Гаріку
- 22.12.23, 19:21
Гарік!Ми пам"ятаємо тебе! Ми не знаємо твоє дійсне ім"я і чому ти з"явився тут. Але ти завжди був і будеш для нас еталоном нашої породи.Твої вельш - коргі
1
хочу сюди!
-
-
39 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років
Замітки з міткою «пам'ять»
Хлопець з нашого села.
- 05.05.23, 09:53
Простий хлопчина з нашого села,
тут народився тут ти жив і мріяв,
але війну зненацька почала
країна з підлим іменем росія.
Напала, як колись фашистський звір,
плекаючи підступні сподівання.
По Україні лихо понеслось
вбиваючи міста, людей, кохання.
І ти пішов на захист рідних нив,
на захист всіх, хто плакав в безнадії,
щоб ворог,котрий убиває мрії
від України швидше відступив.
Ти з побратимами, як леви у бою
тримали землю, волю боронили
і в пекло відправляли ворогів
їх знищуючи з усієї сили.
Та не бува війни без тяжких втрат,
залізо кляте серце розітнуло
і впав додолу зранений солдат...
Андрію, ти Герой як і всі ті,
що полягли за Славу України.
Героям Слава з віку і понині,
а Україна житиме віки!
18
Пам'ятаю.
- 11.07.22, 01:01
Немає кращого, ніж пам'ять сколихнути,
торкнутся забутого давно і,
навіть, не згадати, пом'янути,
всех тих, с ким було стрітитись дано.
Идут роки, минають дні, неначе,
дивлюсь у вікна потяга вночі,
іскриться думка, мабуть, щось та значить,
майнула мимо, знов усе мовчить.
Я опаную и думки и пам'ять,
а може, навіть, знову до пера,
а поки що, згадаю тих, що з нами
і те, що забувати не пора.
6
Герої не вмираю, якщо справа їх живе!
- 19.02.22, 09:03
- Ми любимо тебе, Україно!
Тільки молитвами спільними та героїзмом кількох сотень чоловік Україна встояла того трагічного дня 18 лютого та ніч і день 19 лютого 2014 року в Києві на Євромайдані.
Господи, спаси нас і помилуй, грішних. І допоможи супроти РФ у війні з агресором. Вічная і благая пам'ять всім героям Євромайдану, що віддали своє життя за нашу свободу. Амінь.
0
На відзначення 62-ї річниці загибелі Степана Бандери 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені від руки московського ката.
Посмертна маска з обличчя Степана Бандери
ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ "СТЕПАН БАНДЕРА: ЛЮДИНА І МІФ" глава з книги
ХОДІННЯ ПО ЛЕЗУ НОЖА
12 жовтня 1957р. у Мюнхені на сходах будинку № 8 на площі Карла було знайдено труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила будь-яких ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що він помер від серцевої недостатності. Може, так би воно й залишилось в історії, якби не дві події, що сталися пізніше з відступом у два роки кожна. Але зараз ми повернемося в минуле і коротко нагадаємо деякі епізоди з життя все того ж Степана Бандери.
Отже, ми вже знаємо, що на процесі у Варшаві 13 січня 1936р. він був засуджений до смерті і уникнув петлі лише завдяки амністії.
Іван Білас у своєму двотомнику документів наводить такий:
№ 1970с
5 декабря 1942 г.
Товарищу Сталину И.В.
По сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспирированного кличкой «Тарас Бульба». Мелкие группы партизан националистами разоружаются и избиваются.
Против немцев националисты устраивают отдельные засады.
В листовках националисты пишут: «Бий кацапа москаля, гони його видциля, вин тоби не потрибен».
Крупный националист Бендера немцами расстрелян.
П.Пономаренко
Як писав у такому випадку американський гуморист Марк Твен: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені». Бандера і на цей раз залишився живим. Але ж він не міг знати замірів німецького керівництва, і кожен день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.
Після закінчення війни, згідно з домовленостями Сталіна-Рузвельта-Черчілля на Ялтинській конференції, всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на родіну» навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації навіть ті, що емігрували після революції. Відомо, що донські козаки, яких разом з сім’ями вантажили на пароплави, в дорозі вчиняли масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який ніяк не був радянським громадянином, і його повісили у 1947р. Не подивилися навіть на те, що йому вже було 78 років. Очевидно, Сталін ніяк не міг йому забути боїв під Царицином у 1918р., де, згідно з радянською історіографією, Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна здобула блискучу перемогу над білою контрреволюцією.
