Про цього князя літопис каже так: «Він рвався на поганих (ворогів), як лев, сердитий був, мов рись, перелітав землі їхні, наче орел, а хоробрий був, як тур…» В його жилах текла кров королівських і князівських родів Священної Римської імперії, Швеції, Німеччини, Угорщини,Чехії, Польщі й Русі. Був час, коли він задовольнявся подарованими йому тестем п’ятьма невеликими містами, два з яких на території сучасної Черкащини, ще два – на Київщині, а ще одне знищене під час монгольської навали. Це були Канів, Корсунь, Богуслав, Трипілля і Торчеськ. Та настав час і він став могутнім правителем всієї Русі, контролюючи з Галича, перетвореного на столицю, навіть великий Київ. Як звали його? Це був князь Роман Мстиславич, батько славного Данила Галицького… Історія не має умовного способу. Але іноді в ній трапляються події та постаті, які змушують задуматися: а що було б, якби сліпий випадок не втрутився в її хід і вона не повернула в геть інше русло? Водночас в істориків є всі підстави саме на таких прикладах належним чином оцінити роль окремих осіб в історії, життя і смерть яких ставали епохами й переломними моментами в розвитку цілих держав. Фатум не раз зле жартував і з нашою країною, але навряд чи колись ще на подальші події так драматично вплинув цілком випадковий епізод, ніж той, що стався над берегами Вісли 19 червня 1205 року, коли під час походу до Саксонії у випадковому зіткненні з польським загоном було смертельно поранено одного з найвидатніших діячів Русі Романа Мстиславича. Залишається лише здогадуватися, наскільки підготовленою була би Русь до монгольської навали, якби Роман Мстиславич встиг реалізувати всі свої задуми й закріпити здобутки, а його сини Данило та Василько успадкували королівський стіл у дорослому віці й не змушені були вести 40-річну виснажливу боротьбу за відновлення батьківського спадку. Втім, і здійсненого Романом виявилося достатньо, аби Руська держава ще понад сто років була провідною силою Центрально-Східної Європи.

Старший син волинського і Великого князя київського Мстислава вже в молодому віці опинився на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, волинська гілка Мономаховичів за гегемонію на Руській землі. Головним супротивником волинських князів у цей час був суздальський князь Андрій Боголюбський, що намагався поширити свою владу як на півдні, так і на півночі. Стривожені цими планами новгородці запросили в 1168-му на княжий стіл 17-річного Романа, заходами якого суздальські війська було відкинуто від Новгорода, що значною мірою знівелювало успіхи Боголюбського на південному напрямку. Той, здобувши і спаливши в 1169-му році Київ, невдовзі був змушений відступити зі столиці Русі.

Після смерті батька 1170 року Роман покинув Новгород і закнязював у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173–1174-му він взяв участь у походах на Київ у складі війська свого дядька Ярослава. А невдовзі після того організував військові виправи у степ проти половців і на балтійські землі. Про це пише автор «Слова о полку Ігоревім»:

А ти, буй Романе, і Мстиславе!
Єсть бо у вас залізні молодці
під шоломами латинськими.
Од них загула земля, і багато країн –
хинова, литва, ятвяги, деремела,
і половці сулиці (списи) свої покидали,
а голови свої підклонили
під тії мечі харалужнії.

1199 року військо Романа вступило в Галич. Зроблений Романом Мстиславичем політичний крок був доволі незвичним для тогочасної Русі, яка не знала випадків об’єднання кількох земель у єдине державно-політичне ціле, як це сталося з Володимирською і Галицькою землями. Утім, плани Романа цими інтеграційними зусиллями не обмежувалися – метою був золотоверхий Київ і відновлення єдності цілої Руської землі.

1201 року Роман Мстиславич розпочав боротьбу за Київ, а 1204-го встановив цілковитий контроль над столицею. Водночас він вжив цілу низку заходів, що мали легітимізувати його становище як «цезаря на Руській землі» – зокрема, одружився з візантійською принцесою Анною. У західноєвропейських джерелах він незмінно згадується як Rex Ruthenorum (король русинів) або Rex Russiae (король Русі), натомість у руських – як «самодержець всієї Русі». Здобутки Романа Мстиславича зарахували його до числа наймогутніших володарів Європи, які вирішували в цей час долю цілого континенту. Правитель Русі мав свої політичні інтереси як в сусідніх, так і у віддаленіших країнах. Він не лише активно втручався у польські справи та організовував коаліції руських князів для спільних походів у степ, але й відчутно впливав на хід воєнно-політичної боротьби у Візантії та Священній Римській імперії.

