Олігарх - це гроші, які купують владу

Секретар РНБО назвав критерії, за якими будуть записувати в олігархи
12.05.2021 / 12:45 2529
Секретар РНБО назвав критерії, за якими будуть записувати в олігархи

Сформовані олігархічні групи через інкорпоровані у владу «свої правильні» кадри приватизували сектора вітчизняної економіки: газовий, хімічний, енергетичний, нафтопереробний - і «протягнули свої кігті» до прибуткового аграрному сектору, заявив секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО) Олексій Данилов.

«На мою думку, за попередньою оцінкою, в Україні є 13 осіб, яких можна віднести до категорії олігархів. Основна ознака цієї групи - вплив на владу ... », - написав він у Facebook, коментуючи своє повідомлення напередодні про« впевнено »певних РНБО 13 олігархів.

Данилов зазначив, що поряд з військовою агресією Російської Федерації олігархічна система є однією з основних загроз національній безпеці.

«Країна на довгі роки опинилася надійно замкненими в щільному олігархічному трикутнику - олігархічної економіки, яка породжувала монополії, що призводило до корупції», - підкреслив секретар РНБО.

За його словами, олігархи чинять шалений опір будь-яким системним реформам, які загрожують їх домінуючого положення в економічній сфері і впливу на державні інститути.

«Питання стоїть принципово: держава повинна демонтувати олігархічну економіку і ліквідувати" п'яту колону "як найближчі завдання, які стоять перед нами», - підкреслив Данилов.

За його словами, президент Володимир Зеленський продемонстрував готовність протистояти олігархам і російським «агентам впливу», і саме в цьому контексті слід оцінювати ряд рішень РНБО і останню ініціативу глави держави, який запропонував РНБО і офісу президента разом з Антимонопольним комітетом розробити законопроект про статус олігарха в Україна.

У той же час Данилов не дав іншої додаткової інформації про критерії віднесення бізнесменів до олігархів.

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?

Хто вбив Шеремета і посадив Антоненка?


"Чорна вдова" Олена Притула і її жертви


Тривалий час не хотів про то писати, аби не зашкодити і далі ви зрозумієте в чому, а тепер подивився розмову в «Антиподах» Сергія Іванова з Андрієм Антоненком-«Riffmaster» і думаю настав час дещо сказати своє. Найперше, то справді є питання з питань: За що? За що арештували і півтора року протримали людину в тюрмі без доказів? На моє переконання, людину можуть і мають заарештувати лише тоді, коли злочин розкрито і доведено, а залишаються тільки юридичні та експертні уточнення. Не навпаки! Ах, є підозра і садимо, а тоді вже розберемося і якщо виявиться не винуватий, то відпустимо і най ще дякує за то, бо «коронка» радянських силовиків: «була б людина, а провину знайдемо», - діє і в сучасному МВСУ. 
Те саме запитання «За що?» діє і щодо загиблого Павла Шеремета, бо абсолютно не ясно, за що його вбили. Чому саме в Києві? І, звичайно, хто замовник і хто виконавець? Основа-основ розслідування будь-якого злочину є визначення мотиву, першопричини, тобто класичне для всіх ситуацій: «А кому це було вигідно?» Ще варто згадати аналогічне: «Шукайте жінку», але пані Олена Притула не з таких, щоб треба було занадто дошукуватись ще з часів загибелі її іншого коханця – Георгія Гонгадзе. Зараз то можна відверто сказати, хоча свічки не тримав в обох-багатьох випадках.



Починати потрібно спочатку – це аксіома, тому я і хочу вияснити найперше ким була жертва злочину? Хто такий був Павло Шеремет і що він робив в Україні? Не буду вдаватися в переказ біографії, а мені вистачає того моменту, коли Павла Шеремета у 1997 році після арешту і суду в Білорусії особисто звільнив з ув’язнення  сам Борис Єльцин – Президент РФ, круто «наїхавши» задля того на впертого  Президента Білорусії Олександра Лукашенка. За звичайного журналіста, який попав під репресії своєї влади, президент іншої країни починає заступатися за дуже поважного наполягання на дуже поважному рівні, а такими є виключно спецслужби. Друга річ, варта уваги, що білорусу, який не просто отримав громадянство РФ, а круто осів у самій Москві на дуже значних посадах тележурналіста – то є межа мрій! Життя вдалося! Проте Павло Шеремет все це раптово кидає, щоб податися в далеко не процвітаючу Україну. Чому так? Дуже і дуже неясно. Хіба що хтось поважний сказав: -Наказую!- і це заодно пояснює, звідки  такий непоганий кар'єрний успіх взагалі і в Україні зокрема був у Павла Шеремета, як і гроші хороші біля нього завжди оберталися. Усе це разом ніяк не применшує, а навпаки, гарно доповнює природну обдарованість Павла Шеремета на красу і розум.