6 лютого 1946р. на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР, – а ним був поет Микола Бажан, – виступив з вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і в першу чергу – Степана Бандеру «як злочинця проти людяності». На цей раз вимога не була задоволена, але є дані, що військова поліція в американській зоні окупації отримала наказ затримати Степана Бандеру. Сам він розповів про такий випадок. У 1947р. в Мюнхені поліція зупинила його автомашину і зажадала документів. Бандера вийняв посвідчення часопису «Українська Трибуна». Побачивши на червоній обкладинці білі літери «Ргеss», поліціянти махнули рукою, що він може їхати, і посміялися з того, що його стареньке авто ніяк не хотіло заводитися.
У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу Безпеки ОУН, оскільки вона працювала на високому рівні і виявила цілий ряд агентів, засланих у повоєнні роки в Західну Німеччину.
У 1947р. з завданням убити Степана Бандеру до Мюнхена прибув агент Ярослав Мороз, але був викритий.
На початку 1948р. з Польщі прибув Володимир Стельмащук, якому вдалося встановити перебування Степана Бандери в лісовій хатині (саме про неї згадувала Наталя Бандера), але також був викритий і встиг утекти.
Восени 1952р. у Мюнхен прибули два агенти з Чехословаччини з документами на ім’я Лєгуди і Лємана. Проте західні розвідки, в свою чергу, мали агентів у радянських спецслужбах, отож Лєгуда і Лєман були арештовані і суджені за шпигунство, хоч основним їх завданням було вбивство Степана Бандери.
У 1953р. в Мюнхен прибув німець з Волині Степан Лібгольц (інше прізвище Ліппольц), який намагався видати себе за прихильника визвольних змагань і нав’язати контакти з колами, де б він міг зібрати дані про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Служба Безпеки з’ясувала його дійсну роль і вела за ним нагляд, аж він помітив, що перебуває «під ковпаком», і втік до Східної Німеччини.
У 1957р. стало відомо, що особою Степана Бандери і його сім’єю цікавиться Никифор Горбанюк, емігрант, який жив у Мюнхені ще з 1923р. Про Горбанюка було відомо, що він підтримував зв’язки зі спецслужбами повоєнної Чехословаччини. В жовтні 1958р. Горбанюк, вийшовши вранці зі своєї квартири, зник безслідно. На початку 1959р. у Мюнхені кілька разів з’являвся такий собі Вінцік, який начебто був працівником однієї чеської фірми і намагався дізнатися адресу школи, в якій вчився 13-річний син Бандери, Андрій. Зрештою, Вінцік був арештований німецькою кримінальною поліцією.
Тоді ж Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що Москва готує вбивство Степана Бандери таким же чином, як було вбито у 1926р. Симона Петлюру. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, який на суді заявив, начебто зробив це з помсти за єврейські погроми, що за наказом Петлюри вчинялися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933р. за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926р. виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити поляк, родом з Волині, під приводом, ніби під час війни УПА замордувала його рідних. Але до здійснення цього плану не дійшло.
Був і такий випадок, про який розповідає Степан Мудрик-Мечник, який з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:
«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ. ...Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону...
Далі Зажицький повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу треба затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На запитання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: «Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ не знає.»
Повернувшись до Мюнхену, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі проводу про свою розмову з «Зажицьким». Прийшли до висновку, що Бандері необхідно бодай на якийсь час зникнути з Мюнхену. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що всі вони наражені на смертельну небезпеку, але через кілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. Мудрик-Мечник 15 жовтня 1959 року приїздить у Бонн і зустрічається з відомим німецьким політиком, до якого мав листа від Бендери (ім’я його Мудрик-Мечник не називає, але коли пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері і його сім’ї виробити документи, ясна річ, на якесь інше ім’я). Далі знову нехай розповідає сам Мудрик-Мечник:
«З міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали зі собою. В кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрійку почали розмову зі мною. По їх обличчях я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, найти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхену. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я просив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід... Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми вислали його до Бонну... Було для нас зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що я не уповноважений про ці справи говорити і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».
А що ж у цей час відбувалося в Мюнхені?
