Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Мені сьогодні 64 рочки виповнилося

Щасти нам, а не ворогам

День народження річ цікава допоки малий найперше подарунками, а по-друге — святковим столом зі смачними наїдками і особливо тортом. Якось моя мама вирішила обмежитись тістечками, але я принципово заявив: - Немає торта і мені далі 5-ть рочків! Змушена була купити торт, щоб мені стало 6-ть в мені. Після 20-ти день народження став гарною причиною зустрітися з рідними та друзями і чим далі в далі — тим більше це ставав суто сімейний солодкий стіл зі тортом та якоюсь печенею курки чи ще чогось такого, що у сучасності обзивають барбекю. Хороша річ святкувати день народження за хорошого життя з хорошими людьми. Повірте мені на слові.

І знову чим далі в далі — тим спокійніше і якось сумніше стає відзначати свій черговий день народження особливо після 60-ти. Є така іронічна загадка: чого хочуть досягти всі люди, а як досягли — не радіють? Відповідь: старість. То до того, що відзначати не дуже приємно: ось ще на рік постарів ти... Приємно тільки, що дожив до такого віку з волі Божої. Особисто я не мав думки жити довго і був досить нерозважливим, але ось зустрічаю 64-й свій день народження і дещо здивований з того. Завдячую цьому диву найбільшому моєму оберегу — жінці Галині. Дуже вдячний, дружинонько рідна, за твою турботу про мене. Бувало, що ми сварилися і я обзивав жінку “гальмом”, бо не дозволяла чогось мені ризикованого, а я доводив, що без ризику чогось значного досягнути неможливо! Ну так і не досяг, але є живий і відносно здоровий — чого ще треба? Які досягнення? Маю на тепер чимало прикладів таких ризикованих, які або в землі на цвинтарі, або десь по світу ошиваються в бігах і вже не за, а від. Дякую долі та Галі, що оминув подібне щастя-злощастя. Як там співав колись прекрасний Вахтанг Кікабідзе: “Нехай грошей я не надбав, проте в душі я спокій мав — мої роки моє багатство” Чиста правда! Переклад мій досить довільний, але задовільний.

Ще хочу поговорити на одну прикру тему, як вороги. Ось чим я щиро тішуся, що не маю ворогів! Тобто вони може в мені є, але в мене їх немає. Немає нікого, щоб я його ненавидів й бажав йому зла. Немає! І це дуже приємно. Я, буває, жартую про цей феномен, що бути ворогом Богдана Гордасевича занадто велика честь. Так само немає людей, яким би я заздрив. В межах Львова — жодного! В Україні також, а в Світі певний час захоплювався Ілоном Маском і його космічною мрією, але в космос полетіло його авто, а сам Маск вилетів у вікно з димом від косячка. Більше нікого такого, на жаль.

Тому повертаюся до теми ворогів, яким віддаю своєрідну вдячність. У мене є приказка, що за погане не дякують, але погодьтесь, що вороги і невдачі дають певний вишкіл життєвий. З того є моя особиста мудрість: люди вчаться на чужих помилках, а мудрішають суто на власних. Бували в моєму житті моменти, коли виникали гарні домовленості про потрібну і вигідну справу, але раптом все розвалювалося і потім мені нашіптували чому і через кого то сталося. Звичайно, що тоді я дуже переживав і злився, але потім розумів: добре є як воно є. Видавнича справа не має перспектив без того, щоб не відмивати “брудні гроші” і тому подібного криміналу, чого мені не хотілося апріорі. Дякую, що не затягнуло, хоча могло бути весело. Не вийшло, а ідея була цікава, як видавати розважальний вісник під назвою “Вечірній Львів”, де поза реклами ресторанів та готелів, різноманітних імпрез та шоу-програм тощо. З гумором розповідати про наше чарівне місто Львів і різні цікавинки, анекдоти, легенди і реалії побутового життя. Не без політики, але без упередженості проплаченої, без чого у Львові нічого, тому і не спрацювало. За тим пропав і Крим — жартую. На тепер розумію, що у подібних ворогах або недоброзичливцях я мав ще одне гальмо, яке мене вберегло, а то б розігнався у вдалій справі й налетів би як Гія Гонгадзе... Амінь.

Далі про хороше: про тих, кому я вдячний, а це найперше моя вже покійна мама Галина Гордасевич, бо дала мені життя і виховання. Другою подякою є моя жінка також Галина Гордасевич, але вже не Леонідівна, а Володимирівна по-батькові. Коли в мене народилася донька, то я і їй хотів дати ім’я Галина, яке дуже люблю, але старша донька Ірина аааанамовила назвати Соломія і дуже вдало. Мене веселило те, що Галина в перекладі з грецької є “тиша”, ім’я Ірина з грецької означає “мир” і Соломія з гебрейської також, але за характерами всі дівчата войовничі подібно амазонкам праукраїнського степу, імен яких не зберіглося. Всім їм вдячний, як і родині по лінії жінки, що майже усі вихідці з села Лопушани і це окрема історія. Зовсім неподалік цього села на Тернопільщині є інше село Батьків, де народився мій дід Леонід Гардасевич, тобто там його і мій спадок міг бути, якби ота окупаційна “чарівна радянська влада” не відібрала усе і не засадила його на 10-ть років до Сибіру на Колимську каторгу коло м. Сусуман. Причина проста: дід відмовився співпрацювати з органами, тому що для священника таємниця сповіді неможлива для розголошення за жодних умов! Навіть якщо то терорист чи ще хто. Бути правдивим представником Бога на землі справа складна, що не кажіть. Вдячний діду за такі родові гени, бо зовні схожий не нього.

Вдячний я багатьом тим, хто сприяв моїй діяльності та виживанню, але про яких я не маю гадки хто вони: просто було відчутно, що вони є і допомагають. Є і більш конкретні люди, а саме: Микола Горинь та Михайло Ковтало. Пан Микола просив не розголошувати його допомогу мені, тому я не наважився присвятити йому своє видання альманах “Наш Львів”, але воно побачило Світ саме завдяки Миколі Гориню. Пан Михайло Ковтало допоміг мені зі сталою роботою у державному закладі у дуже важкий момент мого життя, за що дуже і дуже вдячний. Працював у приватників, де робота завжди є, а зарплата навпаки все чогось затримується, а жити за що?

В кінці цього допису з нагоди свого дня народження хочу сказати, що завершую свою щоденну молитву словами: “...нехай Божа Благодать завжди буде наді мною, всіма моїми рідними, друзями і благодійниками, особливо силовиками України: ЗСУ, СБУ, ГУР, МВСУ, Пограничниками та всіма іншими нашими захисниками.” Дай Боже, щоб все у нас було гоже! Амінь.

