Сама тема не дозволяє вживання слів і фраз як "радісно" чи "мені приємно" тощо, але коли я бачив чотирьох президентів України разом на покладанні квітів до меморіалу Жертвам голодомору, а потім всі вони поїхали до Биківні, де вшанували пам'ять репресованих, розстріляних і похованих тут сотень тисяч людей - це однозначно викликало у мене дуже і дуже позитивні враження.
Ще зовсім недавно на урочистий ювілей 20-річчя Дня Незалежності України цього єднання не спостерігалось. Як не було помітним минулого року духовна глибина у відзначенні цієї вічнопам'ятної дати владними структурами, а також в ЗМІ, зокрема - на телебаченні. Цього року все пройшло значно виваженіше, щиріше із співчуттям та пошаною. А що не було масовості заходів та великої кількості людей у процесіях - то цього і не потрібно, тому що головна масовість має відбуватись в душах людей по всій Україні. Мільйони невинних мучеників освячують наше теперішнє буття, той мир і спокій, що є у нас зараз. Коли хтось починає нарікати та бідкатись, як погано йому живеться, то часом так хочеться відповісти: вам все зле зараз тому, що ви справжньої біди не зазнали. Принаймні я ні разу не чув від людей, що пройшли війни та голод, подібних нарікань при всьому їх нелегкому житті, яке насправді в нас є.
Наголошую ще і ще на тому, що не потрібно штучної масовості ні заходів, а ні їх учасників у відзначенні такої глобально-трагічної дати, як геноцид українського народу через застосування голодомору, а потрібно саме те, що продемонстрували 26 листопада усі 4 президенти України - добру волю і щире співчуття. Ніхто в цей день з політичних діячів не думав про так званий піар, як і не було якихось протистоянь.
Часом лунають нарікання, чому ми в Україні надто багато значення надаємо вшануванню трагічних дат з нашої історії, а не радісним перемогам: чому Берестечко, Крути, Базар, голодомори, Бикивня, Павлокома і Бабин Яр? Чому не Зборів, не Конотоп, не Чортків, не Космач, або ще якісь інші перемоги, які були у нас? Напевно це тому, що поразки значно більше виховують, гуртують і гартують націю, що яскраво засвідчено ще у величній літописній повісті "Слово о полку Ігоревім". Усвідомлення спільного горя, всенародної трагедії спричиняє до духовного очищення нації від усякої душевної захланності, яку навпаки спричиняють перемоги і грабунок майна переможеного. Чи не в цьому першопричина того, що Німеччина стала і є світовим лідером, а СРСР зник з мапи світу, як приклад всім нам.
Доречно також зауважити, що вшановуючи трагічні дати з історії українського народу, ніде не звучить ні безкінечних бідкань, що ось які ми нещасні і безневинно знедолені, як і не займаємось злобними прокльонами в бік своїх ворогів-загарбників. Навпаки в усіх таких заходах переважно настрій інший, самокритичний: і чого ж це ми піддались, якщо ми є така велетенська потуга? Хіба зараз на вшануванні жертв Голодомору та репресій прозвучала хоч одна думка щодо помсти чи вимог компенсацій? Не було жодного натяку на те. Виключно одне: як ми допустили подібну грандіозну наругу над собою? Дозволили, щоб мирний народ вимирав мільйонами люду в рідній хаті на рідній землі - що може бути  ще жахливішого?..
Плачі та бідкання, як і ненависть і намагання помститись - не мають якоїсь цінності у становленні суспільної свідомості українського народу, але нас єднає усвідомлення того, що подібне лихоліття не має більше повторитись з нами. І в тому плані в черговий раз маємо визнати просту істину: покладатись варто тільки на власні сили. Всі сподівання на чиюсь поміч в біді ніколи не справдились для українців ні в часи Хмельниччини і опісля для Мазепи, ні у революційні часи початку ХХ століття, ні у часи Другої світової війни і подальших повстанських та дисидентських рухів -  усі такі очікування на допомогу різних світових потуг були марними і примарними . На дослідженні трагедії Голодомору можна пересвідчитись навіть в протилежному: світові уряди були чудово поінформовані у правдивому стані геноциду проти українців у 1931 - 1933 роках, але свідомо замовчували цю світову трагедію з власних  корисливих інтересів, бо самі жерли наше збіжжя і тому догоджали Сталіну, як зараз догоджають Путіну заради дешевих енергоносіїв з Росії, віддавши вкотре Україну на поталу. Але ми вже не ті, кого можна легко подолати.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 листопада 2011 р.

