Замітки галичина

Замітки з міткою «галичина»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Rosemary

Галичина (похід-репортаж)

06.11.23, 20:36
галичина, похід, україна

Галичина

Коментарі: 4

Богдан Бо

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1

Юрій Охріменко

Галичина сьогодні

Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).

Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.

Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.

Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.

Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.

Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.

Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.

Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2

Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.

Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.

Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.

Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert; 1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.

Цей світ покинув Юрій Охріменко

Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.

Тому трохи біографічних даних.

Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».

Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.

Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.

Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».

Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.

Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.

Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.

Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.

Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…

Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.

Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.

Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.

Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.

Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.

Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.

Коментарі: 0

аналдр

Как это всё понимать? Такого ще не було.

10.11.17, 21:58
Курилка
внутреннее противостояние, галичина, порошенко, украина

Посмотрите, я ошеломлен!

https://www.youtube.com/watch?v=eLB3e0GDh7M

Не знаю, чем это кончится.

Коментарі: 7

Андрій Кизило

Уперше в Україні — густі йогурти із фруктів рідного краю та пожи

11.02.17, 15:15
галичина, густий, йогурт

Молочна компанія «Галичина» із Нового року презентує нову лінійку густих йогуртів із фруктів рідного краю та поживних злаків. Густий та ніжний йогурт із натурального молока робиться для тих, хто стежить за правильним та смачним харчуванням в умовах швидкостей сучасного життя.

Компанія приділила велику увагу адаптивності продукту. Йогурти зручно споживати в дорозі, в офісі, як перекус і повноцінний легкий сніданок чи вечерю. Комфорт тут забезпечує продумана упаковка — стакан 280 гр. + індивідуальна ложечка.

Дбайливо підібране сполучення в йогурті великих шматків фруктів та ягід у поєднанні зі злаками задовольняє вибагливі смакові потреби сучасного споживача і робить продукт максимально корисним. Велику роль тут грають злаки. Пшениця, ячмінь, жито, овес, спельта, окрім того, що розширюють смакові якості йогурту, їх клітковина корисна для споживання та заряджає енергією. За розрахунками лабораторії, поживна цінність 100 гр. йогурту – 91 ккал; порції 280 гр. — 255 ккал.

Компанія «Галичина» пропонує чотири смаки густих йогуртів, що вже так полюбилися споживачам питних:

• Яблуко-кориця;

• Полуниця-злаки;

• Чорниця-злаки;

• Чорнослив-злаки.

Інформація про молочну компанію «Галичина»

МК «Галичина» заснована у 1998 році. Виробничі потужності знаходяться в Західній Україні - м.Радехів, Львівська область. Потужність заводу з переробки молока становить до 500 т/доба.

Левову частку молока до 80% в структурі заготівлі — підприємство отримує від молочних господарств. Це забезпечує високий рівень вмісту білка і якісних показників продукції.

«Галичина» є лідером серед виробників питних йогуртів. Довіра до торгової марки та любов до улюблених смаків надихнули молочних майстрів компанії на створення нового продукту — густого йогурту.

«Галичина» живе серед вічних цінностей. Там, де сім’я – найбільший скарб. Де до природи ставляться як до святині, а до рідного краю - як до матері. Де поважають традиції та передають їх з покоління в покоління. Де чисте карпатське повітря, стиглі лісові ягоди та соковиті запашні трави. Де наповнюєшся життєдайною енергією, яка зміцнює тіло, заспокоює розум та дає душі відчуття гармонії.

Коментарі: 0

starina_leon

Чия б корова кричала... Про любов СРСР з Гітлером

04.05.16, 09:55
бандера, брест, галичина, коллаборационизм, нацисты, пособники, ссср

Добірка матеріалів про факти й масштаби співпраці сталінського СРСР з Гітлером. Буде поповнюватися.

Відео спільного сталінсько-гітлерівського святкування спільного знищення ними Польщі, яке було здійснено у відповідності до підписаного Пакту.

Без слів, під музичку. https://www.youtube.com/watch?v=kqTSkwkwLFM

Українською мовою. https://www.youtube.com/watch?v=HCoxdH44BZw

Далі - про те, як СРСР допомагав гітлерівській Німеччині обійти обмеження з розвитку військової сили, накладені на неї Версальським договором.

