка з відповідними підписами-гаслами не є правопорушенням.

Також рекомендуємо не паплюжити суто в цій акції Януковича, тому що він най і поганенький президент, але репрезентує Україну в міжнародному світі.

САУ «Таємна сила»  




Розсилайте цей заклик, множте його і пишіть свої протести!

Не скажу, що прийняття закону про деукраїнізацію України більшістю Верховної Зради України 3 липня 2012 р. було для мене нечеканим.
Інакше б я не писав подібних заміток до блогу, як
http://blog.i.ua/community/1925/855765/
ДАУ - Добровільна Армія України
http://blog.i.ua/community/662/1003312/
безуМовна катастрофа

Підлим було все: і сам закон, і метод його прийняття, і ті, хто його приймали.
Комуніст-галичанин Адам Мартинюк постав у всій своїй огидній красі комуністичного блюзнірства, підступності та лицемірства, як і всі інші гниди-депутати, які своїми діями дали початок процесу громадянської війни в Україні.
Хто знається на глобальних соціопроцесах, той знає, що будь-яка війна не виникає з нічого ось так миттєво - це завжди той фактор, який завершує довготривалий процес підготовки до кровопролиття різними засобами соціального впливу на людей.
Маємо готуватись до значних проблем в нашому бутті, якщо власне сама діюча влада провокує людей на збурення. Можу наперед вказати як все буде, тому що бачив аналогічну ситуацію у місті Львові 9 травня 2010 року, коли сюди поперли червонопрапорники святкувати свою трагічну перемогу... Що з того було - відомо.
Тільки тоді це було місто, а тепер - ціла держава. Як і озлобленість в людей куди більша за цей час фіктивного щоденного покращення життя з постійним його реальним погіршенням. Не маю бажання зараз багато розписувати, а рекомендую прочитати ось це:

Моя особиста програма дій у разі ухвалення закону «Ка-Ка»
19.06.2012 г. в 21:27
Іван Андрусяк

1. Я не розмовляю російською мовою з громадянами України.

2. Я не розумію російської мови, якщо нею до мене звертається політик, державний службовець, правоохоронець, рекламник чи працівник сфери послуг. В усіх інших випадках я знаю і розумію російську мову.

3. Я не купую російськомовних газет і журналів.

4. Я не читаю російськомовних версій українських сайтів. Якщо такий сайт не має україномовної версії – я взагалі його не читаю.

5. Я не ходжу в кіно на російськомовні сеанси.

6. Я не дивлюся телевізор. (російськомовний - !)

7. Я ігнорую російськомовні розваги (ЗМІ, програми, книжки, диски, сайти, вистави, концерти, вечірки тощо). Мистецтва це не стосується – мистецтво не шкодить.

8. Я не купую українські товари, які мають російськомовні назви, або їх нав’язує мені російськомовна реклама.

9. Мої діти розмовляють українською мовою.

10. Я не маю людину за ворога, якщо ця людина розмовляє російською.

http://glavcom.ua/articles/7394.html

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/07/3/6967941/
всі, хто проголосував 3 липня 2012 за антиукраїнський мовний закон

Звичайно, повторюсь ще і ще раз: це все огидно включно з подібною боротьбою на негативі, але вибору не лишається, як тільки вчиняти супротив всіма можливими засобами. Або мовчки терпіти наругу -  теж варіант для когось.

Богдан Гордасевич

Іван Гентош - пародист, але не звичайний, як це прийнято, коли з вірша вибирають-виривають пару рядків сумнівного змісту та якості, а тоді на цьому ляпі будують пародію-знущання, зачасту досить образливі для автора поезій. Така літературна метода виховання типу електро-шокера.
У шанованого пародиста Івана Гентоша метода зовсім інакше, тому що він є ДОБРИЙ пародист! І ще він добрий шанувальник поетичного слова. А разом то є ну дуже добре, коли пародист такий добрий, тому що він не паплюжить поезію і поетів, а навпаки підносить вищу ступінь розуміння поезій, він розкриває в своїх пародіях нові відтінки змісту поезій як пересічним читачам, так і самим авторам! З того часто-густо автори полюбляють пародії Івана Гентоша на свої вірші і як відгук їх допитливого читача, і як своєрідну рекламну промоцію. Увага ніколи зайвою для митця не буває.
Сприяє популяризації творчості "жертв" пародій Івана Гентоша сама творча концепція, тому що він подає об’єкт своєї пародії не уривком, а весь вірш вцілому, тобто в повному об’ємі. Власне ж у своїх пародіях Іван Гентош не так чіпляється до різних ляпів чи неуважностей в поезіях, як іронічно обігрує пікантну ситуацію, яку створює ота дрібна недоречність в самому вірші-першоджерелі.
Як на мою думку, то Іван Гентош віднайшов свою авторську новацію у літературному обширі, що не має навіть терміну для визначення типу "іроніродія", тому поки що я визначаю цей феномен як "паровані пародії"
Можна навіть провести конкурс на кращий термін на найкраще означення літературної новаці пародиста Івана Гентоша - я свою заявку вже зробив: "іроніродія". Прошу долучатися до конкурсу. Як запрошую читати паровані пародії Івана Гентоша, бо то справді приємна справа: автори гарні і пародії веселі.

