Микола Бердяєв "Анархізм" ч. 4
- 12.11.25, 18:03
- Знання є сила
Микола Бердяєв
"Анархізм" 1907 р.
Є дуже характерним і, можливо, провіденційним те, що
анархізм є творінням переважно російського національного
23
духу. Ми заражаємо Європу анархічними вченнями,
вражаємо її міщанський дух своїм бунтарством та
радикалізмом. Михайло Бакунін такий самий росіянин до
мозку кісток, як і Лев Толстой, такий самий крайній
радикал, як і Толстой, подібно Толстому відчувається у
ньому земна сила, хоч анархічні вчення їх цілком
протилежні. Є ще одна подібність у Бакуніна з Толстим:
він зближує свій анархізм з релігійною проблемою,
наближається до самого коріння анархізму (1. Анархізм
для Бакуніна є насамперед атеїзмом, знищення держави є
Насамперед смертю Бога в людських серцях, ідеал
безвладдя є насамперед визволенням від влади Божої, на
якій спочиває і всяка державна влада. Атеїзм Бакуніна не є
простим позитивізмом, це позитивізм войовничий,
боротьба проти Бога як винуватця існування у світі зла
влади. Правда, Бакунін бореться не з Богом, а з ідеєю Бога,
тому що його свідомості чужий містичний реалізм, але в
стихійній природі його багато містики і часто, сам того не
помічаючи, він переходить до боротьби з самим Богом як
ворожою йому реальністю, а не лише з помилковою ідеєю
Бога. На думку Бакуніна, будь-яка державна влада
грунтується на владі Божій, на благословенні Божому, і
падає зі знищенням Бога, оскільки не залишається для неї
жодної ідеальної опори; всяка державна влада, на його
думку, не протилежна до теократії, а покоїться на теократії.
Ніхто ще до анархіста Бакуніна не ототожнював абсолютно
будь-яку владу з Богом, і в цьому він антипод анархіста-
Толстого, який абсолютно протиставив будь-яку владу
Богу. Наше історичне православ'я, яке дало релігійну
санкцію самодержавству, тим самим давало велику поживу
для ідей Бакуніна. Майже вся російська інтелігенція,
слідом за Бакуніним, бачить у Богові ворога свого, ворога
свободи, оскільки ідеологічну могутність ненависної
державної влади приписує його релігійній санкції. Так
думають благочестиві російські радикали, ті які полюбили
добро, але й демонічні анархісти теж вбачають сутність
боротьби з владою у подоланні Бога, бачать остаточну
свободу лише у звільненні від Бога як від абсолютного
джерела влади. Бакунінське ототожнення влади державної
24
з владою релігійною, виведення будь-якої держави з
природи Божества, що її санкціонує, є ідеєю дуже
глибокою, дуже значною, хоча й хибною, цілком
суперечить істині. Бакунін все ще загіпнотизований Богом-
силою, Богом-владою і не знає Бога-любові, Бога-свободи,
не розуміє стосунку Сина Божого, досконалого виразника
волі Отця свого, до кожної держави та до будь-якої влади.
Втім, войовничий атеїзм Бакуніна - не просте
непорозуміння, не тільки темрява у його свідомості: в
анархічній стихії Бакуніна піднімається бунт не тільки
проти держави, не проти влади і насильства, але, можливо,
і проти будь-якого об'єднання людей, проти світової
гармонії, проти Сенсу світу. Анархія як світовий розбрат і
розпад, звичайно, неприємна Богу. Бакунін жадав хаосу,
жадав всесвітньої пожежі, в якій згорить весь сучасний
світ з його злом і неправдою, але і з тисячолітніми
цінностями. Він чекав з вірою та надією, що на згарищі
старого світу виникне щось нове і прекрасне, але нічого не
міг сказати про сили для створення нового світу, нічого не
знав про сенс цього нового. Його анархічний бунт химерно
сплітався зі слов'янофільським месіанізмом, з якоюсь
хаотичною містикою. До стосунків між анархізмом та
атеїзмом ми ще повернемося і тоді побачимо, що
позитивними своїми перспективами анархізм є
протилежним богам. Бакунін так само важливий для нас, як
і Толстой. Анархісти дії продовжують на практиці справу
бакунінського хаосу, бакунінської ненависті не лише до
влади держави, а й до Бога. Але не було в Бакуніна духу
Великого Інквізитора, біса системи, була праведна спрага
знищити будь-яку брехню політики, праведний бунт проти
буржуазного світу. Бакунін ближчий нам, ніж Маркс.
