Освіта світить та не гріє 2. Місія бути вчителем

Освіта світить та не гріє

2. Місія бути вчителем



Погодьтесь, що про багато яку роботу можна сказати, що то є – місія! Військові, медики, рятувальники і ще чимало хто підпадає під таку характеристику. Значення слова «місія» є як «видатне і особливе призначення», «надмірна відповідальність, вага та увага», «дуже важливий для всіх процес» і тому подібне у тонах перфектності. Стосовно вчителів їх робота стає місією просто автоматично за фактом їх об'єкта опрацювання – дітей. Просто більш святого у Світі не існує! Бог на Небі, а діти на Землі святая святих! Амінь.
Таким чином хочеш чи не хочеш, а якщо вчитель – це місія, що, і це найголовніше, має бути обов'язково виконуватись до свого завершення, тобто: випускного. «Перший дзвоник» має бути завершено «Останнім дзвоником» і не інакше! З цим все ясно: проблем «місія неможлива до виконання» – то для кіно, а в реальному житті нашої школи «в одну трубу втікає, а з другої через 12 років усе витікає» і іншого не дано. Якщо хтось не помітив, то вказую на іронію в слові «втікає», бо то справді важлива річ, оскільки увага дітей втікає миттєво, а  вчителя все життя за нею ганяються. Тому що без уваги немає поваги! І навпаки: без поваги немає уваги! І це основа-основ для вчителя: мати повагу і увагу у своїх учнів, бо без того він нічого не навчить, просто не передасть їм знання. А ось теза, що вчитель обов'язково повинен любити дітей, як на мене, є дуже і дуже сумнівна. То є лукавство, оскільки у кожного вчителя є значна маса дітей, всі вони різні і багато з них доволі прикрі в поведінці, а ти тут маєш усіх любити і люляти. Не є так насправді і ніколи не буде! Моя думка, що вчитель має мати одну головну якість, на яку найбільше зважають всі діти-учні, про що піде мова в кінці цього допису. Можете, заради інтересу, самі визначити вже найголовнішу рису для вчителя і потім порівняти з моїм висновком.
Зараз про інше, що дуже гарно було подано в одній карикатурі на тему 1-го вересня: тато з мамою за обидві руки тягнуть до школи в перший клас дитину, а вона впирається, плаче і репетує: - Я ж нічого такого не зробив! За що 12 років?! Погодьтеся, що аж 12 років у одній школі – це занадто. Цілком розумно 4 роки в початковій школі, далі ще 4 роки у старшій школі, а тоді кожен ще на 4 роки десь в іншому місці шукає спеціалізації, тому що більшого школа дати не спроможна – тут потрібен інший рівень всього: викладачів, методики, знань тощо. Не даремно шкільна освіта офіційно дотепер називається «середня», а неофіційно – «посередня». Цілком вистачає на це посереднє і 8-ми років. Воно справді далеко не смішно, коли в одні двері школи заходить мале 6-річне дитя і 18-річний такий самий учень! То є серйозна проблема. Мені один директор школи пожалівся, кажучи, що ніхто навіть не розуміє, якою, умовно кажучи, бомбою є насправді школа, причому навіть гадки не маєш, коли вона вибухне. І це справді так є, бо в школі безліч різних тектонічних процесів від суто інфраструктури та її нормальної роботи, технічного персоналу і окремо надважливого – педагогічного, а щодо учнів та їх батьків взагалі суцільне «мінне поле», бо один учень сам біг, впав і щось ушкодив, а той іншого штовхнув і сталася біда, або ще і ще якась пригода неприємна вийшла... Тільки встигай залагоджувати проблеми і при тому винуватими завжди є адміністрація школи і вчителі – а хто ще може бути? У батьків одна пісня: ми вам своїх дітей довірили – ви і відповідайте. На то мало хто вважає, допоки все добре для них, а коли стається недобре – тоді все і вся йде в  хід. Саме через це школа є дуже консервативна у своїй діяльності, тому що коли за основу стоїть стабільність порядку – не до експериментів з невідомими наслідками. Наголошую на цьому: школа є консервативна за своїм устроєм і то нормально! Стабільність основа-основ суто буття школи, побуту і навчання в ній.
Тепер особистий спогад про навчання в школі, який можна і не читати, але який я маю додати як приклад важливий принципово. У 1971 р. ми з мамою переселились до тоді чарівного мікрорайону Заперевальна м. Донецька, де одразу виникла проблема школи, бо нові будинки заселили, а нову СШ №147 не добудували. І весь удар новоприбулих дітей узяла на себе старенька славна СШ №136, де навчання відбувалось у 4-ри зміни через надмір дітей: 7.30 – початкові, а далі не пригадую. Коли в наших шести 4-х класах кількість дітей сягнула до 36-38 було вирішено створити ще один 4-й «Ж» клас. Зрозуміло, що вчителі зі своїх класів віддавали не найкращих учнів, а навпаки, тому мій 4-й «Ж» мав особливу славу і для вчителів викладати там було дійсно малоприємний процес, що цілком співпадав зі загальновживаним поняттям з початковою на ж… Зрозуміло і те, що всі новоприбулі вчителя ставали нашими, бо де заслужені на то підуть. Власне тому наш клас знаходився десь окремо, в кімнаті бувшої «піонерської», а навпроти знаходилася «Учительська» і кабінет завуча, що часто заходила до нашого класу наводити порядки, особливо коли звучання класу досягало в децебелах рівня реактивного двигуна. І ось відпочатку навчання в 4-му «Ж» стався конфлікт поміж мною і вчителькою російської мови та літератури, яка буквально мала щось на кшталт психічної алергії стосовно суто мене. Повторюсь, що наш клас був в більшій частині з малолітніх так званих «важких дітей», де я був далеко не посеред лідерів, але саме я став персона «non grata», що дивує і дотепер: чому саме я? Тут це не головне, а головне інше: коли в клас заходила ця вчителька на свій урок, то я без зайвих слів виходив у коридор і весь урок стояв за дверима, а коли хтось з вчителів заходив чи виходив з «Учительської», то майже автоматично запитував: - Гордасевич, а ти чого не на уроці? Я урочисто відповідав: -А в нас російська мова/література… Вчителя зрозуміло кивали головою і йшли по-справах.
