Більше ніж півсторіччя українські націоналісти мельниківського та бандерівського таборів були розділені. Вони боролися за незалежність України кожен своїм шляхом й таки вибороли її. В ті часи існували протиріччя, якими методами українському народу здобувати волю? Однак в умовах сьогодення, коли в нашій державі втілений політичний плюралізм, свобода думки та можливість вільно утворювати об’єднання громадян, питання методів боротьби втрачає свою актуальність. Натомість виникає крайня необхідність згуртувати всі національні сили в потужне праве крило - задля майбутнього нас та наших дітей. На підставі викладеного вище Спільнота патріотів України закликає Організацію українських націоналістів та Організацію українських націоналістів (революційну) зробити перший крок - об’єднатися. Переконані, що це стане гідним прикладом патріотичним рухам і партіям, як долати внутрішні протиріччя заради спільної мети.

Хай живе Україна!
Слава Україні!

1 жовтня 2009 року

http://upu.org.ua/content/zayava-spilnoti-patriotiv-ukrajini-shchodo-objednannya-oun-ta-ounr

Написати цю замітку мене змусили висловлювання українофобів типу табачника що Степан Бандера перебував на "відпочинку та курорті" у концентраційному таборі Заксенхаузен.

Саме на цьому, і ТІЛЬКИ  на цьому ( що перебував С. Бандера у відносно комфортних з їхнього погляду умовах) грунтуються звинувачення горе-істориків і кремлядських прислужників у колабораціонізмі
С. Бандери.

Ні одна людина у здоровому глузді, повторюю,у ЗДОРОВОМУ глузді не буде стверджувати що перебування у концентраційному таборі, будь-яке перебування за колючим дротом можна назвати "відпочинком" чи "дарунком долі".
Ув"язнення може бути тільки ув"язненням, тюрма тільки тюрмою. Тільки для  того щоб зламати волю людини і домогтися втратити віру, породити зневіру а інколи і довести до божевілля.

Якщо звинувачувати у колабораціонізмі тільки за перебування у певному місці і в певний час, то логічно припустити, що і інші люди, які перебували разом з С. Бандерою мають бути звинуваченими у ньому.

Але по порядку :
 
Тюрма Целенбау мала декілька зон.
Зона "А".
Там дійсно були більш-менш прийнятні умови. Але сиділи чи точніше "відпочивали" за термінологією собачників там визначні персони : родичі кронпринца Баварії Рупперта, Курт Шушнінг з дружиною та інші VIP персони.
"Відпочивав" тав і син Й. Сталіна Яків Джугашвіллі.
Умови в таборі : спальня на 2 персони, окремий санвузол, сигарети, чиста білизна, передачі Червоного Хреста з шоколадом та іншими смаколиками.
В той час як сотні тисяч інших радянських військовополонених годують чортзна чим!

Ну чим тобі не колабораціоніст?! Але коли хто небудь звинувачував Якова Джугашвіллі у колабораціонізмі?
Тоді чому звинувачують С. Бандеру?

Але навіть такі "комфортні умови" не спасли сина Сталіна від божевілля : у день смерті він з полінякою ганявся за охоронцями, а потім демонстративно перейшов у заборонену зону з криками: "Стріляй у мене! Виконай наказ!"   де і був застрелений.

Курт Шушнінг.
 Австрійський федеральний канцлер теж перебував тут. Після закінчення 2 світової війни емігрував дор США де викладав політологію у одному з університетів з 1948 по 1967 роки.
Американське громадянство отримав у 1956 році.

Хіба могла отримати вид на проживання і громадянство  США людина звинувачена у колабораціонізмі?

Хтось заперечить, що могла, але будьте обєктивні, мова ж іде про політика, який власне вже нікому не був потрібен, а  не наприклад про розробника прогресивної вундерваффе фон Брауна!

Але Степан Банера перебував не у зоні "А", а в іншому, одноповерховому Т подібному будинку.
Умови зовсім інші: 90 камер у трьох коридорах, душова 1 на коридор, туалети в камерах.
Ось декілька фото :









На першому фото камера де сидів Мартін Німмелер, офіцер-підводник 1 світової війни, який після війни став пастором- протестантом і відкрито виступав проти Адольфа Гітлера у своїх проповідях : "Потрібно поклонятися Богу, а не людині".
До речі Мартін Німмелер став лауреатом Міжнародної Ленінської премії "За зміцнення миру між народами" у 1967 році.