Таким чином якось важко зрозуміти причину і цілі тривалого перебування Павла Шеремети в Україні, як і його дивну закоханість в Олену Притулу, жіночку старшу за нього без особливих фізіологічних принад, хоча у кожного свої смаки, але щодо жіночої краси – це не до пані Притули навіть в часи її молодості. Проте Павлу Шеремету подобалося їздити на машині і на її власниці одночасно – його право. Інше важливо: на момент своєї загибелі Павло Шеремет був, як то кажуть, «широко відомий у вузькому колі», тобто більша частина населення України дізналася про його існування саме через його вбивство, а до того мало хто знав у нас про цього російськомовного журналіста Павла Шеремета. Тому цілком логічною є відповідь Андрія Антоненка, що він взагалі не знав про існування такої людини, як Павло Шеремет. Ось така країна Україна містична, що можуть арештувати і засудити за вбивство людини, про яку ти взагалі поняття не мав і не маєш. І основне від Андрія Антоненка: -А навіщо воно мені? Тобто тема мотиву відсутня взагалі. Для прикладу, вбивство Георгія Гонгадзе має за собою інтригу занапащеного кохання, бо він відбив у Володимира Литвина його тодішню велику любов – Оленочку Притулу, а для на той час керівника Адміністрації Президента України Леоніда Кучми то було дуже боляче і розбите серце вимагало помсти…



 На мій особистий погляд єдиним реальним мотивом могло стати заробітчанство, тобто – кілерство: вбивство на замовлення. Для людини, яка заробляє на продажах футболок, домовлятися про заробіток в якості кіллера є абсурдом. Кіллери взагалі не бувають публічними людьми. Ще більш абсурдним є звинувачення у бажанні «дестабілізувати ситуацію в країні», до якого додумався Антон Геращенко, бо то є гранично тупо:  нащо воно було всій заарештованій Зе-владою трійці зі співака та двох лікарок?  Навіть якби вбили тоді Саакашвіллі чи Тимошенко – нічого значного не відбулося, як на моє переконання, бо я в той час жив і політикою займався активно. До речі, той же пан Зорян разом зі своїм Шкіряком також відпочатку заявляли про «російський слід», а переляк в кулуарах МВСУ був пов'язаний через інший фактор: через можливу провокаційну реакцію з Кремля, бо там захист «російськомовного населення» майже як святиня! Скрепи! Це вам не міфічного хлопчика розіп’яли, а реального російського журналіста підірвали. Тут могло бути галасу всесвітнього неміряно, але щось таке дивне сталося, що в Московії взагалі не помітили вбивство Павла Шеремета – взагалі не помітили! І дотепер повний мовчок. Навіть просто символічно якась тирада з обвинуваченням в бік України не прозвучала. Увага! Дуже промовисте мовчання. Не маю підстав звинувачувати у замовному вбивстві мешканців Кремля, проте активна діяльність Павла Шеремета по вшануванню пам’яті Бориса Немцова там сприймалася однозначно негативно. Наслідки щодо цього не забарилися. І не надто важливо, чи є там послід від білоруського КДБ, чи прямо російського ФСБ – це ж одна контора. На прикладі Павла Гриба то доведено в абсолюті.

На цьому можна і завершити, але маю ще бажання попросити панів з американського посольства в Україні не тиснути так сильно на нашу державну владу, бо серед неї є діти, вони безпорадні, недалекі розумово, тому вимагають все і одразу! А ну вмить розслідувати! Заарештувати хоч когось!- і вже можна відзвітувати послу США в Україні: зроблено! Ми – молодці! Слуги найкращі! А що то повну дурню зроблено, як у випадку з розслідування вбивства Павла Шеремета – це для дітей не є суттєво. Як і для дідусів Авакових. Отож не тисніть, бо навіть на аналізи не назбираєте. Робіть, як всім відомий Шерлок Холмс: розслідував все сам, а тоді готове на стіл до Скотланд-Ярду. У нас на Банковій таке найгарніше проходить і підходить, тому давай, шановне ЦРУ – працюй! Не байдикуй.

11 травня 2021 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Як Зеленський знищує олігархію в Україні


Журнал Forbes оприлюднив список найбільш заможних українців. У 2021 році в трійці лідерів опинилися Рінат Ахметов, Віктор Пінчук і Костянтин Жеваго, пише "Українська правда".  Журнал Forbes назвав імена найбагатших українців: хто увійшов в рейтинг - фото з відкритих джерел Повідомляється, що в цілому за 2020 рік статки сотні найбагатших українців зросла на 42%. Зокрема, Рінат Ахметов збагатився в 2,7 рази з 2,8 млрд доларів до 7,6 млрд доларів. Стан Віктора Пінчука зросла з 1,4 млрд доларів до 2,5 млрд доларів, Жеваго - з 1,1 млрд доларів до 2,4 млрд доларів. В першу десятку  Forbes  також увійшли Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Олександр і Галина Герег, Петро Порошенко, Вадим Новінський, Олександр Ярославський та Юрій Косюк.  Повідомляється, що в загальному 76 учасників, що входять в сотню найбільш заможних українців, за минулий рік змогли збільшити стан. Багатство перших 100 осіб зросла на 42%, до 44,5 млрд доларів. 14 українців потрапили в список  Forbes вперше. Їх загальний стан оцінили в більш, ніж 3 млрд доларів. Серед них Віктор Медведчук (620 млн доларів),  Олександр Конотопський (340 млн доларів), Олександр Косован (235 млн доларів), Катерина Костерева (190 млн доларів), Микола Удянського (180 млн доларів) і інші.

