Соборність України -1

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
На початку березня 1917 року в Україні дізналися про повалення самодержавства. Це стало поштовхом для того, щоб український народ почав національно-визвольний рух.

У січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.
Створення Української Центральної Ради
У Київської інтелігенції виникла ідея створити керівний центр в Україні. Отож уже 3 березня 1917 року відбулась зустріч громадських, культурних і політичних організацій, яку організувало Товариство українських поступовців та Українська соціал-демократична робітнича партія.

Вони створили комітет, думки щодо України в ньому розходились: Микола Міхновський із "самостійниками" виступав за проголошення незалежності, а автономісти, до якого входили прихильники ТУПу, – за автономну республіку у федеративному союзі з Росією. Вони змогли домовитися та об'єднатися.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Стоять (зліва направо): Христюк П., Стасюк М., Мартос Б. Сидять (зліва направо): Стешенко І., Барановський Х., Винниченко В., Єфремов С., Петлюра С. Фото: Український інститут національної пам'яті
17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду – парламент України, керівний орган національного руху. Головою став Михайло Грушевський, до неї входили Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Іван Стешенко, Микола Садовський та інші. Вона проіснувала до 29 квітня 1918 року.

"Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче".
Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Будинок Української Центральної Ради, де також працював Генеральний Секретаріат, відбулася низка українських з'їздів та зібрань. Фото: Український інститут національної пам'яті
Про IV Універсал
Універсали Української Центральної Ради — документи державного значення, адміністративно-політичні акти, грамоти-прокламації. Їх видавала Українська Центральна Рада. Всього було видано 4 Універсали, які визначили етапи створення Української держави — від автономної до самостійної.

7 листопада 1917 року у Києві III Універсалом Української Центральної Ради після повалення Тимчасового уряду була проголошена Українська Народна Республіка. Вже у січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.

«У цей день творилася українська держава»: архівіст про День Соборності України
IV Універсал датований 22 січня 1918 року. Його ухвалили 24 січня 1918 року вночі, під час засідання Малої Ради УЦР. Документ містив чотири головні напрями:

проголосити самостійність Української Народної Республіки;
доручити Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами;
оповістити оборонну війну з більшовицькою Росією;
задекларувати основи внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслити заходи для припинення війни з Центральними державами.
Україна відзначає День соборності. Яка історія цього свята

Уривок тексту IV Універсалу:

"Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам на зустріч, і веде далі кріваву боротьбу з нашим Народом і Республікою; крім того, те саме Петроградське Правительство Народніх Комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще священною. Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче. Але для того, щоб ні Руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу.

Зо всіма сусідніми державами як то: Росія, Польша, Австрія, Руминія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого поки зберуться Українські Установчі Збори будем радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву "Ради Народніх Міністрів".

Головою Української Центральної Ради був Михайло Грушевський, який виступив перед проголошенням IV Універсалу. Тоді за прийняття документу проголосувало 39 депутатів, проти було 4, а утрималось 6.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Голова Української Центральної Ради України Михайло Грушевський, 1 травня 1918 р. Фото: Український інститут національної пам'яті
Створення Національної Ради
18 жовтня 1918 року у Львові сформувалася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. Рада взяла у руки владу в західноукраїнських землях та проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття "уконституйовуються як Українська держава".

Українська Національна Рада заявила про намір творити національну державність та об’єднати українців у соборній державі. Відтак ідея соборності українських земель набула державного статусу.

6 маловідомих цікавих фактів про Соборність України
1 грудня 1918 року ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна рада та Директорія УНР – уклали у Фастові Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

"Правительства обох Республік уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю", — зазначалося у тексті документу.

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР.

Соборність України -2

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Стоять (зліва направо): Христюк П., Стасюк М., Мартос Б. Сидять (зліва направо): Стешенко І., Барановський Х., Винниченко В., Єфремов С., Петлюра С. Фото: Український інститут національної пам'яті
17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду – парламент України, керівний орган національного руху. Головою став Михайло Грушевський, до неї входили Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Іван Стешенко, Микола Садовський та інші. Вона проіснувала до 29 квітня 1918 року.

"Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче".
Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Будинок Української Центральної Ради, де також працював Генеральний Секретаріат, відбулася низка українських з'їздів та зібрань. Фото: Український інститут національної пам'яті
Про IV Універсал
Універсали Української Центральної Ради — документи державного значення, адміністративно-політичні акти, грамоти-прокламації. Їх видавала Українська Центральна Рада. Всього було видано 4 Універсали, які визначили етапи створення Української держави — від автономної до самостійної.

