хочу сюда!
 

liliya

33 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 33-38 лет

Заметки с меткой «пам'ять»

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла Галина Гордасевич

Сьогодні рівно 20-ть років тому померла моя мама Галина Гордасевич і за цей час були моменти, коли я казав: -Як шкода, мамо, що ти не бачиш цього торжества України! Твого торжества!,- а були моменти, коли я навпаки казав: -Як добре, мамо, що ти цього не бачиш ганебного явища у нас... І це все, що можу сказати сьогодні, бо багато всього було сказано за ці роки мною про маму, а тепер час говорити іншим людям, оскільки казав і кажу: -Галина Гордасевич жила і писала для людей - не для мене особисто. Тому і саме тому вирішувати людям чи вона їм потрібна - чи не потрібна. Амінь




МІЙ СИН ЗАСНУВ...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.


САМОТНІСТЬ

Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...

Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
       
        А гуси гелгочуть,
        Мене брати не хочуть...


СИНОВА  КАЗКА

Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.



* * *

Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.

А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.

І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.

Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!


* * *

Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.


* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
        людськi обличчя.


* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?

***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.

с Галина Гордасевич

https://fondhg.io.ua/

Поетеса Людмила Лежанська


ПРО ДОБРООКИЙ СВІТ ЛЮДМИЛИ ЛЕЖАНСЬКОЇ РОЗПОВІЛИ В ОБЛАСНОМУ МУЗЕЇ
Про доброокий світ Людмили Лежанської розповіли в обласному музеї
У Волинському краєзнавчому музеї відбувся вечір-портрет української поетеси Людмили Лежанської «Мій доброокий світ…», приурочений до 70-ої річниці від дня її народження. Акція відбулася в рамках музейного проекту «Відомі жінки Волині».
Мета вечора – ознайомити учнів з життям і творчістю волинської поетеси Людмили Лежанської, розвивати в дітей уміння сприймати красу поетичного слова, на прикладі життя та творчості поетеси виховувати віру в себе, в силу любові, добра, терпіння та інших людських чеснот.
На захід завітали учні Луцького НВК ЗОШ І-ІІІ ст. №22 – ліцею, Луцької гімназії №4 та студенти Волинського коледжу Національного університету харчових технологій.
У проведенні свята брали участь рідні, друзі, знайомі поетеси. Племінниця Лариса Стасюк, вчитель-методист англійської мови Луцького НВК ЗОШ І-ІІІ ст. №22 – ліцею, зворушливо розповіла про свій духовний зв’язок з поетесою, про теплі родинні стосунки, які надавали письменниці наснагу для творчості та боротьби з недугою. На згадку про зустріч Лариса Володимирівна подарувала музею збірку поезій Л. Ю. Лежанської «Стежечка».
Щире слово про письменницю сказали Ніна Терещук та Віра Боярська, родичі поетеси, її товариш Юрій Михайлицький.
Василь Іщук, лікар-терапевт Волинської обласної клінічної лікарні, приятель Людмили, розповів гостям про пам’ятні зустрічі з родиною Людмили, зазначив, що, незважаючи на приреченість, безнадійність долі, вона оптимістично дивилася на життя, прагнула бути потрібною людям, мала «сонячну душу»… Саме лікарю поетка присвятила вірш «Гілка папороті. Символ».
Поезії Людмили Ярославівни вперше прозвучали на Волинському радіо у 1970 році, про цю подію розповів заслужений журналіст України Василь Федчук.
Своїми споминами поділилася представниця Національної спілки письменників України Олена Криштальська, поетка, перекладачка, лауреат літературної премії ім. Василя Мисика та Всесвітньої української координаційної ради, обласної літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського, літературної премії ім. Григорія Кочура, польської міжнародної літературної премії імені Юзефа Лободовського. Вона подарувала музею книгу «Пізня яблуня», у якій вміщено вірш-диптих «Пам’яті Людмили Лежанської».
Поезію прочитали вихованці гуртка «Мистецтво слова» Палацу учнівської молоді (керівник Тетяна Панасюк).
На завершення свята родинний гурт зворушливо виконав улюблену пісню Людмили – «Неспокій» (композитор Ярослав Найда).
Гості вечора мали змогу ознайомитись із фотодокументальною виставкою з фондів музею, на якій представлені матеріали про життя і творчість Людмили Лежанської: світлини з сімейного альбому, які розповідають про дитячі та юнацькі роки поетеси, листи, рукописи, вітальні телеграми, ноти до пісень на вірші поетеси, художні малюнки, збірки поезій, публікації тощо.

