Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.
У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. 22 січня об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» ускладі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.
У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія);
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».
У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».
Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.
«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:
      Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
      на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко —
      («Вишні»)
він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те, що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях»), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.
      
      Прокотяться, як лава, тисячні століття,
      де ми жили, ростимуть без наймення пальми
       і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
       задзвонять в моє серце джагани в копальні.
      («Пісня про незнищенність матерії»)
      
Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.
Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:
      Я жив тут. В неоліті...
      може, ще давніше...
       Мої малюнки буйволів
      замазав місяць.
      («Праліто»)
 В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:
      Стіл ясеновий, на столі
       слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
       Ти поклоняйся лиш землі,
       землі стобарвній, наче сон цей!
       («Зелена євангелія»)
Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.
Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
      
ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».
     

Загальновідомий невідомий класик андеграунду Жорж Дикий має об’явитись на Форумі видавців у Львові з 11 по 13 вересні, де представить повне видання своїх поезій у альбомі "МОТЛОХ" - ШУКАЙТЕ І ЗНАЙДЕТЕ! ХТО НЕ ЗНАЙШОВ, ПРОШУ СЮДИ http://together.lviv.ua/index.php?id=739#c714

Приєднатися до події

Сьогодні я б мав привітати свого віртуального дуга та однодумця з молодої генерації українців "Друга Шелеста", але вчора несподівано виявив, що він зник з цього співтовариства "i.ua".
Я дуже прикро вражений!
Часом людина тривалий час відсутня, але є її блог і матеріали, а тут просто все зникло в один момент. Чому? Для чого?
Якщо це його особисте рішення знищити образ "Друга Шелеста" - не розумію навіщо?
Якщо це модератори сайту вчинили - не розумію, для чого? За що?
Мені часто прикро від думки, що наше людське життя таке миттєве, хистке і часом нагадує мильні бульбашки, що запускають, бавлячись, діти: різні розміри і по-різному переливаються, всі по-різному летять і всі рано чи пізніше - зникають, але коли яка лусне - невідомо! І ти кожної миті чекаєш, споглядаючи на лет мильних бульбашок: яка? Яка лусне наступною? Чекаєш, а все одно це стається несподівано!
Всі віртуальні образи, що існують у сайті співтовариства "i.ua" - це ті самі бульбашки, що запускають люди у невідомість...
Єдина втіха для людей, що коли хтось з них помирає, то полишається його особистий спадок з справ та надбань, які утримують якийсь час спогад про людину.
А зараз я був вражений тим, що хлопчина той десь і далі живе у Києві, але ось його виразник у віртуальному просторі "i.ua" "Друг Шелест" - зник разом з усім своїм
духовним надбанням! Наче і не було!
Просто клацнули клавішею клавіатури - і нема "Друга Шелеста"! Його не існувало!


Шкода, дуже шкода.
Я буду пам’ятати гарного хлопця "Друга Шелеста" і прощаючись з ним у день його народження, бажаю успіхів і мужності. Бажаю йому, що коли він приведе своїх онуків до пам’ятника Олени Теліги на урочистості, то йому сподобається все, що там відбудеться, а найбільше - українці! І тоді відчує гордість за своє життя і свою державу Україну!
З днем народження "Друже Шелест"