Чи могла радянська бюрократія вшанувати людину яка могла бути колабораціоністом?!
Скажете що це маячня?! Але ж він сидів разом з С. Банерою! Можливо навіть за іронією долі у сусідніх камерах!

Жорж Валуа.
Один із засновників французьких організацій фашиського толку "Аксьйон Франсез" та "Фасції".
Саме він, разом з Жаном Артюном, який так само як і Ж. Валуа загинув у концтаборі створили першу збройну цивільну організацію, яка перейшла до безпосередньої збройної боротьби з німецькими окупантами. Парадокс і чорний гумор історії, але французьський опір як виявляється створили фашисти!!!  То чому Рух Спротиву у Франції ввважають антифашиським рухом, а ОУН-УПА з С. Бандерою колабораціоністами німців?
До речі дууууже цікава історія з французькими комуністами:
ФКП  з початком 2 світової війни висунула лозунг братання з німецькими солдатами, усунення від влади французького уряу і створення новітньої "Парижської Комуни". Звісно що КПФ була піддана репресіям, але після окупації Франції німцями стала співпрацювати з новою владою, і навіть хотіла налагодити випуск своєї комуністичної газетки "Юманіте".
Ось такі парадокси : фашисти у Спротиві а комуністи співпрацюють з нацистами!

Стефан Ровецький.
Генерал Армії Крайова - був страчений за наказом Гіммлера 2 серпня 1944 року після початку Варшавського повстання.

Поляки ж не говорять що він там "відпочивав на курорті".

Ось така-то зовсім "не табачна історія".

19.12.2012                                                      Рівне

Одне з останніх прижиттєвих фото Євгена Коновальця, зроблене у Відні навесні 1938 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

День Героїв спочатку в діаспорі, а тепер і в Україні відзначають 23 травня. У день загибелі першого провідника ОУН, полковника Коновальця. Чин цієї людини належно не пошанований державою, за яку він боровся і загинув.
23 травня минає 75 років, як у Роттердамі було вчинено смертельний напад на першого Голову ОУН полковника Євгена Коновальця.
Довший час не було однозначної відповіді на питання, хто ж власне здійснив зухвале убивство. І тільки через багато років, коли світ побачили спогади Павла Судоплатова, стало зрозумілим, що лідер українських націоналістів загинув у результаті добре спланованої спецоперації НКВД, якою безпосередньо керував очільник Радянського союзу Йосип Сталін.
Здавалося б, крапки над "і" розставлено: замовник і вбивця відомі. Ще одну трагічну сторінку історії можна перегорнути?

Але, схоже, це робити зарано.
Могила Коновальця і досі залишається у далекому Роттердамі. Вже у незалежній Україні, за яку Коновалець боровся у лавах січових стрільців, армії УНР, а згодом УВО і ОУН, йому, фактично, не має місця, зокрема у столиці.
Зрештою, суспільству намагаються нав’язати думку, що смерть Коновальця – результат виключно терористичного акту, така собі відплатна акція НКВД за бойові дії ОУН на Західній Україні у передвоєнний час. А отже одному з лідерів національно-визвольного руху мимоволі, надається статус "галицького діяча", а ОУН зображується як локальне, західноукраїнське явище.

Герой не тільки України. Євген Коновалець і Литва
Однак саме смерть Коновальця дає багато приводів для того, щоб вважати його одним з найвизначніших українців минулого сторіччя.
Як відомо, Євген Коновалець був вбитий 23 травня 1938 року в нідерландському Роттердамі, на вулиці Колсінгел, поблизу готелю "Атланта". Його смерть стала завершенням цілого етапу детально спланованої спецоперації НКВС. Проте її кінцева ціль аж ніяк не полягала у нейтралізації лише голови ОУН. Кінцева мета була значно більшою.
В Архіві ОУН зберігається листування тодішніх членів Проводу Українських Націоналістів (ПУН) з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Частина цих листів опублікована у книжці Євгена Онацького "Шлях на Роттердам". Передусім вражає, те, що таких людей була багато, і під прицілом був не тільки  Коновалець.
Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Коновальця розповів про такого собі "Івана Івановича", який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини "листи". В цих "листах", зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому.
Крім того, сам "Іван Іванович" дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до заради ОУН, обіцяв достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку – концтабір; у гіршому – смерть.
Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника…