Один спогад Миколи Петренка, як очевидця тих подій на Полтавщині, що якось вижив...

Батькова вишиванка

Дитинна пам’ятка 33-го року

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають - на хліб чи на смерть?
Повезла мати мінять вишиванку -
Хоча б на макуху, хоча б на дерть.

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають маленькі сичі.
Сидять і чекають до ночі від ранку,
Чекають весь вечір, чекають вночі.

На голодному ганку, на голодному ганку
Малі і худющі - ну в чому душа?..
А потяг пихтить на глухім полустанку -
Чому не рушає?..
Здається, руша!..
* * *
Хрестики, хрестики - потім вокзали,
Піски, Ромни, а тоді Конотоп.
Хрестики клалися просто на шпали -
Це для матусі, верталася щоб.
[ Читати далі ]

Масштаби трагедії

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору.
Зменшення населення в Україні із Кубанню та півдні Росії. 1929—1932Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. людей. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
• Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
• Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році.
Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей.
Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 343 тис. людей. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, що виводить на 3 238 тис. людей. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.
Згідно даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тис. людей. Цей голод був наслідком конфіскації хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової кофіскації хлібозаготівель з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 р. у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. людей.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. на рік у 1927 році до 97 тис. на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. на рік у 1934 році.
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічним відлунням 1934 року становлять 4 649 тис. людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 рр.
Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п'яти інших округів Північно-Кавказького краю.
У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.
Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.
Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Причини Голодомору

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про саботаж хлібозаготівельДля виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.
Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).
На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[2].
Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.
Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:
"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"
«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.
"знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"
Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:
"націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"
Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:
"Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"
Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:
"У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"
"Механізм" Голодомору
Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих" — Ален Безансон.
Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.
Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:
В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины
Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.
Якщо Голодомор – не Геноцид, а "спільна трагедія", то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.
А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.
Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.
Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?
За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% - зі 147,028 до 170,557 мільйона.
Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.
І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна - №1 у світі за швидкістю зменшення населення.
Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:
· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.
· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?
· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.
· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?
· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань - єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?
· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік - Росії та Білорусії - не згадує жертв голодомору?
· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?
· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання?
· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?
· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення - ні?
· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?
· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі "брудними наклепами" йпродовжував так робити ще десятиліття?
· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?
· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?
· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?
· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено"?
· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?
· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?
· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".
· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.
· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.
· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.
· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?
Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.
А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).
Олександр Палій, історик
http://www.unian.net/ukr/news/news-408524.html

23 листопада 2011 о 12:04

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22. 11. 2011

http://www.youtube.com/watch?v=PZLmE1OW2nU&feature=player_embedded#!
Рекомендую:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/21/5446/

Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...

На промисловому ярмарку виробників з Харкова, що відбувається з 4 по 17 листопада у центральному парку ім.Івана Франка, що коло головного корпусу Університету, приймає агітаційну участь видавець і літератор Богдан Гордасевич. Тільки у нього є ексклюзивні права на розповсюдження творчості поета Жоржа Дикого - поетичний збірник "МОТЛОХ" Також можна придбати альманах "Наш Львів" ч.1 та інші цікаві видання про Львів і його мешканців. Шанувальники творчості української письменниці Галини Гордасевич також можуть прийти та придбати всі видані поетичні і прозові твори. Чекаємо коло "Чаші достатку" на початку алеї з 12 до 16 годин щодня.