Цей приклад наводжу, як показник, що всі в школі все знали і розуміли, тобто це не був якийсь маленький таємний «договорняк» - це було порушення головного принципу тогочасної школи, який діє і дотепер, а саме: навчання за класною системою. Зазначу, що цю систему придумав і детально опрацював відомий чеський педагог Ян Коменський (1592-1670) починаючи від одної спільної дати початку навчання для всіх учнів, поділом їх за віком на окремі групи-класи, уроки за предметами, поділ на чверті і все інше. За більше як 400 років в самій класній системі навчання змінилося небагато. Основне тут, що вчитель вчить не окремих учнів, а одночасно увесь клас, як один єдиний організм чи щось таке. Ще і ще наголошую, що за класною системою вчитель навчає увесь клас одночасно! Він зобов'язаний за конкретну кількість часу передати всьому класу обумовлену кількість знань, яку має засвоїти кожен з учнів класу. То є аксіома! Специфіка передачі знань у кожного вчителя може бути своя, але він не має права когось з учнів вчити, а когось  – не вчити, бо вони нездалі. Мусиш вчити всіх!
Безперечно, що вчителю потрібно мати підхід до учнів поокремо, особливо не дуже чемних та успішних, від чого страждають діти з доброю поведінкою та успішним навчанням, яким вчитель не надає належної уваги, бо ж її забирають різні лейби, а через то якщо погані учні стають дещо кращими, то кращі стають однозначно гіршими, бо обділені увагою вчителя. Це одна з найбільших вад класної системи навчання, яка розрахована на умовно порядного добросовісного учня. В школах цю проблему вирішували через добір більш розумних і вихованих учнів до класу «А», дещо гірших – до класу «Б» і так далі. Вчителів також більш досвідчених давали до класів «А» і «Б» , а інших – до інших. Не зовсім порядно, але що поробиш, як інакше всіх загробиш. Один якийсь Гордасевич залишить без знань усіх інших дітей класу – це хіба краще?
Признаюся чесно, що я жодної згадки не маю про саме ту вчительку, про що то був за конфлікт тощо, а запам'ятав просто епізод, що так було. І що то було не правильно з точки зору педагогіки, але правильно з точки зору логіки: один не має бути проблемою для багатьох. Що в наших школах по класах часто трапляється, коли один шибеник злісно «зриває» урок за уроком і на то важко дати раду вчителеві, бо все робиться підступно і складно довести провину когось конкретно. То окрема тема для багатотомного дослідження. Суть класної освіти зрозуміла і що вона домінує в українській школі дотепер – це визнаний факт. З того походить проста дефініція, що коли мене запитують про улюбленого шкільного вчителя, я відповідаю однозначно, що «мого улюбленого вчителя не було і не могло бути, тому що він був завжди наш! І ніколи – мій!» Тому і саме тому головним для кожного вчителя всі діти будь-якого класу вважали одну-єдину якість: справедливість. Якщо вчитель до всіх учнів (до всіх! – і хороших! і поганих!) ставився однаково справедливо, то його поважили і пам'ятали, оскільки не багато таких вчителів бувало в наших школах. Переважно в кожному класі у більшості учителів були свої «любимчики» і  навпаки були такі, що зараз обзивають терміном «булінг». Водночас я можу абсолютно чітко стверджувати, що поганих вчителів в школах не буває. Винятки дуже рідкісні! Це стосується і щодо хороших, і щодо поганих вчителів, а причина проста: сама система середньої освіти вилучає з свого середовища конфліктуючі з нею одиниці. Такий парадокс, що поганий вчитель стає безкінечним творцем конфліктів з учнями та їх батьками, отже і автоматично стає недоречним для адміністрації і педколективу школи. А занадто успішний хороший вчитель вадить іміджу та авторитету іншим не таким добрим вчителям і це також причина конфлікту в педколективі з відповідними наслідками.
На завершення хочу навести ще один приклад зі свого особистого життя: підходить до мене якось моя донька вже старшокласниця і запитує, чому вчителі в школі якісь не дуже, щоб ними можна було захоплюватися? Чому так? Я був дещо заскочений з того, але врешті знайшов достойну, як я вважаю, відповідь: - Дорога моя, розумієш, що в своєму житті ти мало зустрінеш людей, особливо серед начальства, якими можна буде захоплюватися. Скоріше, повір моєму досвіду, вони будуть навпаки прикрими для тебе, отож наша школа принаймні в цьому моменті вчить тебе до реалій нашого життя: вчителі привчають тебе до подібних ситуацій в подальшому житті, де так само ти будеш змушена знаходити порозуміння з не надто приємними для тебе людьми.
Вчителя є частиною суспільства і це потрібно визнати як даність, а не творити міфи про «вселюблячого і безмежно розумного вчителя», а тоді з подивом його такого шукати і не знаходити. Маємо своє!
Дякую за увагу і слава вчителям за їх місію!