Євген Коновалець і наша доба. До 120-річчя з дня народження
З метою здобути довіру Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності.
З листування членів ПУН з Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН розповідали, що радянська Україна фактично "дихає" повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про "українського націоналіста" Миколу Скрипника - голову першого українського радянського Уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України.
Також повідомлялося про існування в Україні "потужних" підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану "Організацію Українських Революціонерів", яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії Наук України.
До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію.
Інший тактичний хід був пов'язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Коновальцем малювалися "страхи", які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат.
Уміло спекулюючи на проблемі "старших і молодших", "крайовиків і емігрантів" ситуація була розхитана до того, що вже після смерті Коновальця, а саме від 1940 року ОУН існувала в двох іпостасях: під проводом Андрія Мельника і керівництвом Степана Бандери.

До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів
Врешті, в снуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний "Іван Іванович". Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії.
Згадуваний член ПУН Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої "технології". Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.
У багатьох публікаціях про Євгена Коновальця можна прочитати закиди у бік ПУН, що так і не було знайдено дієвих форм і методів протидії більшовицькій агентурі. Це відповідає правді, але не пояснює ситуації. Члени ПУН за часів Коновальця ніколи не жили в одному місці. Розкидані по різних європейських столицях вони навіть не мали змоги супроводжувати свого вождя під час його подорожей і зустрічей, в тому числі із сумнівними людьми.
Член ПУН Дмитро Андріївський з цього приводу із сумом констатував: "Незалежно від нашої волі, обставини не раз ставили нас перед доконаними фактами, або випадок уневажнював наші плани та розрахунки. Не раз особа, яка мала заступити Полковника (Є. Коновальця) в тій чи іншій справі, або супроводити його в подорожі, не могла рушити з місця. Саме так сталося, коли Полковник мав їхати 1938 р. до Роттердаму і Барановський (член ПУН) не міг вспіти вчасно".
Цікаво, що дієвий засіб перевірки пропонував Олег Ольжич. Зокрема він наполягав, щоб люди, які претендували на роль наближених до Коновальця організовували якісь протестні акції в Україні, наприклад розкидали в одному з великих театрів листівки націоналістичного змісту. Проте, Коновалець не погоджувався, оскільки, на його думку, це був невиправданий ризик.
У будь-якому випадку, спецслужби Радянського союзу ставили за мету не стільки усунення Коновальця як ліквідацію організованого націоналістичного руху, зокрема ОУН, яка на той час набирала сили і становила реальну загрозу інтересам більшовицької імперії.
Для цього був вибраний відповідний момент. На той час в еміграції і Україні не було більш авторитетного лідера як Євген Коновалець, а очолювана ним ОУН вживала радикальні дії, спрямовані проти Москви. Так, у 1933 році член ОУН Микола Лемик застрелив радянського консула у Львові. Це була чи не єдина адекватна відповідь за Голодомор, що його розпочала Москва з метою винищення українського населення.
Водночас у Європі формувалася коаліція країн, які підтримували Німеччину в її загарбницьких планах щодо Радянського союзу. Можливість доручення до цієї коаліції ОУН з її підпільною мережею, яка покривала значну територію України, спонукала Москву до відповідних дій. Їх мета була очевидною: паралізувати український національно-визвольний рух, а відтак знищити його.
Чи була вона досягнута? Лише частково: загинув голова ОУН полковник Євген Коновалець, а сама Організація Українських Націоналістів була ослаблена через розкол, який після того наступив. Проте, зовсім скоро фракції ОУН вирушили в Україну, а згодом на ідеях українського націоналізму постала Українська Повстанська Армія, яка вела збройну боротьбу за відновлення незалежності Української держави.