За повідомленням візантійського історика Нікіти Хоніата, у 1200 році Константинополь було врятовано від половців лише завдяки «Богом призваній фаланзі» Романа Мстиславича. Тоді ж було укладено русько-візантійську угоду, результатом якої стало одруження Романа на візантійській принцесі. А 1204-го саме при дворі останнього знайшов прихисток імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел, після здобуття Константинополя хрестоносцями під час четвертого Хрестового походу. Родинні зв’язки з Ангелами, а через них і з Гогенштауфенами (Роман Мстиславич і німецький король Філіп IV мали за жінок, вочевидь, рідних між собою сестер) робили короля Русі природним союзником двох імператорських династій і супротивником папського престолу та його прибічників – Вельфів.На активну участь Романа в політичній боротьбі, що точилася в цей час у Німеччині, вказують його тісні контакти із союзниками Штауфенів, зокрема з ландграфом Тюрингії Германом, а також щедра пожертва бенедектинському монастирю Св. Петра в Ерфурті (за що Роман був зарахований до переліку фундаторів монастиря), що виконував роль одного з головних форпостів влади Гогенштауфенів у Німеччині. Власне, й останній похід Романа Мстиславича був спрямований у Саксонію, де розміщувалися основні володіння Вельфів, на підтримку Філіпа IV Гогенштауфена, що мало забезпечити останньому вирішальну перевагу над супротивниками.

Тісні взаємини зі Штауфенами та чудова обізнаність Романа у внутрішніх справах Священної Римської імперії вирішальним чином вплинули на опрацювання останнім проекту «Доброго порядку» – державно-правового акта, який мав радикально реформувати політичну систему Русі й у першу чергу вирішити питання щодо головного київського столу, володаря якого відтепер мали обирати головні руські князі, що відчутно нагадувало тогочасну практику обрання німецького короля на з’їздах князів: «Коли в Києві помре великий князь, то негайно з’їхавшись у Києві місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших розумних державах чиниться; молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть».

«Добрий порядок» передбачав також низку інших заходів, передусім встановлення майорату, що мали запобігти зовнішнім загрозам та внутрішньому розбрату й роздрібненню земель-князівств: «Коли великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині і за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно. А щоб місцеві князі не ослабли на силі, не належить їм областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою їх старшого брата. А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старійшому по ньому або хто старший по лінії у роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо, коли небагато князів у Русі було і одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися і шанували, не сміючи нападати на руські кордони».

Продуманість цього проекту, що мав надати політичній системі Руської землі чіткості й упорядкованості, ставить його в один ряд із найвизначнішими державно-правовими актами європейського середньовіччя: англійською «Великою хартією вольностей» 1215 року, угорською «Золотою булою» 1222 року та «Золотою булою» імператора Карла IV 1356 року. Незважаючи на те що проект Романа Мстиславича не було реалізовано, він і його нащадки традиційно позиціонують себе як зверхників цілої Русі, використовуючи титули королів, царів (цезарів), самодержців і господарів, а свою державу незмінно іменуючи Руським королівством або Руською землею. В останньому відображено погляд на державу Романовичів як безпосереднє продовження Київської держави.

Власне, у тогочасному сприйнятті не було жодного розрізнення між Київською Руссю та Галицько-Волинською державою – цими пізнішими історіографічними конструктами. І Володимир Святославич, і Володимир Мономах, і Роман Мстиславич, і Юрій Львович мислилися правителями однієї і тієї самої держави – «Руської землі» (Regnum nostrum Russiae). Уявлення про безперервність державної традиції від Володимира до онуків та правнуків Романа відображено як у тогочасних літописах, так і в актових джерелах. Приміром, у грамотах Льва Даниловича останній незмінно фігурує як син короля Данила й «правнук» великого князя Володимира.

У сучасній науковій літературі часто постає питання: коли припинила своє існування «Київська Русь»? Відповісти на нього важко, а насправді неможливо, тому що «Київська Русь» – це інтелектуальний витвір учених, який лише в їхніх головах припиняв своє існування: чи то наприкінці ХІ століття, чи то в середині ХІІ, чи то після монгольської навали. Справжня ж Русь (Руська земля) нікуди не зникала, попри те що змінила стольний град із Києва на Галич, а згодом Львів. Її історичне буття продовжилося, і в цьому визначальна заслуга короля русинів й автора «Доброго порядку» Романа Мстиславича.

Підготував Ігор АРТЕМЕНКО – за матеріалами www.tyzhden.ua

http://cossackland.org.ua/2012/06/25/rus-zi-stolytseyu-v-halychi-povazhala-j-poboyuvalasya-vsya-evropa/

ОТОЖ ПИТАННЯ ! Чи уявляєте Ви історію Київської-Русі без Галичини ?