Богдан Гордасевич
20.10. 2020 р.
Львів-Рясне

Вдало співпало відзначити 61-у загибель Бандери земельним указом

Четвер, 15 жовтня 2020, 13:17 • Дар'я Панченко • 174045
“Історичний день”: Зеленський підписав указ про передачу сільськогосподарських земель громадам
“Історичний день”: Зеленський підписав указ про передачу сільськогосподарських земель громадам

КИЇВ. 15 жовтня. УНН. Президент України Володимир Зеленський підписав указ про передачу сільськогосподарських земель у комунальну власність громад. Про це він сказав сьогодні, 15 жовтня, під час брифінгу у Чернігові, передає кореспондент УНН.

“Є ключовий момент, без якого децентралізація не може бути в Україні завершена. Це передача земель безпосередньо громадам. Сьогодні цей важливий крок буде зроблено. Сьогодні я підписую указ про заходи щодо передачі земель сільськогосподарського призначення з державної до комунальної власності. І якщо ви не проти, я зараз підпишу цей указ... Я всіх вітаю, 26 жовтня 2020 року усі новостворені громади мають отримати землі в комунальну власність та зможуть використовувати кошти від землекористування для розвитку і для добробуту своїх громад. Ми повертаємо землі людям. З центру на місця”, — зазначив Володимир Зеленський, підписавши указ.