Приєднатися до події

Я був у неділю 6 листопада о 10 год. коло пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на урочистому заході покладання квітів і доклав свій оберемок домашніх хризантем, що дуже різнились від офіційних кошиків з трояндами і букетів з тюльпанів у прозорих обгортках.
Враження посередні: добре що хоч так вшанували пам'ять щодо  ювілею цієї видатної людини. Люду зібралося не густо, а на промови взагалі було пусто - жодної за програмою! І думаю, що тут тільки мовчки і варто бути всім від сорому схиливши голови постояти, хіба що Роман Лубківський не з таких і вискочив сказав кілька слів від себе особисто - і то не зле.
Взагалі що тут казати: найкраща пам'ятка для Маркіяна Шашкевича те, що у цю святу неділю люди йшли по цілій Україні до храмів на службу, яку їм правили українською мовою - те, що першим започаткував своєю промовою українською ще будучи семінаристом Маркіян Шашкевич і за що боровся все своє подальше життя будучи священиком. Ось його перемога! Все інше - речі банальні й тривіальні. Тому і кажу постійно: "Добре так, як є. А краще колись та буде."
Зауважу, що був вражений, коли дізнався про відсутність прижиттєвого портрету Маркіяна Шашкевича, бо що є тепер - пізніша посмертна реконструкція зображення подвижника українства. З іншого боку як вчить церковний канон: ікона не є зображенням святих, а є тільки формальною площиною концентрації уваги прочанина при зверненні-молитві до конкретного святого чи Бога.
Також хочу внести трошки іронії: у суботу 5 листопада о 22 год. у Львові відбувся гучний салют з гармат навіть не знаю з якої причини, а я всміхнувся, дивлячись на нього, і сказав вголос: "Гарно ювілей Шашкевича відзначають - з салютом!"
А кожен нехай сам вирішує, що в тому гано - що не гарно: які ми - такі і святкування.

Богдан Гордасевич


Влада Львівщини сьогодні відзначила 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича

6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича, керівники Львівської області та Львова поклали квіти до пам’ятника Маркіянові Шашкевичу.

Про це повідомили у прес-службі ЛОДА.

В урочистій церемонії взяли участь голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови Львівської облради Валерій П’ятак, заступники голови Львівської облдержадміністрації, керівники управлінь та відділів Львівської облдержадміністрації, представники громадськості Львівщини та Львова.
Академічна хорова капела України «Трембіта» виконала музичний твір «Квітка земная» на слова Маркіяна Шашкевича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
«Сьогодні влада продемонструвала, що вона має перспективу – і національну, і політичну, і моральну,», – наголосив на урочистій церемонії лауреат Шевченківської премії України, член організаційного комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, відомий громадський діяч, поет Роман Лубківський.
Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк ознайомився з діяльністю музею «Русалка Дністровая». Він оглянув музей після проведених тут реставраційно-будівельних робіт. Основну увагу було зосереджено на питаннях, що потребують вирішення, зокрема відновлення Церкви Святого Духа, видання творчої спадщини Маркіяна Шашкевича.
Як відзначила завідувач музею Галина Корнєєва, проблемним залишається зберігання фонду Маркіяна Шашкевича, що містить понад тисячу експонатів та перебуває зараз у підвальному приміщенні палацу Потоцьких.
Схвалення викликає громадська ініціатива спонсорів, що доклалися до фінансування реставраційно-будівельних робіт.
Під час ознайомлення з експозицією музею «Русалка Дністрова» Михайло Костюк відзначив велику роботу, проведену музейними працівниками, будівельниками, спонсорами і меценатами. «Ми будемо продовжувати розпочате, будемо й надалі працювати на культурне зростання Львівщини», – наголосив голова Львівської облдержадміністрації.