Зрештою, Степан Бандера весь час був насторожі. Не ходив без зброї (тут йому могло стати в пригоді, що він був, як уже згадувалося, лівшею). Його завжди супроводжували один-два охоронці. І все ж... Постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття.
15 жовтня 1959р. Степан Бандера зібрався поїхати на обід додому. Охоронця десь не було, Бандера не став його чекати, але попросив секретарку поїхати з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера вже сам поїхав додому за адресою: вул. Крайтмара будинок № 7. Завів машину в гараж, відкрив власним ключем двері в під’їзді будинку. Через кілька секунд почувся крик, який змусив сусідів виглянути з дверей. На сходах лежав чоловік, якого вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поруч з ним лежала сумка з помідорами. Через два роки вбивця пам’ятатиме, що помідори були червоні. Дітям їх їсти не довелося.
Бандера був без свідомості, але ще живий. Помер по дорозі до лікарні. Перший діагноз був – пролом підстави черепа в результаті падіння. Але чого він упав? Може, так, як і у випадку з Ребетом, було б встановлено параліч серця (ми вже говорили про те, що в дитинстві Бандера хворів на ревматизм, отже, повинен був мати хворе серце). Лікарів зацікавило невелике поранення на верхній губі: звідки воно могло взятися? Зрештою, було проведено відповідні аналізи і виявлено в організмі синильну кислоту. Сумнівів не було – вбивство. Вбивство, організоване московськими спецслужбами.
Наступного дня Провід ЗЧ ОУН видає таке повідомлення:
«З великим смутком і глибоким болем повідомляємо членство ОУН і все українське громадянство, що 15 жовтня 1959р. о 1-й годині дня згинув з ворожої руки великий син українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів сл. п. Степан Бандера, народжений 1 січня 1909р., Член Української Військової Організації з 1927р., Член Організації Українських Націоналістів з 1929р., член Крайової Екзекутиви ОУН з 1931р., а згодом до 1934р. її Провідник і одночасно Крайовий Командант УВО та з 1933р. член Проводу Організації Українських Націоналістів. Голова Проводу Українських Націоналістів з 1940р., Голова Бюра Проводу всієї ОУН з 1945р. Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941 по 1944рр.
Похорон у Мюнхені 20 жовтня 1959р. о 9 год. Заупокійна Служба Божа в церкві св.Івана Хрестителя при Кірхенштрассе. 15 год. панахида й похорон на Вальдфрдгоф.
Жалоба триватиме два місяці – від 15 жовтня до 15 грудня 1959р.
Вічна і Славна Йому Пам’ять!»
Над могилою Степана Бандери, окрім його побратимів, виступили грузинський князь Нікашідзе, болгарин Вальчев, туркестанець Велі Каюм-Хан, словак Покорни, румун Еміл’ян, хорват Біліч, англійка Віра Річ.
На другий день усі західнонімецькі газети подали докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в ньому взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Виглядало, немов би між українцями на еміграції зовсім не існувало сварки». Найменше про цю подію знали на батьківщині Степана Бандери: адже радянські газети про це не повідомляли, закордонні газети передплачувати в ті часи не можна було, закордонні радіопередачі старанно глушилися та й слухання їх вважалося злочином, за який можна було отримати тюремний строк.
Дещо в іншій ситуації були українці, які, щоправда, були виселені зі своїх рідних земель (лиховісна операція «Вісла»), але відправлені не в Радянський Союз, а на так звані «зємє одзискане», тобто на побережжя Одри, звідки, в свою чергу, були виселені німці.
Ось що з цього приводу розповідав польський журналіст Олександр Омілянович. Коли після смерті Бандери він опублікував ряд статей у «Газеті Білостоцькій», в редакції з’явилася делегація з українського села біля м.Баня Мазурска з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч з селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, а потім пролунали палкі виступи на захист його доброго імені. Пам’ятаймо: це було в 1959р. у вже (чи ще?) «нашій» Польщі.