Бакунін - радикальний анархіст, оскільки ставить долю
безвладдя у залежність не лише від зовнішніх речей, а й від
внутрішнього перевороту релігійного порядку. Можна
шукати у Богові свободи від влади природної необхідності
та державного насильства, але в чому ж шукати свободи
від Бога, як того хотів Бакунін?
Західноєвропейський анархізм не такий радикальний, як
російський, не так глибоко захоплює, але і він дав Макса
25
Штірнера, який мислив про анархію граничну та
остаточну. Штірнер - найсильніший і найглибший філософ
анархізму на Заході, єдиний, можливо, цікавий для нас.
Анархічна філософія М. Штірнера є граничним
індивідуалізмом, людським суб'єктивізмом та соліпсизмом.
Штірнерівське «Віпліде», «Я» - остаточно самодостатнє,
відокремлене від світу, і хоче заглушити «воно», тугу
самотності тією фікцією, що все, весь світ - «його
власність». Анархізм М. Штірнера переважно
філософський, у ньому мало соціальних мотивів, і тому цей
самотній о мислитель мало цінується практичними
анархістами. Штірнер грубуватий і вульгарний, але
сміливий думкою, вміє доводити до крайньої межі свої ідеї.
Анархізм М. Штірнера є межею індивідуалізму, де він
перетворюється на світовий розпад, остаточне від'єднання
одиниць, з яких складається світ. Штірнерівський
«Єдиний» обожнює себе, прагне багатства, хоче весь світ
зробити своєю власністю. Але від самозбагачення цього
стає бідним і порожнім, все зменшене і знецінене для
нього. Анархічна свобода «Єдиного» порожня та
беззмістовна, це гола форма соліпсизму. Демонічний
індивідуалізм Штірнера обожнює не людство, подібно до
Фейєрбаха, а дане людське «я», що розглядає всяке інше
людське «я» лише як свою власність. Але як багато разів
ми овже говорили, подібний індивідуалізм руйнує
індивідуальність, винищує саму ідею особистості. Адже
штірнерівський соліпсизм і суб'єктивізм суто
позитивістичного і емпіричного характеру, він не
переходить у містичну площину, і тому «я», що
роздувається, не має для Штірнера справжньої реальності,
це не метафізична монада, а лише ряд психічних і фізичних
станів, викликаних вищою емпіричною природою.
Суб'єктивно-позитивістичний анархізм Штірнера - не
індивідуалізм, а еготизм. Вся штірнерівська анархічна
філософія заснована на ілюзіонізмі. Приємна ілюзія
божественності своїх еготичних станів, що минають, які не
мають жодної реальності, - ось до чого все зводиться. Цей
«Єдиний» - такий собі бог, - підпорядкований природній
необхідності, смертний, що навіть не має реальної єдності
26
(«я» - не реальна монада для Штірнера, а лише сукупність
суб'єктивних станів). Анархізм Штірнера є однією з меж
позитивізму, позитивістичного ілюзіонізму, подібно до
того, як іншою межею є марксистський мурашник.
Штірнер хоче звільнити людське «я» не тільки від держави,
а й від усіх цінностей, від усіх шляхетних почуттів, від
усякого благоговіння перед вищим залишається
«єдиний» зі свободою, що спочиває на небутті,
залишається дух його спустошеним і нічого не може з своєї
порожнечі створити. Те, що ШІтірнер відмовляється і від
останньої святині, винайденої Фейєрбахом і Контом,
святині - людства, у цьому він послідовний і по-своєму має
рацію: обожнювання лише людського фатальним чином
веде не до поєднання людей в одне тіло, а до роз'єднання та
атомізації. Якщо перекласти «єдиного» з мови морального
еготизму на реально-історичну та релігійно-метафізичну
мову, то він виявиться передчуттям земного бога, одного
володаря. Безбожний анархізм також веде до цього нового
деспота, як і безбожний соціалізм, але ще спокушаючи
порожньою, ілюзорною свободою. Штірнер за багатьма
мотивами вищий таких прекраснодушних анархістів, як,
наприклад, Кропоткін, які пророкують райське життя в
добре влаштованих будиночках з садками, в ньому яскраво
виявляється демонічний (у поганому сенсі) бік анархізму.