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець
У чужому Роттердамі й досі покоїться прах Євгена Коновальця. Характерна деталь, на похоронах Вождя, саме так називали свого провідника члени ОУН, наголошувалося, що його могила тут є тимчасовою і як тільки постане незалежна Україна Коновалець одразу ж повернеться на Батьківщину.
Чи готова незалежна Україна гідно вшанувати пам'ять одного з найвірніших її синів?

Богдан Червак
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/23/124562/add_ok/#comments

http://www.youtube.com/watch?v=hy1wQxZO2hg
Виступ Юрія Михальчишина пам'яти Євгена Коновальця

   За словами джерела в СБУ український історик заліз в архіви, які були під грифом "секретно" і в яких йшлося про вербовку агентами КДБ і СБУ провідних політиків країни. Через те, що вчені Гарварду і Кембріджу вступилися за українця то й санкцій ніяких не буде.

http://lb.ua/news/2010/09/16/65353_SBU_istorika_sdali_svoi_zhe.html

«ОУНівське підпілля Донеччини» - так називається виданий 2009-го року
документальний нарис Сашка Добровольського. Історика та журналіста
минулого тижня затримувала міліція Слов`янського району Донецької
області. Офіційних підстав для затримання журналіста не було, але сам
автор вважає, що річ в його проукраїнській позиції, яка є неприйнятною
для влади Донеччини. А тому на дослідника здійснюється тиск з боку
правоохоронних органів. Портал неполітичних новин NGO.DONETSK.UA
передруковує початок вищеназваного документального нарису для того, щоб
показати небезпідставність тверджень Добровольського. «Перший рій
оунівських підпільників з`явився на Донбасі 8 жовтня 1941 року в
окупованому Маріуполі. Його чисельність складала 12 осіб, очолював рій
Володимир Болгарський-Булавський. Він належав до групи «Пума», яка
формувалася зі студентів міста Відень.

У лютому 1942 року
[ Читати далі... ]

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.
Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване». У романі Фадєєв написав, що причиною загибелі «Молодої гвардії» є зрада «одного з її членів Євгена Стаховича». У документах гестапо згадується про східний крайовий провід ОУН, отже і про Стахіва як одного з його керівників. А ефект «кривого дзеркала» у радянській творчості важко заперечити.

У 2001 році московська газета «Совершенно секретно» опублікувала статтю «Молодая гвардия: подполье или уголовное дело?». Автори намагаються довести, що більшість розстріляних німцями хлопців і дівчат були пійманими за крадіжку зброї з військової німецької машини. «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах, — згадує Євген Стахів. — Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих 17—18-річних людей до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі».

Євген Стахів у бойових діях орієнтувався ще при світлі родинного вогнища. Його батько — офіцер Української галицької армії, мати й брати боролися за Українську державу в прямому сенсі цього слова. Гімназистом у Перемишлі Євген став членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, воював у лавах Карпатської Січі проти угорських нацистів, потім — проти гітлерівців і сталінців. У 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям на Донбасі. Згадує, як колись почув розповідь одного з січових стрільців, учасника бою на Маківці. Коли стрільці, переможці бою, рушили вперед, оглядаючи поранених і вбитих «москалів», у нагрудній кишені одного з мертвих знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка. Так українці «австрійські» воювали з українцями «російськими». І дуже не хотілося, щоб продовжувалася ця україно-українська війна.
Ячейки українства

Оунівське підпілля діяло від Маріуполя по Слов’янськ. Тоді нацисти арештували й розстріляли десятки українських патріотів. «Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами ми провокували б німців нищити тисячі людей, — розповідає Євген Стахів. — Та й ми не мали сили для збройного опору. Була сила на Волині — там постала УПА. У Галичині УПА постала на рік пізніше, бо там був м’якший нацистський режим, дистрикт «Галичина», були українські школи, університет, було багато колаборантів. Волинь же належала до Райхскомісаріату «Україна», терор був нестерпний. Наша мета була — пояснити людям у східній Україні, що треба не воювати за Сталіна чи Гітлера, а змагатись за самостійну Україну. І ми змогли зорганізувати підпілля і на Донбасі, і в Луганську, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Криму. Гасла були на листівках — «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!».