За його словами, законодавство забороняє продаж земель комунальної власності, а це значить, що наступні покоління українців залишатимуться господарями своєї землі.

“Загалом місцеве самоврядування отримає у власність понад 2 млн га землі. Це дійсно історичний день”, — додав Президент.

Він також зауважив, що його команда обіцяла дати українцям реальне право власності на свою землю, "і ми це зробили".

"Ми зробили реформу саме для українців, саме для наших людей, знаючи, чого вони хочуть, чого бояться та які рішення пропонують. На основі цього 31 березня було ухвалено Закон "Про обіг сільськогосподарських земель“. Право купівлі отримують лише українці, є обмеження максимальної площі у власності однієї особи та пільгові умови українським фермерам. 6 травня я підписав Закон "Про Національну інфраструктуру геопросторових даних“, що наведе лад в усіх реєстрах природних ресурсів України”, — сказав Президент.

Він додав, що 22 липня було підписано закон щодо просторового планування громад, що важливо для децентралізації.

Нагадаємо, Зеленський прибув з робочою поїздкою на Чернігівщину.

Також нагадаємо, що 31 березня на позачерговому засіданні ВР було ухвалено Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення” - про ринок землі. 28 квітня Президент України підписав документ

День загибелі Степана Бандери



15 жовтня 2020 р.  

15 жовтня 1959 року відбулось вбивство Москвою українського політичного діяча Степана Бандери.
Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року.
5 липня 1941 року нацисти помістили Бандеру під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року він перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау». Майже всю війну Бандера просидів у нацистському концтаборі.
У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.
СРСР довго готував вбивство лідера українського руху опору.
15 жовтня 1959 року агент КГБ  Богдан Сташинський вистрілив в Степана Бандеру ампулою з ціаністим калієм. 
Слава і вічна пам'ять Герою України!

День захисника України у Києві відзначили маршем

Ветерани АТО, УПА і волонтери: багатотисячна колона пройшлась Києвом маршем на шану захисникам України
Марш пройшов під гаслом "Україна - понад усе!".

День захисника України у Києві відзначили маршем

Під пильним оком Кобзаря захисники збиратись почали ще за години до початку самого маршу.  "Свято, яке об'єднує всіх нас. Від козацтва, до воїнів УПА і до наших захисників держави сьогодні. Захисник - це в серці", - каже військовий капелан Володимир Червонніков.

Федір Дячун чи не єдиний із УПА. Ще підлітком пройшов повстанський вишкіл, і бої. Вже має 95 років та каже йтиме із колоною увесь маршрут. "Коли доля кидає, тоді я йду. Для мене - то святий день. І взагалі святий для українського народу. Козакам Покрова була заступницею. УПА була заступницею, і для всього народу була засупницею", - каже ветеран.

Сотні, чи й тисячі: військові, волонтери, націоналісти і пересічні громадяни - колона впевнено крокувала столицею під гаслами "Україна - понад усе!".

ВІДЕО У Києві до Дня захисника України пройшов святковий марш

Сьогодні відзначаємо День захисника України. Знакове і ледь не сакральне свято. Адже вшановуємо захисників та захисниць, святкуємо День козацтва, День заснування Української повстанської армії та одне з найбільших церковних свят - День Покрови Пресвятої Богородиці. У багатьох містах пройшли святкові заходи та численні марші. Як один із таких пройшов у столиці – у сюжеті.

Обабіч вулиці безліч людей, які прийшли підтримати захисників і захисниць." Сьогодні ми ідемо маршем, щоб показати, що український дух він сильний. Як і 5, і 6 років тому, адже війна продовжується", - каже ветеран АТО Лисенко Ярослав.

Через Хрещатик на Майдан, а звідти вгору, на алеєю Небесної Сотні, віддати шану й цим борцям.