7 листопада 1917 року у Києві III Універсалом Української Центральної Ради після повалення Тимчасового уряду була проголошена Українська Народна Республіка. Вже у січні 1918-го IV Універсалом була проголошена державна самостійність Української Народної Республіки.

«У цей день творилася українська держава»: архівіст про День Соборності України
IV Універсал датований 22 січня 1918 року. Його ухвалили 24 січня 1918 року вночі, під час засідання Малої Ради УЦР. Документ містив чотири головні напрями:

проголосити самостійність Української Народної Республіки;
доручити Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами;
оповістити оборонну війну з більшовицькою Росією;
задекларувати основи внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслити заходи для припинення війни з Центральними державами.
Україна відзначає День соборності. Яка історія цього свята

Уривок тексту IV Універсалу:

"Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам на зустріч, і веде далі кріваву боротьбу з нашим Народом і Республікою; крім того, те саме Петроградське Правительство Народніх Комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще священною. Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинний бути як найшвидче. Але для того, щоб ні Руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу.

Зо всіма сусідніми державами як то: Росія, Польша, Австрія, Руминія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого поки зберуться Українські Установчі Збори будем радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву "Ради Народніх Міністрів".

Головою Української Центральної Ради був Михайло Грушевський, який виступив перед проголошенням IV Універсалу. Тоді за прийняття документу проголосувало 39 депутатів, проти було 4, а утрималось 6.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Голова Української Центральної Ради України Михайло Грушевський, 1 травня 1918 р. Фото: Український інститут національної пам'яті
Створення Національної Ради
18 жовтня 1918 року у Львові сформувалася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. Рада взяла у руки владу в західноукраїнських землях та проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття "уконституйовуються як Українська держава".

Українська Національна Рада заявила про намір творити національну державність та об’єднати українців у соборній державі. Відтак ідея соборності українських земель набула державного статусу.

6 маловідомих цікавих фактів про Соборність України
1 грудня 1918 року ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна рада та Директорія УНР – уклали у Фастові Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

"Правительства обох Республік уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю", — зазначалося у тексті документу.

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку ЗУНР та УНР.

Україна відзначає День соборності. Історія становлення, скасування та відновлення
Урочиста маніфестація з нагоди проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві, 22 січня 1919 р. Фото: Український інститут національної пам'яті
"Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днем Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку", — йшлося у тексті рішення.

Відтак УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. За словами президента Ради Євгена Петрушевича, обидві сторони одностайно прагнули об’єднатися в єдину країну.

22 січня 1919 року, в першу річницю проголошення IV Універсалу, у Києві відбулася остаточна процедура оформлення соборності. Відтак 22 січня згадують й про прийняття IV Універсалу Української Центральної Ради у 1918-му.

Україна відзначає День соборності. Яка історія цього свята
Проголошення Акту злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки на Софійській площі у Києві 22 січня 1919 року. vue.gov.ua
Попри те, що в реаліях буремних подій на тлі громадянської війни в Росії молодій українській державі не вдалося встояти, Акт Злуки 1919 року мав величезне значення для історичної пам'яті українського народу. Завдяки йому Україна інтерпретувалася в українській суспільно-політичній думці лише як соборна держава.

У радянські роки про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, однак у пам'яті народу вона залишалася живою.

А під Солідаром українці особливо солідарні!