Людмила Ярославівна Лежанська народилася 11 березня 1947 року в селі Вербичне Турійського району. В дитинстві захворіла і все життя була прикута до інвалідного візка. Середню освіту здобувала самотужки. Рано виявила хист до малювання та вишивки. З дванадцяти літ почала писати вірші. Член СПУ.
Померла 9 листопада 1981 року. Похована в місті Луцьку.
За життя поетеси вийшли друком лише дві збірки поезій – «Поезії» (1980) і «Стежечка» (1981). Посмертно видано ще дві – «Мій доброокий світ» (1986), «Чому став синій льон» (1990). За ініціативи родини у 2010 році вийшла у світ книга Людмили Лежанської «Мій опротестований долею і людьми світ». У ній вміщено видані раніше поезії і неопубліковані прозові твори Л. Я. Лежанської. Вперше оприлюднено сторінки із щоденника, який вона вела впродовж останніх десяти років життя. Окремим розділом подаються спогади рідних про письменницю.
Нещодавно у приміщенні Волинського краєзнавчого музею відбувся вечір-портрет «Крізь біль — в життя, до світла...» (до 65-ої річниці від дня народження української поетеси Людмили Лежанської (1947-1981) з циклу «Відомі жінки Волині».
Людмила Ярославівна народилася в селі Вербичне Турійського району. У дитинстві захворіла і все життя була прикута до інвалідного візка. Освіту здобувала самотужки, з допомогою матері Олени Іванівни — вчительки початкових класів. Рано виявила хист до малювання та вишивки. З дванадцяти літ почала писати вірші.
Вірші Людмили Лежанської сповнені добротою, щирістю, любов’ю до рідного краю і його людей. За життя поетеса встигла порадіти двом своїм збіркам — «Поезії» (1980) і «Стежечка» (1981). Пізніше вийшли ще дві — «Мій доброокий світ» (1986), «Чому став синій льон» (1990).
У вечорі взяли участь голова обласної організації Національної спілки письменників України Ніна Горик, письменник і перекладач Олена Криштальська, родичі, друзі, знайомі поетеси.
Серед колекцій, які зберігаються у краєзнавчому музеї, почесне місце займає особистий фонд Людмили Лежанської. Його експонатами є документи, рукописи, малюнки, вишивки, матеріали про її життя і творчість, передані до музею родиною та друзями. Окремі з них були представлені на виставці, яку підготували наукові співробітники відділу науково-освітньої роботи.
Поезію Л. Лежанської читали учні 8-ого класу Луцької ЗОШ № 22, а вірші поетеси для малят — першокласники Луцького навчально-виховного комплексу № 26.

Людмила Лежанська: 71 рік з дня народження відомої турійської поетеси
 11.03.2018

Сьогодні свій День народження могла б відзначати турійська поетеса Людмила Лежанська.

Письменниці виповнився б 71 рік.

Людмила Лежанська родом із села Вербичне Турійського району.

У дитинстві захворіла, ціле життя була прикута до інвалідного візка. Рано виявила хист до малювання та вишивки, почала писати вірші. Друкувалася в журналах, альманахах, колективних збірниках. З 1980 – член Спілки Письменників України. Особистий фонд мсткині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

Поетеса померла 1981 року, у віці 34 років.

Публікуємо деякі дитячі поезії Людмили Лежанської:

Розмова з квітами

Де стежиночка у полі,
Там росте квіток доволі.

Там хмариночка гуляла,
З кимось тихо розмовляла.

Мама-хмара чорно-біла
До хмариночки прибігла:

– Ти чому сама гуляєш?
З ким у полі розмовляєш?

Посміхнулась доня мамі:
– Чи ж не бачиш – із квітками!