Богдна Гордасевич, м. Львів
 

Завтра одна з найкращих дат в житті батьків і їх дітей: 1 вересня - початок нового навчального року.
Щиро вітаю усіх з цим святом, у тому числі й себе,- і бажаю всього самого доброго!
Проте 1 вересня світ буде відзначати одну з найтрагічніших річниць в світовій історії: 70-річчя Другої світової війни.
Не маю бажання розписувати, що таке війна і яке це зло, а скажу
простіше: колись в молодості я навіть хотів стати військовим, але після
служби в Радянській Армій взірця 1980-1982 років у ракетних військах
Стратегічного призначення, я назавжди зненавидів все, що стосується
армій і війни.
Війна для мене однозначно є безумством, глобальним безумством!
Звичайне людське життя ніколи не було і не буде легким, тому що для
свого існування і добробуту людина повинна тяжко працювати. І при тому
велику частину праці кожної людини примусово віднімають від людей, щоб
творити зброю, яка вбиватиме тих самих людей і руйнуватиме творіння їх
рук. Хіба це не безумство!
Відколи я на власні очі побачив і зрозумів, які дико величезні ресурси
йдуть на те, щоб нищити життя і надбання людей, причому це йшло
споконвіку з прадавніх часів - тоді я відчув сумнів щодо розумової
повноцінності людської цивілізації.
Існує навіть теорія, що людство завдячує своєму прогресу виробництва
завдяки виключно розвитку зброї, необхідності постійно її покращувати,
вдосконалювати і робити нові винаходи тощо. Якщо це так - людство
приречено.
З іншого боку хоч 70 років і не є надто тривалим часовим проміжком, але
вже є надія, що люди сучасності більше схильні жити в мирі і
якій-не-якій злагоді, чим займатись самознищення на полях битв
численних воєн.
Глобальність жертв і руйнувань Другої світової війни постало жахаючим
свідченням для людства, що воно є на межі повного самознищення.
І коли 1 вересня ми всі радіємо, дивлячись на галасливо-щасливі юрми
школярів, то чи не варто одночасно задуматись: чи належно ми убезпечили
їх майбутнє життя від безумства війни?

Богдан Гордасевич, м. Львів

ІВАН  ФРАНКО

Із збірки «Мій  Ізмарагд»

І. Поет мовить:

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться
Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута...
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!

(Cosa perduta! - (лат.) пропаща справа).

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія
 
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

З нагоди 18-ї річниці Незалежності України

Взагалі повноліття держави вимірюється не роками, а віками. Проте парадокс Держави України у тому, що ця країна існує вже понад тисячу років від часів Київської Русі, але після навали монголів у ХІІІ столітті наша державна незалежність була втрачена на майже 7 віків. Щоправда були певні епізодичні намагання відновлення державного суверенітету за часи Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, у буремні 1917-1920 та 1941-1944 роки, проте то були короткочасні моменти, які не стали реальним утвердженням України як суверенної держави.
Тільки 24 серпня 1991 року проголошення Незалежності України стало актом утвердження дійсно незалежної світової держави, суверенітет якої визнано всіма іншими країнами.
Звичайно, що ми повинні враховувати всі минулі форми нашої державності у тому числі й Української радянської соціалістичної республіки (УРСР), коли було усталено територію і кордони, які успадкувала сучасна Українська Держава.
Звичайно, що нам доводиться погодитись на визнання державних кордонів за станом на 1991 рік, хоча Україна втрачає від того значну кількість своїх історичних земель, які їй належали у часи Великих Князів Київських: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, а  також короля Данила Галицького.
Звичайно, що сучасна Україна мусить погодитись на входження її історичних та етнічних територій до значно пізніших державних утворень, якими є Росія, Білорусія, Молдова і навіть Польща.
Нарешті, звичайно, що Україні, як світовій державі з величезним історичним минулим, варто багато в чому ідентифікувати свій державний суверенітет. В першу чергу це стосується питання чи повинна Україна і надалі домагатись свого входження у різні союзи, блоки та об’єднання, чи, може, навпаки варто нарешті нам визнати Україну як цілком самодостатню державу, що сама може стати центром світового єднання!
Сподіваюсь, що молоде покоління українців, які досягли разом з своєю державою цього року повноліття в якості політично активних і повночинних громадян, скажуть своє вагоме слово, бо, щиро кажучи, тільки вони і є дійсно повноправними вершителями Української Державності, з чим всіх і вітаю!
Прийшов той знаменний час, за який боролось стільки поколінь українських патріотів: є Соборна Самостіна Українська Держава в політикум якої входить покоління власної генерації української молоді! З повноліттям, Україно!
Вітаємо весь народ України з Святом Незалежності. Вітаємо з залежністю від незалежності, бо від кожного з нас залежить незалежність нашої держави, її сила, слава, честь і могутність.
Слава Україні!   Слава Героям!