Нагадаємо, що у рамках програми відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича також відбудуться такі заходи:
8 листопада
Відкриття музею М.Шашкевича в с.Нестаничі Радехівського району
13 листопада
Відкриття пам’ятника М.Шашкевичу та музею-садиби М.Шашкевича в с.Новосілки Буського району
Нагадаємо, що з нагоди 200-річчя від дня народження видатного громадсько-культурного та релігійного діяча, письменника, фундатора «Руської трійці», речника і символа українського національного відродження Маркіяна Шашкевича видано розпорядження голови Львівської облдержадміністрації №381/0/5-11 від 5 травня 2001 р. «Про відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича», яким затверджено низку важливих заходів з нагоди 200-літнього ювілею Маркіяна Шашкевича.

Довідка.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині в сім’ї священика.
Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. – у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).
Перу М. Шашкевича, крім низки поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший з них – казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.
Маркіян Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.
Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року.
Музей «Русалки Дністрової» присвячений першому західноукраїнському альманаху «Русалка Дністровая» та його творцям: Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу і Якову Головацькому.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці Свято-Духівської церкви – семінарської церкви при Греко-католицькій духовній семінарії, в якій навчалися творці «Русалки Дністрової»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Свято-Духівська церква була зруйнована 15 вересня 1939 року. Тоді авіабомба з німецького літака, що атакував будівлю Головної пошти, поцілила у Богословську Академію. Були зруйновані будівлі церкви, бібліотеки. Залишилося лише дзвіниця з бароковим завершенням, яка є пам’яткою архітектури національного значення.
Експозиція музею розповідає про історію створення і подальшу долю альманаху, про тогочасні соціально-політичні умови, а також про історію «Руської трійці», і особисто її членів: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького.


Маркіян Шашкевич - світоч Галицької України

6 листопада 2011 року виповнюється 200 років з дня народження невтомного проповідника української національної ідеї, Великого Будителя і Просвітителя галицької України, поета і священика Маркіяна Шашкевича. Українціпатріоти вже давно на рівні генної пам'яті усвідомили, що доля посилає нації таких світочів тільки раз на століття. Хотілося б, щоб двохсотрічний ювілей людини, діяльність якої наближала незалежність рідного народу, згуртованою родиною відзначила вся Україна. Однак тішимося, що принаймні на Львівщині 2011й проголошений роком Маркіяна Шашкевича.