4
Пам'ятаємо про репресії, щоб унеможливити їх повторення
Сьогодні вшановують пам'ять жертв репресій в Україні, до чого і я дотичний аж занадто мучениками ГУЛага дідом о.Леонідом та мамою Галиною Гордасевич. Жертви – не означає виключно вбиті, але й заарештовані, зачасту – побиті, катовані, засуджені чи вислані, що попри все зуміли вижили. Врешті, якщо когось і не засудили, а випустили з так званого КПЗ (місце тимчасового утримання), то навіть цього досить, що бути зарахованим до репресованих, тому що випустили не знайшовши вини, а за що тоді заарештували і тримали під слідством в камері? Процес виробництва репресій такого злочинного стилю роботи вимагає: їм потрібно людину обов’язково застрашити, тоді вона буде покірна і слухняна, не схоче опиратися жодному свавіллю з боку влади. І так було у самій великій зоні світу, яка так і називалася «соцтабір» на чолі з тюрмою народів – СРСР.
Тільки що о 17 годині у нас над Рясне, як і над значною частиною Львова, пройшла сильна гроза, що буквально є Велична Гроза Пам'яті. Потужні блискавки і надгучний гуркіт грому вчинили природній Божий салют по всіх тих, хто зазнав горя і болю, чи загинув від тих нелюдських злочинів радянської комуністичної влади, що зараз називають скромно: репресіями. Насправді то були злочини проти людства! І не інакше. Тому цей поминальний салют прозвучав з Небес винятково сьогодні. Ми все пам’ятаємо і не маємо права того забувати.
Пригадую, як у середині 90-х минулого століття було якесь зібрання в нашому місцевому Ряснянському осередку «Просвіти» і одна жіночка почала довго в деталях оповідати, як її заарештували радянські окупанти, допитували, били, потім судили і заслали до таборів ГУЛагу десь до Воркути і як то важко було вижити у таких жорстоких табірних умовах за суворого північного клімату. Врешті голова зборів попросив її завершувати такий тривалий виступ, а жіночка у відповідь обурилася: - Та від кого ви ще про все це почуєте?! На що увесь коло ста чоловік зал дружно зітхнув: - Йой, та ми всі то пройшли!
І то була чиста правда, бо немає на по всій нашій Україні і особливо - Західній її частині такої родини, де б хоч хтось не зазнав репресій – немає! Можу то стверджувати певно, бо навіть хто пішов у колаборацію з радвладою, комуністами та енкаведистами-кедебістами – той також це робив не добровільно. Історія з вбивцею Степана Бандери спецагента КДБ Богдана Сташинського показує і доказує, як молодого українського хлопця завербували у сексота (рос. секретнньій сотрудник) погрозами та підступними провокаціями. Також варто додати, що навіть до ідейних комуністів зі Західної України не було довіри у сталіністів, тому було репресовано майже все КПЗУ включно до провокації з вбивством у Львові за вказівкою з КДБ письменника-комуніста Ярослава Галана. Нехай то «своя своїх побиваша», проте причина того злочину не з місцевих проблем, а зовнішніх. Саме підступний кривавий терор російських окупантів спричинив і братовбивчу війну по всій Західній Україні та навіть за її межами. Про то багато написано і переписано, тому не хочу переповідати, бо ж маємо наочні приклади у війні сьогодення в так званій ОРДЛО на Сході України, де російські окупанти фактично змушують місцевих мешканців йти на фронт воювати проти ЗСУ, бо іншого вибору просто немає для заробітку на прожиття та утримання родини. Повірте, я не граюся в пацифізм, а просто розставляю наголоси. Якщо територія окупована, то все населення її зазнає репресій в тій чи іншій формі. Всі мешканці й переселенці з Криму і Донбасу є репресованими за змістом їх проблем через агресію збройних сил Російської Федерації проти України. Усе, на жаль, повторюється, але, на щастя, в кращій для нас редакції, бо тепер за нас увесь праведний Світ, а раніше було інакше ставлення. Тоді віддали Україну на поталу радянсько-комуністичному вандалу, як ось зараз імперська РФ катує в репресіях непокірний Кавказ та вільнолюбну Грузію. І загрожує повсякчас нашій Україні таким же повномасштабним нападом.
Саме тому нам потрібно не просто вшановувати жертв репресій з минулих часів, але зробити усе можливе в поєднанні з усім Світом, щоб назавжди спинити агресора та ініціатора злочинних репресій – імперську Російську Федерацію в особі її «обезбашенного» керівництва.