Богдан Гордасевич і друзі
21 серпня 2009 р
м. Львів
 

Слухав декілька передач про річницю подій військового конфлікту Грузії і Росії, а тепер пішли заяви про всілякі незадоволення з боку Росії щодо України і продажу нею зброї зокрема Грузії.
Скажу відверто: ДІСТАЛО!  Просто дика наглість Росії Медвєдєва-Путіна вже не знає меж: ми продавали і продаємо зброю Грузії згідно всім міжнародним умовам і стандартам, а Росія таємно, незаконно, безоплатно передавала сепаратистам Осетії та Абхазії зброю аж до танків і важкої артилерії й ракетних комплексів включно - це все нормально?!
Російські війська проводили повномаштабні військові операції із застосуванням всіх видів озброєння (окрім ядерного) в Чечні, де знищили десятки тисяч громадян Російської Федерації - це теж нормально і не є геноцидом?!  То росіяни "відновлювали конституційний лад"! А зробити Грузії подібне на виключно своїй території вже є злочин по відношенню... до Росії - що це, як не дика міжнародна брутальність?!
Грузія нічим не зачипила сувернітет Росії! Нічим! А Росія навпаки грубо втрутилась у сувернітет Грузії. Росія є агресором, що анексував територію іншої держави! І як може Україна бути дружньою до агресора?
Росія брутально не виконує міжнародних домовленостей: спершу її "миротворці" в Абхазії та Осетії стали ширмою для переведення місцевого населення в статус громадян Російської Федерації, щоб потім анексувати ці території і при тому нагло не виконується "договір Саркозі"! А тепер якісь постійні притензії до України за допомогу Грузії.
Україна - суверенна держава! З ким хочемо - з тими і дружимо. Кому хочемо - тому і помагаємо! Тим більше, що Грузія  є наш союзник і партнер по ГУАМ! Це, фактично, наш міжнародний обов’язок і гідність!
У військовому конфлікті з Грузією агресором однозначно є Росія! Тільки це є головною причиною, чому Україна і українці хочуть увійти до НАТО.
Особисто я був і є проти воєн і військових блоків, у тому числі і НАТО, але я не бачу іншого виходу від загроз з боку Росії, як шукати могутньої міжнародної підтримки і захисту в першу чергу в НАТО. Бо вибору нема! Або знову "братня" окупація Росією, або Євросоюз і НАТО.  
Бавитись у нейтралітет небезпечно, тому що керівництво Росії завжди порушувало і буде порушувати всі міжнародні угоди і домовленості. Нема кому вірити і з ким домовлятись в Росії - це країна агресії, шовінізму і мілітаризму.
Громадяни України - небезпека вже поряд! Задумайтесь над цим!

Зустріч Патріарха Московського Кирила з інтелігенцією в Києві

 (промову і виступи слухав під час прямої радіотрансляції 29 липня 2009 р.)

Буде доволі цікаво прочитати відгуки на цю зустріч, а з свого боку відгукнусь такими своїми враженнями.

Патріарх Московський Кирил є людиною значною за інтелектуальними здібностями - це однозначно. Це людина нової формації та мислення, отож від нього можна очікувати створення потужної хвилі оновлення православ'я як в Росії, так і за її межами. 

Багато з сказаного Патріархом Кирилом є дуже актуальним, особливо тема захаращення релігійних постулатів світською дійсністю, спотворення меж розрізнення ДОБРА і ЗЛА під личиною «толерантності» і ще багато чого розумного, що дасть можливість оживити дискусію на цю тему в Україні.