Богдан Гордасевич, літкрит

Читати пародії тут: http://artshodu.io.ua/s204853/gentosh_ivan_-_poet_i_parodist

Сьогодні 22 червня 2012 року рівно о 10 годині по всій Україні пройшло відзначення Хвилини пам’яті по всіх загиблих у Другій світовій війні, зокрема від часу ворожого зудару двох нещодавних союзників -  тоталітарних систем Німеччини та СРСР, який розпочався в цей день рівно 71 рік тому.
Моя молитва під час цієї хвилини пам’яті була такою: "Вічная пам’ять і вічний спокій всім тим, хто загинув у цій кривавій світовій бійні. І вічне прокляття й ганьба всім тим, хто розпочав усе це, як і всім тим, хто пишається цією війною. Амінь"
Кому стане часу і снаги, то рекомендую закачані мною на файлообмінник документальні фільми про ту війну з нашого боку http://www.ex.ua/user/rjasne, а особливо рекомендую почати з 5 серії "Документальний фільм про війну 1941 - 1945 років. Страшна правда окопів." http://www.ex.ua/view/1142067

Богдан Гордасевич


Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?
Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
Джерело: www.radiosvoboda.org
Сергій Грабовський

Тільки що отримав такий приємний подарунок по розсилці до свого дня народження.

Знаю-знаю, але-але...

Я сам з донбаської шпани і часом у Львові жартую, що коли Янук шапки знімав, то я, можливо, десь поряд на шухері стояв... Я знаю (без документів) як він виліз туди де є, тому... І це не Ахметов - він тоді в садок дитячий ходив, як і Влодзя Путін...

Тому мені просто приємно, що так співпало: мій день народження і цей указ про те, що мені дуже дороге. ДУЖЕ ДОРОГЕ!!!

Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про відзначення 21-ї річниці незалежності України».

Згідно з Указом, Уряд має протягом двох тижнів створити Оргкомітет з підготовки та відзначення цьогорічного Дня незалежності, а також протягом місяця розробити та затвердити відповідний план заходів. План, зокрема, повинен передбачати організацію та проведення 23 серпня, у День Державного Прапора України, церемонії урочистого підняття Державного Прапора в Києві, Севастополі, обласних і районних центрах, інших населених пунктах.

Йдеться також про організацію урочистостей з нагоди 21-ї річниці незалежності у столиці України за участю представників органів державної влади та місцевого самоврядування, депутатського та дипломатичного корпусу, громадських, релігійних і міжнародних організацій, науковців, української діаспори, делегацій з Криму, областей країни, Києва та Севастополя, а також святкових заходів в обласних і районних центрах, інших населених пунктах.

Крім того, йдеться про покладення квітів до пам'ятних знаків і пам'ятників видатним діячам українського державотворення, борцям за свободу і незалежність України; організацію заходів зі сприяння реалізації громадських (зокрема молодіжних) ініціатив, спрямованих на консолідацію суспільства.

План заходів із підготовки до свята також має стосуватися проведення наукових конференцій, виставок фото- та архівних документів, присвячених історії українського державотворення та питанням сучасного розвитку держави; культурно-мистецьких заходів і спортивних змагань; виставок досягнень у сферах економіки, науки, освіти та культури; показу по телебаченню документальних фільмів про історію українського державотворення тощо.

Кабмін має забезпечити здійснення видатків на організацію та проведення заходів із нагоди 21-ї річниці незалежності України.

Згідно з Указом, Рада міністрів Криму, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації повинні затвердити регіональні плани заходів до Дня незалежності України і забезпечити їх виконання. Вони також мають вжити додаткових заходів із упорядкування об'єктів культурної спадщини, пам'ятників та місць поховань борців за незалежність України.

Йдеться також про забезпечення 24 серпня 2012 року святкових феєрверків у Києві та Севастополі, обласних центрах, містах-героях.

У свою чергу МЗС має вжити заходів щодо залучення до участі в урочистостях з нагоди 21-ї річниці незалежності України іноземних дипломатів та представників української діаспори, організації нашими закордонними дипустановами заходів до Дня незалежності за участю місцевих українських громад.

Держкомтелерадіо має забезпечити висвітлення, у тому числі за кордоном, заходів з підготовки та відзначення 21-ї річниці незалежності України.