«Єдиний» Штірнера ніби вже зближується з
«надлюдиною» Ніцше, хоча Ніцше не можна виводити зі
Штірнера, він і складніший, і благородніший, і
релігійніший від останнього.
Анархізм М. Штірнера, та й будь-який граничний
анархізм, у подальшому своєму розвитку не може
залишатися в позитивній площині і повинен перейти в
анархізм містичний. Але містико-анархічні прагнення та
побудови ми зустрічаємо не у соціальних мислителів, а у
художників, які завжди глибоко сприймають живу душу
ідей, зустрічаємо у декадентів та символістів. Декадентство
не цікавиться політикою, але в глибокій своїй сутності має
анархічну тенденцію, воно є анархічною кризою духу,
анархічним бунтом проти визнаних цінностей, анархічним
27
подоланням моралі. Декадентський анархізм не може бути,
звісно, вираженим у термінах соціологічних, а виключно
психологічних, не позитивістичний, а, більше, містичний
за своєю тенденцією. Психологічна витонченість
непомітно переходить у містику, але містику завжди сліпу
та ірраціональну, позбавлену релігійного світла та
справжнього реалізму. Анархізм містичний жадає
остаточної, останньої, абсолютної свободи, він не мириться
на відносній та умовній соціальній свободі, і в цій спразі є
частина істини, яка перетворюється на брехню, коли її
сприймають за ціле. Анархічна містика - це середовище, в
якому може засвітитися нова релігійна свідомість, вища за
своєю повнотою релігійність, але й легко може бути ухил
до релігії зворотної, антирелігії, демонізму небуття. Довго
залишатися в нейтрально-анархічному стані не можна
безкарно - це гасить дух, спустошує душу. Те, що є
істинного в містичному анархізмі, - елементарне, є
надбанням підготовчого класу: нагадування про містичну
свободу, про свободу совісті як неминучу передумову
будь-якого релігійного життя, дуже корисне нагадування
для спокушених теорією авторитету, але непотрібне для
вільних. В анархізмі на містичній підкладці особливо
яскраво позначається двоїстість будь-якого анархізму:
анархічне визволення є шляхом і до остаточного добра і до
остаточного зла. Про містичний анархізм я вже говорив.
Але остаточне звільнення має відбутися, насильство і
влада, що втілювалися в державі, містять в собі зло
безперечне, 1 в цьому правда анархізму.
Видатним теоретиком анархізму треба ще вважати
Прудона, але анархізм його залишається на поверхні, що не
доходить до містичних глибин. Прудон - нейтральний
ідеаліст, він посилається на справедливість, властиву
людській природі і навіть природі світу, але порушену
державним насильством. У Прудона було неприємне
міщанство, духовна буржуазність, властива, втім, багатьом
соціалістам та анархістам. Але соціальні, політичні та
економічні ідеї Прудона я дуже ціную, його мирний,
культурний анархізм дуже повчальний для влаштування
того, що я назвав нейтральним соціальним середовищем.
28
Багато з його ідей застаріли і не відповідають сучасному
стану науки та соціальної дійсності, але є у нього керівні
принципи, що шнне втратили й досі значення та
несправедливо забуті (2). Така, перш за все, ідея створення
суспільства на вільно-договірних засадах поза
державністю, поза політичними пристрастями та
політичною владолюбністю; такий федералізм Прудона,
що правильно відзначив головну виразку нової
французької історії - державну централізацію, однаково
милу як серцю реакційному, військово-диктаторському,
так і серцю революційному, якобінському; такою є ідея
повного усунення держави без насильства. Багато є
справедливого на шляху, вказаному Прудоном, але ми не
поділяємо його раціоналістичного утопізму, його віри в
остаточне торжество справедливості та анархічного добра
раціонально-економічним шляхом.