Богдан Гордасевич

м. Львів

19 червня 2025 року

Коментарі: 1

Богдан Бо

Наш Джеймс

3 травня – виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора  Джеймса Мейса… Трагічні двадцяті роковини...
Я ще досі десь, на якомусь перелеті, бачу людину, яка чимось нагадує Джима, і здригається серце, безтямно кидаюся назустріч, бачу чужий здивований погляд і одразу ціпенію від думки: нема, не буде... Моя дорога знову тягнеться на Байкову гору, але й там, в шелестінні калин, я не відчуваю його присутності. Все це дуже несхоже на мого коханого: статичний погляд, непорушний граніт. Навіть спогади там якісь метушливі, недоладні, злютовані в один болючий нерв, навіть молитва не має тієї благодатної сили, яка заспокоює й підтримує. І тільки зайшовши в домашній кабінет, ввімкнувши комп’ютер, обклавшись його книжками, статтями, телефонами, я відчуваю незриму присутність свого чоловіка. Дуже довго після його відходу у вічність приходили грубезні рукописи на нашу адресу, на його ім’я, роками додзвонювалися до пана Мейса, здебільшого літні люди, я їх уважно вислуховувала, як правило, казала, що він уже далеко. «Невже поїхав у Америку?» — дивувалися на іншому кінці проводу. «В Америку...» — відповідала пошепки і клала трубку. Тиша ворушка, неспокійна, вона досі проривається безкінечними проханнями про інтерв’ю, вимогами написати "справжні і правдиві" спогади, а ще якимись безумними злісними балачками про те, що Мейс — це зовсім не те, що потрібне Україні, що він не мав рації й т.д. До цього звикаєш, бо письменник — це медіатор, а дружина за все несе відповідальність. За те, що зроблено і що не встиг. Не дописав, не договорив. Сотні розпочатих тем, сотні начерків, як мені з цим розібратися? Добре, що більшість його праць побачила світ, нестерпно думати, як багато  обірвано на півслові. Спогади... Ми жили, як за склом, було усе всім видно і очевидно. Ми працювали. Обіруч. Конференції, виступи, семінари, поїздки, нічні розмови. В них було мало особистого. Джеймс жив від теми до теми, від одної роботи до іншої. Мої випадання в поетичні чи прозові емпіреї його лякали. Він допоміг мені над завершенням роману «Андрій Первозванний», щиро вболівав за його долю, відшукав кошти на видання; він пишався, що його дружина українська письменниця, але його робота, його дослідження були понад усе. В цьому він був по-дитячому ревнивий, навіть егоїстичний. Цінував мій і свій час. Досить мені було поділитися якимось творчим задумом, як він надійно окуповував комп’ютер — і виходила стаття чи колонка на тему, над якою я довго сушила голову; він чутливо виловлював мої сумніви, мої роздуми. Його формулювання були короткими, різкими, і після них я надовго заспокоювалася, самому йому було важко жити в заданому ритмі, свої ідеї він випробовував на мені, це були безкінечні розмови про економічну ситуацію, історію, політику, літературу. Це були дотепні лекції, й я проходила швидкісний курс гарвардського університету, фактично Джеймс був моїм першим справжнім університетом; маючи унікальну пам’ять, він міг по роках проговорювати історію Франції, Великої Британії, Росії, Давньоримської імперії, та іще з такими деталями, яких я потім не могла вичитати в жодному науковому трактаті. А ще своєрідне відчуття часу і простору. Це тільки здавалося, що він живе в Україні тут і тепер. Насправді він періодично жив із хутсі й тутсі, знаючи достеменно історію ворожнечі цих двох племен, або в Мексиці, або брав участь у засіданнях римської курії, або йшов дорогами творців Старого і Нового Заповіту, був особисто знайомий з учасниками, знав проблеми, які виникали перед Фомою Аквінським чи святим Августином. Його вживлення в історію цивілізації було унікальним — від часів неандертальців, трипільської культури до сьогоднішніх часів. Мені іноді здавалося, що ця його унікальна властивість дещо відсторонювала його від людей, яких він знав і любив. Розмовляючи, наприклад, про Драча, він одразу чітко формулював його історичне значення в часі й просторі. Це не було якесь оціночне твердження, а чітка й точна констатація, що саме Драч зламав українську мовну стилістику, вивівши її на рейки європейського світосприйняття. Він написав коротку статтю про Івана Драча, але вона так ніколи й не була надрукована. Він і знайомих людей сприймав в контексті історії, яка триває.
Тема Голодомору виникала часто, частіше за інші. Вона ламала і мучила його. Як науковець, він знав причинно-наслідкові зв’язки цієї вселенської катастрофи. Особисто знав ініціаторів та виконавців. Але як людина він бачив очі сотень бабусь, старих чоловіків, хоча він мало розповідав про свою роботу в комісії Конгресу США. Йому було по-справжньому боляче. Він там був, він там жив не байдужим спостерігачем, він був дійовою особою цієї історії, тож він говорив за них і від їхнього імені. І нехай нікого не вводять в оману його наукові дефініції чи сухі логічні розробки. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця. З цим було важко жити.
Можна змінити майбутнє, але як змиритися з минулим, особливо з Джеймсовим світосприйманням життя. І з сьогоденням, яке усі свої патології отримало звідти. Жах Голодомору був для нього не вчора, він переживав його щодня, з усіма деталями, з кожною смертю. Хвильовий стрілявся на його очах, разом з Сосюрою він «ходив золотими вулицями Харкова і плакав». На його очах Андрій Головко заносив сокиру над агонізуючими від голоду дружиною і дитиною. Проходячи мимо Жовтневого палацу, він детально описував залізні шафи, в які затовкували скручених українських письменників, показував місце, де стояв кран, що гаками витягав трупи, під безперервний гуркіт машин. Джеймс знав іхні імена напам’ять: «Крушельницькі, Влизько, Буревій, Фальківський, Косинка, Лебединець, Терещенко, Сказинський, Скуба... Двадцять вісім. Встановлено, що їх було двадцять вісім. А скільки насправді?» Ми намагалися якось спуститися в підвали Жовтневого палацу, та нас не пустили в приміщення з європейським ремонтом, осяяне позолотою. Втім Джеймс не дуже й намагався. Він і так знав розташування кабінетів та підвалів, знав, що неможливо пробитися крізь заслін новітньої української бюрократії. Якось, проходячи повз знамениту колись «Кулінарку», що на Хрещатику, він побачив гурт молодих письменників — Євгена Пашковського, Олександра Ульяненка, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Василя Герасимчука, всіх і не пригадаю. Він тихо сказав: «А вони були такими ж молодими, веселими, амбітними». Це про покоління «розстріляного відродження». Мені не треба було пояснювати про кого, власне, йдеться. Його часові перепади мене уже тоді не дивували. Він так жив, так сприймав світ.
Я завжди ловила себе на думці, що він мислить, як американські індіанці. Це було під час моєї поїздки в Оклахому. Саме тоді американська преса вибухнула черговою сенсацією: знайшли останки найстарішого американця, який пролежав у землі 40 тисяч років. Потирали руки археологи, демографи, історики, палеонтологи. Численні експедиції були готові рвонути до місця розкопок. Джеймс тільки підсміювався: нічого не вийде. І справді, невеличке індіанське плем’я не пропустило нікого з учених. Останки були перезахоронені з дотриманням старовинних церемоній. Ніхто не вимірював розміри черепа, не вивчав під мікроскопом кістки, ніхто не посмів порушити спокій людини, яка пішла з життя сивої давнини. Для індіанців не мало значення, скільки йому років, якого він зросту чи статі. Він був людиною, їхнім прародичем, йому віддали честь так, як віддають рідній, щойно померлій людині. Тепер це індіанське святилище з дуже обмеженим доступом відвідувачів. Та й мало хто знає, де воно знаходиться. Це своєрідне відчуття часу незбагненне для нас, але воно притаманне саме цій стародавній культурі. Джеймс ніколи не обговорював цю тему, це було своєрідне табу. Воно було його органікою, емоційною константою його психології.
Будучи західною людиною, приймаючи цінності демократії, він, тим не менш, носив у собі архаїчні, безнадійно втрачені людством навички творення інших вимірів, інших субстанцій. Тому я дуже серйозно ставлюся до розмов про втрачене людиною третє око. Щось дуже серйозне мало трапитися, якщо народ трипільців, тисячами років не знаючи війн, насильницьких смертей, потрапив у часову пастку бездержавності, гноблення, винищення. Джеймс часто повторював, що найголовнішим є зараз духовне будівництво народу, як протидія накопиченню темних сил і темних енергій. І тільки пам’ять може протидіяти тотальній лоботомії, розпаду людського духу. Тільки пам’ять, якою би болючою вона не була, може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам’ять, за своєю природою, гуманізує і олюднює суспільні процеси. Гуманізує людину.
Голодомор 1932—1933 років Джеймс вважав катастрофою біблейного порядку, абсолютним порушенням людської природи, людського права. Зброєю масового знищення наряду з атомною чи водневою бомбами. Він не приховував своєї ненависті до двуликого Януса — Системи, яка, проголосивши, що «все для людини, все в ім’я людини», творила ГУЛАГ, Біломорканал, Катинь, Соловки, Биківню... Він не приховував своєї відрази до тих, які, інфіковані смертоносною ідеологією марксизму-ленінізму та сталінщини, продовжують заражати нею цілі суспільні верстви. І безмежно любив Україну — не такою, якою вона є, а якою неминуче буде.
Сонячною державою, в якiй житиме світлий і щасливий народ. Він у це безмежно вірив. Саме на це він і досі працює.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС

Коментарі: 1

Богдан Бо

Шабо живий!