Фінал для дійства - Банкова. Під Офіс президента колона входить з фаєрами та перфоменсом з дверима, на які клеїть свої вимоги до президента. А саме - 

Захист від колаборантів та звільнення Венедіктової: учасники Маршу слави УПА передали вимоги Зеленському
сприяти в прийнятті закону проти колабораціоністів, боротися з прихильниками Кремля та не вести переговорів з терористами на Донбасі.

Кореспондент Сергій Моргун. Більше читайте тут: https://tsn.ua/kyiv/veterani-ato-upa-i-volonteri-bagatotisyachna-kolona-proyshlas-kiyevom-marshem-na-shanu-zahisnikam-ukrayini-1645666.html

Заповіді для українських дітей



Заповіді українських дітей 1930-х років, Галичина.
То треба у програмі дошкільного і початкового навчання закласти на обов'язковій основі!
Хто ти, хлопчику маленький?
— Українець молоденький.
Хто ти, дівчинко маленька?
— Українка молоденька.
У якій живеш країні?
— В незалежній Україні.
Який герб в твоїй державі?
— Тризуб золотий у славі.
Що для тебе Україна?
— Моя рідна Батьківщина.
Як здобута її воля?
— В боях лютих серед поля.
Хто боровся за Вкраїну?
— Весь народ в важку годину.
Чи ти любиш Україну?
— Люблю її до загину.
У що віриш, дитя миле?
— В Бога й велич України.

Не стало поета Миколи Петренка



10 жовтня не стало автора тексту відомої пісні «Намалюй мені ніч» Петренка Миколи Євгеновича – члена Національної Спілки Письменників України від 1960 року, автора більш ніж 100 книг поезій, прози, драматургії, Заслуженого працівника культури України, лауреата понад 20 літературних премій. Він відійшов у вічність, не доживши один місяць до свого ювілею – 95-ліття.  
Народжений на Полтавщині, Микола Петренко в дитячі роки пережив голодомор 1933 року, під час другої світової війни був вивезений на примусові роботи до Німеччини. За спробу втечі відбував покарання у концтаборах, спершу в Янівському у Львові, згодом у Бухенвальді. Після визволення американськими військами повернувся на батьківщину, де пройшов фільтраційні та трудові табори – шахти Донбасу, лісорозробці та рибні промисли Камчатки. Згодом працював у Бродівській районній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України». Свою першу поетичну збірку «Дні юності» видав у 1957 році.   
Члени Львівської обласної організації НСПУ висловлюють співчуття родині, близьким та всім, хто знав Миколу Петренка.

Леся Бернакевич

Світла пам'ять великому поету, щирій людині, спілчанському патріарху Миколі Петренку. Втік і вже не зловлять... Поширюю вірш, написаний ним 6 вересня цього року:

ВТІКАЧ
=======
Я утік, я зарився в самітницький скит,
Я лікую скалічені лапи...
А за мною погоня, і стукіт копит,
І скривавлені піною  храпи.
Я утік - бо неправди страшливе ярмо,
Бо терпіти не стало спромоги:
Хай довкола облуда - та ми живемо,
І до нас їм немає дороги.
Я утік від фальшивих щедрот,  я в собі:
Досить світу - що в краплі уяви.
Перетерплять сильніші - а ми заслабі,
Ми такі, як столочені трави.
Так, ми зводимось в росах, ранкових світах,
До таємної правди охочі:
Я утік - наче в хащах причаєний птах,
Тільки очі з пітьми, тільки очі.
Я сховався від себе, від вас поготів,
Я живу - потаємно і гоже.
і не треба мені фарисейських світів -
Тільки царство дароване Боже!..
© Микола Петренко

Свято Покрови Пресвятої Богородиці



Покрова Пресвятої Богородиці

Історія вшанування свята




Покровська церква в селі Сутківці
В Україні найстарішою церквою, яка присвячена святу Покрова, є Покровська церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 р. як фортеця.

Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно 18 століття, вціліли до нашого часу. Перлиною української архітектури можуть вважатися Покровський собор Харкова, зведений у 1689 р., у стилі мішаного козацько-московського бароко, та київська трибанна церква Покрови на Подолі, що зведена у 1766 році видатним Григоровичем-Барським.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці вважається днем створення Української повстанської армії (УПА). Цього дня починаючи з 2005 року в містах України відбуваються хода та мітинги прихильників українського націоналізму.