Котик плаче на морозі

Котик плаче на морозі,

Бо йому померзли нозі.

Ходи, котку, до хати,

На лежанці будеш спати.

Людмила Лежанська
Розмова з квітами
Вірш

Де стежиночка у полі,
Там росте квіток доволі.

Там хмариночка гуляла,
З кимось тихо розмовляла.

Мама-хмара чорно-біла
До хмариночки прибігла:

– Ти чому сама гуляєш?
З ким у полі розмовляєш?

Посміхнулась доня мамі:
– Чи ж не бачиш – із квітками!

24,06.14 під час виконання завдання загинули четверо героїв СБУ

24 червня 2014 року під час виконання завдання на сході України загинули четверо героїв СБУ — підполковники Володимир Шкіра та Ігор Горбенко, капітан Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак.
Перед загибеллю група фахівців СБУ встановила на горі Карачун поблизу Слов’янська спеціальну апаратуру, щоб фіксувати факти порушення терористами домовленостей про припинення вогню. Виконавши завдання, гелікоптер із групою піднявся в небо. А вже за дві хвилини був збитий бойовиками з переносного зенітно-ракетного комплексу. Очевидці бачили: озброєні терористи чекали, поки вертоліт підніметься вище.
Менше ніж за два тижні Слов’янськ був звільнений від терористів... Герої не вмирають!

https://static.xx.fbcdn.net/rsrc.php/v3/yd/r/_bEC_6sb0Gc.png

Вшанували пам'ять Симона Петлюри

Посольство України у Франції вшанувало пам'ять Симона Петлюри
Посольство України у Франції вшанувало пам'ять Симона Петлюри

Симон Петлюр

КИЇВ. 26 травня. УНН. Посольство України у Франції вшанувало пам'ять видатного українського державного діяча Симона Петлюри в річницю його загибелі. Про це в понеділок, 25 травня, повідомили на сторінці посольства в Twitter, передає УНН .

"Ми вшанували пам'ять видатного українського державного діяча - голови Директорії Української Народної Республіки, Голови Армії України - Симона Петлюри. 25 травня 1926 він був убитий ворожою кулею на вулиці Расін в Парижі і похований на кладовищі Монпарнас ", - повідомили в посольстві.

Довідка УНН : Симон Петлюра був одним з лідерів національного руху в Україні. З 1919 по 1920 рік він був головою Директорії УНР і головним отаманом військ і флоту. Петлюра вбитий в 1926 році в Парижі Самуїлом Шварцбардом, якого в підсумку виправдав французький суд.

Нагадаємо, в травні 2019 року архів Служби зовнішньої розвідки (СЗР) України розсекретив майже 350 документів про діяльність Української народної республіки (УНР) і про вбивство Симона Петлюри.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Києві відкрили барельєф Симону Петлюрі

Nous avons rendu hommage Simon Petlura, minent homme d'tat ukrainien - prsident du Directoire de la Rpublique populaire d'Ukraine, Chef de la Arme 🇺🇦. Le 25 mai 1926, il est tu par une balle ennemie dans la rue Racine Paris et est enterr au cimetière Montparnasse.

Посмотреть изображение в Твиттере

На згадку про письменницію Галину Гордасевич

Вона була і буде 
(архівне)



Громадськість Львівщини цілою низкою заходів вшанувала другу річницю від часу смерті письменниці Галини Гордасевич. Так 11 березня, в її день смерті, у Львівському Аграрному університеті відбулась презентація книги-мартиролога "Нескорена Берегиня", над якою останні роки свого життя напружено працювала письменниця. Потім 13 березня, в день похорон Галини Гордасевич, у Львівському обласному Будинку вчителя відбулась презентація її книги перекладів світової лірики "Українка в світі".  Таким чином хоч і з-запізненням, але ще одна мрія письменниці здійснилась завдяки її сину Богдану і львівському видавництву ЛА "Піраміда", яке видало обидві названі книги.
Заключним став вечір пам'яті письменниці Галини Гордасевич у музеї Івана Франка у Львові, на який  син письменниці Богдан Гордасевич приніс дві посмертні нагороди Галини Гордасевич: Почесну відзнаку-хрест "За заслуги в боротьбі за волю України" від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих і Нагрудну відзнаку-орден "За вірність" імені Василя Стуса від Всеукраїнського товариства "Меморіал". -Це справді одні з найцінніших нагород для Галини Гордасевич,- наголосив в своїй розповіді її син і висловив щиру вдячність пп. Петру Франку і Євгену Гриніву за таке високе пошанування його мами. Далі він прочитав кілька віршів Галини Гордасевич, які віднайшов серед архіву і які ще ніколи не друкувались.
 