Наталя Мазур

5 дн. ·

.                                            Шабо
Богдан – улюбленець всього травматологічного відділення,  хоча медсестри запевняють мене, що вони до всіх ставляться однаково. Хлопець високий, вродливий, статний, а головне – уміє спілкуватися. Бувший кавеенщик з Кривого Рогу. З його уст за щораз злітають усмішки, анекдоти, веселі байки. Завжди усміхнений, знає, що розповісти, що запитати, як зреагувати.
  Коли я прийшла у їхню палату, Богдан не знав, де мене посадити. Спочатку запропонував стільчик, потім стільчик забрав, і зігнавши побратима з ліжка, запропонував мені сісти на ліжку. Далі вмостився на стільчику навпроти і зацікавлено спостерігав за моїми діями.   Побачивши смаколики, попросив зачекати, вибіг з палати і за хвилину приніс з їдальні чисті тарілки для кожного побратима. Потім мокрими серветками повитирав для усіх ложки, і зробивши таку собі сервіровку на табуретці,  дав згоду на наповнення тарілок.
  Тьотя Валя, що роздає обіди пацієнтам відділення, відшукує для Богдана найкращі та найбільші шматочки риби, а картопляного пюре накладає цілу гору, хоча для військовослужбовців у лікарні і так додаткове харчування. Пам’ятаю, як хлопці просили, аби не приносити їм мандарини, бо мають їх вдосталь. 
  Богдан охоче погодився розповісти про себе. Тридцять два роки, будівельник. «Та у мене квартира в центрі міста», –  каже з гордістю. На питання про рідних, тепло згадує бабусю: «Бабусі вже вісімдесят. Живе окремо, про себе ще здатна подбати». А відповідаючи на запитання про батьків, якось зам’явся: «Мами немає… а батька… та хто ж його знає…. Теж немає…»
- А ви справді про мене напишете? – зацікавлено дивиться на мене. 
- Так, якщо захочеш розповісти про себе, – відповідаю.
- А де можна буде прочитати? – запитання просто сиплються з нього, як горошини у флейті дощу. 
В цей час за вікном лікарняної палати згущуються хмари і по поверхні підвіконня починають барабанити перші краплі дощу. «Ну от і накликав дощ», –  думаю, слухаючи Богданову мову.
Деколи в розповідь хлопця вриваються русизми, деколи суржик, та в основному говорить літературною українською. Кажу йому, що у нього файно виходить українською розмовляти. «Це все завдяки моїй вчительці, –  відповідає Богдан. – Вона на вас схожа». 
Мені часто кажуть, що я вчителька. Спочатку заперечувала, що маю інший фах. А потім подумала, та хай вчителька. Адже вчителі можуть бути  не лише в школі, але й у житті. Та й саме життя ще той вчитель. 
- Можна у фейсбуку, – кажу, – там у мене відкрита сторінка. 
 Не розповідати ж йому про усі літературні сайти, де друкуюся.
- Ради того, щоб почитати, завантажу фейсбук, – сміється Богдан.
«Ох, це мені покоління тіндеру та баду!» – мовчки думаю, усміхаючись.
І за моїм правилом «болючих тем не чіпати» –  переводжу розмову на інше: 
- Як довго служиш?
- З весни 2024, –  відповідає Богдан. 
- Яка військова професія?
- Я – еліта, –  усміхається з гордістю, – оператор безпілотних систем. Працюю з аутелами та мавіками на Лиманському напрямкові.  Починав у взводі безпілотних систем арткерування. Потім додалася розвідка, а згодом і бомбери. Бомбери були протипіхотними, не давали ворогові близько підійти до наших позицій. Зазвичай, ми використовуємо найкращі, найнадійніші бліндажі, –  продовжує Богдан свою розповідь. – Звідти керуємо дронами. 
- Ти десь спеціально навчався, аби бути оператором дрона? – запитую.
- Та ні, –  сміється, –  я просто багато грав комп’ютерні ігри.
Я з недовірою поглядаю на нього: «Невже так просто?» 
- Розкажеш щось про службу? – розпитую обережно, аби не натрапити на тригери. – Може, щось прикольне? 
- Та немає у тій службі нічого прикольного, –  розпочинає Богдан, –  хоча, знаєте, прикольно, як поранення отримав. Розповісти?
- Якщо бажаєш, – відповідаю.
- У мого дрона потрібно було замінити акумулятор, –  розпочинає розповідь.  – Посадив його за сто п’ятдесят метрів від бліндажа, ближче не зміг. Треба до нього бігти, перезарядити, бо працюємо в режимі нон-стоп. Біля входу в бліндаж зупинився, прислухався. Недалеко гуде генератор, трохи віддалік іде штурм. Наші бійці не дають ворогові підійти до позицій. За усім цим гамом не почув, що над бліндажем завис ворожий коптер. А коли вже його побачив, крикнув пацанам і побіг. Здається, ще в житті так швидко не бігав. Хлопці теж повискакували і хто куди. В цей час ворожий дрон зробив скид на наш бліндаж. Згоріло усе, що там було. 
- Перечепився об щось, –  продовжує хлопець, –  почав падати на спину і інтуїтивно підніс руку, захищаючи обличчя. Тут якраз осколком і відсікло три пальці на правій руці. Наш командир взводу Володя Голован ніколи не покине своїх. Приїхав під обстрілами, забрав поранених і мене також. 
- От тобі і прикольне, –  промовляю стиха.
- А чого ж? Живий залишився, – сміється Богдан. – Мені після лікарні відпустка буде, –  продовжує він. Поїду до товариша, а потім знову до своїх хлопців. Правда дрона уже водити не зможу, то бомбери робитиму. Коли я пацанам сказав, що повертаюся до них, Сергій Пупс визнав у мені мужика. Так і сказав: «Чоткий ти мужик, Шабо! Повертайся! Чекаємо!»
- А чому позивний Шабо? – цікавлюся.
- Бо Шабонін, прізвище моє, –  знову сміється і такий щасливий, адже про побратимів згадав. 
- Ти в нашій лікарні уже два тижні, десь виходив у місто? – цікавлюся.
- Та ні, я лише тут, кругом лікарні походив, –  знову усміхається.
- А маєш якісь плани, мрії?
- Та ні, конкретно ніяких планів не будую. Але от думаю інколи, як буду після війни вести відео зйомку весіль з дрона. 
- Хай так і буде, Богдане, –  бажаю на прощання, дякую за розмову і прямую до дверей, попрощавшись з іншими пацієнтами.
Він схоплюється зі стільця, підбігає і, обійнявши, занурюється обличчям у моє волосся. «Хм, –  міркую по деякім часі, –  щось надто довго він мене обіймає… Може, парфуми мої сподобалися? – пробую виборсатися, та де там, не поворухнутися».
 І тут я починаю розуміти, що справа зовсім не у парфумах. Його обійми  –  це душевний відгук хлопчини на добре слово, на щиру усмішку.  «Добре слово і кішці приємне», – спливає у пам’яті затертий афоризм.  Розумію, що справа у самому хлопцеві, який (така вже доля) йде по життю своїм шляхом, покладаючись лише на себе.  який мало отримує теплоти від близьких, рідних людей, і тому для легкості зодягає маску веселуна, друзяки.  Але  десь там, в глибині душі, йому, як і кожному з нас, хочеться, щоб його цінували, і щоб він міг цінувати тих, хто поряд, хто приділив краплину уваги, зацікавленості, турботи. 
Нам подобаються ті, з ким легко у спілкуванні, хто не прагне виокремитися чи похизуватися, хто щиро до тебе ставиться. Подобаються люди без будь – яких корисливих цілей. Люди, чия поведінка, усмішка, лагідне слово підіймає настрій, дарує крила.
Нам не вистачає, а надто у час війни, простого душевного тепла, яке здатне зігріти. Ніяка висока нагорода, ніяка шуба з дорогого хутра, ніяка найновіша марка машини не може зігріти так, як зігріває бодай маленька крихта душевного тепла, яку відчуваєш  серцем. 
Навзаєм  душа розквітає та прагне зігріти когось собою.
Я починаю розуміти, що хлопець тягнеться до теплоти серця, хай навіть ця тепла хвиля походить від чужої людини. 
«Приходьте ще, я тут буду до четверга», –  просить Богдан, навіть не замислюючись над тим, що наша розмова може бути остання.
 «Хай доля буде прихильною до тебе, Богдане з позивним Шабо», –    промовляю тихо на прощання, бо розумію, що ми більше ніколи не побачимося. 
Скільки разів на нашому земному шляху доля зводить нас з різними людьми. З одними лише на мить, з іншими на роки… Когось ми швидко забуваємо, а пам’ять про когось бережемо усе життя. І кожна людина розмальовує наше життя своїми звуками, своїми спогадами. 
Пам’ять про Богдана зберігатиметься у мені звуками дощовиці – флейти дощу, у якої, перекочуючись, горошини шепочуть: «Ш-ш-ш-а-а-а-б-б-б-о-о-о».
28.03 – 10.04.2025 р.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Прошу

Потаємне, але поділюся публічно:

Молився вранці до Господа з подякою і радістю за Світле Христове Воскресіння. За тим подякував вдалому звільненню українських полонених за допомоги мусульман, а також просив припинення отих обстрілів рашею цивільних людей наших, бо то жах і біль невимовний...