Байка про Соледар і його захисників
Десь там не далеко і не близько поблизу благодатного міста Соледар на благодатному сході України сидять на бруствері невеличкого окопчика два затяті бандерівця, де один родом із Бучі, а другий – із Ізюма. Січень видався цього року теплим до мінус 5-ти чи й 10-ти градусів, тому хлопаки сидять з оголеними торсами, а там матінка рідна яких тільки наколок немає! Найперше, як годиться, великий тризуб і гасло «Слава Україні! Героям слава!», а нижче портрет Степана Бандери у весь зріст, який тисне руку Валерію Залужному. Далі йдуть «джавеліна» та «хаймерс» у різних сексуальних позиціях, братання «стінгерів» зі «сушками» та «алігаторами» і тому подібне. На спинах в усю широчінь Софія Київська та купола Михайлівського Золотоверхого, а над всім тим «Спас нерукотворний» з обличчям Зеленського. На плечах фігури Андрія Першопокликаного з обличчям Арестовича та Матері-Батьківщини з мечем, щитом і обличчям Єрмака. Тобто галерея така, що за тиждень не оглянути і не обійти.
Отож сидять наші хлопаки на бруствері, або точніше: на своїх касках, бо треба берегти генофонд майбутнього, та потрошку перекусюють. Тут дещо неясно, чи то вони їдять і гарною волонтерською водичкою зі Моршина то запивають, чи навпаки ту водичку заїдають хлібчиком і салом з часничком, як це має бути у щирих українців. В розумінні щодо неясності в цілому усе ясно, як і стосовно яєчні, що вмить готова на стволі розпеченого кулемета 12-го калібру. Зрозуміло, що за поважною церемонією перекусу йде дружня гутірка про наболіле:
– Я оце дивлюся на оті купи з гільз і жаль мене проймає: це ж скільки то ми добра марнуємо на всілякий непотріб,– каже один хлопака і озирається на чарівний краєвид коло Соледару, де крейдяні гори чергуються з горами з трупів мацкацапів. – Ви тільки подивіться на ці порожні кулеметні стрічки та ящики для набоїв та й підрахуйте, яка то шалена копійка, хоча я міг би оту всю наволоч кадирівсько-вагнерівську голими руками передушити, як гнид у свого Сірка, що мій собака мій пес.
– Як я тебе, побратиме, розумію, – відповідає другий хлоп. – Голіруч було б економно і зручно, але не маємо права, бо то якби не гуманно і суперечить законам війни. А ми не мацкацапи і мусимо діяти в правовому полі, тобто маємо вбивати ворогів ніжно і непомітно для них, як і повинні виділити кожному кулю поміж очі чи ще де, бо ж мерзотники мацкацапи ховають ті свої очі за своїми сраками. Нічого: коли рачкують, то в сраку наша куля влітає, а через голову поміж очі – вилітає. Усе гарно за правилами.
– Ой, не знаю – не знаю, як нам бути з тими «гаагами», бо то ви, пане-брате, напевно не знаєте як ці мацкацапи кажуть на наш славетний борщ?
– А не знаю! Що кажуть?!
– Навіть соромно таке переповідати, бо кажуть вони, паскуди, на наш борщ – «пє-єрвоє»
– От мерзотники! Таке казати про борщ! Забив би на місці, якби таке почув!
– Так це ще не все! Ви навіть не уявляєте, що ті мацкацапи кажуть на наші вареники та галушки! То є взагалі неприпустимо і непростимо, бо то для них «вфтороє»
– Отак і кажуть: «вфтороє»?! У мене просто зла не вистачає таке паскудство стерпіти! Ненавиджу безмежно! Ніякої пощади мацкацапам відтепер! За борщ, за вареники, за галушки упокою душу кожного мацкацапа!
– Так отож і я люто злий на тих мацкацапів і збираюся тихцем йти голіруч душити оті виводки недоношені мацкацапів з вагнеренят та кадиренят, бо так спідручніше та значно швидше буде. У мене зброя постійно перегрівається, або набої закінчуються, а тут голівоньку мацкацапу круть-верть і вже пакуй у пакет. Проста надійна технологія.
– Згоден, що не годен склавши руки сидіти, допоки ті «хаймерси» будуть летіти, бо то надто довго і з того нудно стає. То що? Скінчаємо гутірку та йдемо змайструємо ще одну гірку з отих мацкацапів? Най не лізуть зайди до найдорожчого: нашої національної кухні! Ходімо! Не даремно кажуть, що під Солідаром українці особливо солідарні!
(С) Тимко Тимів, м. Херсон, передрук і поширення дозволені, бо авторські права не застережено і не обмежено