Источник: https://society.comments.ua/news/developments/zhurnal-forbes-nazval-imena-samyh-bogatyh-ukraincev-kto-voshel-v-reyting-676470.html
© Comments.ua

Правда і кривда до 9 травня

Правда і кривда до 9 травня



Давно мучусь над темою, щодо «правда через кривду», яку народна приказка виражає як: «біда вимучить – біда й виучить». У мене це вийшло як переробка відомого вислову: «дурний вчиться на своїх помилках, а розумний – на чужих» у такий формі: «людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на власних». Скільки б ви не вчились і не знали, але допоки самі не зробите і не отримаєте свій результат – всі знання є просто інформація. То є теорія, а тепер до реалій перейдемо.

Існують дві діаметральні точки зору щодо окупованої частини Донбасу: перша, що віддати і забути, а друга: відвоювати. Перші доводять, що ця частина України – довбане в прямому і переносному сенсах ОРДЛО є як гангрена для здорового тіла і то є чиста правда. Власне тому влада РФ намагається «мирно» повернути ці землі на своїх гангренівських умовах до складу України. Другі ж кажуть, що треба просто зібрати військо і одним раптовим ударом все відвоювати, наводячи за приклад війну під час розвалу Югославії, коли Хорватія відбила свої окуповані землі в Сербії. Хоча аналогія в цілому правильна, проте маємо визнати, що Україна не є Хорватія, а Сербія не є Російська Федерація за військовою потужністю. Власне, керівництво РФ давно підчікує того моменту, щоб показати свою силу на Україні. Ось де немає граматичної суперечки, бо «на» означає саме – НА! РФ хоче на прикладі України показати світу силу свого військового потенціалу, подібно як перед тим пройшлася «вогнем і мечем» по Чечні, а у 2008 році – по Грузії. А нам такого треба? Ясна річ, що ні.

Тому я прихильник третьої точки зору, що Україна не повинна зрікатися жодного клаптика своєї території з Кримом і Керченською протокою включно, але і воювати за то немає чого занадто, бо не є для нас воно важливо, а навіть навпаки. Почнемо з того, що Крим і Донбас завжди були дотаційними регіонами, а не прибутковими, як хтось про то думав: псевдо-годувальники України насправді себе не годні прогодувати. І останні події це яскраво довели, що і Крим, і ОРДЛО існують зараз виключно завдяки значним дотаціям з бюджету РФ, як перед тим смоктали соки з нашого бюджету, але при тому ще люто ненавиділи Україну. Я вважаю, що треба розрізняти антидержавну пропаганду з боку ворогів зовнішніх та внутрішніх, і просто людську дурість, тупість, захланність. Також я перепрошую, але рівень патріотизму на Київський горах не набагато перевищував патріотизм Кримських гір чи Донецької височини, тобто проводити якусь посилену пропаганду у тих регіонах з Києва навіть якось смішно звучить: сама столиця є денаціоналізована. Не раз і не два бував у київській резервації україномовного середовища, що саме заледве виживало, а де вже, щоб агітувало і парадувало. За приклад маєте цьогорічне 28 квітня, де в параді на честь «Дивізії «Галиччина» в Києві вийшло всього кількасот люду, яке і яких засуджує навіть теперішній директор Інституту Національної пам'яті України якийсь там тов. Дробович  на своїй сторінці у Фейсбуці. Ви розумієте рівень українського патріотизму на 7-му році війни? На 30-му році Незалежності України! Після такого в чому винуваті Донбас і Крим, Закарпаття і Луганськ?  Коли Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ цю подію не відзначили – провокацій остерігаються чи ще чогось… Чого? Самих себе?! Ковід лякає, так Інтернет є! Не заразний, якби. Так що там? Нічого. Мене таке становище дико злостить, як колишнього мешканця Донецька, де проживав до 1990 року і переїхав до Львова, яко П'ємонту національного...

Перепрошую, але довідкова література свідчить, що «Після капітуляції Німеччини особовий склад дивізії здався в полон британським військам в Італії. Перевірочні комісії воєнних злочинів за вояками дивізії військ СС «Галичина» не виявили» Які ще можуть бути питання? Той же відомий «Нюрберзький процес над нацизмом» за вояками дивізії «Галиччина»,  як і всіма з УПА (!), жодних «злочинів проти людства» не виявив і ніхто ніде в суді того не довів – що не так? Колаборанти? А українці у військах Червоної армії, що потім переназвали в Радянську – це хто, як не класичні колаборанти! Сам тов. Сталін перемогу у тій війні визнав за «русским народом», то кими були всі інші народи? Гарматним м'ясом і тільки! Колаборантами! Тому для українців 9 травня є святом колаборантів і не більше того. Святкуйте, суки придуркуваті трагедію голодомору «переможців» у 1947-му році по всій Україні. І такого шизонутого антипатріотизму в Україні безліч на всіх рівнях державного керівництва, тому можуть всяку дурню вчинити. А найсумніше: з чим ми прийдемо на визволені території, як свої «підконтрольні Україні» занедбані як ну. І патріотично! І економічно! І соціально! Скрізь тільки одне маємо: «О-о-о-о, зеленоглазое такси, притормози, притормози…»