Доля поета

Минули дні поразок й перемог, 
Верхів'я щастя й урвища розпачні. 
За кожен день, який тобі дарує Бог, 
Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!
Що слава? Заздрість, схована під усміхом! 
Той, що укрився за твоїм плечем, 
Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.
Не називай цього ні горем, ні бідою.
Якщо не віршомаз ти, а поет,–
Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі, 
Пускають плітки й дотепи солоні,–
Відкрий вночі вікно – і Бог тобі 
Найкращу зірку покладе в долоні.

***
І учні не вчать, і дорослі не знають, 
Та ще мене визнають, ще запізнають! 
Вийде юнак із отецького дому –
Я стану в пригоді йому, молодому
Дівчина буде з кохання марніти – 
Я її втішу: - Рідна мені ти! 
Старим засвічуся промінням весіннім, 
Отим, що сіяло на їхнім весіллі. 
Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти! 
Ну, хай і не будуть у школах учити, 
Та будуть читати, і в голову класти, 
І юні поетки рядки мої красти.

***
Не покладу перо, хоч стомилась рука, 
Додам ще свою казку до довгого ряду. 
А як буду голодна – спечу собі колобка, 
А як буду  сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!
Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.
А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,
А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***
Покинуте гніздо, мов хата опустіла, 
Де вибиті шибки і на порозі сніг. 
Скажіть: куди та дташка відлетіла, 
Що так його мостила навесні? 
Було ж: від сонця шибка золотіла 
І в хаті пахло хлібом і теплом. 
Скажіть: куди та пташка відлетіла, 
Що зносила стебельце за стеблом? 
А час прийшов – від холоду тремтіла. 
І в небі тих доріг – лиш вибирай! 
Скажіть: куди та пташка відлетіла –
У вирій а чи в Рай?

Далі своєрідну естафету вшанування письменниці Галини Гордасевич підхопили її земляки: 27 березня у відновленому Кремянецькому педагогічному інституті, який очолює ректор Афанасій Ломакович, відбулось обговорення творчого доробку письменниці Галини Гордасевич, проведене завідуючим гуманітарною кафедрою Олегом Василишиним; 28 березня у Кремянецькому ліцеї, очолюваного директором Анатолієм Аврамишиним, пройшли літературні читання вже вчетверте від часу смерті письменниці – отже уже традиційними, але кожного року інакшими, бо літературно-музична композиція за поезіями Галини Гордасевич у виконанні ліцеїстів під керівництвом вчительки Віри Трачук була побудована у формі послідовного представлення кожної з 8 збірок поезій, які вийшли за останні роки. 
29 березня відбулась ще одна зустріч громади Кремянця з сином письменниці Богданом Гордасевичем та знайомство з новими виданнями очолюваного ним Видавничо-благодійного фонду ім.Галини Гордасевич відбулась у міській бібліотеці ім Юліуша Словацького, якою керує директор Оксана Вальчук. В усіх цих заходах активну участь брав давній приятель Галини Гордасевич, відомий літературний дослідник і краєзнавець Гаврило Чернихівський, автор книги есеїстики “Портрети пером”. Від керівництва району добре слово висловив завідуючий відділом культури Василь Скоропляс, а від місцевих письменників - поетеса Ольга Біркова.
Нарешті 30 березня вшанували Галину Гордасевич у обласному центрі – м.Тернополі, де в неділю -  в приміщенні Спілки письменників якраз проходило засідання літоб”єднання письменників і початківців з районів. Голова Тернопільської організації НСПУ Володимир Барна високо оцінив творчу спадщину покійної письменниці і закликав всіх долучитись до святої справи спорудження гідного надмогильного пам'ятника на могилі Галини Гордасевич до часу  відзначення її ювілею - 70-річчя від часу народження у 2005 р.
Проте і цей величний акорд не став останнім, тому що крапку було поставлено таки у Львові: 2 квітня в Центрі української книги Товариства "Просвіта" Франківського району, який очолює директор Леся Калічко, за ініціативи Громадського об'єднання "Етра" в особі його голови поетеси Наталки Криничанки відбулась зустріч з двома героїням-політв'язнями, про яких описано в книзі-мартирологу "Нескорена Берегиня": з Ганною Іваницькою та Мирославою Зваричевською. Самим проведінням останнє слово в усьому загальному циклі заходів по вшануванню пам'яті письменниці Галини Гордасеви дісталось її посестрам по мученицькій долі і незборимому духу.