Проте було досить цікаво спостерігати, як говорячи розумні речі, сам Патріарх Кирило їх трактував. Особливо стосовно церковного розколу: сказав, що не можна вести діалог, коли одна сторона ставить свої однозначні вимоги, зокрема, або автокефалія, або нічого, але при тому опускаючи позицію іншої сторони теж однозначно категоричну: тільки повна підлеглість Московському Патріархату. Інших варіантів Патріарх Кирило не оголосив - їх нема. Виходить, що всі визнають з його подачі неможливість діалогу через впертість українців-розкольників, але не їх опонентів, які просто дотримуються принципових істин: визнайте нас своїми владиками і ми ласкаво дозволимо стати вам нашою паствою.

Ніяких пропозицій по примиренню Патріарх Кирил не озвучив - їх нема. Проте озвучив дуже дивну конструкцію логічних доказів, чому в Україні неможливо встановити Патріархат в рамках єдиної держави, бо, по-перше, ніде такого нема: всі існуючі давні Патріархати Ірусалимський, Антіохійський та інші не мають державних меж, а, по-друге, хоча в ХІХ ст. з'явилось кілька національних Патріархатів: в Болгарії, Чехії, але ж їх не можна порівняти з Києвом - цим другим Ірусалимом!

І автоматично виникає ряд запитань: якщо у ХІХ столітті могли виникнути нові Патріархати, то чому вони не можуть виникнути у ХХІ столітті?

Так само стає незрозумілим: якщо Патріарх Кирило сам визнає древню релігійну вищість Києва, то чому і за якою логікою Київська Митрополія має бути складовою Московського Патріархату? Як відомо Папи Римські теж не завжди були у Римі, а переселялись в силу історичних причин в інші місцевості, зокрема у Авіньон. Але і там вони були Папами Римськими і з часом повернулись до Риму.

Тобто якщо в силу історичних негараздів найвищі церковні повноваження перемістились з Києва до Москви, потім з Москви до Пітербургу і назад до Москви, то ніщо не заважає зараз (окрім політичних інтересів!) повернути Патріархат Православної Церкви знову до Києва і зробити його справді центром православ'я. Початковий крок зроблено: проведено Синод у Києві, що є першим випадком проведення Синоду за межами Росії.

Питання розколу чи якоїсь автокефалії відпало б автоматично. Але щиросердечний «ляп» Патріарха Кирила все розставив на свої місця, коли він відверто дивувався, чому українські розкольники запобігають ласки у Патріарха Вселенського (Константинопільського), а ось Московському Патріархові підчинитись не хочуть. Що називається: злазьте, бо приїхали. Сам тільки перед тим розписував всі історичні градації, щоб потім таке ляпнути. Зрозуміло, що 80% світового православ'я контролюється Московським Патріархатом, але влада не є, не була і ніколи не буде замінником святості.

Хто мав щастя в червні 2001 року бути свідком прибуття в Україну Папи Римського Івана-Павла ІІ, той не пригадає повідомлень про кількість територій та світової пастви підвладної цьому їєрарху, але кожен пригадає те неймовірне духовне піднесення, яке навіювала ця особа. Кожна людина, віруюча чи ні, незалежно від конфесійної приналежності, - відчувала нас собі дію того, що називається піднесено - благодаттю. 

Розум, воля, влада у Патріарха Московського Кирила є, а ось саме духовної благодаті - немає.

Особисто я був прикро вражений розповіддю Патріарха Кирила про «чорну касу» в період його перебування на посаді митрополита Смоленського: як можна церковному ієрарху з бравадою в голосі (а не безмежною печаллю за цей гріх!) оповідати, як він зумів таємно збирати і переподіляти гроші поміж приходами в обхід діючого закону. Чим ви пишаєтесь, отче? Що на вас ніхто не доніс? І вам не соромно це привселюдно казати? Знаєте добре, що доносили! І не один, бо всі ці доноси підшито до вашої особистої справи у КДБ і ви з ними ознайомлені. Я в цьому переконаний повністю, бо як онук православного священика з Волині Леоніда Гардасевича, якого засудили 1947 р. до 10 років каторжних робіт на Колимі за відмову співпрацювати з «органами» і доносити про почуте на сповіді, можу точно стверджувати - на той радянсько-кегебіський час іншого шляху не було: або - або....