У жовтні 2014 року Володимир В'ятрович, директор Українського інституту національної пам'яті, запропонував, замість Дня захисника Вітчизни, відзначати День захисника України саме на Свято Покрови, мотивуючи це історичною традицією вшанування українського війська у цей день[5][6].

14 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко з метою вшанування традицій та на підтримку ініціативи громадськості скасував відзначення Дня захисника Вітчизни і встановив свято День захисника України, яке відзначатиметься щорічно 14 жовтня[4].

Вшанування ікони Богородиці - покровительки українського війська

Богородиця — покровителька українських воїнів освячена Митрополитом Епіфанієм у 2017 році. На іконі зображені українські воїни різних епох, зокрема Святий Рівноапостольний Князь Володимир Великий, руський воїн, Гетьман України Іван Мазепа в похідних військових латах, січові козаки, старшини Армії УНР в одностроях Третьої «Залізної» дивізії, козак Полку Чорних запорожців, воїни Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії, боєць «Самооборони Майдану», вояки добровольчих батальйонів, сучасні українські воїни АТО, які зібралися навколо постаті небесного покровителя українського воїнства Архистратига Божого Михаїла. Копії ікони знаходяться у Церкві святого Миколая «Пам'яті жертв Чорнобиля».
26 липня 2017 року в Михайлівському Золотоверхому монастирі у Києві Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній та Голова Синодального управління військового духовенства митрополит Іоан (Яременко) освятили ікону Пресвятої Богородиці – покровительки українських воїнів[7]. На іконі зображення Божої Матері, яка тримає в руках омофор і ним покриває українських воїнів. Ідея створення такої ікони виникла ще в 2014 році. Її автор художник-іконописець Юрій Нікітін мав на меті створити сучасний символ захисту для кожного військового, хто зараз воює із загарбником.[8]

У Хресній ході 28 липня 2017 в День Хрещення Руси-України ікона покрови зайняла одне із головних місць, як головна українська православна військова святиня. Пізніше ця ікона була доправлена військовими священиками у зону АТО, для духвоних потреб військовослужбовців.[9]

Синодальне управління військового духовенства у грудні 2019 року разом із БФ "Корона князів Острозьких" започаткувало всеукраїнську акцію: "Воїни під покровом Богородиці”[10]. В рамках цієї акції 8 грудня поблизу передових позицій 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців голова СУВД митрополит Іоан (Яременко) разом з Надзвичайним і Повноважним Послом Литовської Республіки в Україні Марюсом Януконісом та головою Благодійного фонду «Корона князів Острозьких» Робертасом Габуласом передали в дар командиру 72 омбр ікону Пресвятої Богородиці - Покровительки українських воїнів. На церемонії передачі ікони був присутній перший заступник голови СУВД протоієрей Тарас Мельник, капелан бригади Микола Новацький, протоієрей Андрій Шпунт та автор ікони Покрови художник-іконописець Юрій Нікітін. 27 грудня митрополит Іоан (Яременко) подарував 14 ОМБр ікону Богородиці Покрова Воїнська.[11] 21 лютого митрополит Іоан відвідав Кам’янець-Подільський військовий гарнізон де разом із митрополитом Антонієм (Махотою) та капеланами звершив молитву за військо українське та вручив ікону Покрови Воїнської.[12].



11 січня 2020 року Блаженнійший Митрополит Епіфаній разом з капеланами освятив ікони «Покрови воїнської» для військовослужбовців. Тоді ікони покрови отримали полковник Дмитро Братішко, а також Командир 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького полковник Іван Гараз.[13][14]

У липні 2020 року ПЦУ передала у головний штаб ООС ікону Покрови "воїнської".[15]

Крим в дим!