Зиновій  Зимний

Заповіт Галини Гордасевич

Коли помру, —колись-таки помру, —

Хоч вірю,що це станеться нескоро, —

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так — хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».



Галина Гордасевич похована 13 березня 2001 р. у рідному Кремянці на старому Монастирському цвинтарі, як того і бажала...

Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич



Сьогодні 19-та річниця смерті Галини Гордасевич, а цей фільм є її доля і недоля водночас.
Подивіться його весь і тим вшануйте пам'ять про письменницю.
Ще запаліть свічу пам'яті та прочитайте вірш Галини Гордасевич, тому що люди не вмирають, допоки їх згадують живі, а письменники оживають, коли їх твори читають.
Світла і вічна пам'ять моїй дорогій мамі.




У Львові вшанували пам’ять Головкома УПА Романа Шухевича

На місці загибелі головнокомандувача УПА Романа Шухевича згадали події 70-річної давнини



У Львові вшанували пам’ять головного командира УПА Романа Шухевича



5 березня 1950 року свій останній бій прийняв головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Тоді, під час спецоперації, конспіративну хату в Білогорщі, що поблизу Львова, чекісти взяли в облогу. Генерал Чупринка спробував вийти з оточення. Ліквідував одного та поранив ще декількох емгебістів. А коли ситуація стала безвихідною – вистрелив собі у скроню. 70-ту річницю подвигу вшанували на місці загибелі легендарного командира. До слова, у Музеї Романа Шухевича від часу перебування тут самого головнокомандувача мало що змінилось.

Зранку 5 березня 1950 чекісти вийшли на слід невловимого генерал-хорунжого УПА та взяли в облогу увесь район Білогорщі. Загалом радянські служби безпеки задіяли для операції, яку назвали ліквідація «Вовка», понад тисячу бійців. О 8-ій ранку у двері квартири постукали.

«Чекісти звужували навколо нього кільце і це було питанням часу: коли вони вийдуть безпосередньо на його слід. Було шість чи сім спецоперацій, які вони нібито звітували, що вже ліквідований головний, але кожним разом він залишався живим», – розповідає історик Микола Посівнич.

Пізніше провели обшук у помешканні та допит зв’язкової. Для Шухевича в хаті була облаштована спеціальна схованка, в якій він переховувася на випадок візиту непроханих гостей. Та тоді командир зрозумів, що справи серйозні, але прийняв виклик долі.

«Він робить спробу втечі: втікає по сходах. У цей час у двері входить радянський офіцер. Він став на заваді. Роман змушений пострілом у серце вбити цього офіцера, а на вулиці стояв сержант, почув постріли, вбіг і тут внизу на сходах автоматною чергою три кульові поранення наносить в груди Роману Шухевичу», – переповідає історію наукова працівниця музею Романа Шухевича Любов Дацко.

Ліквідувавши майора, поранивши ще декількох гебістів, Чупринка вистрілює зі свого «Вальтера» собі у скроню – аби не дістатись ворогу живим. Згодом опізнавати тіло батька привели малого сина Юрка.

«Вони відкривають, бачу: лежить права рука на грудях, ліва витягнена і цівка крові. Такий спокійний, очі відкриті і в далину задивлений, але видно, що очі неживої людини», – згадує син Романа Шухевича Юрій.