ЗМІЇсти України

Включаю сьогодні телевізор і одразу мусив виключити, бо попав на славетний марафон «Єдині новини», де дикторка шпарила на весь ефір російською, бо то якась цяця закордонна білорусоопозиційна запрошена до розмови і вона тільки російською володіє. Оскільки ця муть десь на 8-ми телеканалах одночасно і надовго, то клацати марна справа. До речі, хтось може мені пояснити, навіщо голосити про «режим тотальної економії електроенергії» і при тому витрачати її бездарно дублюванням однакового контенту на стількох телеканалах? Досить було б активності того, хто безпосередньо видає контент марафону. Але то занадто розумно, а наше прекрасне українське телебачення розраховано на іншу формацію споживачів.
Можливо, що це вже не доречно з мого боку, але чому в моїй любій Україні на нашому гуманному телебаченні знаходять кошти досить немалі на супровід сурдоперекладом усього, а ось на українських перекладачів грошей немає – чому так? Українці гірші за глухо-німих глядачів в Україні? Чому? Поясніть, ша-шановні ЗМІїсти. Хоча, подякувати Всевишньому, що хоч українське радіо майже все від російської відмовилось, якщо не «марафонить», а за інші мови я не ображаюсь. Воно, якщо чесно, і російська може бути, але виключно коли я того хочу! Саме так: коли мені того треба я тихцем стрім Дмитра Бикова можу проглянути на Ютюбі. Навіть щось поширюю російською, бо то є документи та реалії часу, але, панове, є важлива різниця: усе це суто приватно! То моя особиста сфера інтересів і я в ній обмежений тільки власною волею і недолею. Навпаки, українське телебачення є офіційний мовник, особливо оті єдино правильні і непорушні, бо незворушні, «Єдині новини»  – більшого офіційного державного критерію в Україні не існує! Є, хто може поправити чи спростувати, але їм все одно – вони телевізора не дивляться навіть коли самі виступають, а інше – тим більше.
Існує тільки два основні критерії: 1. Все, що державне, має бути державною мовою. 2. Все, що є приватне, як кому ся схочеться. Тому не може бути державного інформаційного простору з включеннями епізодів «як кому ся хочеться» – не маєте на то права, ЗМІїсти! Доречно тут ще розібратися для кого звучать російськомовні ефіри на українському телебаченні, бо тут є всього дві категорії глядачів: а) вони знають українську, б) вони не знають української. Для знавців українською не вистачає знань, аби вияснити потребу слухати інформацію з українського телебачення російською мовою. Таким чином українське телебачення турбується про свою найціннішу аудиторію, яка не знає і знати не хоче української мови. Як на мене, то в часи такої жахливої війни це як удар ножем у спину. Як каже латинське прислів’я «Боже, вбережи мене від підлих друзів, а з ворогами я і сам розберуся»  
Богдан Гордасевич
9 січня 2023 р.

Декалог від Богдана 2023



Для мене дуже важко спілкуватися з людиною, яка всіх міряє по-собі, тобто оте знамените «Я краду, бо всі крадуть». Власне це і не людина, а якась падлюка в світі падлюк, що вона собі вибудувала, і де нормальним людям робити нічого. Таких людей доволі легко вирізнити і досить важко позбутися, бо воно частенько займають певні посади і вам доводиться з ними спілкуватись. Причому неможливо називати таких людей «аморальними» з тої простої причини, що вони самої моралі як поняття не розуміють, тому свою поведінку і дії рахують за правильні і цілком нормальні. Тобто: збрехати – та раз плюнути! Обдурити – легко! Вкрасти – просто, особливо якщо є шанси, що не спіймають. Чому? Так всі такі! Довести протилежне є марнування часу і зусиль. Їх девіз: «Наглість – друге щастя!» Хоча не помічають, що це є друге сурогатне щастя, оскільки у них не має отого першого справжнього щастя. Зачасту починають питати ображено: - А ну поясни, що воно таке «справжнє щастя»? Таке питання не має відповіді, тому що це суто особисте відчуття і не інакше. Мене смішать соціологічні опитування та тему щастя, бо то є потаємне. Як там у Вільяма Шекспіра: «Я не хвалю любов свою/ Її нікому я не продаю»
Моя відповідь на тему щастя така: «Життя чарівне, але хочеться кращого!»
Далі йде повторення для нового обговорення, тобто моє бачення світу лишається як раніше.

Кожного першого числа в місяці я продовжую ретранслювати свій початок з різними додатками.

Декалог від Богдана

 Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» - є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я - повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці - виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.
 

До Святого Миколая лист



Святий Миколаю, не хочу дарунків,
Я зовсім не хочу того, що колись -
Отих загадкових, красивих пакунків...
Я хочу, щоб мрії про інше збулись.

Закрий наше небо своїми руками,
Щоб вражі ракети не падали знов...
Щоб син повернувся скоріше до мами,
Щоб тут, в Україні, розквітла любов...