І вічная пам'ять усім, хто зазнав трагічних репресій.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
16 травня 2021 р. (7529)
4
Сьогодні рівно 20-ть років тому померла моя мама Галина Гордасевич і за цей час були моменти, коли я казав: -Як шкода, мамо, що ти не бачиш цього торжества України! Твого торжества!,- а були моменти, коли я навпаки казав: -Як добре, мамо, що ти цього не бачиш ганебного явища у нас... І це все, що можу сказати сьогодні, бо багато всього було сказано за ці роки мною про маму, а тепер час говорити іншим людям, оскільки казав і кажу: -Галина Гордасевич жила і писала для людей - не для мене особисто. Тому і саме тому вирішувати людям чи вона їм потрібна - чи не потрібна. Амінь
МІЙ СИН ЗАСНУВ...
Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.
САМОТНІСТЬ
Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
СИНОВА КАЗКА
Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.
* * *
Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.
А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.
І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.
Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!
* * *
Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.
* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
людськi обличчя.
* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?
Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: – Судіть. Моя вина.
САМОТНІСТЬ
Я – Івасик-Телесик. Сиджу на вербі,
Учепившись руками за віття зелене.
Відьма зуби уже нагострила собі,
Диха полум'ям піч і чекає на мене.
І похмурі думки, як зловісні сичі,
Обступають довкола тісною юрбою.
Тільки в небі високому птахів ключі!
Попрошу – може, візьмуть мене із собою?
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
А смерть все ближче, ближче підступає.
Скрипить стара верба – от-от впаде.
І порятунку все немає і немає.
Ой матінко моя, ну де ж ти, де?
З'їсть мене відьма, закопає кості,
І будеш ти за мною голосить.
Та тільки знову крики з високості.
А може, візьмуть? Буду знов просить.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!..
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
Ну, от і все! Верба схитнулась різко,
І я лечу, вхопившись за гілки.
Та тільки що це? Підо мною крісло,
А під щокою – книжки сторінки.
Настільна лампа світить просто в очі.
Нема ніде нікого. Я одна.
І лиш вітри весняні опівночі,
Як лебеді, летять біля вікна.
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Понесіть до мами і до тата!
А гуси гелгочуть,
Мене брати не хочуть...
СИНОВА КАЗКА
Мій п'ятилітній син,
який знає всi марки автомашин
i зачудовано стояв на базарi
перед клiткою з поросятами,
це тверезе дитя двадцятого вiку,
розповiдав менi дуже серйозно:
- Знаєш, мамо, як тебе не було,
то я сiв на коня і поїхав.
Я їхав довго-довго,
аж у царство царя Гороха,
а там був змiй великий-великий
І вiн усiх людей поїдав.
А цар сказав, що як хто уб'є того змiя,
то вiн царiвну замiж вiддасть
i пiвцарства за нею в придачу,
Тiльки змiй усiх поїдав,
i нiхто не мiг його побороти.
Ну, а я як махнув шаблею –
так у змiя голови i покотились!
Тiльки царство не став я брати,
Навiщо воно мені?
Хiба я для царства старався?
Я ж просто, щоб змiй людей не чiпав.
Та й царiвна менi не потрiбна,
бо я женитись зовсiм нiколи не буду,
... Вiн гордо звiв пiдборiддя
i пiшов у своїх справах,
безкорисливий лицар, малий Дон-Кiхот,
у якого навiть нема Дульсiнеї.
* * *
Ану, мiй синку, трохи вiдiйди!
Нехай на тебе збоку подивлюся.
Подумати: була така малюся,
А вирiс з неї хлопець хоч куди.
А ти, онучко, не вiдходь уже –
І так на тебе я дивлюся збоку.
Що ж! Гарна виросла, нiвроку!
Хай Бог тебе побереже.
І ти менi правнука приведеш,
А я назустрiч, може, й не зведуся,
Бо буду вже старесенька бабуся.
Отак сидиш і ниточку прядеш.
Та нитка – пам'ять, що нас всiх єдна.
Її не розiрвати, не зiбгати.
Дивiться: от i стало нас багато
У свiтi, де була лиш я одна!
* * *
Всесвiт вiдбивається в краплинi.
Небо. Дiм. Сусiдчина коза.
Дерева i хмари швидкоплиннi.
Всесвiт вiдбивається в краплинi,
Все одно йому, в якiй краплинi.
Може бути, це твоя сльоза.