Історики й досі не знають, де тіло головнокомандувача. Найімовірніше, його просто знищили, аби не залишити й сліду від легенди підпілля, яка до 1950 року не корилась радянській владі.

70-ту річницю з дня загибелі вшанували на місці останнього чину: до пам’ятника генерала Чупринки на Білогорщі поклали квіти, а також відслужили панахиду.

Довідка

Роман Шухевич — український політичний і державний діяч, член галицького крайового проводу ОУН та генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА. Народився 30 червня 1907 року у Львові, а 5 березня 1950 року був убитий представниками радянського МДБ. Посмертно Романові Шухевичу було присвоєно звання Героя України.

Головні новини Львова Юрій Шухевич Роман Шухевич УПА

https://zaxid.net/news/

І Павлокому, і Вербицького у Польщі пом'янемо

У Млинах вшанують пам’ять отця Михайла Вербицького
НОВИНИ 05 БЕРЕЗНЯ, 2020


у селі Павлокома на Ряшівщині, Польща, відбулись скорботні заходи із вшанування пам’яті 366 українців, загиблих 3 березня 1945 року

У суботу, 7 березня, у Польщі відбудуться заходи до 75-ї річниці трагедії села Павлокома та 205-ї річниці від дня народження о. Михайла Вербицького. Про це інформують у департаменті внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА.

Заходи розпочнуться на Меморіалі трагічно загиблим 366 українцям у с. Павлокома, де відбудеться чин панахиди та покладання квітів і лампадок. Опісля – скорботне віче з нагоди вшанування 75-ї річниці трагедії села Павлокома.

Продовжаться заходи у с. Явірник Руський, де представники делегацій візьмуть участь у молебні за Україну та український народ.

Опісля учасники вшанування вирушать у с. Млини, де в церкві Покрови Пречистої Богородиці відбудеться молебень, а також покладання квітів до каплиці-пантеону, де похований о. Михайло Вербицький.

Завершаться заходи вічем з нагоди 205-ї річниці від дня народження о. Михайла Вербицького біля каплиці-пантеону.

Довідково:

Михайло Вербицький – український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики Державного гімну України «Ще не вмерла Україна». Народився 4 березня 1815 року в с. Явірник Руський, неподалік Перемишля (зараз – Польща), у сім’ї священика.

Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року у Перемишлі, як завершальний номер концерту, присвячений Тарасові Шевченку.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику.

Згодом, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до смерті 7 грудня 1870 року, помер у віці 55 років.

27 грудня 2015 року, у Львові у рік 200-річчя від дня народження відкрили та освятили пам’ятник о. Михайлові Вербицькому. Монумент встановили на розі вулиць Бандери – Чупринки – Вербицького з ініціативи Товариства «Надсяння». Авторами пам’ятника є Володимир і Андрій Сухорські.


Два Василя: Симоненко і Стус

Два  Василя



Вони народились майже одночасно:  Василь Стус з’явився на світ прямо на Святий вечір  6 січня  1938 року, а  Василь Симонеко – 8 січня 1935.  В тому, що  відбулись ці обидві події під час святкування народження Христа стало  пророчим  для обох Василів – і вони стали на шлях проповідування Слова  й  особистої трагедії мучеництва.
Не думаю, що самі Василі розуміли своє призначення звище і   свідомо пов’язували час свого народження  на Різдво з  обиранням свого фаху та життєвого покликання. Вони стали поетами, справжніми Поетами, бо душі їх були відкриті красі, сповнені любові до цілому світу, а серце переповнене болю через страждання людей, особливо ж – свого багатостраждального українського  народу і  рідної Батьківщини – України. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималась на облуді й брехні, було рівнозначно  смертному вироку. І вони свідомо зійшли на свою Голгофу.
Хіба могло бути інакше, коли Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в наступних рядках:

         Люди всі по-своєму уперті:
         Народившись, помирає кожна,
         А живуть століття після смерті
         Ті, що роблять те, чого «не можна».