На Донбасі населення мішане, міста — російсько-українсько-татарські. Серед донеччан не спостерігалось великої любові до Сталіна. «Багато людей, з якими я працював упродовж двох років, прихильно ставилися до ідеї визволення України з-під німецько-більшовицького ярма, — каже Євген Стахів. — Сьогодні на Донбасі гірше, ніж за німців. Бо в той час я думав, що люди говоритимуть на Донбасі російською, а зі мною більшість розмовляла українською мовою. Особливо інтелігенція, викладачі університету». Стахів мав ячейки у Сталіно (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці. Багато разів бував на найбільшому залізничному вузлі Ясинувата, персідаючи з поїзда на поїзд. Мав там велику ячейку. Не раз гостював у родині директора школи Коваля. Його син говорив до підпільника російською. На заувагу: «Володя, твої батько і мати говорять зі мною українською, а ти чого російською?» відповів: «А хіба я російською? Це ж по-ясинуватськи!». Бiля Маріуполя є багато грецьких сіл. Я раз чи два ночував у грецькому селі, греки майже всі говорили українською і були дуже гостинні. А українці говорили суржиком».

Ячейки очолювали в більшості місцеві люди і кілька галичан. У Луганськ приїхала з Дніпропетровська Катерина Мешко, молодша сестра Оксани Мешко, з якою Стахів познайомився у Києві аж у 1991 році. А врятуватися від нацистів Євгенові допомогла донька Черкашенка, у якого той мешкав. Коли після зради одного з підпільників до будинку підійшли німці, то схопили батька (він вмер у концтаборі за два тижні до приходу американців), а донька три дні чекала в полі на Євгена, щоб розповісти про небезпеку.
Учитель Схід

«ІІ Світова спершу бачилася єдиним засобом визволення України з-під польсько-радянського панування, — пояснює Євген Стахів. — Ми мусили іти на німецьку базу. А коли побачили, що німці роблять з України колонію, великий концтабір, то пішли проти них воювати. І мусили змінити програму». Пан Євген нагадує, що німці трактували українців як нижчу расу, мовляв, слов’яни — це «склавини», невільники, другорядна маса людей, що існує, аби допомагати німцям у веденні господарства, оранці, фізичній праці. Освіта і медицина для «склавінів» мала бути на найнижчому рівні. Дозволялися тільки 4-класні школи, схвалювалися аборти. Німці не скасовували колгоспів і радгоспів. Вони казали, що кожен німецький герой дістане по колгоспу в нагороду за геройство.

Програма ОУН і бандерівців, і мельниківців на той час також проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом оунівці прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. «Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемся, якою вона буде», — згадує Євген Стахів. — Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи Муссоліні, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме». Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.

«Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина, — розповідає Євген Стахів. — І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики — то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, — справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається. Тяжка індустрія — державна, середня — кооперативна, мала — приватна. Торгівля закордонна — державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».
Програма — не ідеологія

«Похідні групи ОУН на Східній Україні побачили тамтешню реальну ситуацію. Вони залучили місцевих людей і виробили нову програму, яка була затверджена на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся на Тернопільщині у серпні 1943 року, — розповідає голова Студентського братства, історик Олег Яценко, який організував зустріч молоді з колишнім підпільником. — Найцікавіше, що в цей час ідеї українських самостійників (так почали називати себе бандерівці) стали зрозумілими для мешканців сходу. Я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади розсекречені звіти керівників східноукраїнського підпілля ОУН, написані російською мовою — з Миколаєва, Дніпропетровська, Луганської і Донецької (тоді Сталінської) областей. Це означає, що люди з місцевих уже піднялися у підпільній iєрархії так високо, що їм доручили писати звіти в центральний провід». Гаслом ОУН стає заклик «Воля народам — гідність людині!».