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Ці до щему тужливі, наповнені гарячою любов'ю до рідного слова патріотичні рядки прозвучали з уст Маркіяна Шашкевича в роки цілковитого занепаду і зубожіння галицького українства. Це був час, коли після поділу Польщі західні українські землі в 1772 році перейшли під владу Австрії у стані повної економічної і культурної руїни. Український народ Галичини в основному репрезентували селяни, що лише недавно стали вільними від панщини (цісар Йосиф ІІ зніс кріпацтво в тому самому році (1782), коли цариця Катерина затвердила його у Великій Україні). А тогочасна інтелігенція в побуті і в культурних цілях послуговувалася чужими  польською, німецькою  мовами, ще й незрозумілою їх мішаниною з народних, церковнослов'янських і польських слів.
Яскравим спалахом у цій темряві національного життя став альманах "Русалка Дністровая", виданий у 1837 році в Будапешті (Угорщина) живою народною мовою. Збірка пропагувала три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав і заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та прославлення народних героїв  борців за соціальне й національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Було очевидним, що "Русалка Дністровая" вийшла за межі культурнопросвітницької діяльності й зачепила проблеми політичні. Книга відразу ж стала забороненою, майже весь її тираж було конфісковано (вісімсот примірників із тисячі), а автори  Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич  мали великі неприємності із владою. Якось під час допиту один із чиновників Львівської поліції запитав Маркіяна: "Як ви посміли воскресити народ, якого вже давно не існує?". І саме тоді, у відповідь, Шашкевич прочитав вищеназвану поезію… Керівникові гуртка "Руська трійця" на той час сповнилося 26 років, а його літературна, наукова і громадська діяльність вже була позначена плідними подіями для національнокультурного відродження рідної Галичини…
1832 рік став роком народження славнозвісного гуртка "Руська трійця", який мужньо виступив на захист рідної української мови. Засновник гуртка  Маркіян Шашкевич разом з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким збирали фольклорні зразки галицького люду, вивчали історію України, писали літературні твори. Згодом ряди гуртківців поповнили й інші молоді патріоти. 1833 рік відзначився упорядкуванням першої рукописної збірки під промовистою назвою "Син Русі". Ця збірка була пройнята волелюбними ідеями, глибоким співчуттям до галицького люду, бажанням покращити його життя. Пристрасні слова "Ти не неволі син…" стали могутнім поштовхом хвилі відродження української національної ідеї та державності. У 1834 році був підготовлений до друку збірник "Зоря", лейтмотивом якого зазвучав заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. 12 лютого 1835 року в день 67річчя цісаря Маркіян Шашкевич у приміщенні семінарії виголосив першу публічну промову живою українською мовою. У 1836 році вийшла брошура "Азбука і абецадло", в якій автор рішуче виступив проти спроб запровадити в українське письменство латинський алфавіт. У жовтні того ж року юнак в соборі Святого Юра виголосив проповідь чистою українською мовою. З нього взяли приклад, відкинувши застарілу старослов'янську мову з богослужіння, й інші патріотично налаштовані священики. У 1836 році Шашкевич упорядкував "Читанку для діточок", по сторінках якої, за його власними словами, "веде дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їхньої хати у широкий світ". До речі, навіть слово "читанка", сьогодні таке милозвучне і таке звичне для нас, створив саме він, Будитель духовності Галичини. Усі ці події доказують, що Маркіян Шашкевич перший у Західній Україні зрозумів велику місію українцяпатріота в умовах Австрійської монархії і показав придатність української мови для культури, науки та освіти.
Такий рішучий виступ Поета, Священика, Громадянина вражає і нині. Звідки ця мужність, ця безмежна сила духу, зрештою, ця самовіддана любов до свого знедоленого люду? Дещо можна збагнути, якщо пройтися слідами Маркіянового життя... Народився він 6 листопада 1811 року в мальовничому селі Підлисся Золочівського повіту в родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у Львівській і Бережанській гімназіях. З 1829 року юнак слухав філософський курс у Львівському університеті, а водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії. У 1830  1837 роках Маркіян розгорнув у Львові активну культурнопросвітницьку й громадськополітичну діяльність. Коли одружився й висвятився на священика, отримав бідні парафії  у Гумниськах, Нестаничах. Знесилював туберкульоз, гнітили матеріальні нестатки. Відрадою була підтримка дружини Юлії. Турботи про сина Володимира, який народився в 1839 році, і письменницька діяльність скрашували останні роки письменника. Помер 7 червня 1843 року у тридцятидвохрічному віці. Спершу був похований у селі Новосілки, а у 1893 році з ініціативи "Просвіти"  перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові. На могильному пам'ятнику  напис "Маркіян Шашкевич", однак поряд з Маркіяном тут знайшли вічний спочинок і його дружина Юлія, і син Володимир, який, взявши приклад з батька, теж став письменником і присвятив свою творчість служінню народові.
Сьогодні нам, українцям початку ХХІ століття, треба навчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості, навчитися жити і діяти так, щоб ніхто із наших ворогів не забирав у нас держави, мови, історії, літератури, щоб ніхто не смів живцем шматувати нашу українську душу.

Оксана ТРОШИНА,
вчитель української мови і літератури
Сокальської гімназії імені Олега Романіва.