Коментарі: 38

Merovingian

Про Львів

06.02.16, 20:34
галичина, львів, схрони

..Трохи забембали ватні "знавці" львівської промисловості, оперують лише кисільовськими кліше про заробітки по пшеках, та подібна інша дурня)
Вирішив трохи надати лікнепу та інформації про моє місто) Нехай щось не від рашопропагандонів до макітр візьмуть)

... Львів — місто обласного значення в Україні, адміністративний центр Львівської області,
національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни,
великий промисловий центр і транспортний вузол,
вважається столицею Галичини та центром Західної України.
    Львів є найважливішим діловим центром Західної України. Станом на 1 січня 2011 року в
економіку Львова було інвестовано 837,1 мільйонів доларів США за наростаючим підсумком,
що становить майже дві третини від загального обсягу інвестицій у Львівську область.
З них у 2010 році інвестовано 96,5 мільйонів доларів, що на 46,3 % менше, ніж у 2009 році.

   Загальний обсяг доходів міського бюджету Львова на 2014 рік встановлено в розмірі
близько 2,91 млрд гривень. У червні 2013 року середня заробітна плата по місті
становила 2910 гривень[59]. 1 січня 2011 року зареєстроване безробіття становило 0,7 %.
     У Львові працює 219 великих промислових підприємств, понад 40 комерційних банків,
4 біржі, 13 інвестиційних компаній, 80 страхових організацій, 24 лізингові фірми,
77 аудиторських фірм, майже 9 тисяч малих підприємств.

   Основні промислові підприємства:

    ПАТ «Концерн Галнафтогаз» — власник мережі АЗК «ОККО» - однієї з найбільших в Україні
    ЗАТ «ЛФК Світоч» — виробництво какао, шоколаду та солодощів
    «Галка Лтд» — виробництво напоїв на основі кави, какао
    ВАТ «Львівська пивоварня» — виробництво пива
    Львівська тютюнова фабрика — тютюнові вироби
    ВАТ «ШП Світанок» — шкіряна промисловість
    ЗАТ «Львівський автобусний завод» — виробництво автобусів та тролейбусів
    ВАТ «Іскра» — виробництво ламп
    ДП «Державний ювелірний завод» — виробництво ювелірних виробів
    АТЗТ «Львівський жиркомбінат» — виробництво олійно-жирової продукції
    ВАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» — ремонт електровозів
    ПАТ «Концерн-Електрон» — виробництво електроприладів, машинобудування
    Галицький автозавод — машинобудування
    ЗАТ «Ензим» — виробництво дріжджів
    ПАТ «Концерн Хлібпром» — виробництво хліба
    ЗАТ «Львівський лікеро-горілчаний завод» — виробництво горілки, лікерів
    ВАТ «Львівський міський молочний завод» — виробництво молочної продукції
    СУШАТ «Весна» — виробництво одягу
    ТзОВ «Перша приватна броварня» — виробництво пива та квасу

Місто залишається великим бізнес-центром між Варшавою та Києвом. Згідно зі Стратегією
економічного розвитку Львова до 2025 року передбачається, що основними галузями
економіки міста мають стати туризм та інформаційні технології, пріоритетним також є сфера
бізнес-послуг та логістики. У 2009 році KPMG, одна з найвідоміших міжнародних
аудиторських компаній, внесла Львів у список 30 міст світу з найбільшим потенціалом
розвитку інформаційних технологій[4]. Серед найбільших IT-компаній Львова такі як
SoftServe, ELEKS, Lohika, GlobalLogic.

У 2008 році британська газета «The Times» у рейтингу міст Європи, які найкраще відвідати
у вихідні, третє місце віддала Львову[5]. В червні 2013 року сайт VirtualTourist на основі відгуків
туристів відніс Львів на перше місце в рейтингу міст Європи, куди треба їхати негайно.
Місто є національним лідером зі зростання кількості туристів. Привіт Кримвашам)))
Так, за 2008—09 роки їх кількість зросла на 40 %, за рік місто відвідує понад 1 мільйон осіб.
У Львові розвивається як міжнародний так і внутрішній туризм.