Мене, правду кажучи, тепер тільки одне хвилює, щоб не сталося як зі складами озброєння у минулі часи, де керівництво з охороною накрало неміряно, а тоді і підірвало все, що лишилося, аби сліди прикрити. Якщо і були диверсії, то для тих Чепіг хіба що червону доріжку з радощів не простеляли. Ось і зараз по-накрадуть і вивезуть, щоб в потрібний момент дати драла, а «війна все спише»…  
І будуть святкувати своє «9-те травня».

 Богдан Гордасевич
4 квітня 2021 р. (7529)
Львів-Рясне

Дмитро Донцов ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО



Дмитро Донцов
ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО
Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі... 
Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна? 
Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!" 
Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують". 
На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно! 
Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному. 
Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на Україні. 
Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні "шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну і безпощадну! 
Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу юрбу? 
Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка: Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь. 
Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії; войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо. 
Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нагшого століття все ще нищила в нас "мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана. 
Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські "радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні. 
І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п. Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі "ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини. 
Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні. 
Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор! 
Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця? 
Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман", опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що "das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)... Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем": нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару... 
В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" - "ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого противника... 
Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка. 
Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи. 
Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла. 

Ресурс ІО. УА закривається, тому копіюйте до архіву

Сайт "ЕЛІТАРНИЙ  ЛЬВІВ" створено для опису елітарного життя, що є у нашому місті, але ще  не має належного висвітлення для людей і світу.

Автор проекту і адміністратор сайту - Богдан Гордасевич.



Василь СИМОНЕНКО



УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ



Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів —
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається — Львів.


Є міста-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти, —
Божевільно байдуже облизують грати,
І пишаються з власної сліпоти.


Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.


Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе зрозумію.
Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.


Я до тебе прийшов із захопленням сина.
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили хлюпнуло у серце моє.





Галина  ГОРДАСЕВИЧ



ЛЬВІВ


Над містом Лева орли кружляють, –
Ой, не на добро, не на добро!
Буде меч на шию,
А стріла у серце,
А спис під ребро.
Будуть руки кайданами сковані.
Будуть віки в неволі звіковані.
Буде смуток над сном немовляти.
Будуть воріженьки тебе умовляти:
– Не пручайся, Леве!
– Приручайся, Леве!
– В домашньої кішки научайся, Леве!
– Навчись воркотіти,  об ноги ся терти.
– А чого ж ти, Леве, такий бо упертий?

...Болі, муки – з чим їх порівняти!
Тільки родяться в лева левенята!





Іван ФРАНКО


Не пора

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора це великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

1880


Тисніть "очерки" або "фото" вгорі, вибирайте і копіюйте, що сподобається. Скоро це стане неможливим. Відео вже недоступне.

https://artlvivbest.io.ua

Галицьке королівство! О!