І раптом в моїй голові прозвучало: - Ти просиш найменше з можливого, а щоб Диво Господнє проявило себе у всій своїй Силі - проси максимального!

Я задумався...

Прошу, Господи, щоб війна припинилася і росіяни самі пішли з України на кордони 1991 року з нашим Кримом включно і більше нас не зачіпали, бо свого мають неміряно. Також прошу, Господи, щоб в Україні жили тільки ті, хто щиро люблять свою землю, народ і свою Українську Державу, щоб любили одне-одного, щоб бажали добра собі та своїй державі. Амінь.

Коментарі: 2

Богдан Бо

Галина Гордасевич - 90!

До 90-річчя Галини Гордасевич публікація ще за її життя

Йти просто по землі крізь терні

В житті кожного справжнього письменника немає важливішої події, аніж поява на світ його нової книжки, особливо ж після тривалої перерви. Для письменниці Галини Гордасевич ця перерва затягнулась на довгі 13 років, що проминули від часу виходу четвертої книжки поезій “Слід зірниці” у 1986 році. Чому виникла така тривала перерва у такої знаної письменниці, яка вже грунтовно заявила про себе в українській літературі, причому не тільки як талановита поетеса, але і як прозаїк – автор 5 книжок повістей та оповідань, як літературний критик – численними рецензіями у журналах, як активний публіцист – статтями на актуальні суспільно-політичні теми у багатьох часописах України та за її межами. Чому ж при величезному творчому доробку виникла ця нова тривала видавнича перерва у Галини Гордасевич?

І також чому на новій книжці поезій “Вибране сином” немає того, до чого ми вже начебто почали звикати: подяки спонсорам чи добродіям за підтримку цього видання? Бо це не може не дивувати, враховуючи, що багато хто з близько знайомих людей, майже друзів, обіймали важливі державні посади голів обласного і міського виконкомів (Вячеслав Чорновіл і Василь Куйбіда) включно до міністра культури України (Іван Дзюба) та голови комітету Державної премії ім. Тараса Шевченка (Володимир Яворівський). Ніхто не допоміг Галині Гордасевич в скрутні часи з виданням книжки, хоч вона мала на те повне право: репресована, дисидентка, активна учасниця утворення Української Держави – то ж чому ніхто нічим їй не допоміг?

А відповідь проста: тому що не просила, просто не зверталась з проханнями по допомогу - і в цьому вся ідейна сутність життя та й всієї творчості Галини Гордасевич. Як можна закликати “будьте гордими, люди” і бути у своєму особистому житті не такою? Хтось міг писати одне і водночас жити зовсім інакше, а Галина Гордасевич так не могла і доказом тому є все її життя. Було ж воно дуже складним і нелегким, проте і героїчним його не назвеш, бо надто багатьом в тогочассі довелось скуштувати подібної гіркої долі. Також одразу зазначу, що намагання бути чесною перед собою і в житті, і в творчості не може зробити Галину Гордасевич в усьому ідеальною, бо було у її біографії багато різних негативних моментів – на те воно і життя... Та попри все головним було бажання гідно прожити своє життя і пройти по цій землі впевненою ходою з гордо піднятою головою, не скривившись, навіть якщо ступаєш на терня.

В своїх розмовах стосовно літературної творчості Галина Гордасевич часто зверталась до афоризму, що “найкращою школою для письменника є його важке дитинство”. Вона цю школу пройшла сповна, чому було кілька причин. Проте сама Галина Гордасевич не дуже полюбляє розповідати про трагічні сторінки свого життя стороннім людям і навіть своїм шанувальникам, ба вважає, як сказано у її вірші “Монолог балерини”: Скільки поту і сліз мені ця роль коштувала/ Та про це навіщо вам знати? Вона не хоче, щоб її жаліли, навіть більше того: не зважаючи на всі завдані їй прикрощі Галина Гордасевич по-справжньому пишається своїми батьками, як людьми сповна непересічними, що гарно відображено в її невеличкому автобіографічному есе “Із сімейного альбому”. Дійсно, таким батьком, яким був український православний священик Леонід Гардасевич, що страждав за віру й вірність своєму народу, але не скорився нападникам і був за це переслідуваний польською, німецькою і радянською владами. Він дивом-дивним вижив на колимській каторзі в ГУЛАГівських таборах, де відбував 10-річний термін за відмову розголошувати енкеведистам таємницю сповіді, щоб потім повернутись в Україну і далі стати провісником Слова Божого – таким батьком не можна не гордитись. Так само мама – Олена з роду Хомчуків, була розвинутою й освіченою жінкою з певним літературним обдаруванням, чому підтвердженням є декілька публікацій її віршів під псевдонімом Олена Волинянка у 1930 році у львівському часопису “Жіноча доля” (чч. 21, 41) та американському часопису “Україна” (ч. 21).

Загалом і вся родословна Галини Гордасевич є унікальною посеред загальної кількості сучасних українських письменників з їх простуватим переважно селянським або робітничим походженням, тому що вона генетично належить до того надзвичайно тоненького прошарку суто української інтелігенції періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століть, нащадків і спадкоємців якої фактично вже не знайти на теренах теперішньої України. Причини цього стану загальновідомі: нещадний терор окупантів, хоча найбільша в тому “заслуга” у порівнянні з польським та німецьким геноцидом української нації належить беззаперечно радянському – тим комуністичним селекціонерам по вирощуванню фантому “радянської людини”, заради чого знищували всіх зайвих. Такими “зайвими” стала вся українська інтелігенція і оскільки ця справжня інтелігенція була фактично повністю винищена, то й виник отой радянський феномен-покруч “інтелігент у першому поколінні” з якого Галина Гордасевич постійно насміхалася. Вона любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Вона їх мала і тим була дуже горда!

Продовжуючи аналізувати біографію Галини Гордасевич, варто зосередити увагу на її дитячих та юнацьких роках, бо як свідчать дослідження з психології та педагогіки людська особистість на 80% формується в дитячі роки шляхом сполучення одержаного виховання з генетичною спадковістю. Народившись в сім’ї священика, Галина Гордасевич зростала і виховувалась у благородних обставинах освіченого шляхетного середовища, але змалечку почувалася дуже нещасливою дитиною. Найголовнішою причиною трагічного дитинства стали для неї безперервні щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була зазвичай матінка Олена. Так сталося, що ця жінка узяла шлюб не стільки за велінням серця, скільки через обставини тогочасного суспільного життя в якості шансу останньої надії, бо на ті часи вдале заміжжя було єдиним виходом для дівчини-сироти без приданого. Але якщо більшість таких жінок корились своїй долі та волі чоловіка, то матінка Олена полюбити свого чоловіка Леоніда не змогла, а скоритись – не схотіла, тому ледь щось траплялось в побуті не по її уподобанню, то одразу спалахувала сварка. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де за часту і їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички Нони. Десь з цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: “А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?”

На жаль, не тільки в казках трапляються ситуації з донькою улюбленою і поганою. Галині Гордасевич дісталась роль попелюшки, та з тією суттєвою різницею, що життя – не казка і феї-рятувальниці у ньому відсутні. Ось так при живих батьках Галина Гордасеви була позбавлена чи не найбільшого щасливого дару в цьому світі – батьківської любові.