Спізвучні йому   рядки Василя Стуса:

         І зважитись боротися, щоб жити,
         І зважитись померти, аби жить…

Ще Василь Стус  додає про своє призначення наступні слова: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»
Яке благородство душі!
І рідніше рідного брата долучається до цих сокровенних слів Стуса коротка автобіографічна сповідь Симоненка: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре. Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією, якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».
Не можна навіть приблизно порівнювати поетичний доробок Василя Симоненка та Василя Стуса – занадто вони різні. Єднає їх тільки інтелектуальна геніальність і виняткова поетична обдарованість, бо навіть по кількох рядках можна безпомилково впізнати авторство. Для Василя Симоненка  характерним є більш фольклорне і дуже милозвучне звучання, чому сприяло народження і навчання  з малечку на Полтавщині, а потім праця  журналістом на Черкащині. Поезія Василя Стуса значно суворіша і маштабніша, в ній відчувається  світовий рівень, чому посприяли інші обставини життя  і навчання  в Донбасі, хоч народився Стус на Винничині. Йому певним чином повезло, що  навчаючись  в Донецькому педінституті в часи хрущовського послаблення тоталітарного режиму Стус мав доступ до закритих бібліотечних  спецфондів і  зміг пізнати глибину української і світової культури в більшому об’ємі від  стандартної вихолощеної радянської освіти. З іншого боку ці знання і призвели Стуса до конфлікту з існуючим  радянським ладом: він знав і сповна усвідомлював його ницу фальшивість, отож свідомо вийшов на прю. Характерним щодо  цього було його поводження в київському палаці «Україна» під час спроби гурту дисидентів на чолі з  Іваном Дзюбою провести акцію протесту проти арештів  дисидентів у 1965 р. Публіка доволі неохоче піднімалась, щоб стоячи продемонструвати свїй протест, і тоді Стус почав ходити поміж рядами й примушував одним поглядом очей вставати слабкодухих.  Перед тим він не був посвячений у задум акції, тож долучився до неї виключно з власної ініціативи і назавжди.
Розповідають, що в «органах»  пообіцяли Василю Стусу все пробачити за умови співпраці з ними, зокрема вимагали від нього дати свідчення на Дзюбу. Стус відмовився, після чого його моментально відчисляють з аспірантури  Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченко, а потім за участь в русі дисидентів-«шістидесятників» його арештовують 1972 року і засуджують на 5 років.  Коли ж Стус повернувся після відбуття терміну, його у 1980 заарештовують знову і засуджують аж на 15 років суворого режиму, в той час коли крімінальним злочинцям за вбивство давали  термін 8-10 років позбавлення волі у звичайній колонії.  Відчутна різниця оцінки правдивого слова та його загрози для радянської влади.
Стус тяжко мучився, але  не корився. Наглядачів в тюрмах і колоніях він в очі називав фашистами, вони ж робили все, щоб зломати    поета всіма засобами, навіть залучаючи крімінальних злочинців, один з яких важко поранив ножем Стуса, що вкликало хвилю протестів і голодовок серед арештанів-дисидентів.  В одному своєму листі до матері Василь Стус написав: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що поробиш?…комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися».
Наскільки важко було Василю Стусу триматись можна зрозуміти з вірша, який варто навести повністю:

Сучив за степом, скучив за лугом,
скучив за ставом, скучив за гаєм,
скучив за сином, скучив за другом,
скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Часом присниться синій барвінок,
сивий полин і сум чебрецевий,
київські сосни, тихий зарінок.
Я  не крицевий.

Жодного просвіту, жодної шпари,
тьмяно. Хоч око виколи, темно.
Марне чекати – вибуду кару.
Ждати – даремне.

На противагу трагічному Стусу  у Василя Симоненка багато наївного романтизму і навіть віри в доброчесність радянського ладу, але поступово, як і личить справжньому поету, Симоненко не стільки  свідомо, скільки щирістю почуттів так само прийшов до конфронтації  з владою, з існуючими суспільними відносинами в СРСР. Чи могло бути інакше, коли під личиною комуністичного інтернаціоналізму в Україні відбувалась тотальна денаціоналізація й брутальна русіфікація українців, а  в цей час Симоненко писав рядки поезій такого змісту:

         Ради тебе перли в душі сію,
         Ради тебе мислю і творю –
         Хай мовчать Америки й Росії,
         Коли я з тобою говорю!
         ……………………………

         Україно! Ти – моя молитва,
         Ти моя розпука вікова.
         Гримотить над світом люта битва
         За твоє життя, твої права.