Лікуй наші рани... бо їх не злічити,
В окопи холодні неси теплоту...
І дай нам терпіння усе пережити,
Спини, якщо можеш, цю кляту війnу!

Прийди до малят, що лишились без мами,
Й до тих, чий татусь не вернувся з війnи...
Візьми їх в обійми святими руками,
Щоб дотик батьківський відчули вони...

Святий Миколаю, не хочу дарунків,
В нас інші бажання в ці темні часи -
Ти замість отих загадкових пакунків
Нам мир у торбині своїй принеси...
@mirikels4891

Марьяна Савка про 301-й день війни



Marjana Savka
21.12.2022
Темний грудень. Снігова імла.
Крига з лютня все ще не скресала.
Триста днів я ніби й не жила,
Хоч потрохи дихала й писала.
Триста перший на календарі.
Стільки засвітилося вгорі
Світлих душ, що з темряви зоріють.
Йдуть вигнанці. Вітер їм в лице.
Присвіти дорогу каганцем.
Шоб не оступилася Марія.

Темний грудень. Триста днів війни.
Ніч така, як люлька без кресала.
В кожухи Марію загорни -
Аби матір божа не змерзала.
Під ногами хрусне гострий лід.
Іродове військо йде услід,
Добрий Бог тримає пуповину. 
Йде снігами діва без гріха.
Канонада бою не стиха.
Світ чекає на людського сина.

Так отож і воно...


Тема ініціативи про переговори від всім відомих своєю потворною "миротворчістю" рашистів типу "ми готові, а то Україна хоче воювати", - отримала гарну відповідь від Президента України Володимира Зеленського: Переговори? Жодних проблем! Виведіть до Різдва всі свої війська з України і ми починаємо балачку хоч вже! В кремлі одразу голос з унітазу: - Никагда!
Все це нагадало мені давній доволі популярний жарт часів моєї служби в лавах радянської армії і він такий: Слюш, кацо, ти спіш? -Ей, ара, какой спіш! Давай винь! -Е-е, какай винь. Давай спі!
Не в образу інородцям РФ, але факт є факт, що Путін і Шайгу не є слов'янами за етнічним походженням, тому все про імперську величину їм абсолютно "по-качану"! Шайгу перед нападом на Україну відверто заявляв, що ціллю війни є депортація чим побільше українців до Сибіру, бо все занепадає там без них як гарних робітників, що було за часи молодості Шайгу  в його благодатному Тувинському краї славної Хакасії, де весь Алтай з нащадків депортованих розкуркулених українців. Щодо Путина є підозра, що він якийсь там "валенрод", що проник у верхівку рашистської імперії, щоб зруйнувати її з середини у помсту за його знищений імперією невеличкий угро-фінський народ в Карелії вепсів. Дуже схоже на то в його псевдо-боротьбі з НАТО.
Навпаки Україні повезло мати в такий важкий час своїм президентом людину з етносу "богообраного народу", бо коли хтось починає думати, що він його того, то у підсумку завжди виходить, що то навпаки його того і добряче того. Приклад наводжу епічний: Приходить в часи царські Ваня до корчмаря, що ясно хто, тай говорить: -Мойша, маю подать сплатити і потрібно терміново рубля — позич, а я два віддам опісля. Щоб не сумнівався — сокиру в заклад даю, а ти знаєш як вона мені дорога і потрібна. -Добре, каже Мойша, — давай сокиру і ось тобі рубля, ще чарочку випий задурно на посошок. Ваня чарочку випив, аж тут Мойша йому й каже: -Ваня, а тобі ж важко буде одразу два рублі боргу віддати? Ваня почухався і каже: -Твоя правда — важко. На те Мойша: - То поки маєш рубля, віддай половину боргу, а потім ще донесеш другу. Ваня знову почухався і віддав рубля корчмарю, тоді почвалав додому, сів і думу думає таку: До корчмаря сходив, рубля позичив, сокиру заклав, борг в рубль маю, але в підсумку рубля як не мав — так і не маю. І все по закону! Що за чорт!? 
Тому всім, хто проти України, поразка гарантована. Зауважте, що бомблять нас, а горить і руйнується у них. Думали захопити Україну яко "failed state", а виявилося, що то рефія-раша є "failed imperium", що і хотілося довести. Геть з міжнародного поля недолугу недоімперію рашистів! Як проспівала на Євробаченні-2007 року наша славна Вірка Сердючка: "Лаша тунбай!", тобто "«Lasha Tumbai»", яке в момент само перетворилось на славетне "Раша гудбай!" — «Russia, Goodbye»!
Всі рашисти-анашисти, геть з України!
Слава ЗСУ! Будьмо! Гей! Щасти нам, а не ворогам!