Оскільки мама Олена забороняла своїй донці Галині бавитись з простими сільськими дітьми, щоб “не набралася вошей”, то за відсутністю поблизу інших дітей для забав і спілкування єдиною найбільшою подругою для маленької Галинки стала Її Величність Самотність: отак заб’ється кудись подалі від домашнього рейваху десь в глушині саду чи далекому закутку великого будинку забута всіма Інна (сімейне скорочення від Галина) і бавиться на самотинні. З того часу і через все подальше життя тільки самотність була справжньої вірною супутницею Галини Гордасевич, від чого не було їй великої радості, та як не знайшлося принца, про якого мріяла, то краще бути самою, але не мучитись в подружнім житті з якимсь примітивним чоловіком-нелюбом. Ось тільки не варто ототожнювати цю жінку з холоднокровною королевою – навпаки палке кохання неодноразово захоплювало в полон серце Галини Гордасевич і обпалювало полум’ям пристрасті її єство упродовж всього життя, та майже завжди це кохання не знаходило належної відповіді: життя рідко буває таким, яким ми його собі уявляємо, а особливо це стосується світу уяви і мрій з дитинства не пристосованої до життя жінки. Щоб осягнути цей світ уяви, мрій і особистих принципів Галини Гордасевич, треба звернутись до її творчого доробку, бо для того й існує художнє слово, аби передати іншим свої потаємні почуття, душевні поривання, думки та мрії. Пізнати справжній внутрішній світ Галини Гордасевич можна тільки по її творах, куди і скеровую всіх бажаючих це зробити, а свою подальшу розповідь зосереджу на хронології перебігу життя цієї непересічної жінки.

Народилась Галина Гордасевич 31 березня 1935 року у місті Кремянці. Дитинство пройшло на Рівненщині, де найдовше жили в місті Дібровиця. В грудні 1938 року народилась сестричка Нона. Пережила війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, а по її закінчені радянські “визволителі” заарештували влітку 1946 року батька і засудили на 10 років ув’язнення, через що сім’я опинилась без засобів для існування, жили в проголодь. Вчилась Галина Гордасевич легко, була значно обізнанішою і освіченішою від своїх ровесників, бо від самого малечку захоплювалась читанням українських, польських та російських видань різних авторів. З похвальною грамотою за відмінне навчання закінчила семирічну школу в с. Антонівка і поступила того ж 1950 р. без складання іспитів у Острозьке педагогічне училище, а наступного року перевелась до м. Костополя, де і була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ перший раз 13 березня 1952 р. ще у неповнолітньому віці. Після короткотермінового звільнення для оперативного встановлення її можливих зв’язків з підпільниками ОУН, була вдруге заарештована 20 травня того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком “За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів”. Після кількамісячного перебування під слідством у тюрмі м. Рівне була етапована до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому відбувала покарання у зонах Одеси та Куйбишева (теп. м. Самара – територія Росії). Була достроково звільнена з ув’язнення в грудні 1954 р. згідно Указу ВР СРСР про скорочення терміну покарання для неповнолітніх під час арешту на 2\3. Повернулась на рідну Рівненщину, де за відсутністю можливостей працевлаштування і проживання змушена була завербуватися за оргнабором і в січні 1955 р. прибула на Донбас, де жила спершу у м. Макіївка та шахтарському поселенні Ханжонково, з 1962 р. перебралась жити у м. Донецьк.

Спочатку Галина Гордасевич працювала на різних індустріальних будовах чорноробочою, тобто на найважчих фізичних роботах. Життя було важке, голодне, гірке і безнадійне. Гарним і легким, в достатку і приємному дозвіллі воно було тільки у гаслах та декларативних агітках офіційної радянської пропаганди, а насправді для переважної більшості людей життя було дуже важким, убогим, в страсі та безправ’ї. Особливо тяжким воно було для занапащених комуністичним режимом колишніх зеків-репресованих. До таких належала Галина Гордасевич: повністю самотня без рідні і друзів, оточена абсолютно ірраціональним суспільним середовищем, де з неї насміхались за те, що навіть в перервах поміж важкою роботою по укладанню асфальту на дорозі вона бралась за книжку,- для Галини Гордасевич подальше життя в тому “соціалістичному раю” не мало жодних радісних перспектив. Хіба що вийти заміж і жити якоюсь простою домогосподаркою, але навіть в цьому простому бажанні доля відмовила їй: чоловік, якого вона покохала, покидає її вагітну, байдуже сказавши на прощання: “А ти що не знала, як воно є? Ну, то й виплутуйся сама...” І то був великий біль, бо як пригадувала Галина Гордасевич: “Тоді я насправді нічого не знала – я була дурною і безпорадною навіть у простих життєвих ситуаціях” В своїй самотності вона шукала бодай хоч одну людину, на яку можна було покластись, довіритись, відчути її душевне тепло, підтримку і особливо – мати затишок від брутальностей довколишнього суспільного середовища. Їй хотілось знайти і обіпертись на надійне плече друга, всім серцем довіритись цій людині, та не той був час і люди не ті. Панував час хама, коли підлість була за норму, а порядність ставала за атавізм в людських душах.

Знову повністю самотня Галина Гордасевич народила 10 березня 1959 р. сина Сергія. Нарешті вона не одна! Та щастя материнства було нетривалим – його обірвало велике горе: в лютому 1960 р. немовлятко раптово помирає. Молода, недосвідчена і безпорадна мати мусила розриватись поміж дитиною, роботою і навчанням, бо після закінчення у 1957 р. школи робітничої молоді Галина Гордасевич поступила у 1958 р. на вечірнє відділення Макіївського філіалу Донецького індустріального інституту – за тим всім і не догледіла, як малий Сергій захворів на дизентерію...

Жити самій з таким великим горем було неможливо і не хотілось. Все було б скінчено, якби не надлюдська материнська затятість: я будь що хочу мати дитину і я її матиму! Вже 19 червня 1961 р. Галина Гордасевич народжує знову сина, якому дає дуже незвичне для Східної України ім’я Богдан. Знову її дитина народжена поза шлюбом, проте цього разу вже вона вагітна покидає свого чоловіка, що близький був їй серцем, але чужий за духом. Так, цей чоловік щиро кохав свою Галю і тоді, і все своє подальше життя, що знайшло відображення в таких прозових творах Галини Гордасевич, як повість “Двадцять років і один день”, оповіданнях “Перше кохання Петра Амеліна” і “Дощ у вихідний день”. Він кохав її просто як жінку і хотів, щоб вона такою й була, а вона ж хотіла зовсім іншого! Не могла Галина Гордасевич самочинно обмежити своє майбутнє життя звичайним міщанським побутом, щоб потім подібно до своєї мами мучитись з того і щоденно кожну мить проклинати вся і всіх,- тому і пішла.

В той період Галина Гордасевич ще не могла визначитись однозначно щодо мети свого подальшого життя, принаймні їй були більше до вподоби точні науки, особливо захоплювалась фізикою, а в літературі була добре обізнана просто тому, що відмалечку читала багато всього, що тільки попадало до рук. Після того, як навесні 1962 р. Галина Гордасевич переїхала жити з шахтарського поселеня Ханжонково до обласного центру м. Донецька, вона одразу поступила вчитись на заочне відділення культосвітнього училища за спеціальністю “Режисер народних театрів” і влаштувалась на роботу простим працівником-поліграфістом в обласній друкарні. Якось один знайомий по роботі запросив Галину Гордасевич на засідання обласного літературного об’єднання “Обрій”, яке діяло при Спілці письменників спеціально для молодих початкуючих літераторів. Галина Гордасевич прийшла раз, другий і незабаром стала активним учасником цього літоб’єднання, і ось так несподівано вирішилась її доля – вона присвятила своє життя українській літературі.

У період існування в СРСР так званої “хрущовської відлиги” донецьке літоб’єднання “Обрій” під керівництвом письменника Йосифа Курлата, було надзвичайно прогресивним осередком культури, що виховало значну плеяду талановитих українських письменників серед яких достатньо назвати 3-ох лауреатів найвищої Державної премії ім. Тараса Шевченка: поетів Леоніда Талалая та Василя Стуса, а також прозаїка Василя Захарченка.

