Це відео адресовано мешканцям славного міста Полтава. Але я думаю, що його заклик можна адресувати мешканцям усіх населених пунктів України.

Тож, рекомендую переглянути його повністю.

     

доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

Запрошую взяти участь в опитуванні.



Як ви ставитеся до того, що в уряді будуть працювати іноземці?

Заходжу вчора у Спорт- мастер подивитися що там продається і бачу там ось такі чоботи

Купив я їх в літку за 800 гривень у Мегаспорті, але зараз у Спорт - Мастері їхня ціна 1999 гривень. Я в шоці.

Той Спорт - Мастер належить до російського бізнесу , це ж які надприбутки він отримує в Україні .
Зараз у супермаркетах на цінниках почали вказувати країну - виробника товарів ( Росія)
, те ж саме потрібно зробити і з такими магазинами як Спорт - мастер , щоб люди знали у кого вони купують
і кого спонсують.

Не годуй окупантів !

   

Украинская гривна имеет 17 ступеней защиты. Зачастую фальшивую купюру можно определить даже без помощи специальных средств.

ВЕЗ (Вільна Економічна Зона) на 25 років)))
"На території ВЕЗ зможуть здійснювати діяльність не лише її учасники, але й інші особи, що таким статусом  не володіють. Проте учасники ВЕЗ не мають права здійснювати діяльність у сфері надрокористування, розвідки, розробки родовищ континентального шельфу, видобутку корисних копалин. Урядом РФ також можуть бути визначені інші види діяльності, здійснення яких на території ВЕЗ її учасниками не припускається", - наголошується в повідомленні.(бояри думу подумають, та вирішать, що вам можна, а що ні)
Вільно та економічно смокчіть) гази-нафти тільки в педерації закупати можна, ясно??? цар сказав!
..даунбаси-лугандонці, ви в черзі за кримнашем) вам теж вільну зону вигадають, від усього будете вільні) вже багато "свобод" отримали, дурні...