.
Під наполеонівським орлом: Галицьке королівство, яке було утворене за сприяння Наполеона Бонапарта, проіснувало всього всього п"ять місяців. Але ж, які були тоді перспективи..!
.
Невдовзі - 5 травня 2021 року минатиме рівно 200 літ з дня упокоєння французького імператора Наполеона І Бонапарта. Дата як дата, скажете ви, нічого особливого. І, чого б це вона мала нас хвилювати..?
.
Не знаю, як для інших, а для галичан ця дата не є вже аж настільки безсторонньою. Чому, спитаєте ви? А, тому, що на теренах сьогоднішньої Західної України на початку ХІХ століття існувала держава, про яку не пишуть у підручниках і не задають питань на іспитах.
.
Існувала ця держава коротко - всього п"ять місяців, але мала всі атрибути самостійності і з правового боку - була цілком легітимним утворенням, визнаним тогочасною Європою.
.
Отже, події розгорталися таким чином: 27 травня 1809 року війська герцогства Варшавського вторглися у Галичину, відібрали, у австріяків, Львів і проголосили вихід галицького краю з-під Австрійської монархії (власне, Габсбурги, пів століття перед тим, анексували польські землі і тому Польщі, у той час, як держави, не існувало).
.
Через кілька днів після тих подій, а саме: 2 червня 1809 року у Львові було проголошено створення (далі - офіційна назва): "Королівства Обох Галіцій під протекцією Його Величності Імператора і Короля Наполеона Великого". Причому, військову адміністрацію у Львові і на теренах Галицької України очолив 35-літній бригадний генерал Александр Антоній Ян Рожнецький - український шляхтич родом з Поділля. Тоді ж у Львові був створений Військовий Тимчасовий Уряд.
.
Сам Наполеон Бонапарт на той час перебував у Відні і, саме з того вікопомного дня 2 червня 1809 року він став спадкоємцем королівських династій Рюриковичів і Романовичів на наших землях. У ставку до Наполеона прибув, зі Львова, посол від королівства Обох Галіцій, граф Ігнацій Роман Потоцький (там же, у Відні, через два місяці його й отруїли - 30 серпня 1809 року). Опубліковано документи, з яких видно, що Наполеон намагався зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій і пропонував, на королівський трон у Львові, посадити Фердинанда фон Лотаринг-Габсбурга, герцога Вюрцбургського.
.
Після офіційного проголошення держави, одразу ж почалося створення регулярної армії королівства Обох Галіцій, яка отримала назву "військо галицько-французьке". Причому, формування цієї армії відбувалося одночасно у двох центрах: західне угрупування - на Холмській Русі і на Підляшші, і східне угрупування - на Західному Поділлі і на прилеглих територіях (циркулі: Тернопільський, Золочівський, Заліщицький, Бережанський, Жовківський, Стрийський і Сандомирський).
.
Вже через два місяці після проголошення згаданого галицького Королівства - в середині серпня 1809 року було сформовано 6 кавалерійських полків (kawaleria galicyjsko-francuska), з яких п"ять уланських, один гусарський, а також три піхотних полки. Під Тернополем був сформований кінний загін (близько 200 шабель) під командою полковника К.Розвадовського, а також єгерський батальйон (300 штиків) під командою відставного лейтенанта австрійської служби Ю.Мархоцького, до якого приєдналися невеликі загони єгерів полковника Я.Чосновського і барона Єжи фон Гогендорфа. Натомість, у Стрийському і Сандомирському циркулях були утворені піші і кінні загони під загальним командуванням поручика Петра Терлецького. Тоді ж, в Бережанах, сформований кавалерійський ескадрон під командою Алоїза Циковського, а у Бродах - розгорнуто регулярний піхотний полк.
.
Починаючи з 9 червня 1809 року центром мобілізації галицько-французьких військових формувань став військовий табір у містечку Дзвиняч на півдні Тернопільщини, куди стікалися також добровольці. Отож, ідея самостійної держави (непольської, і неавстрійської) настільки опанувала місцевим населенням, що на кінець липня 1809 року загальна чисельність організованих і екіпірованих військ королівства Обох Галіцій на сході, налічувала 5000 солдат і офіцерів. І командирами цих військових новостворених галицьких формувань були українці, німці, австріяки, поляки.
.
Наприкінці липня - на початку серпня 1809 року Наполеон Бонапарт, намагаючись зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій, все таки, вибрав кандидатом на його престол, Великого герцога Вюрцбургського, Фердинанда ІІІ. Однак, непродумана тактика військ герцогства Варшавського призвела до того, що Львів довелося залишити і відступити під Замостя. В результаті цього оголення фронту, два плацдарми формування галицько-французьких військ (східний і західний), виявилися розділеними смугою шириною 200-230 кілометрів, яка котролювалася ворогом - австрійськими дивізіями.
.
Отож, королівство Обох Галіцій проіснувало всього п"ять місяців: від 2 червня 1809 року до 14 жовтня 1809 року, коли був підписаний Шенбруннський мирний договір (Traite de Schonbrunn), а сам Військовий Тимчасовий уряд цього державного утворення працював до 31 грудня 1809 року.
.
Про тогочасний розмах галицької мілітарії свідчить хоча б той факт, що, за списками на грудень 1809 року, в рядах галицького королівського війська налічувалося 8400 штиків в піхоті і 5500 шабель в кавалерії. Усі ці галицькі військові з"єднання брали активну участь у бойових діях аж до падіння Імперії Наполеона у 1814 році...
.
Отож, коли 5 травня цього року ми прокинемося вранці, то пригадаймо собі, що цього дня - двісті літ тому - відійшов у Засвіти великий чоловік, який колись дав шанс галицьким українцям й іншим націям нашого краю, мати свою державу.
.
Як показали подальші історичні події, ця мрія галичан тоді не канула в Лету, як на це надіялися наші недруги, а була зреалізована століттям пізніше, коли на історичній карті Європи постала Західноукраїнська Народна Республіка, яка 22 січня 1919 року об"єдналась з наддніпрянцями Великої України, в одну державу.
.

У Краматорську курінь імені Галини Гордасевич

Знаменна подія: у Краматорську пластунки заснували курінь на честь репресованої поетеси Галини Гордасевич
  • 31.03.2021, 16:34
  •  294
  •  0
У Краматорську Донецької області юначки згуртувалися у курінь імені Галини Гордасевич — поетеси, борчині за українську справу, яка була репресована за часів сталінізму.
Галини ГордасевичГалини Гордасевич

У Краматорську в осередку національної скаутської організації «Пласт» юначки заснували дівочий курінь імені Галини Гордасевич. Про це розповів керівник Краматорського осередку Пласту Максим Потапчук, передає «Вчасно».

Він зазначив, що це дуже важлива подія для Донеччини, адже подібних юнацьких дівочих куренів за майже 28 років діяльності на цих теренах Пласту створено тільки два: в Авдіївці й тепер у Краматорську.