   Сучасний Львів є важливим залізничним вузлом, через який відбувається
сполучення західних областей України (Чернівецької, Івано-Франківської та Закарпатської
з іншою частиною держави. В напрямках старих середньовічних шляхів від Львова розходились
залізниці, побудовані перед І-ю світовою війною. Через Львів також проходить значна
частина залізничних шляхів, що з'єднують Україну з Європою. У Львові розміщена штаб-квартира
Львівської залізниці — найстаршої та однієї з найбільших складових Державної адміністрації
залізничного транспорту України. Львівський головний залізничний вокзал є її основними воротами.

   Вища школа має у Львові давні традиції. Так, у місті засновано перший в Україні університет
та перший у Східній Європі виш технічного спрямування. Львівський університет Франка та
Університет «Львівська Політехніка» є одними з найкращих ВНЗ країни і періодично займають
чільні місця в національних рейтингах. Такі вищі навчальні заклади, як
Національний лісотехнічний університет, Українська академія друкарства,
Національна академія мистецтв не мають аналогів в Україні. Серед інших львівських вишів,
найвідомішими є Український католицький університет, Музична академія імені Лисенка,
Національний медичний університет, Університет ветеринарної медицини.

Львів є давнім науковим центром. Тут було винайдено гас, вперше у світі виготовлено вакцину
проти висипного тифу. Під керівництвом Степана Банаха в місті діяла всесвітньо відома
Шотландська математична школа. У Львові розроблялося програмне забезпечення
для місяцехода, міжпланетних апаратів програми «Венера», першого орбітального корабля
багаторазового використання «Буран». Сьогодні тут діє 8 установ
Національної Академії Наук України; за їх кількістю місто займає друге місце поруч з Харковом.
Львів є основним центром діяльності Наукового товариства імені Шевченка — першої в Україні
суспільної академії. Загалом, в місті розташовано ще близько 40 науково-дослідних та
проектно-конструкторських інститутів.

Зі Львовом пов'язане життя науковців Людвіга та Річарда Мізесів, Стефана Банаха, Жозефа Ротблата,
Яна Лукашевича, Єжи Куриловича, Юліуса Лілієнфельда, Рудольфа Вайгля, Олега Романіва,
Михайла Грушевського, Бартоломея Зиморовича, Івана Крип'якевича, Освальда Вайцера,
Маєра Балабана, Шимона Ашкеназі, Мартина Бубера та Фердинанда Ціркеля.
Тут працював український першодрукар Іван Федорович.

Наостанок - пару світлин із справжніми львівськіми "схронами", де ховаються злі бандери beat

На останій світлині бандера відкопує зі схованки кулемет, два вози патронів, та великий ніж, аби москалям голови відрізати (без анестезії! crazy

Коментарі: 15

Міс Марпл

Йой))

Коментарі: 40

Третий Ворон

Развод и кактус между койками.

15.03.14, 12:07
восток, галичина, запад, майдан, развод, украина

Галиция, слушай, давай разводиться!
Без шума, без крови, и драки публичной,
Зачем нам бардак и побитые лица?
Давай разойдёмся как люди - прилично.

Я долго кормил тебя, я не буянил,
Исправно бюджет наполнял год от года,
А ты увлекалась бездельем майданным,
Меня называя рабом и уродом.

Ты взгляды свои устремляешь на Запад,
Мне, знаешь, родней Беларусь и Россия.
Давай разойдёмся. Так лучше. Так надо.
Как чехи, словаки - легко и красиво.

Тебя уж давно дожидается Польша,
Вот ей про фашизм и расскажешь подробно,
А в центре Брюсселя бардак и дебоши
Устроишь. Уверен, оценит Европа.

Галиция, слушай давай разводиться!
Пора наступила. Подводим итог:
Тебе - на майданах халявно туситься,
А мне - на работу. Твой Юго-Восток.

Коментарі: 50