Наказом Міністра оборони України від 20.03.2013 № 188 “Про затвердження Інструкції з організації воєнно-ідеологічної підготовки у Збройних Силах України” з 1 квітня 2013 року в системі бойової підготовки Збройних Сил України вводиться новий навчальний предмет “Воєнно-ідеологічна підготовка”.

Вітаємо з Днем народження капітана збірної України з футболу Анатолія Тимощука!!!

Привертаю увагу громадськості до жахливого стану доріг на Івано-Франківщині. На відео можна побачити, як водії вбивають свої авто, пересуваючись по залишкам дороги в с. Заболотів.



Місцеві мешканці не витримали такого стану і виступили з протестом.

Хоч незважаючи ні на що, чи то «Васька хавати не перестає», чи то«караван іде», громадський резонанс, що супроводжує цю тему, буде мати свій позитивний вплив на якість проведення робіт.
Якось я бідкався, що не можу знайти коментарів геологів по проблемам нетрадиційного газу, і ось нарешті з»явилася  велика стаття Гендиректора ГРГП «Донецькгеологія». http://bahmut.com.ua/news/society/448-slancevyy-gaz-oficialno-informaciya-direktora-grgp-doneckgeologiya.htmlПравда, вже на передмові, де акцентується на тому, що це офіціальна інформація, виникає якесь відчуття недовіри. Абзац, де так пояснюються умови СРП, що виникає повна впевненість, нібито та частина (50%) продукції, що відходить Україні, буде належати на всі 100% державі, ще посилює це відчуття, бо всі вже начебто в курсі про чудернацьку фірму СП Геосервіс і деякі цікаві співпадіння, які дозволяють припустити зв»язок між українським сланцевим (та ін.) газом та стоматологією. В решті решт, чому б такій обізнаній людині не розповісти народу про нечувані пільги, що їх отримують розробники нетрадиційного газу від держави, тобто від нас.

Остаточно все стає зрозумілим, коли з подивом довідуєшся з цього тексту, що зараз роботи начебто не ведуться. Ну, не може поважний пан Жикаляк не знати про те, що свердловина Беляєвська-400 давно вже в роботі і навіть те, що у нас зветься президентом, брало участь у її пуску.  А в цей час уже будується друга свердловина. Виходить,пан директор чийсь наказ виконує і вірити у все, що написано, навіть якщо дуже хочеться, не вдається.

Автор переконує нас в неабияких перспективах Юзівської площі, докладно розповідає про всі імовірні колектори і генетичні типи газу не забуваючи навіть про вік колекторів, посвящає читача в таємниці стратиграфії Дніпрово-Донецької западини…  Мені, не зовсім сторонній людині що до геології, всі ті свити і підсвити ні про що не говорять , бо пройнятися всією важливістю цієї інформації може лише той, хто досконально вивчив геологічну будову цієї площі. В той же час ніяких відомостей про щільність майбутнього буріння нема, хоч як раз це для мене, пересічного громадянина, дуже важливо в аспекті екологічної безпеки. Так, звісно, остаточна конфігурація сітки буріння може проявитися тільки по завершенню розвідки, але якась вилка (від – до) обов»язково існує, і вона тільки має бути звужена в результаті проведення сейсморозвідки та пошуково-розвідувального буріння.

Таке з бухти-барахти втаємничення, брехня і призводять до тотальних протестів проти всього.

Кроль здох – раніше казали – пошесть почалася, а тепер – фрекінг почався.
Не так давно по ТБ бачив, одна жіночка, здається, з Горлівки, запевняла, що вже відчувала вибухи, пов»язані з гідророзривом. Ну, що тут можна сказати – Україна таки має таланти. Раніше було, кожний другий чолов»яга з лозиною міг запросто знайти те, що цілі геофізичні партії з мільонною апаратурою роками шукали, а тепер ще й жінки з»явилися, здатні замінити собою і гравіметри, і цілі сейсмостанції. Нормальна ж людина не в змозі без спеціальної апаратури зафіксувати ті коливання, що виникають під час фрекінгу.
Останнім часом люди вишукують бурові майданчики поблизу і оприлюднюють той безлад, що там коїться. Ось, наприклад: http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=XW5P1_X7As8  Або ось: http://kroha.dn.ua/viewtopic.php?f=808&t=165163   Чомусь всі свердловини неодмінно пов»язуються зі сланцевим газом і Шелл. Але, як на мене, то картинки з Донецької області нічого спільного не мають з тим, що можемо побачити в Польщі, де дійсно проводиться гідророзрив.