Зрозумівши своє покликання Галина Гордасевич у 1965 р. поступила вчитись на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького в Москві, який закінчила у 1971 р. Вдало відбувся її творчий дебют: в 1966 р. вийшла друком її перша поетична збірка “Веселки на тротуарах”, яку було визнано одною з найкращих за підсумками року серед українських видань. Стільки тої радості і було. Все подальше творче життя, як і в цілому особисте, було для Галини Гордасевич значно щедрішим на тернові колючки, аніж на квіти пошани і визнання, оскільки обертів набирала реакційна “брежнівсько хуга застою”. Історія не знає зворотного часу, але немає сумніву, що знайомство і спілкування з лідером дисидентського руху “шістдесятників” Іваном Світличним, дружні стосунки з його сестрою Надією, з Алою Горською, Євгеном Сверстюком, Вячеславом Чорноволом не надто сприяли полегшенню життя Галини Гордасевич, особливо тривале листування з останнім в період його ув’язнення. Хоч вона не попала під хвилю арештів, але до таємного “чорного списку” Галина Гордасевич за свою явно виражену неблагодійність перед радянською владою - була занесена і підступно покарана. У 1968 р. у донецькому видавництві “Донбас” знімають з виробництва (“зарізали”, як тоді казали письменники) вже відредагований і підписаний до набору рукопис нової збірки поезій. А у 1971 р. у київському видавництві “Молодь” знищують вже готову до руку верстку іншої книжки Галини Гордасевич. Це завжди було дуже болісною подією. Водночас донецькі письменники влаштовують таку жорстку обструкцію цій “затятій націоналістці-“бандеровке”, що пішло довгих 17 років на те, щоб Галину Гордасевич врешті-решт було прийнято до членів Спілки письменників у 1983 р. На той час в її доробку вже було 3 збірки поезії і 2 книги прози, тоді як більшість претендентів приймали до Спілки письменників на підставі 1 книжки та кількох журнальних публікацій. Як пригадує Галина Гордасевич, що їй, звичайно, було прикро, особливо при її важкому матеріальному становищі вона значно втрачала в оплаті гонорарів, проте вона отримувала певну моральну компенсацію в тому, коли люди починали виказувати своє здивування, що вона виявляється досі не є членом Спілки письменників. “Пробі, - відповідала тоді Галина Гордасевич,- добре що ви не здивовані навпаки”

Загалом творчий доробок з 4 поетичних збірок та 5 книжок прози, по одній критики та публіцистики – далеко не відповідають тому творчому потенціалу, який є у Галини Гордасевич. Просто жилось їй ох як непросто з її гордим, незалежним характером. Кожна книжка виходила надзвичайно важко, в такому жорсткому редакторсько-цензорському протистоянні, під таким прискіпливим тиском різних ретроградів, що навіть важко передати. Проте ці ж обставини “облоги” посприяли до активної діяльності Галини Гордасевич у сфері літературної крити, а також публіцистики. Особливо багато і продуктивно стала працювати Галина Гордасевич як публіцист в період настанням в СРСР “горбачовської перебудови” та проголошенням в 1991 р. незалежності України, як суверенної світової держави. Будучи безпосереднім активним учасником цього процесу, одним з організаторів-засновників Товариства української мови, Народного Руху України, Демократичної партії України, Галина Гордасевич постійно відгукувалась актуальними статтями на різні суспільно-політичні теми і характерним явищем було, що її статті починали самочинно передруковувати і тиражувати в інших часописах як України, так і української діаспори.

Після довготривалої праці коректором в Обласному управлінні по пресі, а потім у “Донпобутрекламі” на посаді сценариста, Галина Гордасевич з 1983 р. перейшла на творчу роботу професійного письменника. Дуже любила і багато виступала на різноманітних зустрічах з читачами, де, як пригадувала, за часту приходилось починати свій виступ з пояснення, чому вона пише українською, а вже тоді переходити безпосередньо до розповіді про свою творчість і читання віршів.

У 1990 р. збулась давня мрія Галини Гордасевич і вона нарешті повернулась на рідні прабатьківські землі Західної України переїхавши з Донецька до Львова, де продовжує активно займатись творчою та громадською працею. Цей “львівський період” у Галини Гордасевич був особливо продуктивним і вона стала лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники” за 1996 р., а наступного 1997 р. – лауреатом аж двох літературних премій: ім. Олександра Білецького в галузі критики і першою, кого відзначили новоствореною премією ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики.

Хочеться сподіватись, що поява довгоочікуваної збірочки поезій “Вибране сином” стане легким початком у виданні нових книжок Галини Гордасевич, на які з нетерпінням чекає український читач.

1999 р. Зиновій Зимний

Коментарі: 2

Богдан Бо

Щиро про майбутнє

Я попадаю перший день в лікарню у Львів. Поруч мене хлопець у якого ампутація двох ніг по

пах. До нього приїжджає дружина:

- Ой, Ігорьок, ой..

І виходить. Через 15 хв заходить медсестра і кладе йому 3 тис грн на стіл і каже:

- Я вибачаюсь, я не знаю, що робити з цими грошима. Ваша дружина сказала, що це за догляд за

вами. Я не знаю що з ними робить.

- А де вона?

Він їй дзвонить. Кімната закрита, все чутно.

- Ти де?

- Ігор, вибач, я не знаю, що з тобою робити, мені здається я з тобою не справлюсь. Я буду чесна з

тобою. Все, пока!

І я лежу і бачу, як в чувака нема дві ноги і його щойно кинула дружина. І добре, що у них нема

дітей.

І на таких контрастах я щодня ціную те, що маю - іншу ногу, дружину, дитину.

***

Коли я займають у тренажерному залі UNBROKEN, саджу свою доцю у крісло колісне і катаю,

щоб вона не скучала. Люди на мене дивляться з осторогою:

- Не роби так, це - погана прикмета.

І от відтоді, де б я не ходив, я запитую:

- Ви тримали у руках протез?

Я хочу, щоб його потримало 5000 людей і віддам у якийсь музей. Знімати всі ці забобони.

***

Коли я перший раз приїхав з війни - мене охопила апатія, адже я зрозумів, що я повернувся в

ІЛЮЗІЮ, МАТРИЦЮ. Там на фронті - справжнє життя. Все, що є Україна і є наша нація -

формується там. А ми тут, у класній ілюзії, п'ємо каву, ходимо у білих кросівках, посміхаємось.

Робимо вигляд, ніби війни не існує.

Я був на війні, я знаю, що таке смерть і що таке життя. Я знаю запах смерті. Я бачив людей, що не

хочуть жити і тих, хто вгризались у кожну можливість вижити.

***

Сьогодні важливіше ходити до психологів тим, хто не були на війні, ніж тим, хто там був.

***

Я найбільше боюь, що коли почнуться вибори, а підготовка вже почалась - хлопцям медійним

заносять або обіцяють великі гроші інколи лише за те, щоб він сказав, що ось цей чувак -

класний. Хоча це не так.

***

Ми коли купуємо новий телефон - він має 100 відсоткову робочу батарею. І з людьми так само.

Коли я їхав на війну, я вже мав операції на ногах через спортивні травми. Я вже їхав не на 100

відсотків з зарядженою батареєю. А що казати про військових, яким 50-57 років?

На війні "зарядка" тотально знижується, бо це погане харчування, хронічний недосип, стрес,

навантаження щодня важкостями, суглоби просто розхідний матеріал, вилітає спина. Якщо

людина воює з 24 року - знайте, там вже нема ні спини, ні колін.

Її батарея вже десь 30 відсотків.

Хто отримав тяжкі поранення - то це ще нижчий показник.

Ми тут маємо сформувати такі умови, щоб вони могли накопити цю батарею максимально скільки

можуть накопить. Тоді зявиться бажання іти на роботу, брати відповідальність за когось,

організовувати якісь бізнеси. Бо зараз дають гранти, але ніхто не хоче робить. Це - виклик. З них

ще й більшість тотально фінансово не грамотні, транжирать виплати на дрібниці.

А ще й потім розрив в коштах, які отримував бойові, був героєм, багато що отримував

безкоштовно, повертаєшся у реальний світ і тобі пропонують 25 тис грн заробітної плати. І це

такий ментальний провал.

Я захотів щось робити лише на 8 місяць своєї реабілітації.

Є візуальні цілі хлопці, але ментально - пошматовані.

Я чув, як хлопці готові були б ногу чи руку віддати, лиш би ментально стати знову нормальним.

Таблетки і психологи не помагають.

І хочу нагадати, що члени сімей військових - це ті самі ветерани, бо вони стягують не менше. І це

перші психологи, які працюють з ними. Не реальне навантаження і вони теж варті пільг тих, що

ветерани.