Вшануймо гідно будителя українського духу в душах українців



Далі моє не сьогодні писане, але і сьогодні не скажу краще, хіба ще більше маю пошани до людини, що була першою в боротьбі за Україну:

Будитель української національної свідомості в Галичині

Цього 2003 року у червні виповнилося 160 років від дня смерті і 110 річчя від перепоховання у Львові на Личаківському цвинтарі видатного українського літератора, святого отця Маркіяна Шашкевича, якого по праву називають «будителем української національної свідомості в Галичині» А ще він був першим українцем Галичини всеукраїнського типу, тому що започатковані ним справи давно стали надбанням цілої України.
Бути першим завжди важко, та ще важче першим залишатись. Маркіян Шашкевич за своє коротке 32-річне життя встиг зробити стільки, що йому у Львові нащадки встановили пам’ятник, а премією на його ім’я нагороджують щороку найкращих львівських письменників. Неможливо стисло описати життєпис, творчий доробок та його значення для нас, тому відзначимо одну з головніших дій Маркіяна Шашкевича: він навчив галицьких українців поважати самих себе і свою націю, розпочавши з утвердження поваги до рідної мови. Наскільки це було важко свідчить те, що в греко-католицьких церквах, де збирались русини-українці, священики виголошували свої проповіді до громади винятково польською мовою. Тому перші проповіді українською мовою у Львові, які водночас виголосили на свято Покрови 1836 р. Маркіян Шашкевич в соборі св. Юра , Юліан Величковський у церкві Успенія і Микола Устиянович у церкві св. Параскеви - стали революційним потрясінням для галицьких русинів.
Утверджувати повагу до рідної мови Маркіян Шашкевич почав з себе під час навчання у Львівській богословській семінарії спілкуючись виключно українською мовою, у той час як інші русини-семінаристи рідну мову зневажали, насміхались, вважаючи її безкультурною. Лише двоє семінаристів приєдналися до Шашкевича: Яків Головацький та Іван Вагилевич, яких за вірність рідній мові в семінарії прозвали «руська трійця». Про небезпеку такої поведінки свідчать спогади польського шовініста з тогочасної семінарії Івана Сінкевича, який писав: «Аж в 1835 р. виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і проповідує по-руському! Це розсердило мене так, що півроку я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; якщо він був би й загинув у моїх руках, я не уважав би цього за проступок, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу, тим більше, що загинув один «москаль».
Першим літературним твором Маркіяна Шашкевича стала рукописна збірка поезій його і найближчих друзів, що мала назву «Син Русі», а наступного 1834 р. зусиллями «руської трійці» було укладено альманах «Зоря», друк якого заборонила цензура, але в доопрацьованому вигляді і під назвою «Русалка Дністрова» він був надрукований у Будапешті 1837 р. Значного розголосу набула написана Шашкевичем ода «Голос галичан», яку він видав без зазначення авторства у 1835 р. У своїх спогадах Микола Устиянович зазначав, що цей один віршик «зробив цілу переміну на землі Галича, він збудив Русь із глибокого сну». Примірники вірша розійшлись по місту і провінції.
Багато зусиль доклав Маркіян Шашкевич стосовно упорядкування правопису української мови, наполягаючи на його фонетичному підгрунті та спростовуючи намагання ввести латинську абетку. У 1836 р. він укладає вперше підручник для українських народних шкіл «Читанку для діточок в народних училах руських», який був виданий уже посмертно у 1850 р. Слабке здоров’я, нестатки і легенева хвороба спричинили передчасну смерть Маркіяна Шашкевича у 1847 р., та його син Володимир пішов батьківським шляхом і став не тільки гарним ліричним поетом і публіцистом, але й одним із засновників «Просвіти» у 1868 р.
У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» є такі рядки: «Судилося нам послідніми бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохапують і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій мряці гибіти». Слова доволі пророчі, бо хоч судилося Маркіяну Шашкевичу не останнім, а першим бути, проте у «мряці гибіти» доводиться багатьом нашим землякам і досьогодні.

Богдан Гордасевич,
«Діловий діалог», №28 (166),
4-10 липня 2003 р.

Багато про Маркіяна Шашкевича і всі його твори ось тут
http://spavedfront.io.ua/s124456/200_rokiv_vid_dnya_narodjennya_markiyana_shashkevicha_6_listopada_2011_roku