І Патріарх Кирило опосередковано це визнав, коли переповідаючи розмову за кордоном з церковними ієрархами, він відповів на їх підбурювання до антидержавних дій проти радянської влади, що він надає перевагу не бунту з наперед визначеним результатом, а щоб церкви працювали і прихожани могли доторкнутись до священних таїнств. Правильно - і мій дід так казав. Просто гріх «чорної каси» - він і є гріх, хоч і з благими побудженями, тому не потрібно лукавити: всі знали, кому це треба було знати. А що вас не зачепили - то окрема розмова.

Вона в руслі нагородження Патріархом Кирилом академіка Толочка не знати за які перед Московською церквою заслуги. Якось одразу спало на думку нагородження Сергія Ківалова - невже ці люди думають, що подібні брязкальця прикриють від людей їх душевну підступність і гидь. А те, з яким «пиитетом» український академік Толочко цитував слова Карамзина про «пленительные воспоминания» - викликає таку огиду: він полонений від приємних вражень під час свого перебування у спільному полоні...

Можна згадати, як одна жінка на передачі «Чекай на мене» оповідала про своє життя і що в ньому найкращі часи належать періоду, коли їх під час війни вивезли до Німеччини на примусові роботи і вона працювала у господарстві німецького бауера, де закохалась і була щаслива, як ніколи потім. Інша жінка пригадувала, як їх вивезли з Західної України на Далекий Схід, і які вони там українці були щасливі, згуртовані, дружні, не те що на теперішній час в Україні. Дисиденти-«шестидесятники» в своїх розповідях часто згадують, як здорово було їм в тюрмі і на «зоні» у дружньому середовищі однодумців, об'єднаних однією долею і метою. Українцям подібні «пленительные воспоминания» можна навести безмір! Хоча у Толочка вони скоріше іншого порядку...

І на завершення своїх вражень хочу навести момент, коли хтось з виступаючих від Київської богословської академії заявив, що всі вони щасливі від того, що Патріарх Кирил зробив їм таку честь і став доктором богослів'я. Ця фраза прозвучала настільки багатозначною, що я не берусь переповідати, але стати спершу Патріархом, а вже потім - доктором богослів'я...

Звичайно, що я знаю про освіченість та велику ерудицію Патріарха Московського Кирила, але так прозвучало.