Богдан Гордасевич, задля власного задоволення, а також і вашого, українці.
14:42 15.12.2022

Олені Степанів-Дашкевич 130 років


130 літ тому прийшла на світ славна українська героїня Олена Степанів–Дашкевич. Її постать – українки, котра стала однією з перших жінок-військових у Європі, пробивається до нас із буремних літ Першої світової війни. 
Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року на Львівщині в родині священика УГКЦ о.Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори. Закінчила гімназію і стала студенткою філософського факультету Львівського університету.
З ранніх літ відзначалася активною громадянською позицією. Була членом товариства "Сокіл" і "Пласту", в гімназії організувала пластовий курінь ім.Марти Борецької. 
У 1914 році перериває свої студії і стає на військовий шлях. Енергійна і здібна, скоро стає хорунжою Українських Січових Стрільців. Про хоробрість Олени Степанівни (як називали її) складали легенди й пісні. За битву на горі Маківка в Карпатах її було нагороджено Срібною медаллю за хоробрість. 
Ще перед тим вона одержала бронзову медаль як провідник стежі. Адже неодноразово пробиралася зі стрільцями у ворожий тил, і завжди вдало й без втрат поверталися з цінними розвідувальними відомостями. 
У 1915 році Олена потрапляє в російський полон, у 1917 році через Фінляндію і Швецію повертається в Галичину і знову бере участь у національно-визвольних змаганнях. Вийшла заміж за підполковника Січових Стрільців Романа Дашкевича.
Після остаточної окупації Галичини поляками Олена Степанів-Дашкевич виїжджає до Відня, де завершує свої студії та отримує диплом доктора філософії. Повертається до Львова, спочатку викладає у Таємному Українському університеті, потім – в українських приватних гімназіях, але й там польська шкільна кураторія переслідує її і зрештою усуває від педагогічної роботи. Вона переходить на працю референта організаційного відділу в Ревізійному Союзі Українських Кооператив.
У 1939-1941 роках Олена Степанів-Дашкевич вчителює в середній школі № 4, в час німецької окупації – у 2-ій українській гімназії у Львові. Учениці вельми поважають її, знаючи про її славне бойове минуле, пишаються, що Олена Степанів є їхньою вчителькою.
Після війни вона почала, здавалось би, успішну наукову кар’єру: старший науковий співробітник Інституту економіки Академії Наук УРСР, доцент кафедри економічної географії у Львівському університеті, старший науковий працівник в Інституті економіки в Києві.
Та в грудні 1949 року її заарештовують у Львові, депортують до Києва, там заочно, рішенням так званого ОСО (особого совещания), її осуджують на 10 літ таборів. Відбуває ув’язнення у мордовському Гулагу.
У червні 1956 року її звільнили. Повертається до Львова, де після важкої хвороби померла 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

Богдан Гордасевич
Ще дуже важливо, що Олена Степанів-Дашкевич народила академіка Ярослава Дашкевича - видатну людину, що також не зрадила Україну та Львова на противагу багатьом.


Олена Степанів – перша в світі жінку, яку офіційно зарахували на військову службу у званні офіцера. “Вона пішла в бій за волю України – ми ж, її товаришки, залишилися тут терпіти московську неволю і лише леліяли надію, що знов вернуться вони – наші стрільці, і освободять Україну”, – так написано в одному спогаді про славетну Олену Степанів.

Олена народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту. У Івана Степаніва, сільського священника, та його дружини Марії-Минодори було троє дітей, Олена – наймолодша.

Початкову освіту дівчина здобула в рідному селі, потім навчалася в семінарії та гімназії у Львові. По закінченню студіювала в університеті. Вивчала історію, географію. Також відвідувала лекції з філософії, славістики й етнографії. Олена була активною громадською діячкою, зокрема закликала жінок долучатися до військового та політичного життя. Сама була членкинею товариства “Сокіл” (спортивно-патріотичне об’єднання, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов’янських народів).

На одному зі студентських зібрань Степанів познайомилася з Романом Дашкевичем (майбутній полковник армії УНР). Вони вже думали про весілля, але розпочалася Перша світова війна. Роман пішов на фронт, а Олена, разом із однодумицями, організувала медсестринське відділення й подалася в армію.