* * *
О часе, ти скульптор непересiчний!
О часе! У тебе в запасi вiчнiсть.
Тебе до звiту нiхто не покличе.
Ти мiг вибирати базальти, гранiти,
Об них рiзцем досхочу гримiти,
А ти собi вибрав
людськi обличчя.
* * *
Коли ненависть душу мою залива
І киплять бiля серця пекучi слова,
Я руку стримую кожного разу,
Задаю питання сама собi:
Чи ж виливаю за людство бiль,
А чи свою особисту образу?
***
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.
Будь вимогливим і нещадним.
Раз живи за сотню життів.
Не вдовольняйся крихтами щастя,
Не вижебруй огризки почуттів.
Бо сам на якомусь світанку
Зрозумієш: прийшла біда!
Океан, зачерпнутий в склянку,–
Просто солона вода.
с Галина Гордасевич
https://fondhg.io.ua/
4
Поетеса Людмила Лежанська
- 06.03.21, 18:58
- Ми любимо тебе, Україно!
ПРО ДОБРООКИЙ СВІТ ЛЮДМИЛИ ЛЕЖАНСЬКОЇ РОЗПОВІЛИ В ОБЛАСНОМУ МУЗЕЇ
Про доброокий світ Людмили Лежанської розповіли в обласному музеї
У Волинському краєзнавчому музеї відбувся вечір-портрет української поетеси Людмили Лежанської «Мій доброокий світ…», приурочений до 70-ої річниці від дня її народження. Акція відбулася в рамках музейного проекту «Відомі жінки Волині».
Мета вечора – ознайомити учнів з життям і творчістю волинської поетеси Людмили Лежанської, розвивати в дітей уміння сприймати красу поетичного слова, на прикладі життя та творчості поетеси виховувати віру в себе, в силу любові, добра, терпіння та інших людських чеснот.
На захід завітали учні Луцького НВК ЗОШ І-ІІІ ст. №22 – ліцею, Луцької гімназії №4 та студенти Волинського коледжу Національного університету харчових технологій.
У проведенні свята брали участь рідні, друзі, знайомі поетеси. Племінниця Лариса Стасюк, вчитель-методист англійської мови Луцького НВК ЗОШ І-ІІІ ст. №22 – ліцею, зворушливо розповіла про свій духовний зв’язок з поетесою, про теплі родинні стосунки, які надавали письменниці наснагу для творчості та боротьби з недугою. На згадку про зустріч Лариса Володимирівна подарувала музею збірку поезій Л. Ю. Лежанської «Стежечка».
Щире слово про письменницю сказали Ніна Терещук та Віра Боярська, родичі поетеси, її товариш Юрій Михайлицький.
Василь Іщук, лікар-терапевт Волинської обласної клінічної лікарні, приятель Людмили, розповів гостям про пам’ятні зустрічі з родиною Людмили, зазначив, що, незважаючи на приреченість, безнадійність долі, вона оптимістично дивилася на життя, прагнула бути потрібною людям, мала «сонячну душу»… Саме лікарю поетка присвятила вірш «Гілка папороті. Символ».
Поезії Людмили Ярославівни вперше прозвучали на Волинському радіо у 1970 році, про цю подію розповів заслужений журналіст України Василь Федчук.
Своїми споминами поділилася представниця Національної спілки письменників України Олена Криштальська, поетка, перекладачка, лауреат літературної премії ім. Василя Мисика та Всесвітньої української координаційної ради, обласної літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського, літературної премії ім. Григорія Кочура, польської міжнародної літературної премії імені Юзефа Лободовського. Вона подарувала музею книгу «Пізня яблуня», у якій вміщено вірш-диптих «Пам’яті Людмили Лежанської».
Поезію прочитали вихованці гуртка «Мистецтво слова» Палацу учнівської молоді (керівник Тетяна Панасюк).
На завершення свята родинний гурт зворушливо виконав улюблену пісню Людмили – «Неспокій» (композитор Ярослав Найда).
Гості вечора мали змогу ознайомитись із фотодокументальною виставкою з фондів музею, на якій представлені матеріали про життя і творчість Людмили Лежанської: світлини з сімейного альбому, які розповідають про дитячі та юнацькі роки поетеси, листи, рукописи, вітальні телеграми, ноти до пісень на вірші поетеси, художні малюнки, збірки поезій, публікації тощо.