«Курінь в Пласті — це організаційна структурна одиниця. Пластуни гуртуються в куренях, котрі, своєю чергою, об'єднуються в Улади за віком. За традицією Пласту — курінь повинен мати свого патрона чи патронесу, себто мати ім’я відомої діячки або діяча. Юначки вирішили знайти для куреня свою, місцеву патронесу, котра народилася на Донеччині або жила та працювала на наших теренах», — зазначає Максим Потапчук.

Пластунки з Донеччини вирішили назвати свій курінь на честь борчині за незалежність України у XX столітті, поетеси Галини Гордасевич.

Дитинство Галини Гордасевич минуло на Поліссі, в Рівненській області. У 1946 році був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення її батько. Донька відразу потрапила під пильний нагляд органів КДБ, і через півтора року теж була заарештована. Хоча її «зв'язків з бандерівцями» довести не вдалося, їй все ж винесли вирок — десять років «за складання націоналістичних віршів».

Після смерті Сталіна була амністована, відбувши неповних три роки.

Більша частина життя пані Галини минула саме на Донеччині. Спочатку вона працювала робітницею на будівництві й навчалась у вечірній школі. Потім — на труболиварному заводі, одночасно вступила на металургійний факультет Донецького інституту, однак після смерті сина залишила навчання.

На початку 1960-х років працювала керівницею драмгуртка в Палаці культури у Ханжонковому, вступила на заочне відділення Донецького культосвітнього училища на спеціальність «режисер народних театрів». Але тоді ж переїхала до Донецька, де спочатку працювала у друкарні, згодом — на комбінаті «Донпобутреклама».

Була однією із засновниць Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України. У 1996 році за повість «Соло для дівочого голосу» стала лауреаткою літературного конкурсу «Шістдесятник», а Спілка письменників України та Міністерство інформації присудили їй премію ім. Олександра Білецького за роботи в царині літературної критики.

Галина Гордасевич була членкинею Спілки письменників України з 1983 року. Останніми роками працювала над великим мартирологом пам’яті жертв сталінського терору в Україні.

Підготовчий юнацький курінь ім. Галини Гордасевич у Краматорську вже офіційно зареєстрований і згодом матиме своє знамено, прапор та унікальні курінні хустки.

Як розповідає пластунка Емілія Гончарова, роль, котру грає Пласт у повсякденному житті, є неоціненною, а особливо в такі часи, коли національна свідомість є дезорієнтованою. Важливо пам'ятати і вивчати творчий доробок таких постатей як Галина Гордасевич, які жили та працювали над розвитком української культури, попри гніт радянської влади.

«Коли мене питають, що для мене Пласт і взагалі: чому я туди ходжу, моя відповідь доволі проста: я — українка, і не маю допустити, щоб моє майбутнє і моїх дітей мало такі страшні події, що відбуваються зараз, — зазначає дівчина. — За підтримки небайдужих патріотів ми дізнаємося про історію виникнення особливих найчастіше трагічних подій, котрі зараз вшановуються днями пам'яті та й просто державних свят. А це, як я вважаю, і є головною зброєю — розуміти, хто з давніх-давен є ворогом, а не, так би мовити, «братським російським народом»

Iван Франко: "Одвертий лист до галицької молодежі"

IВАН ФРАНКО: "ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ"

Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло ввійти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду. 
Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читанні подій таких бурливих літ, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків. 
Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України. 
Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть повести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими! 
Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптові царя до міністра Булигіна, яким поручено міністрові поробити приготування до скликання вибраних репрезентантів народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципі. Звісно, тому царському рескриптові не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже попливла іншим руслом. 
Упадок абсолютизму в Росії – що він значить для нас? Який наступник замінить його? 
Сей наступник, то не жоден таємний незнайомий, не жоден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лібералізм капіталістичного складу. Се буде ліберальний, по-європейськи освічений російський дідич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсь невеличкій мірі інтелігентний пролетарій. Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії – капітал і інтелігенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого феодального, конституційним покостом1 від біди помальованого режиму, який маємо в Галичині, – в Росії і на Україні, мабуть, не буде. Певна річ, російський лібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запануванні інші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина – се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина – се уніформ, стрихулець2, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина – се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі. Нехай і так, що доктрина православія стратить своє жало ексклюзивності (ліберал тим і ліберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею – ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат'екзохен державного становища «русского», т. є. великоруського народу, – і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського. 
Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в російській суспільності дуже багато. Їх систематично плекала і підготовлювала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ломити його як незгідне з одноцільним характером Росії (безцільне і безглузде топтання України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тільки там, де сей доктринерський автократизм стрічав діяльний, організований, елементарний опір, – у Польщі, в Фінляндії, потроху в Литві, – він нарешті виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій3. Доктринерові, засліпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тільки тверді факти, об які він раз-другий розіб'є собі голову. 
Найменше такого опору знаходив собі автократичний доктринаризм на Україні. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване4, а головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства, й сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, в душі признавала себе gentе Ukraiпі, паtіопе Rиssі5, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». 
Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. 
Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів. 
От тут і стає перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача – допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у печатках, у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості. Перед Вами стоїть задача й обов'язок – віддячитися російській Україні за все те духове й матеріальне добро, яке вона досі давала нам. Чи і наскільки ми почуємося до того обов'язку, чи і наскільки совісно, розумно, обдумано візьмемося до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй. 
Досі я ждав і надіявся, що хтось ближчий Вам і авторитетніший для Вас забере голос у сій справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять видавати себе за батьків і провідників народу. На жаль, я не діждався сього. Значна часть тих наших світочів, опанована театральним питанням, не бачить поза ним світа; інші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивляться на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий трагізм нашого положення в ній і неминучу конечність – якнайшвидше, якнайосновніше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. 
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми – вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. 
Тепер навіть наші основні національні питання, хоч довго ще не зійдуть із денного порядку, мусять підпасти значній переміні фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямці, що польсько-українське питання не буде відтепер рішатися у Львові, але обхопить бойову лінію безмірно ширшу і кождий його етап буде рішатися і у Львові, і в Чернівцях, і в Кам'янці-Подільськім, і в Житомирі, і в Києві. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до євреїв мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через ціловікове нагромаджування жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення. 
І всі, всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. (Наша література і преса мусить перейти на вищий рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробився в Росії, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому). Тісніші, частіші, ближчі зносини з закордоновими українцями мусять виробити у нас ширший, свобідніший світогляд, щиріші і свобідніші товариські форми, як ті, що виробилися у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергічнішій реакції проти усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелі, ми тут, у Галичині та Буковині, замість духового центру України зробимося гнилим і смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свідомий українець, що заховав іще живе почуття самоповаги. 
Отеє моральне переродження, яке вповні доконається, певно, не швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можності тіснішого, дружного і продуктивного співділання нашого з закордоновими українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрості робили не раз українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності, якби Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу6: віднині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою. 
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчарувань. А головна річ у тім, чим можемо ми, галичани й буковинці, в разі свобідніших відносин у Росії, допомогти Україні. На капітали ми не багаті, та й не капіталів потребуватимуть від нас українці. Так само дурять себе ті галичани та буковинці, які вже тепер облизуються, надіючися, що свобода в Росії створить їм дорогу до роблення інтересів, до корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнянні до нашої заробкової мізерії російські відносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкі заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціально Росія багата на таких «ташкентців»7, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Та й не «ташкентців», не аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від нас Україна, і коли ми нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй, тоді сором і ганьба нам! 
Не заімпонуємо ми українцям і своєю інтелігенцією, своїм рівнем теоретичної освіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне навчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними передсудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання, де панує т. зв. Brotstudium, навчання для хліба, для кар'єри, навчання, тісне та далеке від тої широкої гуманності, що лежить в основі західноєвропейського, а подекуди навіть російського вищого шкільництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригоді українцям. Щонайбільше хіба яко вчителі язиків – німецького, польського, потроху класичних, бо наука язиків у наших школах трактується справді ліпше, як у російських. Хоча й тут треба сказати, що останні роки зазначили поворот на гірше, і, приміром, знання німецького язика, яке виносять молодші генерації з галицьких гімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якоїсь хоч трохи вищої вимоги8. 
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народної і середньої школи, можемо прислужитися українцям. На жаль, треба сказати, що й ся надія марна. Наші шкільні підручники, знов-таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (приміром, природописні), що про безпосереднє користування ними в українських школах у Росії не може бути ані бесіди і вони щонайбільше можуть пригодитися авторам нових підручників задля своєї термінології. 
Та проте є у нас дещо таке, що може стати в пригоді українцям у Росії. Маю на думці той практичний смисл, привичку більше додивлятися до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму. Надто довголітня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і немалий засіб досвіду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й російську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями – польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тісноворість, боязливість, байдужність до всяких смілих поривів і заскорузлість у своїм тіснім кружку, та тут уже певно нове історичне життя в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби. 
Я бажаю тільки одного – звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода. 

Примітки 
Як редактор ЛНВ і один із редакторів видань Українсько-руської національної спілки, де містяться також переклади з німецької мови, я дуже часто маю нагоду діставати до рук переклади наших молодих студентів із німецької мови і мушу тут заявити, що ті переклади з двома-трьома виїмками – просто скандальні і друкувати їх можна, хіба доконавши таких численних та основних поправок, що первісний скрипт не раз зовсім щезає під ними. Просто жаль робиться хлопців, що не раз над такими перекладами задають собі немало праці, надіючися заробити дещо, і, очевидно, й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо ті, що повиходили з руських гімназій, звичайно так само мало володіють руською мовою і виявляють цілковитий брак вправи – думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне свідоцтво теперішнього стану нашої середньої освіти, що попросту не знаєш, що й думати про неї. 