Від 6 місяців до півтори року треба, щоб відновитись і захотіти жити.

Я раніше мав тотальну агресію до всього несправедливого, що довкола. Я досі коли бачу, як з

вікна вилітає окурок, зупиняю машину, піднімаю і закидаю назад в вікно машини. Бо інакше ця

людина ніколи не зміниться.

Ставтесь до нас так, як хочете, щоб ми ставились до вас. У ключі всього - ПОВАГА.

Володимир Рудковський, "Будда", ветеран.

Коментарі: 4

Богдан Бо

Для того, щоб народитися нам потрібно:

2 батьків
4 бабусі і дідусі
8 прабабусь і дідусів
16 прапрадідусів і бабусь
32 тетра - бабусь і дідусів
64 пента - бабусь і дідусів
128 гекса - бабусь і дідусів
256 гепта - бабусь і дідусів
512 окта - бабусь і дідусів
1024 нона - бабусь і дідусів
2048 дека - бабусь і дідусів
Всього за останні 11 поколінь потрібно 4094 предки, і все це приблизно за 300 років до того, як

ми з вами народилися!
Зупинитися на мить і подумайте...
Скільки це доль, характерів, життєвих перемог і програшів.
Ми повинні відчувати вдячність і любов до всіх наших предків, тому що кожен з ними в кожному з

нас!
…А тепер уявіть, що кожен із цих предків мав свою історію. Хтось із ними був воїном, що захистив

свою землю, хтось — мудрим учителем, що передавав знання, хтось — майстром, що творив

прекрасне, а хтось — просто люблячою матір'ю чи батьком, які віддали все заради своїх дітей.
Кожен з них зробив вибір, що, зрештою, привів до вашого народження. Вони переживали радощі

й слідування, падіння і злети, шукали сенс життя, любили і втрачали, раділи і плакали. Вони

були такими ж живими, як і ми зараз.
І ось тепер їхня кров тече у наших жилах. Їхні мрії, їхній досвід, їхні молитви та надії передані

нам. Ми є живим свідченням того, що вони жили недаремно.
Чи замислювалися ви, що колись і ми станемо предками для сотень і тисяч людей? Що наші

рішення, вчинки й цінності визначати майбутнє поколінь?
Тож нехай ця думка надихає нас жити достойно, творити добро, берегти свою віру, любов і

спадщину. Адже ми — ланка у великому ланцюгу життя, і від нас залежить, яким буде світ для

наших нащадків.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Або - або

Я так скажу: якщо в Україні скасовано дію Конституції України, то у нас немає ні президента, ні парламенту, ні уряду, ні місцевої влади - немає закону, щоб це обумовлював як владу легітимну. А якщо Конституція України діє, то у нас немає легітимної влади так само, бо влада має бути обраною згідно закону народом країни, а не пролонгувати сама себе, що є узурпацією влади згідно з Конституцією України діючої.

Шакали кричать, що вибори зруйнують Україну і ми програємо! А ми зараз круто виграємо???!!! Якби була ситуація осені 2022-го, то я би також змовчав, але ми програємо скрізь повністю і на фронті, і у середині, і зовні у Світі. Програємо без виборів!

Схаменіться, людоньки! Якщо керівники погані і все валиться - їх потрібно міняти вже! То хоч якась надія, що погане не стане ще гіршим. А воно буде, якщо нічого і нікого не змінювати!

Моє звернення не так до простого люду, як до ото непростого: скільки донецьких магнатів жалілося, що якби вони знали, як воно стане, то ніколи б не загравали у сепаратизм, а навпаки круто підтримували Україну. Подумайте, хто не планує закінчити життя як емігрант навіть в стилі як Фірташ чи Ахметов. Все одно то ваше дно!

Ще окремо звертаюся до тих державних чиновників високого рівня: узурпація влади не відбувається однією людиною! Всі, хто виконує розпорядження нелегітимної влади стає автоматично злочинцем! Злочинцем в узурпації влади в Україні, тому буде кара за то всім співучасникам. Ви добре розумієте про що йде мова, бо саме ви мали попередити узурпацію влади своєю відмовою виконувати розпорядження людей, які на то не уповноважені! Ви того не зробили і це ви узурпували владу, а не він один!

Богдан Гордасевич

9:54 26.02.2025

Коментарі: 15

Богдан Бо

Згоден

Президент Мексики Клаудія #Шейнбаум звертається до #Трампа:

"Так вони проголосували за побудову стіни.

Ну що ж, друзі американці, навіть якщо ви мало розумієте географію, оскільки для вас Америка ваша країна, а не континент, важливо, щоб ви знали до того, як покладуть першу цеглину, що за тією стіною стоїть 7 мільярдів людей.

Але оскільки ви не знаєте терміну "люди", ми будемо називати їх "споживачами". 7 мільярдів споживачів готові замінити свої айфони на пристрої Samsung або Huawei менш ніж за 42 години. Можна також замінити Levi's на Zara або Massimo Duti.

Менш ніж за півроку ми можемо з легкістю припинити купувати автомобілі Ford або Chevrolet і замінити їх на автомобілі Toyota, KIA, Mazda, Honda, Hyundai, Volvo, Subaru, Renault або BMW, які техні Ці 7 мільярдів людей також можуть припинити підписуватися на Пряме ТБ, а ми не хочемо, але ми можемо перестати дивитися голлівудські фільми і почати дивитися більше латиноамериканських або європейських постановок, які мають кращу якість, послання

Як би неймовірно це не звучало, але ми можемо пропустити Disney і відправитися до курорту Xcaret у Канкуні, Мексиці, Канаді або Європі: є інші чудові напрямки у Південній Америці, Східній

І навіть якщо не вірите, навіть в Мексиці є кращі бургери ніж Макдональдс і вони мають кращу харчову цінність.

Хтось бачив піраміди в США? Єгипет, Мексика, Перу, Гватемала, Судан та інші країни мають піраміди з неймовірними цивілізаціями.

Дізнайтеся, де можна знайти чудеса стародавнього та сучасного світу. Ніхто з них в США. Ганьба Трампу, він їх купив і продав!

Ми знаємо, що Adidas існують, а не тільки Nike, і ми можемо почати носити мексиканські кросівки Ми знаємо більше, ніж ви думаєте.

Наприклад, ми знаємо, що якщо ці 7 мільярдів споживачів не куплять вашу продукцію, буде безробіття і ваша економіка (в межах расистської стіни) розвалиться настільки, що ви будете благати нас зруйнувати цю потворну стіну

Ми не хотіли, але.... Хочеш стіну - отримуєш стіну.

З повагою. "

Коментарі: 1

Богдан Бо

Жорж Дикий - Поезії

Жорж Дикий

ПРОРОЧЕ

Б. Г.

У спогадах краси нема –

там є прозріння!

Чимало випито вина –

а де везіння?

Моя чи ні у тім вина –

знати не хочу!

Водичка поряд є питна –

чуття злоскочу...

Красою сповнене життя…

А що я бачу?

Хто не цінує почуття –

тим не пробачу!

І може я і не герой,

щоб бити пику!

В душі я лицар і ще той –

як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал

свій кровожерний...

Мені не здобич цей шакал –

я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити

червена граду...

Ми йдемо твердо до мети –

добра і ладу.

ГРІХ

Присвячую чарівній Іванці С.

О не співай красуне!

Не співай

про щастя і любов,

палку любов.

Як музика зникає враз,

зникає враз...

Зникає і любов,

твоя любов...

Повірю в пісню і кохати,

кохати буду,

а пісня стихне – почуття

усі забуду,

вмить забуду...

Без пісні вартість у життя

таке мізерне,

геть мізерне!

Життя, як пісня! То життя!

Хто звук поверне?

Звук поверне...

Ось новий спів й нова цнота

у почуттях нових,

таких нових...

Стара мелодія – СТАРА

Забути ж – гріх,

забути – ГРІХ

СКОК – СКОК,

АБО «ВЕРШНИК УДАЧІ»

Віртуальне життя – ритуальне життя,

Я у ньому скачу наче вершник

Я скачу без коня

Через ніч в світло дня

Я скачу – тільки світла не бачу

Так минають роки

Проминають віки

Я скачу. Я скачу і не плачу

Плаче Доля моя

Плаче в дома сім’я –

Найдорожчим плачу я без плачу

А для чого – хто зна?