Проте вже 1915 році Степанів стала справжньою знаменитістю. Про неї писала преса, але не як про жінку-санітарку, ні. Олена воювала на рівні з чоловіками. Це викликало подив і неабиякий інтерес. За мужність її нагородили медаллю і присвоїли офіцерське звання. Про легендарну українку складали пісні, з її зображенням випускали листівки.

Наприкінці травня під час бою під Лисовичами на Болехівщині Олена разом із військом потрапила до російського полону. У пресі замайоріли замітки:

“Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі. Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти “москалів” пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола”.

Наступні два роки Олена провела в Ташкенті, а повернувшись додому знову стала до боротьби в Українській Галицькій Армії. Вона була однією з організаторів Листопадового чину 1918 року (українське повстання у Львові, внаслідок якого влада в місті перейшла до українців, і була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка). Також брала участь у збройному конфлікті між Польщею і ЗУНР (після Акту Злуки – ЗОУНР) на території Галичини. Як пресова референтка працювала при Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР та при Міністерстві закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.

Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка. Фото: Вікіпедія
1919 року з дипломатичною делегацією відбула до Відня. Тут Степанів продовжила здобуття освіти й захистила роботу “Розвиток і розподіл суспільства в давній Русі до половини ХІІІ століття”, отримала диплом доктора філософії. Там же вона вийшла заміж за Романа Дашкевича. Пара повернулася до Львова. Відтак Олена працювала викладачкою в гімназії сестер-василіянок. Також читала лекції в таємному українському університеті. У той період увійшла до наукових товариств імені Тараса Шевченка та “Рідна школа”, також співпрацювала із Пластом та Українською Військовою організацією. Із 1939 року Олена Іванівна працювала в середніх школах. Водночас займалася науковою діяльністю.

Під час Другої світової війни Степанів навідріз відмовилася залишати Львів, хоча в той період в еміграцію подалася сила-силенна українців. Олена Іванівна говорила: “Я залишаюся зі своїм народом”.

Із 1945 до 1949 року Степанів була доцентом Львівського університету, також завідувала сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР та науковою співробітницею Природничого музею.

Напередодні Нового року (30 грудня 1949 року) Олену Іванівну заарештували за “зраду батьківщини”. Її звинуватили в зберіганні націоналістичної літератури, такої як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, “Галицько-Волинський літопис” тощо. До того інкримінували таємні зустрічі з Романом Шухевичем і публікації антирадянських статей. Олена провини не визнала й усе заперечувала. Прокурор вимагав 25 років позбавлення волі. Степанів засудили на 10, проте, як особливо небезпечну державну злочинницю, відправили до Мордовського табору.

Меморіальна таблиця на стіні Музею Олени Степанів. Фото: Вікіпедія
Тяжка праця зламала фізичне здоров’я жінки, вона стала інвалідом, її перевели в палітурниці. В ув’язнені Степанів писала листи своєму сину Ярославу (український історик, археограф, автор майже двох тисяч наукових та публіцистичних праць), який також перебував у засланні.

Прощання з Юрієм Шухевичем у Львові




10 грудня на Личаківському цвинтарі у Львові поховали Героя України, сина командувача УПА Романа Шухевича Юрія Шухевича. Про це повідомили у соцмережі на сторінці Шухевича.

Церемонія прощання проходила у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра та Павла. Провести в останню путь та попрощатися з Героєм України прийшли сотні львів'ян, члени родини та представники місцевої влади. Співчуття щодо втрати висловив також Президент України Володимир Зеленський. Текст звернення до рідних та соратників Юрія Шухевича зачитав заступник начальника Львівської ОВ Іван Собко.

– Юрій Шухевич став гідним наступником справи боротьби за свободу та незалежність українського народу, за яку героїчно віддав своє життя його батько – легендарний головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич. Як політв'язень пан Юрій провів загалом у концтаборах та в'язницях СРСР 28 років свого життя... Отримавши 1990 року дозвіл на повернення в Україну, Юрій Шухевич одразу ж включився у суспільно-політичне життя і до останнього подиху віддавав усі свої сили боротьбі за затвердження України як вільної, успішної європейської держави.... Висловлюю глибокі співчуття рідним, близьким та соратникам Юрія Шухевича, - зазначив Зеленський.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
289
попередня
наступна