На ІІІ Надзвичайних зборах бандерівців «преображені» на Сході націоналісти доповідали про потребу змін, про те, що ідеалом нового суспільства є побудова всенародної держави та вільна людина, свобода віросповідання і розвиток національних меншин. Доповідь не схвалило керівництво організації. «Тодішній провід у Західній Україні не пережив того, що ми на Східній, — пояснює пан Стахів. — Вони по-іншому дивилися на Україну. Провідник Микола Лебідь відібрав у доповідача право голосу, заборонив «пропагувати комунізм». Люди, присутні на ІІІ зборі, запротестували, хотіли дослухати виступ. Лебідь пішов геть, і засідання продовжувалося без нього. То була причина, що його зняли і вибрали головою Бюро ОУН Романа Шухевича, якого призначили головним командиром УПА. Так виглядав перехід від тоталітаризму до демократії».

Стахів шкодує, що по всій Україні і навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва на Шухевича. Не було часу всім членам пояснити причини цієї зміни. Їх не знали навіть ті, що відбули в совєтських концтаборах, а це переважно селянські хлопці без освіти. Ті ж, що мали освіту й керували, писали аналітичні статті, всі були вбиті. «Ми були проти слова «ідеологія». Ідеологія — комуністична, нацистська — то доктрина, як релігія. Демократична партія висуває не ідеологію, а виборчу програму, — каже підпільник. — Проте сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, думають саме про ідеологію, яка була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Провід організації сидів у німецькому концтаборі, не знав, що діється в Україні. А зміна поглядів відбувалася в боротьбі, у праці».
ДОВІДКА «УМ»

У 1943 p. III Великий збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу. У 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада — національний фронт різних політичних сил України.

"Україна Молода" (http://www.umoloda.kiev.ua/)

Микола Васильович Арсенич - Березовський народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Косівщині. Походив із гуцульської селянської родини, швидше бідної аніж заможної. Проте мав змогу навчатися і закінчити Стрийську гімназію. Його шлях "у політику" був на той час традиційним. Спочатку Пласт, студентські освітні організації, Українська Військова Організація, ОУН, тюрми, УПА. 1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі.У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса. 

Важливим напрямом роботи була протидія на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН. Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою).Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ - так звана "двадцятка". Щоправда кількість "спецназу" не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопаків підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа. Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв'язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка).Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо провідника.

З Галушкою МДБ провело витончену гру : арешти, биття, звільнення переодягненими у *своїх* агентами МДБ, знову катування...Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших - і здавала своїх, щоб жити. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року,  Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: "Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні СРСР стояли такі циніки - я цього не очікував".

УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні - фотомонтаж і підробку документації. МДБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а  брало в заручники рідних і близьких сексотів. СБ  відповідало терором, часто внутрішнім, так званими "чистками". Степан Бандера наказував:  "При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати". Жорстоко? Так ми з Кремлем не в "бірюльки" ж грали.

Загинув Микола Арсенич 23  січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно.

В 1950 році керівник УПА Василь Кук особисто заборонив терористичну діяльність, якщо це загрожує розконспірації, 1951 року  Службу Безпеки було розпущено.

В Будинку спілки письменників відкрилася виставка про діяльність націоналістів у східній Україні

 Дражлива, соціально болюча тема. Але ще живі люди, які, без перебільшення, присвятили життя боротьбі за незалежність України, кредо яких звучало як «Бог, свобода і Україна». Вони можуть розповісти, як боролися з німцями та енкаведистами в Галичині, Полтавщині чи на Донбасі 65 років тому. Один з цих «останніх з могікан» — Євген Стахів, якому 15 вересня виповнилося 90 років. Саме до дня народження цього командира підрозділу ОУН у Донбасі в Будинку спілки письменників України відкрилася документальна виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА». А з паном Стахівом нині можна спілкуватися виключно тому, що після закінчення війни з німцями, йому дивом вдалося втекти за кордон (хто не загинув, того розстріляли фашисти або енкаведисти).

Чи вдасться завдяки таким виставкам розвіяти нав’язаний Україні міф, що ОУН та УПА — це робота виключно «западенців», покаже час, бо люди так важко змінюють свої погляди на життя, але саме цю мету переслідують організатори виставки. А це молодіжна організація «Студентське братство» й, безпосередній власник документів, вірніше, їх копій, історик із Слов’янська Донецької області Олександр Добровольський. Копій, тому що, за словами історика, багато документів з архівів Донецького СБУ було знищено, в тому числі й в останні роки.