Де блукав допізна?

Де скакав без коня по удачу?

Я удачу догнав

Я удачу загнав

І тепер разом з нею я плачу

– Ти, удача моя,

Ми з тобою рідня –

Лиш з тобою в житті я щось значу…

Я удачу догнав

Я удачу загнав

Я удачу впіймав на удачу

І в ту мить – відскакав

І на землю упав

Вершник зник і пропав –

Це відзначу!

Головне, що скакав

Головне – доскакав

А що зник – того я

Не пробачу.

ШОКУЮЧИЙ ШОВ

(поема – дилема)

«Життя прожити – не поле перейти»

народна мудрість

Життя прожив –

і поле не пройшов...

Зайду і вийду:

часу новий шов...

Блукаю світом

в пошуках могил...

Дивлюсь у небо

як спадає пил...

Душа жива!

Не розтискай долонь!

Пульсує думка

в міріадах скронь!

Крізь пальці мчать

і люди, і чуття!

І смерті передує

зачаття!

І йде сівач

розкидує зерно...

Зберуть врожай –

зарухає жерно...

Звитяги Чин

і вічність небуття...

Високий гін

собачого виття...

Свобода вибору

у купі доль...

Нову й нову собі

хапаєш роль...

Ця круговерть,

як біг у колесі...

Земля ж і далі

на своїй осі!

Ти був! Ти є!

Тебе уже нема!

Новий дивак

постане у керма...

А в полі тому

я себе знайшов...

Усе життя блукав –

тому й не перейшов.

ТАКІ СПРАВИ

Хотів кохати

чарівну діву...

Хотів літати

в грозу і зливу...

Не мав талану –

гроза минула...

Кохання рану

діва забула...

Ну і пішли ВИ

окремо й разом!

В’ю з нервів линви,

звиваюсь плазом...

Не хтів, а маєш

такі гатунки...

Життя не вграєш –

геть подарунки!

Така принада –

чарівна діва!

Всесвітня влада –

гроза і злива!

Тож жити варто –

є діва й злива!

Пікова карто –

хрест і олива!

СПОГЛЯД

Тисячі років мовчання

були у мене без мене...

Тисячі років незнання,

що їх ніхто не поверне...

Знов обертаються зорі

довколо мене без мене...

Безмір у радощах й горі

все одно сльози наверне...

Вічності час неминучий

буде у мене без мене...

Спокою вітер співучий

саваном ніжно оберне...

* * *

Мороз пече сумніше за вогонь,

Любов пече сильніше від морозу,

Тож не ставай у всім відому позу –

Зігрій кохання подихом долонь

Застиг над містом чаду грубий шар

Душа волає в світу чистоти

Той крик розтане в межах пустоти

Валить з ротів і труб смертельний пар

Вгонь пече і гріє, а мороз

Пече вогнем навік завмерлу душу

Замерзле серце битись не примушу

Чуттям кохання у більйони доз

Мороз пече сумніше за вогонь

Любов пече сильніше від морозу

Ти відведи подалі цю загрозу

Тримай любов в теплі своїх долонь.

РАДІСТЬ ЖИТТЯ

Жорстокість світу радує мене

століттями наповнений з відчаю

дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю –

безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість

любові хрест, розп’яття і вино

рубати двері й вставити вікно

додати грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,

калічить нас умовними візками

січе, січе в науку всіх різками

а там і вб’є колись там або й щас...

ОПТИМІЗМ

Кусатися, брикатися

любити твоє тіло...

Кривлятися, звиватися

оповідати вміло...

Кохання, як мистецтво,

мистецтво – це кохання,

це скоки у крілецтво

з вечора і до рання...

Народжуються діти –

старіє наше тіло,

частішають помітки –

в архів готують діло...

І радість огортає

тупу і злу натуру...

І хтось розповідає,

що жив і вмер я з дуру.

МІЙ ДОСВІД

У пошуках слави

шугаючи гави

ішов я на прю

прийшов і корю

ту долю зрадливу

дурну і ліниву!

Бо я хотів слави

заради забави!

А тут тобі бій

тут рани і гній

могили і трупи...

Геройство – до дупи!

Зробив тоді драла

здав меч на орала

і зараз паную –

живу – розкошую!

Щоб щастя пізнати –

не варт воювати!

ПРОБЛЕМИ ДОЛІ В МОЛІ

(монолог)

Скромнішої нема від молі

та доля досипає солі...

– Коли лечу я, мов орел,

завжди знаходиться козел,

що коло мене скаче

і аплодує наче,

але все по–дурному,

аж я лечу додому

щоб відпочити в хаті

на байковім халаті

бо де так шаленіти

що вмію я летіти

фанати фанатично

плещуть в долоні клично

а все, що надто – зле

трапляється сумне

за шалом тих овацій

не бачу жодних рацій

поки я плавно лину

то з тріумфу загину

йой! матінко моя!

ну що це за фігня!

прошу вас до спокою

бо не злечу покою

……………………

та що це? де це я?

стріча в Раю мене сім’я…

В – ТИ – К

Ми з Господом давно на «ти» –

мені Він тикає безбожно

і не пускає у світи,

щоб я не пер по перед рожна.

А я й не пру, а як зіпру,

то не питатиму: –Чи можна?

Не нарікай на дітвору,

якій стареча є тотожна...

Для Господа ми всі одні

і розум тут ніщо не важить...

Якими були твої дні –

то тільки Вищий Суд розважить...

НІЧ І ДЕНЬ

«Якби молодість знала –

якби старість могла»

Темінь ночі – світло дня...

Чорні очі – навмання

їх цілуєш й проклинаєш

і женеш, і знов бажаєш...

– Хто ти, дівчина кохана?

Ангел чи у серці рана?

– Я твоя і не твоя,

бо у тебе є сім’я...

– Я для тебе все покину

і у ніг твоїх загину!

– Зайве це, коханий мій,

краще грошенят сувій...

– Шльондра знаю ти, кохана,

та найкраща і жадана!

– Милий, це у мене фах

та принадність у роках.

– Молода і ніжна ти,

в нас попереду – віки!

– В нас чи в мене, милий?

Ти ж давно вже сивий...

– Мить і вічність – то одно

долі вишите рядно!

– Я не шию-вишиваю,

а живу й щодня згораю...

– Не щодня, а кожну ніч

ти коханка в сотню свіч!

– Хтось для ночі – хтось для дня...

Скінчилась твоя платня.

АНТИПІДАРАСІВЦЯМ ПРИСВЯЧУЮ

Ми боролись, боролись, боролись

і не знати на що напоролись...

Бо назад ми усе задкували

і спиною вперед наступали.

Ми грозилися грізно з підвала

щоби влада боялась й дрижала,

якби тільки погрози ті знала,

але влада нас мала і мала...

Зека задницями ми залякаєм –

підарасом його обзиваєм!

Ми свідомі антипідараси,

невідомої статі і раси!

Переможемо всіх рачкуванням,

як не вийшло те діло лизанням!

Грізні ми – ми до влади спиною,

ми ВІД влади вклонились юрбою!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою

Й мажорів наглості,

Щоб жити в мирі з добротою

Без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби

Саме не зробиться!

Випрямлюй вікові горби

Душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:

– А що я можу?

І не грози, а покажи,

Як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –

Вони не варті...

Набий ту гниду золоту

В державній варті.

І стань керманичем життя!

І стань людиною!

Щоби пишалася сім’я,

А ти – країною!

Час не повернеться назад –

Чого чекати?

Щоб було в світі все гаразд –

Час повставати.

ВІТЕР ЧАСУ

Вітер часу, вітер Часу -

замітає знак слідів...

Я прощаю білу расу!

І клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?

У добрі без ворогів?

Тож для чого стільки праці?

І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -

тож паскудство навзаєм!

У Прокруста наче з ложем

запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,

недомірків вихваля...

Надаремно зло пророчиш! -

Світло видно звіддаля!

Вітер часу все сховає,

все змете і замете...

Тіло темінь поховає,

а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів

Жорж Дикий

Коментарі: 4

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Замітки:

Мені сьогодні 64 рочки виповнилося

Наш Джеймс

Шабо живий!

Прошу

Галина Гордасевич - 90!

Щиро про майбутнє

Для того, щоб народитися нам потрібно:

Або - або

Згоден

Жорж Дикий - Поезії