1. Покост – оліфа, лак (пол). 
2. Стрихулець – паличка для розрівнювання. Тут: зрівнялівка. 
3. Пертрактація – тут: поступка (від латин. pertractabilis – піддатливий). 
4. Заткнуте кляпом (від нім. knebeln). 
5. З походження українцем, руської нації (латин.). 
6. Присяга Ганнібала бути непримиренним ворогом Риму, прийнята карфагенським полководцем ще в дитинстві. 
7. І.Франко має на увазі сатиру М.Є. Салтикова-Щедріна “Господа ташкентцы”  
8. Мається на увазі проголошене царським урядом 6 серпня 1905 року рішення про утворення Державної думи. Виборчий закон, згідно з цим рескриптом, було підготовлено міністром внутрішніх справ О.Г. Булигіним. 

Післяслово

Усвідомивши силу і необхідність візії майбутнього для особи, компанії та суспільства, ми можемо по-новому прочитати деякі документи з нашої історії. Безперечно, маємо перейнятися контекстом і логікою подій тих часів, але беру на себе сміливість висловити думку, що у ключовій площині деякі повідомлення мають таки потужний, позачасовий характер, актуальний великою мірою і для сьогоднішнього уважного читача. 
Де рамки “моїх” інтересів? Де моя відповідальність? Яка моя роль і чому саме така? Це низка запитань, на які ми часом радо знайшли б відповідь у “простіших” формах організації – компаніях, які мають можливість більш-менш точно сформулювати свої цілі у стратегічній перспективі. У “складніших” суспільних утвореннях, таких як країна, нація, регіональна спільнота, відповідно деколи треба вимагати від себе підходу іншого рівня. Цей рівень дав би змогу осягнути тенденції, самостійно визначити своє реальне місце, ролі і задачі, які б відповідали потребам цих “абстрактних” утворень, чиєю логікою розвитку ми “чомусь” повинні перейнятись. І бажано зробити це свідомо. 
Перед нами ще один блискучий приклад підходу такого рівня від Івана Франка. Праця зі, здавалось би, відомих для нас з історії революційних часів початку ХХ століття. Це один із тих історичних моментів, коли настає час істини, час власного вибору, до якого мусиш бути готовий, а може, який і готуватимеш сам. Принцип “якщо ти не цікавишся Цим, то Це зацікавиться тобою” – в багатьох речах універсальний. Для декого розуміння цього принципу вже може стати стимулом до дії, для інших і того не досить – аби власний “кокон комфорту” не був зачеплений. Для ще інших з'являється нагода покрасуватися на трибунах, телеекранах тощо. І зрештою, для “нормальної” більшості це час невдячної матеріально, щоденної, кропіткої праці. Саме вона, мабуть, і є тим єдиним чинником, який, помножений на свідоме розуміння “для чого” і “чому”, вибудовує новий фундамент для розвитку спільноти в цілому. 
Отже, приклад пошуку того “як?” і “чому?, “задля чого?” і “чому саме так?” – у запропонованій вище праці. 

Олександр Саврук

Книги як вериги

16.03.2021, 16:58 • 3973 Український інститут книги підрахував, що тільки 8% українців читають книги кожен день. Хоча б раз на тиждень книгу відкриває менш ніж третини громадян України. В організації зазначили, що хоча б раз на тиждень книги читають тільки 27% українців. У той же час в сусідній Польщі цей показник склав 36%, а в Італії 56%. Такі цифри не дивні, адже найбільший книжковий ринок в Україні "Петрівка" переживає не найкращі часи. Фото найкращим чином ілюструють те, що в нашій країні книги не читають і не цінують. Книжковий ринок "Петрівка" працює з середини 1990-х років у метро "Почайна" та залізничної станції. Це місце пережило бандитські часи, всілякі кризи. Люди завжди приходили сюди за новинками і раритетними виданнями. Це самий книжковий базар в Києві один з найбільших у Європі. Однак, столична влада за останні 10 років не зробила нічого, щоб посприяти його розширення або поліпшення умов для продажу книг. "Петрівка" стала мало не культовим місцем для столичних студентів, фанатів комп'ютерних ігор і любителів книг - тут можна було знайти рідкісні видання різноманітної тематики та часу публікації. Через вигідного розташування ринку часто з'являються новини про те, що "Петрівку" хочуть знести, а на її місці побудують черговий великий торговий центр. Всупереч обіцянці мера Києва Віталія Кличка не зносити книжковий ринок, умови для книг там створилися не найкращі. Ще восени адміністрація книжкового ринку разом з охороною написали заяву про звільнення за власним бажанням, а нова адміністрація так і не прийшла. Тобто, фактично сьогодні "Петрівка" живе сама по собі.  Зараз ринок функціонує завдяки ініціативній групі і його главі Владиславу Трубицина. Але судячи з нинішньої ситуації, новий орендар дочекається, поки продавці книг підуть з цієї мокротиння і бруду самі.

Источник: https://iamir.info/ru/news/ukrayntsam-knyhy-ne-nuzhni-kak-knyzhnii-rinok-petrovka-v-hriazy-y-vlahe-perezhyvaet-ne-luchshye-vremena
© iamir.info
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
269
предыдущая
следующая