— В Донецькій області відбувається зачистка архіву — документи палять. Особливо — після помаранчевої революції. Тому що коли я потрапив в архів Донецького СБУ у 2007-му, а до того працював там у 2001—2002 роках (під час прем’єрства Януковича мене звідти вигнали), то справи були сильно «почищені». Зокрема, спалили фото членів ОУН, накази управ, оунівські розпорядження. Таким чином заведена на когось карна справа залишається «голою» — знищується серцевина. До речі, така ж ситуація — з документами про партизанський рух на Донеччині — тотальна фальсифікація, — розповів Олександр Добровольський. — Представлені ж на виставці документи я врятував в той спосіб, що скопіював їх. Звісно, це не можна робити, але там живуть «за понятіями». Крім того особисто купував в нашім СБУ документи, свого часу цим легко торгувалося. Таким чином я видав п’ять книг, а за одну — з куплених матеріалів СБУ — навіть отримав грамоту.

З тим, що документів про діяльність ОУН у 1941—1943 роках на Донеччині залишилося мало, погоджується доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. Він нагадує, що події, які розгорталися у східній Україні в цей час довго були «білою плямою» і довгий час всі думали, що націоналістів там не було.

— Насправді діяльність ОУН поширювалося на всю Україну — таким був первинний задум: що спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення української держави, а похідні групи, які готувалися ще до війни, в міру захоплення німцями України, створять місцеві владні структури. Таким чином з низу буде формуватися українська держава, — розповів Станіслав Кульчицький. — На жаль, все вийшло не так, як було задумано. Передусім через те, що саме в момент проголошення української держави у Львові 30 червня 1941 року гітлерівці сприйняли це як заколот проти рейху. Через певний час, коли вони пересвідчилися що це проголошення не відкликається Бандерою і Стецьком, у вересні 1941 року дали інструкцію винищувати бандерівців. Тим не менше діяльність похідних груп продовжувалася і вони досягли Донбасу... Нині ми маємо два джерела інформації: свідчення члени ОУН, які діяли на східних теренах України і потрапили до КДБ чи до СМЕРШу, на яких завели справи (таких матеріалів достатньо), друге джерело — свідчення тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів.

Мемуари пана Стахіва «Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя» були опубліковані в Києві в 1995 році і , як стверджує Станіслав Кульчицький, є дуже об’єктивними та точними. Зокрема, в тій частині, яка стосується ставлення місцевих жителів до оунівців та кількості донбаських учасників підпілля ОУН.

— Кажуть, що то все були «западенці». Та таких, як я, зі Львова, який у вересні 1941 року відправився у Горлівку Донецької області формувати похідний загін, було п’ять—шість чоловік на весь Донбас. Решта — місцеве населення (за даними радянської розвідки, зокрема, у Маріуполі діяло 300 оунівців, в Краматорську 120. — Aвт.), — зі сльозами на очах згадує Євген Стахів. — В наші ряди пішла молодь — колишні комсомольці, які були добрими організаторами. Також були колишні петлюрівці. Ніхто з населення нам не відмовляв коли потрібно було десь переночувати, хоча як тільки я заходив до когось в хату, казав: «Якщо у вас мене спіймають, застрелять і мене, і вас...» Особливо добре нас сприймали в грецьких та татарських селах Донбасу: навіть краще, як львів’яни. Люди нам тоді казали, що вірять, що ми здобудемо Україну. У східній Україні я перебував два роки — в Горлівці, Кременчузі, Краматорську, Донецьку — і дуже вдячний людям за їхнє ставлення до нас...

Після Києва виставка «Східна Україна у підпіллі ОУН і УПА» поїде до Донецька та Луганська: там, ближче до чергової річниці створення УПА, 14 жовтня, її зможуть побачити студенти, викладачі й ті, хто зайде у Донецький національний та Луганський педагогічний університети. Всі, кому болить минуле, сподіваються, що так ми будемо по краплі видавлювати з себе раба — завдяки правді.

Служба безпеки України.