         Хай палають хмари бурякові,
         Хай сичать образи – все одно
         Я проллюся крапелькою крові
         На твоє священе знамено.

І пролився… Зараз важко  дізнатись, як все трапилось насправді, але  точно відомо одне: Василь Симоненко був затриманий міліцією і там жорстоко побитий , після чого в нього відмовили нирки , а невдале їх лікування  та операції спричинили  передчасну смерть поета у зовсім молодому віці – всього 28 років.  Смерть Василя Стуса  ще більш втаємничена, але кров у карцері, в якому він загинув і до якого могли зайти тільки наглядачі з МВС, чітко вказує  хто й тут доклав свої руки. Трагічно жити в державі беззаконня, де вбивць іменюють правоохоронцями, проте трагічна загибель через  40 років за майже тотожних обставин журналіста Гії Гонгадзе та композитора Ігоря Білозіра знову повертає нас до питання, яким мучився ще наш пророк Тарас Шевченко:

         І день іде, і ніч іде.
         І голову схопивши в руки,
         Дивуєшся, чому не йде
         Апостол правди і науки?

І  він же в іншому вірші пояснює першопричину наших суспільних негараздів:

         О люди! люди небораки!
         Нащо здалися вам царі?
         Нащо здалися вам псарі?
         Ви ж таки люди, не собаки!        

Наголошую на тому, бо і Василя Стуса, і Василя Симоненка  об’єднувало  власне оте шевченківське побажання – бути Людиною!  Їм не потрібні були ні царі, ні псарі! І своєму народу вони не бажали їх, тому боронили його всім своїм життям і навіть по смерті.  Як тут не нагадати відомий вірш Симоненка, що  прямо розпочинається із звернення:

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?

Є відповідні рядки так само у Стуса:

         Як страшно відкриватися добру.
         Як страшно зізнаватись, що людина
         Іще не вмерла в нас.

Сумно, дуже сумно відтворювати  і порівнювати ці два трагічні життєписи двох видатних українських поетів, проте так видно  було суджено, що не будучи близько знайомими – поріднитись їм долями мучеників, бо смерть Василя Симоненка 14 грудня 1963 року припадає  на час початку страдницького шляху Василя Стуса, що трагічно скінчився  4 вересня 1985 року майже в переддень розвалу  імперії зла – СРСР і звільнення України. І одночасно почався  шлях у бесмерття для обох поетів, як і віщували вони в своїх поезіях. Справдились слова Василя Стуса:

         …А проте: ми ще повернемось,
         обов’язково повернемось, бодай –
         ногами вперед, але – не мертві,
         але не переможені, але – безсмертні.

Справдились і слова Василя Симоненка:

          Люті кати поглумились над нами,
         Скільки лягло нас у чорні гроби,
         Та перемога – дивіться!– за нами:
         Смерть – не кінець боротьби.

         Ті, що життя прогуляли без діла,
         Що у народній купались крові,
         В землю лягли і безслідно зотліли –
         Ми ж і понині живі!

Коли ми говоримо зараз, що Незалежність дісталась Україні як дарунок долі без пролиття крові, то можна сказати одне: на цей дарунок  Україна сповна заслуговувала через страдницьку долю мільйонів українців, серед яких особливого значення давайте надамо двом видатним співцям-поетам  України, двом Василям: Симоненку і Стусу. Нікому не дано знати, які краплини виявляться останніми, що зрушать чаші на терезах Вічності, але останні  краплини завжди найцінніші і ці в буквальному розумінні «крапельки крові» були пролиті саме  із сердець двох  Василів-поетів, тож пам’ятаймо про це і шануймо. І читаймо їх поезії , бо поети не вмирають допоки їх твори  читають.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог» 2004 р.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
13
предыдущая
следующая