Захвилювався і Шишацький з цього приводу, навіть прес-конференцію зібрав, де заявив:
«Сегодня в области не ведется ни добыча, ни разведка нетрадиционного газа, а то, что это запускается — это просто «черный пиар»

От і виходить в підсумку, що Шишацький не брехун, а народ темний і дурний. То ж чи варто доводити справу до загального психозу? Тим більше, що до цієї, в цілому шляхетної, компанії не тільки примазуються, а й намагаються її скеровувати ті, для кого не так важливо здоров»я нації, як інтереси Газпрому. Це не означає, що треба гасити активність громадян, що відомості про злочинне ставлення до довкілля на конкретних свердловинах нікому не потрібні. Навпаки, цю владу треба тримати в безперервній напрузі, бо, здається, вони вже повірили в те, що їм можна все. Тільки здобуту інформацію, як в наведених прикладах по конкретним свердловинам, треба використовувати за призначенням. Власниками цих свердловин є не якісь міфічні іноземці, а цілком вітчизняні шуфричи, а то і принци-стоматологи. От їм і треба адресувати претензії, тим більше, що це далеко не перший і не останній випадок нехтування цими діячами наших інтересів.

Ці ж свердловини наочно показують, де слід очікувати найбільшої загрози в разі початку промислового видобутку газу з пісковиків Юзівської площі. Обсяг розчинів, що буде використовуватись Шелл на кожній свердловині буде в рази більшим, ніж ті озера, які ми тільки що  бачили. Навіть якщо не буде відвертого ігнорування вимог гідроізоляції,  як на донецьких свердловинах, а тільки витоки, при масовому бурінні наслідки можуть бути катастрофічними. Щоб зрозуміти рівень загрози, необхідно володіти інформацією, з цим пов»язаною, в першу чергу щільність буріння і сумарну площу, що буде розбурена.  Якщо це буде сотня-друга гектарів – це одне, якщо ж десятки тисяч – зовсім інше. Газ такою ціною нам не потрібен.

Колорадо. Фрекінг-краєвид.                                                                                                 

США. Фрекінг-озера.

Зараз від Шелл треба вимагати достовірної, всебічної і вчасної інформації по результатам дослідно-методичних робіт і рішенням, що приймаються.

http://uc.kr.ua/doctrorliza/

Просто немає слів, що можна ще додати до цього:

"Что касается отсутствия хосписа в Кировограде… Скажи, у вас есть смертная казнь в Украине?

– Нет, давно отменили.

– А пытки, стало быть, оставили… Вам надо ввести назад смертную казнь и убивать тех, кого не берут ни на выездную помощь, ни на стационарное отделение. Еще и семью больного пытаете. Зачем нужен хоспис? Я всегда отвечаю – хоспис строят для себя. Для меня, для тебя, для него. По той причине, что каждого человека, даже крайне одинокого и замкнутого, окружают минимум пять-шесть людей в городских условиях. И рак – это ад не для одного."

Це доктор Ліза спілкувалася зі сценарістом "Синдрому Дракона", журналістом Кіровоградського походження - Юрієм Смірновим. Про необхідність створення хоспісу в Кіровограді багато розмов багато років. Але результату - нуль. Чи щось зрушить це питання з мертвої точки? Можливо, треба, щоб доктор Ліза приїхала з Росії та влаштувала це, бо в самих нічого не виходить...

А от інтерв'ю це, як на мене, варто прочитати багатьом. І не кіровоградцям також. Саме тому ділюся ним тут.

http://uc.kr.ua/doctrorliza/

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів

Тільки звичайні громадяни можуть змусити уряд відмовитися від швидкісних потягів Hyundai, які не пристосовані до наших колій, та підтримати вітчизняного виробника, який робить сучасні і якісні аналоги.

Я не продовжую дивуватися, як громадяни України купують дуже дорогі квитки на швидкісні потяги Hyundai, знаючи про десятки аварійних зупинок цих поїздів, і при цьому викидаючи на повітря немалі суми за дороге «задоволення».

Схоже, що уряд Азарова не збирається знімати з колій поїзди, які зовсім не пристосовані до українських залізничних шляхів. І це при тому, що урядовці знають про те, що Крюківський вагонобудівний завод почав серійне виробництво сучасного швидкісного двухсистемного електропоїзду (на фото).



З характеристиками поїзду можна ознайомитися на офіційному сайті заводу. Як на мене, вони прекрасні.



Купуючи електропоїзди українського виробництва уряд міг би не тільки проявити патріотизм, підтримуючи вітчизняного товаровиробника та забезпечивши пасажирів якісними поїздами, але й наповнював би бюджети коштами, забезпечував би немалу кількість громадян робочими місцями, наповнював пенсійний фонд відрахуваннями.

Для цього є один ефективний вихід – громадяни не повинні купувати квитки на дорогі та водночас неякісні поїзди Hyundai. Тільки тоді уряд відмовиться від корейських потягів і почне купувати потяги українського виробника, які повністю адаптовані до наших залізниць.

А, врешті, обирайте самі – вам платити і вам їхати…