Людмила Ярославівна Лежанська народилася 11 березня 1947 року в селі Вербичне Турійського району. В дитинстві захворіла і все життя була прикута до інвалідного візка. Середню освіту здобувала самотужки. Рано виявила хист до малювання та вишивки. З дванадцяти літ почала писати вірші. Член СПУ.
Померла 9 листопада 1981 року. Похована в місті Луцьку.
За життя поетеси вийшли друком лише дві збірки поезій – «Поезії» (1980) і «Стежечка» (1981). Посмертно видано ще дві – «Мій доброокий світ» (1986), «Чому став синій льон» (1990). За ініціативи родини у 2010 році вийшла у світ книга Людмили Лежанської «Мій опротестований долею і людьми світ». У ній вміщено видані раніше поезії і неопубліковані прозові твори Л. Я. Лежанської. Вперше оприлюднено сторінки із щоденника, який вона вела впродовж останніх десяти років життя. Окремим розділом подаються спогади рідних про письменницю.
Нещодавно у приміщенні Волинського краєзнавчого музею відбувся вечір-портрет «Крізь біль — в життя, до світла...» (до 65-ої річниці від дня народження української поетеси Людмили Лежанської (1947-1981) з циклу «Відомі жінки Волині».
Людмила Ярославівна народилася в селі Вербичне Турійського району. У дитинстві захворіла і все життя була прикута до інвалідного візка. Освіту здобувала самотужки, з допомогою матері Олени Іванівни — вчительки початкових класів. Рано виявила хист до малювання та вишивки. З дванадцяти літ почала писати вірші.
Вірші Людмили Лежанської сповнені добротою, щирістю, любов’ю до рідного краю і його людей. За життя поетеса встигла порадіти двом своїм збіркам — «Поезії» (1980) і «Стежечка» (1981). Пізніше вийшли ще дві — «Мій доброокий світ» (1986), «Чому став синій льон» (1990).
У вечорі взяли участь голова обласної організації Національної спілки письменників України Ніна Горик, письменник і перекладач Олена Криштальська, родичі, друзі, знайомі поетеси.
Серед колекцій, які зберігаються у краєзнавчому музеї, почесне місце займає особистий фонд Людмили Лежанської. Його експонатами є документи, рукописи, малюнки, вишивки, матеріали про її життя і творчість, передані до музею родиною та друзями. Окремі з них були представлені на виставці, яку підготували наукові співробітники відділу науково-освітньої роботи.
Поезію Л. Лежанської читали учні 8-ого класу Луцької ЗОШ № 22, а вірші поетеси для малят — першокласники Луцького навчально-виховного комплексу № 26.
Людмила Лежанська: 71 рік з дня народження відомої турійської поетеси
11.03.2018
Сьогодні свій День народження могла б відзначати турійська поетеса Людмила Лежанська.
Письменниці виповнився б 71 рік.
Людмила Лежанська родом із села Вербичне Турійського району.
У дитинстві захворіла, ціле життя була прикута до інвалідного візка. Рано виявила хист до малювання та вишивки, почала писати вірші. Друкувалася в журналах, альманахах, колективних збірниках. З 1980 – член Спілки Письменників України. Особистий фонд мсткині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.
Поетеса померла 1981 року, у віці 34 років.
Публікуємо деякі дитячі поезії Людмили Лежанської:
Розмова з квітами
Де стежиночка у полі,
Там росте квіток доволі.
Там хмариночка гуляла,
З кимось тихо розмовляла.
Мама-хмара чорно-біла
До хмариночки прибігла:
– Ти чому сама гуляєш?
З ким у полі розмовляєш?
Посміхнулась доня мамі:
– Чи ж не бачиш – із квітками!
Котик плаче на морозі
Котик плаче на морозі,
Бо йому померзли нозі.
Ходи, котку, до хати,
На лежанці будеш спати.
Людмила Лежанська
Розмова з квітами
Вірш
Де стежиночка у полі,
Там росте квіток доволі.
Там хмариночка гуляла,
З кимось тихо розмовляла.
Мама-хмара чорно-біла
До хмариночки прибігла:
– Ти чому сама гуляєш?
З ким у полі розмовляєш?
Посміхнулась доня мамі:
– Чи ж не бачиш – із квітками!
6