Ну, что ж, как коренной Севастополец и я оставлю свой комментарий. 
Сначала о том, с чем не согласен:
1) Отели по 10к рублей. Честно говоря, с такими ценами я не сталкивался. Останавливался год назад в Морском в гостевом доме - было 500 рублей в сутки с человека за двухместный номер. В Севастополе, конечно, таких цен нет, но у тех же частников спокойно можно снимать хорошую квартиру за 1500 рублей в сутки, за 2-2.5к уже будет отличное жильё. В наших отелях стандартный двухместный номер тоже стоит что-то около того, 2-3 тысячи в сутки. Конечно, и это не дёшево, но явно не 10к в сутки. 
2) Про дороговизну еды на пляже: тут ты цену уже занизил. Не встречал ни разу чебуреков  кукурузы по 80-100 рублей. Обычно это 150+. В принципе, любая еда - это 150+ рублей. 
3) Сезон всё-таки у нас подлиннее, чем 2 месяца. Принято считать с середины мая-начала июня и до середины сентября. То есть, чуть больше 3 месяцев. А потом - да, кирдык. 
А теперь о том, с чем СОГЛАСЕН:
1) Цены: они действительно космические. В Крыму далеко не самые высокие зарплаты, потому даже самим крымчанам тут жить непросто. Особенно я обалдел с цен, когда вернулся из Минска. В голове конвертировал цены из бел.рублей в рос.рубли и охреневал, насколько всё дороже, а качество продуктов хуже. Про цены на топливо я вообще молчу. На 26 июня цена дизеля 48.3-49 рублей, 95 примерно столько же. Ну а учитывая то, что в Крым тоже едут люди небогатые, то с нашими ценам... Соболезную я этим людям., в общем. Отсюда же вытекает ещё один минус - с каждым годом туристов всё меньше (по личным ощущениям). И, что забавно, при Украине пробки летом были ГОРАЗДО больше. А это уже показатель. 
2) Колхозного самостроя действительно ОЧЕНЬ много. И если сегодня один сносят, то завтра на его месте появляется новый, но уже ЗАКОННЫЙ))) Засрали все города этими безвкусными убогими чебуречными, шаурмечными и т.д. Да и остальные отрасли бизнеса не лучше. В городах очень много визуального мусора. 
3) Города ОЧЕНЬ грязные. Много пыли. Если сегодня помоешь машину - завтра она уже будет пыльной. Даже если ты на ней ездить не будешь, а просто поставишь во дворе. То же самое и с пляжами, и с морем. У нас крайне много быдла, которое умрёт, если донесёт окурок до урны, видимо. Потому в море и под ноги летит любой мусор, а убирают его не везде и не часто. Даже леса засрали. 
4) Сервис действительно напрочь отсутствует. Если при Украине это ещё как-то терпели, ибо дёшево очень было, то сейчас за такие деньги мне самому хочется набить угрюмый недовольный хлебальник каждому второму официанту. 
5) С туалетами реально беда. У нас в Центре я не припоминаю НИ ОДНОГО бесплатного цивилизованного туалета. Максимум - синие вонючие будочки, в которых летом можно сознание потерять от духоты. А зачастую и того нет. О чём думает правительство - не ясно. 
6) Общественный транспорт у нас... мда... Тут даже сказать нечего. Это треш. 
7) От себя добавлю, что вне сезона крым из себя представляет жуткое зрелище. Он просто УМИРАЕТ. В крупных городах ещё более-менее, но в маленьких можно вешаться. 
8) Для меня главный недостаток - это мои соотечественники, сами крымчане. После русского бума практически все мои друзья и знакомые, все, кого я встречаю, стали какими-то зомбированными тупоголовыми ватниками, не понимающими очевидных вещей, не желающими думать. Я на родной земле натурально чувствую себя чужим! Будто в окружении врагов. Приходится общаться крайне осторожно и не высказывать своих истинных мыслей. 
Подводя итог, скажу, что: да, в Крым вливается очень много денег со всей России - для нас это плюс. Ибо в Крыму действительно началась "движуха". Другой вопрос, что вся эта движуха стоит сумасшедших денег и делается через жопу. Качества в Крыму нет и вряд ли будет. 
И, пусть на меня не обижаются украинцы, но если меня спросят: "Где было лучше, в Украине, или в России?" я отвечу аксиомой Эскобара. Однако при Украине было дешевле, бесспорно. И без сасанкций.



Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
256
предыдущая
следующая