огдан Гордасевич

31.07.2009 р., 12:00

Нещодавно у мене проскочила така фраза: "На мою думку президенти повинні бути або такі, як Володимир Путін, або такі, як Віктор Ющенко"
Вважаю, що у цій фразі сказано досить багато: розумний авторитаризм або проблемний демократизм.
Правильно сказано: "Кожен народ вартий своєї влади". Росії, з її органічним прагненням мати царя-батюшку,  дуже повезло, що знайшовся Володимир Путін, який зумів її ухопити, обхопити і захопити. І сам Путін дав собі точне визначення "державного менеджера",  аби не користуватись іншим давнішим терміном - "диктатор", тобто тимчасовий (!) правитель з надзвичайними повноваженнями. Щоправда ці повноваження Путін надав собі сам і дійсно врятував Росію, а те, що він добровільно поділився владою з Медведєвим - робить авторитет Путіна як державника ще більшим: держава не повинна бути залежною від життя однієї людини!
А Україна не захотіла мати у себе царя-батюшку Путин-2 в образі Віктора Януковича! І народ, саме народ обрав до влади Віктора Ющенка. Не схотів народ України, щоб ним хтось одноосібно керував. Ну а потім, як годиться у нас, всі, у тому числі й автор цих рядків, починають ремствувати, що Ющенко поганий президент, бо слабо керує державою. І водночас, я певен, дуже багато людей знову віддадуть свої голоси за  Віктора Ющенка саме за цю його рису - не бажання централізувати під себе державний устрій в Україні. І навпаки ця риса притаманна Віктору Януковичу і ще більше - Юлії Тимошенко, тому всі їх теперішні рейтинги ніщо в порівнянні з мізерним рейтингом Віктора Ющенка, який саме тому і мізерний, що Ющенко його не "надуває".
Одночасно не можна закинути Віктору Ющенку повну відсутність волі чи характеру, бо він добився перемоги у дуже важкій і небезпечній боротьбі за посаду Президента України і переміг! Потім було теж чимало складних подій, як конфліктна відставка Юлії Тимошенко,  меморандуми з Віктором Януковичем та "Національної довіри", розпуск Верховної Ради, припинення кількох спроб "повзучого державного перевороту", особливо в часи небезпечного тандему Януковича-Мороза. Все це говорить, що Віктор Ющенко далеко не слабохарактерна людина. Але і явно не диктатор.
Найбільшою вадою Віктора Ющенка є, на мою думку, дуже слабка кадрова політика, або якщо точніше - повна її відсутність. Якщо в часи Кучми кожне призначення та звільнення держслужбовця, силовиків рівня офіцера чи суддів, голів сільрад - буквально все контролювалось президентською адміністрацією і особисто Кучмою, то за Ющенка тут пішла повна анархїя, де кожен держкерівник робив що йому заманеться: своя рука - владика. Дуже частим стали випадки призначення на значні посади людей без жодного фахового досвіду, належної освіти та знань, але ж то "перевірений партійний товариш"!
Також прикро, що відсутній належний поступ та опіка з боку президента Ющенка в питаннях молодіжної політики, а це є  майбутнє нації! Майбутнє Української Держави! Молоді спеціалісти буквально пролазять в державне управління і то завдяки різним закулісним зв’язкам, а не по справедливому конкурсу. Міг би тут існувати патронат президента Ющенка? Міг, але, на жаль, його нема. Пам’ятники - це добре, дуже добре, але важить, щоб було покоління, яке б їх вшанувувало.
Я вже не берусь за зовнішню політику, бо не фахівець, але й там втішного маємо не багато. Навіть Польша втратила всяку цікавість до нас, а Євросоюз - і того більше! Всі блоки і співдружності у летаргійному стані. Ну а Росія - як Росія: з нею дружба, що служба. Такі ось зовнішні справи.
Але є дві речі, які є найважливішими в позитивних здобутках Віктора Ющенка: він зберіг цілістність України і зберіг демократію. Те що загроза відходу Сходу України у варіант "Придністров’я", а за ними і Криму існував - засвідчує зібрання у Сіверодонецьку! Справився. Зараз ці тенденції значно ослабли. А чергова загроза демократії в Україні минулась зовсім недавно з невдалої спроби узурпувати владу "широкою коаліцією ПРіБЮТ" депутатами ВРУ. Знову ж відверта розмова двох Вікторів повернула Україні демократію, коли вибори - дійсно вибори і ніхто не знає наперед можливих результатів! Це і є основний показник демократії, а не формальна наявність виборів з так званою системою "вибору без вибору".
Не знаю, як кому, але для мене саме ці дві речі були найважливішими 2004 року в боротьбі за Президента України Віктора Ющенка: Україна і свобода!
Зараз Україна є Суверенною Унітарною Демократичною Державою де мої свободі держава (!) не загрожує, тому я продовжую казати: "Ющенко - так!"

автор вірша Ярослав Чорногуз

Одягну я тебе на світанку,
Наче світла у душу віллю,
Українська моя вишиванко,
Я тебе до безтями люблю.

На тобі, чарівна одяганко,
Знаки світлих і сонячних врун,
Щоб торкалася ти, вишиванко,
До душі найтаємніших струн.

Ти за пояс заткнеш і шляхтянки
Дорогий, найсучасніший стрій.
Сама Леля тебе, вишиванко,
Прикрашала квітками із мрій.

Не архаїка ти, що як бранка,
У музеї забута висить.
Вічна модо моя, вишиванко,
Я щодня тебе прагну носить.

Крізь пітьму лихоліть, до останку,
Я твій образ у серці беріг,
О квітуча моя вишиванко,
Ти народу мого оберіг.